Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)
| Вид материала | Документы |
- Тема : Повторення вивченого про види речень за метою висловлювання. Мета, 132.82kb.
- Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004, 2054.16kb.
- Вода в природі. Властивості води. Кругообіг води в природі Урок природознавства, 74.88kb.
- 1-й ведучий. Добрий день, дорогі гості! 2-й ведучий, 93.18kb.
- Якою буває вода. Що може вода, 53.89kb.
- Новикова Анна Ивановна, 288.1kb.
- Русанова Наталія Олександрівна, категорія "спеціаліст Ікатегорії". Люблю, щоб мої урок, 45.37kb.
- План Антропогенний вплив на навколишнє середовище Аварії з викидом радіоактивних, 99.84kb.
- «Екологія крізь краплю води», конференції «Про що розповість весняний струмок», «Джерела, 343.1kb.
- Карел Чапек, 1066.5kb.
Я відчув, що недоречно кидатись у обійми, і ми не кинулись один одному в обійми, ми в”яло поздоровались за руку і говорили про що-небудь. Я взяв на коліна обох дітей і вони не пручались і не щебетали до мене, а сиділи тихо. Я, щоправда, дорікнув:
– Чого ти так довго не їхала?
Вона стала темпелити:
– Робота в школі, на городі, діти малі...
Я мало не вилаявся вголос. За столом сидів санітар. Він бачив, що побачення в нас якесь дивне, але він вже набачився всього. Ми так і не сказали одне одному нічого. Вона почала збиратись додому, і я провів її до виходу. Дощ лив поривами, інколи стихаючи і переходячи в мжичку. В таке затишшя вони побігли до автобуса. Я попросив її, щоб приїхала без дітей і в кращу погоду. Вона муркнула щось непевне і зникла в тумані мжички. На душі було бридко і думки почали кружляти навколо рішучих дій на розрив. Але тюремні поради – це досвід країни зеків, країни СРСР. Тому я знову став чекати, але вона не їхала.
Радянська судова процедура передбачала, що для того, щоб мене випустити з Глевахи, треба ще одне засідання обласного суду. Перший суд, коли я сидів у Казані, знімав з мене «соціальну небезпечність», а другий «принудлікування», чи навпаки. Ви відчуваєте, як тонко? Оце така «неосудність» в зв’язку з захворюванням. Тому що з мене не було знято одного цих формулювань, мене не випускали ні на які зовнішні роботи. Хоч які там роботи, коли починає боліти голова від підвищеного тиску навіть тоді, коли доводилось вдвох піднести на другий поверх чотиривідерну каструлю з борщем. І от викликє мене завідуюча Поліна і заявляє:
– Поєдєш работать.
– Куди?
– Вранці підеш до прохідної, там скажуть.
Було вже 14-те травня, настала така спека, яка в наших місцях буває лише в середині літа. Я зачудувався тим, що мене випускають на роботу за територію божевільні. Десь, як виявилось, треба було їхати до Борщагівки копати траншеї під склади. Але я також подумав, що кедебе знову виробляє якісь експерименти. Наближалось 22 травня – день перевезення труни Шевченка на Україну, а в Програмі, за яку мене посадили, цей день оголошувався днем політичних акцій проти зросійщення України. Тому кедебісти подумали, що коли я потраплю на волю, тут я й заметушусь.
Але на той час, коли нас сажали (1972 р.), не було на Україні організованого політичного руху, було товаришування, яке нікого ні перед ким ні до чого не зобов”язувало. Звичайно, якби 1972 року на Україні не почали хапати методом облави, то вже до того йшлося, десь за рік-два була б і українська політична організація. Бо потреба української нації у політичній організованості безсумнівна. Адже КПРС – це лише змінена назва РСДРП – Російської соціал-демократичної партії. Хоча такі демагоги як Борис Олійник і вболівають, що росіяни, мовляв, теж не мають політичної партії.
Отже кедебісти будуть за мною стежити до того часу, поки я не матиму в руках чогось компрометуючого, а так не будуть мене чіпати, подумав я, а це значить, що я можу відвідати своє село. Другого дня, взявши зі свого речового мішка цивільну одежу, я прийшов на КПП. Було 15-те травня. Там у маленький автобус сідали алкоголіки, щоб кудись їхати. Я запитав куди вони їдуть, і вони сказали, що в Корчувате на цементний завод. А через Корчувате ходив 99 автобус просто у моє рідне село Лісники. Тому я вирішив їхати з ними, а до Борщагівки чи в Жуляни хай їде хтось інший. З нами не було ні конвою, ні санітара, лише шофер, і от ми заїхали на територію цементного заводу в Корчуватому.
Я відразу ж звернувся до чоловіка, який взявся нас розподіляти по різних роботах, з проханням, щоб мене відпустив, бо я шість років не був удома, але він не захотів вникати, не хотів брати на себе відповідальність. Нам видали рукавиці і респіратори, а також по лопаті. Мене і ще якогось алкоголіка послали у вузьку яму глибиною десь 2,5 метра, звідки наверх ішов шнек з елеватором. Ми повинні були лопатами очищать дно цієї ями, кидаючи цементний пил у шнек. При першому порусі лопати цей дрібнесенький пил починав плавати в повітрі і нічого не було видно, лопатою треба було працювати навпомацки. Я зрозумів, що коли ще п’ять хвилин у респіраторі і духоті побуду в цій ямі, то мені не треба буде ні жінка, ні діти, моє серце просто лопне. Тому я спинив свого напарника, зняв распіратор і сказав:
– На тобі три карбованці (така тоді була ціна пляшки казьонки), і якщо хтось буде питати де я, скажеш, що сидить там у ямі.
Тоді виліз на поверхню, вийшов на територію заводу і пішов у протилежний від виходу бік. Переліз загорожу збоку Багринової гори, обійшов понад загорожею з зовнішнього боку до Набережного шосе і, затискаючи рукою серце, як тільки міг швидко пішов у бік центру Корчуватого. Бігти я не міг, хоча хотілось зірватись на свої колись сильні ноги, так, як у армії на довгу дистанцію, але здоров’я у мене забрали нетрохи. Випили кров, кожних два тижні протягом більш як чотирьох років у мене брали кров на аналіз із вени, щоб лікувати, лікувати... В нашій країні лікування безплатне.
З Дніпра подував свіжий вітрець, я був у куфайці з рукавицями в руках і з респіратором у кишені і стримував себе, щоб не бігти. Хоча я всім своїм єством знав, що піддаюсь на провокацію, ризикуючи випискою до жінки і дітей, проте, коли я переходив переїзд і вже підходив до зупинки свого автобуса, було таке відчуття, що хай мене за цей вчинок знову на все життя запакують на спец, я все одно йтиму в цьому напрямку. І доля була ласкава до мене. Зразу підійшов 99 автобус, який ходив раз на годину. Навіть було місце, де сісти. Знайомі люди ледь на мене позирали. На передньому сидінні молода жінка щось говорила до своєї дитини українською мовою, а дитина дошкільного віку відповідала матері російською. Одна лісницька жінка, з таких, як ото витесані з пісковику на скіфських могилах, з відтінком непорушної вічності, суворості, байдужості і впертості та ще материнськості на лиці, сказала:
– Вона в тебе, Галю, справжня кацапка.
Галя:
– Оце вірите, я до неї говорю завжди українською мовою, а вона змалечку ходить у дитсадок (вона була мати одиночка), я ж на роботі, і оце так говорить.
Друга жінка й собі підкинула:
– Виросте, може, й навчиться своєї, як доведеться в село по харчі їздити.
– Як буде жить в Києві, то й не навчиться.
Я разом з усіма слухав цю розмову, усередині важкий як камінь (здавалось що прожив сто років, зараз мені було тридцять шість), заціплений, загодований галоперидолом, не міг роззявити рота, щоб і собі додати якесь слово. Я промовчав, але мені було соромно й гірко, соромно й гірко. Вийшов на кінцевій зупинці в центрі села, зауважив, що доки сидів, через село проклали асфальтову дорогу. Я зразу пішов до школи, знайомі дерева, дереза над дорогою густою стіною на обривах, будинки і люди наново фіксувались в очах.
У школі якраз була перерва, в своїй старій куфайці я пройшов через шкільний коридор, який вирував галасуючими школярами, через прохолодні після надвору сходові площадки східцями на другий поверх до учительської, постукав, прочинив двері, сказав «добрий день», глянув на свою жінку яка сиділа за своїм столом, на якому стояв її портфель, сказав:
– Прийди додому, – і пішов швидко додому, наскільки дозволяло серце. Зайшов у рідну вуличку. Дворище з розваленим старим хлівом і стіни нового цегляного хліва, якого почала будувати жінка без мене. Але розвалена загорожа навколо двора і взагалі двір засвідчував, що він сирота, ось вже сьомий рік без господаря. І хата, бабина хата, наша хата (баба померла, не дочекавшись мене) стояла на горбочку, а понад хатою вузеньке подвір’ячко, відгороджене струганими штахетами з заокругленими вершками, які я колись вирізував ножем, і кущ бузку на розі хати, і кручені паничі, і сходи на ганок, невправно полагоджені жіночими руками.
Я знайшов ключ, відімкнув хату, зайшов у сіни і вдихнув їхню глиняну прохолоду. Все тут було, як раніше. Взявся за клямку дверей і зайшов у хату. Доки я переживав, прийшла жінка. Я не став з нею рвучко обніматись, лаяти чи докоряти, виливати свою душу. Я сказав:
– Замкни хату і роздягайся.
Вона розстелила ліжко і стала роздягась, а я вийшов із світлиці в кухню і теж став роздягатись. Часу в мене було мало. На три години треба було бути в Корчуватому, щоб сісти на автобус і разом з усіма їхати в Глеваху, аби мене не кинулись шукати і не пришили втечу, а зараз вже було пів на першу.
Повністю голий я зайшов у світлицю. Вона лежала на білих простирадлах, розповніла, гарна і гола, поклавши руку під голову, приплющивши очі і поклавши ногу на ногу. І я ліг поряд з нею, але напруги не було, так «на пів шостого», я спробував притулитись до неї, тіло було прохолодне впроти надвірної літньої спеки, але ефекет був нульовий. Я встав з ліжка і вона озвалась:
– Може, тебе там підлікували?
Я знав, що я не імпотент, хоча не міг зрозуміти, що зі мною сталося в даний момент. Я сказав:
– Нічого мене не підлікували.
Фраза вийшла якась неоковирна. Я голий ходив по хаті, а вона ще лежала в ліжку з приплющеними очима. Вийшов на кухню і глянув на буфет. Там, як і раніше, стояв графинчик з горілкою. Я подумав, що треба було б випити сто грам, але від мене буде пахнути спиртним, коли я повернусь в божевільню, та й не відомо, як поведе себе серце. Тому я облишив графинчик і знову зайшов у світлицю.
Глянув на голу жінку. Час танув. Нарешті я почав оживати зсередини, і я зробив другу спробу. З горем-бідою мені вдалося всунути напівстоячого, вона затиснула Його Лоном, відчула нарешті що Він як кістка, посмикала Лоном Його туди-сюди і озвалась:
– А мені сказали, що ти вже не будеш здатний і тому я боялась до тебе їхати.
Я мовчав. Вона завжди намагалась бути зі мною чесною, не хотіла лицемірити, щоб потім іти на розрив. Жити з імпотентом вона не могла уявити як. Коли ми перемагаємо, ми багато що можемо забути.
Звиклий за ці роки до твердої долоні, я довго її ковзав, в організмі завжди є запас на форсаж, і серце моє не лопнуло. І хоча з першого разу ми не знайшли свого спільного ритму (в тюрмі зеки мене попереджали, що в жінки тимчасово може розвинутись фригідність, якщо вона не живе регулярним статевим життям), і вона не впала у вищий екстаз, та і я теж, але я знову її завоював, наче втрачену столицю.
Коли вона одягалась, низько нахиляла голову, щоб я не бачив її лиця, але я бачив, що на її обличчі розквітає така дитяча, чиста, безпосередня усмішка, яка може бути на лиці лише у щасливої жінки. Ми обнялися. Я сказав: «Приїзди» і поспішив у Корчувате. І я встиг якраз на той час, коли алкоголіки вже сідали в автобус. Правда, підвіз мене в Корчуате чорною Волгою, випадково чи ні, слідчий з особливо важливих справ, сам родом з Лісник, підполковник у цивільному, бо сусід, материн двоюрідній брат не захотів, думаючи мабуть, що я втік з тюрми. Сидячи в автобусі на сидінні, я трохи заспокоївся, щоб відчути самого себе, і я відчув як навколо всього мого тіла палає наче німб, животворний вогонь, і коли зайшов у відділення, Мишко Н. завважив, що у мене дуже світле лице. І я ще відчував навколо тіла теплий вогонь. Я сказав Мишкові, що був у жінки. Він мене привітав. Радістю завжди хочеться з кимась поділитись.
Вона стала їздити до мене раз на тиждень. Я давав фельдшеру троячку і йшов з нею за територію. В бетонній загорожі було багато лазів, якими обслуговуючий персонал розносив по домівках наші харчі. Глянеш з поверху, а вони з важкими сумками, як щурі, зникають у тих лазах. Ми виходили в поле. Зелена озимина вже йшла в трубку. Понад каналом ішли до заблуклих у посівах кількох диких груш і там було чи то лисяче, чи ще якого звіра, лігво. Вона приносила чогось смачненького поїсти і ковдру, а також брала з собою рожевий квітчастий халатик з коротким рукавом і шлярками. Роздягалась до комбінації, тоді надягала халатик і знімала все інше. Це була прекрасна жінка і моя.
Вона купила бадмінтон, і ми грали в бадмінтон біля торішньої скирти соломи, в Вітя подавав воланчик, а Оксанка сиділа під скиртою на соломі. Тоді ми всі разом сідали під скиртою і Людмила розкладала всякі наїдки. Я сидів, обнявши своїх дітей і розумів, що батько для дітей – це сонце. Що це злочинно залишати дітей без батька. Але і Україна була в неволі, і мій народ зникав, і своїми стражданнями я його не порятував. Десь далеко бриніла думка, що треба збиратись на силі, щоб кинутись під під танк, але поки що я обнімав своїх дітей і сміх, змішаний зі сльозами, бринів у моїх примружених очах.
Через шість місяців мене викликала завідуюча Поліна у свій кабінет. Там сидів чоловік за тридцять років, рудий, синьоокий офіцер КДБ у цивільному. Звідуюча вийшла. Я бачив перед собою свого супротивника, свого ворога, котрий як тінь стояв позад лікарів ось вже сьомий рік, і із-за їхніх плечей спостерігав за своєю жертвою, придумуючи новий шантаж.
Він почав:
– Нашє правітєльство і партія гуманни і оні замєнілі вам тюремноє заключєніє на лєчєніє.
Я дивився на ньогоі думав, що цей типаж звик рахувати людей на дві категорії: працівників органів і простих смертних, і на язиці в мене крутилась фраза: «Краще вишка, ніж ваш гуманізм». Віддих у мене був здушений тим шаром душевної втоми, який навалився на душу за повних шість років підходу три рази вдень до столика з отрутою, під слідством цю процедуру замінювали викликами на допити. Але замість цього я сказав:
– Вийду на волю, займусь будівництвом хати, заведу бджоли.
Боротьба тривала. Після цієї розмови завідуюча порадила мені поголити українські вуса, бо мене повезуть на суд, і щоб суддя, чого доброго, не подумав, що я не покаявся.
Я поголив вуса, але мене не помилували, лише через два місяці повторний суд зняв з мене «принудлєчєніє». Возили мене на обласний суд на площу Богдана. Там нас із санітаром зустріла моя жінка з адвокатом, проте в залу суду мене не водили. Адвокат зайшов у якісь дубові двері, вийшов з них і сказав, що все добре, можна забирати мене додому.
Через три роки ми назвали свою третю дитину Милославою.
Ага, я й забув сказати, що Програма УНКП закінчувалась таким реченням: «Влада в Українській самостійній державі повинна належати радам, а ради повинні бути багатопартійними». Що таке держава і навіщо вона, про це ви, всі, хто хоче займатися політикою на Україні, прочитайте в Енциклопедії, або запитайте свого вчителя історії. Бо такі посіпаки, як Затонський, Петровський, Щербицький і їхні холуї не знали, що це таке і наробили багато горя українському народу.
Село Лісники, 1980, 1990 роки. (Києво-Святошинський район, Київська обл.) Автор шукає перекладавчів і видавців цих творів японською, китайською, російською, німецькою, французькою, англійською, іспанською, чеською та іншими мовами).