Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы

Содержание


Під знамена жовто-сині дружно станьмо
Голубий Дніпро із того серця ллється
Присвячується Миколі Плахотнюку
Вкраїно, син твій по світах стомився
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
Україно, Берегине, рідна мамо,

Під знамена жовто-сині дружно станьмо,

Офіруймо на вівтар звитяжців славу,

Як зіницю, бережім свою державу.


ПРИСПІВ

Житній колос, Тар”ї голос, сині води,

Золотий Тризуб – народу вічне древо,

Хай живе козацька слава малинова,

Хай святиться наша відданість крицева.


Україно, стольний Київ – твоє серце,

Голубий Дніпро із того серця ллється,

Триєдиний боре змія булавою,

Україно, ми пишаємось тобою.


ПРИСПІВ


Українці, у єднанні наша сила,

Землю й волю бережіть, щоб не змаліла.

Від Вардани до Дунаю наша мова

Хай лунає, як трембіта світанкова.


ПРИСПІВ


Зробив я також стенд під назвою «Еті мілиє женщіни». Лише заголовок був зроблений літерами в одну лінію, а то всю площу досить великого форматного листа фанери я заклеїв усуціль хаотично кольоровими і чорно-білими фотографіями жінок із різних журналів. Траплялись і гімнастки в спортивних трико, і балерини, і гарненькі лиця. І цей задум мені вдався. Стенд був у великій пошані у хворих, вони довго перед ним простоювали і милувалися жінками, до яких нам було зась.

Стенд не набридав, бо мав глибину, тобто, дивлячись на нього, його не можна було охопити одним поглядом, зображень жінок було безліч. Перед вхідними дверима я ще повісив стенд про космонавтів і макет стінної газети, куди можна було вклеювати готовий текст. Тобто навчання в культосвітньому технікумі тут мені пригодилось. Тим часом наближались Жовтневі свята, і треба було випускати стінгазету. Сашко Москвич (кличка) передав завідуючій Волковій свого вірша, щоб його помістити в газеті, і вона передала його мені. Це був набір фраз типу: побєждаєм, в космос лєтаєм (єдина рима), а то: на полях комбайни. Сталь варят сталєвари. Наступаєт Октябрь і таке інше.

Завідуюча Волкова, треба думати, мала вищу медичну освіту, але наполягала, щоб я цей вірш помістив у газеті. В мене руки опустились від того вірша. Сашко зовні мав вигляд нормальної людини (на волі він убив свою жінку), але в мізках Сашка, відбулась соціалістична деградація, спричинена шизофринією. Зрештою, можна було взяти вірш із якоїсь газети, але вона хотіла, щоб самі хворі «проявили ініціативу». Тому я заримував ці фрази і зробив з них три строфи. І, о диво, вийшов вірш не гірший і не кращий, ніж ті, що друкуються в органах КПРС «Правдє» і «Ізвєстіях». Це для мене було відкриттям. Ні Волкова, ні Сашко не звинуватили мене в тому, що я додав щось від себе, лише Микола мав до мене претензії, що я підписав вірша Сашковим прізвищем.

– А ти що, хотів, щоб я його підписав своїм іменем, чи, може, твоїм?

Тим паче, що ми з Миколою мали за цю роботу гонорар. Сашко запросив нас до себе на святковий обід з приводу «Вєлікого Октября», де була червона ікра, гусяча печінка і хороша ковбаса. А після обіду нас повели на концерт, який давався силами художньої самодіяльності дурдому.

Наше відділення прибуло в клуб пізніше, коли половина зали ближче до кону була вже заповнена. Я сів недалеко від начальства. Сам я вже був ніби господарем Дев”ятого відділення, був старостою ради хворих і бригадиром по обклеюванню пакетиків для ліків. Заколочував козеїновий клей і роздавав заготовки та збирав готову продукцію. Без поради зі мною і моєї участі в стіну не забивався жоден цвях. На противагу зекам з обслуги, я все робив добросовісно. Коли вже треба було пробити дірку в стіні, щоб почепити портрет чи діаграму, то зек обов’язково відвалював кілька квадратних дециметрів штукатурки. Я ж просив фельшера Колю принести здому справжній шлямбур і, не поспішаючи, помаленьку повертаючи його, пробивав акуратні дірки, щоб якнайменше нівечити стіну. Якось мене навіть викликали до завідуючої і запитали, чи не знаю я, куди зникають ложки, через що нам щодня стали робити шмон. Проте це вже було з царини доносів, хоча я й не знав, хто краде ложки. Я так і сказав, що не знаю. Згодом вони самі здогадалися, що це діло рук Кисліцина і перевели його в Шосте.

Перед початком концерту у залі трохи затемнили світло, розсунулась завіса, і на кону ми побачили невеликий хор із двох боків невеликого екрана. Хор складався головно з жінок, позаду кілька чоловіків. Комуністи і на Соловках змушували людей, яких мали невдовзі розстріляти, «іграть на тєатрє». Лиця у всіх хористів були сиві від галоперидолу. Хор заспівав: «Лєнін всєгда жівой». Тут вже Волкова зі своєю політичною цнотливістю не могла нічого вдіяти. Божевільні славили Лєніна. Засвітився екран і на ньому виник Лєнін на броньовику (мабуть, фрагмент із якогось фільму про Лєніна, адже тоді, як Лєнін виліз із німецького дипломатичного вагона, наче вірус інфекційної хворбои чи колорадський жук, видерся на броньовик і проголосив свої «Тези», кінооператорів поблизу не було). Замаяли прапори, і озброєні робітники з матросами закрокували. Хор змінив декламатор, який читав Маяковського: «Партія, єто мілліонов сжатиє плєчі…». Хористи не покидали кону, під час читання на екрані демонструвались німі кадри про революцію. Хор знову вступив: «Лєнін…» і страшенно фальшивив. У мене, як людини, яка колись мала диплом хормейстера, в’яли вуха в буквальному значенні цього слова. Мені було так соромно, що я опускав голову нижче колін, але потім схаменувся, що Волкова може запідозрити в моїй голові якісь антирадянські думки. З зусиллям я підвів голову.

Тим часом у тій частині глядачів, що сиділа збоку вікон і ближче до кону наростало збудження, яке закінчувалось дружнім зітханням. Я зацікавився і почав обережно пересідти з місця на місце ближче до кону. Нарештія побачив, що за правою кулісою стояла дівчина і ривками піднімала спідницю. Ті, кому це було видно, стиха ахали за кожним ривком спідниці вгору, і коли з-під спідниці з’явилась хуна, вона в неї була майже на животі, припухла і волохата, в груди мені вдарила ніби повітряна хвиля від дальнього потужного вибуху, всі затамували подих. Вона зробила «кніксен» і різко впустила спідницю. Тут уже ніхто не міг стримати зітхання. Мені вдалося подивитись лише один сеанс, коли на поміст вискочив мент, брутально схопив хвору за коси й потяг за куліси. Всі розчаровано зітхнули, тим часом хор закінчив виступ, кіно зупинилось. У другому відділені концерту троє хлопців грали на електрогітарах і один на барабані. Грали скоріше голосно, ніж злагоджено і співала Желудкова, Всі любили, як співає Желудкова. Вона була вже виписана і чекала документів. Сиділа за те, що відкусила партнерові член.

Ще було тепло, і ми кожного дня дві години гуляли в парку. Після пилюги Дніпропетровська це було ніби в санаторії, хоча в санаторії я ніколи не був. Ми ходили з Миколою напару і розмовляли про що завгодно: і про жінок, і про Україну, і про Київ. Якимось значним поетом він мене не вважав. Казав, що, на його думку, зараз найкращі поети на Україні це Ірина Жиленко та Ігор Калинець, а я намагався зберегти свої амбіції. Тут він мені нагадав, що коли я вже такий великий поет і сиджу разом з ним, то непогано було б присвятити йому кілька рідків, як ото Т.Г.Шевченко писав: „Поїдеш далеко, побачиш багато...”. І от через певний час я, щоб бути послідовним, продекламував йому тихенько на прогулянці:

Присвячується Миколі Плахотнюку

Прийшли ми на пораду до Тараса,

Співать пісень, пошанувать вінками.

Над нами – то не хмара нап”ялася,

То Чорні ворони, набиті вижелями.


Як стали нас хапати у машини,

Захвилювався натоп ковилою,

Тарас напружив погляд скам”янілий,

І очі його бралися сльозою.


Нам рабство звикле віддихи затисло,

Мовчали, як худоба до зарізу,

Чекали, хто в грудях віднайде сили,

Щоб серце переплавить на залізо.


Мовчанка та була страшніша крику,

І хтось не витимав лабет одчаю,

- Товариші, берімося за руки, -

Над натовпом команда прозвучала.


Ще буде тюрем нам і пересилок,

Ще Брежнєв катуватиме шприцами,

Та рабству ми вже підписали вирок,

В тюрмі вожді тужавіють серцями.


Саме Микола Плахотнюк того 22 травня звернувся до натовпу, щоб узятись за руки і йти демонстрацією до ЦК. Микола вислухав вірш і сказав:

– Якщо у мене знайдуть цей вірш, то не випустять ніколи.

Він був скоріше зляканий, чим задоволений. Я запропонував, щоб він вивчив його напам”ять, але особливого ентузіазму Микола не виявляв, хоча і вивчив, але не знаю, чи надовго. Микола з нетерпінням чекав рішення суду, бо його виписали на першій казанській комісії. Але він наполягав, щоб його виписували не в село до матері, а до брата в Київ. Я його переконував, що це не має значення – куди, лише б на волю, але він не слухався. Я не міг його переконати, що кедебе зробить так, як захоче. Таким чином я залишався, а Микола скоро мав від’їздити, чи виживу я? І мені захотілося передати на Україну «Заповіт». Я творив себе за образом великих. На черговій прогулянці я змусив Миколу вивчити „Заповіт”:


Вкраїно, син твій по світах стомився,

В тюрмі палкого серця птах підбився,

Тюремна пайка нутрощі проїла,

Зоталося лише жертовне тіло.


Цим юнаком пишалась тихо мати,

Цей парубок подобався дівчатам,

Поблідла горда соколина врода,

За що ж дістав він муку в нагороду?


Проти російського повстав він гніту,

Що хоче Україну зжить зі світу.

За дружнім усміхом Москви лихої,

ЧеКа чигає з вічною тюрмою.


Душа моя, наказ тобі останній,

У Київ линь, сядь на Софійській бані.

Прийде юнак старе відвідать місто,

Чолом високий, мужнім серцем чистий.


Жариною впади до нього в груди,

Вождя свого впізнають в ньому люди

І не поступляться підступній згубі,

І волі блиск засяє на Тризубі.


Я залишався в цій божевільні, в цьому дворику, загублений серед цих людей із своїми душевними пориваннями, здоров’я потроху вивітрювалося, наступала зима. Після переселення завідуюча навіть хотіла поселити нас з Миколою у одній палаті, але ми відмовились. Я пам’ятав описаний Винничнком камерний синдром і боявся, щоб не зненавидіти Миколу. Він теж, зі свого боку, відмовився. Останніми моїми сусідами по палаті було двоє жінковбивців і один дисидент.

Агаєв (азербайжанець) на волі був старшиною – макаронником, був жонатий, як у них там заведено, на своїй двоюрдній сестрі. Пив, і в стані білої гарячки і ревнощів, всадив їй між ноги заряд із двостволки. Хоча, за його розповідями, мав на стороні безліч жінок. Догоджав медперсоналу з усіх сил, хоча жінки (медперсонал був винятково жіночий) не любили його за той вчинок, проте він старався на стільки бути корисним, так ліз без мила... Весь час їздив верхи на швабрі по коридору, що його на сьомому році сидіння пообіцяли виписати. В листі він про це похвалився матері, проте листа перехопив хтось із жінчиної рідні, хтось десь комусь заплатив і йому перестали обіцяти виписку.

Він зажурився. Всі його розмови були про жінок, і я теж був не проти поговорити на цю тему. Час відчасу серце в Агаєва здавало, він падав без сил і вмирав. Йому призначали глюкозу і вітаміни в уколах, курс АТФ чи кокарбоксилази і він очухувався, вставав, знову брався за швабру, весь час мив підлоги, витирав, шкріб, видавав білизну в лазні, загравав до комірниці: невисокої некрасивої татарки. Була вона ряба, але з веселими очима і добрим характером. Агаєв докладав всіх сил свого сексуального генія, щоб вона йому десь дала, проте вона боялась.

Авітаміноз наздогнав мене і в Казані. Стінки шлунка почали щеміти і час від часу нападав тупий біль. Я попросив, щоб мені призначили курс вітамінів в уколах, проте в Казані це було не так просто. Один курс я таки випросив, але коли надалі попросив, щоб мені давали вітаміни в драже, їх у Казані не виявилось. Я запанікувів. Почали ми з Миколою, кожен за своїми адресами, писати на волю, щоб нам прислали полівітамінів. Доки лист туди, доки там надумаються, час збігає, а ти потроху чахнеш. Хтось прислав Миколі брошурку про лікування прополісом, знову я пишу матері, щоб прислала мені прополісного масла, описую спосіб приготування. На прополіс я покладав великі надії, щоб підлікувати горло, бо вже не міг ходити на прогулянку, щоб дихати холодним повітрям. Нарешті мені і Миколі прислали полівітамінів, прислала мати і прополісне масло. Старша медсемтра тримала його спеціально для мене у своєму сейфі, порушуючи інструкцію. Ставлення до мене було навіть доброзичливе, хоча я ще тримався, та ніхто не міг звільнити мене від основної причини загасання – неволі.

Раз на тиждень ми ходили в лазню. Для нас це була завжди приємна процедура і для медперсоналу теж. Лазня в підвалі. В роздягальні під стіною навпроти дверей довга лава і потім, перпендикулрно до неї – широкі лави, де ми клали свою одежу. Навпроти, через коридор, була жіноча лазня. На стіні у нашій роздягальні було велике дзеркало, яке потім вкривалось краплями води і патьоками. Коли я виходив з душової, то протирав дзеркало мокрою рукою, і коли витирався рушником, бачив у дзеркало, як кайфують медсестри, спостерігаючи сімдесят голих мужчин.

Я до їхньої лави стояв боком і ніби їх не бачив (бачив я їх у дзеркалі, від їхніх розімлілих очей я теж трохи збуджувався, сонячний корінь наливався і видовжувався у напівсили, потім я повертався ніби знехотя у їхній бік і вони бачили мій профіль…). Завжди на лаві сиділа майже вся зміна: шість-сім жінок, ще й приходили з інших служб дивитсь це безплатне кіно. У Паші, який цілувався через грати на площадці з Зіною з жіночого віділення замашний член був як кукурузина від вживлених під шкіру плексиглазових кульок, у декого по дві-три кульки – називались вони на жаргоні – шари. Були тут різні величини і різні варіанти, навіть татуювання на кінці, але для них не було ніякого вжитку. Інколи Галина Іванівна, медсестра, казала:

– Пан, а, Пан, что жє ти такой большой, а у тєбя такой малєнькій?

– Что подєлаєшь, что подєлаєшь, – скрушно відповідав Панафідін і запинався рушником. Білизну видавали, мабуть знарошне, аж біля сестринської лавки, щоб придивитись з відстані метр-два, і, одержавши її, ми, хто голяка, а хто обіпнутий рушником, проходили перед рядом жінок з розкритими-розширеними очима.

Одного разу забігла завідуюча Волкова і закричала на медсестер:

– Что ето ви тут собралісь, любуєтєсь, ану марш в отдєлєніє.

А то була зайшла медсестра з хворою з жіночого відділення, то та вже дивилась не соромлячись. Очі її бфігали і навіки вбирали в себе це видовище, поки медсестра не спохопилась і її швиденько не вивела. Що не кажіть, сексуальний голод давався взнаки і нам, чоловікам, і жінкам, які потрапили за грати. На цей предмет наш закон не має ніяких поблажок, у цьому пункті він найжорстокіший.

Отже, Галина Іванівна, котра під’юджувала Пана в лазні, була жінка років так за тридцять п’ють. Русява, з перепаленими перекисом водню кучериками, гстроноса і вузьколоба, з вузько посадженими синьо-сірими очима. В лиці мала щось від білочки – хитреньке й жваве. На вилицях – чіткі плями здорових рум’янців. Губи трохи потріскані і у виразі очей лякливе здивування. Плечі мала вузькі і груди невеличкі, але в стегнах могутньо розширена. Тобто вона була гарненька, а нижня частина дуже імпозантна і закінчувалась рівними повнуватими ногами. Вона вже трохи повніла і мені подобалась.

Сам я на той час ще тримався купи і не втратив своєї звички чисто одягатись, голитись і звертати увагу на жінок. Я був старостою відділення, а отже носив нову, якраз мого розміру, синю байкову піжаму і коротку стрижку, тут дозволяли носити зачіску. Кожного дня уранці з черговою медсестрою я обходив усі палати, щоб виставити оцінки за чистоту. Найбільше я любив ходити з Галиною Іванівною. В кімнату заходив першим (у цей час принудчики снідали), оглядав кутки, тумбики, за мною йшла Галина Іванівна з журналом, а я тим часом уже йшов до дверей, стаючи в дверях, а чи біля ліжка, і коли Галина Іванівна виходила з палати, мені вдавалось тернутись передком об її опуклості збоку чи ззаду. Це було те саме, що тернути сірником по пачці. Внизу живота і в грудях я відчував шалену жагу, а на лиці тримав серйозний вираз. Потім ми переходили в іншу палату і все повторювалось з деякими варіантами. Інколи я явно притискався до неї, до того місця, де її опуклості роздвоювались, але руками не чіпав. Про більше я не мріяв, та й від цього мав неабияку втіху. Такі чергування траплялись десь раз на три дні. Галина Іванівна мовчала, терпіла, червоніла, але десь через місяць не витримала і на наступному обході заявила мені наодинці:

– Что я тєбє простітутка какая, что лі?

Багато слів я їй міг би сказати на своє виправдання, але на те не було ні часу, ні глузду, тому я промовчав, проте в наступній фразі вона мене пожаліла:

– Ти жє мучаєшся, расстраіваєш сєбя.

А тоді додала: «Тєбя жє жєна ждьет, дєті» – і засміялась: «Я відєла на фотографіі, у твоєй жєни аппєтітний жівотік, как у мєня. Да?».

На це все я сромігся лише сказати: «Галино Іванівно…».

Після цієї розмови наша любов закінчилась, вона стала мене уникати.

Третім, крім мене й Агаєва, в нашій палаті був юрист (як пізніше ми дізналися, прокурор міста Казані) за те, що в білій гарячці убив свою жінку. Яким способом, ми не знали, а четвертим був Валера, теж з Казані, кандидат технічних наук, добродушний хлопець. Обом їм кололи мадетен де по, і вони майже не розмовляли. Прокурор байдуже віддавав Агаєву хорошу копчену ковбасу з передач. З їхніх розмов я зрозумів, що азербайжанська і татарська мови близькі між собою, як українська і білоруська, і подумав, що хан Батий, для свого походу на північ, об’єднав народи Прикаспію і Поволжя. Коли прокурору і Валері почали зменшувати дозу, прокурор виявися жадібним і вже нікому нічого зі своєї передачі не давав, а став підсміюватись з Валери:

– Ану, Валера, розкажи, як ти в Шостому ставав на лаву і казав, що селянам платять малу пенсію, а робітникам малу зарплату.

Валеру вже теж трохи відпустило і він звертався до мене:

– Вася, а хіба я неправду казав. Хіба наші колгоспники не пограбовані?

Я теж сміявся і відповідав:

– Але навіщо про це казати дурням з Шостого, воно у нас гостре.

У такі розмови я намагався не встрявати, та ще й з прокурором, що не скажеш, можуть не так витлумачити і призначити посилений курс. Тим часом надійшло повідомлення з Києва, що суд не зняв з Миколи «соціальної небезпечності» і вже скоро мала бути наступна комісія.

Настала зима. Я зовсім перестав ходити на прогулянку. Не міг дихати холодним повітрям – обкладало горло. Протягом п’яти років я весь час рвався надвір, працював інстинкт виживання: дихати свіжим повітрям, фізично вправлятись (щоб не бачив медперсонал – бо це означало що ти не ковтаєш дозу), не ковтати невралептиків, а от зараз змушений був відмовитись від прогулянок. Мене запрошували, умовляли, навіть начальник лікарні якось приходив просити, але я відмовлявся – м’ясо в горлі посиніло, і я майже не міг розмовляти. Поговорю одну-дві хвилини і пропадає голос. По камері я теж не міг довго ходити, бо мліло серце і підламувались ноги. Я згасав. А було мені лише 35 років. Думалось про дружину. Ледве волочачи ноги туди-сюди по камері, я патетично, подумки вигукував:

– Вони заморили твого красивого звіра.

Навіть тут мене доконував гонор. Нічого дуже різко мені не боліло. Трохи шлунок, трохи серце, трохи горло, трохи печінка, трохи вуші, трохи душа. Я повторював сам до себе, відчуваючи безпорадні сльози під повіками:

– Вони заморили твого красивого звіра, – згадував я, яким був несамовитим з нею в постелі. Все пішло прахом. Здоров’я десь розчіплялось, як повутина по деревах, по тюремних закамарках. Тюрма невідворотна, як смерть для бичків, яких повантажили в кузов і везуть на бойню. Красиві бички, але приречені, ніхто з них вже не стане бугаєм.

Тоді нові думки напливали, як монологи, і знову ж таки у цьому було прагнення бути оригінальним. Все ще відчуваючи сльози під віями, аякже, я себе жалів, я говорив сам до себе подумки:

– Треба тобі, Рубан, трохи погнити. Це зболіле тіло-м’ясо вже не може втримати натомленої душі. Натомленої душі, якій уже більше ніж сто років. Хоча душевну втому я почав відчувати ще у 12 років, можливо, така на смак світова скорбота?

Треба трохи погнити в землі, хробаки очистять кістяк від м’яса. Кістяк у мене ще здоровий, ще трохи полежить у землі, доки потрухне. Я лягав і мовчки дивився в стелю і не було в душі ні боязні, ні особливого розпачу, лише сум.

Вірилось у вічність душі.

Аж тут викликала мене мій лікар Мар’я Степанівна, чорнява, повна, смішлива і незлобива жінка, можливо українка, і дала мені листа від дружини.

– Ви не дуже хвилюйтесь. Тут вам жінка написала. Прочитайте самі. На наступній комісії ми постараємось вас виписать.

Завідуюча Волкова в цей час перекладала на столі аркуші історії чиєїсь хвороби, поводячи очима за кожною перегорнутою сторінкою, раптом глянула на мене поверх окулярів:

– Ну что, большє нє будєш бороться за самостійну Украіну?

А я ще досі не навчився просто брехати, брехати не спотикаючись. Хотів відповісти щось невизначене. Ми, виховані в наших школах на ідеалах чесності, хочемо робити революцію, не навчившись брехати. Адже ж єдиною нашою зброєю є таємниця і обдурювання, на наш погляд, реакційних колоніальних властей. Тобто ти робиш вигляд, що любиш росіян, які тримають твій народ у ярмі: визискують землю, на якій живе твій народ, гігантськими заводами союзного значення, заради маячної ідеї російського світового панування. Побільше вугілля, заліза, нафти, газу – незважаючи на те що вмирає Дніпро і Чорне море, незважаючи на те, що річка – це ніби дерево з притоками-гілками, на якому живе народ, український народ. Крім того вони морять його голодом, знищують його інтелегенцію і культуру, змушують забувати рідну мову…, але в усі рупори трублять про любов. От так і живеш брехуном, робиш вигляд, що любиш, а насправді задихаєшся від ненависті. Та революціонери народжуються з комплексом честі, бо чим би тоді вони відрізнялись від негідників?

У психіатрії ти маєш швидко усвідомити, що тебе, мовою зеків, «казнят» шприцом, ти повинен замовкнути і вступити в стан ремісії – мовчання. І якщо ти цього не хочеш зрозуміти, кажеш, що ти здоровий, а тобі у кров уводять хімічний препарат, то ти борешся лише з власним фізичним здоров’ям, ти недоумок, який не розуміє елементарних речей, і психіатр умиє руки, призначить тобі вічну дозу і забуде тебе.

Отже, й мене не можна назвати розумним. Цілих три роки в Дніпропетровській божевільні я так напевне і не визнав себе хворим. Для мого розуміння не було сприйнятне хімічне торпедування душі. І от уже в Казані, ще в старому приміщенні Дев”ятого відділення Микола до мене причепився, чому я, мовляв, не визнаю себе хворим. Колись Мар’я Степанівна зачитувала мені кілька речень із записів Нелли Іванівни (яка теж страждала комплексом чесності), де Нелла Іванівна написала, що я то визнаю себе хворим, то не визнаю. Вона записувала в «Історію хвороби» і те, що я казав лише для неї, і те, що я говорив лише для запису. Це мене неприємно вразило. Вона дотримувалась професійної чесності, незважаючи на те, що я політичний. Я розповів про це Миколі, і він сказав:

– Напиши нарешті, що ти хворий.

Я зрозумів, що його правда, і написав. Треба було грати цю гру, яку мені насильно, під загрозою смерті, нав’язували. Я написав приблизно таке:

«Я такий-то, будучи на волі, добряче випивав, у мене були страхи, що я збожеволію, ревнощі, я писав літературні твори, які неправильно відображували нашу радянську дійсність. Якщо вийду на волю, більше не буду пити горілки, писати, а займусь вихованням дітей і почну будувати хату. Також заведу бджіл».

Та сидячи на слідчому стільці і дивлячись на майора Колпака, який сказав мені, що от вийдеш на волю і про все це напишеш, я пообіцяв сам собі, що обов”язково напишу. Клубок протиріч. Та це і не було те каяття, якого від мене чекали кедебісти. Я дав написане Миколі на цензуру, щоб він був свідком, що я не «колюся» і потім віддав цей аркуш своєму лікареві. І от зараз, коли Волкова так прямо запитала, я почав свою тираду за тим, колись написаним, зразком. Але Мар’я Степанівна мене відразу зрозуміла. Приємно хихотнувши, сказала:

– Он больше нє будєт. Напішітє женє хорошеє пісьмо, а то она беспокоітся.

Завідуюча Волкова була пряміша, цинічніша, адміністративніша, вона мене запитала:

– А будєт лі твоєй женє толк от тєбя, как от мужчіни, єслі ми тєбя випішем?

Я сказав:

– Я не знаю.

Вона додала:

– Ето чувствуют. Смотрі, Рубан, второй раз попадешь, будєшь сідєть всю оставшуюся жизнь.

Я зрозумів, що Галина Іванівна мене не продала, коли ми з нею ото так гралися. Нарешті мене випустили з ординаторської, і я пішов читати листа від дружини. З листа від жінки я зрозумів, що їй урвася терпець мене чекати, що коло неї вже ходить якийсь жеребець. Що її подруга Маруся запитує, чи любить вона мене. Вона каже, що любить, і Маруся радить їй мене чекати. Отаке я зрозумів з листа. Але звідки я міг знати, що кедебе, через чоловіка її подруги Марусі, лікаря за фахом, підкинуло в голову моєї жінки думку про те, що людина, яка систематично вживає невралептики, стає імпотентом.

Якщо навіть Волкова, завідуюча психіатричним відділенням, певно не знала, що з мене залишилось як з мужчини за цих п’ять років, а багато хто і на волі, у здавалось би номальних умовах, стає неспроможним задовольняти жінку в постелі замолоду. То чого ж було моїй бідній жінці не повірити у слова, сказані фахівцем? Живій здоровій жінці важко чекати і любити імпотента.

Кедебе завжди діє проти волі ув’язненого. Коли Микола відмовлявся від інвалідності і пенсії, вони настояли, коли я був не проти інвалідності і пенсії, за порадою Нелли Іванівни, що оформила мені пенсію, щоб дітям ішла якась копійка, вони сварили Неллу Іванівну, бо я, мовляв, перебуваю на державному утриманні, а про те, що вдома у мене жінка з двома малолітніми дітьми, їм байдуже.

Тепер вони руйнували мою опору на сім’ю, а згодом, коли я мав вийти на волю з обласної додому, умовляли жінку, щоб не кидала мене, зайнялась будівництвом хати, аби мені не було часу писати і втручатись у політику. Одне слово, виконували функції нечистої сили, яка весь час каламутить воду.

А тоді в Казані я подумав, що жінку треба ще на якихось півроку утримати від рішучих дій, спробувати зберегти сім’ю. Я ж нарешті письменник і повинен вкласти у цей лист весь свій хист, щоб вона мене ще трохи почекала.

Важко їй було вибратись із тої клітки любові, яку я вибудував навколо неї за п’ять років нашого подружнього життя. Ми підходили одне одному. Вона трохи холодніша за мене і це, мабуть, добре, бо в мене ще залишалась снага на творчість літературну. Проте, коли я роздягав її, я не втомлювався милуватись її прекрасним тілом, пестячи долонями, губами і різними відомим лише двом люблячим, доторками. І раптом, не раптом, правда, імпотентність. Що з ним робити, з таким чоловіком? Такої торпеди наша роз’єднана часом і простором любов не могла витримати. Вона не могла собі уявити і природно змиритись з тим, що по тридцяти роках життя треба вже відмовлятись від такого приємного діла, як подружнє кохання. І правильно вона думала, я б цього теж не уявив.

Але я ще не знав, що сказав їй Марусін чоловік-лікар, який, між іншим, ладен був покинути свою Марусю з дітьми і пристати до моєї. Я написав їй довгого листа про те, що я з нею завжди вівся чесно, і що коли б я вважав, що вже негодящий, я б зразу їй про це сповістив, і що мене обіцяють виписать, і щоб вона почекала ще півроку.

Лист вийшов туманний, з натяками і що найголовніше – паперовий. З паперовими обійами та поцілунками. Я ще тоді не здогадувався, що у чеканні моєї жінки з”явився новий відтінок: вона стала боятись мого звільнення, бо я мав стати для неї обузою, неволею. Письмових поцілунків пишнотілій тридцятип”ятилітній жінці, яка ось вже п”ять років не тулилась до рідного чоловіка, було явно замало. Цю фальш я відчував. Тим більше, що самці в тролейбусах і автобусах, на вечірках і роковинах, п’яні і тверезі доторками і поглядами тривожать, тривожать, тривожать. Але що ж його зробиш? От пишу, щоб мене чекала, знаю, що я ще не імпотент, але на скільки я зможу її задовольнити із таким слабим серцем? Адже зараз я міг зробити по палаті лише 10 кроків і вже змушений був лягати. Правда, старша сестра мене запевняла:

– Вася, вийдеш на волю, всі хвороби минуться.

Не всі, звичайно, але нарешті – комісія. Мене приймав якийсь професор з інституту Сербського. Єврей передпенсійного віку, гладкий, з інтелегентними чорними аж занадто тінями під очима. Розмовляв м’яко, неупереджено. В нього було розпорядження виписати мене, і він був добрим. Під кінець бесіди він попросив прочитати йому щось із своїх віршів. Я йому сказав, що я українець і писав українською мовою, але він мене запевнив, що чудово розуміє українську. Я прочитав йому по пам’яті той вірш, який вважав найкращим, той що я читав єврею-фельшеру, коли поступав у Дніпропетровську в Дванадцяте відділеня:


…