Geum.ru

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27
“Малороссийская Коллегия” у царского правительства…”1

Колоніальний характер розвитку економіки УРСР в складі СРСР підтверджується й деформаціями структури індустрії. Зокрема, паливно-енергетичний комплекс і металургія становили аж 42%, решту посідав гіпертрофований військово-промисловий комплекс, а галузі, що працювали на споживчий ринок мали в загальному обсязі валової продукції тільки 29% (тоді як в розвинутих країнах—50-60%).2 70-85% підприємств різних галузей не мали завершеного виробничого циклу.3

Економічний розвиток України, що їй потрібно і що не потрібно визначала Москва, керуючись свїми вищими інтересами. Помічник першого секретаря Запорізького обкому КПУ В.Пихалеко згадує, як приймалося рішення про будівництво Запорізької АЕС:

“Згадується, сидів в кабінеті “першого”… Раптом дзвінок урядового телефону. Всеволожський [перший секретар обкому—авт.] бере трубку, чую: “З вами буде розмовляти міністр енергетики”. І далі: “Михайло Миколайовичу, як ви подивитеся, якщо ми побудуємо у вас електростанцію? Так, на 12 блоків. Буде найкрупніша в Європі. Ви вже в курсі: мирний атом –в кожну родину”. “Добре, я подумаю. Зателефоную за п’ять хвилин”,—відповів Всеволожський. Кілька дзвінків колегам-секретарям—і доленосна відповідь: ”Товаришу міністр, ми згодні!” А мені сказав радісно: “ГЕС маємо, ГРЕС також. Якщо ще й атомна, додай економічний потенціал, який вже маємо, і ціни не буде Запорізькій області.”4

Ось так само приймалося рішення і про будівництво сумнозвісної Чорнобильської АЕС (дивися додаток №11). Без наукової проробки, без врахування питання безпеки Києва, все у вузькому колі партійних керівників. Міністр енергетики не очікував на іншу відповідь, адже впливовість обкому партії тоді часто визначалася економічним значенням області для всієї країни. Так, завдяки промисловому потенціалу Запорізької області перший секретар її обкому був членом ЦК КПРС і ЦК КПУ, депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР. Сюди додайте місця в найпрестижніших президіях, запрошення за кордон, позачергові нагороди… Ці партійні привілеї були найдійовішим засобом економічного диктату Москви в Україні.

Сучасні економічні труднощі України великою мірою пов’язані з однобічним розвитком її економіки радянських часів. Структурна перебудова індустрії потребує дуже значних капіталовкладень, на які Україна зараз нездатна. Однак КПУ має іншу думку: “Саме орієнтацією виконавчої влади на жорсткі умови МВФ пояснюють комуністи кризу економіки, що поглиблюється, і більшість соціальних бід свого народу”.1

Програма КПУ свідчить про “все більше втягування України в орбіту неоколоніалізму як залежної від Заходу країни” і тягне Україну назад—в орбіту Росії.2 Потрібно давно всім зрозуміти, що саме це радянсько-російське панування забезпечило нам Чорнобиль, створення штучних “гнилих морів”, затоплення чорноземів, тощо. Адже якби ми самі вирішували свою долю, а не керувалися московськими рішеннями і партійними привілеями, то не стали б робити із своєю землею те безглуздя, яке планували у великих кремлівських кабінетах.

8)Оцінка КПУ трагічного минулого України.


Філософ М.Бердяєв, аналізуючи державотворчу діяльність більшовиків, так визначав суть їхнього творіння—СРСР: “Радянська держава стала такою самою, як всяка деспотична держава, вона діє тими ж самими засобами, брехнею, насильством”.3 Сучасна КПУ не обійшла увагою наведені вище події часів її панування в Україні. В її Програмі знайшлося місце аж для кількох речень, котрі показують відношення КПУ до цих трагічних подій і пояснюють їх причини: “Не завжди форми і методи соціалістичного будівництва, що були продиктовані вимушено форсованим характером становлення нового суспільного ладу, необхідністю зміцнення обороноздатності країни, відповідали природі соціалізму. Не обійшлося при цьому без помилок і прорахунків, проявів суб’єктивізму і волюнтаризму… КПРС за своєю ініціативою засудила явища, що суперечать суті соціалізму”.4 Отже, вони “об’єктивно оцінили” і “засудили” вчинки партії, славні традиції якої спадкують і продовжують. Терор, депортації, етногеноцид—найжахливіші злочини людства, яким немає строку давності—вони називають “помилками” і “прорахунками”. Іноді вони вважають їх сталінськими збоченнями, однак хіба не КПУ слухняно виконувала всі злочинні накази, власноруч катуючи народ?

Подібним чином на відомому ХХ з’їзді партії Хрущов назвав жертвами “культу особи” тільки членів партії, а не весь народ. Говорилося про відхилення від “ленінських норм життя”, а з числа злочинів викидалися колективізація, голод-33. Із концтаборів у першу чергу виходили члени славної ленінської партії.

Ми, ймовірно, ніколи не узнаємо, скільки загалом людей були заарештовані, розстріляні, померли від голоду, депортовані та заслані до концтаборів. Згідно опублікованих у 1991 р. даних західного дослідника Роберта Конвеста, в період між початком 1930 і початком 1939 рр. загинули не менше 18 мільйонів. Д.Волкогонов визначає кількість репресованих в СРСР за 1929-1953 рр. в 21,5 мільйон чоловік.1

За винятком 11 мільйонів померлих раніше, на початку 1937 р. у в’язницях і таборах, на думку Конвеста, ще сиділи біля семи мільйонів в’язнів. Стільки ж заарештували протягом 1937-1938 рр. Із загальної кількості приблизно 14 мільйонів 8 були розстріляні чи померли в ті самі 1937-1938 рр. О.Солженіцин вважає, що з усіх в’язнів 1936-1938 рр. залишилися живими тільки 10%. Хоча рабська сила не надто вигідна, вона складала значну частину радянської економіки: шахти, копальні, будівництво залізниць, заводів, лісоповал—всього й не перерахувати. За перевищення драконівських норм заохочували додатковим пайком.

Сьогодні комуністи намагаються швидше закрити ці неприємні для них сторінки історії. Однак їх варто не забувати хоча б із перестороги, адже сучасна КПУ знов веде мову про “братній союз”, “економічну нерозривність”, з яких починався шлях до пекла. До того ж КПУ “вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла в Україні до заборони в серпні 1991 року”, тобто партії, котра була “обласною організацією РКП” і несе пряму відповідальність за всі злочини 70-річного панування більшовиків. Тим часом інша правонаступниця й продовжувач справи РКП-КПРС—Компартія Російської Федерації в своїй програмі не тільки не засуджує страшні багатомільйонні репресії комуністичного режиму, але й виправдовує прискорену колективізацію “в інтересах індустріалізації”, що створила новий стан рабів ХХ століття. То ж, люди, будьте пильними.


IV.Тези комуністів України про сьогодення.


Усі викладені вище трагічні події й злочини свідчать, що Радянська Росія (1917-1922 рр) та СРСР (1922-1991 рр) функціонували як унітарні держави, а не федерації “вільних і рівноправних народів”, що б там сьогодні не казали в КПУ. Проголошувалися республіки, автономії, союзи, але насправді вся влада з самого початку перебувала у Москві в руках вищого керівництва РКП(б)-ВКП(б)-КПРС. Тим часом КП(б)У-КПУ протягом усієї історії свого існування була навіть не вірним союзником Москви, а просто філією РКП(б) на території України, її “обласною організацією”. Проголошуючи своєю головною метою захист інтересів трудового народу, КПУ в дійсності тільки проводила чужі Україні інтереси імперії, котрі прикривалися демагогією про інтернаціоналізм, братерство та ін. Усі рішення й рекомендації Москви, нерідко суперечливі і злочинні, незмінно здобували в КПУ “загальне палке схвалення”. Керівництво КПУ ретельно впроваджувало в життя настанови “згори”, повторювало всі маневри ЦК КПРС. Розплачувався за все український народ. Тож наступницею яких саме “ідей та традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 року”, виступає сучасна КПУ? Усі ідеї зосереджувалися в Москві, а в Києві залишалося місце лише традиціям малоросійського холуйства.

Варто проаналізувати деякі положення Програми КПУ, прийнятої на ІІ (ХХХ) з’їзді Компартії України 12 березня 1995 р, щоб побачити, як сьогоднішня КПУ свідомо перекручує минуле і очорнює сучасне. І ми зрозуміємо, що ж то за партія КПУ і яке майбутнє вона нам готує.


1)“Контрреволюційний переворот і зруйнування СРСР”.


Взірцем для комуністів залишається “перша в історії країна соціалізму”, котра “працею і генієм народу, керованого створеною В.І.Леніним партією, була перетворена на могутню світову державу”. Оцінюючи стан справ в УРСР—складовій частині “могутньої світової держави”—комуністи України зазначають:

“Держава трудящих—Українська Радянська Соціалістична Республіка—

зробила можливим одночасне розв’язання завдань соціально-економіч-

ного розвитку і національного відродження, створення сучасної висо-

корозвиненої промисловості і великого, механізованого сільського

господарства, розквіт освіти, науки і культури”.1

Раптове зникнення цієї “квітучої” країни з карти світу вони пояснюють так:

“Злочиннимм способом, всупереч волі народів, виявленій на референдумі 17 березня 1991 року, була зруйнована велика союзна держава—Союз Радянських Соціалістичних Республік”.1

Можна довго говорити, що комуністи завжди ігнорують факти, що їх не влаштовують, як, наприклад, результати грудневого загальноукраїнського референдуму 1991 р. Важливішим є те, як комуністи пояснюють причини розвалу СРСР:

“Руйнування країни, передусім її економіки, стало своєрідною формою класової боротьби буржуазії проти соціалізму”.2

“Такий поворот подій… став можливим насамперед тому, що на поворотному етапі, коли перед світом соціалізму постали великі проблеми, що вимагали сміливих, новаторських рішень партії і народу, під виглядом “перебудови” і “вдосконалення соціалізму” був нав’язаний згубний курс, котрий веде до реставрації капіталізму”.3

Отже, за логікою КПУ СРСР “злочинна руйнація СРСР” відбулася через

розвал його економіки “антисоціалістичними силами”, в тому числі й тими, що перебували при владі в державі та партії:

“На найважливіші посади, в тому числі в Політбюро ЦК КПРС і навіть на пост Генерального секретаря ЦК, потрапляли люди безпринципні, лицемірні, нерідко просто ворожі партії. В тяжкий для долі Батьківщини момент титуловані “номенклатурники” зрадили партію, що їх зростила, перекинулися до стану найлютіших ворогів соціалізму, без бою здали країну хижацькому, кримінальному капіталу, прирекли трудовий народ на

злидні і страждання.”4

Між іншим, СРСР впевнено крокував до своєї загибелі й без сторонньої допомоги світової буржуазії або злочинних дій “переродженців”. Генсек М.Горбачов у своєму виступі на XXVIII з’їзді КПРС зазначав:

“…СССР с нарастающей скоростью катился к превращению во второразрядное государство. Уже к началу 80-х годов было ясно, что наше видимое благополучие держится за счет варварского, расточительного использования природных и человеческих ресурсов. Можно прямо сказать, что мы очень скоро попали бы в катастрофическое положение с непредсказуемыми последствиями.”1

Економічна криза, що охопила СРСР, була системною. І хоча в Програмі КПУ її характеризують як “проблеми економічно високорозвиненої країни”, але факти свідчать про інше. На одиницю продукції витрачалося в 2-2,5 рази більше матеріальних ресурсів та в 1,5 рази більше палива й енергії, ніж у розвинутих країнах.2 Продуктивність та інтенсивність праці в народному господарстві СРСР була вдвічі меншою, ніж в США.3 На виробництво однієї тони зернових в 1986 р. у США витрачали 43 кг умовного палива, а в СРСР—214 кг.4 Втрати зернових, цементу, металу, нафти, добрив, лісу та інших ресурсів під час видобутку, переробки, транспортування і зберігання сягали колосальних масштабів. На часткову їх компенсацію СРСР щорічно витрачав стільки ж коштів, скільки й на житлове капітальне будівництво (у 1989 р.—понад 40 млрд. рублів й праця 2,5 мільйонів чоловік).5 Величезна кількість підприємств була нерентабельною. На їх підтримку з держбюджету йшли значні дотації—до 23 млрд. рублів.6 Щодо економічних планів, то практично жодна з радянських п’ятирічок не була повністю виконана. Потужним ударом по системі виявилася техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. Мілітаризована система виявилася не готовою до таких подій, хоча в країні діяла ціла мережа цивільної оборони. У потрібний момент необхідних засобів захисту під рукою не виявилося, і безвідповідальність та некомпетентність одних знову за радянською традицією компенсували своїм героїзмом інші—прості пожежники. Зате сім’ї керівництва, як і очікувалося, були вивезені з небезпечних районів першими. За словами Горбачова, в 1987 р. Чорнобиль коштував тоді СРСР 8 млрд. рублів.

Директивна економіка, досить ефективна в надзвичайних умовах війни, терору, диктатури, в 70-80-ті рр. провалювалася у все більші глибини кризи. Її стан добре характеризувало продовольче становище в країні. СРСР посиленно “проїдав”, продаючи на Захід, свої природні ресурси. У 1984 р. під час керування К.Черненка CРCР закупив 45,5 мільйонів тон зерна та зернових продуктів, 484 тис. тон м’яса та м’ясних продуктів, понад 1 мільйон тон тваринного жиру та олії, інших продовольчих товарів на загальну суму 8 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті. Імперія для цього відправила за кордон більше 300 тон золота, великі валютні надходження від продажу газу, нафти, лісу, іншої сировини.1 Загалом у повоєнні роки СРСР тільки за хліб заплатив біля 12 тис. тон золота! А ще закуповувалася маса іншого продовольства. Наприклад, лише в 1977 р. і лише на “додаткові” поставки м’яса Політбюро було змушено піти на додатковий продаж за кордоном 42 тон золота. Комуністичне суспільство грабувало своїх нащадків.

Крім того, колосальні валютні кошти СРСР тоді спрямував на закупівлю прокату чорних металів і сталевих труб, хімічної продукції, промислових товарів народного вжитку. Згідно доповідної записки заступника завідуючого економічним відділом ЦК КПРС Б.Гостева, на імпорт цих товарів і продовольства пішло 60% використаних валютних коштів. Фактично ця довідка Б.Гостева є вироком ефективності соціалістичної економіки.2

Власне кажучи, іншим продовольче становище СРСР після десятиліть знищення селян і не могло бути. У сільському господарстві СРСР продуктивність праці складала лише 9/10 від показника розвинутих країн Заходу. Одна корова давала в середнєму 1500-2000 літрів молока на рік, тобто в 5-6 разів менше, ніж за кордоном. Та й виживала ця корова на фермі звичайно до 6 років, тоді як в приватних господарів—в 2 рази довше. Нестача молока призвела до того, що колгоспи, а за ними ще й державні молокозаводи додавали в продукт звичайну воду, збільшуючи до плану кількість продукту за рахунок його якості.

Усе посилювалася тенденція переходу радянських підприємств на імпортне обладнання, бо власне станкобудування значно відставало. Але використовувалося це обладнання вкрай погано. У 1984 р. з 272 підприємств і об’єктів, споруджуваних на імпортному обладнанні, більшість не виконала планових завдань. На 1 січня 1985 р. залишилися не введеними в експлуатацію 506 комплектів іноземного обладнання, у половини з яких вже вичерпалися гарантійні терміни. Часто дорогу техніку зберігали просто під відкритим небом, гроблячи її ще до початку експлуатації. Значна кількість з тих підприємств на імпортному обладнанні, котрі все ж спромоглися ввести в експлуатацію, багато років не могли вийти на проекту продуктивність. Наприклад, Братський лісопромисловий комплекс по виробництву віскозної целюлози на 1984 р. вже протягом 10 років був неспроможний налагодити роботу імпортного обладанння. Але не зважаючи на те, що значна кількість доставленного обладнання тривалий час, іноді роками, лежала без руху, потік заяв на закупівлю закордонних технологій продовжував зростати. Якщо в 1983 р. Госплан СРСР одержав 725 таких заяв на імпорт обладнання, то в 1984 р—вже 924.1 Кошти знову йшли в нікуди.

Тривале переслідування американців в області накопичення ядерних озброєнь і створенні ракетних носіїв до них у 70-ті рр. ознаменувалося досягненням нетривкого військового паритету. Це коштувало СРСР такої супермілітаризації економіки, що загрожувало їй деградацією. Військові витрати, гонка озброєнь сягали третини загальних радянських витрат. Військово-промисловий комплекс охоплював космічну галузь, міністерства середнього машинобудування, атомної промисловості, радіопромисловості, авіа- та суднобудування, декілька сотень ремонтних заводів міністерства оборони, тощо. Тільки в УРСР до оборонного промислового комплексу належали 205 промислових об’єднань та підприємств, 139 науково-дослідних проектних організацій, а загалом в Україні військові замовлення виконували 750 підприємств, котрі виробляли 17% оборонної продукції СРСР.2 Тут зосереджувалися найкращі ресурси всіх видів. Однак при цьому радянський ВПК залишався таким самим неефективним, як і вся радянська директивна економіка взагалі (дивися додаток №12).

Так, радянська космічна програма існувала практично окремо від потреб економіки, не окупаючи витрат на неї. Наприклад, “Буран”— загальновідома радянська відповідь на американський “Шатл”— поглинув великі ресурси і фактично послужив лише цілям соціалістичної пропаганди. Згодом з’ясувалося, що в практичному житті можливості “Бурана” просто не знайдуть собі застосування в наступні десятиліття. Весь світ не мав потреб у виведенні на орбіту цільних об’єктів вагою в десятки тон, експлуатація котрих окупила б використання “Бурана”. Своєчасно підрахувати це не спромоглися, тому перший політ космічного велетня став останнім, а кошти вилетіли в повітря в прямому розумінні слів. Один з радянських “шатлів” використовується сьогодні в Москві в якості ресторану—кращого застосування не знайшли.

Подібне нераціональне використання коштів було скрізь у ВПК. Цьому дуже сприяла його надмірна секретність і неконтрольованість, котрі заважали перевірити ефективність витрат. Часто програми з окремих видів озброєнь розвивалися автономно, щоб звести їх у продуману цільову військово-технічну політику потрібно було подолати думки й особисті вподобання багатьох впливових товаришів (яскравий приклад—обожнювання ракетної зброї Хрущовим, через що розрізали тисячі зразків інших озброєнь, а гроші, вкладені в них, виявилися витраченими марно). За твердженням капітана І рангу, професора В.Кузіна, котрий мав пряме відношення до вищих щабелів радянського військового кораблебудування, плани будівництва, зокрема, великих надводних кораблів завжди виконувалися тільки на 50-53%.1 А загалом радянські програми кораблебудування повністю не виконувалися ніколи, як і п’ятирічки. Задля переможного звітування ВПК здавав флоту військові кораблі до партійно-державних свят чи в грудні, іноді за 1-2 дні до Нового року. Цього прямо вимагав секретар ЦК КПРС, міністр оборони Д.Устинов. На тлі премій і нагород великі недоробки на кораблях нікого не цікавили. Наприклад, атомний ракетний крейсер “Кіров” передали флоту 30 грудня 1980 р, а флот потім ще 2 роки самотужки доводив його “до розуму”. Зате генерали від ВПК мали по 7-10 орденів Леніна, тобто більше, ніж льотчики Кожедуб, Покришкін чи маршал Жуков за час великої війни. Створювачам озброєнь давали все: і будиночок в лісі, і спецїдальню, і спецлікарню, і машину… Потрібно відсвяткувати приємну подію на полігоні? Літаки відряджалися по країні за свіжими фруктами, найкращими продуктами, щоб на банкеті було все на всі смаки. А як тільки розробка нового виду озброєння одержувала статус особливої важливості, для неї відкривалося необмежене фінансування. Таку формулу життя ВПК заклав ще Сталін. Лише в 1998 р. міністр оборони Росії генерал І.Родіонов визнав, що радянський ВПК нав’язував армії техніку і зброю, котрі були, в цілому, непотрібні. Неефективність грандіозних і неконтрольованих військових витрат СРСР яскраво продемонстрував випадок з перелітом до Москви Матіаса Руста. 40 років СРСР не жалів коштів на оборону, але, як виявилося, замість безпеки одержав “священу корову”—ненажерливий ВПК.

Помічник генсека А.Черняєв згадував, як Брежнєв одного разу в пориві відвертості сказав, що при збільшенні військових витрат США міністр оборони СРСР маршал Гречко вимагав відповідного збільшення й у нас—з 140 млрд. до 156. “І що я йому повинен відповідати?—розводив руками Брежнєв.—Адже я Голова Військової Ради, я відповідаю за безпеку країни. А міністр оборони мені заявляє, що знімає з себе відповідальність, якщо не отримає фінансування”. Ну а тиску жорсткого Устинова, котрий все життя керував ВПК і замінив Гречко на посаді міністра оборони, хворий Брежнєв не міг витримати тим більше. Устинову дуже допомагав голова КДБ Ю.Андропов, котрий завалював ЦК інформацією про підступні задуми НАТО. Такою було ідеологічне обгрунтування гонки озброєнь.

До речі, необхідність створення тисяч ядерних ракет виглядала сумнівною навіть з суто військового боку справи. Якось на зустрічі Хрущова з редакторами західнонімецьких газет постало питання, скільки потрібно ракет для знищення ФРН? Компетентні спеціалісти повідомили Хрущова, а той журналістів—лише сім (!) штук.

З початку 80-х рр. СРСР почав відставати від США й НАТО в гонці озброєнь. У 1982—році смерті Брежнєва—США, спираючись на свою міцну економіку, випереджували СРСР по 10 провідних військових технологіях, по 5-ом був приблизний паритет і по 2-ох напрямках СРСР був попереду. А вже в 1985 р. СРСР не мав переваг на жодному напрямку. Розвиток науково-технічної революції призвів до того, що великі радянські конструкторські колективи вже не вирішували тих завдань, котрі в США покладали на потужні ЕОМ. Особливим було відставання СРСР в електроніці, засобах управління та зв’язку. Дійшло до того, що в Генеральному Штабі Збройних Сил СРСР встановлювали американські персональні ЕОМ, оскільки радянські були і якісно гірші, і їх просто не вистачало. Усе це примусило Горбачова поспіхом домовлятися про масштабні скорочення озброєнь, іти на поступки, але ВПК просто не міг зупинитися. Навіть безоплатні поставки озброєнь “друзям” продовжувалися до останніх місяців існування СРСР, хоча це були чисті збитки. Тривала й невгамовна боротьба за підвищення обороноздатності Радянської Батьківщини, врешті-решт, поховала її.

Слід враховувати також великі витрати СРСР на утримання п’ятимільйонної армії та на військову діяльність. У 1985 р. СРСР витратив на війну в Афганістані біля 3 млрд рублів, у 1986 р.—4 млрд, а у 1987—понад 7,7 млрд. (в тих цінах). Доба афганської війни обходилася СРСР: у 1984 р.—4,3 млн. рублів, у 1985—7,2 млн, у 1986.—10 млн, у 1987—14,7 млн.1

Сутність грандіозних військових витрат СРСР лежить у самій природі комунізму. Сім десятиріч грандіозного радянського експерименту продемонстрували, що монолітна система, створена більшовиками, могла існувати тільки в стані безкінечної війни: з оточуючими противниками, внутрішніми ворогами, потенційними агресорами, з різним інакодумством, з іншими ідеологіями. Як тільки гласність Горбачова дозволила народу з’ясувати, що більшість цих загроз міфічні, система впала.

Крім того, тяжким навантаженням на радянську економіку були численні країни “соціалістичної орієнтації”. Наприклад, коли 18 березня 1975 р. в Будапешті Брежнєв зустрівся з лідерами “братніх” компартій і країн-сателітів Г.Гусаком, Т.Живковим, Я.Кадаром, Е.Хонекером, швидко постало питання про дарові поставки нафти та іншого:

“Г.Гусак: Наші плановики говорять, що треба підкинути додатково приблизно півмільйона тон.

Л.Брежнєв: Апетити зростають. Раніше, я пригадую, ваш завод “Словнафт” одержував по три мільйони тон нафти на рік, а тепер, здається, хоче шість чи сім.

Г.Гусак: Загалом одержуємо 16 мільйонів тон.

В.Щербицький: Це все, що видобуває за рік наша Україна.

Л.Брежнєв: Освоїти нові поклади—справа не така легка… Ми здійснюємо поставки і Кубі. Ми й армію кубинську одягаємо безплатно. І сплачуємо їм за цукор за пільговими цінами. Поставки зерна йдуть до ряду країн. Польща і НДР також не забезпечують себе хлібом…”1 На засіданні Політбюро ЦК КПРС 6 травня 1985 р. розглядається питання “Про забезпечення сандиністської армії обмундируванням, харчуванням і озброєнням”… Таких прикладів можна наводити безліч. У 1991 р. борги країн “соціалістичної орієнтації” радянському сюзеренові досягли $140 млрд, але повертати їх вони не збираються й сьогодні, оскільки перебувають на межі банкрутства, а то й вже збанкрутіли.2

Безгосподарність, ігнорування економічної доцільності, закривання незчисленних “дірок” за рахунок проїдання національних ресурсів поглиблювали кризу. Атмосфера в країні ставала дедалі конфліктнішою, розгорталися багатотисячні мітинги, загальносоюзна забастовка шахтарів… Вимоги від економічних поступово перетворювалися на політичні. ЦК КПРС випускав постанови, подібні тій, що народилося 8 вересня 1989 р, де констатується: зникли з вільного продажу мило, пральні порошки, шкільні зошити, леза для бритви, зубна паста, електричні утюги, чайники, взуття и т.д. і т. ін.

Щоб не ходити далеко, варто зупинитися на елементарному— продовольчому становищі в СРСР. У 1990 р. член Політбюро ЦК КПРС, Голова Ради Міністрів СРСР М.Рижков на XXVIII з’їзді КПРС визнавав:

“Продолжает оставаться крайне острой для страны продовольственная проблема… Неудовлетворенный спрос населения на продукты питания нарастает. По оценкам специалистов, он достигает почти 50 млрд. рублей, что равно