Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

У надзорці гігієнічні ліжка стояли в один ряд і перелазити на ліжко можна було лише через бильця. На суцільній площі з ліжок впритул лежали хворі. Тому що Дванадцяте відділення прийомне, тут більшість зеків, принудчики прибувають рідко. Принудчики це ті, кому суд присудив примусове, тобто насильницьке лікувавання всупереч їхньому бажанню, без права захисту рідними. Ще одну пачку сигарет «Опал» я віддав Колі (санітару), щоб він голив мене новим лезом і він навіть залишив мені сумні українські вуса, які я пізніше теж поголив. Залишилось ще три пачки цигарок, і я їх віддав земляку Валері – київському вірменинові, який уже трубив восьмий рік на зоні, а оце погнав на дурку, блатував у надзорці і вже просився в Елли знову на зону, але йому ще кололи сірку по курсу. За те я міг скрутити самокрутку з тієї махорки, яку Валера тримав у бляшаній коробочці з-під чаю в себе під матрасом. Інші в’язні не мали в себе нічого, були лише в білизні, не в кожного було простирадло, щоб укритись.

Ліворуч від мене лежав зек, який весь час щось ловив на простирадлах, що йому ввижалося від температури 40 градусів, викликаної уколом сірки, праворуч – молодий симпатичний ленінградець Сергій, який просився назад в зону, а сюди потрапив тому, що нюхав у зоні ацетон. Ад’ютантом у Валери був молодий рослявий хлопець з прізвищем Заплюйсвічка, руки і ноги в нього були в малохудожніх наколках. Третім у цій пануючій трійці був Іван з Астрахані, який жив у робочій палаті, а сюди приходив до Валери в гості. Санітар чергував біля постійно відчинених дверей надзорки. Це теж був зек першої судимості; всі санітари були зеками першої судимості: за хуліганство (баклани), за пограбування (гопстоп), за квартирні крадіжки (домушніки), за автомобільні аварії. Санітари змінювались по графіку, до блатуючих зеків не втручались, маючи їх за сюзеренів.

Зі мною разом поступив зек Чопик, хлопець років двадцяти, на запитання лікаря, що він робив у зоні, він сказав, що «я пою і танцую». Його поклали далеко від мене поряд з Орловим, теж молодим хлопцем з острішкуватим світлим волоссям. Чопик встиг дізнатися що Орлов педераст і почав у нього випрошувати після оголошення «отбой». В зонах педерастами вважають лише пасивних, тих хто дає, і вони позбавлені будь-яких громадянських прав на рівні зеківських неписаних законів. Роблять найбруднішу роботу, сплять біля унітаза чи параші, їдять з окремого погнутого посуду обов’язково зламаною ложкою і кожен найплюгавіший зек може позбиткуватись над педерастом. Педераст же, хоча може бути і крупний тілом, ніби зовсім позбавлений волі і гордощів. Все терпить мовчки й покірливо.

До дванадцятої години ночі Чопик не міг угомонитись, голосно вмовляючи Орлова повернутись і не давав спати сусідам, санітар його матюкав, але Чопик не заспокоювався, так його замарудило. Нарешті десь після дванадцятої підійшов ще один санітар (в палаті завжди горить яскраве світло), вони вдвох витягли Чопика до дверей і вчинили йому допит: «Ти педераст?», – допитувався санітар, його особисту «справу» вони ще не встигли подивитись. Чопик клявся, божився і плакав, запевняючи що він не педераст. Він розумів що це важко довести, але намагався з усіх сил, щоб санітари зараз же не потягли його в туалет. У Дванадцятому відділенні (тому що воно прийомне), у єдиному з усіх, в туалеті був обладнаний душ.Сюди приходили митись санітари з усіх відділень, і вони, як кожен поважаючий себе блатуючий зек, брали з Дванадцятого під душ педераста, щоб і спину потер і задовольнив хіть санітара яким завгодно з відомих в зоні способів. Ось і зараз прийшов бугор Пінчук і забрав з собою Орлова. Тут вже Орлов не опирався. Вранці він гуляв по проході в чистій білизні з сорочкою навипуск і на подолку білої сорочки було видно слід від того, що Пінчук витирав свій член.

Якись неписаний зонівський закон забороняє згвалтування. Бар’єр людської особистості, чи взагалі людини, чи усвідомлення того, що без закону – беззахисними стають всі. Отож для того щоб новачка потягли на скатаний матрас, треба якась причина чи провина. Якщо її нема, зеки всіляко намагаються її придумати: обіграти в карти, обдурити, якщо цей хлопець не в курсі і не чув навіть про таке. Нарешті затюкати, якщо у людини слабка воля, притоптати, побити і вже потім згвалтувати – поповнивши таким чином баланс відсутності жінок у чоловічому товаристві зеків. Коли ми йшли етапом на Казань, до нас в ізолятор в кінці етапу вкинули молодого симпатичного хлопця, який весь час посміювався сам до себе заспокійливим смішком, ще не вірячи у яку біду він потрапив. У казанській тюрмі нас усіх загнали в одну етапну камеру. Ми, принудчики, Микола Плахотнюк, Євдокимов Борис і я відсторонились від гурту в кутку, і до нас ніхто не мав ніякого діла. Десь осіб із тридцять молодих з підтягнутими животами чоловіків з загостреними від недоїдання вилицями (їх гнали десь на поселення) виштовхнули зі свого гурту того хлопця, що був з нами в купе. Мент запитав у чому справа:

– То дєвка, – вигукнув хтось з гурту.

– Іспортілі такого хлопца, – сказав мент і закрив його в окрему камеру, а я його пожалів, уявивши до якого стану його доведе зона. На всіх етапах конвой вибовкує таємницю особової справи, і ніде педераст не заховається. Хіба що кум (вихователь) його завербує в стукачі, тоді він може засекретити справу. І то, листування між зонами досить жваве, якщо вже чималий стаж, то ніяк не заховається, більше всього що піймає тягу, тобто звикне до нового статусу.

Отже щось не дозволило санітарам упевнитись, що Чопик пасивний педераст, та й ситі вони були на цей предмет. Тому вони забрали від мене Сергія і поклали поряд Чопика. Він трохи мовчки полежав, тоді звів дві руки і, ніби потягуючись судомно, торкнувся ними моєї спини. Я лежав зіщулившись, але, коли Чопик мене торкнувся, різко розпрямився і з повороту вдарив його навідліг зверху вниз по обличчю. Кулак потрапив на щелепу і вдаривсь ніби у якусь деревину. Чопик заспокоївся і заснув. Вранці санітар повів Чопика в маніпуляційну і йому вмазали два кубики сірки. Через годину він вже з температурою лазив попід ліжком.

Валера вірменин виявився справді мені земляком, навіть був з Корчуватого і знав мого двоюрідного брата Толіка. Отже, автоматично в колі зеків я потрапляв під його захист. За три пачки цигарок, які я йому дав, він виміняв у санітарів пачку чаю і вони увечері втрьох почиферили. Вони запрошували і мене, але я відмовився. Чи кидали вони у чай колеса (пігулки) для сильнішого кайфу, я не знаю. Саме чиферювання виглядить так. Літр води заварюють маленькою пачкою чаю, і коли ніфеля (чаїнки) осядуть, п’ють цю чорну воду маленькими ковтками. Увечері Валерині кенти зібрались на його ліжку, і кварта пішла по колу. Окрім Валери, тут ще був Іван і Заплюйсвічка. Замріяно вони по черзі підносили кварту до губів і робили кілька маленьких ковтків, згадували свої кращі часи. Валера розводився про свою кохану, яка його чекає в Києві ось уже восьмий рік. Тут він дозволив собі впасти в істерію і навіть просльозитись і клявся, що коли вона його зрадить, він її заріже, а я подумав, що чекати із зони 8 років і не дати комусь хто просить – це фантастика. Проте я не заперечував Валері.

Міцний чай, чи по-зонівські – чифер, якщо туди не кидати «колес», не дає ні сп’яніння, як горілка, ні галюцинацій, як курьожка гашишу, він лише збуджує, приємно зігріває серце і скроні. Лице стає темно-червоне, цегляного кольору, таку цеглу випікали до революції. На думку зеків, чифер зовсім не шкідливий, але на думку людей поміркованих, він таки садить серце. Кожен професійний зек має залізну кварту і в кожній етапній камері СРСР стінки закопчені онучами, на яких зеки варять чиферьок. Я сказав би, що варити чифер для справжнього зека, це навіть ритуал, правило хорошого тону, доказ того, що він у тяжких умовах неволі має свої забаганки і, незважаючи на труднощі, потурає їм. В інституті Сербського, де мені виписали путівку на принудку, няні, що нами опікувались (цілодобово у нас в блоці для спецхворих сиділо дві жінки пенсійного віку), десь о 12 годині теж варили чифер. До них прилучався Роальд Мухамедяров і Жора-музикант. Роальд – московський татарин, рудий, з червоним плямистим лицем і очима кольору темного пляшкового шкла; сидів нібито за розповсюдження «Хроніки тєкущих собитій», а Жора – за участь чи співробітництво з бандою московських міліціонерів, котрі робили незаконні обшуки у московських непманів (багатих людей) і грабували золото та коштовності. Роальд кидав «для таскі» кілька таблеток транквілізаторів – циклодолу чи етаперазину, а Жора любив чистий. Пропонували няні і мені, але я відмовився, і вони шептались по кутках, мовляв, який я красивий, молодий і зовсім „нєіспорчєний” і от потрапив до них як „спецбольной”. Проте вони знали, що я політичний, і переживали за те, щоб мені дали діагноз, бо зони мені пахло занадто багато. Я і сам не знав, куди більше «хочу»: в зону чи в дурку.

Само собою, в обід я віддав своїм кенам, тобто Валері, усі свої харчі (сухарі, консерви, цукор), які привіз з етапу, але Іван був чимось незадоволений, казав, що я віддав не все (хоча я їм віддав все разом з торбою), його підмивало випробувати на мені якусь зонівську штучку-примочку, бо він бачив, що я в цьому ділі зовсім недосвідчений, проте Валера-вірменин цього йому не дозволив, і я спокійно вживався у нову обстановку.

Цього самого дня мене повели в маніпуляційну, і фельшер, високий крупний тілом єврей, з чорним прямим волоссям і темними від густої виголеної щетини вилицями, вчинив мені допит, за що, мовляв, сиджу і таке інше. Коли я сказав, що сиджу за писання віршів, він не здивувався, а став просити, щоб я прочитав йому вірш. Я всіляко відмовлявся, проте він наполягав, і я, щоб його не розсердити, прочитав один. Цей вірш я вважав найкращим із моєї останньої, теж не надрукованої, збірки «Я і місто». Написаний він на тему прощання, але тоді, коли він писався, про таке прощання як арешт і етап, ще не йшлося. Ще не йшлося і про женіння. Було лише побачення в кімнаті п’ятого гуртожитку. Дівчата десь пороз’їздилися і кімната була в нашому з Людмилою розпорядженні. Я тоді якраз прочитав шматок індійського трактату в самвидаві про різні способи тілесного кохання. Ми голісінькі викручувались на вузькому студентському ліжку. Пізніше, в будинку меблів я бачив спальні індійські гарнітури, але таких широких оксамитових ліжок мені так у житті і не довелося випробувати. З усяких положень тіла я не роз’єднувався з її лоном, ми були молоді, здорові, тіло її було прекрасне, вона була слухняна, податлива, якась ніби сонна, але принадна і бажана. Хоча потім я на ній одружився, заполонений красою її тіла, але я був створений Богом для кохання, бо умене не буває природних полюій, наприклад, у сні, коли присниться жінка. Щоб тіло було чисте, мені регулярно потрібна була жінка, а коли її не було, доводилось займатись онанізмом, щоб скинути зайве сім’я. Доки все це мені прийшлося самому на собі самотужки без лікаря дізнатись, я заледве не став імпотентом.

Після цієї жагучої ночі кохання, я вийшов з гуртожитку. На вулиці було вогко, туманно, а тіло моє пашіло в ореолі животворного вогню. Я гостро відчув, яка це прекрасна і неповторна ніч, я відчув Гераклітову істину про те, що в ту саму річку не можна забрести двічі, і пронизлива тема прощання не залишала мене, аж поки я не приїхав у село Лісники, де в цей час жив, працюючи літературним редактором у видавництві „Музична Україна”, і не написав такого вірша:

…прощаюсь із твоїм тілом,

я не уявлю його кращим, аби я цілував і цілував тебе.

Одягаюсь на страту

до квадрату дверей,

а ти – заклик жадібної талої води.

Вертаюсь ще раз –

сліпий –

відчути тебе поцілунками.

Наша мовчанка – це згода на розлуку.

Кого ми тільки не згадували:

І Бога,

і слова циганки,

яка нам обом говорила:

– Ви страждаєте від наболілої відвертості,

бо втратили смак слів.

Як я не цілував тебе

всю-всю.

Як не затримував біля тебе

зашерхлі від твого вогню долоні,

я все одно прощавсяя.

Вийшов надвір,

вітер кинувся облизувати мене,

наче собака закривавленого звіра.

Намагаюсь ще затримати тебе,

уявити, відчути,

яка ти –

була.

Прощаюсь із твоїм тілом.

Але побачив на бетонних стовпах,

які простоять довше ніж ми і теж зникнуть,

квадратові оголошення

про продаж безлюдних квартир.


Не знаю, що дійшло фельшерові із цієї трагедії прощання, але він мене залишив у спокої. Першого і другого дня до лікаряне викликали, у них і в мене ще було безмежно багато часу, щоб познайомитись, бо ще слідчий Колпак мені казав, що це «вєчная койка», але попри всі ситуації, людина надіється. Хоча у мене, здається, надій не було.

На третій день перед обідом нас гнали з туалету. Виходити з туалету треба було швидко і підбігцем рухатись попід стіною в надзорку на своє місце. По інших відділеннях ця процедура робилась спокійніше, проте Елла підбирала собі санітарів лише з бакланів, інструктувала їх, щоб не жаліли „сухого брому” (вона мала на увазі рукоприкладство), і в них, цих примітивних душах, досить швидко визрівало почуття садизму. Садизм живе в кожній людині, як сухотна паличка і, потраивши на живлюще середовище, швидко поглинає душу. Тобто санітари швидко засвоювали смак від знущання над собі подібними, але безправними індивідами. Санітар стояв збоку перебігаючих з туалету в надзорку і кричав: «Швидше, швидше», чи то пак: «Бистрєй, бистрєй», він-бо бачив, як німці в кіно кричали: «Шнель, шнель». Якийсь новоприбулий зек (це вже я дізнався потім) буркнув собі під ніс, не то «сукі», не то ще щось, санітари так і не дочули. Проте санітар зрозумів, що це було вираження якогось невдоволення. Вже принесли обід, проте їли у дві зміни, бо не вистачало місця. Не вистачило місця всього на кілька чоловік, в тому числі мені і тому зеку, який щось буркнув собі під носа, як нас гнали з туалету.

Я лежав чекаючи обіду. В кімнаті від яскравого сонячного світла з розташованих під стелею вікон (нижня більша частина вікон була замурована) білів ряд постелей із зіжмаканими простирадлами. Долинав шум із заводу тракторних запчастин, котрий мав з тюрмою спільну загорожу, і брязкіт ложок з коридора. В надзорку один за одним увійшло шість санітарів, а той, який гнав уранці з нужника, стояв на дверях, зіпершись об протилежну лутку одною рукою. Правий зап’ясток у нього був туго забинтований, бо вранці він затопив когось у пику і пошкодив собі руку. З динаміка, який висів у коридорі (на всі 12 відділень тільки тут було радіо), донісся пронизливо-тужний голос СофіЇ Ротару «О сизокрилий птах, згубився шлях твій у житах…». Зек лежав на другому від краю ліжку, і санітари кинулись до нього, щоб бити. Але, хоча вони були хлопи годовані на наших харчах, а в дворі тягали вісь із залізними колесами, качаючи собі м’язи, зек був високий і жилавий, тож порозкидав їх від свого ліжка ногами. Якусь мить санітари застигли всі гуртом, обдумуючи тактику, тоді всі разом кинулись на хлопця, вчепившись в нього кожен обома руками, перекинули на живіт, один загнув йому ногу назад аж до хрусту суглобів, а решта почали бити кожен ту частину тіла, яка йому дісталась. Один санітар методично бив ребром долоні по карку, інший садив кулаками по печінці під один бік, інший під другий, нарешті один вискочив з ногами хворому на спину і почав садити каблукими по нирках. Хлопчина виявився міцним. Спочатку він думав, що це звичайне побиття і кріпився, тому вперто мовчав, лише лунали швидкі удари. Але ось цей бідолаха відчув, що це не звичайне побиття, а вбивання, вбивство, і він закричав нелюдським голосом того, хто побачив смерть серед білого дня. Я машинально глянув на двері. В дверях стояв фельшер, якому я читав вірша, і мовчки спостерігав. І коли хворий, після моторошного крику, затих, крикнув:

– Хватить!

Санітари продовжували бити.

– Хватить, – крикнув фельшер ще раз, і на цей раз його почули. Санітари швидко вшились з палати, а зек лишився лежати.Фельшер його підвів і посадив на ліжко, задер сорочку і потикав прямими пальцями в тіло, але випростати і покласти на ліжко вже не зміг. Так той зек сидів цілу ніч, низько, аж між коліна, звісивши голову, а на ранок його кудись забрали. Чи він умер, а чи вижив, я так і не дізнався, бо увечері пригнали великий етап і хворих не було де подіти. Тоді стали виносити ліжка, розбирати і складати на купи в коридорі, підлогу заслали матрасами і уклали нас покотом аж о 12-й годині ночі. Вранці мене в самій білизні перевели в П’яте відділення.

Містилось воно на другому поверсі головного корпусу, і завідуючою його, як потім я дізнався, була Кравченко Ганна Володимирівна. Поміж себе хворі називали її Аннушкою і вважали її справедливою. Помістили мене відразу у велику палату. Тут на одній площі з проходами між ліжками такими вузькими, що ходити можна було лише трохи боком, стояло сорок ліжок. Люди лежали як на вокзалі. Біля самих дверей хтось проклинав комуністів. Йому пропонували іти плести сітки, але віе кричав:

– Як же я піду плести сітки для вас, проклчті комуняки, коли я зразу зажену ткацьку голку комусь із вас у печінки, будьте ви прокляті, московські запроданці, скурві діти, мать вашу…

Це був бандерівець, як сказав мені дядько, котрий лежав поруч. Прибігла медсестра зі шприцом і вмазала проклинальщику укол. До мене підбіг хлопчина років йому дванадцять і запитав:

– Що, замочив когось? (замочив – значить убив).

Я йому сказав, що ні, не замочив.

– А я сиджу за те що краду мотолцикли, – повідомив він мене і пішов із палати плести сітки. Потім прибіг познайомитись зі мною Андрій Заболотний. Сидів за те, що лаштував на кораблі сховок, аби відплисти до Туреччини. Перших десять років він сидів за те, що закінчив есесівську школу в Німеччині. Родом з Чернігівщини, у війну його забрали на роботу до Німеччини, він утік, видав себеза німця. По закінченню школи його послали на американський фронт, де він, не беручи участі в боях, здався в полон американцям. За спробу обладнати скриню на кораблі (його здав товариш, з яким він поділився таємницею, на кораблі він працював електриком) йому дали ще п’ять років. Коли до кінця строку лишилося два роки, він почав гнати на дурку, думаючи що його комісують і раніше випустять. Став заявляти зекам, що скоро буде в Новій Зеландії, а коли повели до лікаря, сказав, що він агент німецької розвідки. Тут ним і зацікавилось КеДеБе. І оце, прибувши до Нової Зеландії, тобто на дурку, він уже сидів у Сичовці, Ленінграді і нарешті у Дніпропетровську – по другому заходу п’ятнадцятий рік, а в сумі – двадцять п’ятий. Пізніше, коли нас усіх політичних погнали етапом по Союзу, його перевели в Черняхівськ, дурка яка за режимом майже не поступалась Дніпропетровську. У міфології зеків – «Дніпр» був найстрашнішим. Зараз я попросив Андрія, щоб дістав махорки. Він швидко відшукав мені півпачки, передав і пішов плести сітки.

Прийшов санітар, запитав, дще тут новенький, і повів мене до лікаря. Мене зразу повели до завідуючої. Аннушці було десь років за сорок, з чималим круглим підборіддям, овальне лице, чорнява, ніби трошки зів’яла, носила короткий каштановий перманент, пишні губи її були схожі на забуті на дереві вишні, коли в них один бочок вже обпечений сонцем. Круглим чималим підборіддям і малюнком губів вона мені нагадувала фотографію моєї матері, яка висіла у батьків над подружнім ліжком. Де мати з короткою міською зачіскою курсистки ще молода і гарна. Аннушка пильно на мене подивилась, попросила підійти ближче і, піднявши мою сорочку, потикала прямими пальцями мене під ребро.

– Чого ти такий жовтий?

– Не знаю.

Вона розпорядилась, щоб їй показали мою сечу. Санітар дав мені півлітрову банку і повів у туалет. Тоді знову привів мене в ординаторську. Мені було ніяково в одній білизні з банкою в руці стояти перед лікарями і медсестрами – всі жінки, але для них ябув лише одним з багатьох, котрі ходять у самій білизні. Аннушка глянула на банку здаля, примружившись і розпорядилась:

– В ізолятор.

Мене відвели в жовтушний ізолятор, який містився в лівому крилі на третьому поверсі, над Дванвадцятим відділенням. Це було Тринадцяте відділення для сухотних у гострій формі і відала ним та ж таки Ельза. Уранці вона до мене завітала власною персоною. В суміжній кімнаті лежав жовтушний хворий під крапельницею. Я читав старі журнали, які тут купою валялись на підлозі і не заважали робити дезинфекцію, якщо її тут хто проводив? Елла сіла переді мною на стілець. В шовковому барвистому платті (абстрактний рослинний орнамент жовтогарячого з зеленим), засмагла, з білястим пушком на лиці, поклала ногу на ногу, від чого плаття підсмикнулось на п’ядь вище колін, і я, підпеши голову, яка була на рівні її колін, міг спостерігати її стегна майже від того місця, звідки ростуть ноги. Я спостерігав, а Елла спостерігала мій замагнетизований близькістю розкішної жінки погляд і завела тим часом зі мною розмову, за що, мовляв, сиджу, кого з П’ятого відділення знаю ще з волі. Найбільше я не любив говорити про свою «справу», бо завжди боявся кедебістських пронюхувань, разом з тим я боявся мовчати, щоб не злити людину, від якої залежало моє життя. Тому я говорив, але говорив не головне. Так, зокрема, сказав, що в П’ятому знайомий з Борисом Ковгаром, у якого я раз ночував, коли допізна протинявся 22 травня біля пам’ятника Шевченку. Борис був чоловік середнього зросту, широкоплечий, аж квадратний, гарний з лиця і носив пишні шевченківські вуса на волі. Коли ми з ним на таксі добирались до його квартири, я встиг дізнатись, що в нього жінка росіянка, клене за українофільство і настроює проти нього рідних дітей. Ще він тоді прочитав напам’ять кілька власних віршів, у одному з яких ішлося про те, що українцям хтось підмінив душу на лакейську. Як я пізніше дізнався, Ковгар потрапив на спец за те, що будучи завербований кегебістами до співпраці, через деякий час, коли вже зробив їм кілька послуг, відмовився далі працювати і заявив про це публічно. Біда його була ще й у тому, що він був фізично здоровий, тому пізнав двадцять чотири сеанси шоків інсуліну і 16 уколів сірки, і курс електрошоків, і, звичайно, по карті, в уколах постійну і максимальну дозу галоперидолу з аміназином. Багато пізніше, я його зустрів на волі. У фізичному плані це була вже повна руїна із загальмованим мовленням і мисленням.