Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

латиські та китайські багнети і російських дурнів”.2

Однак, той факт, що в СРСР Україна та Росія були формально рівноправними—уступка з боку Москви. Потужний опір всіх українських політичних течій і сил агресії призвів до того, що механічне злиття України з Росією як в часи царської монархії стало неможливим. Іншими словами: не було б УНР й гетьманату, не було б і УРСР. Як наголошують сучасні дослідники, “наявність власної, до певної міри автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року”.3


2) “Кадри вирішують все”.


Якщо визнання Росією незалежної Української держави завжди було тільки вимушеним тактичним кроком, то самостійність Радянської України вважалася формальністю. Усі питання управління республікою вирішувала Москва. За роки громадянської війни Політбюро ЦК РКП(б) понад 80 разів обговорювало питання, пов’язані з Україною. Близько 30 разів вони стояли на порядку денному засідань пленумів ЦК, понад 80—засідань Раднаркому РСФРР і майже 70—засідань Ради Оборони і Ради Праці та Оборони РСФРР.4 Усе це були найважливіші питання партійного, національно-державного, культурного, військового будівництва. Ухвалені в Москві рішення набували програмного значення для Компартії України і надсилалися у вигляді директив ЦК РКП(б). Фактично Москва відводила для КП(б)У, члени якої посідали всі керівні посади в органах виконавчої влади Радянської України, роль слухняного інструменту по виконанню своїх директив. Цьму сприяло перетворення КП(б)У на вагому складову державного апарату УСРР. Так, в лютому 1919 р. члени КП(б)У становили 62,1% складу Рад і 61,1% їх виконкомів1, а в губернських виконкомах вони складали навіть 91,1% загальної чисельності.2

Для забезпечення впливу РКП(б) на КП(б)У було потрібно, щоб біля керма КП(б)У стояли вірні ленінці типу Ф.Сергеєва (Артема). 22 жовтня 1918 р. на об’єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і профспілок, куди запросили делегатів ІІ з’їзду КП(б)У, Ленін зазначав, що існує дві групи українських комуністів. Ту групу, яка при визначенні тактики зважала на інтереси “не лише України, але й Росії та Німеччини”, Ленін назвав інтернаціоналістами, свідомими комуністами і, звичайно, підтримав їх погляди.

Проте серед українських комуністів таких “свідомих” було не надто багато. Очолював їх Е.Квірінг—майбутній перший секретар ЦК Компартії України. Решта членів республіканської парторганізації належала до першої групи й мала особливу думку, не бажаючи у своїй діяльності перетворюватися на маріонеток ЦК РКП(б). Наприкінці березня 1918 р. австро-угорські представники так оцінювали більшовицький рух в Україні: “Партія більшовиків України рекрутується не із уродженців України. Паралельна Рада у Харкові сформована з команди інституту Смольного. Українці в основному—соціалісти, зате росіяни і євреї здебільшого більшовики, їхня мета—об’єднання з Росією”.3 Варто зазначити, що на І з’їзді КП(б)У в Москві серед 65 делегатів від 4264 членів партії українцями були лише 3,2%.4 Зате в організації українських есерів (УПСР) восени 1917 р. нараховувалося 75 тис. членів, а з 190 тис. меншовиків на теренах колишньої імперії в серпні 1917 р. на Україну приходилося 50 тис.5

Москві довелося провести велику роботу, аби КП(б)У стала її слухняним інструментом і наповнилася “свідомими” партійними кадрами. Уперше самостійність більшовиків України проявилася ще в грудні 1917 р, коли члени Головного Комітету РСДРП(б)—Соціал-демократії України В.Шахрай і Г.Лапчинський пропонували перебудувати більшовицьку партію на федералістських засадах і утворити в Україні окрему партію як федеративну частину РСДРП(б). Тоді їх негайно засудили за загрозу єдності партії.

Вище вже зазначалося, що найбільш яскраво різномаїття думок відбилося на Таганрозькій нараді більшовиків України у квітні 1918 р, де більшістю голосів було ухвалено рішення про створення окремої від РКП(б) Компартії України. Тодішній голова катеринославської делегації більшовиків Е.Квірінг так згадував про це у 1923 р: “На Таганрозькій нараді кияни разом з центром ухвалили створити Компартію України, організаційно зв’язану з РКП через міжнародне бюро по скликанню ІІІ Інтернаціоналу... І українські ліві соціал-демократи, і М.Скрипник, і Г.Пятаков об’єднуються на платформі самостійної партії України. Коли ці настрої цілком виявились, катеринославці (можливо, не всі) поїхали з Таганрога”.1 Загалом на нараді були вироблені два проекта резолюцій з питання про створення загальноукраїнської парторганізації. Автором однієї з них був сам Квірінг: “Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом і своїми з’їздами, але підпорядковану загальному ЦК і з’їздам Російської Комуністичної партії”.2 Автором іншої резолюції, котру нарада й ухвалила, були Скрипник з однодумцями: “Створити самостійну комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з’їзди та пов’язана з Російською Комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)”.3 Групи, які підтримали рішення про окремішність КПУ, керувалися при цьому принципово різними мотивами і намірами:

-М.Скрипник з прихильниками вважали, що організаційне відособлення потрібне в інтересах збереження Брестської угоди, аби не дати приводу для її зриву. Вони запевняли, що самостійність КПУ буде формальною, оскільки, мовляв, ідейна єдність комуністів збережеться. Але така єдність не забезпечувала московського контролю над Україною.

-Г.Пятаков та “ліві комуністи” не підтримували поглядів Леніна на революційну тактику і намагалися звільнитися з-під впливу ЦК РКП(б).

-Г.Лапчинський з однодумцями прагнули створити незалежну від РКП(б)

українську партію.

Крім того, Полтавська група більшовиків й “ліві” українські соціал-демократи запропонували назвати КПУ “Українською Комуністичною партією”, а Квірінг з прихильниками—“РКП(б) на Україні”.

ЦК РКП(б) зробив усе можливе, щоб І з’їзд КП(б)У ухвалив необхідні для Москви рішення. Згадує Квірінг: “В основному всі суперечки зводилися до одного: чи є Українська організація частиною (на правах обласної, як це формулювали ми, “праві”) Російської, чи вона тільки координує роботу з ЦК РКП, як пропонували “ліві” разом з М.Скрипником. У стенографічному звіті доповідь М.Скрипника має заголовок: “Про виділення компартії України”, а в порядку денному вона названа: “Про самостійність партії”.1 У питанні про державні відносини між Росією та Україною на доповідь Квірінга з’їзд ухвалив резолюцію, де було “сказано, що повстання в Україні провадиться під лозунгом революційного возз’єднання Росії й України і що треба боротися за об’єднання в межах РСФРР на началах демократичного централізму”.2

Оскільки “свідомі” промосковські партійні сили в Україні були дуже слабкими, то ЦК РКП(б) доклав усіх зусиль, щоб підсилити їх і бездоганно впровадити в дію принципи комуністичного централізму. Найважливішим кроком на цьому шляху стає постійне “накачування” КП(б)У московськими представниками, яких відряджали переважно на керівні посади. Це закріплювало контроль Москви над Компартією України та становище останньої як невід’ємної частини РКП(б).

Імпорт з Росії партійних працівників викликав зростання лав до того вельми малочисельної КП(б)У. Лише в травні-червні 1918 р. ЦК РКП(б) направив з спецзавданнями в Україну понад 200 чоловік. Зокрема, в Донбас ЦК РКП(б) направив М. Шварца, П.Євдокимова, в Одесу В.Бухарцева, Н.Голубенка, П.Оніщенко, С.Янковську...3 Дещо про терористичну діяльність таких посланців в Українській державі доби гетьманату П.Скоропадського буде сказано згодом. Фінансувала ці спецзавдання Москва, керуючи українською організацією, поки не було ЦК КП(б)У, через створене в Таганрозі Оргбюро. ЦК РКП(б) дав вказівку РНК РРФСР асигнувати для Оргбюро 34 млн. рублів, але десятки тисяч передавалися парторганізаціям Одеси, Катеринослава та інших міст напряму—ймовірно, Оргбюро не повинно було знати всіх задумів Москви. Так, у грудні 1919 р. Ленін написав на телеграмі Сибірського ревкому, який просив надіслати йому відповідальних працівників: “Оргбюро (Стасовій). По-моєму, в Сибір більше не давати: у нас немає. Сибір не загине. На Україну все”.4 ЦК РКП(б) одразу дав директиву мобілізувати від кожної губернії і повіту РСФРР для роботи в Україні: двох членів губкому або виконкому; трьох членів колегії губвиконкому або роз’їзних працівників; по одному (в кожному повіті) члену колегії повітвиконкому. Інколи Ленін особисто добирав та інструктував комуністів, що вирушали в Україну. За даними обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б) тільки за перше півріччя 1920 р. в Україну вирушили 1232 працівники, зокрема 144—губернського масштабу, 229—повітового, 296—міського.1 Надіслані Москвою кадри, як правило, працювали на найважливіших ділянках партійного, радянського, господарчого, військового будівництва. До того ж з Росії прибувають уже сформовані й укомплектовані керівні органи різних ланок. Вони міцно прив’язували Україну до Росії, забезпечуючи владу Раднаркому РСФРР. “Робота, яку здійснили російські товариші,—підкреслювалося у звіті ЦК КП(б)У V конференції КП(б)У,—величезна, ми їй зобов’язані тим, що нам вдалося нашу організацію спаяти...”2 Звичайно, що вони “спаяли” КП(б)У як елемент московської владної машини в Україні. Москва надсилала Раковського керувати українським урядом, Антонова-Овсієнко та Подвойського—військами, Ворошилова—давити опір селянства продрозкладці, тощо.

Оскільки українці в керівництві КП(б)У та виконавчих органах влади дедалі більше розчинялися серед відповідальних російських товаришів, Москва намагалася надати своїм посланцям хоча б сценічного українського вигляду. Через це, наприклад, Антонову-Овсієнку Ленін заборонив називатися Антоновим. ЦК РКП(б) у своїй резолюції “Про Радянську владу на Україні” зазначав: “...ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури...Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, ...прагнучи, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас”.3

Про справжнє відношення Москви до української мови згодом. А загалом це був тактичний крок для залучення до КП(б)У українських “лівих” задля збільшення чисельності Компартії України й внесення розколу до лав українських державників, де також переважали “ліві” різного гатунку. Завдяки цьому кроку деякий час більшість українського народу не вбачала суттєвої різниці між соціалістами Директорії та більшовиками російського Раднаркому. У період існування Української держави гетьмана Павла Скоропадського Володимир Винниченко як один з організаторів антигетьманського повстання став прямим союзником Радянської Росії, обіцяючи всілякі компромісні варіанти задоволення більшовицьких претензій до України. Загони Махна, Григорьєва та інших отаманів у окремі періоди війни входили до складу Червоної Армії і боролися за встановлення Радянської влади. Та коли влада Москви стабілізувалася, політику “розділяй і владарюй” відкинули. Замість сценічних українців в Україну стали прибувати інші перевірені товариші: Сталін, Орджонікідзе, Постишев, Молотов, Фрунзе, Дзержинський, Лаціс, Данилевський, Гамарник, Тиняков, Іванов, Смирнов (Ласточкін), Картвелішвілі (Лаврентій), Аверін, Залмаєв...

Одночасно відпала потреба в українських комуністах, котрі не поділяли московського курсу і намагалися будувати окрему Українську радянську республіку, хоча б і в союзі з Росією. Російський ЦК весь час мав проблеми з ними. Досить сказати, що навіть нечисленні українці-ветерани більшовицького руху (Скрипник, Чубар) після прибуття за призначенням ЦК в Україну поступово починали схилятися до підтримки національних прав свого народу, перетворюючись на “національних комуністів”. У 40-50-ті рр. подібне переродження відбувалося зі східноєвропейськими комуністами (наприклад, І.Надь, Т.Костов), котрі до того беззастережно слухали Москву. Російський ЦК протягом всієї війни був змушений контролювати українців та давити на них. Надсилалися директиви з конкретними заходами по досягненню єдності, швидкості й точності виконання всіх розпоряджень центру. Ленін у телеграмі заступнику військового комісара України В.Межлауку в травні 1919 р. заявив таке: “Одержав від Лутовінова ще одне підтвердження, що Ви граєте в самостійність і в місцеві республіки, відмовляючись негайно відправити в Донбас усі військові сили і всіх мобілізованих робітників Харкова, відговорюючись ідіотськими заборонами Подвойського. Заявляю, що Вас буде віддано до партійного суду і виключено з партії, якщо не кинете цієї гри і не відправите негайно всі військові сили Харкова і мобілізованих робітників на допомогу Донбасу”.1 Який характер мала опіка Москви над парторганізацією України можна також побачити на такому документі, написаному особисто Леніним: “Потрібно встановити негайну практичну, коротку по суті форму звітів (2 р. в міс.) кожного працівника партії з України. 5-10 запитань виділити найважливіших,—затвердити в Політбюро. За неподання звітів заарештовувати. Інакше прогавимо Україну.”2

Коли необхідність терпіти цю самостійність відпала, Москва тут же позбулася ненадійних кадрів у КП(б)У. Їх охрестили антипартійними елементами, “децистами”, федералістами та поступово виключали з лав партії, а згодом репресували. Так, 9 березня 1919 р. ЦК КП(б)У виключив з партії В. Шахрая і С.Мазлаха “за дії, спрямовані проти партії”. Їх вина полягала в тому, що написали брошуру “До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?)”, котра стала ідейною платформою українського комунізму. Г.Лапчинський, який добивався утворення самостійної Української Комуністичної партії, одержав від ЦК РКП(б) догану, а згодом ЦК КП(б)У виключив і його. На ІV конференції КП(б)У, що відбулася 17-23 березня 1920 р. у Харкові і діяла на правах з’їзду, точилася запекла боротьба між “свідомими” ленінцями та групою “демократичного централізму” (“децистами”). За твердженням Української Радянської енциклопедії, “децисти” виступали проти лінії ЦК КП(б)У, яка проводилася згідно з рішеннями партії і вказівками ЦК РКП(б)”.1 105 ленінців відмовилися голосувати, але не змогли зірвати конференцію. Коли ж у складі ЦК КП(б)У промосковські партійці опинилися в меншості, “ЦК РКП(б) прийняв рішення про розпуск ЦК КП(б)У...”2 Натомість ЦК РКП(б) створив тимчасовий ЦК КП(б)У. Протягом 1920 р. під виглядом перереєстрації складу партії було проведено чистку всієї КП(б)У, внаслідок чого третина членів залишилася поза бортом.3 Тих, хто захищав справедливі інтереси України та вимагав рівності у взаєминах з колишньою метрополією, звинувачували в спробах протиставлення України і Росії й в “націонал-ухильництві”. Їм на заміну із РСФРР їхали нові більшовики для зміцнення партійно-державного апарату. Наплив цих нових рекрутів призвів до чималих змін у складі КП(б)У. Ф.Сергеєв (Артем) висловлювався у своєму листі до Леніна в травні 1920 р. так: “Партія перестала кого-небудь очолювати. Партія перетворилася в одну з банд.”4 Українські комуністи (боротьбисти), спираючись на свої традиційні зв’язки з масами, передусім селянством, небезпідставно називали тоді КП(б)У “окупаційною партією гастролерів”.

Поступово недовіра Москви почала розповсюджуватися на всіх українців у КП(б)У. Яскравим прикладом є Подвойський. Відряджений з Москви військовим наркомом України він у своєму першому наказі писав, що призначений “волею Української робітничо-селянської Радянської влади”.5 Але в листі до Троцького повідомляв, що створював Червону Армію України “не для культивування української самостійності, а для створення організації, що діятиме для використання матеріальних і людських ресурсів України на захист революції в загальноросійському, точніше в загальносвітовому масштабі”.6 Проте Москва не довіряє йому як українцеві й у грудні 1919 р. вводить до Ради оборони України А.Йоффе, котрому “дается определенное задание специально наблюдать за Подвойским”.1 Дійшло до того, що у 1932 р. придворний кремлівський поет Дем’ян Бєдний у розмові з англійським журналістом З.Граббсом навіть сказав: “Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з них не можна вірити”.2

Підсумком такої кадрової політики РКП(б) стало те, що на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян—27490 (53,6%), євреїв—6981 (13,6%), поляків—1241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.3 М.Бухарін і Г.Зінов’єв іменували КП(б)У “російсько-єврейською партією”. Крім того, партійні організації армії та ЧК, що за чисельністю становили 30-40% від кількості комуністів в Україні, у 20-ті рр. взагалі не підлягали партійному обліку в КП(б)У.4 До 1953 р, коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О.Кириченка, серед десятка партійних керівників не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.5 У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37%—з росіян і тільки 14% з українців.6

Результати такого партійного будівництва у 1926 р. підвів на засіданні Політбюро КП(б)У нарком освіти О.Шумський: “У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдоінтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду”.7

Тож не дивно, що КП(б)У з перших кроків свого існування, відстоюючи федеративні стосунки України з Радянською Росією, на практиці завела її до нової імперії з усіма страшними випробуваннями терором, штучним голодом, денаціоналізацією, тощо. Але доки в Москві точилася боротьба за владу, доти українські комуністи мали змогу впроваджувати в життя політику українізації. Коли під впливом Л.Кагановича об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив українізацію як “націоналістичний ухил”, О.Шумський навіть наважився поставити перед Москвою питання про заміну Кагановича на посаді першого секретаря Компартії України.

Насправді ніякого націоналізму в діях українських комуністів не було. Адже ЦК РКП(б) свого часу сам визнавав, що “українська культура (мова,

школа і т.д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії”.1 Однак, наприклад, серед студентів вузів УСРР в 1922 р. 41% становили євреї, 30% росіяни і лише 23% українці.2 У листі до Президії ХІІ Всеукраїнського з’їзду Рад група делегатів і присутніх на з’їзді робітників харківських заводів наголошувала з приводу кадрової політики (цитується мовою оригіналу): “Необходимо немедленно взяться за выдвижение руководящих кадров из местного населения. А то председатель какого-либо треста или комендант, или генеральный, занимающий всякие другие государственные должности, будут заканчиваться непременно на ОВ—КОЗАКОВ-председатель, а заместитель какой-либо “малоросс”, что бы не обидно было—ГОНТАРЕНКО, КАБАЧЕНКО. Генеральный—на ОВ, а ниже чином на КО... Русский шовинизм надо так скрутить, чтобы ему нечем было дышать...”3 Це мова йде про початок 1931 р, а ось приклад з 1977 р. Професор Академії Збройних Сил України генерал М.Тараненко згадує, що протягом кількох років його несправедливо обходили при призначеннях на чергову посаду командуючого армією. Причини цього він з’ясував у особисто знайомого офіцера Головного управління кадрів Міністерства оборони СРСР у Москві, який повідомив: “Прийшли ми з Шкадовим (начальником цього управління кадрів) до міністра. Почав Шкадов доповідати по кандидатам на посади командуючих арміями і коли дійшов до твого (тобто М.Тараненка) прізвища, міністр оборони маршал Устінов зупинив його: “Ви що даєте мені на КО? Хохли заповнили армію! Треба гнати їх! Надалі не призначати їх на посади командирів полків і не направляти на навчання в академію Генерального штабу!”4 Таким було ставлення до блискучих офіцерів, але небажаного українського походження. Уже після смерті Устинова в 1985 р. на партійній конференції Академії Генштабу Тараненко виступив проти утисків прав українців при наборі до академії і перерахував скільки українців загинули під час війни з нацизмом, скільки стали Героями Радянського Союзу... У 1990 р. серед 120 слухачів першого курсу академії було аж 16 українців, у 1989 –4, у 1988—лише двоє.1

Спроби українських комуністів покращити ситуацію не вписувалися в дискримінаційну політику тепер вже не царської, а Радянської Росії. Тому не дивно, що керівні органи КП(б)У слухняно таврували Шумського за “націоналістичний ухил”. Роль КП(б)У обмежувалася тільки виконанням директив Москви. І незабаром вона дійово нагадала про це.

У січні 1933 р. в Україну прибув особистий посланець Сталіна—П.Постишев, озброєний диктаторськими повноваженнями. Він привіз із собою близько 12 тис. членів партії з Росії!2 Ці “товариші” посіли керівні посади вищих і середніх рангів й слугували чітким інструментом влади Кремля в Україні.

Звільняючи для них місце, під виглядом реорганізації КП(б)У зняли з посад 237 секретарів райкомів і 249 голів райвиконкомів. А загалом з січня 1934 по квітень 1937 рр. з лав КП(б)У було виключено 92366 чоловік (майже третина складу партії), серед них як троцькісти й “націоналісти”—7515, як шпигуни та диверсанти—883, як “праві”—115 чоловік.3

Аналогічне відбувалося й у інших регіонах з українським населенням. Так, на Північному Кавказі, де проживали три мільйони українців, Каганович зняв з роботи половину партійних робітників, багато з котрих були заарештовані за шкідництво й заслані до віддалених районів.

Звичайно, першими знищувалися українські комуністи, для яких вже прибула заміна з Росії. Так, жертвами репресій чи цькування стали М.Скрипник, А.Хвиля, П.Любченко, Ю.Коцюбинський, Г.Петровський, М.Попов... М.Хрущов на XVIII з’їзді ВКП(б) казав таке: “Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до усіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Це недолюдки, покидьки людства, прокляті трудящими Радянської України... Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів”.4

Далі йдуть під машину терору віддані Москві такі кадри, як Г.Пятаков, І.Якір і колишній творець “обласної партії” Е.Квірінг.

У 1938 р. проти Компартії Польщі та перебуваючих у її складі компартій Західної України та Західної Білорусії висувається звинувачення в широкому проникненні до їх керівництва і активу ворожої агентури. На цій підставі керований Москвою Виконком Комінтерну розпустив їх. У подальшому мало не весь керівний склад Комуністичної партії Західної України ліквідували. Однією з головних причин було те, що частина керівництва КПЗУ колись підтримала О.Шумського в його виступах проти Кагановича в національному питанні. Їх охрестили “розламківцями” (розкольниками).

Згодом настане черга їхніх катів. Зникнуть під молохом репресій П.Постишев, керівники НКВС України, і навіть завжди слухняний виконавець волі Кремля С.Косіор не отримав права на життя від московських хазяїв. З приїздом у 1938 р. в Україну М.Хрущова, за документами НКВС, відбувся “докорінний перелом у розгромі ворожих формувань і троцькістського підпілля”.1 Цей перелом торкнувся й каральної політики—тепер майже всіх репресованих засуджували до розстрілу.

Ані найвищі посади, ні заслуги, ні особиста відданість режиму і вождю не гарантували від розправи. На зміну одним катам йшли нові, щоб потім так само бути ліквідованими. КП(б)У сповна відчула на собі той терор, який за наказом з Москви сама влаштовувала українському народу, хоча й сподівалася, що завдяки її слухняній виконливості цей терор її обмине. Але ж не обминув.

КП(б)У—частина єдиної ленінської партії—поплатилася за свою слухняність і була розчавлена. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді партії (травень-квітень 1937 р), репресовані 100, у тому числі 13 з 15 членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КП(б)У, всі 11 членів і кандидатів у члени Оргбюро ЦК КП(б)У. За станом на січень 1938 р у складі керівних органів ЦК Компартії України на волі залишалися 20 з 62 членів і 5 з 40 кандидатів у члени ЦК. На квітневому 1938 р. Пленумі ЦК КП(б)У, що обговорював питання про скликання XIV з’їзду КП(б)У, були присутні тільки сім членів ЦК, два кандидати у члени ЦК та один член Ревізійної комісії. Незабаром з їх числа були репресовані чотири члени і обидва кандидати у члени ЦК. На XIV з’їзді КП(б)У вперше у практиці партійних форумів не заслуховувався звіт про діяльність Ревізійної комісії—вже знищили всіх її членів.2 У звіті ЦК КП(б)У, з яким виступав Хрущов на цьому з’їзді, наводилися цікаві факти про життя парторганізації. У Києві, наприклад, компрометуючі матеріали були подані на половину складу міської парторганізації; 111 з 130 комуністів Академії наук УРСР були “відзначені” такими матеріалами; з квітня 1937 по травень 1938 рр. з КП(б)У виключили ще 16511 членів та кандидатів у члени партії (або 5,8% членів республіканської партійної організації на той момент).1 Протягом 1937-1939 рр. був фізично винищений практично весь склад КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального і обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати наркоматів.

Подібне відбувалося і в Центрі. Згідно цифр, наведених в доповіді Хрущова на ХХ з’їзді партії в 1956 р, з 1966 делегатів XVII з’їзду січня-лютого 1934 р, охрещеного пропагандою як “з’їзд переможців” (над селянами), 1108 делегатів згодом звинуватили в контрреволюції й заарештували. 98 з 139 членів і кандидатів у члени ЦК, обраних з’їздом, розстріляли.2

ВКП(б) перетворилася на єдину, жорстко централізовану машину—опору влади однієї чи невеликої групи осіб над імперією. Якщо на думку Центру в когось з місцевих керівників виникали ознаки окремої власної думки, одразу робилися належні “оргвисновки”. Ініціатива знизу не заохочувалася. Таким був фінал боротьби КП(б)У “за об’єднання в межах РСФРР на началах демократичного централізму”. Про це варто згадати сучасним будівникам “союзу братніх народів”, які беруть участь у роботі Союзу компартій—КПРС і закладають “міцну основу для відродження братерського Союзу народів”.3 Одного разу міцний союз вже перетворився на зашморг для своїх творців, коли у Москви відпала потреба в них.

Для КП(б)У роль гвинтика машини не була новою. Українські партійні кадри масово відряджалися до інших регіонів СРСР. Натомість в Україну їхали “варяги” з інших республік. Подібне увійшло в практику з самого початку перебування комуністів при владі. Так, у листопаді 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б) постановив відрядити 25 тис. “передових робітників” на село для проведення колективізації. Три чверті з них направили з підприємств Москви, Ленінграда, інших промислових центрів Росії, котрі й приїхали до України. Тим часом 6435 працівників з УРСР ЦК КП(б)У направило на Північний Кавказ, Середнє Поволжжя, Казахстан, тощо.4 У 1932 р. для проведення обшуків і допитів селян з метою вилучення прихованого зерна партія відрядила до України тисячі активістів, мобілізованих в інших республіках.

Під час придушення руху опору на Західній Україні місцеві партійні кадри постійно підкріплювалися відрядженим елементом. Так, 21 вересня 1944 р. ЦК ВКП(б) проаналізував недоліки в політичній роботі серед західних українців і постановив: “Для успішного проведення ідейно-політичної роботи серед інтелігенції західних областей України направити із східних областей УРСР на постійну роботу в навчальні заклади та культурно-освітні установи західних областей УРСР необхідну кількість політично перевірених і підготовлених працівників у галузі науки й культури”.1

Проте місцеві партійні кадри не завжди були твердими у виконанні терористичних сталінських настанов. У цьому вбачали одну з причин недостатньої ефективності боротьби з партизанами. Хрущов на нараді секретарів обкомів КП(б)У та начальників обласних управлінь НКВС і НКДБ УРСР у Львові 15 травня 1945 р. зазначав: “В нашій роботі потрібно час від часу продивлятися радянські та інші організації й очищатися від сумнівних і підозрілих людей. Адже україно-німецькі націоналісти насаджують свою агентуру в наші радянські, господарські й навіть партійні організації…”2 Загалом для “укріплення” партійних органів на Західній Україні туди були відряджені близько 80 тис. партпрацівників.

Така кадрова політика відривала керівників від місцевих еліт й перетворювала їх на елемент механізму московського панування. З нетривалими перервами Москва аж до самого кінця СРСР продовжувала тасувати кадри мов би колоду гральних карт. Завдяки цьому КП(б)У перетворилася на плацдарм у боротьбі за посади на найвищих щаблях московського олімпу. КП(б)У виростила досить слухняних “інтернаціоналістів”, котрі включилися до цієї боротьби за партійну владу. Двічі поспіль вихідці з Компартії України очолювали КПРС і всю імперію—М.Хрущов і Л.Брежнєв.

Проте кадровий склад керівних партійних органів в самій України здебільшого був стабільним. Люди, котрі одного разу виявили себе вірними ленінцями, за умови “правильної” поведінки та дотримання партійної дисципліни на тривалий час залишалися в керівництві. Так, із 195 членів ЦК КПУ, обраних на ХХVI з’їзді республіканської партійної організації, понад 68% були обрані до складу ЦК вдруге чи втретє, а 30 чоловік—учетверте, тобто перебували в ЦК аж з 1966 р. Серед членів ЦК КПУ, обраних на ХХVIІ з’їзді, 117 чоловік, або 56%, перебували у складі ЦК два-три строки і більше. Аналогічне становище спостерігалося і в складі обласних, міських і районних комітетів партії.1

Надіслані Москвою, перевірені та вірні кадри залишалися на своїх посадах мало не прижиттєво. Цілі покоління комуністів усувалися з активного життя партії, а старі “аксакали” вважали себе непогрішимими і незамінними. Таким був розклад партійної верхівки, котрий призвів, врешті-решт, до розпаду КПРС. У Програмі сучасної КПУ прямо визнається, що “на найважливіші посади... потрапляли люди безпринципні, лицемірні”, а сама партійна верхівка виявилася нездатною “запобігти зростаючому проникненню до неї кар’єристів”.2 У Програмі Компартії Російської Федерації (КПРФ) пояснюються причини цього явища (тут і далі цитування Програми КПРФ мовою оригіналу): “Недооценка мелкобуржуазных влияний, монополия на власть и на идеологию, “комчванство” ряда партийних лидеров ввергло КПСС в состояние “зазнавшейся партии”. Все глубже становился отрыв руководящей верхушки от миллионов коммунистов, от трудящихся.”3 Постає законне питання: що ж це за партія, котра не змогла захистити себе від пройдох? Витоки цього вичерпно пояснив “трибун революції”, “іудушка” Л.Троцький, коли вже перебуваючи в еміграції твердив, що СРСР і ВКП(б) впадуть під уламками власної бюрократичної машини, а не від підступів зовнішніх сил: “Надзвичайне зближення партійного апарату з державним завдало збитків свободі й еластичності партійного режиму. Разом із партійною демократією пішла в минуле демократія рад професіональних спілок. Над всим та всіма панує ієрархія партійних секретарів”.4 І ще: “Під прапором боротьби з опозицією триває заміна революціонерів чиновниками. Історія більшовицької партії стає історією її виродження”.5

Владлен Пихаленко, який 14 років на посаді помічника першого секретаря Запорізького обкому партії займався забезпеченням “центру” дарами запорізької землі, практично підтверджує тези Троцького, коли сьогодні говорить про причини розвалу КПРС: “Не в один момент і не від “руки Америки”. Партія “перезрівала” сама: ідею замінили пільгами. Я багато років спостерігав, як кумівство, повальні п’янки на місцях, особиста непорядність високих керівників і розподіл людей на касти розкладали партію зсередини”.1 Врахуємо при цьому абсолютне всесилля вузького клану партійних бонз в центрі та на місцях, в яке виродився партократизм ленінського суспільства. Державні органи, починаючи з уряду, слугували тільки для виконання волі майже містичного політбюро.

Як результат розкладу, КПРС і разом з нею КПУ “перетворилася із бойової, динамічної політичної сили... в багатомільйонну, але політично та ідейно рихлу, аморфну структуру”.2 Тим не менше, аж до самого кінця СРСР КПУ перебувала в залізних лещатах всеосяжного московського контролю. Розвал такої КПУ був невідворотнім, оскільки український народ не бажав далі підпорядковуватися інтересам чужої імперії. За свідченням члена ЦК КПУ, народного депутата України Ю.Соломатіна, після 19 серпня 1991 р. в Україні з 3,5 млн. членів КПУ залишилися в лавах партії лише 140 тис. Коли 30 серпня 1991 р. приймалася постанова про заборону КПУ, навіть самі комуністи не стали на захист своєї партії. Абсолютна більшість колишніх членів КПУ пішли з неї раз і назавжди, згодом не побажавши поновлюватися в лавах партії, котра з часу свого виникнення була і залишається надалі апаратом поневолення України, а не захисником інтересів українських трудящих мас.