Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004
Вид материала | Документы |
СодержаниеЇх було четверо Crazy love HOPI (стриб-стриб) Котику маленький The time is always now |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Вісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ серія географічна. 2004. Вип. 31. С. 96-100 Ser., 93.97kb.
- К львів. Ун-ту серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 74-81 visnyk LVIV univ. Ser. Philol., 1992.1kb.
- Львів. Ун-ту серія філол. 2004. Вип. 35. С. 3-6 Visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004., 2427.38kb.
- Вісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ. Серія хім. 2004. Вип. 44. С. 107-114 Ser. Khim., 149.48kb.
- 1. Галицько-Волинський літопис найвидатніший історико-культурний документ, 62.33kb.
- Покажчик змісту журналу "Сіверянський літопис" за 1995 2008 роки /Склад. Гонза Н. Ф.,, 1734.38kb.
- Товариство з обмеженою, 820.52kb.
- Товариство з обмеженою, 820.97kb.
- Перелік умовних скорочень, 5842.58kb.
ЕРЛЕНД ЛУ
НАЇВНИЙ. СУПЕР
З норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004
Anybody who rides a bike is a friend of mine.1
Джері Фішер2
Стіна
У мене двійко друзів – один добрий, а другий такий собі, не дуже. І ще у мене є брат.
Він, може, вродився і не таким вже й абияким красенем – я від нього краще виглядаю – та, взагалі-то, може бути.
Зараз мешкаю у братових розкішних апартаментах – визичив ненадовго, поки той скородить десь світами. А тут і справді хороми. Є в нього трохи тих грошенят. Хто його зна, чим він на хліб заробляє. Я якось не дуже на тому розуміюся. Він купує там щось – ні, стривайте, може й продає. Як би там не було, зараз він кудись собі подався. Навіть сказав, куди. Я десь ще записував. Здається, в Африку.
Залишив мені номер факсу й просив пересилати всі його листи й повідомлення. Отака у мене невеличка робота. Легко, зрозуміло й не тисне на голову.
За те дозволив мені якийсь час у нього отут пересидіти.
Це якраз те, чого мені хотілося.
Якраз те, чого я зараз вкрай потребую.
Спокою. Трохи часу на спокій.
Віднедавна моє життя завернуло у якийсь дивний керунок. Воно заблукало туди, де я втратив до нього смак.
Мені виповнилося двадцять п’ять. Якихось пару тижнів тому.
Ми з братом здибалися тоді за вечерею в наших батьків. Було смачно. Особливо печиво. Перебалакали про все на світі. Аж раптом, сам собі дивуюся, як, ні сіло ні впало, беруся докоряти своїм батькам за те, що вони так і не наполягли на тому, щоб я серйозно зайнявся спортом. Нечуване безглуздя!
Ну ні, це таки повний ідіотизм. Мовляв, був би собі нині професійним спортсменом. Мав би бодай яку порядну статуру. Гроші. Вічно б десь мандрував... Мало того, мені ще й поталанило заявити, що це не чиясь там, а саме їхня провина, що я взагалі чимось не зайнявся, і що моє життя стало таким-от пустим і нудним.
Я, правда, відразу їх перепросив.
Але на тому цей маразм не скінчився.
Того ж вечора грали ми з братом в крокет. Взагалі, таке не часто трапляється. Наш старий набір для крокету давно зігнив під ґанком. Довелося об’їздити чимало заправок, доки ми надибали щось схоже на кийки, кульки і кілки. Брат ще розрахувався тоді своєю кредитною карткою. Нарешті ми виміряли кроками відстані, навиставляли в садку наших батьків містків, повбивали в землю кілки. Я вибрав собі червону кулю, мій брат – жовту3. Не знаю, чи це були саме ті кольори, які ми обирали, коли були ще дітлахами. Все так забувається.
Розпочали. Граємо вже з добру годину. Я блискуче пробив попід перші два містки. Отримав право на наступний удар, знову пробив. Я був на висоті. Став “розбійником”4 значно раніше, аніж він, загнав свою кульку за дерево5, розлігся собі нахабним чином, чекаючи на брата, – аж розімлівши од власних уїдливих зловтішнань.
Одним словом – зазнався.
Коли мій брат почав обережно позирати в бік незграбно настовбурченого куща, котрий з якоїсь радості розрісся собі посеред садка, мені відразу перехотілося сміятися.
Я бачив його наскрізь. І, звичайно, вмить здогадався, що за паскудство спало йому на думку.
- Ну, без цього можна було б і обійтися, – це я так спробував врятувати ситуацію.
Та тут вже нічим не можна було зарадити – той навіть не слухав моїх безпорадних вигуків – порикування загнаного оленя, от що воно мені нагадувало... Він діловито припер свою кулю ступнею і почав прицілюватися – шукати таку траєкторію, щоб його удар завдав би найприкрішої шкоди. Довго він отак прицінявся, раз по раз глипаючи на край садка6. Туди, де сад якось нелогічно обривається. Туди, де трава збилася у густу щітку. Він кілька разів обережно замахнувся – тренувався: хотілось пересвідчитися в тому, що зможе змобілізувати в тому ударі всі свої сили. Ну й, звісно, в тому, що не вперіщить собі кийком по ступні – ото було б дійсно неприємно. Та й загнав, звичайно ж, мою кулю в отой гігантський кущ. Мою червону кульку – і у той клятий кущ! Аж у самісіньку середину...
Туди, де ніколи не світить сонце, й не чути співу пташок...
Удар був – чесно сказати – фантастичний. Годі було там чимось дорікнути. І я б вчинив так само. Навіть не вагаючись.
Мене приголомшило інше – власна реакція.
Моя стратегія була простою і, мушу визнати, досить підлою. Прилягти собі посеред садка й вдавати, ніби тебе взагалі цілий світ не обходить. А тоді скрокетувати його кулю на неймовірно величезну відстань. Якщо б я пробив мимо – не мав би ніякої гризоти, він же ж і так не обійшов ще й першого кола. Коли ж би мені вдалося поцілити в ту його кулю – я водив би її довгими годинами, вдаривши наприкінці нею об фінішний кілок7, а потім оформив все тріумфальним “ні” – це на його пропозицію зіграти ще раз.
Але тепер, про все це можна тільки забути.
Мені ніяк не вдавалося поцілити. Мій брат став “розбійником”, а моя червона куля лежить зараз у якихось заростях.
Проте, я не поступався. Мною оволодів дикий азарт помсти. А надумав я ось що: загатити його кулю під авто. Це єдине керувало всіма моїми діями. Завдати йому болю. О, я це вже бачу: жовтесенька кулька помалу закочується під авто, і ось він повзе на чотирьох, або ні, плазує на череві, – ага! – щоб весь аж вимастився в болоті й почав злісно лаятися.
Та перед тим треба було ж ще вибити свою кулю з-під того куща. Я розгріб листя й попригинав декілька гілок. Присвітив ліхтариком – туди-сюди по цілому тому кублі. Розгледів-таки свою кулю. Кольору не можна було впізнати. Та це була вона, жодного сумніву. Мій брат звісно що стояв собі збоку, тупо й безтурботно регочучи.
Я переклав ліхтарика собі у зуби й поповз вглиб заростей. Земля була гидко мокра, а надворі – звичайно ж – всього декілька жалюгідних позначок вище нуля. Я ненавидів той кущ всім своїм серцем – аж поки мені та вся оказія не забулася. Ну, зараз як вгачу! Приміряюся. Отак мало б бути ніби нічого. Я був чомусь несамовито впевнений в тому, що до моєї перемоги залишилися якісь лічені секунди часу.
Я покажу йому, тому своєму братові, сволота така!
Та від того куща я зміг відійти тільки через три удари. І в той час, коли я зчісував з себе гниле листя й брили болота, – все ще стискаючи в зубах ліхтарик, – мій брат знову відбив мене в той кущ.
Це одна з причин, чому я гадаю, що в душі він напевно-таки трохи менш людяний, аніж я. Мені б ніколи не спало на думку забити його двічі в отой кущ. Один раз – то так. Але двічі – навряд чи.
Я засвітив ліхтарика й знову вибив з куща свою кулю. Коли моєму братові заманулося втретє забити мою кулю в той клятий кущ, він не вцілив, – тож настала моя черга. Тепер мушу забити його під авто! Але я щось недобре розрахував, і удар вийшов фатально невдалим. Я, вочевидь, перенервувався... І тоді він блискавично довів гру до кінця – скрокетував мою кулю об фінішний кілок, – та й було по всьому.
Якусь хвилю я ще не міг рушити з місця – бризкаючи слиною, сперечався через той останній удар. Звинуватив брата в махлюванні. Ми знову почитали правила, знову посперечалися і поперекрикували один одного. Я ще до того сказав кілька речей, які не вписувалися в жодні рамки.
Врешті мій брат спитав, чи бува чого не трапилося. Що з тобою? – отак і спитав.
Я тільки зібрався йому відповісти, – що, начебто, нічого, що все нормально – як враз відчув, як у мені щось шалено росте і, переповнюючи мої нутрощі, починає безжалісно давити, прагнучи вирватися назовні. Це “щось” було настільки потужним, що ніяк в мені не поміщалося, – було справді гидко. Мені ще ніколи не доводилося такого відчувати. Я не спромігся вимовити й слова. Я гепнув на траву й почав термосити головою. Мій брат підійшов і сів поруч. Поклав тоді руку мені на плече. Так ми ще ніколи в житті не сиділи. Я заплакав. Вперше за багато років. Це, напевно, прибило мого брата. Він почав перепрошувати, що був такою свинею під час гри.
Для мене все раптом втратило зміст. Зовсім несподівано.
Моє власне життя, існування інших людей, звірів і рослин, – увесь світ. Все перестало якось триматися купи.
Я розповів це своєму братові. Йому було важко допетрати, про ще це я. Він підвівся, сказав, мовляв, та що ти, shit happens8, все владнається. Він спробував схопити мене за коліна, погепати по-братньому по животі, трохи покричав. Мій брат займався колись бенді9. В нього те покрикування й справді супер виходить. Я попросив його заспокоїтися. Додав, що все серйозно. Він присів і заспокоївся.
Ми побалакали. Я ніс щось таке, що зовсім не трималося купи. Жоден з нас так і не зрозумів, що я власне мав на увазі. Але брат серйозно віднісся до моєї маячні. Треба тут віддати йому належне. Видно було, що йому не все одно. Він ще не бачив мене таким.
Сказав, що на світі тисячі людей щодня наштовхуються на стіни. І більшості якийсь час важко, але потім все знову йде своїм шляхом. Мій брат невиправний оптиміст. Він дійсно хотів мене розрадити.
Я сидів і думав, що це була, може, і та остання краплина. Побоювався, що вже по горло наситився тими днями, і що мені вже ніколи не повернути запалу до життя.
Тоді мій брат сказав, що йому треба зараз кудись поїхати. На два місяці. Він запропонував позичити мені свою кімнату. Я подякував, і ми сиділи отак, нічого не говорячи, аж доки мій брат не глипнув на годинник і не виявив, що вже давно почалися спортивні новини. Спитав, чи я не маю бажання зайти до хати. Це ж був як не як мій день народження, і треба було знову їсти торт.
Коли я наступного ранку прокинувся, – відчув, що все вже не могло бути так, як колись. Я лежав і думав.
Крокет був тут ні при чому. В цьому я не сумнівався.
Крокет же ж – так собі, дрібниця, а це божевілля аж ніяк не назвати дрібницею.
Невдовзі мені в голові блиснула здогадка, що все це безпосередньо пов’язане з моїм двадцятип’ятиріччям, і що мені важкувато дати собі з цим раду.
Для мене факт старіння завжди був пов’язаний із почуттям якогось внутрішнього неспокою...
Простір мені взагалі до одного місця. А от з часом у мене серйозні проблеми.
Одягаючись, я все більше переконувався в тому, що нинішній день жодним чином не слід витрачати на те, на що вони всі в мене збігали раніше.
Дні мусять змінитися.
І ночі також.
Я трохи постояв, визираючи у вікно.
І зробив вибір.
Сів на велосипед і поїхав до університету. Сказав там, що не відчуваю в собі сил його закінчити. Секретарка спитала, що трапилося, і чи може вона чимось в тому зарадити. Її стурбованість трохи мене розчулила, але бажання говорити не було жодного. Я коротко подякував за турботу і відповів “так” на перше запитання й “ні” – на друге.
Потім подався своїм велосипедом назад до міста – розривати решту ниток, які ще пов’язували мене з минулим існуванням. Я обійшов всі часописи, куди час від часу приносив якісь статті, і сказав, що деякий час не буду нічого писати, а може, й взагалі вже ніколи. Передзвонив фру Сорільсен і сказав, що не буду більше винаймати ту її халупу. Анулював номер телефону й розірвав підписку на всі газети. Продав свої книжки і старий телевізор.
Решта моїх нажитків вмістилася у рюкзаку й двох картонних коробках. Їх я залишив у своїх батьків на горищі, а рюкзак закинув на спину й подався до братового лігва.
Там довгенько сидів на канапі, відхекуючись, весь спітнілий.
Я вчинив врешті щось реальне.
І це вам не просто якийсь дешево-дебільний популізм.
Це вам не ТV210.