Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Тут, між іншим, наша божевільня загорілась з верхнього поверху, точніше з даху. Ми бачили у вікна, як пожежні машини оточили наш дім і висовували довгі пожежні драбини, але ніхто не брався нас евакуювати. Сподівались на долю. І справді, пожежу загасили, але дах довелося розтягти, налили води у ті відділення, які були на останньому поверсі, і хворих з тих відділень розселили на нижчі поверхи, тимчасово. Знову довелося зсунути ліжка впритул і класти всіх покотом. Мені випало лежати між Гуріним і Хлєбіком, а їм обом якраз кололи сірку. Обоє стогнали і марили з температурою, і плакали на обходах, щоб їм закінчили курс. Сестри казали їхньому лікареві Ніні Михайлівні, що вже нема куди колоти. Саме тоді я бачив, як Ніна Михайлівна своїм ніжним пальчиком шукала на сідниці у Гуріна м’яке місце, куди б можна було ще вмазати чотири кубики сірки. Вона казала:

– Вот сдєсь еще можно, і вот сдєсь, і вот сдєсь.

Раз я бачив, як Ніна Михайлівна несла через двір відріз сірого світлого офіцерського шинельного сукна. Вона була офіцером Радянської Армії і намагалась виконувати обов’язок офіцера до кінця.

Ми боялись її як чуми. Але вона була дуже боягузлива і через внутрішній двір майже бігла. В цей час від зеків на принудку перевели Віктора Мельниченка. Високий атлетичний чоловік, гарний з лиця, мізки свії прокурив у Дніпропетровській області на конопляних плантаціях, на волі писав вірші і був романтичний хлопець. Мріяв про те, що коли вийде на волю і одружиться, темної весняної ночі виведе свою дружину на виоране поле, покладе її на теплу ріллю, але перед цим вона стоятиме боса на ріллі, її голий силует буде ледь світитися вночі, а він підійде до неї ззаду і обніме за талію, і буде гладити груди і стегна, а вже потім покладе на ріллю. Так от Ніна Михайлівна чогось розсердилась на Мельниченка і сердито мовила:

– Я вам призначу галоперидол

А Мельниченко їй гордо відповів:

– Їбав я твій галоперидол.

Ми були просто вражені його сміливістю. Вона таки призначила йому галоперидол, але колола недовго.

Після пожежі багатьох хворих брали носити шифер по сходах аж на гору дурдому. Пішов і я, але того ж дня мене запримітив начальник Прусс і заборонив. Політичні повинні були сидіти весь час зачиненими, лише на офіційну одногодинну прогулянку. Пізніше, коли ремонт закінчили і чужих забрали у їхні відділення, я, Іван і Бульбашка влаштувались у одному кутку надзорки біля вікна. Ми кентувались, хоча обоє моїх кентів не отримували здому ніяких посилок, зате в обстановці дурдому вони крутились. Іван мав завжди добрі стосунки з санітарами і бугром і взагалі був уособленням сили, а Бульбашка був колгоспним хлопцем, і коли ходив на кухню, старався принести картоплі, капусти чи олії. В основному – овочів. У моєму розпорядженні був ніж (брав по потребі в сестер, але в шафі теж мав заточку), електроплитка і каструлька, у якій я готував домашні страви: юшку, тушену картоплю чи тушену капусту з яблуками і цибулею. Кілька разів мати присилала мені в скляних банках кролятину залиту свинячим жиром, і юшка з кролятиною була для наших шлунків дуже доброю. Та й тушена капуста з маслом, цибулею і яблуками були дуже смачною.

Іван спав під стіною, я – через проміжок, а Бульбашка теж під стіною, але в нас в ногах через прохід. Навіть зимою у нас було відчинене вікно. Я додатково вкривася бушлатом, а Бульбашка, який на волі вічно ловаив рибу і киснув у Дінці, спав у одних трусах, натягнувши до підборіддя сто разів прану байкову ковдру (без простирадла) і йому було тепло. Поряд зі мною (ліжка стояли попарно) спав Славко Гонін. Сидів за те, що хотів купити в касі на Виборгській стороні (Ленінград) квиток на поїзд, який ішов убік кордону. Касирка сказала:

– Подожді, мальчік, – викликала наряд прикордонників і вони його забрали. Слідчому славко сказав, що хотів просто побродити по лісу. Але у мішку у Славка була пара гумових чобіт і запас харчів на три дні, тому слідчий умовляв:

– Ну признайся, що ти хотів піти за кордон, тобі ж нічого не буде, адже ми взяли тебе в Ленінграді.

І Славко, по простоті душевній, признався. Тоді слідчий ще запитав, чого Славко хоче за кордон, на що Гонін відповів, що хоче піти в Індію і познайомитись зі справжніми йогами. За це його привезли в Дніпропетровську божевільню спеціального типу. Було йому 18-ть років, був він добродушний і веселий хлопець, дивакуватий. Лівкувала його, як і мене, Ольга Журавкова і дуже малими дозами. Але Славко на кожному обході набридав їй своїми розмовами:

– За що ви мене тримаєте серед вбивць, що я такого зробив? Ви ж лікарі, давали клятву Гіппократа, повинні бути гуманними. Випишіть мене, я вас дуже прошу, Ольго Іванівно.

Ольга Іванівна казала:

– Слава, виписую не я, а комісія. Веди себе хорошо, ходи на роботу, прийде час – випишем.

Сидів Славко лише півроку. За це набридання Ольга потроху збільшувала йому дозу ліків, аж поки сеча в Славка не стала такою густою, як сливовий сік. Як зараз бачу, стоїть нескладний Славко – одною рукою тримає кальсони, а в другій півлітрова банка з сечею густою і неприродного кольору і докірливо дивиться на Ольгу Журавкову.

У відчинене вікно до нас в надзорку долинали звуки із життя тюрми. Там, як я вже казав, було багато нових тюремних корпусів з малими вікнами. Там було своє життя, вибухи реготу, тиша, крики у вікно:

– Тюрма, тюрма, дай клікуху – і за тим зневажливі викрики з сусідніх корпусів. А то в крайньому крилі перегукуються в тюремних ізоляторах. Якийсь хлопчачий голос закликає:

– Сусідко, сусідко, як тебе звати? Я бачив, як тебе вели з прогулянки. Ти гарна дівчина, за що сидиш? Давай познайомимось.

Вона нарешті відгукується, що її звати Люда, сидить по такій-то статті. Довго вони розказують чи вигадують одне одному про себе, доки їй не набридає і вона замовкає. Хлопець горлає:

– Людо, Людо!

Вона мовчить.

Він не затихає:

– Людо, Людо, Людо, – вона мовчить, а він не вгаває. Нарешті вона викрикує:

– Чого тобі, заладив?!

– Сосі х… у верблюда!

Тут вона на весь голос:

– Дурак, підер, парчак, сволоч, падло – проби ніде ставить!

І знову тюрма затихає. Десь там сидять, грають, казяться, сумують, але сюди не чути.

Тож бо ми влаштувались у Другому непогано, але тюрма гризе тебе, як іржа залізо, як би ти до неї не прилаштовувався. Невдовзі до мене на побачення приїхала мати і жінка з дітьми. Приїздили вони раз на рік, влітку, щоб було тепло в дорозі та і відпустка у вчителів літом. Попереднього разу привозили з собою мого старшого сина Вітю і мені вдалося дві хвилини потримати його на руках, а цей раз взяли й Оксанку. Адже вона теж хотіла побачити тата. Віті вже було шість, а Оксані три роки. Дуже гарненькі в нас діти, всі знайомі і незнайомі до них забалакують, коли бувало десь їдеш у автобусі чи поїзді.

Побачення ішло як завжди. Сиділо ряд змучених, залікованих, зануджених безкінечним сидінням у затхлому приміщенні принудчиків і ряд їхніх родичів, хоча сумних і притлумлених, але засмаглих – з сонця та волі барвисто вбраних людей. Починалася інтимна розмова, щоб усі чули:

– Ну як ти тут?

– А що, як ти там, як ти тут? Не крикнеш, не застогнеш, що от пропади воно пропадом таке життя, бо зразу на шприц.

– Тому торочиш:

– Нічого, так собі, оце вже став ходити плести сітки, платять за ту роботу по шість копійок за штуку, лише геть божевільні можуть виплести за день шість чи аж десять сіток, а так – три чи п’ять – за день 30 копійок і то добре. За місяць набігає на пару кілограм цукру, а це для тих, хто не має родичів, теж велике діло. Дехто заробляв за місяць аж по десять карбованців, а вже рекордом було – дванадцять карбованців. Не скажеш, що цех розміщений у підвалі, де під усіма стінами, плече в плече, сидять працюючі, нема вентиляції і стоїть пилюга, бо зразу активне лікування, шприц три рази на день у всі можливі м’які місця і затемнення сонечка в очах на довгі дні у надзорці. Я знаю випадки, коли хворим з метою покарання, кололи сірку навіть у подушечки долонь. У всякій справі є передовики. Люди на дозвіллі придумали багато чого, не переймаючись стражданнями собі подібного.

Спершу зі мною говорила мати, а жінка була з дітьми надворі. Тоді вони помінялись. Поговорив я трохи з жінкою, весь час чуючи на душі каменюку, абсурдність, недоречність цих побачень з живим але похованим на невизначений час, в той час як його чекають, надіються, пишуть прокурору, а діти ростуть без батька. Нарешті жінка стала питати в адміністратора, щоб увести показати мені дітей. Але та жінка-адміністратор, яка тут служила, була у відпустці і її замінював якийсь мент у цивільному. Він відповів:

– Нє положено.

Ми почали його умовляти:

– Лише на п’ять хвилин, лише на одну хвилину, – але він темпелив:

– Нє положено.

А я ж минулого року на побаченні тримав Вітю дві хвилини на руках. Я внутрішньо стиснувся, як під час небезпеки, і попросив нашого бугра, щоб сходив у відділення і покликав завідуючу. Бугор, Іван Семенович Скриник, був добрий чоловік середніх років і зросту, кругловидий і натоптаний – сидів за те, що з п”яної голови набрав мішок каченят не в своїй сажалці. Сильно впала наша сільська мораль, коли такі люди, як Іван Семенович, в серцевині своїй добрий і людяний чоловік, бере у мішок чужих каченят. Іван Семенович хутко сходив і сказав. Що завідуючої нема. Я ще наполягав, щоб запитали у начмеда по телефону, але її теж не було. Отже, діти повинні були їхати назад так і не побачивши батька. А їм же певно обіцяли в поїзді, який їде від Києва до Дніпропетровська півдоби, що от приїдем і побачите тата. Але після того, як мені дали діагноз з формулою «принудлікування», вже ніякі людські закони мене не захищали. Мене можна було зачиняти у які завгодно ізолятори, гасити або збуджувати мій мозок різними хімічними препаратами, брати пункцію (спинний мозок), робити електрошоки чи інсулінові шоки. Я був ніби біомаса, яку можна жувати як завгодно, а діти сподівалися побачити батька.

Себе завжди не так шкода, як тих, кому ти своїми нерозважливими чи необхідними вчинками приносиш страждання. Десь далеко в глибині я почав закипати, жінка і мати відчували це і почали мене заспокоювати, хоча зовні я не робив ніяких різких рухів і вів себе „як положено”. Побачення закінчилось. Іван Семенович вивів мене в коридор. Між коридором, яким родичів запускали на побачення і тим коридором, що заводили нас, були загратовані товстими гратами двері. Вірніше, двері зварені з округлих прутів із такими просвітами, щоб не могла пролізти голова людини, для певності ці двері були ще обтягнуті стальною сіткою з оком у три сантиметри. Вікно з цього коридора виходило на дорогу, якою на територію тюрми заїздили машини. Над ворітьми теж було перекриття, тому в цьому коридорі, куди вийшли ми зі Скринником, були майже сутінки. І от по той бік гратованих дверей з сіткою жінка увела дітей і я зміг їх побачити.

Більшенький Вітя і меншенька Оксанка стояли, взявшись за руки, в затіненому коридорі і з виразу їхніх лиць було зрозуміло, що вони мене не бачать за сіткою, а лише здивовано і злякано роззираються. Я хотів сказати їм якесь слово, покликати, чи що, щоб звернути на себе увагу, але тут розчинилося віконечко того мента, який перевіряв перепустки, і мент щосили закричав:

– Убєрітє дєтєй! Нє положено!!!

Він кричав на все горло, не стримуючи голосу, жінка хутенько вивела дітей, Іван Семенович лагідно взяв мене за руку і мовив:

– Пішли, Вася.

Він теж був зек і людина також. Він відчував момент, в нього не те що у ментів, ще не було імунітету перед співчуттям до людських страждань. Я не закричав, не втратив свідомості, не вигукував прокльонів, а мовчки побрів за санітаром і зайшов у випалений сонцем, погано заасфальтований двір нашої тюрми. Наше відділення якраз було на прогулянці і санітар завів мене в дворик. Іван Лунишин глянув на мене і не став нічого розпитувати. Я пішов по дворику туди-сюди. Чамріючи від сонця, як я їх проклинав, як я їх ненавидів – тюремників тюрми народів СРСР, як я їх матюкав,як я їх ненавидів, я був усередині як випалене дерево.

Мої прокльони піднімались у марево літнього неба і десь доповнювали критичну масу загальнолюдських прокльонів, з яких постають жорстокі вітри революцій. Але проклинав я пошепки.

Борис Дмитрович Євдокимов, ленінградський журналіст, який сидів за діяльність в НТС і мав уже 60 років, завжди замість молитви шепотів:

– Как я вас нєнавіжу, – він мав на увазі комуністів. Боже, как я вас ненавіжу, как я вас ненавіжу. Я ж сидів за написання Програми Української Національної Комуністичної Партії, бо вирощений на тотальній сталінській агітації, не усвідомив тих злочинів, які вчинили комуністи, будучи при владі. Як вони заляпали, викупали в безневинній крові цю ідею. Вони не зуміли покористуватись владою. Лише мудреці можуть бути справедливими, бо вони мають стійкий імунітет до розкошів, а незаможники і пролетарії, на яких завжди робив ставку Ленін, щоб захопити владу, дуже швидко розбещуються цією владою і стають кровожерливими садистами. Комуністичні вожді, як-то Дзержинський, Сталін і т.п., могли самочинно писати на «Дєлє»: «Розстрілять». Державна мудрість про яку мріє людсво, повинна бути лише Божиста. Лише Бог справедливий, але ж є ще напів-Боги, яким поклоняються різні частини людей на землі і тому в них різна правда.

Та внутрішня напруга, яку я пережив під час побачення, ледве не закінчилась для мене справжнім божевіллям. У мене ніколи не було галюцинацій чи «голосів». Голоси – це коли в голові у хворого, незалежно від його волі, весь час хтось, або він сам, говорить. Після побачення, як тільки я заплющував очі і ще не встигав заснути, в моєму мозкові починали звучати слова, яких я не контролював. Слова і уривки тих розмов, які я казав, коли розподіляв їжу для хворих. Тільки заплющу очі, як лунає:

– Дай сюди ще черпак!

Розплющу очі, знову заплющу, знову голос:

– Піди розтопи масло, – і ще всяка нісенітниця.

Я злякався, але нікому не сказав про свій новий стан. Я лежав з розплющеними очима, щоб голоси не виникали, і вже як засинав, у голові починався якийсь діалог, десь ще вигулькнула думка, що це все крізь сон, це можна було назвати сном, а сон – це природно, сон з розмовою може приснитись будь-кому. На другий день вчорашня ситуація потроху стала забуватись і за кілька днів все нормалізувалось. Згодом я написав дружині, щоб більше не привозила дітей на побачення. Я боявся що вдруге не витримаю.

Їжу нам приносили з кухні в термосах. Санітар брав кілька хворих, щоб іти по обід. В цю команду входив і Вася Шаповал. Невисокого зросту, міцної квадратної будови, не дуже щоб плечистий, плечі округлі, кругла голова і невиразне лице. Часто на замовлення принудчиків і санітарів Вася співав речитативом кілька найпохабніших блатних пісень на зразок: «І говоріл єй, ширє ножкі, Рая». По божевільнях сидів давно. Зараз йому було 35 років. Він розповідав, що колись їхню сім’ю прокляв якийсь дід-характерник, коли їхні сім’ї полаялись за межу. З того часу в город до них почало лізти всяке гаддя. Мати померла, батька сам Бульбашка побив і він теж помер, лише сестра вийшла заміж і жила в Харкові. Люди раяли, що треба продати хату комусь хоч за три копійки, тоді прокляття втратить силу. Ми радили Бульбашці:

– То продай.

Але Вася лише сопів і знизував плечима. Він казав, що на принудці йому добре, а от на цивільній дурці – жахливо. Я йому не вірив, проте у мене ще була нагода в тому пересвідчитись, що тяжко хворим важче в обласній, ніж в союзній божевільні.

Бульбашка був родом зі Слобожанщини, з Дінця. Можливо в ньому поселився вільний козацький дух, і він не признавав суспільних норм. Він хотів жити в курені біля Дінця, ловити рибу, пиячити і не виконувати більш ніяких повинностей. Коли його хотіли забрати в армію і на комісії сказали, щоб роздягнувся до пояса, він скинув штани, а не сорочку, з того часу його почали садити в божевільню, а він утікав звідти, аж поки не заперли в Дніпро. Лікарю він завжди казав, що на волю не надіється, що сидіти йому тут до смерті. З усіх лікарів найбільше поважав Неллу Іваніну, бо його теж перевели у Друге з Восьмого.

Останнього разу Бульбашка втік з Ігрєні, прийшов додому і заліг на холодну піч. Звісно, санітари зразу прийшли його ловити і затарабанили в двері. Вася пожбурив у вікно цеглиною, яку виламав з плити, і висадив вікно з рамою. Санітари вшились і викликали міліцію. Вася взяв на плече широку сокиру і пішов на Дінець до свого куреня і ятерів. На леваді, ген вже недалечко і смуга верболозу понад берегом, понад самою водою, а тут долина густо і п’яно цвіла смілкою, курячою сліпотою і зірочками, його оточили троє санітарів і два міліціонери. Санітари відстали, а два міліціонери з наганами почали наближатись до Василя з тилу і з фронту. Вася стояв, тримаючи в руках важку сокиру, і чекав. Обидва міліціонери почали стріляти з 5-7 кроків. Дві кулі зайшли Бульбашці під ліву лопатку (одна понад самим хребтом). Той міліціонер, який стріляв з фронту, одну кулю загнав у рот, вона вибила передній зуб і вийшла по м”якоті лиця біля вуха, друга перебила плечову кістку правої руки, яка тримала сокиру і теж вийшла, а третя застряла в лівій руці, і Вася всім показував її, давав полапати бажаючим. Він вижив, на доказ того, що не бреше, скидав сорочку і показував дві пробоїни в спині.

Після обіду ми з Іваном брали за ручки каструлю з недоїдками і в супроводі санітара йшли до тюремних воріт. Час від часу хтось доносив Катковій, що я ходжу на винос, вона читала мораль Ганні Володимирівні, а та наказувала бугру, щоб мене не брали на винос, та я мав на цей привілей «законне» право, бо був на черпаку. Аннушка бачила, що відколи я на черпаку, совість за розподіл продуктів у неї спокійна. І коли бугор Скринник через кілька днів знову брав мене на винос, завідуюча не помічала цього порушення режиму, доки хтось знов не доносив Катковій.

Там, на виносі, я одного разу зустрівся з Льонею Плющем. Ми знали, що за нього клопочеться жінка, щоб вирвати за кордон. Лікарі лютують, що Льоня вперто домагається свого і не визнає себе божевільним. Всі ці чутки справно циркулювали по дурдому на 1000 чоловік. Тим більше, що з усіх відділень, крім Дванадцятого, хворі ходили плести сітки в цех. Зрозуміло, всякі домагання своїх прав окошувались на Льоні новими і новими призначеннями трифтозину вдень і тизрцину на ніч. Лиш божевільним відомо як ці препарати пригнічують душу, томлять, сушать її. Про це я Льоню не розпитував, це ми знали обоє. Сам же я вів себе з персоналом до неможливого коррректно, оберігаючи себе для виконання свого задуму: написати книгу про справжню українську Віру.

Ще будучи редактором у видавництві «Музична Україна», і будучи всім тілом і душею у тодішніх суспільно-політичних рухах Києва (1968 рік), я відчув, що в українській самостійницькій ідеї немає Бога. Тобто те, що у 988 році обрубана генеза українського народу, вона куца, непереконлива і хаотична. Порожнеча в пам’яті про кількатисячолітнє доволодимирівське життя десь в генах стирчить запитанням і невдоволенням. Пізніше я побачив, що народ кожного найменшого тихоокеанського острова, тубільний народ, має генеалогічну легенду, яка пояснює цьому тубільцеві його Божисте походження. Християнська ж релігія не пасує до нашої української душі, як піп у чорній рясі на весіллі.

Це прагнення віднайтися вже дозрівало в народі: у творах багатьох українських письменників, у наріканні їх на князя Володимира, у розмовах про те, що Україну може врятувати лише геній.

Коли народ починає відчувати себе народом, його спільна думка-душа починає колосальний колообіг, шукаючи втілення в Генії і народжуючи Пророків, Просвітлених, які виголошують беззаперечні істини, визрілі в глибинах.

Пам’ятаю, я говорив про це Мишку Григоріву у кафе Хрещатий Яр, яке розмальовував Борис Плаксій. Мишко, схильний до екзальтації, жарту ради, в присутності Бориса Плаксія став переді мною на коліна і заявив, що він молиться людині, яка пише українську Біблію. Але це були ще лише розмови, ще я не написав тоді жодного рядка, та і мав я написати не Біблію, а Берегиню. Треба було позбавлятися комплексу меншовартості, назв типу «український Достоєвський» чи «український Байрон», тобто український епігон Байрона. Все це треба було перерости, коли український письменник, перш ніж сказати своєму народові правду, три рази вдарить поклона «великому російському народові», а тоді три рази пошлеться на світові приклади, що от,мовлв, і он ті так думали, і п”яті чи десяті, то й нам би не гріх. Доки б’є ці поклони, то забуває, про що ж він хотів сказати. Борис Плаксій малював на стінах кафе Хрещатий Яр усю історію України, вписуючи в сучасний період лики всієї київської богеми. Протягом усього дня і кожного дня сюди ішли люди, щоб подивитись на ті малюнки з фотоапаратами, кінокамерами і пляшкою в кишені. До вечора тут ставав справжній балаганобардак. Коли б я туди не заходив, якраз розливали, аж поки кедебісти не наказали обдерти ті стіни і поламати з Борисом контракт.

Аванс, правда, він вже встиг спожити. Десь перед кінцем блискучої сторінки в історії київської богеми, котра ось-ось мала перегорнутись, щоб стати чистою і непорочною, як папір без тексту, Борис влаштував собі тут іменини. Товариство було змішане, якийсь поет Криворотько образився, що я назвав Бориса Олійника комсомольським поетом і навіть задирався. Тобто, коли в українському болоті лише почали виплоджуватись пуголовки, щоб невдовзі стати геніями, гордістю українського народу, кедебе осушило це болото, як Полісся.

Льоня Плющ сказав мені тоді, що трмав Програму Укомуністів у руках, але не встиг прочитати. Ніколи я не думав писати якихось політичних програм, але в українському національно-визвольному русі повторювалась стара хвороба, національно живими до чергової політичної відлиги залишались лише письменники, і їм від цього не було де подітись.

Пишучи роман «Помирав уражений проліском сніг», я підтримував дружні стосунки з Іваном Світличним. Коли на обговоренні в Будинку літераторів В. П”янов і Д. Білоус, а з ними й інші дружно засудили мої вірші, назвавши їх снобістськими та національно безликими, В. П’янов звернувся до В. Голобородька, а що він, мовляв, з цього приводу хоче сказати, Голобородько сказав, що він винен Рубанові п’ять копійок, тому нічого сказати не може.