Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Коли ж ми прийшли до себе в П’ятий гуртожиток, Голобородько сказав, що познайомить мене з літературним критиком Іваном Світличним і я в’їду в Спілку на білому коні. Білий кінь мав бути символом тріумфу, якого, одначе, мені довелося чекати більше двадцяти років і це ще є питання, чи був то тріумф. Носив я тоді темно-синій короткий шерстяний плащ і фетровий капелюх фірми «Губен», і коли зайшов у квартиру Світличного (бачились ми вперше, бо Голобородько мої вірші передав йому без мене), Іван відчужено на мене подивився і запитав, що мені треба. Тоді кедебісти вже досить щільно тероризували квартиру Світличного, і він подумав, що я з тої організації. Та ми швидко порозумілись, хоча майже до кінця нашого спілкування ми не були щирими друзями а скоріше ідейними колегами.

Іван Світличний мав добру посмішку, коли сміявся, навколо очей збігалося багато дрібнесеньких зморщечок. Він носив вуса і здавався мені набагато старшим за свій вік. Він мав на собі ознаку Батька. Того Батька, якого розуміють українці, називаючи Батьком свого отамана. З трьох моїх знайомих пізніше літературних критиків – Світличного, Дзюби і Сверстюка, - лише Світличний не відступив від наростання розвитку політичних подій у Києві і на Україні, хоча він теж не хотів брати на себе ролі політичного вождя. Вони надіялись, що щось воно буде, але що?

Вірші мої він похвалив і сказав, що їх треба негайно друкувати, хоча зробив зі мною розбір кількох, вказуючи, де у вірші починається поезія. Повчав він обережно і не категорично. У задушевні дискусії ми не впадали, він головно посміювався у вуса, подавав якусь книжку, яка могла мене зацікавити. Різкість і національна категоричність добре проглядалась у характері його сестри Надійки, я з нею не перемовився жодним словом, але у мене склалось таке враження з тих кількох разів, що я її бачив. Був Іван великим книголюбом, на книжки тратив усе і поволі завалював ними свою квартиру. Я користувався його бібліотекою і справно повертав книжки.

Одного разу, коли я приїхав до Світличного, він дав мені прочитати машинописний текст «Программа русскіх хрістіан».

– Прочитай тут, бо цю річ я повинен зразу віддати.

Я прочитав. Коли Іван давав мені цей рукопис, голос його звучав з придихом, уривчасто. Ця програма обурила мене. Вона передбачала зросійщення народів, які входили в СРСР, відмовляючись від країн соціалістичного табору, бо щоб їх перетравити, ще не бачила достатньо сил у «русского народа». Здається, до читання цієї програми я ніколи не думав, що русифікація – це планомірна дія. Трохи ще вірилось у те, що українці чи там білоруси добровільно відмовляються від своєї мови і культури. Іван мені тоді сказав, що цю програму сповідує ЦК і Політбюро КПРС, але я йому не повірив, хоча вголос не заперечив. Адже комуністи сповідували атеїзм.

Отоді-то в мене загорілась душа написати політичну програму, і я закопався в політвидав, у масові тиражі, я йшовпо сліду як мисливський пес, як англійський бульдог до горла, коли йому вдалось учепитись в рукав. Я побачив, що майже вся правда про брехню добровільного єднання лежить на поверхні у масових тиражах, справа лише втому, що ми це все виправдовуємо, а не осуджуємо. І виправдовуємо, бо боїося. Боїмося фізичного знищення як біовид, комуністи нам довели на нашій крові, що заради кращого майбутнього всього людства вони можуть знищувати цілі народи.

Коли я закінчив програму і дав її Світличному, він, мабуть, боячись провокації, дуже неохоче залишив її в себе в квартирі. Але коли я наступного разу до нього прийшов, запросив мене на кухню випити кави і навіть дав мені ручний млинок, щоб я ту каву молов. Потім ми довго ходили по горбах, які були неподалік від його будинку, трохи посиділи на лавочці під кінотеатром і говорили, говорили, вперше ми по-справжньому говорили. Вперше я з розмови зі Світличним зрозумів, що маю визначний талант, бо коли я йому сказав, що такий реферат може написати будь-який студент, він заперечливо усміхнувся.

Десь через місяць після зустрічі з Плющем на виносі, він виїхав за кордон. А тоді прийшов по нас Іван Семенович, щоб завести у відділення, та й каже:

– Оце ходив приймати зеків з етапу, там один доходяга півтора року голодував, пішли побачите.

Ми зайшли у відділення на третій поверх. Всі камери вже були заселені. Голодувальником виявився зек Лук’янов – хлопець років двадцятип’яти, високого зросту. Лише велика голова, чи то припухла, але була схожа на людську голову, а то – довгий скелет, обтягнутий шкірою. Під тазові кістки йому підклали гумовий надувний круг – дитячу іграшку, щоб кості не продавили шкіру. На грудях він мав татуювання – три богатирі Васнєцова. Йому почали колоти галоперидол і потроху підгодовували, бо від довгого голодування (в тюрмі його годували через ніздрі) шлунок і печінка зменшились. Галоперидол ослаблює волю, робить людну байдужою, тому через два тижні він уже справно їв кашу по кілька порцій зараз, а через три місяці виписався в зону відгодований як кабан.

Усю кашу, якої багато залишалось на поверсі принудчиків, ми віддавали на поверх зекам. Однією загальною рисою зеків, які прибували з етапів, була їх страшенна худоба і голодність. Увечері, піля вечері, я зайшов на їхній поверх. Якраз робили ін’єкції. Мар’я Михайлівна, медсетра – невисока, костиста, тупа, добродушна дурепа робила це «по руські» просто. Всім, хто прибував із зон, призначали активне лікування, тобто три уколи на день. Тут треба було робити уколи відразу тридцяти чоловікам, і одній медсестрі це було важко. Щоб покласти хворого на канапу, трошки помасажувати м’яз, потерти місце спиртом, злегка захопити верхній шар тіла, дещо відтягти і різко ввести голку, як це вміла робити медсестра Таня, котра невдовзі розрахувалась. Любила вона роздавати ліки сидячи, ноги оголювала майже до другого згину, і вона не любила цнотливо стулювати коліна, дратувала нас, але чомусь розрахувалась, колола ж дуже хвацько. А Мар’я Михайлівна, медсестра старої гвардії, ставила зеків у колону по одному, хворий підходив і спускав штани, вона з розмаху, тримаючи шприц двома руками, вганяла голку в сідницю, до того ж не навскіс, а прямо аж до кістки, тоді трошки відсмикувала голку і чавила на поршень. Зеки, ці терпигорці, які звикли до штурханів і болю, і ті кривилися, але це було ще не все. Після того, як їх позачиняли під замки, у віконечко я бачив їхні розпачливі лиця, коли конячі дози галоперидолу починали діяти. Циклодолу, звичайно, ніхто їм не дав. Дорого їм діставалася каша в «больнічці».

Та потроху звикали, поправлялися. З одним, Валерою, ми стали навіть кентуватись, він був товаришем Мельниченка по зоні. Високий нескладний з гулястою головою стриженою під нуль – мав вигляд професійного зека і тягнув третій строк, розом з тим був добродушним і простим. Валера вчив мене грати на гітарі в туалеті, а я давав йому інколи циклодол. Туалет – це на принудці і курилка, і місце культурного відпочинку. По коридору ходити не можна, єдине місце, де ти не мозолиш очі менту – туалет, хоча і у дверях туалету є віконце. Туалет завжди чисто змитий, на оправку ходять всі розом, у деякі години там нікого нема. Там, правда, вогкувато від мокрого бетону, але ми з Валерою сиділи на посилочних ящиках і розучували на гітарі: «І скажєшь, я озябла, обогрей, і мнє протянешь озябшіє ладоні».

Мені, як і кожному зеку хотілося мати татуювання, але малюнок я зробив сам. Якраз прибув із зони майстер, я переказав через санітарів, щоб він зробив мені наколку, за визначену плату (харчі), але він не захотів робити цю роботу для мене, бо я був принудчиком. Я звернувся до Валери. Іван організував нам для цього діла комірчину де прасував халати. Весь час ми боялися що нас застукають. Валера колоти не вмів, робилося це двома звязаними ниткою голками. Він встиг виколоти лише квітку Лотос, але не встиг за один сеанс виколоти коло і хвильки, які б означали – воду. Тим часом це місце припухло і треба було дочекатись коли воно заживе, щоб продовжити. Але Валеру забрали на етап, так і залишилась на моєму лівому плечі квітка Лотос, з якої мав народитись Бог.

Із перебіжчиків, тобто тих, хто вчинив намір втекти за кордон тюрми народів, але це йому не вдалося, у другому відділенні, крім Славка Гоніна, були ще Андрій Заболотний, Володимир Корчак і Рабінович – єврей з Харкова. Корчак працював раніше механіком у торговельному флоті, потім утік за кордон, потім його переманили назад і посадили в дурдом. Мізки в нього таки були добряче розмиті, бо язик рідко відпочивав, але був він хороший хлопець. Розповідав мені, ніби то за кордоном всім відомі речі, як Ленін підхопив сифіліс у Польщі, навіть називав прізвище тієї полячки.

– Ти что, Вася, нє знал развє, от чєго умєр Лєнін?

Пояснював також, що НТСівці (російські буржуазні націоналісти до яких належав і мій пізніше добрий знайомий Борис Євдокимов) і бандерівці за кордоном ворогують, бо одні за єдину неділиму Російську імперію, а другі за самостійну Україну. Говорили що батько в Корчака якийсь заслужений кедебіст у відставці, на персональній пенсії і відмовився від безпутного сина, а мати приходила на побачення і приносила передачі. Зі своїми антирадянськими розмовами Корчак не крився ні перед медсестрами, ні перед лікарями, але дозу ліків отримував чисто символічну. Рабінович казав, що в голові в нього працює електроніка, а в Дніпро прибув тому, що взяв участь у якійсь акції харківських євреїв із вимогою дозволити виїзд із СРСР. Він був справді хворий і діставав на волі галоперидол по знайомству.

Андрій Заболотний вже досконало знав німецьку й англійську мови і оце став вчити французьку. Аннушка його навіть не лікувала до тих пір, поки він не обірвав у палаті радіо разом з проводкою, бо воно заважало йому вчити французьку – хворі вмикали радіо постійно на весь голос. Взагалі, Андрій був нормальний дядько, але давався взнаки тюремний психоз. За першою судимістю він відтарабанив десять років, а оце вже за другим заходом тягнув дванадцятий рік. Він не любив жартів, але я цього не знав. Чи, можливо, мої жарти були незрозумілі тим, з ким я жартував і я це розумів, але робив знарошне, нариваючсь. Одного разу, коли ми з Бульбашкою йшли разом по дворику і розминались із Заболотним, який марширував сам, понуро звісивши зі своєї жираф’ячої шиї голену голову, чи як, казали запорожці, гирю, я штовхнув Бульбашку поперед Андрія. Вони не вдарились, але зашпортались і Андрій накинувся на мене з кулаками. Спочатку я думав що він жартує, адже в нас були дружні стосунки, і підставив для ударів правий бік, а тоді чую, що він місить своїми кулачищами з усієї сили. Поки я змінив позицію, він мене добряче одгамселив по бочині. Медсестри цього не побачили, а на роздачі продуктів, це в окремій кімнаті, хоч і без дверей, я рикнув на Андрія і хотів йому зацідити, але він хутко змився. Два дні після того мені болів бік.

Трудінстукторм (водила в цех плести сітки) в нас була Галка зі Львівщини, висока, білява, симпатична, довгонога і стегна мала широкі, але груди зовсім маленькі. Я до неї загравав. Була вона молода й незаміжня. Згодом, як ніхто не бачив, я міг до неї доторкнутись. А ще пізніше, в час, коли чергова сестра роздавала ліки, я заходив на якусь хвилину в сестринську, пригортався до неї, ліз руками просто під спідницю і гладив тугий дівочий живіт, плутаючись у нейлонових шлейках пояса і шовковій сорочці. Одного разу був навіть шанс стягнути з неї трусики, але Бульбашка все зіпсував, а, можливо, то й на краще, бо при таких напружених обставинах, від надмірного хвилювання в мене могло б нічого не вийти, і вона б подумала хтозна-що. Пізніше мені доводилось пересвідчитись, що коли занадто схвильований, а жінка пасивна – нема іскри...

Ми з Бульбашкою були в надзорці, всі на прогулянці, десь на поверсі куняв санітар, а мент був на виводі. Галка заглянула до нас у палату, відчинивши двері своїм ключем, я потягнув її на себе, а дері в цей час зачинились і клацнули. Я затяг її на Бульбашчине ліжко, якого не було видно, коли заглядати у віконечко в дверячх, і вона не опиралась. Але Бульбашка, який до цього мирно дивився у вікно на територію тюрми, раптом став швидко ходити по палаті туди-сюди поряд з нами... Ми з Галкою ще були цнотливими людьми (можливо вона мене любила), принаймні не могли займатись любов”ю при свідках, їй було лише 18-ть чи 20-ть, тому своїм біганням Бульбашка нам заважав. Я гаркнув на нього кілька разів:

– Стань і дивись у вікно.

Проте Бульбашка втратив самоконтроль. Часу в нас було обмаль, весь час хтось міг нагодитись, коротше, в останній момент, коли моя рука сковзнула за розинку, вона запручалась, я послав цю руку на поміч тій що її утримувала, вона випручалась, бо мої обидві руки ослабли. Я зрозумів, що на боротьбу в нас часу нема. Я, звичайно, не випустив би її, на волі, я відчував, що це майже не спротив, але цього шансу я не використав. Облапав Галку скрізь, попритискався, потерся і відпустив. Вона пішла, а на Бульбашку в мене була велика досада. Такі шанси в таких умовах не повторюються. Потім я розповів про цю пригоду Іванові, і ми разом шпетили Бульбашку, та що ти з нього дурня візьмеш? Він залишився нашим кентом.

Пороху я почав відчувати в роті гіркоту, інколи тупий біль у шлунку, тоді це минало і зрештою гіркота в роті стала постійною, а їсти зовсім не хотілося. В животімісцями з”являвся щем. Була в нас терапевт – жінка, з випадково почутої розмови я знав, що це зонівська коновалка, все життя працювала по зонах і вбачала в хворих лише симулянтів. І був у нас терапевт – чоловік, єврей, казали, що на волі має хорошу практику і до нього черга. Він лікував мене, коли мене отруїла Каткова у Восьмому. Я попросив Ганну Володимирівну, щоб вона показала мене йому. Своєю поведінкою він ніколи не засвідчував якоїсь недовіри до хворого, призначив аналізи і, як я потім переконався, встановив правильний діагноз. Він призначив мені полівітаміни.

Медсестра Поліна Іванівна, добрячка, зломлена життям жінка, колись вона була красунею, а зараз вже постаріла. Вона мені розповідвала, що в неї була дуже гарна єдина дочка, яка в розквіті, молодою померла від уколу пеніціліну, коли їй лікували зуби. Отже Поліна Іванівна мені говорила:

– Оце, Васю, такі ліки призначив тобі терапевт, – і дала мені кілька горошинок полівітамінів, що їх завжди давали дітям при потребі і без. Я, дурна голова, селюк, завжди ставився до будь-яких таблеток з недовірою, намагався їх не вживати, і полівітаміни, як і невралептики, став викидати в урну. Але разом з тим я зауважив, що моє самопочуття покращується, коли їм сиру смородину, перекручену з цукром, мені її присилала мати в посилках. Став я писати в листах до матері, щоб вона висилала мені таку смородину, та не так швидко ходять листи і посилки. Мене почало потроху згинати вдвоє. Вже не їв я салатів з сирої капусти, які ми, троє кентів, могли собі дозволити, роздобувши на кухні капусти, цибулі й олії. Я почав відчувати свій шлунок і запалені плями на його стінках. Добра душа, Ольга Павлівна, старенька няня, яка керувала отриманням їжі на кухні і пережила блокаду Ленінграда, мені співчувала і купила за свої гроші для мене на базарі в Дніпропетровську великий вазон алоє, яке я став їсти сирим, а молоді пагони розсадив у бляшанках на всіх вікнах. Десь я тут збирався вікувати, бо лікувальних властивостей алоє набирає через три роки.

Тут долинула чутка що Л. Плюща прямо з дурдому вигнали за кордон до жінки, а за тиждень-два у нас почало дещо змінюватись. Наприклад, замість обрізків шкурок з бойні інколи почали давати справжню свинину, щоправда, жирну. З нашого зеківського поверху один зек удавився шматком сала, поки його перенесли в хірургію, він помер.

Незрозумілим для нас усіх видалось випускання Плюща за кордон. То катували Лупиноса за уривки з історії хвороби, що якимось чином потрапили за кордон, а то випустили живого політичного принудчика. Тепер він на весь світ по радіо «Свобода» ніби то назвав Еллу Петрівну проституткою і садисткою, а вона падає в істерику і плаче. Вигнали на пенсію начальника дурдому Прусса, вигнали Каткову. А начмед же Каткова не забувала мене і в Другому. Приходжу раз з прогулянки, а мій матрас перекинутий, чиста майка, що я її тримав під подушкою, валяється на підлозі. Це, пояснили мені, Валентина Петрівна Каткова (начмед, полковник, нарешті лікар) особисто робила шмон і сварила завідуючу Аннушку, що у мене під подушкою виявилась чиста майка. А зараз дехто запитує себе, хто ж розстрілював, а хто встановлював факт смерті замордованого? В чорній люті старі комуністи киплять від будь-якого інакомислія і твердо переконані, що таких людей як я, треба просто знищувати, вони із своїх закапелків не бачать міжнародних гуманітарних зв”язків, і навіть ми, дисиденти, певні того, що нас таки треба знищувати в ім.’я навіяного нам комуністами майбутнього порядку і благоденства. Коли я вийшов на волю і гостював у свого друга Андрія в Житомирі (один з тих друзів, від якого в мене майже не було таємниць) він після другої чи третьої чарки і попутніх розмов щиро зізнався: «Таких як ти, Вася, треба розстрілювать». Він розумів, що коли система перестала фізично знищувати своїх ворогів, вона приречена. Чи радше, коли система занадто регламентована, позбавлена динаміки розвитку, а цей розвиток забезпечують лише інакшедумаючі, вона відмирає.

У ларьок нам вперше після відставки Прусса завезли кавуни, але свій шматок дієтичного м’яса я вже віддавав Іванові, бо не знав що діється з моїм шлунком, і боявся їсти м’ясо.

Дехто із зеків, ідучи етапом на Дніпропетровськ «на больнічку», умудрявся послати додому листа з дороги, і їм присилали посилки. Я приймав ці посилки в свою шафу (вони були вже «досмотрєни» ментами, тобто розпечатані). Ми з Бульбашкою були якраз у тій кімнаті, де стояли продуктові шафи, і варили собі щось на вечерю, коли принесли дві посилки. Я послав Бульбашку, щоб він гукнув з третього поверху цих двох хлопців, щоб при них розпакувати. Вони невдовзі прийшли, але вже так заліковані галоперидолом, коли з рота починає неконтрольовано текти слина, погаслі, землисті, стрижені наголо і в закривавлених кальсонах. Я відкрив їм посилки і відійшов до вікна. Там було печиво, сало, цукерки, не знаю чи є які обмеження для зеків, коли вони перебувають в лікарні. Обоє без розбору почали їсти все підряд, що потрапляло під руку, не соромлячись свого голоду, і один з них з сильно випнутими вилицями й синяком під оком, на обличчі в нього були якісь, можливо авітамінозні, а може, від якої шкірної хвороби, червоні плями, які лущилися, сказав своєму товаришеві:

– Які ми щасливі!

Бульбашка кивнув на нах головою і усміхнувся, я промовчав, я боявся усміхнутись, я знав, що з горя не можна сміятись. Довго потім Бульбашка при нагоді повторював: «Які ми щасливі» і підморгував мені.

Під час цих великих перемін прибув з етапу у наше відділення на принудку Вітя Соколов прямо з інституту Сербського за те, що одиночним пострілом з автомата вбив свого командира взводу, будучи з ним у відрядженні. Він часто наспівував:

Сіжу я за рєшоткой, жду от сіли пятєрік,

Как вдруг внезапно вскрилось єто дєло...

Вітя розказував, що в інституті Сербського на них випробовували новий препарат – Мадетен де по. Він входив у групу піддослідних, і вже коли пішов на етап і був у Лефортовській тюрмі, його так скрутило, що відкачували. Навіть на етап давали циклодол. Професор, який призначав їм ці ліки, казав:

– Что ж, рєбяткі, пострадаєтє нємного для наукі, – хоча я певен, що американці, які постачають цей препарат для Союзу, вже давно встановили допустимі дози. Але, як казав Ваня Вургун із Дванадцятого: «Русскій чєловєк твьордий, как сталь, но нєжен, как цвєток». Угорці теж пишуть на упаковках галоперидолу: не більше 10-ти міліграм, але таку дозу призначали постійно мені з діагнозом гепатохоліцистит, іншим давали рівно стільки, скільки могла витримати печінка.

Аж тут поширилась чутка, що наше Друге відділення перетворюють на чисто зеківське, а принудчиків розженуть в інші відділення. Ми з Іваном засумували і почали думати: куди податися. Ганна Володимирівна сказала мені та Іванові, що ми можемо вибирати на свій розсуд. Вона все-таки була до мене доброю, спасибі їй. Федір Іванович Достоєвський, описуючи лікарів на каторзі, каже, що всі вони були людьми, але ж це було так давно. Завідуючим у них був добрий чоловік, а ординатор просто добра душа. У нас же добрих можна було полічити на пальцях однієї руки, трохи сірих і нетрохи негідників у білих халатах. Але скрізь, де б мені не довелося побувати за шість років перебування в спецдурдомах СРСР, скрізь є добрі люди. Добро, хоч і притлумлене злом, не викорінюється навіть з найпохмуріших закладів, створених людьми.

Подумали ми з Іваном, погадали і вирішили податись у Дванадцяте під крило до Ельзи, чи в зуби. Думалося так: Дванадцяте відділення ізолольоване від головного корпусу так, як і Друге. Санітари почувають себе там вільніше, ми вже навчились з ними жити, і якось воно буде. Можна буде частіше виходити надвір. А в головному корпусі весь час сидиш на поверсі. Отже я сам вибрав свою долю.

Вже й Елла, після міжнародної критики, стала не та. Кажуть, плакала, але, кажуть, що і крокодил плаче. Таким чином пекельне коло замкнулось, я повернувся знову в Дванадцяте, туди, куди прибув етапом із-під слідства. Поселились ми з Іваном у робочій палаті в кутку, з санітарами ладили, підстригали їх, таблеток не ковтали, та вакансії на черпак і в комірчину не було. Пізніше Іван таки став крохмалити і прасувати халати, а я став плести сітки разом з усіма. Сітки Дванадцяте плело в себе в коридорі. Я нарешті здогадався, що мені треба їсти полівітаміни, Іван дістав мені їх цілу упаковку, шлунок став варити.

З усіх інакшедумаючих, яких мені довелося зустрічати в Дніпропетровську, в жодного не було яскраво виражної шизофренії, як на моє розуміння. Ні в поета зі Львова Кравченка, ні в Миколи Плахотнюка з Києва, ні в Бориса Ковгара і Анатолія Лупиноса теж з Києва, ні в Леоніда Плюща. Згодьтеся, що мені, людині, яка закінчила культосвітній технікум і три курси університету за шість (п’ять без слідства) років серед божевільних, можна було визначити головні ознаки гострого захворювання шизофренії. Але названі мною люди тихо і сумирно ходили по дворику чи по камері і нікому не нав’язували своїх ідей, чекали змін у суспільстві на краще, мало сподівалися колись вийти на волю.