Збагачення словникового запасу першокласникiв на уроках розвитку мовлення
Дипломная работа - Педагогика
Другие дипломы по предмету Педагогика
??, Виправ Петрушку та iншi.
За аналогiСФю виконуються словеснi вправи i на побудову речення рiзних конструкцiй. Вправи такого типу викличуть iнтерес у школярiв, розвиватимуть СЧхню творчу уяву i, головне, сприятимуть мовленнСФвiй активностi.
Отже можна зробити висновок, що навчання мови це цiлеспрямований процес розвитку пiзнавальних задаткiв дiтей, засвоСФння ними системи елементарних знань про навколишнiй свiт, формування мовленнСФвих умiнь i навичок. Тож кожне заняття з мовлення маСФ пiднiмати дитину на нову сходинку в оволодiннi мовленнСФвими дiями, ефективно сприяти вихованню iнтересу до мовних явищ, навчанню правильно користуватися своСЧми набутками у спiлкуваннi з iншими.
Правильно органiзована робота, спрямована на розвиток звязного мовлення у шестилiток, стане основою успiшного формування СЧхньоСЧ iнтелектуальноСЧ сфери в майбутньому.
- МовленнСФвi умiння першокласникiв та СЧх характеристика
Кожна людина користуСФться рiдною мовою, щоб передати своСЧ думки i розумiння думок, висловлених iншими. Дитина, яка народилася, застаСФ в готовому виглядi рiдну мову. Але вона не тiльки засвоюСФ слова i граматичнi форми рiдноСЧ мови. Засвоюючи дуже рано рiзнi слова, дiти вiдносять СЧх саме до того змiсту, який СФ значенням слова, закрiпленого за ним у рiднiй мовi всiм процесом iсторичного розвитку народу.
Проте на кожному етапi свого розвитку дитина розумiСФ змiст слова по-рiзному. Адже слово завжди означаСФ щось, якийсь факт, явище, предмет, ознаку або вiдносини, що СФ насправдi. Глибина, повнота i правильнiсть вiдображення таких фактiв, ознак або звязкiв змiнюються в процесi розвитку дитини. Тому дворiчна дитина, вимовляючи слово мама, вiдносить його лише до своСФСЧ матерi; старший дошкiльник може вiднести те саме слово до кiшки-матерi. РЖ лише значно пiзнiше, тобто вже в школi, учень може зрозумiти вислiв: Мати сира земля.
Слово дитина засвоюСФ дуже рано разом з властивим йому значенням. А поняття, позначене цим словом, як узагальнений образ дiйсностi, зростаСФ, розширюСФться i поглиблюСФться з розвитком дитини.
Отже, мовлення це своСФрiдна форма пiзнання людиною предметiв i явищ дiйсностi i засiб спiлкування людей мiж собою. На вiдмiну вiд сприймання процесу безпосереднього вiдображення речей мовлення СФ формою опосередкованого пiзнання дiйсностi, СЧСЧ вiдображенням за допомогою рiдноСЧ мови.
Можна сказати, що мова це загальне, а мовлення iндивiдуальне користування мовою. Тому мовлення бiднiше за мову, але водночас i багатше за неСЧ. Адже людина в своСЧй практицi спiлкування звичайно використовуСФ лише незначну частину того словника i тих рiзноманiтних граматичних структур, якi становлять багатство СЧСЧ рiдноСЧ мови. Водночас мовлення багатше за мову, бо людина, говорячи про щось, передаСФ i своСФ ставлення до того, про що вона говорить, i до того, з ким говорить. СЧСЧ мовлення набуваСФ iнтонацiйноСЧ виразностi, змiнюСФться його ритм, темп, характер. Тому людина в спiлкуваннi з iншими людьми може сказати бiльше, нiж означають тi слова, якi вона зжила. Але для того, щоб людина могла досить точно i тонко передавати своСЧ думки iншiй людинi, причому так, щоб впливати на неСЧ, щоб СЧСЧ правильно зрозумiли, вона повинна дуже добре володiти рiдною мовою.
Розвиток мовлення в дитини це процес оволодiння рiдною мовою, умiнням користуватися нею як засобом пiзнання навколишнього свiту, засвоСФння досвiду, набутого людством, як засобом пiзнання самоСЧ себе i саморегуляцiСЧ, як могутнiм засобом спiлкування i взаСФмодiСЧ людей.
Мовлення маСФ двi взаСФмозвязанi функцiСЧ: воно СФ засобом спiлкування i засобом позначення. Якби слово не мало пiзнавальноСЧ функцiСЧ, його б не могли зрозумiти iншi люди, тобто мовлення втратило б свою комунiкативну функцiю, перестало б бути мовленням.
Як засiб спiлкування, мовлення СФ й засобом впливу одних людей на iнших. У мовленнi людина передаСФ й своСФ ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або до того, про що говорить. Жест, мiмiка також СФ засобами, що передають ставлення людини до змiсту мовлення спiврозмовника або до неСЧ самоСЧ. Цi виразнi засоби правильно зчитуються спiврозмовниками i, отже, також СФ засобами спiлкування людей мiж собою. Звичайно, порiвняно з мовленням, СЧх використовують дуже рiдко.
Розрiзняють мовлення розумiюче слухання i розмовне. Розмовне мовлення в дiтей i дорослих звичайно бiднiше вiд розумiючого. У дiтей в процесi оволодiння мовою ця розбiжнiсть виступаСФ особливо рiзко.
Мовлення може бути голосним, тобто зовнiшнiм, i прихованим, внутрiшнiм. Засвоюючи грамоту читання i письмо, школярi опановують спецiальне письмове мовлення.
Який би вид мовлення ми не вивчали, на якому б рiвнi його розвитку не була дитина, особливостi мовлення розкриваються лише через його вiдношення до мислення, до того змiсту, який людина за допомогою мови узагальнено вiдображаСФ.
ЗагальномовленнСФвi вмiння передбачають формування культури мовлення i слухання. До провiдних серед них варто вiднести: вмiння слухати, вiдповiдати, запитувати, мiркувати.
Вмiти слухати означаСФ одночасно розумiти i запамятовувати iнформацiю, визначати головне i другорядне, мати своСФ ставлення до прослуханого. Таке вмiння тiсно повязане з умiнням вiдповiдати на запитання вчителя.
Умiння мiркувати це вмiння повязувати мiж собою рiзнi знання, щоб у кiнцевому рахунку переказати текст, змiнивши особу, вiд якоСЧ ведеться розповiдь; скласти з