І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПросити ЦК ВКП(б) дозволити виселення Просити ЦК ВКП(б) затвердити Всього по Україні |
- І. В. Діяк Національна трагедія І боротьба за незалежність, 4734.79kb.
- Головне управління освіти І науки полтавської обласної державної адміністрації професійний, 108.24kb.
- Мета: виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників, ушанувати пам'ять, 125.7kb.
- У истоков пчеловодческой литературы, 130.33kb.
- Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Воззвание (программа) «Союза 17 Октября», 126.92kb.
- Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”, 3333.47kb.
- Наш земляк Герой Советского Союза – Пайгусов Евгений Григорьевич в великой Отечественной, 96.05kb.
- Неизмеримо высокую цену заплатил наш народ за Победу, 577.79kb.
Просити ЦК ВКП(б) дозволити виселення з Чернігівської області трьохсот родин куркулів.
- Вислати з Чернігівської області злісних елементів і куркулів (без сімей) у кількості п’ятисот чоловік.”3
“…Про посилення репресій по Харківській області.
… Просити ЦК ВКП(б) затвердити:
а) вислання на Північ з Харківської області 400 сімей злісних елементів і куркулів.
б) вислання на Північ 40 виключених з партії комуністів.”4
3 травня 1933 р. на нараді в ОДПУ розглядалося питання про “додаткове виселення” куркулів на Північ і до Сибіру. Сталін особисто написав ліміти:
“Укр. -145 тыс. Закавказье -23 тыс.
Сев. К -71 тыс. Горьковская обл. -29 тыс.
Моск. обл. -58 тыс. Крым -5 тыс.
Ленингр. обл. -44 тыс. Башк. -1 тыс.
Зап. обл. -23 тыс. Тат. Респ. -12 тыс.
Урал -50 тыс. Ив.-Возн. -21 тыс.”5
ЦЧО -34 тыс.
Як бачимо, головна “увага” ЦК знов приділена Україні.
Постановою Політбюро ЦК(б)У від 9 квітня 1936 р. було ухвалено рі-шення про переселення 15000 господарств з Київської і Вінницької областей в Казахстан.1 Щоб було зрозуміло, куди їх вивозили, варто сказати хоч декілька слів про перетворений до того часу на пустелю завдяки політиці “малого Жовтня” Казахстан. У 1929 р. три чверті населення Казахстану вели кочовий та напівкочовий спосіб життя. Особистий друг Я.Свердлова Шая Голощокін, призначений в Казахстан у 1925 р, розпочав примусовий перевід казахів до осілості. У людей відбирали худобу й під наглядом міліції зганяли в “точки осілості”. Вилучення найнеобхіднішого прирікало казахів на загибель. Незадоволених знищували. Кочовики кидали все й тікали з батьківщини до сусідніх Киргизії, Узбекистану, Китаю… За офіційними даними понад мільйон казахів—третина населення—втекли з Казахстану. Напризволяще кидали навіть дітей, якщо не було змоги вивезти їх з собою. Вони вимирали десятками тисяч. Актюбинський загін Червоного Хреста повідомляв, що вимерло все дитяче населення Тургая віком до чотирьох років. За три роки подібної колективізації Казахстан з найбільшого в імперії постачальника м’яса, шерсті й шкіри перетворився на голодну пустелю. Чисельність корінного населення республіки рівня 1926 р. відновилася тільки у 1970 р.2 Казахстан варварськи перетворили з квітучого самобутнього краю на “помешкання” для тимчасової, казенно переміщенної робітничої сили без роду та племені. Сюди під зброєю НКВС і перевозили найкраще українське селянство. З товарних вагонів їх викидали просто в степу на вірну загибель.
Не відстали від ЦК КП(б)У в своєму намаганні вислужитися перед Москвою й місцеві партійні органи. Ось протокол засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 3 березня 1933 р:
“Слухали: Прохання Дніпропетровського обкому дозволити виселення на Північ з меж області 1000 господарств колгоспників і одноосібників, що організують саботаж сівби”.3
Однак, тут ЦК КП(б)У поступитися пальмою першості своїм підлеглим не може, тому пропонує Дніпропетровському обкому “проводити вилучення особливо небезпечних елементів-контрреволюціонерів, що організують саботаж сівби, в порядку роботи ГПУ”. Що ж, дійсно, не можна порушувати процедуру, адже і у катів є чітка ієрархія.
Усі ці документи ЦК КП(б)У наводяться для того, щоб ще раз показати, що не лише особисто Сталін з поплічниками катували український народ. КП(б)У, у якої сучасна КПУ “підхопила прапор боротьби за соціалізм”, і сама виявляла широку ініціативу в катуванні України. Тому не треба покладати все лише на Сталіна, наче нацистські злочинці, котрі на Нюрнберзькому процесі намагалися перевести всю вину на мертвого фюрера. Їх вину тоді доводили документально. А в СРСР для приховування свідоцтв злочинів партії започаткували особливу категорію документів під грифом “окрема папка”. Належність до неї означала найвищий ступінь секретності, призначення лише для надзвичайно вузького кола керівництва, довічну секретність. Більшість документів, які наводяться у цій роботі, належали саме до “окремої папки”.
Загалом було зруйновано понад 200 тис. найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселено сотні тисяч “куркулів” та членів їх сімей. За неповними даними постраждало від цієї акції близько
1 мільйон чол.1 Контроль за ліквідацією куркулів як класу проводила комісія в складі секретаря ЦК КП(б)У Косіора, секретаря ЦК КП(б)У і Харківського окркому Постишева, наркомзема УРСР, прокурора УРСР. Згідно закону від 1 лютого 1930 р. органам Радянської влади в районах колективізації дозволялося застосовувати до куркулів такі заходи: відбирати землю, конфісковувати майно, виселення. Існувала ціла інструкція, котра поділяла куркулів за ступенями їх ворожості: “До першої [категорії—авт.] належали ті, хто проводив агітацію проти Радянської влади, здійснював терористичні акти, провокації, погрожував сільським активістам. Таких заарештовували і за рішеннями судових органів ізолювали чи застосовували до них інші покарання. До другої категорії відносилися куркулі, котрі чинили менш активний опір. Їх виселяли у віддалені райони країни. Третя, найчисленніша категорія, залишалася на місцях. Їм виділяли зменшені наділи поза масивами колгоспів. Конфіскацію майна куркулів проводили уповноважені райвиконкомів з обов’язковою участю представників сільрад, колгоспів, комнезамів.”2 Багато з тих, хто був виселений у необжиті місця на Сході чи Півночі, загинули.
Окрім масових депортацій класово ворожих куркулів популярними були чистки “прикордонних смуг”. Ось інструктивний лист ЦК КП(б)У секретарям Одеського, Кам’янецького, Вінницького, Коростеньського, Тульчинського, Могилівського, Бердичівського, Житомирського “окрпарткомів” та Молдавського обкому “Про чистку фахівців прикордонних округ” від 15 травня 1930 р:
“З огляду на те, що лави фахівців в прикордонних округах засмічено антирадянськими або невиявленими тепер, але з контрреволюційним минулим елементами, слід провести чистку й переміщення фахівців за... планом і системою... Секретарів Окружкомів попереджується про те, що робота ця має надзвичайно серйозне політичне значення... Жодних роз’яснювальних заходів щодо цієї роботи в масах проводити не слід”.1
Було вирішено виселити 619 вчителів, 103 агрономи, 31 лікаря, 20— “професури” та ін. Лише у 1930 р. з прикордонної смуги “вилучено” майже 5 тис. чол.2
Окрім насильницьких депортацій продовжувало діяти примусове переселення селян на освоєння глибинних районів імперії або просто спустошених терором і голодом земель. Про це сьогодні згадують менше, ніж про депортації, хоча різниця була невелика. Крім того, це додатково сприяло досягненню сталінського “коктелю народів” і деукраїнізації населення України. На виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 квітня 1940 р. №572 “Про переселення господарств колгоспників у багатоземельні райони Союзу РСР в 1940 р.” РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили план такого переселення з України 31600 господарств. Самих колгоспників, звичайно, ніхто ні про що не питав, оскільки перевезення відбувалося згідно з “заявками переселенських органів”:3
| | | | | В тому числі по областях і краях вселення | |||||
| Назва областей виходу | | Всього | Новоси- | Алтайсь- | Омська | Краснояр- | Челябінсь- | Казахська | |
| | | | господар-в | бірська | кий край | обл. | ський | ка обл. | РСР |
| | | | | обл. | | | край | | |
| Київська | | | 4287 | 1082 | 1610 | 800 | 300 | - | 495 |
| Чернігівська | | | 3580 | 1305 | 500 | 950 | - | - | 825 |
| Житомирська | | 2600 | 400 | 1120 | 559 | - | - | 530 | |
| Вінницька | | | 3827 | 687 | 410 | 500 | - | 1605 | 625 |
| Кам’янець-Подільська | | 3389 | - | 1449 | 900 | - | 500 | 540 | |
| Сумська | | | 2556 | 641 | 680 | 550 | - | - | 685 |
| Полтавська | | | 4156 | 615 | 1471 | 900 | - | 550 | 620 |
| Харківська | | | 2545 | 1020 | 690 | 550 | - | - | 285 |
| Кіровоградська | | 2200 | - | 610 | 550 | - | 345 | 695 | |
| Дніпропетровська | | 500 | - | 250 | 250 | - | - | - | |
| Запорізька | | | 250 | - | 250 | - | - | - | - |
| Ворошиловградська | | 510 | - | 260 | 250 | - | - | - | |
| Сталінська | | | 250 | - | 250 | - | - | - | - |
| Миколаївська | | 500 | - | 250 | 250 | - | - | - | |
| Одеська | | | 250 | 250 | - | - | - | - | - |
| Молдавська АРСР | | 200 | - | 200 | - | - | - | - | |
| Всього по Україні | | 31600 | 6000 | 10000 | 7000 | 300 | 3000 | 5300 | |
Апофеозом вакханалії став наказ №0078-42 від 22 червня 1944 р. за підписом Берії та Жукова про депортацію всіх українців за межі батьківщини, але їх виявилося занадто багато навіть для сталінської каральної машини. На перешкоді трагедії стала зруйнованість залізниць після боїв за визволення України, нестача транспорту для депортації через потреби фронту, необхідність повнішого використання ресурсів республіки для остаточної перемоги над Німеччиною. Це один з найкращих прикладів того, як комуністи опікувалися українською нацією.
Після війни ешелони з депортованими масово прямують із партизанської Галичини. М.Хрущов у своєму виступі на нараді секретарів обкомів КП(б)У і начальників облуправлінь НКВС-НКДБ західних областей УРСР у Львові 15 травня 1945 р. зазначав так: “Цих куркулів треба попередити, що вони відповідають за будь-який бандпрояв, котрий відбудеться в цій сільраді. Наш актив повинен слідкувати за тим, щоб якщо ці пригоди стануться, негайно попереджених куркулів арештувати і вислати. Це беззаперечно допоможе нам у боротьбі з рештками банд.”1
Каральні органи оцінили “благословення” партії і занурилися у виконання. У 1947 р. при проведенні “операції по виселенню активних учасників оунівського підпілля і бандитів з Станіславської області” були задіяні 1693 співробітники МДБ, МВС, “Смершу”, 10 тис. партійно-господарчого активу, 941 “ястребок”, 5841 військовослужбовець військ МДБ і прикордонників, а також 2 танки. Ліміт виселення для цієї операції складав 13 941 чоловік.2 А ось Дрогобицька область того ж року: “У відповідності до рішення уряду в Дрогобицькій області органами державної безпеки при допомозі обласної партійної організації проведено виселення сімей активних учасників ОУНівсько-бандитського підпілля. У результаті проведеної роботи виселено з області у віддалені райони Радянського Союзу 4559 сімей у складі 14486 чоловік...”3
Однак “рештки банд” не припиняли опору, тому масштаби депортації галичан збільшувалися. У 1950 р. МВС УРСР так підсумовувало їх за неповні півтора роки: “За станом на 3 червня 1950 року на території Західних областей УРСР діє дев’ять збірних пунктів по прийому оунівських сімей, що виселяються... З моменту їх організації (січень 1949 р) збірні пункти прийняли—14786 оунівських сімей, в складі –51060 чоловік і відправили до місць спецпоселень—12280 сімей, у кількості—41898 чоловік.”1 Дехто з селян добровільно відправлялися у висилку, аби не доносити на братів.2 Загалом за 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані 203662 особи.3
Поряд з депортаціями із Західної України тривала “плідна робота” і в інших областях. 1948 р: “З метою забезпечення більш сприятливих умов для соціалістичного перевлаштування сільського господарства і укріплення колгоспів Ізмаїльської області провести виселення частини куркулів у кількості 250 господарств за межі Української РСР, а все їх майно конфіскувати”.4
17 січня 1948 р. Перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов пожалівся Сталіну, що “в 1946 р. в Україні не відпрацювали жодного трудодня 86676 колгоспників”, значна їх кількість “не бажає залучатися до суспільно-корисної праці”, віддають перевагу роботі лише у підсобному господарстві. Хрущов навіть перерахував прізвища деяких ухильників від колгоспної (тобто дармової) роботи і запропонував: “Видати закон, який надає право загальним зборам виносити вироки про виселення за межі республіки найбільш небезпечним антисуспільним і злочинним елементам”.5 Але такої ініціативи КП(б)У не схвалив навіть Сталін.
Окремо слід сказати про найвище досягнення ремесла депортації—“злочинні” народи. З Інформаційної записки секретарю ЦК КПУ: “Після звільнення Криму від німецько-фашистських загарбників, під впливом багаточисельних фактів зрадництва і співробітництва з окупантами осіб татарської національності, 11 травня 1944 року було прийнято рішення про виселення їх за межі області. Чисельність виселених склала 191 тис. чоловік”.6 При цьому не брали до уваги, що 60 тис. кримських татар воювали у складі Радянської Армії проти нацистів. Льотчик-винищувач Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан приїхав з фронту додому і завадив вивезти його родину під час депортації села. Проте коли Амет-хан Султан знову повернувся на фронт, НКВС прийшло за його сім’єю.
Слід зауважити, що депортації кримських татар розпочалися ще у ХVIII столітті, коли “катериненські чудо-богатирі” до 1790 р. витіснили з Криму до Туреччини 300 тис. татар, переважно горців. На початку 1860-х рр. “емігрувало” ще чверть мільйона татар і ногайців. До 60 тис. загинуло на шляху до Туреччини. Після кримського досвіду Російська імперія візьметься за Північний Кавказ. Таким чином Радянський Союз мав досвідченого і рішучого попередника, однак СРСР у таких справах завжди був першим. Наприкінці травня 1944 р. після тотальної депортації всіх кримських татар НКВС надав Сталіну доповідну записку “Про доцільність виселення болгар, греків і вірмен з території Криму”. Сталін оцінив старанність підлеглих—Берія за успіхи в переселенні “злочинних” народів одержав орден Суворова, котрий присуджувався лише полководцям, Сєров—Героя Радянського Союзу. А з Криму зникли у заслання і дрібні народи, наприклад, караїми.
Треба також згадати масові депортації з Галичини після возз’єднання 1939 р. 17 вересня 1939 р, згідно пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р, яким Гітлер і Сталін поділили Східну Європу, Західна Україна відійшла до СРСР. За лицемірними словами Молотова, Радянський Союз “подав руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам”. Змістом цієї “допомоги” стала прискорена радянізація, визначена на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.
Масові каральні акції регламентувалися постановами РНК СРСР та інструкціями НКВС, конкретні ж завдання щодо України затверджувало Політбюро ЦК КП(б)У. Зокрема, 19 січня 1940 р. воно одностайно схвалило план виселення із західних областей осадників і лісової сторожі. Як зазначалося, “підлягали виселенню на загальних підставах сім’ї осадників, лісової сторожі—українців, позначені у воєводських списках, виявлених в процесі обліку осадників організаціями НКВС”.1 Уже в січні 1940 р. з Львівської області депортували 23 тис. осіб, з Дрогобицької—11 тис. Тільки за один день 10 лютого з цих областей вивезли більше як 30 тис. громадян. Під час другої хвилі депортацій у ніч на 15 квітня із Львова вивезли 12 тис. осіб, а на початку липня ще 20770. Але основний удар депортацій впав тоді на поляків. Згідно “Положення про спецпоселення і працевлаштування осадників, що виселяються із західних областей УРСР” 1939 р. планувалася на виселення 21000 сімей.2
За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 млн. 173 тис. 170 чоловік.1
У 1944-1946 рр. на основі угоди між комуністами Польщі та СРСР про “обмін” населенням, з українських етнічних земель, що відійшли до Польщі було депортовано 482109 чоловік українського населення (операція “Вісла”).2 Ще 40 тис. українців уряд повоєнної Польщі за відвертого потурання Кремля насильницьки переселив з батьківських земель на території Східної Німеччини, котрі відійшли до Польщі й звідки вже викинули німецьке населення.
Після смерті Сталіна на заміну депортаціям прийшов добровільно-примусовий вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на “будови віку”. Чимала кількість робітників так і осідала на далеких землях.
Окрім депортацій були постійними перетасування населення в межах України: “переселення в тилові райони” згідно чисток прикордонних смуг, виселення “за межі області”, “розселення по району”, створення постійних куркульських спецпоселень “на лівому березі Дніпра в районах розташування кар’єрів” та ін. Усе це також впливало на зміну демографічної і етнічної ситуацій в Україні.
Після голодомору-33 в сільськогосподарських районах України вже почав відчуватися брак не лише робочих рук, а просто нестача населення. Тому Радянська влада проводить “допідселення” на звільнені місця: 6500 родин з Білорусі та Горьківського краю на Одещину, 3500 родин із Західної області на Дніпропетрівщину, 4500 родин з ЦЧО на Харківщину, 3500 родин з Івановської області на Донеччину (дивися також додаток №4).3 В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету від 29 грудня 1933 р. під грифом “Терміново. Таємно.” на ім’я начальника ГУЛАГ ОГПУ Бермана повідомлялося “про поселення в Україну станом на 28 грудня ц. р. …21856 колгоспних господарств, 117149 чоловік, 14879 коней, 21898 корів та 705 голів різної худоби…” Заступник голови чекістів УРСР Карлсон доповідав ЦК КП(б)У про переселення із Середньої Азії “баїв”: на території колишнього Херсонського округу 1800 господарств і Мелітопольського –1100. “Всього з утриманцями… 18000 чоловік”. Такі “вливання” тривали й у подальшому. Всього ж у 1933-1937 рр. Всесоюзним переселенським комітетом при РНК СРСР та переселенським відділом НКВС СРСР в Україну було переселено 44457 родин (221485 чол).1
Після війни, коли українців стало ще на 8-10 мільйонів менше, до “звільнених” від українців місць завозилося населення з інших регіонів СРСР, переважно росіяни. У першу чергу це стосувалося Лівобережжя і Півдня, де великі індустріальні центри і шахти потребували робочої сили для відбудови зруйнованого. У 30-х рр. для їх побудови зганяли українських селян, але тепер у селі взяти вже було нічого. Результати цих подій ми маємо змогу бачити сьогодні. Політикани вважають старовинні козацькі степи Новоросією, й частина населення їх підтримує.
У 1944-1945 рр. на місце депортованих кримчан різних національностей
привозять росіян. А коли у 1956 р. Президія ВР СРСР зняла обмеження по спецпоселеннях, і колишні депортовані почали повертатися до Криму, їх місця вже були зайняті. Кримський обком КПУ 15 березня 1954 р. прямо просив ЦК КПУ “войти с ходатайством в ЦК КПСС о запрещении всем административно высланным в 1944 г. возвращаться и проживать на территории Крымской обл”.2 У зв’язку з цим німців, татар, греків, болгар, вірмен розселяють у Запорізькій, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях.
У результаті терору, голодоморів, депортацій і війни генофонд української нації було підірвано, а сама нація опинилася розпорошеною по безмежній імперії.
5)Знищення культури і денаціоналізація.
Мова і культура є одним з тих чинників, котрі об’єднують велику масу людей в єдину спільноту—народ. Якщо їх забрати у людей, то вони лишаться частки своєї душі, перетворяться з народу на населення, об’єднане тільки спільним місцем проживання. Після залякування масою таких обивателів легко керувати. Все це добре розуміли більшовики. З мас обивателів вони створювали “радянську людину”—будівника комунізму. Будь-що національне давало людині зрозуміти свою індивідуальність, окремішність від загальної радянської маси, сіяло в душі “гвинтика” сумнів, послаблюючи владу російсько-комуністичної імперії.
Не зважаючи на те, що з часів Переяславської ради Москва поступово “прибирала до рук” Україну, національне життя в ній ніколи не завмирало. Завдяки постійному зверненню українських письменників до живої народної мови отримувала значний розвиток література, яка завжди була близькою народним масам і слугувала могутнім фактором національного українського руху. У ХІХ столітті розпочалося відродження цього руху в нових формах—у відповідності з новими умовами та реаліями суспільного буття. Спалахнули могутні таланти, як Тарас Шевченко. Таке відродження викликало суворі репресії уряду. Офіційна Росія започаткувала новий період боротьби з українським рухом. Якщо раніше вона вела повільний наступ на український народ, його права та козацький устрій, то тепер перейшла до пригноблення національно-культурного життя народу, бо це було реальне підгрунтя відродження політичної самосвідомості України. В офіційній термінології з’явився “український сепаратизм”, котрим позначали будь-що причетне до українського руху, оскільки в його кінцевому етапі завжди було намагання домогтися національної державності.
Заходи російського уряду проти українського руху спротиву звелися до введення жорсткої цензури, яка обмежувала найвужчими рамками вживання української мови у пресі, та особистих переслідувань українських діячів. Особливо люто українська ідея переслідувалася в сфері освіти—саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий шлях до морального і культурного піднесення. Найвищою була інтенсивність переслідувань в період з 1847 по 1905 рр. Апофеозом урядової політики Росії став таємний указ 1863 р, яким цинічно проголошувалося, що української мови не існує—це діалект російської. Заборонялося друкування українською мовою, і насамперед книжки “религиозного содержания и образовательные, а также книги, предназначенные для начального чтения”. Українських діячів виселили на північ Росії, зачинили українські школи та ліквідували україномовну пресу. Емський указ травня 1876 р. заборонив навіть саме слово “Україна”.
Однак кампанія русифікації досягла лише одного: народу відмовили в книжках та освіті рідною мовою. Безпрецедентно зросла неписьменність, що охопила 80% українців. Українські комуністи-боротьбисти в 1920 р. у пояснювальній записці до проекту свого декрету про сприяння розвиткові культури українського народу, зазначали (цитується мовою оригіналу): “Віковий процес систематичного та пляномірного “обрусительства” привів до того, що колись майже поголовно грамотний [тобто письменний—авт.] український нарід до 1898 року мав грамотної людності лише 13,5%; міста з центрів кристалізації культурних здобутків перемінились в джерела насильного насаджування іншої культури”.1
Проте серед селянства передавалися старовинні усні козацькі легенди, пісні, а інтелігенція берегла пам’ять про національні ідеї. Саме ці два суспільні прошарки все життя безперервно були носіями українського духу.
Перша революція в Росії дещо послабила тиск русифікації. Але Столипін, якими б прогресивними не були його економічні погляди, щодо національного питання залишався імперіалістом. Для Росії це загалом характерно—їх демократія й лібералізм завжди закінчувалися там, де мова заходила про Україну. Це напряму стосується й сьогодення.
У 1910 р. за наказом Столипіна закрили українські культурні товариства, видавництва, заборонили читання лекцій українською мовою в університетах. У цілому ряді циркулярів Міністерства внутрішніх справ Столипін оголосив боротьбу з українством державним завданням, що стоїть перед Росією від XVII століття. Навіть Ленін визнавав становище, в якому опинився український народ, нестерпним: “Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою”.2
З початком світової війни репресії знову посилилися. У 1914 р. російські війська у Львові заарештували М.Грушевського—це був не останній його арешт Москвою за українські переконання.
З точки зору ленінської теорії національні рухи оцінювалися як перехідне явище буржуазного характеру: “Генеральні штаби в теперішній війні ретельно намагаються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх супротивника… Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній війні пролетаріату за соціалізм не зуміли б використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах загострення і розширення кризи”.3 Продовжуючи цю думку можна сказати, що ті рухи, котрі неможливо використати з такою метою—ворожі й підлягають придушенню. Ця теза виконувалася завжди, змінювалися тільки форми та методи відповідно до директив ВКП(б)-КПРС.
Офіційне ставлення більшовицької влади до української культури викладалося у резолюції ЦК РКП(б) “Про Радянську владу на Україні”: “Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури…Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючі спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план…”1 Сам Ленін під час війни з тактичних міркувань підкреслював стосовно національного питання в Україні необхідність “особливо енергійно боротися проти залишків (іноді несвідомих) великоруського імперіалізму і шовінізму у “російських” комуністів… саме в національному питанні, як порівняно маловажному.., йти на поступки”.2
Проте ми вже звикли, що словоблуддя більшовиків завжди слугувало лише для камуфлювання їхніх справжніх намірів. Той же Ленін, який колись проголосив право українців на самовизначення включно до відокремлення, уже на VIII з’їзді РКП(б) заявив, що національні почуття, можливо, й існували раніше в Україні, але тепер вони викорчувані німцями, і навіть уголос висловив сумнів у тому, що українська мова справді є мовою мас.3 Ухил до великодержавного шовінізму проявлявся і у партійних керівників України. Х.Раковському належать такі слова: “Українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії та куркульства.”4 Один з українців-делегатів дванадцятого партійного з’їзду розповідав про “високопоставлених товаришів з України”, які свідчили, що “об’їздили всю Україну, розмовляли з селянами і в них склалося враження, що українська мова там не потрібна”.5 Така реакційна позиція перегукувалася з лихозвісними Валуєвським циркуляром і Емським указом.
Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь виступив з “теорією” боротьби в Україні
двох культур—міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. На жовтневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У Скрипник і Фрунзе піддали критиці положення Лебедя про витіснення в процесі історичного розвитку української культури російською, кваліфікуючи такий погляд як ухил до великодержавного шовінізму. Згодом Скрипник писав, що ці порочні погляди про “переборення української культури селянства та асимілювання її вищою російською культурою міста” в 1921 р. проповідував Зінов’єв.1 Насправді, Зинов’єв виступив з ідеєю обмеження вживання української мови лише сільською місцевістю ще на V з’їзді КП(б)У 17-20 жовтня 1920 р, оскільки, мовляв, все одно кінцевою буде перемога “більш висококультурної російської мови”.
Останній факт вельми багатозначний. Як відомо, Зинов’єв разом із Троцьким, Бухаріним, Риковим належали до противників Сталіна у внут-рішньопартійній боротьбі за владу, яка розгорнулася ще за життя Леніна. У цій боротьбі Сталін потребував підтримки найбільшої “обласної організації” РКП(б)—КП(б)У. Апаратна і суспільна підтримка з боку України посилювала позиції Сталіна в “колективному керівництві” ВКП(б) і СРСР. Тому після смерті Леніна у 1924 р. починаються масові набори до державної партії місцевих кадрів. Це потягло за собою проблему мови. Партія повинна була дбати про видання преси, книг місцевими мовами, якщо хотіла спілкуватися з трудящими їхньою мовою. Український різновид політики коренізації здобув назву українізації й призвів до великого культурного піднесення, тоді як в інших республіках коренізація походила на кампанію укорінення радянських владних структур.
Під час українізації представники національної інтелігенції, починаючи від М.Грушевського, що повернувся з еміграції, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їх зусиллям було досягнуто вагомих здобутків в освіті, літературі, мистецтві… Вірний сталінський слуга Каганович ретельно втілюючи в життя офіційний курс хазяїна навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоча народився в Україні. Відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру терміново замовили пам’ятник Тарасу Шевченку, який і сьогодні стоїть в парку біля Київського Національного університету його імені. З цього приводу Л.Троцький зазначив: “Сталінська бюрократія ставить, щоправда, пам’ятники Шевченку, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря прославляти кремлівську кліку насильників”.2
Однак коли Сталін домігся одноосібної влади, його політика щодо України кардинально змінюється. Причина була проста: УРСР за матеріальними і людськими ресурсами практично дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Особисті інтереси Сталіна тепер збігалися з інтересами партійно-державного центру, і для нього на перший план вийшла потенційна загроза українського сепаратизму. Це ще одне підтвердження того, що Росія є такою величиною, керуючи якою російським великодержавним шовіністом стає правитель будь-якої національності, щоб він до того не говорив і з чим би не боровся. Не варто думати, що сьогодні щось змінилося в інший бік. Навіть найвідданіші друзі України, посівши владу в Кремлі, починають мислити великодержавними категоріями, перетворюють “вільний союз народів” на імперію й під гаслами братерства повертаються до політики русифікації.
Показово, що Сталін відкинув прохання російських комуністів про створення на території РРФСР власне Російської радянської республіки як політично відокремленої республіки росіян. Сталін розглядав федералізм СРСР як перехідну стадію до єдиної унітарної держави на російській культурній основі. Будівництво такої держави відповідало централістському принципу побудови самої партії. Таке розуміння держави склалося у росіян історично і здійснювалося під шумливий галас про інтернаціональні інтереси.
У свій час царизм проголосив російську мову державною на всій території імперії. В цій акції Ленін вбачав “неприхований шовінізм”, “шовінізм найгіршого гатунку”, “досвід чорносотенців”. У СРСР російська мова проголошувалася і державною, і офіційною, і “мовою міжнаціонального спілкування”. Так, у 1922 р. українці становили 80% населення УСРР, але більшість літератури, преси друкувалися російською мовою.1 У більшості держустанов, громадських організацій, установ політосвіти, вищих і середніх учбових закладів українською не користувалися. На І з’їзді комітетів незаможних селян (комнезамів) лише 22,7% серед делегатів говорили українською мовою, на ІІ з’їзді—24,7%.2 Ще разючішими постають дані перепису членів КП(б)У 1922 р. за мовною ознакою. Як свою розмовну мову російську назвали 79,4% членів КП(б)У, а українську—лише 11,3%. На VIII Всеукраїнській партконференції 13 березня 1924 р. в КП(б)У українців разом з кандидатами було 45%. 3
Русифікація відбувалася в двох напрямках. Перший—наближення укра-їнської мови до російської, другий—підміна української мови російською. Але основна увага приділялася політиці впровадження російської мови як “другої рідної мови”. Зокрема, постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. викладання російської мови як обов’язкового предмету вводилося в усіх неросійських школах України з 1 вересня 1938 р. В повідомленні ЦК КПУ від 26 травня 1983 р. про виконання Постанови ЦК КПРС “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік” знаходимо перелік таких заходів “по створенню умов для підвищення рівня викладання та вивчення російської мови—мови дружби й братерства народів СРСР, засобу міжнародного спілкування”:
“Практичний курс російської мови введено в якості обов’язкового предмету в усіх педагогічних інститутах і училищах. Розширено прийом до аспірантури… У бюджеті на утримання закладів просвіти, починаючи з 1984 р, щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн. руб. на підвищення ставок заробітної платні вчителям початкових класів, котрі ведуть заняття з російської мови, вчителям російської мови та літератури 4-10 класів. Збільшено стипендіальний фонд на 357 тис. руб. для виплати підвищеної стипендії студентам, котрі займаються по спеціальності “Російська мова та література”1 (дивися додаток №5).
На даних 1989 р. можна спостерігати результати радянської русифікації. Якщо за переписом 1989 р. українці в УРСР складали 72,1%, росіяни—22,1%, то українських і “змішаних” шкіл було лише 28%, а російських—72%. При цьому “змішані” школи фактично теж були російськомовними, оскільки двомовного навчально-виховного процесу в них не дотримувалися. У Донецьку, Луганську, Сімферополі, Миколаєві, Чернігові українських шкіл не було зовсім, у Запоріжжі—1, Харкові—2, Одесі—3. Російськомовних шкіл було відповідно 95, 156, 90. У Києві українських шкіл було 34, російських—152, “змішаних”—88. Це виглядає як пряма дискримінація, особливо якщо врахувати, що ще за переписом 1970 р. українську мову визнавали рідною 85,7% українців СРСР і 91,4% українців, котрі про-живали в межах УРСР.2 Оті недостаючі відсотки є продуктом русифікації та фундаментом “нової історичної спільноти—радянського народу”. Чингіз Айтматов дав назву цьому явищу—манкурти. Викликає лише подив, як за такої вікової політики український народ зберігся, а не перетворився на “південну гілку росіян, зіпсовану поляками” , про що офіційно стверджували у Російській імперії.
Особливих змін не відбулося й після проголошення незалежності України. Так, наприклад, у 1999 р. на Харківщині розповсюджувана “Союздруком” преса на 98,45% була російськомовною. Це стосувалося і загальноукраїнських видань. Частина літератури і преси друкувалася у Росії й відповідно подавала свій матеріал. Оскільки створена офіційною російсько-радянською ідеологією “тисячолітня російська державність” насправді не натягувала і на 800 років, у українців вкрали не лише мову, але й їхню історію. Їм залишили лише “споконвічне прагнення до возз’єднання з братньою Росією”. До речі, ще відомим філософом-психоаналітиком Фрейдом було сказано, що “народ, який дивиться на себе очима сусідів, приречений на загибель”.
Однією з причин того, що ця порочна ситуація не зазнала змін на краще, є економічна політика. Згідно соціологічного дослідження видавництва “Просвіта” лише у Києві є попит на 200 тис. примірників українських книжок на різні теми.1 Однак монополісти українського книжкового ринку переважно завозять книги з Росії, бо там скасовано податки на книговидання. Українська ж, котра видана офіційно, під податковим пресом, виходить у 2-2,5 рази дорожчою.
Як бачимо, процес “переборення української культури селянства та асимілювання її вищою російською культурою міста” у вигляді русифікації тривав весь час СРСР не зважаючи на словоблуддя про інтернаціоналізм та вільний розвиток національних культур і був логічним продовженням російської імперської політики. Усі незадоволені ризикували отримати ярлик націоналіста.
26 квітня 1926 р. Сталін у своєму листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” дав чітку санкцію на боротьбу проти “національного ухилу”. Удар звернувся на колишніх членів партії “боротьбистів”, які у 20-х рр. увійшли до КП(б)У. Саме “боротьбистська” партія дала тодішній системі значні культурницькі сили, перетворені згодом владою на “шумскізм”, “хвильовизм”, “волобуєвщину”…
Останнє отримало назву від імені українського економіста М.Волобуєва-Артемова, котрий пропонував перенести обговорення національної проблеми із захмарних сфер літератури на грунт економічних інтересів. Ось яких висновків він тоді дійшов: “Стикаючись і дискутуючи з працівниками російської Головполітосвіти у практичних питаннях, хворобливо сприймаючи спроби трактувати українську культуру і український Наркомат освіти як провінційні, я поступово дійшов висновку про неможливість успішного розвитку українського
культурного будівництва у співпраці з росіянами”.1 Наче на підтвердження цьому відомий письменник М.Горький виступив проти перекладу своєї повісті “Мати” українською мовою, оскільки навіть мови такої немає, а є лише “наречие” (дивися додаток №6). М.Бухарін на ХІІ Всесоюзному з’їзді ВЛКСМ у 1928 р. обережно визнавав: “На Україні ми спостерігаємо інколи, як російські елементи, особливо зі старого чиновницького апарату, ні за що не бажають навчатися української мови. Вони досі дивляться на Україну, як на “Малоросію”, яка повинна постачати вареники й “малоросійське сало”, витинати козачки і т.д. на користь “справжніх росіян”, “Росії” і т.д. Ця панська, антипролетарська, великодержавна ідеологія просотується і до низів.”2
Першими, хто намагався протистояти русифікаційній політиці як Російської імперії, так і СРСР були люди слова. Вони перетворювали національну мову на засіб боротьби, своєю творчістю достукуючись до людських душ. Тому не дивно, що 22 травня—день перепоховання Тараса Шевченка в Каневі—заборонялося святкувати ще царатом. Українська інтелігенція, котра збиралася цього дня читати вірші Кобзаря і виступати на захист української мови, переслідувалася поліцією. Коли 1961 р. про цю традицію згадали, вона знову швидко перетворилася на вираз протесту проти русифікації. Тепер вже радянська влада переслідувала “неправильних” шанувальників творчості поета. З поезії Кобзаря радянська цензура викидає найбільш пристрасні рядки, спотворюючи дух Шевченкових творів, як колись царські цензори. Зокрема, з патріотичної поеми “Чигирине, Чигирине” вирізають такі слова:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами