Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27
буде боротися проти перетворення національних полків України в постійну окрему від народу [тобто непідпорядковану більшовикам, адже вони взяли на себе право владарювати від імені народу—авт.] армію.”1 Що буде чекати українців у єдиній союзній армії під керівництвом Москви вже відомо—“гарматне м’ясо” у війнах за чужі Україні інтереси.

Після того, як це станеться, значення КПУ для Москви зменшиться. Тепер уже ніщо не буде перешкоджати прямому московському керівництву Україною. Під потреби цього керівництва й будуватиметься новий “братній союз”. Яким він, врешті-решт, виявиться?

Вище вже наводилися запевнення представників російських лівих сил-будівників нової союзної держави про те, що ця держава буде добровільним об’єднанням суверенних республік. Проте ось як бачить майбутнє лідер КПРФ (і, треба думати, СКП-КПРС) Г.Зюганов:

“Імперія—історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави”.2

І це точка зору лідера КПРФ—найвпливовішої та найпрезентабильнішої серед купи рухів, партій, організацій, груп сучасного комуністичного руху Росії. Далі Зюганов повідомляє: “Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. “Москва—третій Рим”—так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі XV-XVI віків”.3

Отже, наша думка про те, що будь-який союз з Москвою рано чи пізно закінчується поневоленням, ще раз підтверджується. Тим більше, якщо “з точки зору історичної, Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства, Російської імперії та Союзу РСР”.4

Звичайно, тільки наївна людина після цього повірить, що подібна держава буде добровільним союзом рівноправних і суверенних республік. Навіть сьогодні, за умов незалежного існування країн СНД в Москві ані трохи не навчилися їх поважати. Великий “друг” української незалежності московський мер Ю.Лужков прямо визнає: “Не дивлячись на постійно декларовану прихильність рівноправ’ю всіх учасників СНД, в російських державних структурах до цих пір зберігається старе мислення, яке використовує поняття “молодших” і “старших” братів. Часто не вистачає ані такту, ані політичної далекоглядності для того, щоб дотриматися принаймні формальної рівності всіх членів Ради голів держав Співдружності під час прийняття рішень, котрі входять до їх колективної компетенції”.1 А що ж тоді буде відбуватися у єдиній державі?

Коли сьогодні багато говорять про необхідність за допомогою союзу відновити розірвані економічні зв’язки, то чомусь забувають пояснити, що заважає зробити це вже зараз, не очікуючи об’єднання? Взяти хоча б проблему цукру, який Росія завозить аж із Аргентини, а не купує його в “братів” з України. Депутат Держдуми Росії від Аграрної партії М.Сухий говорить про це так: “Ми з задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато перепон”.2 Критерієм дружності для Росії є повне піддакування їй на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки,—вже ознака ворожості, з точки зору Росії. Тому українській продукції “створено багато перепон”, а, наприклад, білоруській—зелена вулиця: Росія взяла цього року в Білорусі 80 тис. тракторів МТЗ і 70% продукції гіганту МАЗ. Але не за гроші, а в рахунок боргів за газ.

До речі, через завищену ціну Україна змушена щорічно переплачувати братній Росії за газ $2 млрд. Так, у січні 1999 р. середня ціна російського газу в Європі становила $62,2 за 1000 кубометрів: для Словаччини—$55,2, для Литви—$65, для Польщі—$64,53, і все це з урахуванням сплати за транспортування газу через Україну. В той же час Україні газ продається за ціною $80 за 1000 кубометрів, тоді як його справедливою ціною є $35-40. У результаті подібного визиску Росія має чистий доход від продажу газу Україні набагато більший, ніж від його експорту 19 країнам Європи. Додамо сюди ж, що поряд із завищенням цін за газ Росія вимагає поставляти українські товари в рахунок газових боргів за її внутрішніми (тобто заниженими) цінами.

Подібна ситуація складається й у сфері транспортування газу. Зараз Україна транспортує 90% всього російського газу, експортованого до Західної Європи і Туреччини. Щоб зменшити можливості України заробляти на цих послугах Росія активно будує газопроводи в обхід України через Білорусію й Польщу та “Голубий поток” через Чорне море до Туреччини. Росію не цікавить, що при цьому потужності братньої України виявляться замороженими, а багато братів-слов’ян втратять роботу.

Щось це не дуже в’яжеться із заявами політичних діячів Росії щодо братерської любові до України, задекларованими постулатами про дружбу, співробітництво та партнерство між слов’янськими Росією і Україною. У ньому прямо записано, що сторони зобов’язуються будувати свої відносини на основі принципів “незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску”. Також це прямо протирічить міждержавному договору 1994 р, в якому передбачався розвиток українських газотранспортних потужностей для розширення експорту російського газу до Західної Європи.

І за таких умов росіяни безупинно говорять про борги, вимагають закрити “кран”, обійти Україну газопроводами з півночі або сходу… Все це є економічними засобами знищення реального українського суверенітету, перетворення Української держави на бутафорію, котрої також позбудуться, як тільки настане зручний момент.

Щодо національного майбутнього наш народ очікуватиме продовження 300-річної русифікації, адже Зюганов навіть пролетарський інтернаціоналізм не згадує. Він пропагує ідеологію російського державного патріотизму, під яким приховується звичайний шовінізм:

“З точки зору національної, Росія є складною етнічною спільнотою, в основі життєздатності якої покладено міцне національне ядро великоросів, малоросів та білорусів”.1 Знов українцям відмовляється в праві бути народом. Цікаво, як КПУ збирається за таких умов “всіляко сприяти задоволенню духовних потреб, розквіту культури і мови українського народу”, якщо керівництво КПРФ, СКП-КПРС має іншу думку?2 А ніяк. Звичайно, припиниться українізація, з приводу котрої так багато репетують засоби масової інформації й Держдума Росії та КПУ вслід за ними. Який національний розвиток матиме український народ у “складній етнічній спільноті” можна побачити вже зараз на прикладі становища тих офіційних 6 мільйонів українців, що мешкають сьогодні в Росії (в порівнянні з 11,5 мільйонів росіян в Україні):


в Україні в Росії

Кількість державних шкіл російських-2973 українських-0

Кількість школярів російськомовних-2945924 україномовних-0

Кількість вузів та інших

закладів, що готують рос. мовознавців-11(20%) укр. мовознавців-0

Кількість студентів, які

вчаться рос. мовою-466120(56,2%) укр. мовою-0

Кількість театрів російських-30 українських-0

Кількість державних бібліотек

з книжковим фондом рос. мовою-24382(62%) укр. мовою-0

Кількість державних газет

і журналів рос. мовою-1172 укр. мовою-01

І як пов’язати програмне положення КПУ про те, що “комуністи виступають проти будь-яких проявів і пропаганди націоналізму, шовінізму, сіонізму та антисемітизму”2 з її тісним співробітництвом із російськими комуністами-антисемітами типу Макашова? Керівництво КПРФ, врешті-решт, так і не відмежувалося від антисемітських заяв Макашова. Можливо, антисемітизм властивий комуністам? Адже є що згадати (з шифровки Леніну за 1920 р): “Неможливо встановити точну кількість убитих… Відступаючи частини 1-ї Кінної армії (і 6-а дивізія) на своєму шляху знищували єврейське населення, грабували та вбивали. Рогачов (понад 30 вбитих), Барановичі (14 жертв), Романов (не встановлено), Чуднов (14 жертв)—це нові сторінки єврейських погромів на Україні. Усі вказані місця геть розграбовані. Розгромлений також район Бердичева… Горшки та Черняхів геть розграбовані.”3

У липні 1921 р. Леніну повідомляли: “Бандитсько-погромні події в Мінській і Гомельській губерніях починають розгортатися з катастрофічною швидкістю й в українському масштабі”.4 Відомо також, що лише смерть Сталіна запобігла репресіям в СРСР щодо євреїв, як чергового “злочинного” народу. Так само Андропов під час перебування на чолі КДБ у своїй доповідній записці Політбюро з приводу заходів, яких необхідно вжити проти діячів т. зв. Хельсінгської групи, звертав особливу увагу партійних бонз на переважно єврейську національність дисидентів-борців за права людини.

Історичний досвід дає підстави вважати, що після закріплення нової імперської держави КПУ одержить від Москви повну нагороду за свою працю по знищенню української незалежності. Імперія ліквідує своїх холуїв так само, як уже зробила це одного разу—в 30-х рр. А на їх місце Москва відрядить до України нових керівників, котрі ніколи й ніяк не були з Україною пов’язані. Такий крок буде абсолютно необхідним, оскільки Москва потребуватиме повної мобілізації сил “братніх” народів та їх жорсткої дисципліни в умовах протистояння нової імперії та Заходу.

Це протистояння виникне неодмінно, оскільки великодержавні зазіхання Москви навіть сьогодні стикаються з інтересами провідних держав сучасного світу. Становлення нової імперії, нового суспільного ладу вкупі зі зміцненням військового потенціалу будуть знову проходити форсовано, як у 20-30-ті рр. До речі, КПУ вже зараз проголошує необхідність “здійснювати у відбудовчий період курс опори на власні сили”. Звичайно, розраховувати на іноземні інвестиції та цивілізований розвиток за таких умов не доведеться. Тож очікуй, Україно, на нове надлюдське напруження сил заради великих цілей Москви. Російські комуністи сьогодні накреслили в своїй програмі задачу “укрепить политическую независимость и экономическую самостоятельность Союза [новоствореного—авт.], восстановив его традиционные интересы и позиции в мире”.1 Можливо, очікуй і на новий терор, оскільки інакше українців не загнати в нове ярмо, а ленінізм, який проголошено теоретичною та ідейною основою Компартії України, без терору просто немислимий. А те, що комуністи крові не уникають, історія засвідчила повною мірою. Вони звикли виправдовуватися благородною ціллю, а Г.Зюганов мету діяльності комуністів сьогодні визначає так: “Зібрати на своїй землі, під захистом єдиної могутньої державності всіх руських людей, всіх, хто вважає Росію своєю батьківщиною, всі ті народи, котрі згодні пов’язати з нею свою історичну долю. І відмовитися від такої традиційної ролі “збирача земель” Москва не вправі—і не стане цього робити, як би комусь не хотілося “затравити російського ведмедя в його берлозі”.2

Оскільки відновлення імперії виявилося в Росії однаковою метою і правих, і лівих (хоч імперію кожен з них бачить свою), то став можливим феномен “червоно-коричневих”, “комуно-патріотів”, антисемітизму в лавах комуністів на кшталт заяв Макашова. Тому є всі підстави вважати, що революційний досвід комуністів по затягуванню України до цієї нової “старої” імперії збагатиться досвідом фашистів. Тим більше, що зюгановським будівникам імперії є чому в них повчитися. Адже на відміну від уже докладно розглянутого вище кривавого сценарію більшовиків з їхньою громадянською війною та збройною інтервенцією до України, котрі сьогодні небажані для самих російських неоімперіалістів, збір всіх німецьких земель в межах однієї імперії відбувався без кровопролиття. Таких сценаріїв два.

Перший з них—це аншлюс. Берлін досяг ізоляції Австрії та заміни уряду, котрий послідовно відстоював національну незалежність: “Австрія у повній ізоляції,—залякував Гітлер австрійського канцлера Шушніга на зустрічі 12 лютого 1938 р. у Баварії,—ані Франція, ані Англія, ані Італія і пальцем не поворухнуть для її порятунку.”1 Німеччина намагалася добитися від Відня, щоб найважливіші посади урядовців перейшли до “її” людей, часто звільнених з в’язниць австрійських нацистів. Так міністром внутрішніх справ став Зейс-Інкварт—амбіційна людина, яка намагалася використати вплив Берліна для свого приходу до влади в Австрії. Інші пронімецькі налаштовані австрійські політики посіли посади міністрів оборони та фінансів. Це повинно було сприяти злиттю економічних систем країн, військовому зближенню. А коли німецькі війська крокували до Відня, австрійська армія одержала наказ залишатися в казармах.

Під тиском інспірованих Берліном масових акцій австрійських нацистів Зейс-Інкварт згодом стане і канцлером. Начеб-то від його імені у Берліні, скориставшись моментом, написали телеграму з проханням про всуп німецьких військ до Австрії для відновлення порядку. Незгода Зейс-Інкварта підписувати цей документ нічого не змінювала—Берлін сам використав амбіційність Зейс-Інкварта й викинув його, коли в ньому відпала потреба. Введення військ супроводжувалося пропагандистським обгрунтуванням на кшталт офіційних заяв німецького радіо про жахливе пригноблення австрійців своїм урядом та рішення Гітлера прийти на допомогу в скрутний час братам німців, до того ж співвітчизникам фюрера.

Щоб зберегти видимість законності своїх дій, німці зібрали своїх маріонеток з віденського уряду і нав’язали їм закон, перша стаття котрого проголошувала: “Австрія є частиною Німецького Райху.”2

Далі Австрією прокотилася хвиля арештів, котра ламала волю австрійців до спротиву підміні їхнього волевиявлення. Лише у Відні заарештували 76 тис. чоловік.3 На додаток до німецької армії для забезпечення влади Берліна в Австрію відрядили частини СС. І лише після цього Австрія пережила плебісцит, котрий фактично вже нічого не вирішував, але придавав аншлюсу вигляд всенародної підтримки. Більше того, він проводився одночасно із загальнонімецьким, чим Австрія практично вводилася до німецького правового поля. Крім того, австрійці взяли участь у спеціально влаштованих 10 квітня 1938 р. виборах до заздалегідь розпущеного Гітлером Райхстагу.

Трохи інакше виглядає чехословацький сценарій. Він складніший, оскільки Чехословаччина була ненімецькою країною, до того ж із потужним економічним та військовим потенціалом, через що її було не так просто залякати, як Австрію. Для цього Берлін спершу взяв курс на розкол Чехословаччини, спекулюючи на німецькій меншині в Судетах. З 1935 р. він фінансував Судетську німецьку партію (СНП) в сподіваннях, що вона стане у нагоді. Готуючи військову акцію, Німеччина офіційно розглядала конфлікт між СНП та владою як внутрішні справи Чехословаччини. Проте саме на замовлення і гроші Берліна СНП влаштовувала безпорядки, даючи Гебельсу змогу базікати про пригноблення чехами німців. Таким чином, Берлін обставляв свої дії як захист прав німецької меншини, а не як напад на сусідню державу. Тиск Німеччини не припинився, коли Прага задовольнила вимоги судетських німців.

Крім того, сумну роль в долі Чехословаччини відіграли провідні європейські держави, котрі переслідували власні інтереси й фактично зламали намагання Праги чинити опір німцям. Берлін діяв за австрійським зразком: з мовчазної згоди Англії, Франції та самої Праги окупував Судети й на місцевому плебісциті провів рішення про приєднання цих територій до Німеччини. У деяких районах, окрім німецького населення, до 40% складали інші народи, переважно чехи та євреї. Звичайно, Берлін, котрий так піклувався “німецьким питанням” в Судетах й думки не мав про якесь там гарантування прав ненімців.

Коли Чехословаччина реорганізувалася у федерацію, в її новому розділі Берлін зробив ставку на іншу “п’яту колону”—словаків. Тепер Німеччина показово обурювалася утисками словаків з боку чеського уряду, добровільно визвалася їх захищати, хоча самі словаки про це не просили. Для лідера словаків Тісо в Берліні написали декларацію незалежності Словаччини і телеграму з проханням до Німеччини про захист від чехів. Тісо не погодився на це, однак німці самі ввели свої війська до Словаччини та нав’язали їм свою “допомогу”. Тепер уже чеському президенту Гахі довелося їхати до Берліну і вмовляти Гітлера залишити чехам принаймні національну автономію. Гітлер пообіцяв її так само, як після аншлюсу обіцяв Празі: “Слово честі, Чехословаччині нічого не загрожує з боку Райху”.1 Але для цього чехи мали не чинити опір німецькій окупації. Погрозами Гітлер добився від Гахи підпису в комюніке, де говорилося, що фюрер прийняв президента на його прохання і президент вручив долю чеського народу в руки фюрера. Коли Франція і Англія рішуче запротестували проти окупації, їх запевнили, що фюрер діяв на прохання чеського президента. Як і при аншлюсі, видимість дотримання законності спрацювала.

Так з карти світу зникли дві держави. Але застосування до України кожного з цих сценаріїв у чистому вигляді неможливе. Порівняно з Австрією Україна надто велика та різнорідна, а для аншлюсу потрібно, щоб поряд із тотальною зрадою уряду населення України принаймні нейтрально ставилося до окупантів. Чехословацький сценарій Росія до деякої міри вже використовує. Спроби поділити Україну на регіони й проковтнути їх по черзі робилися. Досить згадати “незалежність” Криму, свого часу цілком інспірована Москвою. Кримський президент Мєшков з прибічниками з “кримського народу” відігравав роль Судетської німецької партії. У випадку вдачі на черзі виникла б необхідність вирішення “русского вопроса” в інших регіонах. Так постали б Новоросія, Донецько-Криворізька республіка… Звичайно, Москва картинно піклувалася про захист “російськомовного населення” від українських націоналістів, для чого ввела б в ці нові республіки федеративної України російські війська з визвольною місією. Далі пригадали б, що “Київ—мати міст руських”, і обмежили б власне Україну Галичиною. На цьому етапі Москва підключила б до розділу України Польщу, оскільки досвід по стравлюванню українців з поляками в неї чималий. Саме так Гітлер підключав до розділів Чехословаччини Польщу і Угорщину.

Однак Росія виявилася дуже ослабленою для реалізації таких сценаріїв у середині 90-х рр. Приклад подібної політики Белграду з створенням сербських Країн в Хорватії та Боснії демонстрував криваві результати й кінцеву поразку експансії сербів. До того ж Москва зав’язла у війні на Кавказі й обмежилися економічним тиском на Україну.

Сьогодні вимальовується інша ситуація. Будівники нової імперії явно відмовилися від підтримки сепаратистів з окремих регіонів на користь повторення у всій Україні як мінімум білоруського сценарію, а як максимум—аналогу аншлюсу. Роль СНП в Чехословаччині та нацистів у Австрії відіграє КПУ та “споріднені” з нею “ліві”, котрі послідовно вимагають інтеграції до Росії. У випадку перемоги на президентських виборах в Україні їхнього лідера, він вільно чи невільно відіграє роль українського зейс-інкварта. Можна ще раз нагадати товаришам Симоненку й Ткаченку долі керівників КП(б)У, розстріляних у 30-х, та й самого Зейса-Інкварта. Орієнтація ж на сценарій інтеграції по Лукашенку безперспективна, бо потенційна можливість перебрання “молодшими братами” влади у Кремлі не входить до планів Москви і заздалегідь зустрічає її протидію. Саме в цьому сенсі слід розглядати останні виступи Лукашенка з критикою російських зволікань термінової інтеграції.

До речі, помірковані російські політики ліберально-демократичного спрямування, як, наприклад, Г.Явлінський і його “Яблуко”, різко засуджують спроби приєднання Білорусі до Росії. Явлінський прямо каже: “Це буде аншлюс. Ніякої рівності в такому об’єднанні не може бути.”1 Також він нагадує, що “навіть Сталін, котрий забороняв навчання білоруською мовою, не наважився ліквідувати Білорусію як державу”.2 Аналізуючи можливі наслідки непродуманих дій Явлінський прямо оцінює інтеграторські потуги Росії в сьогоднішньому вигляді: “Якщо білоруси—наш братній народ, то відбирати в них державність було б злочинно”.3 Віддаючи перевагу поступовій економічній інтеграції, він змальовує негативні наслідки політичного інтриганства з “Біловезькою пущею навпаки”.

Окрім українських лукашенків-зейс-інквартів інші відповідальні урядовці з “лівих” будуть забезпечувати поступове підпорядкування Москві всіх сфер життя України, як колись австрійські міністри. Так, наприклад, командуючий російським флотом адмірал Куроєдов уже сьогодні ставить за мету поступово дійти від простої співпраці з сусіднім українським флотом до оперативних планів сумісних бойових дій проти третьої сторони. Також наполегливо втягують Україну до єдиної системи ППО. При цьому залякують зростаючою силою турецького флоту та агресивністю НАТО, пропонують картинно назвати спільні навчання “Братство по оружию”. Це все з арсеналу старої політики СРСР щодо сателітів по Варшавському договору. Зрозуміло, що погоджувати з Києвом свою зовнішню політику Росія не стане, і Україна автоматично перетвориться на заручника російських амбіцій у світі. Коли Росія десь зіткнеться з НАТО, крилаті ракети, звичайно, впадуть не на Москву, а на Україну. Зате під час остаточного приєднання України до “збирача руських земель” українські силові структури запросто одержать наказ не протидіяти, як колись отримала подібний наказ австрійська армія після тісної співпраці з німцями та обміну військовими кадрами. Керовані Москвою керівники України самі попросять про приєднання і російський захист, щоб Росія зберігала вигляд законності при знищенні європейської держави. А якщо українські зейс-інкварти цього не зроблять, то Москва обійдеться і без них, як це зробили німці з австрійцями, словаками, чехами.

Не слід скидати з рахунку небезпеку нової Мюнхенської змови. Оскільки стара номенклатурна влада так і не спромоглася на радикальні економічні перетворення, щоб залишити недоторканою владу чиновників, країни Заходу з часом втрачають зацікавленість в існуванні незалежної України. Хто знає, може колись вони таки вирішать використати Україну як предмет торгу з Москвою. Після цього відродження нової імперії можна буде вважати таким, що відбулося. І Зюганов чи інший збирач руських земель проголосить щодо приєднання України промову на кшталт промови Гітлера з приводу знищення Чехословаччини: “Протягом тисячоліття території Богемії та Моравії складали життєвий простір німецького народу, і настав час відновити віками влаштований порядок”.1

Фактично історія України може знов піти на нове коло. Практика свідчить, що російська політична еліта не змирилася з відділенням Києва від Москви і, вимушено визнаючи самостійну українську державу, розглядає її як явище тимчасове і непостійне, в усіх відношеннях противне природному стану речей, “віками влаштованому порядку”. Сьогодні тільки усвідомлення обмеженості економічних, військових і зовнішньополітичних ресурсів Росії змушує її до пори до часу визнавати Україну. Тільки-но Росія поверне собі хоча б частину колишньої величі, першою, проти кого вона буде повернута, стане Україна. Адже навіть найбільші російські ліберали, як О.Солженіцин відстоюють ідею великої єдності, хоча начеб-то і не відмовляють українцям у праві на самостійність: “Чим м’якші, чим терпиміші, чим поміркованіші ми будемо тепер, тим більша надія відновити єдність в майбутньому”.2 Це практично не відрізняється від позиції Леніна: “Жоден демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне об’єднання в одну державу двох народів”.3 Що було після цих демократичних слів ми знаємо. Тим більше, що й ліберальний демократ Солженіцин у своїх працях “Архіпелаг ГУЛАГ” та “Як нам зберегти та облаштувати Росію” пропонує “відпустити” українців з союзних обіймів, але ретельно “підчистивши” Україну територіально—без Криму, Донбасу, Північного Причорномор’я, Харківщини, Закарпаття… А далі, мовляв, українці самі з часом повернуться. Чим відрізняється ця позиція щодо України найдемократичнішого Солженіцина від великодержавних шовіністів? Нічим.

КПУ—регіональна частка “єдиної ленінської партії” СКП-КПРС—небезпідставно розглядається в Москві як головний інструмент по перетворенню України на Малоросію. Тож не варто надто довіряти переживанням КПУ за долю народу, аби не отримати на посаді Президента України такого собі лукашенка, котрий задля підвищення в Москву поховає не ним виборену державність.