Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)
| Вид материала | Документы |
- Тема : Повторення вивченого про види речень за метою висловлювання. Мета, 132.82kb.
- Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004, 2054.16kb.
- Вода в природі. Властивості води. Кругообіг води в природі Урок природознавства, 74.88kb.
- 1-й ведучий. Добрий день, дорогі гості! 2-й ведучий, 93.18kb.
- Якою буває вода. Що може вода, 53.89kb.
- Новикова Анна Ивановна, 288.1kb.
- Русанова Наталія Олександрівна, категорія "спеціаліст Ікатегорії". Люблю, щоб мої урок, 45.37kb.
- План Антропогенний вплив на навколишнє середовище Аварії з викидом радіоактивних, 99.84kb.
- «Екологія крізь краплю води», конференції «Про що розповість весняний струмок», «Джерела, 343.1kb.
- Карел Чапек, 1066.5kb.
НА ПРОТИЛЕЖНОМУ БОЦІ ВІД ДОБРА
роман
Вперше в житі я їхав у етапному вагоні, і мені для першого разу трапився
добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу). Добрість чи злість конвою залежить від того прапорщика, який командує конвойним взводом. Старшим конвою був русявий добродушний українець з тих українців, котрі ніколи не навчаються говорити російською мовою бездоганно, а вживають слова вперемішку з цих двох споріднених мов. Бачив я його лише два рази, коли мене заводили у «столипін» і коли виводили. Їхав я в купе-ізоляторі.
Тобто звичайне купе, перегороджене чорною суцільною дерев”яною стіною від підлоги аж до стелі на два ізолятори, в яких етапують особливо небезпечних злочинців або божевільних. Солдат, який чергував у коридорі, від нього я був відділений звареними з фігурних залізних прутів дверима, котрі розсовувались, а не відчинялись, заговорив зі мною. За що, мовляв, сиджу, куди їду? Коли я сказав, що я політичний і їду в Дніпропетровськ на спец, він зауважив що це погано. Його повідомлення посилило в моїй душі глибоко захований страх, хоча я всеодно вагався, краще це чи гірше, що мені дали діагноз. За статтею слідчий мені обіцяв п’ятнадцять років таборів і п’ять висилки, бо вже через п’ять місяців слідства винувато заявив, що інкримінує мені ще й статтю № 56, тобто зраду Батьківщини. Він знав, що Батьківщини я не зраджував, тому і була на його лиці якась винуватість. Проте протягом усього свого існування КДБ створював судові процеси для зрадників, які ніколи ними не були, для тих, хто інколи не так думав, як генеральна лінія російської більшовицької шобли і не таких як звільнений у запас сержант Сава, а навіть для командуючих армій.
Тут, у «столипіні», я вперше почув пісню «Мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрєс Советкій Союз». Співали її дівчата, тобто заарештовані жінки. Коли етапний вагон, чи як його ще називають „поштовий”, пронизує Совєтскій Союз, він зупиняється на кожній станції, солдати з собаками виходять на пости, начальник конвою стає на дверях з пачкою «справ» і вигукує: «Петренко Василь Іванович, Іванов, Хубайдулін…» і таке інше. Есересер країна багатонаціональна. Для жінок виділяється одне чи два купе. Коли мене водили в туалет, я бачив жіноче купе. Верхня полиця там суцільна і на ній, яскраво освітлені, лежали на животах дівки, намарафечені, одягнуті в цивільну барвисту одежу. Їхні пишні груди було майже повністю видно з викотів кофтинок, вони принадно обвисали і трохи розплющувались об чорну дошку нар. Засліплений цим яскравим видивом зголоднілих за чоловіками самиць, я лише краєм ока побачив, що на нижніх нарах сиділи щільно жінки непевного віку, одягнуті в сірі арештантські роби. Дівчата дружно співали:«Мой адрєс Совєтскій Союз…»
Зелений я ще був зек, я не знав, що за гарну одежу чи гроші, солдати можуть повести до туалету разом із однією з цих красунь, вже аж потім, як мені це пояснив у Дніпрі Валера Петрушевський, я зрозумів деякі натяки конвойного, а тоді я був нездогадливий, та й тепер не певен, чи могло мені таке спасти на думку.
Уже дев’ятий місяць минув від часу мого арешту, весна була ще не закопчена, через щілину між фіранкою і віконною рамою було видно як миготіли посадки. Коли ви бачите вагон, на якому написано «поштовий», то там не завжди лежать посилки і бандеролі, а, можливо, там сиджу я і бачу в щілину лише шматок гілки і кілька листків на ній.
Незадовго до арешту приснилась мені церква в селі Троковичах, де жили мої батьки і де минуло моє дитинство, аж поки мене не забрали в армію. Нібито заходжу я до церкви через східний ганок, кудою ніхто ніколи не ходив, і це ще тоді мені малому було дивно. Дивлюсь – а там величезна купа людського мозку, а навколо тої купи сидять голі дівчата і підгрібають мозок, щоб він не розповзався. Та не це мене найбільше здивувало й злякало, а та безмежна байдужість, яка була написана у дівочих очах. Байдужість і відреченість.
Отже, прибув я до Дніпропетровська, тут мене вкинули в «кишеню» «ворона» і доправили на місце. Мене вели до великого будинку з червоної дореволюційної цегли. Чотири високих поверхи і напівпідвал. Чогось серед в”язнів існує загальна думка, що всі дореволюційні тюрми побудувала Катерина Друга, але вона, мабуть, лише перша почала їх будувати систематично і з державним розмахом, а наступні царі і генеральні секретарі Кепереес лише добудовували. Крім періоду рабовласництва, ми не бачимо в історії прикладу, щоб таку велику кількість людей влада робила злочинцями, як це робили комуністи Росії, котрі утримували за колючим дротом третину народу.
Дніпропетровська тюрма – це цілий квартал тюремних будинків. Із старої архітектури тут є лише корпус для божевільних букваю „П”, що колись був пересильною тюрмою, і «Східна» та «Західна Вилка». Все інше – то вже зодчество епохи панування більшовиків. При царях тюрми чомусь будували з великими вікнами, хоча й загратовували кованими решітками, бо до революції тюремники не здогадувались, що, окрім волі, у злочинців треба забирати ще й сонце. Тому в дореволюційних корпусах комуністам довелося подекуди закладати вікна цеглою. Пізніше, перебуваючи в Другому відділенні, я мав нагоду днями дивитись на територію тюрми і думати, хто і за що прокляв цей клаптик землі у серці вільного Запорозького краю. Можливо, якась легенда і розказує про людський гріх. Як важко землі від такої концентрації тюремних будинків і людського горя всього на одному кварталі.
До центрального входу в божевільню був притулений ганочок з кованого заліза, на який вело кілька залізних вичовганих до слизького східців. З одного боку на стіні прибитий фанерний щит із зображенням Леніна, який на тлі червоних прапорів говорить свої промови божевільним у дворику для прогулянок, що розміщений під загорожею навпроти ганочка. З другого – транспарант дещо стилізовано зображував робітника в робочій блузі і фартусі з одухотвореним комуністичною ідеєю лицем, який крутив штурвал корабля, і напис: «Наша цель – комунізм». Отже, я стояв на палубі цього корабля, і ми з Леніним дивились на дворик, де гуляли божевільні, передихаючи від морської хвороби, яка на них нападала від гойдання корабля на хвилях ленінських ідей. Дворик мав десь 3,5 метри ширини і метрів 40 довжини. Довшою стороною тулився до дерев”яної триметрової у висоту загорожі з козирком із колючки, нахиленим досередини, а з інших боків був обгороджений невисокими дерев”яними штахетами. Трошки далі ще один невеличкий дворик для сухотних, обгороджений колючим дротом, який ще не встигли замінити на штахети, тривала реконструкція. У дворику було повно стрижених наголо чоловіків. Одяг на них ніби зумисне неоковирний: брудно-сірий, дехто ходив лише в кальсонах, всі не голені, з опущеними плечима і погаслими поглядами. У дворику не можна було ходити, щоб не штовхатись. Всі безпощадно і зосереджено курили, і над двориком стояла синя хмара махорочного диму, ніде не було жодного деревця. Я ще не вірив, що зараз буду у тому дворику, одним із тих землянистих людей.
З підвищеня ганку, глянувши праворуч у далину загального тюремного двору, туди, куди вказував рукою Ленін, я побачив, що дерев’яна загорожа – це лише внутрішня загорожа, зовнішня була з бетону і на метр вища. На кутах дерев”яні криті вишки і на них вартові з автоматами. А вже пізніше, коли дивився на загорожу з третього поверху, я бачив, що між двома загорожами ще є скопана смуга, посеред неї бетонні стовпчики висотою півтора метри із масивними білими ізоляторами, на які натягнуто електричний дріт, треба здогадуватись – високої напруги. Зараз, із нашої з Леніним позиції, того не було видно, хоча тонкий дріт сигналізації наплетений на козирок із колючого дроту нам було видно. На кожному розі самої тюрми на висоті десять метрів було прикріплено телевізійні камери.
Світило сліпуче весняне сонце, я в цивільній одежі стояв біля віконечка, куди конвойний подав мою «Справу», понад нами пробігали лікарі в білих халатах і макаронники в зелених парадних мундирах.
Коли нарешті формальності прийому були залагоджені, мене через наскрізний коридор перевели у внутрішній двір, теж без дерев, сухий і залитий сонцем. Вів мене вже не мент, а санітар – чоловік у білій накрохмаленій курточці і білій шапочці конвертом. У порожньому великому квадратному дворі під самою загорожею було невисоке приміщення Прожарки, праворуч у підвалі корпусу – лазня. Мився я сам, зек, який складав мою одежу в мішок, попросив пачку цигарок. Він мені за це пообіцяв, що моя одежа буде цілою. У мене ще з-під слідство було п’ять-шість пачок болгарського «Опалу». Я дав йому пачку, і, справді, коли через три роки ішов етапом на Казань, вся моя одежа була на місці: новий шерстяний плащ, нова цигейкова шапка, ношене двобортне світло-сіре пальто, штани і жакет. Крім білизни, мені нічого вдягнутись не дали, і я зразу відчув себе безпорадним. Колись на волі, слухаючи радіо «Свобода», я чув, що генерал Петро Григоренко у божевільні. Мені уявлялось, що його тримають у кімнаті, обкладеній білим кахлем, самого, йому тоскно й безмежно сумно, а навколо цинічні лікарі в білих халатах. Та насправді це прозаїчніше. Мене привели на другий поверх у ліве крило. Це було 12-те приймальне відділення. Всередині приміщення виглядало давнім, перекриття коридорів і палат – арочне, тоді, коли воно робилось, ще не було залізобетону. Довгий коридор, одне вікно праворуч на початку коридора і одне в торці вдалині. Арочна побілена стеля, чорно-зелені панелі і чорно-сіра заасфальтована долівка, дерев”яні столи і лави, бо цей коридор мався і за їдальню, і, як пізніше виявилось, був робочим цехом, бо до стін прибиті дерев’яні планки, у них позабивано цвяхи, за які чіплялася нитка. Тут хворі плели сітки, сидячи на тих самих дерев’яних ослонах, що і обідаючи, чи снідаючи. Універсалізація на комуністичний лад.
Ліворуч: перші двері до кабінету завідуючої Елли Петрівни Каменецької, чи як її позаочі звали хворі – Ельзи Кох, другі – до маніпуляційної, треті – до надзорки, четверті – до маленької кімнатки, де в шафах зберігалися продукти хворих з передач і посилок, п’яті – в туалет. Праворуч – двоє дверей до двох палат. Завідуючої якраз не було, і мені дозволили сісти на ослона. Хтось із хворих підійшов до мене і запитав звідки я.
– З Києва.
Тих кілька чоловік, що їм можна було ходити коридором, заметушились, шукаючи мені земляка, Льоню Плюща, як вони його називали. Він теж із Києва і теж політичний. Аж ось нарешті його привели з процедур, і він сів переді мною на лаві. Я чув про нього ще на волі, але не був знайомий. Він один із перших киян увійшов до ініціативної групи «За права людини». Леонід Плющ сидів переді мною в синій піжамфі. Здається, він був єдиний на всю дніпропетровську божевільню, кому дозволяли носити домашню піжаму. Голова стрижена і трохи завелика як для його зросту, лице давно неголене і на ньому землистий наліт неволі і втоми. Він почав питати про новини, але які я мав новини, ось уже дев’ятий місяць під слідством, по комісіях і на етапах.
З 14 січня 1972 року по жовтень 1972 року (коли мене забрали) в Києві було дуже сумно. Вожді зникали в застінках, а маса, яку вони склеювали, ховалась по норах. Я звертався до декого, щоб дали грошей на придбання друкарської машинки, але мене слухали в”яло і грошей не давали. Принаймні ті, до кого я звертався. А я брався продовжувати революцію без копійки в кишені, поїхав на Новий рік просити грошей у батьків, і батько дав не вагаючись. Пам’ятаю, 14 січня зателефонував Івану Світличному зі станції метро «Дніпро» і Ляля, його дружина, коли я назвав себе, сказала, що Івана забрали 12-го, в її голосі я почув виразний докір і разом з тим я відчув, що у мене пропав апетит. І пізніше, коли я довідувався, що забрали Сверстюка, Дзюбу, Плахотнюка, Стуса, того, іншого, десятого – почуття нехіті до життя, втрата звичайного людського апетиту до їжі мене пригнічувала.
Не встиг я роззявити рота, щоб відповісти Леоніду, як увійшла завідуюча, розширеними очима глянула на нас, вникла і розпорядилась: «Забрать». Хоча вона як лікар не відповідала за режим, але як «чесна радянська людина» не втрачала пильності, щоб двоє політичних з Києва та були в одному відділенні. Адже вона мала офіцерське звання і була на «довольствії». Елла була гарненька з лиця, русява, носила коротку кучеряву зачіску, мала темно-каштанові брови, вії і очі. Маленьке лице вкривав світло-брунатий рум”янець, пишні губи злегка підфарбовані перламутровою помадою. У її кругленькому лиці було щось пустотливе, як у макаки. В той час у мене була звичка в лиці кожної людини завважувати риси якогось звіра чи птиці, чи навіть риби. Елла мала пишні груди і дебелий зад та затовсті викривлені слонуваті ноги. Ходила трохи зігнута в попереку, перевалюючись як гуска. Навіть не вірилось що Елла – це і є Ельза Кох, але принудчики у характеристиках не помиляються. Про Еллу говорили, що вона спровадила на Той світ двох соїх попередніх чоловіків і вийшла заміж за третього.
У Дванадцяте прибували також зеки із зон, які «погнали на дурку». Тут їх зустрічала Ельза із сильним пресом сірки, галоперидолу і аміназину, і лише справжні божевільні ще могли після того ломитися на принудку. Зеки, у яких від сірки і аміназину з галоперидолом у максимальних дозах небо зникало з очей, через тиждень, на лікарняних харчах, прийшовши трошки до тями, просились назад в зону, хоча в історіях хвороб більшості з них чорним по білому було написано: «шизофренія». Вже пізніше в Другому відділенні я з Іваном Лунишиним читав подібні списки і перед кожним іменем тих, хто поступав із зон, стояло «шизофренія», їх повинні були, за законом, вже посилати в обласні божевільні, бо визискувати хворих за зонівську пайку аморально. Одначе, пройшовши курс лікування від одного тижня до трьох місяців, вони їхали в зони «пахать на хозяіна» і дотягувати строк. Комуністична влада дуже боїться, щоб її не обдурили. Кажуть, що доки не закінчиться термін ув’язнення, на волю не видають навіть труп.
Отже, Елла зняла тривогу, мене знову відвели в приймальну кімнату чекати, доки знайдуть місце, щоб не бути з Плющем у одному відділенні. В прийомній кімнаті я сидів дуже довго. Душа боліла. Мені набридли одиночні чи подвійні камери із єдиним стукачем-напарником, через тиждень життя з яким у одній камері, до нього нападала відраза. Під слідством кегебісти весь час пильнували, щоб замінити мені стукача, якщо ми з ним живемо мирно. І вже під кінець слідства підібрали несумісного, через якого у мене стався психічний напад-істерика. Я став молотити руками і ногами у двері, і, коли прибігли наглядачі, у нестямі кричав, щоб забрали від мене це падло, бо я йому вирву горло. Прийшов начальник тюрми Сапожніков. Цей був свідомий своєї місії – душити нас на Україні. Білявий, середнього зросту, сухорляве продовгувате лице з правильними рисами і голубими очима. Свідомий російський націоналіст офіцер комуніст на Україні на посаді начальника слідчого ізолятора КГБ, підполковник. Стримуючи внутрішній тріумф, він зі зміїною посмішечкою заявив, що у них нема місця і це не готель, щоб вибирати собі камеру і напарника. Проте на вечір мене перевели в окрему камеру і я там сидів, аж поки не почав говорити сам з собою і не попросив, щоб мені когось підселили.
Їдучи в Казань етапом з Дніпропетровська через три роки з Миколою Плахотнюком і Борисом Дмитровичем Євдокимовим, ми з Миколою у Харківській тюрмі перебрали усіх, з ким довелося сидіти під слідством і виявилось, що всі вони стукачі, бо йому вони розказували одну легенду, за що сидять, а мені зовсім іншу.
Перший мій стукач, після того як ми з ним довгенько посиділи разом, провокував мене на голодовку. Якось нас обох перевели в крайню камеру другого поверху, на той бік, де, якщо дивитись з ВолодимирськоЇ вулиці на кегебістський комплекс, гараж кегебістів, а на протилежному боці вулиці ресторан „Сьоме небо”, звідки в камеру увечері долинала музика. Камера виявилась вужчою чим інші. Двоє ліжок стояло майже впритул до стіни, і нам не було де ходити. А кожен хто сидів, таких у нас одна третина від усього населення, знає що це таке, якщо не можна побігати по камері. Ми стали ремствувати, викликати начальника тюрми і лаятись. Тут, у київському ізоляторі КДБ, є ще один метод доводити в’язня до зриву, це весь час нагадувати: «Говорітє тішє». Цей метод на мені теж спрацював, і коли одного разу нас повели в туалет, і ми говорили між собою нормальними голосами, мент прочинив двері і сказав: «Говорітє тішє», я скипів і сказав йому закрити двері, якщо він не хоче, щоб я линув йому в морду з параші. Це теж був тріумф підполковника Сапожнікова і він урочисто мені оголосив, викликавши до себе, що я позбавляюсь передач і отоварки на місяць. Цим я зашкодив самому собі, бо жінка захвилювалась, коли в неї не прийняли передачу, зі мною своєю передачею став ділитись стукач, втираючись у довір’я, і я мав змогу відчути що таке тюремна пайка, коли через місяць їв поганеньку одеську ковбасу з отоварки, аж під віями набухали сльози від жалощів до себе зголоднілого.
Отож ми дружно лютували, що нам нема де ходити, лаялись і нарешті мій напарник запропонував, у знак протесту, оголосити голодовку. Я вів себе під слідством зібрано, з слідчим про справу зовсім не говорив, а лише на посторонні теми. Як тільки він починав вести протокол, я замовкав. Взагалі, я відчував до кегебістів, до тюрми, до параші і наглядачів гидливу відразу, але терпів усе це мовчки. Отож мені дуже не хотілося, щоб вони мене насильно годували, торкались мене руками. Тому я відмовився від голодовки, відчуваючи що поступаю несолідарно. Гуренко ж уже писав заяву про те, що оголошує голодовку, надіючись, що я до нього приєднаюсь. Здав заяву наглядачу і його від мене відразу забрали.
Через тиждень мене перевели на третій поверх у камеру звичайної величини і, здивований, я застав там Гуренка. Він мені сказав, що облишив голодування через три дні, бо добився свого.
Я страшенно скучав за дружиною і дітьми, згадуючи Камю, який писав, що найважче в тюрмі переносити сексуальний голод і звичайно ж ми з Гуренком говорили про жінок взагалі і про власних жінок зокрема. Легенда у Гуренка була така (Плахотнюку він розказував зовсім іншу). Він сам з Києва, підженився на півдні у якомусь курортному містечку і був фарцовщиком. Тобто перепродував у Києві речі, які привозили морячки з-за кордону. У Києві його злапали із партією італійських авторучок, рулоном гупюру і двома французькими ножами з викидними лезами, які летять на п’ятдесят метрів. Я з цікавістю слухав про французькі ножі, про те що такі ножі також роблять в зонах, але в них лезо ближче летить, про те як він розбещував свою першу жінку. Складалося враження, що він не змушує себе щось видумувати, а читає з власного життя. Час від часу Гуренко теж ходив на допит, і одного разу повернувся з допиту геть рознервований, бігав по камері і роздирав собі потилицю, приглушено матюкаючись. Виявляється слідчий назвав йому ім’я капітана, у якого він брав товар. Його ім’я Гуренко колись вибовкав своєму товаришеві з Києва, і той розколовся. Гуренко гарячково вирішував, чи не час і йому колотися, аби скостили який рік-два на суді за чистосердечне зізнання.
Я не скажу, що живучи з ним у камері, я весь час вважав його за стукача, я вірив і його легенді, і його слідству, але про свої справи волів нікому не говорити й слова. Отже він ніби питався в мене поради, і я щиро йому сказав:
– Ну й що з того, що хтось там колеться? По-перше, свідчення його друга що до капітана Миколи Івановича, якого Гуренко так любить і поважає, і перед яким йому соромно, не прямі. А по-друге, щоб бути чесним, головне не розколотись самому, зберегти свою гідність. Мало хто там захоче колотися.
Із цієї моєї відповіді кегебісти зробили висновок (як я про це вже передумав, маючи вдосталь часу на спецу), що до мене марно під’їздити із заявами, що хтось уже поперед мене все розказав, а мені залишається лише «невинно» підтвердити. Тоді вони використали Гуренка проти мене останній раз.
Я теж розказував Гуренку про себе. Що живу недалеко від Києва в селі Лісники, що маю жінку і двох дітей. Сину четвертий рік, а дочці – півтора. Що моя жінка красива, що я на ній одружився тому, що гарнішої мені не доводилось зустрічати. Хоча ми були і одногодки, це мене трохи зупиняло, адже як для мене вона була вже стара. Але я пропав як вільний козак, коли вперше її роздягнув у освітленій кімнаті, бо ті перші рази в садку, що навколо студентських гуртожитків в районі Виставки, були по темному, при місяці. Що незрозуміла до цього знайомства тяга до жінки, до неї, заполонила мене; збудливість, лише торкнуся її, все це забрало в мене сили піти на розрив, хоча до неї, ідучи на зближення з черговою дівчиною, випрошуючи, я весь час почувався як утікач. Що вичитана в українській літературі духовна близькість тут, в даному випадку, не тулилась. Мені геть майже не цікаві були її розумування. Звичайно, вона була не дурна, вчилась разом зі мною на філологічному факультеті, мала найкращі оцінки, але не скажеш щоб делікатна, навіть інколи груба в лексиці, що мене коробило. Але всі ці моменти мозок запобігливо забував, коли я милувався нею голою, коли мив у балії (в селі), я пестив її руками, губами – етс, як дитина ляльку. Зорове сприйняття прекрасного і збудливість до неї в будь-якому місці: на пляжі, в автобусі, в лісі… Отже я її любив, але це була зовсім не та любов, що в п’ятому класі, коли я був закоханий у однокласницю і на відстані згоряв лише від одного погляду, від того що наші очі зустрілись. Після тої першої любові, я не пам’ятою щоб любив кого через очі, їхні вогненні зблиски пара до пари і спалах кохання що вдаряє зсередини у кожний куточок тіла сліпучим внутрішнім вогнем і душевна згага. Тут зовсім такого не було. Тобто все було не зовсім так. Тут було замилування прекрасним тілом не з огляду на обопільність жаги, а егоїстичне замилування, без риторичного запитання: а чи любить вона мене? Вона віддавалася скоряючись долі і завжди з заплющеними очима, відчуваючи все сама в собі. Я ніколи не запитував, чи любить вона мене, але інколи, ще до женіння, коли ми зустрічались, полохлива радість зникала як тінь на її лиці. Наш досвід, нам обом ішов 25-й рік, забороняв відкрито радіти. Одначе…
Одначе і слідчийі Гуренко бачили, що на цьому можна зіграти, щоб взяти штурмом мою душу. Гуренко почав лізти на рожен, ображатись, що я до нього звертаюсь на «ви», що я його зневажаю таким чином і постукав, щоб його забрали від мене. Через деякий час наглядач відкрив віконце і сказав щоб Гуренко збирався з речами. Він люто почав складати свої пожитки на матрас, і коли вже наглядач відчинив двері і Гуренко став у проймі дверей з своєю постіллю на оберемку, він повернув до мене розлючене лице і кинув таку фразу: