Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

– Не бійся, вони тебе пальцем не зачеплять, – даючи зрозуміти, що він уже попередив санітарів. Потім він пішов. Я потроху заспокоювався, хоча в мені жила непевність і погане передчуття. Задрімав, заснув і дожив до ранку. А вранці після сніданку я почув чітку команду чергового санітара:

– Рубан, в маніпуляційну.

От нарешті настала моя черга лягти під шприц. Довго я викручувався перед його напоєним отрутою гостряком, в той час як інші підставляли свої зади. І отрута скапувала по голці, коли сестра вичавлювала із шприца повітря, і жорстокі пальці вхопили мене оголеного за м’якоть, і шприц впився в моє тіло жадібною голкою, але ця голка не була голкою милосердя, це був засіб катування. Ця голка вицідила в тканину мого тіла призначену Ельзою порцію галоперидолу.

Як пояснив мені потім кент Іван, сестра Сідорова і санітари по черзі заходили до завідуючої Елли Петрівни і всі в один голос заявляли, що от Рубан здурів, матюкався, називав її, Еллу, фашисткою, ментовською підстилкою, червоною бляддю, малофейною бочкою, соскою і т. ін. Я був не проти цих епітетів, але я їх ніколи не казав уголос, це була чиста брехня, але Елла не викликала мене на співбесіду, а відразу призначила активне лікування. Тепер санітари стежили за тим, щоб ніхто не давав мені циклодолу, щоб мука моя була чистою. І тут я знову хочу сказати про дружбу, про солідарність знедолених, про те, що вона є. В надзорці я промучився до обіду. Не міг ні лежати, ні ходити. Робив кілька кроків, ноги підламувалмсь і нили, все тіло противно щеміло і руки не могли втриматись за бильця. Коли я лягав, щем кожного м’яза в тілі ставав нестерпним, я мусив уставати, щоб зробити декілька кроків.

Колись я бачив як мій кент Петя Білоножко не може витримувати галоперидолу і зі сльозами на очах просить Неллу відмінити чи призначити щось інше, хоча більшість переносить його більш-менш. Я не плакав, але мучився і нікому було пожалітись. Нарешті перед обідом Іван Лунишин зумів побачити Валентину Онисимівну з Другого відділення, взяв у неї частину наших запасів циклодолу і, коли замість мене одержував у шафах для мене варення, вкинув туди дві таблетки циклодолу. Даючи мені варення, він не сказав ні слова, лише повів очима, санітари стежили. З’ївши те варення, я одержав свою дозу у м’яке місце, доплівся до свого ліжка і заснув.

На ніч мені кололи тизерцин – сильнодіюче снотворне. Голова від нього ставала ніби обсипана мокрим дрібним жаром і слина загусала, аж не можна було її виплюнути. А вранці і в обід – знову галоперидол. Так потяглися дні. Помалу я увійшов у свій новий стан. Все оточення потьмяніло і втратило значення. Уранці на тапчан, безвідворотний укол в сідницю, ні разу Іван мене не підвів, справно подавав циклодол, я добирався до надзорки і спав, у обід знов на тапчан, і ввечері – знов. Минув тиждень, почався другий…

Я помалу доходив до кондиції. Вийшли ми якось на прогулянку. Був травень. На території дурдому не зеленіла жодна травинка, жодна деревина, але за огорожею… Ясна булапогода, яку я ледь бачив через туман в очах. Галоперидол не дає підвести голову до неба, байдуже мені було до неба, до загратованих вікон, до хворих, що снували по дворику, чиркаючи мене ліктями і старанно смокчучи самокрутки з махорки. Тютюновий дим сояв над двориком синьою хмариною, яку я раптом завважив. Можливо я таки зробив спробу глянути на небо, кажуть, коли людина помирає, то хоче подивитись на небо, можливо, колись з неба, із вранішньої Зорі прилетіли її предки, щоб ту, на Землі, створити Рай. Тоді я знову опустив голову, і бруківка взялась туманом, я не міг розгледіти каміння, яким було вимощено дворик, запльований, затоптаний нашими ногами. І я впав лицем просто в цей камінь і пил.

Мене підвів Іван, із другого боку взяла під руку медсестра і вони повели мене у відділення. Санітари, мабуть, раділи з моєї біди, але мені було байдуже. Слухняно переставляв ноги по залізних, вичовганих мільйонами в’язнів СРСР східцях. Я чув, як перемовляються Іван з медсестрою, та зміст слів до мене не доходив чи не цікавив. Іван щось мене запитав, я поволі подививсь на нього і не зміг поворухнути язиком, і тут я зрозумів його слова до сестри:

– Він не може говорити, – сказав Іван, в його голосі я почув жалощі до мене. Я зрозумів, що Іван мені не просто кент. Ми з ним друзі. Можливо, побратими, у старому священному значенні цього слова. Десь у підсвідомості у мене промайнула думка, що я щасливий, що і в цій ямі маю товариша. Ми з ним дружили мужньою чоловічою дружбою. А що ж, є таке почуття, про яке ми потроху забуваємо.

Тоді, як ми з Іваном перейшли у 12 відділення, незабаром з зони прибув етап. Елла Петрівна була жінкою з гумором. Вона вишикувала цих п’ятох нещасних в ряд і сказала:

– Педерасти, сдєлайтє шаг впєрьод.

Наперед виступив Заєць. Він залишився на принудці. Це був молодий дебелий тілом високий хлопець. Елла Петрівна потім казала колегам:

– Ви только подумайтє, дажє в бровях у нєго мандовошкі.

Заєць не побивався своїм становищем, був ситий тілом, покірно їв окремо на залізній бочці біля туалету і справно виконував функції жінки в безжіночому чоловічому середовищі за дві банки консервів – один сеанс, способом на замовлення клієнта.

Якось Іван мені сказав, що він вдався до послуг Зайця, дає йому за щоку, що коли я хочу, то теж можу звернутись до Зайця, це нескладно. Та, слухаючи безкінечні балачки зеків і хворих про блядство, педерастію, збочення і садизм, я всім цим цікавився, проте будучи натурою замкнутою, можливо гидливою, залишався осторонь цих подій, вдовольняючись, для очистки шкіри, скиданням сімені через онанізм. Я не відкидав цієї можливості, але, мабуть, не дійшов ще тоді до зеківської кондиції – сидів лише третій рік, а Іван – дев’ятий.

Можливо, до цього йшлося, але я розкрутився на шприц і ось тепер впав у дворику, і мене вели в надзорку. Надвечір свідомість моя трохи прояснилась, і ми з Іваном вирішили, що про мою халепу треба сповістити Миколу Плахотнюка, який був у Восьмому, щоб він переказав Неллі Іванівні. Я не уявляв, як вона може мені допомогти, чому мені спала в голову така думка. Можливо, мене напоумив Бог, бо вся тисяча божевільних Дніпра любила і поважала Неллу Іванівну Слюсаренко. Вона, мабуть, була наймолодшою серед завідуючих та й серед лікарів, але доброю і мудрою в своїй доброті.

Пізніше, вже на етапі в Харківській пересильній тюрмі на Холодній Горі, в дворику Микола Плахотнюк мені розповідав, що Нелла Іванівна телефонувала Еллі додому і говорила:

– Що ви робите?!

Зараз же, поки Іван зумів побачити Миколу, минуло ще кілька днів. Пішло на третій тиждень, і раптом мені перестали давати уколи. Перевели в робочу палату. Світ потроху став розвиднюватись, я став зауважувати, що в камерах повно сонця, але Чорт ще не випустив мене.

Десь за кілька день по цих подіях я йшов у туалет, мені в той час кололи вітаміни і глюкозу, і біля туалету побачив Кириченка, що ото його змолотили санітари в ту пам’ятну ніч. Оце вже через три тижні він ледве викарабкувався і майже рачки, тримаючись за стінку, ішов до туалету. Дурні живучі, Кириченко не вмер, він просто трохи не вмер. Зараз йому кололи галоперидол з амінозином. Тут де не взялась медсестра Сідорова і крикнула на Кириченка:

– Хватіт прідуріватся!

А мене смикнуло сказати:

– Він же не може.

Вона й без мене знала це, бо була тоді на зміні, як Кириченка лікували сухим бромом. Потім я пішов у муніпуляціну і мені вкололи глюкозу, але коли прийшов у камеру, побачив, що білі, ясно залиті сонцем стіни пливуть у мене в очах і набирають жовтого відтінку. Я зрозумів, що мені в глюкозу чогось домішали і поскаржився Іванові. Він сходив до Мишка, хлопця з медінституту, який тут проходив практику, і Мишко Іванові пояснив, що медсестра Сідорова ходиладо Елли і сказала, що Рубан, мовляв, сказав, що ви «іздєваєтєсь над больнимі».

Мене охопив розпач. Ще поки галоперидол не зовсім розібрав, я попросивсь на розмову до Ельзи. Вона відразу мене прийняла. Була післяобідня пора, сонце обходило в цю пору корпус з того боку, де був Еллин кабінет і де був стадіон «Метеор», там сиділи тисячі людей і вболівали за команду «Дніпро», інколи до нас долітав гамір вболівальників. Елла сиділа біля вікна в барвистому шовковому платті: по блакитному полі шовку розкидані рожеві тоянди, трохи абстраговані. Золотаво-смагляве Еллине тіло напинало те плаття у всіх жіночих місцях. Вона, як завжди, поклала ногу на ногу, відкриваючи безмежно розкішні стегна. Лівий бік її лиця світився білим пушком під промінням ясного сонця. Вона курила, трошки примружившись, звернула до мене своє невеличке гарненьке личко, обрамлене завитим русявим волоссям:

– Что ви хотєлі мнє сказать, Васілій Фьодоровіч?

– Що це ви мені вкололи, Елло Петрівно, я про вас нічого нікому не говорив?

– Ах, ето галопєрідол. Я отмєню. Сєйчас я вам дам таблєтку.

І вона почала ритись у своїй сумочці, шукаючи «Еленіум», але не знайшла, знайшла лише пачку жувальної гумки і з дитячою безпосередністю віддала мені.

– Я скажу сестрі, вона вам дасть циклодол.

Гумку я взяв, побоявшись відмовитись, і незабаром вийшов від Елли. «Куди його проситись з цього проклятого Дванадцятого», – думалось мені, – де ще я не був?

Аж тут прийшов мент і повів мене до фотографа. Ще активний курс із мене не вивітрився, а тут ще з глюкозою додали, і фотограф ледве прилаштував мене до стільця, щоб я міг уседіти і не зсовувався. Нарешті він уловив момент і клацнув. Ця фотографія залишилась у архівах кедебе. Мені довелось її бачити на етапі у своїй «Справі». Змарнілий, з опущеними кутиками рота і очей, з погаслим поглядом, я виглядав так, ніби мене щойно витягли з каналізаційного колектора, де я непритомний пролежав хтозна-скільки. Людина, яка ніколи не бачила, як діють невралептики, ніколи б не здогадалася по моєму лиці на тій фотографії, що я теж нормальна людина і можу бути схожим на інших людей.

Я дивуюся з безсовісності кепеересівських політичних коментаторів типу Спартака-Бєглова, Сейфуль-Мулюкова, Фесуненка, Калягіна, які нам по телевізору і там за кордоном роблять нашому ладові людиноподібну усмішку. Але я звертаюсь до людей, які збираються на мітингах протесту перед посольствами тоталітарних держав.

– Ваші зусилля не минають марно. Щось починає шкребтися під низьким неанденртальським черепом російського комуніста чи його українського посіпаки кроманьйольця, можливо сором, можливо совість? Можливо, ностальгія за людською подобизною. Можливо, потреба міжнародних контактів, або потреба розірвати моральну ізоляцію і придбати статус найбільшого сприяння в торгівлі з США?

Як ото поїхав Леонід Плющ за кордон та трохи порозповідав, у вищих партійних колах вирішили: доки у Дніпропетровську наведукть лад, розігнати всіх політичних і перебіжчиків у інші спецтюрми Союзу. Відразу як я прибув у Дніпро ми нараховували по Союзу 12 спеців, потім дійшли до 20-ти, такі установи розмножувались, але найганебнішою репутацією серед хворих користувались: «Дніпропетровськ», «Сичовка», «Черняхівськ», «Алма-Ата». Найкращою репутацією користувалась«Казань». Шефом «Казані» був інститут імені Сербського.

Коли вхопили на етап Ощепкова, Лупиноса і Колюшенка і повезли в невідомому напрямку, я зрозумів, що мене фотографували перед етапом. Але куди? Була ще, правда, безглузда думка: „Може на виписку?” І от мене повели по власні цивільні речі (одежу). Коли Іван проводжав мене по сходах із вузлом за плечима, він шепнув мені, що нас етапують в Алма-Ату. Ми потисли один одному руки, не плакали, не обнімались, не говорили щирих слів, ніби це не була розлука на все життя. Можливо я його зустріну в чистилищі, і тому я був би радий, на цьому світі ми вже, мабуть, не здибаємось.

Мене привели в етапну кімнату, потім сюди ж прибув Микола Плахотнюк із рюкзаком, потім Борис Дмитрович, і ми стали чекати «Чорного ворна». Я був ще під галоперидолом, тому майже не вникав у обговорення ситуації між Миколою і Євдокимовим, я був худющий і страшненький на вигляд, тому Микола дивився на мене зі співчуттям.

Микола Плахотнюк був середнього, навіть невисокого зросту. Вертлявий і щирий (на волі був лікарем). До його лиця треба було звинути. Одна половина (права) була навіть красива, а друга половина внаслідок хвороби вуха – спотворена. Батько Миколи загинув на фронті, з рідних у нього був лише брат – робітник. Він знав український рух поіменно, хто який одержав строк і де сидить, весь час намагався читати, любив поезію і возив з собою купу книжок, в той час як я був більше зайнятий думками про світову скорботу, а в Києві добре знав лише Хрещатик із усіма паралельними винними погребами, напівпідвальними кафе і (хоча по одному-два рази) бував у кожному ресторані.

Нарешті наші документи були в порядку. «Чорні Ворони» забиті зеками з Дніпропетровської тюрми, а нас розмістили в «кишенях». «Кишені» – це одиночні камери в етапних машинах, по одній з кожного боку перед загальною камерою. Під кабіною лавочка, де сидить конвойний, який перед посадкою в салон, віддав свій автомат конвойному, який їде в кабіні разом з шофером. Моя «кишеня» виявилась досить пошарпаною, у щілину я бачив мента під кабіною і двері протилежної «кишені» куди запхали Бориса Дмитровича. Микола їхав в іншому «вороні». Зеківські вагони і зараз на жаргоні звуться „столипіними”. Між полицею і стінкою відстань лише така, щоб пролізти на верхню полицю. Нижню лавку, як найстарший за віком, зайняв Євдокимов, а ми з Миколою сперечались хто толерантніший, кожен хотів бути добрим і залишити товаришеві середню полицю. Нарешті я втомився його переконувати і ліг на середню. На верхній полиці звичайно було душно, та ще з Миколиними легенями. Він перехворів важкою формою сухот і мав на грудях страшні шрами. Доки ми не спали, то сиділи внизу і нам було дуже весело. Переміна вражень, невідома дорога, невідомі обставини лякали, але ми з Миколою сміялись як навіженні. Згадували Еллу, Прусса, Камінську, Любарську і Падла Падловича і злословили, не боячись що нас підслухають і вколють. Нас, звичайно, підслуховували, але з іншою метою. В найближчі дні не треба було три разина день підходити до столика і ковтати отруту, не треба було носити на лиці смиренну машкару і пригніченість, тому ми сміялись до хрипоти, а Борис Дмитрович казав:

– Что ви смєйотєсь. На смєрть єдєм, а оні смєются. Вот подождітє, ето нє к добру...

Проте ми сміялись, а нас таки і тут підслуховували, хоча етапували без медсестри. Я розповідав Миколі, як я погано переношу обмежене, мале приміщення, особливо в уазику, і навіть у нашому завуженому купе мене діймає задуха. І мій голос був почутий. Після прибуття в Казань мене запхали в ізолятор до підвалу, де вміщувалось лише ліжко і не було місця для ходіння. Там моя душа ледве не лопнула, але про це пізніше. Зараз ми сміялись і їхали до Харкова.

За час моїх поневірянь я побував у семи тюрмах і шість разів у дводобовому етапі. Прибули ми до Харкова на Холодну Гору. Харківсьа тюрма видалась мені найкращою з усіх, де довелося сидіти. Ніхто з обслуги цієї тюрми не наплював мені в душу, контролери поводились безсторонньо і тактовно. Сама тюрма, хоч і стара, вся вибілена і вифарбувана, навіть привітна, наскільки може бути привітною тюрма. Після Дніпропетровської ями Холодна гора здавалась готелем. Етапні бокси високі і просторі, з краном для пиття. Біля крана, звичайно, закопчена стіна, де якийсь зек на власній онучі чи тюремній наволочці варив чифір.

Нас помістили на першому поверсі, і тут, чекаючи етапу, ми двічі переночували. Відпочивали. У дурдомі можна було купляти цукор, білі сухарі і риб”ячі консерви – все це ми везли з собою. Отже, вкупі з тюремною баландою, нам вистачало. Ми походжали в довгих затінених двориках для прогулянок. Борис Дмитрович сидів на лавочці, а я з Миколою ходив туди-сюди і ми говорили про найпотаємніше.

Саме в тюрмі виробляється безмежне довір’я між людьми на ідейній основі. Пам”ятається, на волі про багато кого кедебісти поширювали чутки, що от, мовляв, той-то кедебіст, чи той. І про мене в тому числі. Але після того, як побуваєш під жорнами слідства, стає зрозуміло – хто є хто. Виявляється, це Микола кричав у київському ізоляторі кедебе: «Слава Україні», «Слава Світличному…». Через тюрми, де звичайно, багато людей ницих, продажних, викристалізовується революціонер без страху і сумніву. Можна навіть сказати, що без жорстокої тюрми з її невідворотними безкінечними строками, коли вона пожирає твоє життя, не народиться і справжній революційний характер.

О, ця самопожертва заради честі і совісті, коли тюрма заявляє права на 10 чи 15 років твого життя, найкращих років, безпощадна до твого здоров”я, з яким ти носився на волі і біг до лікаря, коли тебе десь кольнуло. У тюрмі ти знаєш, що гниєш на пні, кінець строку Бог знає де, і лише якісь підсвідомі сили організму, вищі сили, борються за те, щоб тебе не забили в домовину з неструганих дощок із такими щілинами, що в них пролазить долоня.

У моєму уявленні домовина завжди була зроблена із свіжообструганих, щільно припасованих дощок. У цю просту конструкцію останньої оселі столяр завжди вкладав максимум хисту, і вона світилася проти сонця смолистим візерунком, пахла живицею. В Дніпропетровську ми з Іваном (у Другому відділенні) видавали білизну з віконечка, яке виходило до роздягальні. Сестра-господарка сиділа у маленькому передбаннику і не бачила (так як у Казані) голих чоловіків. Тут у кутку між дверима роздягальні і душовою інколи педерасти обслуговуали своїх клієнтів, бо цей куток не проглядався. За нами (тими хто видавав білизну) завжди стояв штабель домовин, інколи ціла гора, а інколи дві-три. Ліворуч у колишньому туалеті завжди лежав мрець, двері туди були закручені дротом. Домовини були з почорнілих, замоклих на дощах неструганих і необрізних дощок. Краї дощок дещо зрівняні сокирою і лише, щоб віко приставало, стик між накривкою і саме домовиною був обрізаний на циркулярці. Одно слово, у такій труні ніякого комфорту, самі протяги.

На другу ніч до нас підселили молодого хлопця допризивного віку, і треба ж було, щоб він виявився поляком. Це був чистокровний поляк із Казахстану, куди його батьки чи діди були вислані москалями у якомусь році. Оця російська широта натури, коли вони не шкодують для підкорених народів власних тюрем і Сибіру, це одна з найбільших чеснот великоросійського народу, котрий єдиний у світі знає, що таке пролетарський інтернаціоналізм.

Я вже крізь сон вислухав його легенду. Він втік з Казахстану до рідної Польщі, не захотівши йти в російську армію. Брати по крові видали його назад росіянам, кожен народ, виявляється, має своїх посіпак, мабуть, у Польщі теж є комуністичний паспортний режим, ця необхідна риса комністичного режиму взагалі. І оце він, Яцек, їхав уже з інституту Сербського в свій рідний Казахстан на суд, хоча і не знав, чи дали йому діагноз. Але чому через Харків, я не добрав. Я вже спав, коли мене розштовхав Микола. Камера наша була на чотири ліжка. Тобто тут стояло два двоповерхових залізних ліжка. Я і Микола спали на верхніх нарах, і він, простягнувши руку через прохід, розбудив мене. В камері завжди горить лампочка: «Таганка, всє ночі полниє огня…», тому я побачив енергійні жести Миколи які означали, щоб прислухався. Борис Дмитрович Євдокимов тим часом продовжував розмову з Яцеком на одвічну тему: росіяни, поляки, українці:

– Яцек, Украіни как таковой вообще нєт, по правую сторону Днєпра ето Польша, а по лєвую ето Россія.

Не знаю, чи Яцек знав історію цього питання і що він говорив перед цим, але було видно, що українське питання в свідомості росіян і поляків не дуже розвинулось з 1654 року. Ще вони ділять Україну аж до сьогоднішнього дня, правда, поляки лише в мріях. Я просто не повірив своїм вухам і озвався з верхніх нар:

– Борисе Дмитровичу, замовкніть, а то зараз зажену носаками під нари.

І він замовк, ми поснули, а на ранок пішли на етап. Харківська тюрма і тут виявилась особливою; дали нам на етап замість оселедців по шмаку сала. І знову ми надали Євдокимову нижню полицю.

Ми долали безмежний простір Мордовії. Євдокимов «почуял Родіну», поглядав через ажурні грати і щілину в фіранці на той бік вагона зека, на простори і казав:

– Такіє простори русскій народ об’єдєніл у одну дєржаву, развє єто нє вєлічіє!

Він був у Росії, почуття проривались назовні, ставав сміливішим, тут вже не треба було придурюватись родичем Мазепи. Ми йому не заперечували: кожному своє. Я тільки подумав, у чому ж конфлікт Бориса Дмитровича з режимом? Він не любив комуністів. Особисто я не бачу різниці між чиновниками царськими і чиновниками комуністами, але для Євдокимова вона була. Хоча соціальна нерівність, проти якої боролись комуністи, в СРСР вже була давно узаконена і регламентована, а ідея «єдіной нєдєлімой» об’єднала Європу і роз’єднала Берлін на дві половини. Адже найвища зарплата (без дотацій) в СРСР близько 2000 рублів, а найнижча – 70. Конфлікт Бориса Дмитровича був у минулому, але факт фактом – НТСівці щиро ненавиділи комуністів і навпаки.

Ще в харківській тюрмі, коли ходили в лазню, ми попросили зека заглянути в наші „справи” і дізнатися, куди нас везуть. Він шепнув: «Казань». Ми зраділи, бо весь час думали, що їдемо в Алма-Ату, це було далеко, і Борис Дмитрович бідкався, що не переживе літньої спеки в «столипіні». Отже, Казань, там сидів колись Туполєв. В провінції перевертні і посіпаки «ужєсточают» режим, а Казань практична база для інституту Сербського. Ми долали простори Мордовії, благодатний край політичних зон. Вже конвой зводив нас в туалет і ми дрімали в задусі, коли через наше напівкупе почалось перемовляння. Хтось запитував: «Яка стаття, з якої зони, куди їдеш?» Хтось відповідав і теж запитував. Плахотнюк насторочив вуха і раптом вигукнув:

– Василю, це ти?

– Це ти, Миколо?

Кедебісти влаштовували «випадкову» зустріч у дорозі, щоб дещо підслухати, дещо проаналізувати. Оперативна робота. Це їхав з Києва з додаткового дослідування Василь Овсієнко. Микола з Василем щиро розговорились. Микола назвав більше десятка прізвищ своїх знайомих, питав хто в якій зоні, як чиє здоров’я і додав: «Зі мною їде Рубан».

– Василь Рубан? Я читав його роман.

Я теж почав устрявати в розмову, але Микола на мене зашипів:

– Ти не встрявай, ще не відомо, що нам за ці розмови призначать в Казані.

Та сам не вгавав. Нарешті ми почали скаржитись Василеві:

– Нас годують такими препаратами, що викручує руки і ноги, голова опускається, слина з рота тече, мозочок горить, читати не дають, а як починаєш просити щось почитати, збільшують дозу. Нас всього на одну годину виводять на прогулянку.

Василь нам співчував:

– Ми згадуємо про вас у всіх наших протестах.

У них теж було не з медом: голод, голодівки, крита тюрма, недавання побачень, позбавлення передач і отоварки, те саме фізичне і моральне знищення. Тут кедебісти, які старанно записували нашу розмову на магнітофон і разом прослуховували, розпорядились, щоб конвой змусив нас замовкнути, бо відбувається «утєчка» антирадянської інформації.

Конвой раз і вдруге робив зауваження, проте розгарячілі Микола і Василь продовжували згадувати Чорновола, Геля, Стуса, Світличного, Лук’яненка. Калинця. Нарешті вискочив начальник конвою і зарепетував:

– Ну ви, шізофрєнікі, замолчітє, а то біть будєм!

Розмова стихла. Аж ось обізвався Василь Овсієнко:

– Хлопці, я скоро виходжу. Хай вам Бог помагає!

І вже коли йшов через коридор, я вперше в житті його побачив, цього вічного в”язня сумління, який в кінці одного строку отримував інший. При Брежнєві на волю політичних не випускали. Він ішов коридором, я напружив мозок, щоб запам’ятати його. Запам’ятати цей саможертовний героїзм синів України, яких мало хто бачить у зашторених етапних вагонах. Невисокий, з гарним у профіль лицем, високо піднесеним гордим одухотвореним лицем, блідий. І ще раз він сказав:

– Хай вам Бог помагає.

І ми йому сказали, щоб передавав від нас усім, кого зустріне в зоні чи почує через стінки камер – вітання.

Українці! Знайте, що ми, більш чи менш відомі борці за волю українського народу, мужньо вмираємо в російських тюрмах і нам хочеться, щоб наші імена були написані у свідомості українського народу золотими літерами. Нам хочеться, щоб наші власні посіпаки не звинувачували нас у користолюбстві і не наживали на нас політичного капіталу, щоб запорбігти довір”я перед Московщиною. Навчіться врешті шанувати власних національних героїв і не зарівнювати їхніх могил!

Ми їхали в Казань, і ми нарешті, переїхавши Волгу, туди прибули. В Казані стояла спека. Нас, не розбираючи, хто шизофренік, а хто поселенець, напхали у «ворони» і поставили пектись на сонці. Задуха була нестерпна. Якийсь передовик виробництва з конвойних колись напакував у цей застінок визначену кількість зеків, а потім ця кількість стала нормою. В’язні, які зайшли першими, посідали на лавках попід стіною, а стоячим було так тісно, що їхні ноги підламувались об коліна сидячих і вони змушені були просто лягти на сидячих. Ніхто не скаржився на незручності, лише Борис Дмитрович стогнав, і я весь час думав – хоч би він не помер. Мене заштовхали останнім, притиснули загратованими дверима і навісили замок. Через грати я бачив ту частину машини, де сидів конвойний. Цей «ворон» був новішої конструкції, без «кишень». Тому місця для конвою було більше і з одного боку велике плексиглазове вікно.

Коли конвойний єфрейтор нас замкнув, йому подали автомат Калашнікова. Десантний варіант. Вистачало зараз у Росії автоматів. Ще коли я служив у армії 1960 року, то в нас половина полку мала карабіни, а половина автомати. А зараз, у 1975 році, навіть внутрішні війська, які традиційно користувались наганами і карабінами, мали десантні автомати найновішого випуску – із щербиною на краю ствола, щоб автомат не так кидало вбік при вильоті кулі. А в наших кінець ствола ще був рівний. Конвойним був татарин. Верхня частина його лиця: високий чистий лоб, європейські очі і брови виказували в ньому навіть арійську кров, проте ніс був монголоїдний, з широкими відкритими ніздрями і лице з широкими вилицями. На його лиці була написана офіцерська байдужість, він сидів опустивши плечі і розслабившись, тримаючи автомат за ремінь біля ствола і не звертав на нас найменшої уваги. Було таке враження, що йому всю службу кожного дня доводиться напихати «ворони» в’язнями і перевозити їх.

Хто зна, ніхто ще не порахував, скільки людей перебуло в тюрмах за роки влади комуністів, можна лише стверджувати, що найбільше в світі на душу населення. Згодом тюремна мораль, чи то пак, тюремна аморальність почала переливатись у доблесні ряди Червоної Армії та побут доброчинної слов’янської сім’ї. Особливо жахливі звичаї у зонах для малолітніх (тих, кому в час злочину не було 18-ть). Я бачив малоліток в Дніпропетровську у Другому відділенні. Прибуло їх якось ціла патія. Мені впала в око їхня агресивність та аморальність, намагання збезчестити слабшого, навіть якщо він під ліками і не може дати здачі, «законтачити» (торкнутись до рота членом), щоб потім мати привід для згвалтування. Одного разу нас, принудчиків і зеків, вивели разом на прогулянку. Двоє малоліток знущались з такого ж як і вони нещасного юнака, похваляючись, що він законтачений. Я обурився і гаркнув на них, і вони обоє відразу стали навпроти мене, Я, не довго думаючи, проденмонстрував їм миттєву картинку з французького боксу, тобто серію помахів кулаками і ногами. Вони відскочили, обізвавши мене драним вовком. Сестри запримітили конфлікт і швиденько завели нас у відділення.

Конвойний байдуже чекав, коли нарешті заберуть документи і машина рушить, ми теж приречено чекали, метолевий корпус машини накопичував жар. Стогнав Борис Дмитрович, і я все думав: «Хоч би він не помер тут зі своєю астмою, гіпертонією і старістю».

Нас повезли спершу в одну казанську тюрму, потім у другу, де ми втрьох пересиділи в етапному боксі до вечора, і нарешті ввечері приперли в дурдом. В лазні нас приймала черговий лікар – Валентина Герасимівна(?). Руда, негарна з лиця, вона нас допитувала:

– Що ви там наробили, що вас до нас привезли?

Ми казали, що не знаємо чого і куди нас везуть.

– Ви що, думаєте, відпочивати сюди приїхали, вас лікувати будуть!? – Погрожувала вона. Ми вже добре знали, що воно таке «лікувати» і боялись, боялись як то буде пристосуватись в нових умовах щоб ще пожити, а, може, й вижити. Ми бачли, що нам тут не зраділи, бо це була брудна робота: умертвляти політичних в’язнів поступово. За це лікарі всього світу звинувачують комуністичних лікарів у тому, що вони використовують медицину для катувань. Але що ми могли зробити, така воля кедебе, куди везуть, туди і їдемо.

Трохи раніше за нас сюди прибув Лук’янов, офіцер, власовець, данський чи голандський підданий, казали, що там працював шахтарем і мав п’ятеро дітей. Як його впіймали, не чув, здається «потянуло на Родіну» з якоюсь делегацією. В Дніпропетровську я його звіддалік бачив. Скрізь його переслідувала стіна ненависті більша, ніж нас. В Казані його тримали в одиночці, там не було навіть де ходити, і, звичайно, постійно «лікували». В казанських ізоляторах ліки домішують у їжу, чого навіть у Дніпропетровську не було. Адже їжа – це святе, і класти туди отруту…, але через що не переступили російські комуністи?

Це був чоловік середнього росту в смугастій піжамі з негарним монголоїдним китайського штибу лицем. Лоб невеликий і загострений доверху. В загальному вигляді обличчя бракувало інтелекту, проте, казали, що у війну він командував батальйоном. У мене він не викликав ніяких симпатій, проте як живу людину мені його було жаль.

Аморально катувати, якщо винен у яких тяжких злочинах, то краще розстріляти, але безкінечно мучити, щоб душа трималась на волосині і тремтіла від хімічних препаратів цілодобово, це значить впасти ще нижче від самого Лук”янова, якщо він і справді чинив якісь звірства. Нам у школі особливо нав”язували із цілої гами прекрасних рис великого російського народу його інтернаціоналізм, проте про таку рису, як безстрокова мстивість, не казали. Зокрема про те, як вони всіма засобами виловлюють у всьому світі втікачів з «тюрми народів», щоб вдома посадити навічно у в’язницю, не розводились про те, що виривали статеві члени врангелівським офіцерам, не хвалились і про те, що полонених із Тютюнникового загону, коли він востаннє перейшов кордон, щоб підняти повстання, закопали живими, теж не розповідали…

Нас трьох новоприбулих політичних помістили у Перше приймальне відділення, поселили у чотиримісну простору, як для тюрми, камеру, що нагадувало мені студентстку кімнату у гуртожитку. Призначили ліки в помірних дозах. Миколо розказав, як ховати таблетки в гортані, і я тренувався у цьому дуже важливому ділі. Через свою замкнуту натуру я не дізнався про цей спосіб за три роки перебування в Дніпропетровську. Ми бачили, що все ніби йде гаразд, проте наші душі на всі сто відсотків були срямовні на адаптацію: де краще відділення, хто добрий лікар, хто садист.

Завідуючим Першого відділення був Іван Михайлович (?), дуже добрий і чуйний чоловік, як про нього говорили принудчики, а лікарем Світлана Мойсеївна (?) – гарна, чорнява молода жінка років тридцяти. Я спершу подумав, що вона татарка, але вона була єврейка, можливо не чистокровна, бо очі глибоко посаджені. Викликала мене на розмову і теж підозріло допитувала:

– За що вас до нас прислали?

Очевидно, що в наших історіях хвороб про це нічого не писалося. Здивувалась вона також, що я такий худий. Моя звичайна вага в ті роки при зрості 174 см була – 64 кілограми, але за час Елиного активного лікування і етапу я втратив 16 кілограмів: вона наважила в мені лише 48 кг. Як звичайно, в мене взяли всі потрібні аналізи і виявили в крові зайвий білірубін і холистерин. Гепатохолицестит був уже моїм твердим діагнозом, плюс авітаміноз і фаренгіт. Мені призначили тетрациклін (антибіотик). Це означало, що найближчим часом не даватимуть психотропних препаратів. Я заспокоївся. Перше відділення в Казні теж було із зеками, і в дворику для прогулянок я роздивлявся їхні суцільно розтатуйовані тіла з мінаретами, мечетями, кораблями, церквами, могилами, мечами, стрілами, зміями, серцями, факелами свободи, профілями Сталіна, Леніна, розп’яттям Ісуса, профілем Спартака і різними написами. Часто зустрічалось: «Нє забуду мать родную». Прогулянка в Казані дві години, дворики, ізольовані один від одного триметровою дерев’яною стіною, пофарбованою в зелений колір, окремі для кожного віддлення, просторі, з деревами і кущами, і там росте трава. Тут я вперше за чотири роки тюрми побачив траву.

І раптом мене перевели в ізолятор. Це було незрозуміло. Ізолятор – це камера в підвалі, куди вміщується лише гігієнічне ліжко і крихітна тумбочка. Понад стіною і ліжком просвіт такий вузький, що ходити можна лише боком переставляючи ноги. Три чотиримісні камери розділено суцільною стіною впоперек і кожна - вздовж, від чого утвориллось шість ізоляторів із додатковим внутрішнім коридором, що виходив одними дверима в загальний коридор. Для чого вони, якщо не для таємного катування, адже навіть у страшному Дніпрі ізоляторів не було, як таких, взагалі. І обходились.

Є така антична мудрість: «Думай про смерть». Про смерть я думав кожного дня мого перебування в божевільні. Смерть уявлялась як благо, як запасний вихід, як порятунок. Якби не було надії на смерть, то я, мабуть, не витримав би цих психологічних навантажень. Але думка про смерть, звична і заспокійлива, існувала мирно, не лякала мого внутрішнього єства, як добра сусідка, десь на дні свідомості жила надія на відміряний тобі час, який смерть не сміє переступить.

Коли мене перевели в ізолятор, я огледівся. За два метри від очей погляд упирався в стіну, по боках стіна від мене була десь за 33 см. Десь аж під стелею затягнуте густою сіткою віконечко 30 на 30 см. Очевидно, моя камера виходила з землі на півметра. Коли менти зачинили двері ізолятора, а потім двері, що вели у великий коридор, стіни і тиша почали тиснути на мене в тому місці, де в людни душа. В канавці грудної клітки в мене затрепетав страх. Страх спершу був, ніби пульсуюча важка вогняна крапка, тоді розпростав свої крила від соска до соска і швидко затріпотів крилами, наче жайворонок, коли він піднмається в зеніт. Потім частота помахів крил птаха страху стала така шалена, що він зробився суцільним задушливим болем. Я задихався від страху.

Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа!

Тим часом розумом, свідомістю я намагався себе заспокоїти, що там є десь на світі живі люди, але я не вірив у добрість тих людей. Тобто там десь далеко були добрі люди, але ці, що замкнули мене в ізоляторі за кілька тисяч кілометрів від домівки, в підземеллі, відгороженим двома коридорами, у добрість цих я не вірив. Страх душив мене і до нього домішувалось усвідомлення того, що я можу не витримати і стати огидним самому собі, коли почну викликати того, хто керує цим катуванням із-за спин психіатрів і говоритиму йому все-все. Тому, хто викликав психітра, який живе на зарплату, і сказав йому, зачинити мене в ізолятор спеціально, щоб знищити. І головлікар, в даному випадку татарин Валітов, згодився. Але я був твердо переконаний, що завдавати болю побратимові по боротьбі не можна. Десь там в Мордовії Світличного викличуть на допит і зачитають мої свідчення, і він гірко посміхнеться у вуса. Хіба він знатиме , чи хто інший, про цей ізолятор, про активний курс і етап? Не можна, ні в якому разі, навіть перед лицем смерті. Не можна. Страх безчестя був страшніший від страху смерті. Цей психологчний момент описав Мопасан у одній із своїх новел.

Як жаль, що через суспільні зміни і революції, шарахання до чужих релігій, ми втрачаємо спадкові знання роду і народу у питаннях честі і совісті. Що нам ніхто з дитинства не каже про те, що почуття тілесно-духовної чистоти можна зберегти лише задовольняючи свої пристрасті і бажання й життєві потреби природними способами, які не йдуть в протиріччя з почуттям совісті. Що душа – це посудина, яка будучи побита чи згвалтована, вже не може бути цілою, не перейшовши через смерть і нове народження. Не вчора і не позавчора виникло повчання: бережи честь з молоду. Але де ті духовні наставники народу, які б викохували в наших дітях ці знання?

І ось страх від того, що мене в цьому підземеллі можуть забути, хоча я бачив, що принаймні їсти мені приносять три рази на день, не залишав мене, а посилювався, і я почав обдумувати, як би його вмерти, зробити це напевно, щоб вони не могли врятувати мене і не продовжили лікувати вже за спробу самогоубства. З цього моменту думка про смерть вже не була моєю доброю сусідкою, вона оволоділа мною. Всю частину дня і ніч я то ходив, то лягав. Коли лягав і заплющував очі, страх посилювався, геть мене додушував, і я стримував себе, щоб не закричати. А на недалекому аеродромі час від часу завивав реактивний літак, завивав на безмежну кількість децибел, немов космічний бик болю. Це завивання, цей рик надпотужного двигуна здавався мені надгучним криком моєї душі, і я вставав, знемагав від утоми, ходив і ходив, лягав і знову ходив, і так минула ніч – я не заснув ні на мить, в той час, коли перед цим переміщенням, я спокійно спав без снодійного в одній камері з Миколою Плахотнюком і Євдокимовим. У тих, хто клянеться клятвою Гіппократа, не було ні найменшої причини зачиняти мене в ізолятор.

Уранці, коли мене повели в туалет, я старанно вивчав згини труб, де можна було б швидко зачепити порване на смуги простирадло і, докм мент загляне в туалет, повіситись. Але я подумав, що у мене не вистачить часу, тим більше, що напевне треба якийсь час, щоб смерть настала. Тут не було певності. Після сніданку, який мені подали в камеру, мент передав мені від Миколи червону пластмасову кварточку з вареням із перекрученої з цукром смородини. Я з”їв варення і налив у кварточку води, коли ходив у туалет. Тепер у мене було два варіанти: або спробувати повіситись у туалеті, або намочити у воді рушник, туго замотати ним шию і спробувати заснути. Обидва засоби були дуже ненадіними, другий хоча б тому, що заснути я не міг від страху, підслухана теорія без практики. Десь збоку я подумав про себе, що як же це так, що я вирішив померти, а як же з моїми лініями життя на долоні, які я розшифровував сам для себе оптимістично? Страх мене не полишав, намір померти також, сну не було, але вдень я зробив з хліба кілька таблеток і почав тренуватися затримувати їх у горлі під час ковтання. Мене не водили на прогулянку, я ледве ходив по камері, втомлений і заляканий. Душа боліла, стогнала, розривала мені груди, і я не міг взяти себе в руки. І другої ночі я не заснув ні на мить і до тваринного страху додався ще й усвідомлений страх – якщо я не можу спати, то збожеволію. О другій половині дня прийшла медсестра і перевела мене в сусідній ізолятор. Коли вона вже зачинила двері, я озирнувся і побачив, що в ізоляторі зовсім нема місця для ходіння, тільки біля тумбика, який вужчий за ліжко, є де стояти, а нішу ізолятора повністю, від стіни до стіни, займає гігієнічне ліжко. Я встиг постукати, щоб сестра повернулаь. Вона відчинила двері і запитала, що мені треба. Я почав її просити, щоб перевела мене в попередній ізолятор, бо тут нема де ходити. І вона змилувалась, перевела мене назад.

Це переведення в меншу камеру було просто для того, щоб менту до нас було зручніше заглядати. У сусідньому ізоляторі сидів власовець Лук’янов. На третю добу перебування в ізоляторі мене відвідав начмед Валітов, татарин булгарського типу, і запитав, як я, мовляв, себе почуваю. Я йому сказав:

– Мені дуже погано, переведіть мене звідси.

Він вислухав, дивлячись у підлогу, й пішов. За його спиною стояв мент і кедебіст у цивільному. Страх мене не залишав, він трохи зменшувався, коли під час обіду відкривалось віконечко і було видно відчинені у великий коридор двері. Я боявся обмеженого простору, про це кедебісти почули в «столипіні», коли я розповідав Миколі про своє паршиве самопочуття в «кишені» уазика. Я боровся з незбагненним станом, під вечір, на третю добу неспання, у мене дуже заболіла голова. Заболіла так, що після вечері я поскаржився медсестрі. Вона принесла таблетку аспірину, я ковтнув її і заснув. Спав цілу ніч, лише несамовите завивання реактивних літаків ледве продиралось до моєї свідомості. Вранці, коли я прокинувся, страх і біль душі послабився. Мабуть, начмедові доповіли, що я вже адаптувався, і він закінчив експеримент. Раптом мене вивели на прогулянку, а коли прийшов з прогулянки, мені наказали збиратись «з речами». Переводили в Друге відділення. Доки я збирався, Микола встиг допитатись в медперсоналу, що Друге – найгірше відділення, гостре. Воно розміщене в підвалі і там тримають найтяжче хворих. Можливо, Бог хотів показати мені все нутро казанської божевільні, бо якби мене перевели зразу у Восьме, соматичне, багато чого я не міг би розповісти.

Казанські татари запам’ятались мені двома типами. Монголоїдні вилицюваті з розширеними ніздрями і вузькими очима, і булгарського типу. В цих обличчя були вузькі, продовгувасто-овальні, носи невеличкі і прямі, очі темно-карі і чорне блискуче пряме волосся. Не дуже високі, в більшості низького зросту, хоча начмед був високим.

Невелику частину обслуговуючого персоналу казанської спецпсихотюрми складали росіяни, українці, білоруси – всі, звичайно, зросійщені. На Україні таких називають кацапами. Був, наприклад, мент Вася Музиченко – кучерявий, білявий, голубоокий, високий і гарний з лиця, і була Танюша, медсестра, росіянка з дещо плоскою фігурою і круглим веснянкуватим лицем, яка до нього загравала, але це вже я побачив пізніше, коли був у Дев’ятому. А зараз мене у Друге відділення вела медсестра - татарка, монголоїдного типу, але риси її лиця були пом’якшені красою, як у східних танцівниць, була струнка повненька і еластична. Мала добрий характер. Це та, яка була перевела мене в ще менший ізолятор, а потім зважила на моє прохання. На моє запитання, вона сказала, що відділення, в яке мене переводять, не дуже хороше. Це було м’яко сказано.

У плані Казанська божевільня побудована літерою «П», двоповерховий будинок з підвалом. Середня частина літери «П» у підвалі – це підсобні приміщеня: кухня, жіноча і чоловіча лазня, комори. Бокові частини підвалу – це Перше і Друге відділення. Перше – приймальне. Друге – гостре. Місцевість полога, так що ізолятори Першого відділення майже повністю сховані в землю, хоча палати, що виходять вікнами у внутрішній двір, мають нормальні вікна. Так само і в Другому відділенні, зовнішні вікна виглядають з землі наполовину, а внутрішні – повністю. Напівосвітлений вимощений кахлем коридор, тоді три сходинки вниз: праворуч кабінет лікаря-завідуючого, він на все відділення тут один. Ліворуч – туалет і далі на два боки коридору чотиримісні камери з кормушками в обкованих дубових дверях, як у Лефортовській тюрмі. Далі в кінці коридору невелике, на одну сходинку, дощате підвищення і обабіч чотири ізолятори. Два з них розгороджо і там живе Лєбєдєв, той, що стріляв у Брежнєва. Казали, що перших два роки його тримали в такому ізоляторі, як ото було помістили мене у Першому відділенні, а тоді розгородили для нього два. В ізоляторі навпроти Лєбєдєва тримали якогось хворого, який в обласній божевільні зарізав лікаря. Пізніше, коли мене поселили в Другому і я обжився, я бачив (через щілину між дверцятами кормушки і дверима), як Лєбєдєва вели в туалет. Це був чорнявий хлопець середнього зросту з вихором на чолі, в руці він тримав журнал «Іностранная література». Коли Лєбєдєва вели, нас замикали і зачиняли кормушки. Ми, правда, були замкнені завжди, зачиняли «щура» (хворого, котрий прибирав коридор і туалет). Біля ізолятора Лєбєдєва був окремий пост № 1. В загальну лазню Лєбєдєва не водили, для нього в туалеті, в останній кабіні, був обладнаний душ.

Ліжко для мене тільки-но звільнили і «щур» заслав мені чисті простирадла просто на свіжообісцяний матрас. Тому першу ніч я старався спати на краєчку ліжка, а тоді матрац висох і я про це забув. Проте почуття бридливості весь час було зі мною.

Так як причини мого переміщення в Друге були невідомі навіть лікареві, бо моя поведінка була, мовою лікарів, адекватною, мене помістили в камеру до найспокійніших. Лише татарин Поліванов був хворим у останній стадії. Другим був Шкуратов – з більш-менш частими нападами падучої. Коли його били корчі, з рота виступала смердюча піна. Третім був хлопець Літвінов, нирки були в нього вже посаджені, тому дозу йому давали малу. На кожному обході він завжди прикликав до відчиненої кормушки чергового лікаря і розказував йому свою історію, просячи, щоб йому дозволили побачення с «любімой дєвушкой». Він приїхав із Камчатки в гості в Казань, познайомився з дівчиною, вона його розлюбили і брутально виматюкала, щоб не в’язнув, за що він ударив її ножем прямо в серце. Проте ніж не торкнувся серця і вона вижила. Зараз уже третій рік Літвінов просив лікарів, щоб влаштували йому побачення, бо він хоче з нею помиритись і одружитись. Всі медсестри, лікарі і хворі просили Літвінова забути ту дівчину – тоді його випишуть, або хоч вдавати, що він про неї забув. Проте він твердив, що він людина чесна, не хоче нікого обдурювати, бо як тільки вийде, то зразу піде до Ані, вона його зрозуміє і вони одружаться. Адже вдарив він її ножем за те, що вона образила його найкращі почуття брутальними словами. Все в його поведінці і в розмові було правильним і логічним, от тільки від тої дівчини йому не хотілось відмовлятись.

Навпроти нашої камери сиділи такі хлопці, яким не було куди робити уколи, вся м”якоть на тілі була вкрита шрамами від абсцесів, ліки їм давали в їжу, але це вже мало допомагало, по камері вони ходили голі. Ліворуч, теж навпроти, долежував, за розповідями Шкуратова, свої останні дні Равіль, той, що, будучи в Дев’ятому, уночі підкрався до мента і вдарив його чимась по голові, від чого мент збожеволів. Тепер, коли менти приходили на зміну, перш ніж помінятися, заходили до Равіля і били його ногами. Невдовзі він помер і його винесли.

У Другому відділенні, як я вже казав, лікар і завідуюий у одній особі (відділення десь на 30 чоловік), і він пішов якраз у відпустку. Його підміняла Світлана Мойсеївна, та, з якою я познайомився у Першому. Зауважу, що до жінок я завжди ставлюсь з пієтетом, приязно, прихильно. Тут характером я схожий на Тургенєва, котрий хоча і виявляв дивовижну прив’язаність до коханої жінки, але повчав, що на кожну жінку треба дивитись, як на можливу коханку. І от, навіть дивлячись на таку тигру як Елла, я розумів, що в інших обставинах у її натурі знайшлася б знадлива риса для чоловіка. Світлана Мойсеївна, хоча в красі її не вистачало м’якості, чи, як кажуть росіяни «смазлівості», спочатку строго мене допитала, чи я «нє сходіл с ума», а потім стала до мене ставитись доброзичливо.

– Сама не розумію, чому вас тут тримають, – скаржилась вона мені. – Але ви не хвилюйтесь, вас скоро переведуть у Восьме.

Час минав, мене не переводили, вона мене заспокоювала і не призначала невралептиків, мені ще давали тетрациклін.

Тим часом надійшов вересень, похолодало. На прогулянку доводилось ходити в бушлатах, які не були закріплені поосібно. Поношені і засоплені. Лише шапку з козирком (конфедератку), яку зеки називають – підеркою я брав з собою у камеру і ховав під подушку.

Моє ліжко торцем впиралось у стіну, де наполовину із землі визирало вікно. Я лежав ногами до вікна і дивився на галузки дерева і високу цегляну стіну, якою обгороджено територію божевільні. По гребені стіни був козирок із колючого дроту, але місцями дріт уже погнив і обвисав розривами. Сигналізаії на стіні теж не було. І взагалі, якщо хто й тікав із казанської божевільні, то його швидко ловили і з цього не робили НП. У вікні, плаваючи на потужному осінньому вітрі, пролітали ворони. Я думав про Борхерта (втрачене німецьке повоєнне покоління), як він стоїть десь у Німеччині на мосту, а ворони пролітають і пролітають, і він думає про ворон. І я теж дивився на ворон і думав про них, а вони пролітають наче клапті чорного паперу, того, що ото в нього запаковують фотографічний папір. Ми з Борхертом про ворон думали однаково, вони просто пролітають і пролітають, на тлі затуманеного незрозумілою скорботою лоба. Інколи я рахував ворон, скільки їх пролетить, коли я загну всі пальці на руках, але в мене не виходило, бо я міг загинати пальці в ритм пролітання ворон. Займався я також вправами дихання і виконував деякі пози йоги. Ще в Дніпропетровську навчився пози «Лотос». У Івана була фотокопія книжки «Йоги» українською мовою. Якось, роблячи позу «Свічка», я відчув вище серця слабкий біль. З цього часу від вправ довелося відмовитись, бо і в позі «Лотос» вище серця відчувалось якесь ніби розширення і погіршувався тиск крові.

Поліванов був чистокровним татарином. Такий татарин, яким він уявлявся українським жінкам, що вони ними лякали дітей. Невисокий, широкоплечий, кривоногий, з невисоким лобом і розкосими очима, розплесканим носом, із широкими ніздрями і перекривленим ротом. Лице неголене з рідко посіяними шерстинками. Це був четвертий персонаж із трагедії про життя людей на просторі від Уралу до Карпат. Раніше він служив наглядачем у тюрмі, був дуже в”їдливий і його отоварив по голові якийсь зек, а за що був на спецу, я так і не чув. Таким чином ні за зовнішнім виглядом, ні послужним списком Поліванов не викликав симпатій. Тим паче, що для українців татарин, як і поляк, був уособленням поганого сусіда. Ця свідомість склалась історично. Хоча східний сусід, тобто росіяни, не менше залили сала за шкуру українцям, а проте українські письменники, крім Т.Г.Шевченка, які були на дворянській службі у Москви, свої антипатії більше спрямовували на своїх колишніх ворогів.

Час від часу на Поліванова нападала непогамовна лють, в горлі клекотіло, він матюкав медперсонал найганебнішими словами, і медсестри, хоча і знали, що це просто хвороба, давали йому в страву побільше галоперидолу. Після того, як Поліванов з’їдав обід, його починало викручувати. Він не міг лежти, вставав, його починало трусити. Трусячись, він вигинався назад, хребет йому згинало в дугу, він мало не торкався головою до підлоги, роблячи «міст», в його тілі, яке страждало безмірно, відчувалась жилавість і первісна міць. Тоді він нарешті падав головою об підлогу, карабкався, вставав і знову вигинався, трусився, перекривлював рот, мовчав, лише важко сопів. Ця безкінечна мука доконувала мене, ця жорстокість тих, хто мав бути милосердним, це залишення людини наодинці з мукою, нагодувавши її отрутою, піти додому і цілувати та пестити власних дітей, годувати хлібом, заробленим на цій роботі. Я знав, що цього не зроблю, але думка така була, встати і задушити Поліванова, але не від ненависті, а зі співчуття, щоб він не мучився. Коли його попускало, я давав йому закурити. Курив він жадібно, як сказав би росіянин «самозабвєнно». Можливо із вдячності, а можливо, володів даром провіщення, він показував на мене пальцем, сміявся і казав:

– Ти єще будєшь жіть.

Усмішка в нього була безпосередня, приємна і щира.

Дивлячись у вікно на цегляний мур, я ловив себе на думці, ніби тримаю в руках, притуливши приклад до плеча, автомат Калашнікова і стріляю, стріляю в цегляний мур, і цегла, дзьобана кулями, викришується, а червоний пил і осколки усіюють пожухлу траву. Неозброєний мент патрулював, ходячи кругами уздовж цієї стіни.

Нарешті хтось десь щось вирішив, і мене перевели у Восьме відділення, де тримали хворих із загостреними соматичними хворобами. Про завідуючого цим відділенням Ніколая Івановича (?) хворі говорили, що він садист, а його напарниця – лікар Валентина Герасимівна (?) – дурепа, раніше вона виконувала функції терапевта, але через високу смертність її перевели на посаду психіатра. Взагалі, серед хворих була поширена думка, що всі лікарі-невдахи стають психіатрами.

У нашій системі медицини та освіти є такий гандж. Людина якимось чином одержує диплом, можливо, зубрінням, можливо по блату, і приходить на роботу. Потім виявляється, що вона дурна як пень, можливо, навіть, що з деякими особинами відбувається рання деградація. Можливо, розумові здібності зникають разом зі змужнінням чи старінням, це ще треба дослідити, але людину з дипломом, яка, як правило ще й член КПРС, вже ніякими силами не можна вигнати з роботи. І от вона (а таких прикладів безліч) посилено шкодить державі протягом свого трудового стажу, аж поки не піде на пенсію. Механізму вибраковування нема. Інше діло, якщо ти навіть академік Сахаров і твої розумові здібності потрібні державі, але ти засумнівався в правильності політики КПРС, тоді тебе виженуть з роботи, виженуть рішуче, і ти не зможеш влаштуватись навіть сторожем на кладовищі чи вантажником у магазині, бо в нас кожен найменший начальник – член КПРС.

Ленін звапровадив а Сталін розвинув професію бути комуністом. Малося на увазі, що коли людина носить партійний квиток єдиної правильної партії, то вона повинна бути совісною. Отже чим більше людей носить партійні квитки, тим більше стає совісних людей, і таким чином, суспільство стає справедливим. Але совісних людей суспільство народжує мало, а квитків наштампували багато і совість пішла з КПРС. Навпаки, в суспільстві стало неписаним законом, що коли людина здібна, але безпартійна, то це якраз совісна людина, а приналежність до КПРС стала лише ознакою чиновника, котрий справно виконує інструкції спущені згори, а те, що він краде, а чи знущається з простолюду, не ставиться йому як гріх. Потім КПРС стала знищувати совісних людей. Мати совість у суспільстві, яке створила КПРС, стало небезпечно.

Валентина Герасимівна, руда на масть, з конеподібним лицем, у якому просвічувалось зворушливе глупство, невдовзі викликала мене на розмову й повідомила, що мене треба лікувати, що перебувати на принудлікуванні і не лікуватись не можна. Я і так і так доводив їй, що ось уже чотири роки мене щоденно лікують, зараз я в стані ремісї, не виголошую якихось ідей і тихо та дисципліновано поводжусь, але це не допомогло. Коли Катюша, медсестра середнього зросту, в білеькому зграбному халатику, з прекрасною невеличкою фігурою і молодим повногубим свіжим личком, русява, синьоока, яка була замужем за ментом і матюкалась як остання шлюха, вручила мені ввечері чотири пігулки тизерцину, я зовсім занепав духом.

Сховати таку кількість таблеток у гортані я не міг, за губою – теж, а класти їх під язик і запивати водою, це довго не триватиме. За другим чи третім разом потягнуть на тапчан колоти. Подумати тільки, після того, як мені ось вже півтора місяця лікували запалення печінки і жовчних шляхів, призначати без ніякої на те причини чотири таблетки тизерцину. На дві дені дачі вона мені призначила мою давню дозу галоперидолу: по одній великій чи три менші пігулки. Я знав напевне, що коли проковтну чотири таблетки тизерцину, уранці я вже не прокинусь, і мене ніхто не розбудить. Можна було навіть підождати до наступного вечора і для певності проковтнути зразу вісім, але зараз у мене пропала охота вмирати. Я вирішив не ковтати цих чотирьох пігулок, сховати під язик, а як викриють і вколють, хай це буде на їхній совісті. Але Катюша не заглядала мені до рота, до речі, санітари-зеки вдень тут не з’являються і медсестри самі розносять ліки. Тут слід сказати, що Восьме відділення із своїми порядками було для мене чимось новим. Невеликі палати на 4-ри ліжка були завжди відкриті, все чисто пофарбовано, підлога застелена доріжками, охайний туалет, де хворі курили, коли кому захочеться, а не ходили строєм, як у Дніпропетровську. А у їдальні (для цього була окрема кімната) стояло диво техніки – телевізор, і його можна було дивитись, коли закінчувався обід чи сніданок, чи вечеря.

Пам’ятаю, в Дніпропетровську телевізор стояв лише для санітарів, один на всю божевільню у підвальному приміщенні біля цеху, де плели сітки. Бугор Іван Cеменович водив мене і Івана одного разу дивитись гру на супер-кубок між київським «Динамо» і, здається, «Селтіком». Яка там була тиснява і духота! А тут ніде не було видно санітарів-зеків, тут тільки пожити, а та дурепа призначила мені смертельну дозу ліків, і це мене пригнічувало.

Проспав я першу ніч після призначення курсу лікування, а на ранок Валентина Герасимівна прийшла з обходом. Я сидів на ліжку, низько звісивши голову і не підводив на неї очей. Усіма своїми артистичними здібностями я перевтілився в «задолблєного» ліками, нещасного. Вона звернула на мене увагу:

– Що з вами?

Я ледве підвів голову, звів на неї затуманені очі і благально вимовив:

– Валентино Герасимівно, зменште, будь ласка, дозу тизерцину, більше не можу!

Крім дурості, Валентина Герасимівна булаще й доброю жінкою, вона відразу ж пожаліла мене і розпорядилась, щоб тизерцин зменшили на половину. І хоча дві таблетки тизерцину я міг би приймати хіба що два дні, щоб моє серце і печінка вийшли з ладу, але ябув задоволений. Це вже була справа техніки. Тепер можна було насолоджуватись „волею” Восьмого відділення.

Через коридор у кутовій палаті лежав Борис Дмитрович. На другий день я його відвідав. Ми бачились востаннє. Йому було погано. Лікували, заглядали до рота, він був під трифтазином. В Казані з його «гріхами» проти режиму ще від часів війни 1941 року до нього ставились вороже. Не вірили, що в нього астма, не давали теофедрину. Він лежав розбитий трифтазином і молився:

– Боже, как я вас нєнавіжу! Боже, как я вас ненавіжу!

Помер він в обласній божевільні під Ленінградом, який завжди називав Пітером, і, треба сказати, був російським патріотом.

Невдовзі повернувся з відпустки завідуючий Восьмим, всі хворі тремтіли душею перед цим чоловіком невисокого зросту, з великим і непоганим жорстоким лицем, із зачесаним назад прямим попелясто-брудним волоссям. Я його теж боявся, до Валентини можна було якось під’їхати, а в поведінці і в рухах завідуючого було щось від маленького диктатора. Проте він мене зразу витурив у Дев’яте, і я так і не довідався, слава Богу, чому хворі його боялися.

Восьме і Дев’яте були в окремому від головного корпусу будинку. Коли ми ішли в лазню, доводилось переходити через двір лікарні. В цьому ж будинку на другому поверсі було жіноче відділення, і коли вони йли на прогулянку, то проходили через нашу площадку, ми дивились на них через грати а Паша з однією навіть цілувався. Чоловіки писали жінкам листи. Епістолярний жанр дуже в ходу у зеків. І ще, виявляється, тут був клуб для хворих (у головному корпусі) і в ньому художня самодіяльність. Скільки мене не запрошували в ту самодіяльність, я не пішов, посилаючись на хворе горло. Художня самодіяльність, де співають оди КПРС, набридла мені ще в культосвітньому технікумі. На самодіяльність ходили і жінки, і можна було інколи узяти якусь за цицьку, так розповідали ті, хто ходив, але навіть це мене не приваблювало.

У Дев’ятому мене поселили в шестимісну палату під стіну біля вікна. Переводили післяобід, під час роздачі ліків. Квадратна медсестра із занадто червоним лицем від підвищеного тиску крові, білоруска, змусила мене роззявити рота, перевіряючи, чи я заковтнув свою дозу, проте мені вдалося благополучно її обдурити. Поряд з моїм ліжком було ліжко Карпача Анатолія. Середнього зросту, чорнявий, з прямим волоссям, злодій. Востаннє його спіймали, коли виривав сумку з грошима у кондуктора. За втечу з обласної перевели на принудку. Карпач, як і більшість злодіїв у тюрмі, поводився інтелегентно. Чисто голився і стежив за нігтями на руках. Сестра-господарка видавала йому нову піжаму (тут усі ходили в казенних піжамах). До мене він ставився з повагою. На руці в нього не дуже вправною рукою було виколоте слово «зло». Мав важке підборіддя і добродушно-жорсокі очі. Батьки його були зросійщені українці, але він у це не вникав.

Біля дверей у цьому ж ряду лежав Панафідін, чи як його звали – Пан, або Володя. Великого зросту і широкої кості сибіряк, але з малим пенісом, що не вдовольняло його жінку (він навіть розказував як вони з жінкою обмотували стоячий шматкою і нятягували потім презерватив), але це не допомогло і вона завела коханця. Почав знаходити удома за диваном не свої чоловічі труси. Він любив дивитись на молоденьких дівчаток у купальниках з телепередачі «Ранкова гімнастика». Коли жінка скуштувала більшого, вона почала відверто зраджувати Пана. Була комуністкою, а Пан, проста душа, вважав, що в такому разі вона повинна бути вірною і задовольнятись малим хуєм. Сидів він уже п’ятий рік, був у стані ремісії і за казанськими звичаями його повинні були б виписати. Та на наступній комісії його, як і мене, не виписали.

– Пан, чому тебе кинули? – Запитав я його, коли він по приходу з комісії завалився безнадійно на своє ліжко.

– Відіш лі, у мєня дєло нємного політічєскоє. Когда я убіл свою жену, я затолкал єй во влагаліщє куклу с запіской: «Так будєт всєм комуністам». Казав він це якось шляхетно, присьобуючи губами. Одного разу по телевізору показували африканського негра, котрий перед камерою жалівся на якогось білого колонізатора, що їх б’ють. Негр був негарний, з випнутими вперед рідкими зубами і Пан, посміхаючись, сказав до екрану: «Как жє тєбя нє біть, такую образіну».

Далі під стіною лежав Женя Корабєльщіков, місцевий, казанський. За що сидів, не знаю. З його розмов було ясно, що він ще будучи на службі в армії, почав пити все, що горіло, але про місцевих татар він, як на мене, якось висловив цікаву думку:

– А татари іне мають ніяких прав. Ще Іван Грозний позбавив їх прав і землі за зраду, і зараз вони займаються лише торгівлею. Вони ділки.

Я так і не зрозумів, коли і як татари зрадили Івана Грозного. Усіх, хто не хоче підкорятись, росіяни таврують зрадниками. Для них зрадниками є усі українські гетьмани, починаючи від Виговського і кінчаючи Петлюрою, хоча для нас вони національні герої.

Були тут ще хворі, але я вже потроху переставав цікавитись їхніми історіями. От хіба що Шохін, який застрілив з дробовика свого сусіда по площадці. Він весь час говорив про «врагов народа», як він їх виявляв у 30-х роках. Коли власті перестали заарештовувати за його дописами, він не зміг з цим примиритись, і вирішив сам убити чергового «врага народа».

Цього ж дня мене відвідав Микола Плахотнюк, ми зустрілись радісно. Друзі висилали йому журнали і нові книжки, а також продуктові посилки, і він ділився зі мною. У мене таких зв”язків з волею не було. Я був самотній вовк, отримував лише листи від батьків і жінки, і раз на місяць продуктову посилку. Микола своєю метушнею створював живе середовище, і я під цим впливм написав, чи то пак, придумав кілька публіцистиних віршів і вінок сонетів. Це чисто його заслуга.

Крім нас, у Дев”ятому було ще два політичних: Женька з Ленінграда, що все життя воював за квартиру, і Юра Худяков. Про Юру говорили, що він працював дипкур”єром і торгував державними таємницями, хоча він вдавав з себе дисидента. Зрадників я не люблю органічно, і хоча Юра до мене ставився досить прихильно, і я з ним говорив завжди толерано, в душі я завжди відчував до нього відразу. Коли ми дивились телевізор і Юра бачив на екрані військового в чині полковника, він з прикрістю в голосі казав, що оце зараз він теж мав би три великі зірочки на погонах. Носив він окуляри в золоченій оправі, одержував добрі посилки і замовив жінці, щоб купила і привезла йому акордеон.

Невдовзі після комсії Пана потягли на пункцію. Коли його привели і він задубіло випростався на своєму гігієнічному ліжку, я запитав його, чому це його тягали на пункцію. Він, так само засьорбуючи слова, пояснив:

– У Казані кожен лікар може брати на аналіз спинний мозок, це в них за дурничку. Крім того, кажуть, що відсмоктуючи спинний мозок, вони понижують тиск у хребетному стовпі, і тоді не так болить голова. Кістковий мозок відновлюється чи поповнюється так само як і кров.

Мене трохи засудомило від його пояснень, бо в народі існує думка, що далеко не кожне втручання закінчується благополучно, декого розбиває параліч, і таких я вже бачив на дурдомівських ліжках.

А тим часом Микола мене умовив зайнятись художнім оформленням інтер’єру Дев’ятого відділення. Спочатку я відмовлявся, поте Микола наполягав, пояснюючи, що так нам стане легше жити. Я згодився. Взявся оформлювати старшій медсестрі різні журнали, графіки, коробочки і зробив стенд для коридора під назвою «Шедеври світового мистецтва». Репродукції брав головно з журналу «Україна», який справно присилали з Києва Миколині друзі. Тут були майстри європейського відродження іще «Італійка що умивається» Брюлова. Загальною рисою всіх картин була краса оголеного жіночого тіла. Заголовок я зробив способом аплікації з кольорового картону, а рамочки для репродукцій із золотистого, який принесли з цеху хворі, де вони виготовляли коробочки для парфумів.

Завідуюча Ольга Степанівна Волкова, типова кацапка, тобто суміш єврейської, татарської і слов”янської крові, невисока, рябувата, непогана з лиця жінка передпенсійного віку побоювалась, що на стенді багато оголеного тіла, і це буде збуджувати хворих, але я її переконав, що це ж усетаки шедеври світового мистецтва, а «Італійку, що умивається», яка нахилилась над мискою і її гарні повністю оголені груди трошки провисають, я затуляв долонею, коли репродуції були ще не наклеєні і проходили цензуру в кабінеті завідуючої. Але коли ми з Миколою вивісили стенд, всі хворі і медперсонал були в захопленні. Прекрасне таки світилось своєю магічною силою з стіни цього будинку страждань: «Джоконда», «Мадонна», «Вірсавія», «Форнаріна». Прибула делегація з Восьмого, щоб я їм теж зробив такий стенд, і «позичила» мене. Я пішов у Восьме і теж зробив стенд, проте у них не було таких великоформатних репродукцій і ефекту того вже не було.

Перед першою казанською комісією, на якій мене не виписали, у мене з старшою медсестрою були добрі стосунки. Коли мені призначили додатково якісь таблетки, я пішов до старшої сестри запитати, що воно таке? За мною прийшов і Юра Худяков. Старша сестра пояснила, що це дуже хороші вітаміни. Для проби я з’їв одну і мені здалося, що піднявся тиск бо розболілась голова. Юра, як почув, що це хороші вітаміни, попросив і собі. Більше я їх не ковтав, тобто робив вигляд що ковтав, але викидав у туалет. Другого дня Юра, як у нас казали, «поїхав». То він скаржився, що в нього теж хвора печінка, а це вже почали йому давати жменю трифтазину, проте він не заспокоювався і почав, на противагу попередній стриманості й галантності, вголос проклинати кедебе, радянську владу і медперсонал. Хвалився, що він теж дисидент і матюкався як візник. Його перевели на уколи, потім забрали в Шосте і стали колоти мадетен де по. Туди ж перевели і Карпача, бо він почав гарчати на медперсонал після комісії, адже його за звичайну крадіжку вже тримають на спецу п’ятий рік. Йому теж у Шостому кололи мадетен, який був ще страшніший від галоперидолу. Ми з Карпачем ще якось перемовились через дерев’яну загорожу, Юра ще і в Шостому трохи буянив, доки не замовк.

Дехто з наших писав жінкам листи. Вирішив написати і я. Спробувати свій хист. Була там одна невеличка, кругленька, молоденька Люся. Ми їх могли бачити чи на площадці, чи на вулиці, коли вони йшли на прогулянку, а ми визирали з вікон. Було Люсі лише п’ятнадцять чи шіснадцять, пончик і губки бантиком, про неї менти говорили, що зарізала міліціонера, який заразив її сифілісом.

Листа я вирішив написати в східному стилі. Ми ж жили в Татарії.

«О, прекрасна серед гарних пташок саду, у якому зростають лише троянди з рожевими пелюстками, такого кольору, як твої сонцеподібні лиця. Твої медові вуста і поцілунки, наче рахат – лукум, і білосніжні, наче лебединий пух, перса, заполонюють мою уяву, коли я бачу у вікно, як ти виходиш», – так писав я Люсі, тоді дав переписати листа Пану, щоб завідуюча не впізнала мого почерку, якщо листа перехоплять менти. Люся була москвичка.

А то раз ми гуляли в дворику, дівчата на своєму другому поверсі заходились мити вікна і одна з них у легенькому халатику стояла за першим вікном, спинаючись на пальці, щоб дістати верхньої лутки, а ми, затамувавши подих, всі позадирали голови і чекали, коли халатик зовсім відкриє ноги. Нарешті вона це зробли, блиснула проміжком – вона була у маленьких біленьких трусиках, і ми охнули, ми були їй вдячні. Не діждався я відповіді від Люсі, бо нас почали переводити в головний корпус. Там на першому поверсі закнчили ремонт.

Суєта переселення. Тим часом серце моє почало хандрить і стало постійно боліти горло. Гланди мені вирвали ще в армії, і атрофія починалаь коли я ще був на волі, але на волі кровообіг кращий та й підліковував я його, полоскаючи горілкою, настояною на дубі і п’ючи воду лише кімнатної температури. А тут, у неволі, опірність організму понизилась. Стали мене водити на кварц. Перед призначенням курсу лікування лор пояснив, що видалення гландів інколи призводить до порушення кровообігу в гортані і почиається омертвіння тканини, синюшність тіла. Кварц не допомагав, лише попік горло. Ще я тримався купи, але потроху втрачав здатність говорити.

Відремонтоване Дев’яте відділення теж потебувало якогось художнього оформлення. Голі стіни. Один стенд я зробив про Конституцію. Тоді саме Брежнєв заходився з нею, знову почали говорити про зміну гімну СРСР. Коли стенд про Конституцію був закінчени, завідуюча Волкова звеліла зняти з нього репродукцію Леніна. Її партійна цнотлтвість не дозволяла, щоб цей образ висів на стіні у божевільні.

Я ходив двориком і з тугою думав про те, що от росіяни позачиняли нас, вождів українського народу, і роблять цьому народові Конституцію, яка дорівнює знищеннню всіх без винятку інших, окрім росян, народів, котрі загнані в СРСР, і нема кому в Києві сказати українцям, що їм для самозахисту потрібна власна самодостатня держава. Адже «на всіх язиках все мовчить». Не знаю, на що я тоді сподівався, принаймні не на виписку, але ходив двориком і подумки складав гімн України.