Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27
“невіддільна частина Російської Федерації”.1 Наприклад, згідно Раппальського договору Росії з Німеччиною та Італію 16 квітня 1922 р. торговельний режим поширився й на Україну, проте не як на суб’єкта міжнародного права, а як на економічний регіон єдиної Росії.

До 1923 р. Радянська Україна здійснювала деяку дипломатичну діяльність, направляючи представництва до країн, в яких розташувалися в пореволюційні роки українська діаспора та структури колишньої УНР. Але практично Наркомат закордонних справ УСРР займався тоді тільки питаннями репатріації українців і протидії структурам УНР, якщо не враховувати організацію відпочинку керівникам КП(б)У в санаторіях Німеччини під час голоду 1921-1923 рр, про що вже йшла мова вище.

Після заснування ООН Україна як її повноважний член була незалежною державою лише юридично, але не фактично. Коли в 1947 і 1950 рр. Велика Британія пропонувала розв’язати питання з обміном дипломатичними представниками між Києвом та Лондоном, офіційна Москва не відгукнулася на цю пропозицію. Реальне дипломатичне становище УРСР обмежувалося тільки представництвом в ООН, оскільки Москва потребувала додаткового голосу в ООН під час прийняття вигідних для неї рішень. Інтереси власне самої України в усіх сферах завжди залишалися поза увагою. Більше того, не визнавалося саме існування таких інтересів, оскільки прерогатива завжди була за інтересами

ідеології та імперії, котрим Україна безумовно підкорялася. Лише з набуттям незалежності Україна, нарешті, змогла посісти місце у світовому співтоваристві й мати власний голос.

6)Армія Росії—“наш природний союзник”.


Серед завдань, котрі КПУ сама собі накреслила в своїй Програмі, чільне місце посідає забезпечення військової безпеки України:

“Компартія сприятиме зміцненню безпеки і обороноздатності країни на основі розумної достатності і входження до системи колективної безпеки країн Співдружності Незалежних Держав”.2

При цьому вона рішуче “проти реалізації планів включення України до військових структур НАТО, перетворення її на буфер, санітарний кордон між західними державами та Росією”.3 Таке піклування про державні інтереси Росії не виглядає дивним, якщо врахувати, що КПУ серйозно вважає армію Росії нашим єдиним природним союзником.1

Цікаво, чому в КПУ не говорять про причини нежиттєздатності системи колективної безпеки країн СНД (Ташкентського пакту)? Відповідь проста: Москва намагалася цим пактом перетворити країни СНД на своїх сателітів, як колись Польщу чи Болгарію в межах Організації Варшавського Договору. У 1992 р. міністр оборони Росії П.Грачов навіть дозволив собі заявити, що Росія буде вводити свої війська на територію будь-якої країни колишнього СРСР, де буде вважати це потрібним для захисту “русскоязычного” населення. Таким є обгрунтування нової експансії замість застарілих тез про “братню” пролетарську допомогу, інтернаціональний обов’язок та ін. До речі, Гітлер у своїй промові 4 травня 1941 р. говорив те саме, що і Грачов: “Німецькі збройні сили постійно будуть втручатися тоді й там, де це буде необхідно”.2 Подібний диктат Москви дуже нагадує радянську політику після інтервенції до Чехословаччини 1968 р, котру на Заході охрестили “доктриною обмеженого суверенітету”, і котра згодом призвела до ізоляції СРСР і швидкої втечі колишніх союзників по Варшавському договору до НАТО.

За останні роки найкраще відчула на собі політику “братньої” Росії Грузія. Аби повернути сателіта, Росія не обмежилася енергетичною блокадою, а вдалася до провокування сепаратизму згідно принципу “розділяй і владарюй”. Це призвело до кількох війн на території Грузії, де Москва прямо допомогала противникам Тбілісі. Коли ж Грузія здалася й повернулася до сфери російського впливу, вступила до СНД та колективної безпеки, підтримка сепаратистів припинилася.

Невелика Вірменія завдяки прямій військовій допомозі Росії під приводом захисту вірменського населення здійснила наступ на територію Азербайджана і захопила міста, де жили самі азербайджанці: Фізулі, Агдам, Кубатли, Кельбаджар… Близько чверті населення Азербайджану стали біженцями.

То ж не дивно, що як тільки вплив Росії після війни в Чечні ослаб, Грузія та Азербайджан почали намагатися позбутися “братніх” обіймів північного “союзника”. Узбекістан, де Ташкентський пакт народився, тепер збирається вийти з нього, бо не вбачає в ньому реальної користі для себе.

Разом з тим НАТО після розвалу СРСР ніколи не погрожувало країнам СНД військовою силою. Навпаки, НАТО пропонує програму “Партнерство заради миру”, оскільки довіра й діалог зменшують небезпеку конфлікту.

При пропаганді військового союзу з Росією (фактично перетворення України на васала Кремля—перший крок до чергового поглинання Росією) часто посилаються на історію, “славу русского оружия”. Мовляв, без союзу з Росією Україна не зможе захистити себе від територіальних претензій Румунії, Польщі, Угорщини…

По-перше, в Україні вже давно зрозуміли—співробітництво краще за протистояння. І жодна з перелічених країн, на відміну від Росії, офіційних територіальних претензій Україні не висувала, а намагається торувати собі шлях до цивілізованої Європи. То про який військовий союз з Росією і проти кого може бути мова?

По-друге, “слава русского оружия” є одним з тих історичних міфів, котрі давно варто відкинути. І тоді ми побачимо, хто і якою ціною здобував цю славу.

У додатку №16 наведено перелік війн, котрі Росія вела від середини XV століття до сьогодення. Фактично Росія воює постійно. Бажаючі можуть підрахувати, скільки з тих війн були оборонними, а скільки велися для “приращения русских земель”, “просвещения иноверцев”, “братньої”, класової чи інтернаціональної допомоги. Досвід останніх років показує, що “оновлена” Велика Росія не змінилася. От тільки тепер Україна не платить своєю кров’ю за її велич.

Характерною рисою російської манери воювати було байдуже ставлення до солдат і, як наслідок, масові втрати. З виступу голови ІV Держдуми Росії М.Родзянко перед депутатами у 1917 р:

“Російське вище військове командування або не має заздалегідь підготовлених планів, або, якщо має їх, то не виконує. Вище командування не має єдиних методів оборони й нападу, не вміє підготовити наступ… не рахується з втратами живої сили і не виявляє достатнього піклування про солдат”.1

Втрати російських військ під час літнього наступу 1916 р. еквівалентні втратам за попередні два роки війни. “Ці втрати були тим більш чутливі, чим слабкішим було розуміння їх необхідності”,—вважав генерал-лейтенант М.Головін, начальник штабу 7-ї армії.2 З 1914 р. Україна була ареною воєнних дій. Проведений у 1920 р. перепис населення засвідчив, що Росія втратила 4,5% чоловічого населення, а Україна—13%.3

Під час Великої Вітчизняної війни УРСР дала армії та флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них загинув, половина з тих, які вижили, повернулися інвалідами.1

Спеціальна військова комісія під керівництвом генерал-полковника Г.Кривошеєва створила статистичну збірку “Гриф секретности снят”, за якою безповоротні втрати армії у війні склали 11994100 військовослужбовців.2 Цим офіційним даним, підрахованим на основі матеріалів військового архіву в Подольську, не варто надто довіряти. Адже будь-які розмови про справжню ціну перемоги завжди звинувачувалися в спробах “опорочити перемогу”. Тому чергові підрахунки втрат, якщо уважніше придивитися до маніпуляцій (загиблі на фронті відокремлюються від пропалих без вісті, загиблих в полоні чи на шляху до фронту), не виходять за межі “правильного” співвідношення німецьких і радянських втрат: 1:1-1:1,5. Така була установка.

Подумайте самі, хто під час масового відступу 1941 р. міг точно рахувати втрати, якщо сама Москва не була в цьому тоді зацікавлена? Наприклад, за німецькими даними при оточенні військ Південно-Західного фронту на схід від Києва у вересні 1941 р. потрапили в полон до 665 тис. чоловік, а радянські джерела сьогодні мають дані про наявність в складі фронту лише 452720 військовослужбовців. Папери багатьох з’єднань просто зникли разом із самими з’єднаннями, як, наприклад, 395-а стрілецька дивізія, що загинула на Керченському півострові. Її паперів у подольському архіві немає, а саму дивізію знято з обліку 1 серпня 1942 р. Списали—і як не було. Про це, зокрема, згадує член Спілки журналістів України, інвалід війни Г.Єжелов.3

Крім того, документи деяких формувань, як винищувальних батальйонів, батальйонів МПВО, якщо й зберіглися, то не в військовому архіві, а в місцевих. Їх втрати до армійських не відносять, начеб-то вони вели свою окрему війну.

Російський письменник, учасник війни В.Астаф’єв під час наради військових істориків та письменників (їй присвячений окремий номер журналу “Вопросы истории”) зазначав: “Ми їх не перемогли, ми їх втопили у власній крові, закидали своїми тілами…”4 Гірка правда війни була надто неприємною для Москви. Тому втрати замовчувалися й підтасовувалися, щоб не визнавати, що радянські маршали, як тверський селянин Іван Конєв, за старою російською традицією давили ворога масою.

Останнім прикладом залишається Чечня. Спогади з цієї війни найсвіжіші. Наче при штурмі Берліну, російські генерали завели на вулиці Грозного танки, де їх спалювали разом з екіпажами. Але при штурмі Берліну все було зрозумілим: кінець війни, і ніхто за ціною не стоїть. Загинули 120 тис. чоловік. Маршал Жуков після війни сам визнавав невиправдано великими втрати й аналізував досвід, розробив два інших плани штурму Берліну, де втрати військ були б значно меншими. Однак в Чечні випускники московських академій діяли просто бездарно. Не визнавши уроків новорічного штурму Грозного 1995 р, вони ще двічі спрямовували бронетанкові колони на вузькі вулиці міста. Простим солдатам і командирам, котрі розраховувалися за помилки своєю кров’ю, доводилося лише розводити руками, як командирові батареї 276-го мотострілецького полку лейтенантові В.Єфремову: “Навіщо нас кидати в тісні вулиці міста, наповненого боєвиками? Цей абсурд повторюється котрий раз знову!”1

Командир розвідувальної роти капітан С.Монєтов знайшов відповідь: “Це в нас з Великої Вітчизняної—з ходу масою брати. Тоді кидали дивізії, не рахуючи втрат, зараз—полки й бригади”.2

Російський капітан трохи помиляється. Така стратегія є типовою для всіх деспотичних держав Сходу. Китай, наприклад, ще у 1979 р. під час війни з В’єтнамом використовував тактику “людського моря”, намагаючись “розтворити” у ньому ворога.

Ви спитаєте, а до чого весь цей екскурс у воєнну історію? А до того, що “гарматним м’ясом” часто були українці. Їх завжди було багато у російській (радянській) армії, а за що їм доводилося масово вмирати під керівництвом такого “мудрого” командування, ми вже бачили по переліку російських війн. Здобуті їхньою кров’ю перемоги записувалися до “славы русского оружия”. Яскравий приклад—Севастополь. Предмет особливої уваги мера Москви Ю.Лужкова, він перетворений на заручника російсько-українських відносин. Деякі кола в Росії вимагають “повернення” міста, бо для росіян воно багато значить як “гордость русских моряков”. Варто зупинитися на цьому детальніше.

Про перших будівників “города русской слави” Севастополя Георгій Шторм, котрого ніяк не запідозриш у симпатіях до українців, писав так: “Перші севастопольські будівлі походили на звичайні новоросійські хати. Їх будували просто: робили плетінь, обмазували глиною, накривали очеретом—і будинок готовий. Такі мазанки скрізь тіснилися по береговим кручам. Мазанки ці будували матроси з кораблів.” 1

Взагалі-то не дивно, що більшу частину матросів Чорноморського флоту (ЧФ) за царських часів завжди складали українці. Просто тоді не практикувалося везти українців служити подалі від дому на Далекий Схід, як в СРСР. Командир російської ескадри вітрильників під Очаковом у 1788 р. контр-адмірал Поль Джонс часто з’являвся на мостику свого флагманського корабля “Святий Володимир” в одязі запорожця, що є яскравим свідченням про національний склад матросів. Вигляд контр-адмірала в шароварах “шириною в Чорне море” так шокував найманих англійських офіцерів російського флоту, що про це згадували ще в 1855 р.2 Варто лише подивитися на імена героїв героїчної оборони Севастополя в 1855 р. (не адміралів, а рядових захисників), щоб зрозуміти, хто брав участь у створенні цієї “гордости”. Ім’я українського селянина-кріпака Петра Кошки золотими літерами вписано до історії Російського флоту. Ну а під час оборони міста в 1941-1942 рр. тут воювали й загинули представники всіх народів СРСР.

То чому ж слава виключно російської зброї? Чому перебування Севастополя у складі України дехто з наших “природних союзників” вважає третьою обороною міста? А тому, що союзництво з Україною в Москві розуміється тільки як цілковите підкорення України російським інтересам, готовність України заради цих інтересів знову нести великі жертви. Їх нам завжди забезпечить російське командування, звикле давити числом, а не вмінням. Коли під час першої облоги Севастополя справи стали зовсім кепськими, адмірал В.Корнілов закликав війська: “Нужно умирать, ребята, умрете?” Відповідь: “Умрем, ваше превосходительство, ура!”3 Проте безнадійну війну, програну царатом, матроси-українці з кораблів ЧФ (як і всі інші оборонці міста) своїми героїчними смертями не врятували. Взагалі складається враження, що в Росії перемога вважається тим більш славетною, чим дорожчою виявилася її ціна.

До речі, українські військові традиції мають значні відмінності від російських. Українська армія завжди була народною, а імперською—ніколи. Тому в ній не було такого байдужого ставлення до простого бійця, адже навіть вищі командири, воєводи, гетьмани часто виходили з низів. Саме тому при зустрічі з сильним противником українці намагалися брати не навальними атаками, а хитрістю. Яскравим історичним прикладом може бути боротьба за турецьку фортецю в Очакові, котра перешкоджала “чайкам” вихід до Чорного моря. Козаки вперше захопили Очаків у 1523 р. і потім робили це неодноразово, хоча він завжди був добре укріплений. Завдяки раптовості нападу чи військовим хитрощам вони здобували цю фортецю без великих втрат. Російські ж генерали у XVIII столітті гнали в лобовий штурм очаківських укріплень тисячі українських рекрутів. Під час однієї з атак на Очаків при облозі у 1788 р. непереможний Суворов поклав половину свого улюбленого Фаногорійського полку, сам був поранений, однак нічого не досяг.

Для здобуття Очакова в 1788 р. сперш потрібно було захопити турецькі позиції на острові Березань, котрі заважали штурмувати фортецю. Це зробив десант українських козаків. Згодом при штурмі Суворовим Ізмаїлу козаки відзначилися знов, хоча “батько російських солдатів” доручав їм найнебезпечніше—атаку з боку Дунаю. Останній великий запорожець Антон Головатий був нагороджений орденом Святого Георгія. Його ім’я викарбовано в Георгієвській залі Кремля. Між іншим, козаки неодно-разово здобували Ізмаїл самостійно. Зокрема, Наливайко ще у 1596 р. знищив турецьку залогу та вивіз із фортеці всю артилерію .

У листі знаменитого кошового отамана Івана Сірка написано так: “Ми брали Синоп і Трапезонт, ми розорювали береги азійські, ми Белграду крила припалювали; Варну, Ізмаїл і численні фортеці Дунайські ми обертали на ніщо…”1 У 1649 р. Туреччина уклала із запорожцями договір, де гарантувала козакам свободу мореплавства, торгівлі й промислів в Чорному та Мармуровому морях на 100 років. Це унікальний випадок, оскільки в XVI-XVII століттях могутня Османська імперія подібних договорів не укладала з жодною державою!

Тож історія свідчить, що українці вміють добре воювати не лише під російськими прапорами, але й за свої інтереси. Однак сьогодні Україна веде миролюбний курс, намагаючись виключити саму загрозу воєнного конфлікту, проте і слабкістю нікого не спокушає. Це правильна позиція, але КПУ вона не до вподоби.

КПУ потрібен військовий союз з Росією, в якому, як раніше, все вирішував би Кремль, неначе ми мало пролили крові у війнах за його інтереси. До речі, найчастіше ці інтереси були чужими не тільки українському народу, але й самому російському (дивися додаток №16). Ми нині глузуємо з ідей В.Жириновського здійснити похід до Індійського океану (“Останній кидок на Південь”), але в 1919 р. Лев Троцький цілком серйозно пропонував посилати червоні полки не лише в Європу, а й в Індію через Афганістан та нинішній Пакистан. І це саме тоді, коли радянська влада проіснувала в Угорщині 133 дні, в Словаччині—три тижні, Баварії—два… А перед тим комуністичні революції були задавлені в Фінляндії, Естонії… Однак ЦК хворів на химери кавалерійських атак Європи, і в 1920 р. він починає туди збройний експорт комунізму. Ще не здобута Варшава, а червоний корпус Гая вже розгортає наступ на Берлін. Тим часом Зінов’єв навіть пообіцяв, що до 50-річчя Паризької комуни, тобто до 18 березня 1921 р, радянською республікою стане Франція. “Диво на Віслі” тимчасово поклало край червоній експансії. Однак невдачі й втрати ніколи не зупиняли комуністів. Навіть в добу ядерної зброї член ЦК КПРС міністр оборони маршал К.Гречко похвалявся, що радянські війська на шостий день війни форсують Рейн, а на дванадцятий—візьмуть Париж. Кому потрібен комунізм на радіоактивному згарищі в ЦК не задумувалися.

Крові ЦК не рахував ані тоді, ані пізніше. “Легендарна та непереможна” була головним інструментом в поширенні комунізму й впливу ЦК КПРС в світі. Згідно даних статзбірки “Гриф секретности снят” в Алжирі загинули 25 військовослужбовців, в Анголі—7, Угорщині—669 (51 пропав без вісті), В’єтнамі—16, Єгипті—21, Йемені—1, Сирії—35, Ефіопії—27 (7 пропали без вісті), Чехословаччині—11. З Афганістану не повернулися 14453 чоловіки. З 641 тис тих, хто пройшов через Обмежений контингент радянських військ в ДРА 470 тис (тобто 70%) були поранені, контужені, травмовані, захворіли. Матеріальні втрати: 118 літаків, 333 вертольоти, 147 танків, 1314 бронемашин, 433 гармати й міномети, крім того, 1138 радіостанцій, командно-штабних машин, 510 одиниць інженерної техніки, 11369 автомобілів. Втручатися в чуже життя, віросповідування, звичаї безглуздо. Але ЦК кортіло втрутитися.

Ідея Леніна про “єдину всесвітню Радянську республіку” знайшла в Москві великий відгук. Вона добре співвідносилася з старою ідеєю російського месіанства, котра жила в Росії з часів інока Філофея, котрий сповістив у XVI столітті: “Москва—третій Рим, а четвертому не бути”. Українцям (як і всім іншим народам імперії) відводилася роль “гарматного м’яса”, такого собі людського матеріалу на вівтарі великої ідеї. Так було завжди: і за царських часів, і за радянських. Згадуваний вже отаман Антон Головатий помер разом з багатьма своїми товаришами від пошесті в Баку, відправлений царатом завойовувати для імперії Закавказзя. Понад 2,5 тис. громадян з України загинули в останній війні в Афганістані. Чи є для України якась суттєва різниця між цими смертями? Вони були нам однаково не потрібні.

Сьогодні завдяки нашій державній незалежності ми залишаємося осторонь від безперервних російських війн. Тим часом на шпальтах російських газет після початку чергової війни (цього разу в Дагестані) знову й знову задаються питанням: до яких пір російські солдати будуть розраховуватися своїм життям за помилки російських політіків? Впливовий політик генерал О.Лебедь заявив: “Те, що відбувається в Дагестані,—це нова авантюра: безглузда війна, безглузді жертви. На відмінність від чеченської кампанії нова не підкріплена взагалі ніякими президентськими указами… Чиюсь дурість доводиться компенсувати чиїмсь патріотизмом.”1 Наче під час війни в Афганістані по безмежних російських провінціях летять “чорні тюльпани” з трагічним “вантажем 200”, змінюються лише адреси відправлення. Цей конвейєр здається в Росії незупинним. Лише кампанія 1994-1996 рр. в Чечні коштувала 80-120 тис. життів.2 Війна поширюється і вже досягла російських міст, де вибухи піднімають в повітря будинки. Як стверджує президент Інгушетії генерал Р.Аушев, в умовах кепської політичної ситуації в Росії об’єднати громадян (і одночасно змусити їх не думати про проблеми зарплат та пенсій) виявляється можливим лише навколо ідеї відсічі загрозі. Якщо не зовнішньої, то хоча б чеченської. Війна знову стає невідворотньою.3

Без України великодержавна ідея нереальна ані в комуністичній, ані в російській шовіністичній формі. Згадаймо Чечню. Хіба стали б російські генерали тягнути на війну в гори Кавказу моряків аж з Далекого Сходу, якщо можна було б набрати війська поряд в Українській губернії? Звичайно, ні. Вмирати на Кавказ відправили б дисциплінованих українців, як це завжди було раніше.

Тому кожного разу, коли почуєте заклики КПУ про військовий союз з “природним союзником” Росією, то згадайте й заклики російського адмірала, котрі є справжнім змістом цього союзу: “Нужно умирать, ребята, умрете?”


V. Куди веде КПУ.

1)“Братній союз”.


Отже, КП(б)У-КПУ протягом свого існування ніколи не була самостійною політичною партією, що захищає інтереси трудящих України, а лише як місцева філія РКП(б)-ВКП(б)-КПРС слугувала інструментом московської імперської політики. Подібний її статус яскраво проглядається за матеріалами Політбюро ЦК КПУ, в яких воно постійно звертається до Москви “з проханням” щось ухвалити або дозволити, часто навіть дрібниці. Трагічні для України наслідки діяльності такої КПУ неможливо повністю висвітлити в межах цієї роботи. Але це і не є нашою головною метою. Грунтовний аналіз минулого повинен допомогти нам краще зрозуміти сьогодення й змоделювати майбутнє. І тоді ми побачимо характерні для КПУ речі.

Через офіційну заборону “обласної” КПУ-частини КПРС 1991 р, КПУ липня 1993 р. створювалася на словах як нова партія. П.Симоненко—колишній другий секретар Донецького обкому КПУ/КПРС—став першим секретарем ЦК нової “старої” КПУ завдяки своїй активності та донбаському, тобто базовому для комуністів походженню. Тим не менше, члени “нової” КПУ у Верховній Раді постійно ставили питання про скасування заборони КПУ/КПРС. При цьому вони йшли на відвертий торг, неодноразово підтримували владу та ставали в опозицію до неї. Сьогодні товариш Симоненко у своїх виступах таврує “правлячий буржуазно-націоналістичний режим” на чолі з президентом Л.Кучмою. Але слід пригадати, як пленум ЦК КПУ на виборах другого президента України відмовив у підтримці Кравчуку і тим полегшив прихід до влади творцеві сучасного, за виразом комуністів, “антинародного режиму”. Згодом фракція КПУ підтримала курс Кучми, викладений у доповіді “Шляхом радикальних ринкових реформ”, проте коли у відповідь не пройшла постанова про зняття заборони КПУ/КПРС від серпня 1991, комуністи пішли в опозицію до діючого президента.

Не досягши скасування серпневої заборони, 12 березня 1995 р. на ІІ (ХХХ) з’їзді КПУ прийняла свої програму і статут, де вперше офіційно наголосила на своєму зв’язку з КПУ/КПРС:

“Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р, об’єднавши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один з найбільш складних і драматичних періодів світової історії”.1 Зміни в становищі сучасної КПУ констатувалися такі: “Зберігаючи за своїми ідейно-теоретичними політичними витоками, соціально-класовою природою, організаційними принципами спадкоємність щодо незаконно забороненої в 1991 році Компартії України, наша партія має інший правовий статус, нову організаційну структуру”.2

Звичайно, правовий статус КПУ тепер інший, адже вона не є правлячою. Зате нова КПУ повністю повторює стару і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона і надалі активно бореться за відновлення СРСР. Зокрема, у Верховній Раді України в складі фракції КПУ є відповідна група “За відродження СРСР”, котра трансформується в партію, а деякі депутати постійно носять прапорці СРСР. П.Симоненко слідом за лідером російських комуністів Г.Зюгановим підтримує активні зв’язки з радикальним Союзом радянських офіцерів України, котрий входить до відверто терористичного Союзу офіцерів СРСР і брав участь в кривавій боротьбі за владу восени 1993 р. в Москві. “Радянські офіцери України” знайшли з КПУ точку дотику в ідеях відродження СРСР, оскільки нова “стара” КПУ тягне Україну до різних інтеграційних структур на кшталт МПА, спільних економічного, оборонного просторів, митного союзу і бере участь у роботі СКП-КПРС, про що піде мова нижче. На цьому шляху КПУ знаходить підтримку й інших ліворадикальних екстремістських організацій, як Всеросійської компартії більшовиків Н.Андреєвої. Ця партія взагалі ніде юридично не зареєстрована, істинними комуністами вважає лише Сталіна і Леніна, бореться за владу в республіці, відновлення СРСР, перерозподіл багатств, як під час громадянської війни (“грабуй награбоване”). У націоналному плані вони взагалі відкидають існування українців чи росіян—тільки радянський народ.

Варто прослідкувати, чи відрізняються сьогодні гасла та дії КПУ від колишніх завдань та дій КП(б)У? Найголовнішою метою діяльності комуністів України завжди проголошувався захист трудового народу. Проте їх реальні справи і тоді, і зараз свідчать про інші цілі: прихід до влади в Україні та приєднання України до Росії. Мову вели про вільний союз братніх народів, класову єдність, історичну спорідненість, спільність завдань… Ця демагогія лише слугувала прикриттям справжніх московських інтересів, котрі хоч і змінилися за формою з царських на комуністичні, але за змістом залишалися щодо України імперіалістичними.

Задля вирішення “української проблеми” більшовики створили у 1918 р. в Москві КП(б)У. ЦК РКП(б) роздавав більшовикам України вказівки, а Раднарком Росії асигнував гроші. Про це вже була мова вище.

Ленін на словах визнавав для України принцип самовизначення народу аж до відокремлення, оскільки ”свобода об’єднання передбачає свободу відокремлення”.1 Одночасно він заявляв таке: “Ми не прибічники дрібних держав. Ми за найтісніший союз робітників усіх країн проти капіталістів і “своїх” і всіх взагалі країн”.2 Його гасло “Хай живе вільний союз вільних селян і робітників вільної України з робітниками й селянами революційної Росії!” стало програмою для КП(б)У, котра чесно відпрацювала гроші Раднаркому Росії.

Уже І Всеукраїнський з’їзд Рад в Харкові резолюцією “Про самовизначення України” проголошував Українську Радянську Республіку федеративною частиною Російської Республіки. На практиці це виглядало так: “У процесі радянського будівництва організації більшовиків, робітники апарату місцевих Рад керувалися як директивними вказівками вищих органів влади України, так і відповідними актами Всеросійського ЦВК, Раднаркому Російської Федерації та Наркомату внутрішніх справ РРФСР.”3

Під час повернення більшовиків до України восени 1918 р. І з’їзд КП(б)У проголосив:

“І з’їзд Комуністичної партії України вважає, що завданням нашої партії на Україні є, порвавши рішуче з помилками минулого, боротися за революційне об’єднання України з Росією на началах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни”.4

Зрозуміло, чим керувалися учасники з’їзду, якщо Москва його і готувала, і проводила (так само як і інші з’їзди КП(б)У). Вся фразеологія комуністів про свободу обрання трудящими України форми взаємовідносин з Росією скасовується лише однією тезою Леніна, де міститься його справжнє відношення до самовизначення націй:

“Ми—міжнародники, інтернаціоналісти. Ми прагнемо до тісного об’єднання і повного злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Радянську республіку”.5

У роботі “Держава і революція” Ленін доводив можливість поєднання федерації і централізації. Саме так підводилася теоретична база під майбутню унітарну комуністичну імперію. Однак шлях до неї викладався обіцянками.

Продовжуючи лінію І з’їзду КП(б)У, ІІ з’їзд підкреслив важливість боротьби за возз’єднання з РРФСР і дещо роз’яснив, навіщо воно потрібне:

“Загальним завданням в цій боротьбі є об’єднання Радянської України з Радянською Росією, котре лише одне в змозі забезпечити українським

трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку”.1

Якою ця “повна свобода національного і культурного розвитку” обернулася насправді, ми вже знаємо. Видаючи свої наміри за прагнення всього народу, ЦК КП(б)У так пояснив причини своєї державооб’єднуючої творчості в Декларації від 28 січня 1918 р:

“Тісний історичний, економічний та культурний зв’язок робітничої і селянської України й Радянської Росії зобов’язує нас рівняти свій революційний класовий фронт перш за все з фронтом російського пролетаріату. Ворогів Радянської Росії ми об’являємо ворогами Радянської України. У нас однакові політичні, економічні й військові завдання… Все це визначає об’єднання Української Радянської Республіки з Радянською Росією на початках соціалістичної федерації…”2

Немає жодних сумнівів, що у тодішньої КПУ як “обласної організації РКП” всі ці завдання дійсно були єдиними з Москвою. Але чому український народ повинен був підкоряти всі сфери свого життя великим цілям російського ЦК? Або владним інтересам “братньої” російської держави?

Виходячи з цілей сучасної КПУ, можна зробити висновок, що сама КПУ так і не змінилася, тобто залишається тільки філією російської партії, могильником української державності:

“Головна мета Компартії України на нинішньому етапі: …відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільне об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України.”3

Один такий рівноправний союз вже був. Що з нього вийшло, ми знаємо. Цікавим є те, що необхідність такого відродження союзу комуністи і в 1917 р, і зараз обгрунтовують одними й тими ж самими словами. Так, І з’їзд КП(б)У пояснював необхідність об’єднання з Росією так само, як Програма КПУ сьогодні:

“1.Україна економічно нерозривно зв’язана з Росією.

2.Економічна єдність України і Росії… створила міцний базис для єдності боротьби пролетаріату України і Росії.”1

Спадкоємність бачимо і в оцінках української державності.

КП(б)У в 1918 р: “Ідея “самостійності” України, під ширмою якої німецькі імперіалісти окупували і поневолювали Україну, остаточно дискредитована в найширших трудових масах України”.2

КПУ в 1995 р: досвід будівництва української державності “спираючись на іноземні держави, аж до гітлерівської Німеччини… дорого коштував народу України і в кінцевому результаті дискредитував саму ідею української державності і незалежності”.3

Між іншим, те ж саме можна сказати і про ідею возз’єднання. Хіба вона не дискредитована українським досвідом 300-річного перебування у складі російської та радянської імперії? Навіть мер Москви Ю.Лужков, котрого ніяк не запідозриш у великих симпатіях до Української держави, визнає:

“Треба перш за все чесно визнати, що, діючи протягом шести років—з 1992 по 1997 рік—за алгоритмом “нікуди вони не подінуться”, ми перегнули палку… Рівень антиросійської інтоксикації в деяких країнах СНД досяг небезпечного рівня, а поняття інтеграції виявилося дискредитованим”.4

На відміну від КП(б)У, сучасна КПУ має в своєму пропагандистському арсеналі при доведенні необхідності приєднання України до Росії новий елемент—панславізм. Він прийшов на заміну абсолютно застарілій тезі про єдність пролетарів України та Росії в боротьбі з класовим ворогом і добре підкріплює об’єднавчі гасла на кшталт “народы-братья” чи “братские узы”. Проте адепти “слов’янофільства” дуже вибірково ставляться до можливих суб’єктів слов’янського братерства, вважаючи, що брататися треба лише росіянам, білорусам, українцям, а після останніх подій на Балканах сюди додалися ще й серби. На тлі панславіської риторики лідер КПУ П.Симоненко, як вже зазначалося вище, навіть перетворився на захисника православ’я, адже Росія вважає себе прапороносцем православної (в якості варіанта слов’янської) ідеї. При цьому ігнорується той факт, що мало не половину Росії складають “інородці” та “іновірці”. До того ж ніколи й ніде не чувано закликів до якогось, наприклад, романського братерства—адже не спадає на думку, що Франція, Іспанія, Румунія, Молдова можуть становити єдину державу лише через те, що їхні народи розмовляють романськими мовами.

Однак, все більшає виконавців старих комуністичних пісень про віковічну дружбу російського та українського народів з явним політичним підтекстом, начеб-то поза єдиною державою така дружба існувати не може.

Голова Ради Федерації Росії Є.Строєв, зокрема, заявив, що наші народи “тисячоліттями в мирі і дружбі жили”, а тому треба відновити інтеграційні зв’язки та створити союз трьох слов’янських народів. І ще: “Нам не потрібні перешкоди, нам не потрібні кордони, нам потрібен єдиний порив в ім’я того, щоб збережено було древо слов’янського життя!”1

Лідер КПУ П.Симоненко співав в унісон, коли в лютому 1999 р. на зустрічі з жителями Богуслава розкривав “таємні пружини діяльності нинішнього режиму, котра спрямована на відрив України від Росії, всього слов’янського світу і перетворення її в третьосортну країну на задвірках Європи”.2

Лідер Компартії Російської Федерації Г.Зюганов приєднав сюди ще й спекуляції на святу для народів колишнього СРСР тему Великої Вітчизняної війни. За Зюгановим, СРСР виграв її тому, що “був єдиним народом і великою країною, котра проголосила ідеали свободи й братерства”. Для відродження “великої державної країни необхідно об’єднання всіх міст-героїв, котрі символізують наші традиції, наш дух і культуру”,—підкреслив Зюганов на VII зльоті Союзу міст-героїв колишнього СРСР.3

Уже згадуваний вище Союз радянських офіцерів України—ідейний союзник КПУ—разом з відповідними організаціями Росії, Білорусі входить до Союзу офіцерів СРСР, котрий тісно співробітничає з КПРФ. Після кривавих сутичок в Москві восени 1993 р. “радянські офіцери” організували два пропагандистські автопробіги країнами СНД—“Дружба” і “Союз-Перемога”, під час яких поклялися “об’єднати братні слов’янські народи й воскресити минулу міць СРСР”.4 Слід врахувати, що вони вважають можливим досягнення своєї мети силовим шляхом.

До загального хору приєднався Московський Патріархат, в чому немає нічого дивного, враховуючи його особливі стосунки і з Кремлем, і з комуністами. За ініціативою Тверського руху “у витоків трьох слов’янських рік” патріарх Олексій ІІ проводить Хресний хід “по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі” “з метою духовного пробудження та єднання слов’янського світу”. “Усе, що спрямоване зараз на єднання людей, треба підтримати”,—підкреслив патріарх.

Керівники Селянської партії України, і в першу чергу сам О.Ткаченко, навіть пробують на цій основі створити новий Інтернаціонал. У вересні 1999 р. делегація СелПУ в Москві обговорювала з лідерами “лівих” сил Росії Г.Зюгановим, Є.Примаковим, Г.Селезньовим, С.Бабуріним, М.Лапшиним, М.Харитоновим ідею створення Слов’янського союзу народно-патріотичних сил. Не будемо питати, яким патріотом слов’янської України може бути російський шовініст Бабурін, оскільки і без цього зрозуміло: “ліві” сили, не здатні самостійно прийти до влади в своїх країнах, під прикриттям панславіської ідеї намагаються об’єднати зусилля. Підсумовуючи всю цю слов’янську демагогію хотілося б навести слова творця комуністичної ідеології Карла Маркса, написані ним в 1853 р:

“Московський панславізм—це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці”.1

Це твердження добре доводиться історією. Братня Болгарія завжди була вдячна Росії за звільнення від османського поневолення. Але постійні прагнення Росії на цій основі зробити Болгарію своїм сателітом призвели до того, що обидві світові війни болгари перебували у ворожому до Росії таборі. Сьогодні Болгарія поспішає слідом за Польщею та Чехією до західного співтовариства—подалі від “братів” зі Сходу.

Слов’янська Сербія згадувала про “братні” стосунки з Росією лише тоді, коли своєю нерозумною політикою ставила сама себе в скрутне становище і потребувала військової допомоги. У кращі ж часи “братерські” почуття згасали. Комуністична Югославія взагалі вважала ідеологічно та слов’янські “братню” Москву найвірогіднішим ворогом.

Залишається тільки сподіватися на те, що український народ не є аж таким наївним, щоб клюнути на нову приманку—“слов’янствування” комуністів.

Одним з аргументів у пропаганді об’єднання завжди був спільний ворог. Свого часу в Російській імперії вказували на турків, татар, поляків… Після 1917 р. об’єднані трудящі одержали від більшовиків нового вічного ворога—“капіталістів і “своїх” і всіх взагалі країн”. Тепер таким опудалом комуністи намагаються зробити країни Заходу, і в першу чергу НАТО. При цьому вони часто користуються радянськими ідеологічними штампами на кшталт “НАТО—загроза світу”, “підступи американського імперіалізму”, тощо. На червневій 1999 р. міжпарламентській конференції депутатів Білорусі, Росії та України зробили такі висновки:

“…Захід за минулі вісім років переконливо довів, що країни колишнього СРСР цікавлять його лише в якості сировинних придатків, але не як міцні, сильні, незалежні держави. Протиставити цьому згубному курсу Білорусь, Росія, Україна можуть тільки свій єдиний союз, економічну