Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы

Содержание


З Програми Комуністичної
Як можна зробити революцію без розстрілів?
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
ІІІ. Шлях до “перемоги комунізму”—досвід України.


...Радянський Союз був не “імперією, що гнобила і грабувала Україну”, а великою співдружністю вільних і рівноправних народів. Його зруйнуван-ня стало найбільшою трагедією для народу України, всіх радянських людей, трудящих усього світу.

З Програми Комуністичної

партії України, 1995 р.


1) Ленін—творець комуністичної імперії.


Комуністи безперечно праві, коли говорять, що СРСР був світовою наддержавою, а Україна—однією з провідних республік у його складі. Так, дійсно УРСР перебувала на передових рубежах в розвитку індустрії та науки, а український народ по праву був серед переможців над гітлерівським нацизмом. Але комуністичні ідеологи не праві, коли вважають своїми досягненнями все створене працею і генієм народу, його жертвами у страшній війні. Які ж тоді досягнення є в активі у самої партії?

Проголошуючи своєю метою захист “корінних інтересів людей праці” і соціальну справедливість, насправді компартія завжди або торувала собі дорогу до необмеженої влади, або закріплювала її. “Все наше завдання, завдання партії комуністів... стати на чолі маси, яка змучена і стомлено шукає виходу, повести її по правильному шляху, по шляху трудової дисципліни, по шляху узгодження завдань мітингування про умови роботи і завдань безсуперечного підкорення волі радянського керівника, диктатора, під час роботи”.1 Обгрунтовуючи диктатуру, Ленін в своїй роботі “Чергові завдання Радянської влади” у 1918 р. прямо заявляв: “...рішуче ніякого принципового протиріччя між радянським (тобто соціалістичним) демократизмом і застосуванням диктаторської влади окремих осіб нема”. І ще: “Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, жодними законами, абсолютно жодними правилами не стиснуту, безпосередньо на насильство обіперту, владу”.2 І нарешті: “Диктатура означає—прийміть це раз і назавжди до відома…— необмежену, обіперту на силу, а не на закон, владу”.1 Сталін як “видатний учень Леніна” продовжив цю лінію: “…Я повинен визнати, що проект нової Конституції [від 1936 р.—авт.] дійсно залишає в силі режим диктатури робочого класу, так само як зберігає без змін сьогоднішнє керівне становище Комуністичної партії СРСР… В СРСР немає підгрунтя для існування кількох партій, а отже, і для свободи цих партій… В СРСР може існувати лише одна партія—партія комуністів…”2 Більшовики, захопивши владу в жовтні 1917 р, з часом просто передавали владу з рук одного свого вождя-диктатора до іншого. Лише у випадку з Брежнєвим довелося вдатися до партійно-державної змови, щоб усунути Хрущова. Але протягом всього існування СРСР не зазнавала змін сутність влади компартії над народом, котра завжди спиралася на насильство.

Терор був універсальним методом здійснення Радянської влади з самих початків її існування. Уже 6-9 січня 1918 р. Ленін пише статтю “Як організувати змагання”, де вимагає репресій і обурюється з приводу протестів проти цього. Після вбивства Володарського 20 червня 1918 р. Ленін ініціював масовий і систематичний терор. Зокрема, він вимагав знищення Баку в разі загрози його втрати більшовиками у червні 1918 р. Від Леніна, як з рогу достатку, сипалися телеграми. 19 серпня 1918 р. він наказує: “У Нижньому явно готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів, провести одразу ж масовий терор, розстріляти... Треба діяти щосили: масові обшуки, розстріли за зберігання зброї, масове вивезення меншовиків та ненадійних”.3 У тому ж серпні надходить телеграма Пензенському губвиконкому: “...Провести масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців; сумнівних зачинити в концентраційний табір поза містом”.4 Зауважимо, що все це відбувалося ще до офіційного початку “червоного терору”, про який повідомив РНК своєю постановою 5 вересня 1918 р. З цього моменту терор перетворюється на офіційне і відкрите явище, він становить центральне ядро революційної ідеології “партії нового типу”. Згодом широко застосовується заручництво, а в армії—загороджувальні загони і страти кожного десятого чи навіть третього у ненадійних частинах. Ленін вимагав: “…Треба посилити взяття заручників з сімей буржуазії та офіцерів—через почастішання зрадництва. Домовтеся із Дзержинським.”5

Ленін ще до декрету про червоний терор особисто ініціює “проект декрету—в кожній хлібній волості 25-30 заручників з багатіїв, що відповідають життям за збір та зсипання всіх надлишків”. Згодом він додатково пропонує “заручників не брати, а призначати поіменно по волостям”.1

Кривава вакханалія триватиме десятиліттями. Можна пригадати ленінський наказ 1919 р: “…Покінчити з Юденічем (саме покінчити—добити) нам диявольськи важливо. Якщо наступ розпочато, чи можна мобілізувати ще тисяч 20 пітерських робітників плюс тисяч 10 буржуїв, поставити позаду їх кулемети, розстріляти кілька сотень і домогтися справжнього масового тиску на Юденіча?”2 Згодом саме так будуть чинити з мирним населенням і полоненими німецькі нацисти. Тобто більшовики діяли як окупанти при завоюванні ворожої країни. А ось наказ Леніна з приводу карального процесу над керівниками партії есерів у 1922 р: “Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом чи обманом; а обгрунтувати й узаконити його принципово, ясно, без фальші та прикрас”.3 З початком нової економічної політики Ленін зазначає: “Величезною помилкою було б думати, що НЕП поклав край терору. Ми ще повернемося до терору, до терору економічного”.4

Якщо хтось вважає, що знищення соратників по партії є справою лише рук Сталіна, той глибоко помиляється. Чекісти провадили репресії щодо радянських керівників уже восени 1918 р. і мали окремий циркуляр про таку процедуру. Допускалася можливість арешту навіть усього складу Раднаркому. Щоб не втратити над репресивним апаратом контроль Ленін направляв в колегію ВЧК Бухаріна як представника Політбюро з правом “вето” на страту—за своє життя більшовики боялися. Звинувачення з боку ЦК КПРС сталінізмові за репресування в 1937-1940 рр. близько 40 тис. чоловік командного та політичного складу Червоної Армії були б не такими гнівно-рішучими, якщо б згадали, як ще 30 серпня 1918 р. Ленін пропонував Троцькому розстріляти головкома Вацетіса (до речі, деякий час члена Реввійськради РРФСР поряд із Троцьким), командувача армією під Казанню та інших червоних командирів, на яких перекладалася вина за військові поразки. У 1921 р, коли вітер перемоги переповнював вітрила більшовицького корабля, а всі військові поразки залишилися далеко позаду, за даними обліково-статистичної частини Трибунала ВЦВК й військової колегії Верховного Трибунала було розстріляно 4337 військовослужбовців Червоної Армії.1

Лідер російських есерів В.Чернов порівнював Леніна з давнім монахом Торквемадою, який жив і “працював” в іспанській інквізиції у 15 столітті, особисто запровадив в практику спалення єретиків на вогнищі (аутодафе). Чернов писав Леніну на початку 1919 р: “Ваше справжнє моральне обличчя відповідає Торквемаді, переплетеному з Нечаєвим, цим Распутіним російської революції”.2 Але самому Леніну імпонували дії та світогляд якобинців Марата і Робесп’єра, котрі вперше теоретично обгрунтували терор як систему. Франція і сьогодні вважає страту 40 тис. чоловік на гільйотині одним з найжахливіших фактів у своїй історії. Ленін збирався поставити обом пам’ятники у Москві, цінував досягнення якобинців і розвинув їх до небачених у світі висот, запозичив у них термін “ворог народу”. Вождь не обмежувався прямими наказами знищувати. Як справжній геній він витворив цілісну ідеологію масового терору, де знищенню підлягали всі, кого нова влада вважала навіть своїм потенційним ворогом.

Фарисейство Ленін звів у ранг політичної майстерності. На шляху до влади і з перших її кроків він постійно проголошував демократичні гасла, на практиці переступаючи через усі принципи соціал-демократизму, котрим на словах постійно клявся у вірності. Він проголошував право націй на самовизначення, для українців оговорював його спеціально, і одночасно готував військові операції проти України. Він проголошував свободу совісті та віросповідання і сам ініціював фізичне знищення церкви. Він базікав про інтернаціоналізм і одночасно вважав росіян дурнями, підносячи якості євреїв. Він проголошував пролетаріат панівним класом і одночасно перетворював його на масового слугу партійної олігархії. Коли в червні 1917 р. Тимчасовий уряд на три дні заборонив демонстрацію більшовиків, Ленін виступив одразу з трьома статтями протесту. “У будь-якій конституційній країні влаштування таких демонстрацій—невід’ємне право громадян,”—писав він.3 Лише через кілька місяців більшовики розстріляють свою першу демонстрацію, а згодом будь-які збори, об’єднання стануть можливі тільки з відома та дозволу ВЧК-ОГПУ. В своїх промовах Ленін вкрай рідко закликав до насильства, він віддавав накази про знищення тисяч людей, концтабори, заручництво, вилучення хліба в шифрованих телеграмах. Ці накази власноручно писала людина, котра захоплювалася музикою Бетховена, розмірковувала над імперативом Канта й претендувала на роль вождя “нового світу”. За згадкою Троцького, коли Ленін узнав про скасування смертної кари для солдат, то страшно обурився:

—Дурниця. Як можна зробити революцію без розстрілів? Невже ви думаєте подолати всіх ворогів, обеззброївши себе? Які ще є репресивні заходи? Ув’язнення? Хто йому надає значення під час громадянської війни, коли кожна сторона покладає надії на перемогу?1

При цьому сам лідер більшовиків усі роки громадянської війни перебував у Кремлі чи в затишному підмосковному будинку, де не можна було побачити жахів генерованої його розпорядженнями жорстокості. Також і страхіття 1-ї світової війни він бачив лише з благополучної Швейцарії.

Неможливо навести усіх ленінських приписів судити і розстрілювати, розстрілювати без суду, розстрілювати масово. Безкінечний конвеєр вказівок і розпоряджень з вимогами “прискорити придушення”, “з нещадною рішучістю”, “розстрілювати на місці” при бажанні можна було знайти навіть у офіційних, тобто “вичищених” збірках ленінських творів. Просто ці багатотомники зазвичай ніхто не читав, окрім їхніх редакторів. Ленін зробив беззаконня революційним законом. Ну а щодо ленінських захоплень музикою Бетховена, то Горький згадував, як одного разу вождь після прослуховування “Апасіонати” раптом сказав:

—Але часто слухати музику не можу, діє на нерви, хочеться милі дурниці говорити й гладити по голівкам людей, котрі живуть у брудному пеклі й можуть створювати таку красу. А сьогодні гладити по голівці нікого не можна—руку відкусять, і треба бити по голівках, бити безжально, хоча ми в ідеалі проти всякого насильства над людьми.2

На ІІІ Всеросійському з’їзді Рад Ленін пояснював: ”Уявляти собі соціалізм так, що нам пани соціалісти піднесуть його на тарілочці, в готовенькому платті, неможна, цього не буде. Жодне питання класової боротьби не вирішувалося в історії інакше як насильством. Насильство, коли воно відбувається з боку трудящих, експлуатованих мас проти експлуататорів,—так, ми за таке насильство!”3

Здається, жорстокість була у вождя пролетаріату догмою, навіть установкою підсвідомості. А свідомість говорила Леніну: “Вимушена умовами жорстокість нашого життя буде зрозуміла й виправдана. Усе буде зрозуміло, все!”4 Звичайно, адже долю тих, хто не розумів і не виправдовував ленінських методів, ми знаємо. Таких просто не повинно було залишитися.

Крім того, робили свою справу необмежена влада й величезні психічні навантаження. Чим більш збудженим під дією обставин був Ленін, тим більш нещадними були його рішення. Це стосується і періоду хвороби вождя в 20-х рр, коли він повільно агонізував.

Апологет революції, Ленін був джерелом енергії для справи більшовиків. Він був начеб-то народжений для такої влади: рішучої нещадної, ідеологізованої. Троцький у яскравій запальній промові 2 вересня 1918 р. на засіданні ВЦВК заявив, що “в особі Леніна ми маємо фігуру, котра створена для нашої доби крові та заліза”.1 У тому, що компартія вижила, утрималася при владі та всупереч законам логіки перемогла в боротьбі проти всіх, роль Леніна визначальна. Керуючись у реальному житті лише власним розумінням політичної доцільності, він завжди шукав і знаходив у критичних ситуаціях єдино можливі рішення, котрі вели більшовиків до успіху. При цьому вождь сміливо йшов на страхітливі експерименти, котрі залишали по собі замість цілих губерній згарища й кладовища (звичайно, якщо залишалося кому поховати жертви). Політик до мозку кісток, Ленін був покараний Богом у момент, коли справа його життя досягла найвищої точки. “Росія завойована більшовиками“, говорив вождь революції.2 Він переміг, він готував шлях до подальшої світової революції, однак Бог припинив зловісний бісівський танок його думок. Недаремно професор-невропатолог В.Крамер, який лікував Леніна, прямо писав, що хвороба останнього “тривала в цілому біля двох з половиною років, при цьому загальна характеристика її включала в собі такі ознаки, що всі невропатологи, як російські, так і закордонні, зупинялися на ній як на чомусь, що не відповідало жодному трафаретному захворюванню нервової системи”.3

У 1989 р. на засіданні, присвяченому 72-й річниці Жовтневої революції, виступив член Політбюро ЦК КПРС, голова КДБ СРСР В.Крючков заявив (цитується мовою оригіналу): “Мы извлекли из истории и другой—горький опыт. Речь идет о тяжелых, разрушительных последствиях сталинизма, который деформировал социализм, извратил ленинскую концепцию нового общества... Нет оправдания массовым репрессиям и жестокости, творящимся нередко от имени революции, партии и народа. Сегодня мы склоняем голову перед памятью невинно пострадавших”. І далі: “Мы слишком многое безвозвратно потеряем и явно погрешим против истины, если встанем на точку зрения тех, кто возлагает на Великий Октябрь историческую ответственность за сталинские репрессии, кто пытается убедить нас, будто сталинизм явился не отрицанием ленинизма, а его логическим развитием”.1 Ймовірно, наведеного вище досить, щоб зрозуміти: Сталін не робив нічого такого, що розходилося б з “ленінською концепцією”. Навпаки, врахування Сталіним ленінського науково-теоретичного й практичного обгрунтування революційного беззаконня знайшло свій вияв хоча б у тому, що воно було використано при подальшій розробці розділу Карного кодексу “Про контрреволюційні злочини”, де в основі лежала знаменита 58-а стаття. Про це прямо говориться в редакційних примітках до 45 тому Повного зібрання творів Леніна видання 1970 р.2 Сталінський розвиток ленінської спадщини проявився у додатковому покаранні за “контрреволюційно-троцкістську діяльність”—радянське життя не стояло на місці.

Якщо хтось зауважить, що Ленін не депортував цілі народи, як Сталін, то перший вождь просто не встиг—рано помер. Та й руйнування транспортної системи під час громадянської війни заважало масовим виселенням, хоча плани депортацій, наприклад, сімей козаків з Кубані й Дона існували. Проте руйнація залізниць не врятувала козацтво від винищення. В архівах зберіглося чимало документів, котрі свідчать про геноцид козаків. Я.Свердлов власноруч склав директиву про їхнє поголовне знищення й додав супроводжувальний лист “всім відповідальним товаришам, котрі працюють в козацьких районах”: “Потрібно,—говориться в ньому,—враховуючи досвід року громадянської війни з козацтвом, визнати єдино правильним саму нещадну боротьбу з усіма верхами козацтва шляхом поголівного їх винищення. Ніякі компроміси, ніяка половинчатість неприпустимі.”3 За цією директивою на Дону знищили 2,5 з 4 мільйонів тамтешнього населення.4

Створена Леніним система невідворотно прийшла б до авторитарного режиму та знайшла б свого Сталіна. Можливо не Кобу-Джугашвілі, можливо навіть не Бронштейна-Троцького, а когось третього, проте також твердого, сталевого, далекого від будь-якої сентиментальності… Інший просто не вижив би у цій системі. Тому зловісні експерименти над народом теж були невідворотними. Як пише відомий англійський історик Р.Сервіс, “Ленін був вождем більшовизму, чиї гени в наступне десятиліття породили сталінизм”.1

Це вже згодом канонізація вождя більшовиків стала не лише партійною, а й державною політикою. Ленінізм став радянською релігією. Із текстів Леніна видалили все, що могло скомпрометувати вождя, його вчення, саме “світле обличчя” марксистського генія. Міфи і легенди перетворилися на найважливіший елемент більшовицької історіографії.


2)Великий терор.


Після жовтня 1917 р. більшовики не змогли забезпечити собі підтримки переважної більшості громадян. “Люди праці” швидко розібралися у справжньому стані справ. Тому не дивно, що коли більшовики взяли участь у виборах до Установчих зборів, то зібрали лише 24% голосів, тоді як есери—40, кадети—4,7, меншовики—2,3.2 Більшовики розігнали збори, аби не ділити владу. А 5 січня 1918 р. вони розстріляли в Петрограді мирну демонстрацію на захист Установчих зборів. Розстріляли робітників, інтелігенцію, студентів, котрі вийшли на вулиці. З цього моменту у компартії вже не було шляху назад, і вона відкрила ворота у трагедію великого терору і громадянської війни, щоб утримати владу й уникнути відповідальності. З-під привабливих гасел соціалістичної ідеї вийшли справжні наміри комуністів та їхні засоби реалізації “великої мети” у житті.

Для наведення “революційного порядку” й придушення “ворогів народу” 20 грудня 1917 р. російський Раднарком заснував Всеросійську надзвичайну комісію—ВЧК. В умовах загального невдоволення владою більшовиків повноваження ВЧК постійно розширювалися, поки вона не стала найвищим органом адміністративної влади Радянської Росії. Уперше в історії один орган мав права на оперативні та слідчі дії, функції прокуратури, суду та виконання вироку.

До ідеології ленінського терору в Україні органічно увійшов великодержавний російський шовінізм. І це надавало особливої тяжкості репресіям над українцями. Січневий 1917 р. погром, вчинений військами Муравйова у Києві, став першим яскравим прикладом. Людей знищували навіть за українську мову. В.Затонський згадував: “Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні—у такому ділі всяке буває... Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:

—Га, спіймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть би, розстріляли,—тоді ж це просто на вулиці робилося,—коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата—члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча... Як пригадую, влетіло й М.О.Скрипникові... Знову-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича”.1

За період окупації військами Муравйова з 9 лютого по 2 березня в Києві, за різними підрахунками, були знищені 3-5 тис. городян.2 В Одесі Муравйов наказав вважати поза законом навіть тих, хто нейтрально ставиться до Радянської влади.

Наступ німецьких військ і встановлення гетьманату не завадили більшовикам продовжити свою політику терору в Україні. Так, 6 липня 1918 р. у результаті диверсії були знищені порохові склади на околиці Києва. Загинули біля 200 киян, 10 тис. залишилися без житла.3

Але ЦК РКП(б) не влаштовували теракти її поодиноких посланців в Україні. Терор повинен бути масштабним. Тому Ленін влітку 1918 р, офіційно визнаючи гетьманську Україну незалежною державою, дає розпорядження Свердлову розпочати створення в Україні ЧК—надзвичайних комісій. Перша така постала уже в серпні 1918 р. на Чернігівщині. Офіційне рішення про створення Всеукраїнської надзвичайної комісії ВУЧК було прийнято Москвою 3 грудня 1918 р. До травня 1919 р. створюється ціла мережа цих форпостів Радянської влади в Україні. ЧК просувалися позаду Червоної Армії, встановлюючи “новий порядок”, подібно майбутнім гітлерівським військам СС, що йшли вслід за вермахтом.

Між іншим, для здійснення каральних функцій особовий склад ВУЧК та її частини особливого призначення підбирають ретельно. Спершу Москва передає до ВУЧК персонал Курської ЧК та 39 прикордонних комісій. Оскільки українцям не довіряли, то серед чекістів переважали євреї, росіяни, китайці, латиші, німці, поляки, мадяри... Зокрема, влітку 1919 р. до складу Одеської губЧК входили 300 китайців і навіть один негр.4 А у травні 1920 р. Москва прислала в Україну на підсилення 1400 російських чекістів. І так постійно. У 1931 р. група делегатів і присутніх на з’їзді робітників харківських заводів наголошувала в листі до Президії ХІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (цитується мовою оригіналу): “Мы узнали, что такой важный орган диктатуры пролетариата нашей республики, как ГПУ, подавляющее большинство его аппарата и личного состава войск сформированы из элемента ни социально, ни национально не связанных с украинской советской действительностью. Это в большинстве выходцы из семей еврейских торговцев и деклассированного русского, случайного для Украины элемента, пролезшего туда различными путями и способами. Настоящих рабочих и крестьян-бедняков там нет, а это не может не отражаться на работе органа, стоящего на страже диктатуры пролетариата на Украине, а также не влиять на политику в государственном масштабе УССР. Почему там не обращают внимания на украинизацию, даже не считают её за настоящую политику партии и правительства...”1

Якщо жорстокість до всього українського з боку керівників ВУЧК І.Шварца, М.Лаціса (Я.Судрабса) та інших представників “революційних” національностей ще можна пояснити, то безбатченки В.Балицький та Г.Петровський стали злими геніями нашого народу.

Г.Петровський пройшов великий шлях ката, у 1918-1919 рр. був наркомом внутрішніх справ РРФСР, згодом головував в ЦВК України і домігся збереження в Україні повітових надзвичайок, скасованих в Росії в 1919 р. Мовляв, для їх скасування в Україні ще не настали умови. Повітові ЧК відзначалися найбільшими жорстокостями і “об’ємами роботи”. На прохання Петровського Москва виділяла Україні додаткові сили катів на боротьбу з контрреволюційними елементами.

В.Балицький колись належав до меншовиків, був членом “Союзу російського народа”, перекинутий в Україну розпорядженням ЦК РКП(б) відзначився масовими розстрілами. Як шеф НКВС України він ніс особисту відповідальність за репресії, і був розстріляний, коли виконав свою роль. За деякими даними, насправді його вбили інші репресовані працівники НКВС десь “на етапі” до таборів.

Боротьба компартії за встановлення своєї влади в Україні супроводжувалася страшними злочинами. Політика Раковського розстрілювати всі контрреволюційні елементи викликала невдоволення навіть у Леніна. З Москви відряджалася спеціальна комісія Д.Мануїльського розслідувати діяльність керівництва УСРР і ВУЧК. Звичайно, проти мордування народу вона не виступала. Свідчення про діяльність більшовиків у Києві залишила спеціальна слідча комісія, створена денікінцями під час їх знаходження в столиці України. В’язнів розстрілювали прямо в їхніх камерах крізь відчинені двері.

Протягом червня-серпня 1919 р. тільки в Одесі розстріляли 2200 чоловік, а в Києві—не менше 10 тис.1 Для придушення селянського опору запроваджувалася система примусових робіт. У 1920 р. створили 18 концтаборів, куди кинули 25-30 тис. чоловік.2 “...Радянські тюремники визнавали: з кожної сотні ув’язнених виживало не більше 10 чоловік, бо навіть табори примусової праці являли собою вогнища холери й тифу, де люди вимирали масами”.3 Тисячі полонених та класових ворогів були розстріляні за присудом комісії Розалії Землячки та Бели Кун в Криму після відступу звідти Врангеля, хоча Фрунзе в своїх зверненнях до білогвардійців обіцяв життя і волю усім, хто здасться (дивися додаток №2).

Керівники ВУЧК визнавали за 1920 р. 3879 розстріляних та 21 померлого після арешту з 44750 затриманих. Дослідник І.В.Семененко вважає, що за 1919-1920 рр. знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в’язницях, бупрах.4 На думку М.С.Держалюка “всього в боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917-1922 рр. загинуло понад 0,5 мільйона українців, десятки тисяч емігрувало”.5

Із закріпленням Радянської влади терор поступово переходить від масового до вибіркового. Головна “увага” звертається на колишніх білогвардійців, дворян, петлюрівців та різний класово ворожий елемент. Особливе місце в цих репресіях посідали представники небезпечних для комуністів (“антирадянських”) партій та угруповань: меншовики, есери, анархісти, українські комуністи... Якщо в роботі V Всеукраїнського з’їзду Рад брали участь 13 представників інших партій (лівих есерів, УКП, бунду та ін.), то на VІ з’їзді їх було двоє, а на VІІ в грудні 1922 р.—жодного. На 1923-1924 рр. в Україні при панівному становищі компартії формально ще зберігалися елементи багатопартійності. РКП(б)-КП(б)У бере відвертий курс на остаточне викорінення будь-якої політичної опозиції та утвердження однопартійності, спрямовуючи діяльність своїх партійних комітетів, урядових установ, ДПУ на послідовну ліквідацію інших партій. Це знайшло свій вираз у політичних процесах 20-х рр.

КП(б)У брала пряму участь у цих репресіях. Наприклад, декілька постанов Політбюро ЦК КП(б)У:

22 лютого 1924 р. “Покласти виконання вироків до вищої міри покарання на органи ДПУ. Секретар ЦК Д.Лебідь”.1

28 лютого 1924 р. “Визнати розгляд в судовому порядку справ про діяльність осіб, які належать до антирадянських партій,