Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 18

– Подожді, у мєня много знакомих на свободє, я ім скажу, і оні одєнут твою подругу на хуй.

Мушу зізнатися, що це був удар, удар під саме серце. Мені заціпило, забило дух від люті. Хоча краєм свідомості я розумів, що не можу на очах у наглядачів, кинутись на нього. Я залишився сам у камері зі своїм болем, розпачем, тугою, ревнощами і ненавистю.

Я залишився сам. Мені не поспішали когось підселяти. Тут мені хотілося б дати пораду тим, хто потрапляє під слідство, в жорна тюрми. Не поспішайте на волю, якщо вас заарештовано, не поспішайте давати свідчення. Заперечуйте все і лише потім, оговтавшись від першого оглушення, визнавайте лише те, що для вас вигідно. Підсудний має право на захист і самозахист.

Посеред думок що повільно змінювались у голові серед цього повільного слідства, а кегебісти слідство нарочито затягують, щоб натомити незвичну до неволі душу, з’явилась у моїй голові така мрія, якби на тілі була якась така кнопка, щоб натиснувши на неї, тіло вибухало хоча б такою потужністю, як протитанкова міна.

Моє слідство вів майор Колпак, а йому допомагав капітан Сидоренко? (Прізвища зі знаком запитання не точні, бо не всі я їх запам’ятав). Капітана Сидоренка (на кінець слідства він був уже майором), я бачив може зо два рази, а майор Колпак, як він себе відрекомендував комусь у слухавку під час допиту, (мені відрекомендувався як майор Ковпак) був моїм постійним співбесідником.

Слідчі камери (одна чи декілька є і в самій тюрмі, що стоїть плоским триповерховим будинком з напівпідвалом у внутрішньому дворі цього сірого будинку, якийви бачите з правого боку не доходя площі Богдана Хмельницького по Володимирській вулиці з написом Комітет безпеки УРСР) знаходяться на різних поверхах у головному будинку. Кімната розміром 2,5 на 4 метри, біля дверей щось подібне до розпиляної надвоє учнівської парти, це столик з лавочкою для в”язня, пригвинчені до підлоги. Навпроти: сейф, слідчий, два столи буквою «Т» чи «Г» із ще одним запасним стільцем.

Майор Колпак вів допит у цивільному темному костюмі, білій сорочці при галстуку. Це був красивий чоловік зросту вище середнього, з нормальною статурою, чорнявий. В кінці слідства декілька раз з’являвся у військовій формі, яка йому дуже личила. Якщо нема своєї держави, українці добре служать іншим. За що їх позбавлено інституту князів? Оце його, майора, місце за столом, красивість і акуратна строга одежа, звичка вести слідство, яка вже виробилась і стала часткою манер, не давали мені знайти в ньому якусь слабину, щоб мати над ним психологічну зверхність. Подумувалось (внаслідок прочитаних дедективів), що він володіє декількома іноземними мовами, бував за кордоном у всяких бувальцях, а оце відпочиває вдома, ведучи моє слідство.

На початку слідства він іронічно покивував на своїх колег з обласного КДБ, у відомстві яких я був до цих пір, зокрема на майора Коваля, що вони, мовляв, проводячи обшук, нічого у мене не знайшли. А, згадав, вперше я побачив майора Колпака у своїй хаті в селі Лісники, там він був у повній військоваій формі і в кашкеті. Я якраз відсипався після добрячого випивона учора на Дні вчителя в школі, трохи перебрав і курив багато. Танцював трошки довше ніж з іншими із новою директоршою, що як я вже знав, не мала чоловіка і була хоч і не красунею, але хвацькою молодичкою. Отож уранці, тільки но я засвітив світло (було 7 годин ранку), у двері моєї хати різко затарабанили. Я підняв фіранку – у дворі було повно кегебістів і машина Газик (тобто «Чорний Ворон», хоча бригада обшуку приїхала на двох «Волгах», які вже відчалили, зберігалася традиція 37 року, на предмет зловісного «Чорного Ворона»). Душа моя похолола, але разом з тим я подумав, хоч би вони не розбудили дітей. Чотирирічний Вітя і півторарічна Оксанка спали в маленькій спальні. Я з жінкою в світлиці і баба 75-ти років у кухні біля печі на полу (дерев’яний настил за пів метра від долівки). Хата стара, будована під час війни з траншейних колод. Отож, щоб вони не тарабанили так жахливо, я пішов скоренько відчиняти двері. Зразу всі вони ввалились у сіни а потім у хату на чолі з красивим майором, який довів до мого відома санкцію про мій арешт. Мені дозволили взяти найнеобхідніше і перекусити. Душа моя стиснулась у кулак, як це завжди робилося зі мною в хвилини небезпеки, а свідомість працювала чітко. В такому стані слабинок в мені не було. Це виробилось під час безкінечних бійок у дитинстві. Коли я пас корову, старші сільські хлопці, як синка вчителя, весь час цькували мене і зводили на бійку з кимось із однолітків чи старшим на рік. Лице в мене тоді не заживало від подряпин, хоча я сам бився тільки кулаками, але інші пастушки старалися видерти нігтями очі. Тому у мене з часом під очима стали самі шрами від подряпин, які зійшли аж у десятому класі. Батько десь здогадувався про моє пастуше життя, послали вони мене пасти корову з шести років, але лише казав інколи: «Не лізь до старших». З чотирма дітьми після війни, треба було їх хоча б нагодувати, а виживати то вже клопіт дітей.

Як усі хлопчаки, я любив військову форму. У мене була батькова пілотка, яку він привіз з фронту. Коли я знайшов її в скрині і надяг, женучи корову на пашу (вона була навіть з зіркою), то Володька Митрущин (було їх дітей у сім”ї теж четверо, Володька найстарший, Василь – старший за мене на два роки, Галя і Петро. Батько їх не повернувся з війни і отже не зміг привезти пілотки). Так Володька заходився топити мене в Куцайовому болоті (де ми завжди купались, зараз його осушили) і вимагати, щоб я віддав йому пілотку. Коли мені вдавалось випірнути, я кричав не своїм голосом, кричав до темноти в очах. Володька знову хапав мене за шию і запитував:

– Віддаєш пілотку?

Я знову кричав, але не згоджувався. Так він мене топив по пів-дня, але я ні разу не сказав, що віддам пілотку. І вже пізніше, коли я став парубком і гасав на велосипеді по чужих селах десь із 16-ти років, образ я не прощав, а зразу кидався в бійку, безоглядно на сили супротивника. Тут не зрозумієш, що тобі дається від народження, а що виробляється з часом, проте комплекс боягузтва перед бійкою сидів у мені все-таки, аж поки я його остаточноно переборов десь у п’ятому класі, коли, через свою нерішучість, я прогавив, і однокласник Василь Заєць ударом навідліг викришив мені кутнього зуба. Бог береже відчайдушних.

Отже зібрав я все необхідне, випив чашку молока з хлібом і коли вже цілував жінку, яка відвернувшись від усього цього, варила на газовій плиті кашу для Оксанки, ніжні податливі губи її на всі подальші роки неволі пахли мені теплим молоком. Я пішов у спальню і обережно поцілував дітей. Вони спали так як і кожного дня, і я не запам’ятав хто як лежав. Мертва затисненість у грудях не допускала сентиментів і сліз. У кухні я потис бабі Катерині руку і сказав: «Допобачення і це вже надовго». Вона стояла переді мною випрямлена і по-селянському строга. Живою я її дома вже не застав.

У рухах і вчинках моїх була якась механічність. Передчуваючи цю ситуацію у ті часи, коли я писав свої невгодні режимові твори, я написав вірш, який навіть читав біля пам”ятника Шевченку 22 травня під час мітингу протесту. Перш чим привести цей вірш, скажу що мені особливо запам’ятався дегенеративний вигляд тих шіснадцяти чоловік, які мали проводити обшук в моїй хаті. Це були виконавці волі партії. Народ багатошаровий, і переді мною були люди, котрі не мали ніяких упереджень з погляду людської совісті. Точно такі люди вимітали хліб у 1933 році і розстрілювали інтелегенцію упродовж усього однопартійного керування. Тут використовувався психологічний момент ненависті примітивного голодного індивіда до індивіда розумово вищого. Цю суспільну силу виділив з маси, наче вірус, В.І. Ленін, коли у боротьбі за владу на селі, оголосив державну орієнтацію на найбідніші верстви населення, надавши безмежної влади комбідам. Один з них так виразив загальну точку зору:

– Ти смотрі, сколько кніг і все на украінском язикє. Єслі би я знал гдє ета Програма, я би перебрал всю хату на щепкі. (Це з пізніших розповідей дружини, бо я тоді вже не був присутній). А вірш звучить так:

Під вікном пантрує вбивця,

що отримує зарплату,

спи, синочку, і надійся,

скоро вб’є він твого тата.

Як уб’є він твого тата,

до колиски ще підійде,

і в очах його затятих

зажевріється надія.

Він заплаче у знемозі,

що дітей не можна їсти,

і в чеканні та тривозі

вийде десь, до часу, сісти.

Синку, виростеш великий

під його щаслиу казку,

хай не буде тільки крику,

що тобі, дитино, важко.

Під вікно підійде вбивця,

як кохатимеш ти сина,

і ти вийдеш за ворота,

як би жінка не просила.

І з моєю головою,

і з моїм ожилим дихом,

вбивця знову під вербою

захлинатиметься сміхом.

Два випадки розвінчали в моїх очах майора Колпака і я зрозумів, що це таки ковпак. Колпак для околпачування, а не ковпак для захисту. Одного разу, коли майор мені говорив, що зі мною він просто відпочиває, бо протоколів вести не доводиться, але непогано було б, якби я для протоколу сказав хоча б декілька слів, бо йому соромно одержувати зарплату, я його запитав:

– А скільки ж ви одержуєте?

Тут був такий відтінок, що зустрічаючись з майором ось уже шостий місяць, ми з ним дещо подружились, якщо так можна назвати це почуття, яке виникає від довгого спілкування, при тому, що більш нікого не бачиш, крім стукача в камері та мента, який виводить до туалету, але тоді ти несеш поперед себе парашу. Цікаво, чи є параші в цивілізованому світі, до якого зараховує себе Росія. Я не кажу – Україна, тому що українці в Україні без дозволу росіян не можуть побудувати навіть туалет. Ще у 1918 році Джержинський, цей переконаний убивця, жалівся Леніну в телеграмі, що українці не вміють робити навіть туалетів. Але так і не навчив. Отож майор Колпак зі скромною міною на лиці і ламким голосом сказав, що він «чистими» одержує лише 450 крб. В голосі його чулося, що це мало. На це я йому зауважив, що одержував усього 80 крб. І до того ж вони не можуть мене звинуватити в тому, що я продався іноземним розвідкам (жодного контакту з іноземцями). Я страждаю чисто за ідею. А у мене ж сім»я. Двоє дітей. У баби пенсія 28 крб. І у жінки зарплата 150. Майор щиро зізнався, що не уявляє, як можна жити за такі гроші сім’єю у п’ять чоловік. Правда, у нас ще присадибна ділянка 15 сотих, але у той час половину цієї землі баба віддавала для обробітку своїй дочці.

Пізніше в Казані я сидів з майором КГБ Худяковим Юрою, який вважав себе дисидентом, але насправді він торгував дипломатичними таємницями. Звичайно, за кордоном він одержував зарплату більшу чим майор Колпак, але зрадив Батьківщину.

Хоча майор Колпак запевняв мене, що відпочиває зі мною, але на нього таки тиснули зверху: слідство топчеться на місці, на квартирі у мене нічого не знайшли, я нічого не говорю про «справу». Слідство зводилось до безкінечних експертиз і якось, допитуючи мою жінку, у майора вирвалось:

– Проклятий вусань (це про мене, я ношу печальні українські вуса).

Моя позиція була такою: всеодно мене посадять. Влазячи в слідство, я лише збільшу свою вину. Пощади від КДБ я не чекав, хоча мені було невимовно жаль свого молодого життя, дітей і жінки. Отож коли Колпак мені заявив, що до статті про антирадянську агітацію додає ще й статтю № 56, то моя душа ще більше знітилась і заскімлила. Це означало 15 років таборів плюс 5 висилки. Хоча в Програмі говорилось про необхідність самостійності України, але ж про можливість добровільного виходу з СРСР говорилося в обох Конституціях (СРСР і УРСР).

У В. Винниченка є прекрасне оповідання. Я читав лише Пряшівське видання його оповідань, два романи і декілька п’єс. Так от в одному оповіданні йдеться про те, що двоє революціонерів, чоловік і жінка переходять кордон. Там так сильно показано що іменно революціонери, яким здебільшого приходиться гнити по тюрмах, люблять життя, його справжній смак з любов’ю і ризиком. Допомагав мені Винниченко і осмислювати камерний психоз, від довгого сидіння і обридливості співкамерника.

Коли сидиш із кимось на пару довго у одній камері, то поступово розкриваєшся один перед одним. Цим користується слідство, щоб улізти в твою психологію. Раз на тиждень у камеру завалюється наряд наглядачів робити шмон. Роздягають обох наголо, перетирають рубці у сорочці, штанях, трусах, матрасах. Зазирають у всі дірки в тілі. В момент шмону особливо відчуваєш себе приниженим і безпорадним. По моєму, шмон існує більше якраз для психологічного тиску, ніж у надії щось знайти у в’язня, який сидить рік під слідством і не має ніяких контактів з волею. Гуренко (перший мій співкамерник) хворів якоюсь шкірною хворобою, на лобку і на яйцях у нього були крупні прищі з гнійними вершками, це викликало в мене додаткову відразу до нього, адже жити приходилось удвох на площі у 9-ть квадратів. З співкамерником разом ходиш у туалет і в душ, по черзі виносиш парашу, мимоволі вивчаєш всі його запахи, дізнаєшся про його ниці вчинки там, на волі. Наступний мій напарник Луценко, коли сидів у туалеті, розповсюджував навколо себе запах м’ятних цукерок змішаний з запахом людського посліду, феномен якийсь. Як він відчував мене, я не знаю, але навіть писав вірші, показував мені переспів билин Київського циклу, щось про Іллю Муромця, я ще тоді зауважив що в епосі про Іллю Муромця є багато деталей із шумерського епосу про Гільгамеша.

І весь час над тобою закручують пружину слідства, підводячи все це під 15-ть років неволі, а ти ще всіма своїми біострумами, дотиками, животом, руками і губами відчуваєш жінку і дітей, і ще сімейні звички до тебе навідуються, особливо у суботу і неділю, коли ти не на роботі, а з сім’єю. Ця смерть заживо. Згадував фотографію Оксанки, як вона гарнюня і манюня стоїть в Іванкові в дворі Кучеренків біля повного оцинкованого відра води, Вітю, коли ми з ним пішли на ставок ловити рибу в неділю. Клювало добре. Навіть як ми удвох з ним разом смикнули вудочку, то висмикнули невеличкого коропця і він, зірвавшись з гачка, упав позад нас у траву. Тоді почав накрапати дощ. Мені ще хотілось посидіти, і я послав Вітю додому. Він не хотів іти сам, я накричав на нього, і він помаленьку пішов понад ставком, вийшов на греблю. Посеред греблі була калюжа від учорашнього дощу, яку майже не можна було обійти. Вітя, а йому йшов лише четвертий рік, посковзнувся і впав у калюжу, і коли я побачив що хтось чужий там його підняв і витирає, а Вітя плаче від образи що я його прогнав і від того що впав у калюжу, я виматюкався, змотав вудочки і пішов з ним додому. Зараз у камері я передумував цей епізод, лаяв себе за черствість. Проте колотись не хотілося. Є таке могутнє надбання людства як честь і відданість ідеї.

Так от, зазвучав телефонний дзвінок і майор Колпак зняв трубку. Дзвінок був десь з вищих коридорів влади. Майор обізвався:

– Майор Колпак слушаєт.

Я вперше почув як він шпарить на «втором родном язикє». Він зовсім мене не соромився, бо буквально влазив у трубку, і ницо хлипав: «Да, слушаюсь, обязатєльно, конєчно, да, слушаюсь, бєз сомнєнія», – і так далі. Мені стало гидко, як він безсоромно скинув з себе своє «Я». Мені навіть стало жаль отого Колпака, який ходив переді мною королем, здійснював психологічний тиск, намагався знищити мене як людину, розколоти, розтоптати мою честь, змусити, щоб я зрадив своїх однодумців, свою любов і надію. Щоб я повірив йому, що України вже нема, а є лише посіпаки, такі як він, для яких знання української мови лише службовий обов”язок, до тих пір, поки трапляються отакі типи як я. Дивлячись на смикання майора перед мертвою трубкою, ніби це був живий начальник з Кремля при всіх регаліях, я зрозумів українське слово «посіпака» майже фізично, філолог у мені таки жив. Це падло без мила лізло в трубку за свою добру зарплату, не рахуючи спецмагазинів де завжди були найкращі товари і харчі за пільговими цінами. Годують його так за те, що розпинає Україну і нас кожного зокрема. І я йому нітрохи не заздрив.

Другого разу я в ньому розчарувався, коли до нас у слідчу камеру завітав заступник начальника слідчого відділу капітан Погребняк? Майор устав і мені наказав устати – субординація. Погребняк був менший тілом, званням і віком, але старший «по занімаємой должності». Колпак пожартував, що от Рубан хоче нас усіх одягти в сині шаровари і кунтуші. Я нічого не сказав, але подумав, що цим хлопцям краще пасували б столипінські галстуки.

Капітан Погребняк влетів до слідчої камери-кабінету енергійною ходою ділової людини із запитанням:

– Що, мовчить?

Я відкритими очима спостерігав нову дійову особу, бо ще на початку слідства майор Колпак, маючи на увазі мій попередній роман «Помирав уражений проліском сніг», де кегебісти зображені з досвіду мого попереднього арешту, сказав:

– Ти, звичайно, про це все напишеш.

Я йому нічого не відповів, але подумав, що коли виживу, то обов’язково напишу.

Одягнутий капітан був у модний темно-синій костюм, модні коричневі мешти. Манжети білосніжної сорочки майже повністю світились з-під його трошки підсмикнутих рукавів. Комірець сорочки вільно розстебнутий, жакет теж розстебнутий і білосніжна сорочка мерехтіла в моїх очах, коли він рвучко почав ходити по кімнаті. Волосся мав пряме і непокірне і, не дивлячись на трошки за вільну напіввійськову стрижку, копицею стовбурчилось на голові. Лице мав чисто виголене, але негарне. Негарним був конусоподібний трохи кирпатий ніс. Масті Погребняк був брунато-сірої.

Я про нього чомусь подумав, що коли він молодший віком і званням, але старший на посаді, то очевидно з молодих і здібних запроданців москалям, і це мене розізлило.

Енергійно пройшовши туди-сюди, показуючи що він господар у кабінеті майора Колпака, він звернувся до мене:

– Ну що, так і будеш мовчати?

Я навіть пройнявся солідарністю до Колпака у його далеко захованій антипатії до цього вискочня, голосно сказав:

– Парвеню!

Колпак і Погребняк здивовано з нерозумілістю на лицях повернули до мене свої самозакохані голови, як люди, що відчули, що їм дав хтось носака під зад, але не відомо хто. Колпак строго запитав:

– Що це означає? – Бо я сказав це зверхньо, ніби вилаявся. Я їм чітко пояснив, що в перекладі з французької це означає «вискочка». Хлопи хразу вирівняли свої фізіономії, хоча на лиці в Колпака читалось затаєне задоволення, а на лиці в Погребняка з’явився вираз людини, якій плюнули в пику і вона боїться витертись, щоб ніхто цього не побачив. А я собі подумав: «Ніякі ви не герої і не супермени, і не закордонні агенти, та й не поліглоти. Ви ті, хто за добру зарплату може робити все. Якось непомітно ідейну переконаність вам замінили зарплатою. Просиджуєте штани на слідствах, затиснуті лещатами свого відомства, а ту роботу, про яку пишуть в дедективах, робить хтось інший, якщо це не видумка зарплатових письменників».

Коли я служив у армії, то ходив у караул. Недалеко від поста №1, де стояв прапор полку, була кімната за номером 12. Там був пост № 2. На обох постах в свій час мені доводилось стояти. Коли офіцер пояснював мені, як треба пильнувати пластилінову печать на дверях, щоб вона, не дай Бог, не була змазана, в голосі його я чув відверту недоброзичливість до тієї печаті, і кімнати, і капітана, який там інколи відсиджувася. То була кімната капітана КДБ, якому було наплювати на армійські чини, чи ти там полковник, чи генерал. Але тоді я ще не розрізняв кегебе і армії, і не розумів, чому армійські офіцери так не люблять тої кімнати. Стоячи на посту біля прапора, я завважив, що офіцери циклу № 1 могли стати будь-де в коридорі, щоб перекинутись словом, тільки не біля Дванадцятої кімнати. Вони шарахались від неї, як від нечистого місця. Не одного з них сюди запрошував капітан, агітував, щоб вони доносили на своїх товаришів офіцерів «во імя Отєчєства». Уже пізніше, навчаючись в університеті, я дізнався, як важко відлипнути від кегебіста, коли він тебе вербує на стукача, показуючи то батіг то пряник за продану душу, а трохи ще пізніше я дізнався, що та кімната була ще й катівнею для тисяч офіцерів, які любили «отєчєство до самозабвєнія», але не дуже любили більшовицький режим революційної доцільності. Туди пішли і не повернулись майже всі вищі і середні офіцери – засновники Червоної Армії, царські офіцери, які воювали на боці більшовиків і взагалі розумні люди, які любили пожартувати двозначно – а як результат: німці під Москвою і голодний Ленінград. Зараз їх не можна розпізнати в безкінечних багатошарових траншеях, бо вони перемішані з цивільними і пошарово притрушені негашеним вапном, бо їх закопували голими і без документів, та ще й зарівнюючи могили, очевидно здогадуючись, що таки роблять злочин, мордуючи і закопуючи, мордуючи і закопуючи без суду.

Одного разу ми з майором Колпаком обговорювали тему любові народу до органів кегебе і він, з ніяковою усмішкою на лиці, запевнив, що народ їх любить. Це вдруге за час слідства я запримітив на лиці кегебіста ніяковість. Вперше, коли він шив мені зраду Батьківщини, а вдруге, коли говорив про любов народу до кегебе. Ніколи, коли б тут був якийсь начальник, майор би не виказав ніяковості – цього почуття не передбачає інструкція для посіпак. Майор таки хотів, щоб я згодився, що вони вже не ті, що наживали мозолі на пальцях від спускових гачків від нагана, коли цілий день доводиться стріляти в потилицю, що народ їх любить, але я його не пожалів. Я сказав:

– Не дуріть себе. Любить як собака палку. Любов народу можуть заслужити лише ті, хто мудрий і милосердний.

Нарешті мені визначили місце, тобто Леоніда Плюща перевели до Одинадцятого відділення, а мене знову привели в Дванадцяте – прийомне. Обід якраз закінчувався і принудчики прибирали столи.

Мене помістили в надзорці. Це кімната, куди кладуть для проведення активного курсу лікування. Активний курс – це введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін – тобто шок через недостачу цукру в мозку і психотропні препарати по карті. Коли хворий проходить відповідні аналізи, йому призначають, наприклад, два рази на день галоперидол і на ніч аміназин по карті. Тобто кожних два дні збільшують дозу записуючи в картку цю динаміку. Хворий потроху загальмовується. Ось він вже ходить з погаслим зором, схиливши набік голову – доза збільшується. Ось вже з рота в нього почала текти слина і він її не витирає, бо йому байдуже – доза збільшується. Ось він вже почав усцикатись – доза збільшується. Ось він вже усрався: це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза трошки зменшується і закріплюється. Внаслідок хворий ходить з перекошеною головою, інколи витирає слину, яка тече з рота, інколи не витирає. В такому стані він ходить шість місяців. Весь цей час він отримує ліки в уколах. Це активний курс. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими і кровоточать від голочних пробоїн, бо кров стає погано згортатись. Коли минає пів року – хворому починають давати цю саму дозу, але вже в таблетках, постійно, кожен день, три рази на день до столика з ліками. Коригування дози з цього часу відбувається лише з огляду на погіршення здоров’я. Якщо організм звик до дози і психічний стан хворого погіршується, його знову переводять в надзорку і проводять повторний активний курс. Це триває від 5 до 25 років.

Blog

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)