Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   27

й оборонну міць.”1

“Противники єдності слов’янських та інших народів зруйнованого Союзу РСР доклали й докладають чималих зусиль (особливо в Україні), щоб догоджаючи західним натхненникам послабити узи братньої дружби, відокремити один від одного наші народи. Але витравити у них поривання до єднання, до відродження на нових засадах братнього союзу не вдалося.”2 Тобто за комуністами виходить, що знову в наших проблемах винний хтось сторонній, і потрібно об’єднатися, щоб протиставити себе всьому світові. Характерно, що КПУ агітує лише за однобічну орієнтацію на союз з Росією та Білорусією, котрі мають власних проблем побільше наших. При цьому замовчується та ігнорується прагнення самої Росії до всебічної інтеграції з розвинутою Європою, яке дозволить залучити в її економіку передові технології. Чому ж КПУ піддає критиці подібні прагнення України? Питання вже з розряду риторичних.

Таким чином, комуністичні аргументи у справі необхідності приєднання України до Росії залишилися незмінними з часів створення КП(б)У:
  1. дискредитація ідеї української державності;
  2. економічна пов’язаність;
  3. історична, культурна, слов’янська, православна (як різновид: пролетарська, класова) спільність та родинна пов’язаність;
  4. спільність завдань перед зовнішньою загрозою з боку спільного ворога.

Висновок: необхідно об’єднати зусилля братніх народів. Краще, якщо у межах єдиної держави, звичайно, Росії.

Незмінність цілей, дій та вимог КПУ з моменту її створення у 1918 р. і до сучасності наштовхує на думку, що й сьогодні функція руйнування української державності в інтересах “братніх” партії та Росії залишається для КПУ головною. Представник лівих сил голова Верховної Ради Укараїни О.Ткаченко під час візиту до Москви в грудні 1998 р. навіть добалакався до того, що проголошенням самостійності України “зроблено могутній удар по наших спільних моральних устоях: православ’ю, общинності, колективізму”.1

Останнім часом, не отримуючи належної відсічі від правоцентристських сил у Верховній Раді та виконавчої влади, комуністам вдалося перейти від слів до справи. З 1994 р. їхня фракція у Верховній Раді ставила питання про вступ України до Міжпарламетської асамблеї (МПА), і, врешті-решт, досягла свого. На згадуваній вже конференції була змальована схема відбудови “братнього союзу”:
  1. Приєднання нашої Верховної Ради до МПА СНД, котре стимулює “створення спільного правового простору, що, безперечно, буде сприяти

прискоренню та поглибленню інтеграційних процесів”;2
  1. “Економічна інтеграція—це фундамент, на якому буде поступово вибудовуватися нова союзна держава—добровільне об’єднання суверенних республік”;3

Висновок зробив близький спільник голови КПРФ, Голова Держдуми Росії Г.Селєзньов, висловивши думку про те, що “наші країни мають намір вступити в ХХІ вік як єдина союзна держава”.4

Отже, бачимо поступову еволюцію вимог від держав-союзників до федерації, згодом до єдиної союзної держави. Одного разу ми вже пройшли такий шлях на практиці—у 1917-1922 рр. Фіналом комуністичного державотворення стала тоталітарна імперія. Не варто думати, що цього разу вони збираються будувати щось інше. Слова про “добровільне об’єднання суверенних республік” значать не більше, ніж ленінські про “вільний союз вільних селян і робітників вільної України з робітниками й селянами революційної Росії”.


  1. КПРС—безсмертна?


Незмінний статус КПУ як чужоземної філії в Україні підтверджується не лише її потугами відновити єдину комуністичну імперію в якомусь начеб-то “оновленому” вигляді. Значно більше важить той момент, що КПУ і сьогодні сама себе відчуває часткою “єдиної ленінської партії”, хоча цієї партії вже немає. Проте чи справді немає?

“Оскільки компартії в колишніх союзних республіках нині діють як самостійні політичні організації, КПУ виступає за їх рівноправний міцний союз, розглядає його як необхідну передумову та могутню підойму відродження Союзу братніх народів. З цією метою вона бере активну участь у роботі СКП-КПРС як один з її рівноправних членів”.1

Завдяки Союзу компартій-КПРС робота по відтворенню союзу в різних країнах ведеться скоординовано. Власне, співробітництво споріднених метою та завданнями партій КПУ і не приховує:

“Інтернаціоналізм нашої партії втілений… у співробітництві з іншими партіями, які входять до СКП-КПРС, у солідарності з комуністами, послідовниками соціалізму в інших країнах”.2

Вище ми вже побачили, як це робиться на практиці. Варто російським комуністам розіграти “слов’янську” карту задля об’єднання, і КПУ починає співати в унісон. Усі московські зміни революційної тактичної лінії тут же правильно сприймаються в КПУ. Варто російським лівим з тактичних міркувань піти на зближення з церквою для посилення зусиль на об’єднавчому напрямі, як лідер КПУ П.Симоненко перетворюється на захисника “правильного” українського православ’я (тобто УПЦ МП) і наче заправський богослов визначає канонічність чи неканонічність “опіуму для народу”. Варто російським лівим зчинити галас про підступи західного імперіалізму, як КПУ починає з свого боку тиснути у Верховній Раді України на структури виконавчої влади з метою однобічної проросійської орієнтації України, галасує про “натівський чобіт” в Криму під час міжнародних миротворчих навчань “Сі бриз”. Васальну залежність комуністів України від однодумців у Росії підтверджують і російські газети, котрі під час минулорічних виборів до Верховної Ради України писали, що лідер КПУ П.Симоненко майже щодня звітувався перед лідером КПРФ Г.Зюгановим. За зізнанням самого першого секретаря ЦК КПУ Симоненка, “мы с Геннадием Зюгановым поддерживаем и координируем друг друга”. Це стосується і деяких інших лівих з України. Промови голови українського парламенту О.Ткаченка під час візиту до Москви в грудні 1998 р. про неодмінну й безсумнівну інтеграцію з Росією були більше схожі на виступи секретаря КПРС якогось регіону, ніж на керівника парламенту незалежної держави.

Комуністи можуть заперечити, що КПУ є самостійною політичною партією і не може входити до ніяких нових КПРС, бо її статут передбачає таке: “…КПУ може вступати в міжнародні спілки політичних партій, статутами яких передбачено створення центральних органів лише з консультативними або координуючими функціями”.3

Однак з історії ми знаємо, як легко ці координуючі центральні органи перетворюються на керівні. У потрібний час буде заведено мову про новий демократичний чи пролетарський централізм, про зовнішню загрозу, котра спонукає до повного об’єднання споріднених єдиною метою та завданнями парторганізацій… Тому-то й від старої назви не відмовилися. Наступність ідей та цілей старої КПРС підтверджується й тим, що біля витоків СКП стояли член ЦК КПРС К.Ніколаєв (згодом член Політради СКП-КПРС), секретар ЦК КПРС і член Політбюро ЦК КПРС О.Шенін (очолив Політраду СКП-КПРС). Перший крок до подібного об’єднання вже зроблений:

“Члени комуністичних партій, що входять до СКП-КПРС, при переїзді в Україну можуть за рішенням первинної організації перереєструватися як члени Компартії України із збереженням загального партійного стажу, згідно поданої заяви”.1

Тобто член, наприклад, КПРФ навіть не повинен виходити з лав КПРФ й наново вступати до КПУ. Він начеб-то і не виходить з своєї партії, а лише переходить з одного регіонального відділу до іншого. То чи є тоді СКП-КПРС міжнародною спілкою партій? Звісно, ні. СКП-КПРС виступає як єдина парторганізація з повністю визначеним завданням—відтворення держави, де ця парторганізація мала монополію на владу. А якою буде така держава, як буде вона називатися—неважливо. Статус КПУ як філії іноземної партії та держави в Україні підтверджується й характером створення СКП-КПРС. “Нам потрібна військова організація агентів”,—говорив Ленін.2 І постала адміністративна ієрархія:

а) революціонери-професіонали, російське керівне ядро;

б) рядові члени партії, універсальні виконавці наказів партверхівки (були і комісарами, і чекістами, і військовими командирами, і чиновниками, і терористами, а керівником державного банку став матрос—головне, щоб беззастережно віддані).

Тобто, організація військового типу з командирами та солдатами, а КПУ—лише один з її підрозділів, повністю підпорядкований центру. В цьому сенсі зовсім по-іншому виглядають твердження про створення навесні –влітку 1918 р. в Україні понад 200 підпільних більшовицьких організацій та груп3, як і фінансування їх Москвою, відрядження з спеціальними завданнями до України більшовиків з Росії… Звичайна терористична організація, котра рвалася до повалення української державності й встановлення російсько-радянської влади. А робітничий клас мусив своїми життями забезпечувати ці прагнення і бажання. Функції чітко розмежовувалися. Про зміст стосунків у “військовій організації агентів” Ленін додавав: “Хороший комуніст у той же час є і хороший чекіст”.1 С.Гусєв (Я.Драбкін), член ЦКК, у своєму виступі на XIV з’їзді партії нагадував і уточнював: “…Ленін нас колись вчив, що кожен член партії повинен бути агентом ЧК, тобто дивитися й доносити…”2

Зроблено все було таємно, але потім набуло звичайної статутної субординації, про яку Сталін в своєму виступі на березневому 1937 р. пленумі ЦК ВКП(б) висловився так: “У складі нашої партії, якщо мати на увазі її керівні прошарки, мається 3-4 тис. вищих керівників. Це, я б сказав генералітет нашої партії. Далі йдуть 30-40 тис. середніх керівників. Це наше партійне офіцерство. Далі йдуть біля 100-150 тис. нижчого командного складу. Це, так би мовити, наше партійне унтер-офіцерство”.3

На чолі всієї цієї партійної армії стояло майже містичне політбюро—суперуряд, своєрідна партійна хунта. Внутрішньопартійні питання посідали вельми незачне місце в його роботі. Воно спиралося на аппарат ЦК з його двома десятками відділів та майже двома сотнями секторів, котрі охоплювали своїм контролем всі сфери життя велетенської імперії та значної частини світу. Як і потребує “військова організація агентів”, ієрархія була жорсткою, а дисципліна—залізною. Маючи в своїх руках фантастичні ресурси й необмежену владу, РСДРП(б)-РКП(б)-ВКП(б)-КПРС-СКП/КПРС за 70 років так і не побудувала багатообіцяний добробут для трудящого народу. До речі, ще на ХХІІ з’їзді проголошувалося, що до 1980 р. “в СССР будет в основном построено коммунистическое общество”.4 Порівняно стабільне життя так званої доби “застою” виглядало значним прогресом лише на фоні страхітливих минулих руйнувань, але повністю поступалося рівню добробуту в розвинутих країнах із значно меншими природними ресурсами (дивися додатки №17 та 18). Так сталося через те, що компартія більшість сил та засобів поклала на досягнення гегемонії комунізму в усьому світі, тобто розповсюдження на весь світ своєї влади. На тлі таких глобальних цілей проблеми народів СРСР партійну верхівку ніколи особливо не турбували. Троцький прямо заявляв: “Росія як така нас не цікавить. Росія—це оберемок хмизу, котрий ми підкинемо до вогнища світової революції.” Ленін погоджувався з цим, коли говорив, що “на Росію мені плювати, бо я більшовик!” На VII з’їзді РКП(б) він заявив: “Радянська влада неминуче, неодмінно і в недалекому майбутньому переможе в усьому світі”.1 Регіональні підрозділи КПРС (як КПУ, наприклад) більше займалися викачуванням із своїх народів ресурсів для великих цілей. Однак, КПРС програла. Ядерна зброя зробила нову світову війну, до котрої партія так старанно готувала країну, самовбивчою. А спроби якось адаптувати комунізм до існування в нормальному світі у вигляді реформ Хрущова, Косигіна, Андропова, Горбачова виявилися приреченими на провал.

То для яких же благ народу комуністи відтворюють КПРС? Лише тому, що СКП-КПРС повинна стати цементуючою основою нової імперії так само, як колись РКП(б)-ВКП(б)-КПРС була фундаментом створення й існування СРСР. Член Ради СКП-КПРС О.Ульянова заявила про цілі своєї організації прямо: “Головним завданням СКП-КПРС є згуртування всіх колишніх республік Радянського Союзу. Ось тоді це буде єдина партія”.2 Програма російских комуністів так говорить про це: “КПРФ является полноправным членом Союза коммунистических партий, считает его укрепление важнейшим политическим условием воссоздания на добровольной основе Союзного советского государства и единой Коммунистической партии”.3 (Дивися додаток №19). На риторику про добровільність не варто звертати особливої уваги, адже на сценаріях фальсифікації волевиявлення народу в цій роботі ми вже зупинялися. Не даремно заступником голови Ради СКП-КПРС є колишній генерал Є.Копишев—голова Міжнародного Союзу радянських офіцерів, до якого серед інших входять Союзи радянських офіцерів України та Криму. За його словами, “Міжнародний Союз радянських офіцерів вважає своїм обов’язком діяти під ідейним началом СКП-КПРС, а республіканські організації—під керівництвом комуністичних партій, що входять до складу СКП-КПРС”.4 Виконуючи ленінську настанову про партію як “військову організацію агентів”, СКП-КПРС намагається “створювати в кожному гарнізоні ланки Союзу радянських офіцерів”. Крім того, виступає проти найманої (тобто професійної) армії, щоб зберегти її “народний характер”, а насправді тому, що професіоналів складно буде політизувати й поставити під партійний контроль, як колись Збройні Сили СРСР. Нагадаємо, що свого часу “радянські офіцери” України прямо заявляли про свою готовність відновити СРСР силою. Вони брали участь в організації провокацій проти частин Збройних Сил України в Криму під час політичної кризи 1994 р. за президентства там Мєшкова. Ймовірно, так готувалося підгрунтя для “визволення” Криму Росією з-під українського суверенітету, але російські війська повернули тоді на Кавказ—до Чечні.

Тим часом російські “радянські офіцери” товариша Терехова, котрі діють у тісному контакті з КПРФ, брали активну участь в московських подіях 1993 р, по-більшовицьки роздмухуючи громадянську війну в Росії для полегшення приходу комуністів до влади. Є.Копишев визначає головну мету діяльності свого союзу, а також СКП-КПРС, як “боротьбу наших народів за Радянську владу, за соціалізм, за відродження Радянського Союзу”.1

Хто тепер наважиться стверджувати, що КПРС перестала існувати після оголошення поза законом у 1991 р? Навіть її назва не пішла на звалище історії, вже не кажучи про справу її життя. У зручний момент СКП-КПРС перестане камуфлюватися під міжнародний консультативний орган і назветься тим, чим є насправді—ЦК офіційно відновленої КПРС.


3)Минуле в майбутньому, або що на нас очікуватиме

в разі перемоги КПУ.


Кандидат в Президенти України, перший секретар КПУ П.Симоненко зазначає в своїй передвиборчій програмі: “Ми наполегливо діятимемо в напрямі створення союзу суверенних держав братніх народів на вигідних договірних основах. Першочерговою ініціативою стане динамічний розвиток відносин із Росією, Білорусією, визнання їх стратегічними союзниками, створення єдиного економічного простору.”2 Але якщо на виборах в Росії тамтешні комуністи не переможуть, то на яких принципах будуватиметься новий союз—імперських, демократичних, якихось ще?

Який союз прагне відродити КПУ можна зрозуміти вже зараз, якщо знати недавню історію та докладно розглянути головні постулати, проголошені компартією. Наприклад, на яких позиціях КПУ закликала до об’єднання у “спільний фронт” під свого кандидата на майбутніх виборах Президента України (хоча, між іншим, раніше вела галасливу кампанію за скасування цієї посади, бо президент стояв за заваді реалізації об’єднавчих мрій)? У проекті “Декларації про спільні дії та єдиного кандидата лівих сил”, зокрема, сказано про ліве “єдине лоно—ленінську партію більшовиків, колишню КПРС”, і про платформу: “марксистсько-ленінських теоретичних основах, організаційних засадах і революційному досвіді будівництва однієї з наймогутніших держав світу”. І далі: “Партії, виходячи з досвіду Великого Жовтня, вбачають свою найближчу мету в інтегруванні триєдиного завдання: відродження Радянської влади, вихід на шлях соціалізму і відновлення Союзу братських народів, суверенних держав”.

Тобто будівництво “оновленого” “Союзу братніх народів” відбуватиметься на досвіді червоного минулого, марксистсько-ленінському вченні. До речі, вже в 80-х рр. стала очевидною неспроможність ленінської методології класового підходу, директивного управління, панування однієї партії, визнання лише суспільної власності, віра в комінтернівські цінності. Горбачов за інерцією ще говорив про ленінську діалектику й підходи як про “ключ до вирішення нинішніх завдань”, однак вже в 1995 р. КПРФ у своїй Програмі згадала Леніна лише тричі. Надто видно повну неспроможність ленінського вчення, заснованого на антиреформізмі, антилібералізмі, антигуманізмі, антидемократизмі… Російські комуністи спираються сьогодні зовсім на інші речі, але про це пізніше. Програма КПУ також назвала серед причин розвалу КПРС і СРСР догматизацію марксистсько-ленінського вчення, “зведення його до набору незаперечних правил та істин”.1 Але інакше не могло бути, оскільки комуністи неможливі без своїх ідолів. Тому й надалі “теоретичною та ідейною основою Компартії України є вчення Маркса-Енгельса-Леніна, яке постійно збагачується відповідно до реальної дійсності, що змінюється, нових умов і завдань”.2

Подібним “постійним збагаченням” займалися практично всі комуністичні вожді: десятки томів “праць” Сталіна, твори Хрущова, трилогія Брежнєва, “Перебудова та нове мислення…” Горбачова. Кожного разу новий вождь перекреслював творіння попередника, книжки вилучалися, а непогрішимим залишався тільки Ленін. Цікаво, що й сам Ленін так само не вважав праці своїх попередників непогрішимими: “Ми не претендуємо на те, що Маркс чи марксисти знають шлях до соціалізму в усій його конкретності. Це дурниці…”3 Тож будемо відштовхуватися від ленінських постулатів, раз більше КПУ немає на що спиратися.

Отже, з перших кроків після приходу комуністів до влади в Україні невідворотним стане порушення сьогоднішньої конституції. Ліквідація інституту президентства повністю в дусі ленінського вчення—ні з ким не ділити владу. За Леніним КПУ розділяє український народ на табори: “в кожній нації в умовах буржуазної влади є дві нації—нація пригноблених, трудящих і нація експлуататорів, буржуа”.1 А Ленін, як відомо, закликав знищити “вітчизняних буржуїв, куркулів і всяку сволоту” як “ворожі класи”. Програма КПУ визначає внутрішніх ворогів: зрадники з партверхівки, засоби масової інформації, дрібнобуржуазна стихія, що “розтлінно впливала на Комуністичну партію і державні структури”.2 Можливо, наступним кроком комуністи згадають резолюцію “Про антирадянські партії та течії”, ухвалену ХІІ Всеросійською конференцією РКП(б) 7 серпня 1922 р, яка проголосила внутрішніми ворогами всі партії, крім комуністичної. Ну а далі КПУ залишиться втілювати в життя ленінські настанови про класову боротьбу, тобто розпочати громадянську війну в Україні: “Це—боротьба однієї частини народу проти іншої, боротьба маси безправних, пригноблених і трудівників проти привілейованих, гнобителів і тунеядців, боротьба найманих робітників чи пролетарів проти власників чи буржуазії”.3

Засудивши в своїй Програмі департизацію освіти, армії, органів державного управління, КПУ вчинить політизацію всіх сфер життя наново: “встановити… ефективний контроль над засобами масової інформації, особливо телебаченням… рішуче припиняти факти руйнування пам’ятників В.І.Леніну…”4 Тобто встановлення вже відомої нам комуністичної монополії на духовність, свідомість людини та суспільства. Якщо хтось забув, як це виглядало на практиці, на додаток до прикладу з долею довженкових повістей “Україна у вогні” та “Перемога” нагадаємо цькування Олеся Гончара за роман “Собор”, ініційоване першим секретарем Дніпропетровського обкому О.Ватченком. Ось його оцінки твору на березневому (1968 р) Пленумі ЦК КПУ: “Новий роман письменника, та ще й члена КПРС, Гончара являє собою не лише ідейно порочний, а шкідливий і пасквільний твір. Мені здається, що тільки з такої оцінки треба виходити в нашій політичній і виховній роботі з людьми”.5 Крім того, партійний бонза запропонував “серйозно задуматися товаришам, які займаються в центральному Комітеті письменницькими організаціями”, а також порекомендував Київським обкомові й міськкомові партії “глибше займатися” первинною парторганізацією письменників. Лідер КПУ П.Шелест додав до аналізу роману, “що не встиг його прочитати”, але тим не менше об’явив більшість рецензій такими, які “необ’єктивні і надмірно захвалюють цей твір”.1 От так, не читаючи творів, партія визначала їх шкідливість, визначала добре й погане, що можна і що ні. Якщо ви думаєте, що сьогодні це вже неможливо, то погляньте на “анклав” комунізму в Європі—Білорусь. Василь Биков—учасник війни, автор творів, котрі принесли йому визнання на батьківщині й за кордоном (“Третя ракета”, “Мертвим не боляче”, “В списках не значився”, “Знак біди”, “Кар’єр”, “У тумані”)—так і не зміг видати в Білорусі збірку своїх оповідань, де торкається маловідомих і малоприємних для комуністів сторінок війни. Збірка Бикова тиражувалася “самвидавом” наче в часи всеосяжного ідеологічного контролю СРСР, а сам письменник проживає сьогодні в Фінляндії. На батьківщині, де керує нині колишній політпрацівник виправної колонії з амбіціями загальносоюзного вождя, творчості Бикова не знайшлося місця. Чи хтось хоче повернення такого порядку в Україні?

Далі в діяльності КПУ піде найважливіше, сенс її життя—скасування “біловезької змови”: “Конкретні форми об’єднання, строки та етапи його утворення, коло повноважень, віднесених до спільного ведення, мають бути визначені відповідно до суверенної волі народів, які об’єднуються в Союз держав”.2 Вище вже наводилися сценарії фальсифікації волевиявлення українського народу, застосовані в Україні ще в 1917-1918 рр. Тож не даремно КПУ спирається на свій історичний революційний досвід. Показово, що “денонсация беловежских соглашений и поэтапное восстановление на добровольных началах единой союзной державы” є найважливішим завданням програми-мінімум також і російських комуністів.3

Для існування Радянської влади вельми важливим є ворог, завдяки якому комуністи зможуть виправдати монополізацію влади в своїх руках.

Тому комуністи знову повернуться до протистояння із Заходом: “Принципова суперечка двох систем історично не завершена, вона лише перейшла у якісно нову фазу”.4 Створення оборонного союзу буде мати на меті в першу чергу знищення окремого українського війська—єдиної сили, котра може реально стати на заваді черговій колоніалізації України Москвою. Вище ми вже бачили, як це робилося в 1918-1919 рр. Свого часу комуністи на Всеросійської конференції фронтових і тилових організацій РСДРП(б) демагогічно підкреслювали право націй на самовизначення й одночасно визначали своє негативне ставлення до окремих українських військ (якраз тоді відбувалася українізація частин царської армії): “Впевнена в тому, що створення національних полків взагалі не в інтересах трудящих мас,—хоча, звичайно, право на створення таких полків за кожною національністю конференція не відкидає, конференція виражає тверду впевненість, що пролетаріат України разом з пролетаріатом всієї Росії, зацікавлений в заміні постійної армії всенародною міліцією,