Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

СЕНС

Через хвильку має прибути автобус до аеропорту.

Ми з Лісе лежимо на траві у Королівському парку.

Жуємо налисники, Лісе сама смажила.

Запиту її, чи вона вірить у те, що все кінці кінців буде добре.

Чую: “А що ти розумієш пі “кінцем кінців”?”

Якщо взагалі-взагалі вкінці, то тут менше ймовірності, що все завершиться добре. Це вже звісно питання віри, провадить Лісе. Одні ж вірять у те, що житимуть кілька життів, інші – що по смерті опиняться у затишній місцині.

А якщо ж я маю на увазі просто трохи пізніше, скажімо, через гоинку, тобто, що час розставляє все на свої місця, - то тут шанси трохи більші.

Все, щоправда, залежить і від того, що я назива “добрим”.

Вона запитує далі, куди мені б хотілося.

Кажу, що, чесне слово, не знаю.

Кажу, що мені, мабуть, хочеться знати, що все владнається. Я ж не хочу бозначого. Лиш трошки доброго. Мені б тільки прожити просте й добре життя, повне добрих годин і моря пригод.

Лісе переконана, що чого чого, а пригод можна собі нашукати. скільки душа забажає.

Кажу, що не можу сприймати жоних забав та розваг, поки не відчу, що моє життя має сенс.

А ти не можеш залишити той сенс в спокої? Хай він собі буе сам по сої, - каже Лісе.

Ні. Не можу.

А дружба? – Лісе доводить свою думку до кінця Ось ми, наприклад, – хіба це не має якогось сенсу?
Має, - кажу.
Ну ось, бачиш...

Прибув автобус. Фотографую Лісе її ж поляроїдом.

Пита, чи вона чекатиме на мене.

Вона сміється й цілує мене, п росить надіслати бодай якусь листівку, чи що.

Перепитую, чи одна листівка в день не буде зачасто. Каже, що ні. Але висуває умову: підписувати їх у цікавих місцях. Як мінімум на вершечках мародерів.

Помахую Лісе на прощання рукою з заднього сидіння автобусу.

І якраз в той момент, коли вона вже так далеко, що я не можу розібрати обрисів її обличчя, воно починає проявлятися на фотографії у мене поміж пальцями.

Тепер я дивитимуся на неї постійно, незважаючи ні на що.

МАНІФЕСТ

З аеропорту телефоную батькам, кажу, що ненадовго відлучуся. Коли мама чує щось про Америку, віразу зауважує, що звучить дуже захопливо. Доброї дороги, - каже.

Тато копає глибше. Каже, якщо я дам йому бодай гоину, то він поужає зліпити коротенький маніфест, – я розвісив би пару його копій там по вулицях Нью-Йорку.

Це був би маніфест, де він викрив би усю підлість американської душі, їхню тупість, їхні хворі думки, їхню зовнішню політику й культурний імперіалізм. стисло так, на А4. Він переживає, що бідаки-американці інакше й надалі не матимуть жодного уявлення про те, що він та багато інших європейців-інтелектуалів умають про усю цю Америку.

Татові просто хочеться змусити їх задуматися. Такий собі матеріал для роздумів на вечір.

Відказую, що мій літак через чверть гоини.

Візьму маніфест наступного роазу.

N

Ось вже й у літаку.

По дорозі у світ.

Дивлюся фільм, – таке гівно, що я мимохіь сповнююся зліст до усіх тих, хто виглядає більш-менш зацікавленим у ході подій, потім якось ненароком переношу свої думки на того, хто підбирає у них тут фільми.

Чекайте, може він дуже нещаслива людина. А може просто рагуль.

А івчина у нього є, чи ні?

Ліворуч від мене, на місці під вікном, сидить якась тсара німкеня. Вона весь час відає мені свої пакетики з соком, якого сама не хоче пити.

Я щось, мабуть, перепив. Якщо вона мені ще раз запропонує сік – чесне слово, вімовлюся.

Далі читаю Павлову книжку.

Тпере починаю входити у смак, – це після того, як я написав йому листа.

Відчува, що ми з ним у тісних стосунках. Ми довіряємо одне одному.

Павло та я.

Він, мабуть, саме пише мені відповідь.

Він, може, там порадить, аби я не переймався дурницями, і що все буде добре.

Пише, ніби Земля вільно собі обертається у космосі.

Рухається навколо своєї осі й також наколо Сонця. уже швидко. Щоб визначити, як часто Земля проверчується навколо своєї осі, ля цього треба Сонця. Хтось собі придумав, що рівно в південь мусить бути 12 гоина, – і це усюди так в світі. От тепер у всіх час мусить бути іншим, ніж в Норвегії.

Земля розділена на 24 часових зони. Ось ми і вдаємо, наче час в межах кожної з цих зон однаковий. Якщо б ми не пішли на це, – довоилося б, скажімо, перекручувати годинника на 4 хвилини наперед кожного разу, коли ми б вибиралися собі в гості на 10 миль на схід.

Це означає, що у моїх батьків годинник завжди показуватиме час на 4 хвилини далі, аніж у мене тут...

Читаю отак ті рядки, аж тут мене осіняє думка? у Нью-Йорку час же ж звісно що не той, що в Норвегії.

Його там на 6 годин менше.

Отак ні сіло ні впало заробив я собі на поїздці в Нью-Йорк халявних 6 годин. Ой, приємно ж як! Спробую використати цей час на щось добре!

З іншого боку, я ж безповоротно втрачаю приблизно 3 мільярдних частки секунди кожної години мого перебування на висоті 10 000 метрів. Летіти нам 8 годин. Отож, пропадає 24 мільярдних частини секунди. Це не дуже багато.

Можна собі ще час від часу таке дозволити.

Прошу дуже, – та німкеня знову питає, вже не знаю вкотре, чи не хочу я пакетику соку...

Кажу, ні, спасибі, й красномовно хапаюся за живіт, – мовляв, ані їсти мені не давайте, ані пити.

Та ставить пакетик на підлогу – собі під ноги, й натягає собі на очі таку якусь маску – щобб було темно. уе спати.

Підводжуся – до туалету. У черзі переді мною один італієць. Я ще й раніше якось звернув на нього увагу. Він разом з двома друзями. Вони усі чомусь у сукнях і вештаються весь час туди-сюди.

Серцем чую: у тому куль очку в них не проста мука. Вони о мене ще й не надто доброзичливі...

Я взагалі-то не боюся літати. Ну, в кожному випадку, не технічної сторони тієї процедури. Я боюся людей. Вони завжди так підло винахідливі...

Щось у мене підозра стосовно тих італійців. боюся, що вони планують захоплення літака. Посміхаються вони один одному досить-таки противно. Виглядає на те, що їх всіх збратала якась підступна таємниця. Мені розповідали, що придумали вже таку вибухівку, яку не вдається виявити детекторами металу в аеропорті. у них же всі кишені можуть бути обіпрані такою вибухівкою! І вони, напевно що, придумали вже собі якусь дебільну вимогу!

І я чомусь повністю переконаний, що коли їм заманеться покалічити якогось пасажира, аби всіх залякати, то оберуть вони не кого-неудь, а саме мене, як пити дати!

Це ж типово.

От викинуть мене зараз прямісінько у Атлантичний океан.

Мені страшенно захотілося, аби стюардеса заспівала пісеньку для мене, але ніяк не наважуся її про це попросити. Затнувся, встигнувши замовити лише джину з тоніком.

Тепер Павло каже, нібито Земля – явище аномальне для Всесвіту. Всі решта такі “явища” знаходяться у безпросвітному вакуумі, або ж задимлені всілякими гадами. Та й з температурами у них там переважно доходить до абсурду. Там ми б ніколи не вижили.

Може бути, що ми б не вижили і в інших часах, – це Павло так пише. Ой, тут вже важкувато щось далі розмірковувати. Спробую розібратися.

Зараз на світі живе приблизно десять відсотків всіх тих, хто взагалі будь-коли ходив по цій Землі. Це відомо всім.

Якщо розраховувати на те, що людство ще якийсь час продовжуватиме існувати, ну хоча ще кілька тисяч чи мільйонів років, – то виходить, що ми, котрі живемо зараз, – особливі. Бо живемо ми ніби якось вчасно. А ті, що житимуть після нас, будуть ще більше особливими, бо ж жити у той час буде більш звикло, аніж жити тепер.

Та з яких причин маємо вірити у т, що ми, котрі живемо сьогодні, особливі? А якщо ж ми звичайні сої такі, типові, тобто, чи не означає те, що ті, котрі прийдуть після нас, – а з ними й усе людство – наближаться до кінця свого існування?

Тут Павло помістив інтелектуальний експеримент – захопливий навіть, але мене кидає в піт. Просить мене уявити собі дві скриньки з папірцями. На папірцях – імена. У першій скриньці – 10 папірців, у другій – 1000. Мє ім.”я – на одному, і тільки на одному папірці. В котрій скриньці папірець з моїм іменем? Знати це напевно звісно що не можна. Можна, власне кажучи, тільки вгадати. Але ж із чистого погляду теорії ймовірності – шанси на те, що папірець з моїм іменем в скриньці з 1000 папірцями, у 50 разів вища, – Павло в цьому переконаний.

От виймаю тепер папірці з обох скриньок, і на трьому по порядку з тієї скриньки де їх всього сять – моє ім.”я.

І ймовірність того, о моє ім.”я можна витягнути раніше зі скриньки з 10 папірцями, значно більша, аніж з тієї з 1000 папірцями. І якщо це все перенести на всіх лей, які буь-коли житимуть на Землі, то – Павло вже все там орахував, – 2/3 всіх шансів на те, що загальне число нас обмежене, і о ми наближа.їмося до кінця.

Павло повінстю винає, що це всього-навсього звичайні математичні розрахунки, та у мені все одно визріває непереборна потреба погепати.

Моя дощинка-гупанка лежить на полці наді мно. Вона так близько! Але всі мої побратими по польоту ніби позасинали. Якось не пасує.

Ті італійці теж дрімають. А може, тільки вдають, що дрімають?

Тепер стає все гірше. Павло починає наводити біографічні аргументи. А це вже й справді несила терпіти!

Каже, що людина існує тільки тому, що в ході розвитку історії сталося страшенно багато неймовірних випадковостей. І чим більше їх виникає, тим ближче ми о кінця. Коли їх кількість один або два, тоді загальний термін людського існування відповідатиме цідком і повністю часу існування Сонця. Та якщо та кількість трохи більша – і так гадає більшість біологів, – то нам на Землі залишилися лічені роки.

Можемо навіть вивести формулу, – просто врахувати звичайне обчислення ймовірностей, – аби пірахувати, скільки нам ще доведеться боротися за виживання.

Припустимо, що n – кількість рівнів, ймовірність яких дорівнює нулю, які відображають еволюцію сучасного homo sapiens, а загальний час існування сонця – 8 млрд років, то формула має наступний вигляд: (n +1) поділити на 8 млрд. Якщо n=1 мільйон, то нас буде стерто з лиця Землі – таким чи іншим способом – рівно через 8000 років.

Сподіваюся, що брат таки зустрічати мене в аеропорті.

У мене жодного бажання залишатися там наодинці з собою.

МІСТО

Куди не глянеш – всюди той Empire State Building.

Він привиджувався мені сьогодні цілий день.

Але брат каже, що того Empire State Building ми ще взагалі в очі не бачили.

А он іще один Empire State Building!

Це Нью-Йорк.

Впускаю усе навколо всередину. Нехай воно мене переповнить.

Так дивно тут бути. Я все життя багато чув про це місто, стільки фільмів про нього надивився. А тепер лиш вперше відчуваю, що воно дійсно існує. Всі сюди їдуть. Норвежці теж. Бідолахи. Зі своїми мріями. Тут можна досягнути успіху. Кожен може. Навіть тепер. Може, і мені вдасться. Підзаробити собі трохи.

Американці, вочевидь, живуть за тією простою теорією, що два завжди краще, аніж один, а три – то краще, аніж два, ну і так далі. вони, скажімо, вірять, що 200 оларів це краще, аніж 100 доларів.

Цікава така теорія.

І знову у мене таке відчуття, що оте-от нарешті Empire State Building.

Брат похитує головою.

Бродячи вулицями, у мене входить неймовірно багато вражень.

Цікаво, а скільки вражень я здатен увібрати в себе за день?

Чуттєві імпульси просто вистроюються в чергу! Деякі, звісно, проходять мимо, – до сусідів. Мій мозок не встигає за очима. Ані за вухами. Ні за носом. Та деякі враження я сприймаю як абсолютно цінні й важливіші за інші. Поняття не маю, як воно все в голові сортується. Але воно таки сортується собі там.

Вирішую занотовувати найсуттєвіше. Те, що залишається після від фільтрування. Те, про що я згаду пізно ввечері, коли засина.

Гадаю, що більше звертаю увагу на дуже великі й дуже дрібні речі, аніж на те, що поміж ними.

Це помічає кожен вже через кілька гоин родіння по Нь-Йорку.

Тут же майже все страшенно велике.

От, скажімо, будівлі. Хмародери самі. Вони ж повсюди!

І вони дійсно гігантські У мене з”являється підозра, що тут йдеться дещо про питання престижу. Вибудував сої мабуть якийсь чолов”яга досить висотний дім, тоді один його приятель просто змушений був будувати собі вищого. Ну й усі інші подумали сої. А що ж, дідько його забирай, коли вже будувати – то тільки вищого! Яка різниця, що там буде всередині, головне, аби він був вищим! Будуйте вище!

Можна з впевненістю сказати, що в теорії по те, що два краще аніж один, також говориться, начебто велике краще, аніж мале, а високе – аніж низьке.

Трясця, ото придумали собі!

Майже про жодну з тих будинків зовні не вгадаєш, що там у них всередині. А там може бути все, що завгодно. Як пити дати. Сьогодні у мене кілька раз з”являлося відчуття, нібито ті будівлі взагалі ні для чого не використовуються. Стоять собі просто так.

Брат вичитав у брошурі для туристів, нібито в цьому районі міста розміщено 1 млн офісів. Він каже, що всі вони – у тих будинках, які, як мені здається, стоять собі просто так.

Кажу, що це не обов”язково правда.

Автомобілі величезні.

Вантажівки просто гігантські. Виглядають так, ніби їх виготовлено з метою масового вбивства.

Багато лдей теж дуже великі. Товсті. Кросівки їхні аж повикручувалися й порозбивалися від тієї жорстокої ваги, яку їм доводиться витримувати. Ось, що мені видається тут великим, довгим і високим:

Будинки
Автомобілі
Вантажівки
Товсті люди
Шматки піци
вулиці
Риба на вітринах рибних крамниць
плоди авокадо
світлова реклама
парки
деякі собаки
горнята, з яких мій брат п”є каву у кав”ярнях
деякі крамниці
поштові скриньки

А ось що, як на мене, тут дуже маленьке:

місця для паркування
деякі собаки
деякі банани
шоколадки
пластикові ложечки дя морозива у корзинках

Я стомлений, але спати не хочеться.

Всі своїх 6 годин витрачаю на бродіння вулицями разом з братом. Це важко. Я перевтомлений, та кожної хвилини все одно щось відбувається. Це як у лихоманці.

Усі звуки чую спотвореними.

Ми з братом сперечаємося про те, що таке стрес.

Спочатку все було спокійно. Він зустрів мене в аеропорту і ми впали один оному в обійми.

Ми затягли мій багаж у квартиру й почали балакати.

Брат спитав, як мені ведеться.

Я розповів йому про свої думки й страхи. про своє скромне буття вдома, поки його не було.

Єдине, про що йому сподобалося слухати, так це про Лісе.

Все решту він назвав фігнею. Сказав ще, що не має вже сили слухати про часові зони чи про інтервали часу, менші, аніж секуни, або більші, і

аніж світловий рік.

І ні слова більше про всесвіт.

Можу собі взагалі думати все, що завгодно, але тримати це все при собі.

Він надто строгий зі мною.

Каже, що, мовляв, підозрював, які у мене там снують думки. І вся та афера з Нью-Йорком була затіяна для того, аби скерувати мої думки у інше русло.

Будемо розважатися, - каже.
У мене немає сумніву, що наміри його винятково благородні, але він, мабуть, зайшов надто вже далеко.

От, наприклад, про дощинку-гупанку він і слухати не хоче.

Це вже занадто.

Він розтрощить її, якщо застане мене хоч ще раз за гепаниною.

Я змушений займатися тим там, де ніхто не бачить. Ну що це таке! Я ж як не як доросла лдина. Дорослі не повині приховувати своє гепання. Я ж намагаюся відкрито виступати назустріч своїм проблемам, а мій брат перешкоджає мені у цьому всіма правдами й неправдами.

Мені здається, що й у нього такі ж проблеми з часом, він просто ще цього не відчув. Одного дня він таки наштовхнеться на ту стіну. І тоді я озволю йому великодушно гепати стільки, скільки йому буде треба. Його ще мордуватиме сумління за те, що він мені це забороняв.

І знову я переконаний, що переді мною саме Empire State Building.

ПЕС

Ми мешкаємо у будинку з охороною при дверях та з ліфтером.

І квартирка така нічогенька.

Але тут пес.

У квартирі, маю на увазі.

Один тип на ім.”я Девід має прийти і забрати того пса. Вірніше, мав прийти ще вчора.

Мені нічого не відомо про псів. А мій брат взагалі їх боїться.

Нас обох той пес вимучує.

Чорнявий такий.

Я давав вже йому трохи яких осів харчів, води похлебтати, але хто його зна, скільки йому того треба, і як часто. А десь найближчим часом його треба буде вигуляти. Він ще зі вчора не був на вулиці. Власники ж тієї квартири поїхали вчора до Нового Орлеану слухати джаз, чи що там ще у них слухають.

по ньому аж видно, що він хоче на вулицю. Весь час вертиться іля відних дверей.

Брат каже, що вигулювати його буду я. Він просто не зможе себе примусити.

А я навіть не знаю, як того пса звати.

Прищеплюю мотузку до нашийника й виходжу з тим чорним псом на вулицю. Дорогою додому запитую ліфтера, чи він часом не розуміється на собаках. Але той похитує головою, додає, що там немає в чому особливо розумітися. Собака й сам знає чудово, куди йому треба.

Ось я й розгулюю вулицями Нью-Йорку разом з собакою.

Він тягне мене за собою у парк – кілька кварталів на схід. Йому конче треба все обнюхати й обпісяти. А поливає він все підряд.

От цього мені якраз ніколи не зрозуміти. Люди говорять, нібито соаки такі дуже розумні. Ніби в них є інтуїція, і що вони відчувають речі, які мають статися. Вони відчувають землетруси і всілякі інші нещастя. Може бути, що це й правда.

Але цей пес видається мені не надто освіченим. Принаймні, досі він ще нічого не передбачив.

У тому парку пса як підмінили. Він як побачив інших соак, почав вистрибувати в різні боки. Виглядало дико, відразу скажу.

Я трохи не схожий на інших власників собак. Я поняття не маю, що той пес від мене чекає. Мені здається, що всі на мене дивляться. Он і якась дама йде назустріч. У неї також собачка. Розказує, що наші пси найкращі друзі. Я кажу, що сам не місцевий, здалека приїхав, і взагалі, я вперше в житті вигулюю пса. Кажу також, що навіть не знаю, як того пса звати.

Пані каже, що собаку мого звуть Обі, і що мені все вдасться.

– Easy^³⁵, Обі, - кажу.

Розпитую, скільки разів на день його годувати й поїти і що робити, якщо він почне гадити. Пані дає мені куль очок. Дивується, що зі мною не провели інструктажу, – я кажу, що той тип, якого звуть Девід, десь от-от має приїхати й забрати свого пса. З дня на день.

З Обі я говорю англійською.

Come on^³⁶, - кажу. - Good dog^³⁷.

Тепер Обі собі розсівся й мабуть буде гадити. На газон! Бридота! Ті всі бігуни в парку й діти – усі пильно стежать за тим, як я наповнюю той кульочок...

Ось я й стою з кульочком повним собачого гівна. Повний маразм.

Це ж зовсім інше життя.

Люди мусять вірити у те, що я господар оцього пса в Нью-Йорку. Що я тут мешкаю, й у мене тут власна квартира зі всіма умовами, і ще й з собакою. І що я збираю отакі-от гівна щодня, до і після роботи.

Мені аж запаморочується в голові від тої думки!

Але ж якщо я не є насправді господарем собаки у самому Нью-Йорку, то значить і всі інші – зовсім не ті, за кого вони себе видають.

Це означає, що правди дізнатися неможливо.

Ох вже ці люди!

Вони ж повсюди. На вулицях, в парках, в крамницях, у хмародерах. Чим вони всі займаються?

По них же ж неможливо визначити, що вони за птиці.

Припускаю, що всі вони просто намагаються змусити речі циркулювати по колу. Функціонувати. Так само, як і ми, в Норвегії. Як і ви собі десь там, де б то не було. Вони намагаються змусити все функціонувати. Я бачу, як вони тиняються з одного місця до іншого, вирваного із загального контексту, того, де все якось пов”язано. Вони йдуть до іншого місця, аби й там все функціонувало. Речі мусять всюди функціонувати, за всіма планами. Все має функціонувати в осоистому житті, в сім”ї, на роботі, з друзями, на місцевому рівні й, звісно що, на глобальному.

І багато чого таки спрацьовує.

В той час, як я стою отут з собакою, в якомусь окрузі на східному березі Мангеттену, мені думається, чи все це хоч колись спрацює і у мене.

Чи вдасться мені дати собі зі всім цим раду?

Я не вірю, що я не такий, як інші. У мене такі ж мрії. Мені хочеться мати сім”ю. Свою хатину. Авто. А чому мені б не хотіти цього? Всі ж хочуть.

У коли у мене все це буде, мені б хотілося, щоби все це функціонувало якнайкраще.

Відчуваю, що обл. усіх цих людей. Я їх розумію. Звісно, що вони мусять ходити тут вулицями, їм же ж треба кудись інше. Все мусить функціонувати. І то всюди.

Нам всім, гадаю, хочеться одного. Тримаймося.

Все буде добре.

HOPI (стриб-стриб)

Присідаю братикові на вуха: ми мусимо врешті поїхати до того Empire State Building. У нього відмовка – поїхати слід у ясну сонячну погоду.

Все йдемо і йдемо.

Розглядаємо будинки, людей, автомобілі. Крамниці. Їмо й запиваємо. Я купив сої гроно тих їхніх мікроскопічних бананів.

Пройшли вже кілька миль. Дорогою я придбав собі нове взуття, –мене просто страшно нагризли старі мешти. Дуже боліло.

Нове взуття – від Nike. кросівки. Брат заплатив за них онією з своїх кредитних карток.

Я завжди купую Nike. І Levi’s. Як на мене, то вони найкращі. Я й справді так думаю. Я ніколи не був задоволений іншими марками.

Хтось, вочевидь, дуже добре робить свою роботу.

Мій брат цікавиться мистецтвом. Ніколи б не подумав.

Я багато чого про нього зна. Та все одно, добре, що ми разом. Навіть якщо він деколи буває занадто строгий зі мною.

Ми трохи бродимо по Soho. Галереї є такі. Розгляд креслення одного проекту. Вражає.

Хтось мав на меті звести колосальну бетонну структуру прямісінько над San-Andrea forkastningen у Каліфорнії. Це така скульптура. вона має ути 80 м довжиною і 60 м завширшки. І 7 м заввишки. Зведуть її з такого бетону, який – як вони там запевнять – є насьогодні найміцнішим будматеріалом у всьому світі. Ця брила має важити 65 000 тонн.

Але сама підпора, на якій стоятиме ота потуга, має рухатися. Досить швидко. І з часом та бетонна рила розірветься навпіл й обидві частини валятимуться одна від одної зі швикістю 6-9 см за рік.

Через 43 млн років ліва частина брили буде там, де сьогодні Аляска.

Це – мистецтво, яке чогось прагне. Такими мають бути всі проекти.

У їхній галереї наштовхуюся на папку, в якій йдеться про Ейнштейна. Її зібрала одна студентка-митсецтвознавець. Воан начиталася купу всього про Ейнштейна й відкрила про нього якісь нові дані, та й підшила все це акуратненько у папочку під назвою Einstein Papers^³⁸. Хочу ї купити. Коштує 20 доларів.

Мій брат звісно ж каже, що то все хєрня. Так і сказав.

Намагається мене відмовити. Але ж Ейнштейн – мій друг. Таки купую ту підшивку.

Братик осудливо похитує головою.

Он стоїть він тепер і показує пальцем на Empire State Building.

Я врешті його побачив. Здалека. Височіє сої над обрієм. Найвищі поверхи освітлені голубим світлом. Хочу туди поїхати. Вже.

Але й мого брата зовсім інші плани.

Вже пізно. Він каже, що треба йти додому й подивитися телевізор перед сном.

П”ємо кожен своє пиво, а по телевізору якась пані каже, що коли мене спіткало яке лихо – байдуже, що – то мені слід неодмінно їй передзвонити, і вона допоможе мені все виправити, вибити гроші у тих, хто винен у моєму нещасті,Ж або ж у тих, хто є власником тієї місцини, на якій трапилося моє горе. Вона про це все так якось просто розповідає.

Читаю в ліжку The Einstein Papers.

Там всього 20 сторінок А4 формату. Кілька фотографій та тексту – так, де-не-де. Та студентка, що зібрала оці матеріали, Клер, пише, що Ейнштейн був доброю людиною, переживав про все людство, і що він дуже хотів, аби наука стала для всіх головним вказівником в житті.

Там написано ще, що у Ейнштейна в житті було дві мети. Перша – це жити просто. Друга – сформулвати теорію, яка б змогла виразити взаємозв”язки у природі, і яка в кінцевому результаті призвела б о запанування миру та справедливості у світі.

Один з аркушів – копія сторінки рукопису, на якій Ейнштейн виклав свою теорію відносності. сповнений благоговіння розглядаю ту сторінку.

Якісь слова, числа.

Можливо, саме тут розписано, що часу не існує.

Той аркуш виглядав так:

Найкраще у тій підшивці – фотографія Ейнштейна серед купки індіанців. Він посміхається, а на голові у нього розкішна пір”яна корона. Там ще й підпис: мовляв, Ейнштейн якось говорив, що саме індіанці племені Хопі найбільш пристосовані до розуміння теорії відносності. У їхній мові взагалі немає слова, яке б позначало час, не існує і самого поняття минулого й майбутнього. вони сприймають час не лінійно, а як простір у формі кола, де минуле, теперішнє й майбутнє завжди існують поруч.

Коли я повернуся одому, спробу вияснити, чи у нас в Осло бува не збирається община вихідців з племені хопі, і чи я не зможу якось до них приєднатися навіть якщо кровно належу до іншого роду.

Перш ніж заснути, занотовую собі все, що найбільше запам”яталося за моїх перших два дні у цьому місті:

чоловік в уніформі, який вибіг з будинку, аби понести речі елегантно одягненої пані, котра тільки-но вийшла з таксі
четвірка хлопців, які виглядали на азіатів, що грали собі в парку волейбол
чоловік, котрий грав на класичній гітарі на якійсь із станцій метро
величезна територія, яку перегородили через пошкодження водопроводу
хлопчина, який бігав по парку, в той час як його татусь намагався зацікавити свого малого якимось прутиком
вітрина, завалена надувними подушками
здоровезний чоловік, який говорив російською й обсмажував гамбургери у величезній каструлі з маслом
величезна пляшка з пивом
чоловік на роликах, який мало не перевернув якусь пані, і відразу ж після того мало не вискочив під авто
ортодоксальний єврей з плеєром та в червоних кросівках
дівчина, яка роздавала якийсь новий вид жувальної гумки, весь час наголошуючи на тому, що безкоштовно буде тільки сьогодні
якийсь чоловік, який сидів на вулиці з папірцем, на якому було написано, що він – ВІЛ-інфікований
дівчина, яка зайшла в крамницю й спитала хлопчину за прилавком, як у того справи
поважна пані в окулярах від сонця, яка сиділа у кав”ярні й сказала своїй приятельці, що вона розмовляла з якимось там чоловіком до 4 години ранку, і що це саме ті стосунки, в які вона вірить
власник ресторану, який стояв на вулиці й помахував кийком для гольфу весь той час, коли ми обідали
дуже довге авто з затемненими вікнами – це так, щоб ніхто не побачив, що там всередині
китайська порногазета, на першій сторінці якої якась китаянка прикривала свої груди рукою.

1-800 PARKS

Коли я прокидаюся, бачу, що Обі повитягав з кухонного серванту всі мої ті малюсінькі банани. Вони так і лежать порозкидані по підлозі.

Хитаю головою й кажу: “Обі, Обі”.

Того Девіда так і не було. Ми чекали його ще два дні тому.

Комусь треба вигулювати Обі.

Доведеться мені.

Взуваю нові кросівки Nike.

Підбігає Обі, і ми виходимо. Падає одщ.

Біля входу до парку вивісили табличку з телефонним номером; можна дзвонити, якщо в когось parks-related problem^³⁹.

Обі деякою мірою власне і є тією проблемо. Занотовую номер телефону.

1-800-Parks. Якщо той Девід не забере Обі і сьогодні, то доведеться їм телефонувати.

Якийсь чоловік з собакою гукає здалека, питає, якого Обі роду. У нього вона, і у неї період парування. Він вигулює ї без повідка.

Кричу у відповідь: не зна.

Той чоловік придивляється до мене пильніше, й похитує головою. Йому здається, що я якийсь дивак.

Потім зустрічаю ще одного чоловіка з соако.

Каже, що знає Обі. Каже, що у Обі загострена форма метаболізму, і що мені слід годувати Обі частіше, аніж він годує свого. Така просвітницька інформація позбавлена будь-якого сенсу. Він же нічого не говорить про те, як часто він годує свого пса. Але він зраджує мені важливий факт: Обі – він.

Я взяв з собою тільки один кульочок. Тож коли Обі розсідається вдруге, то вганяє мне в повний сором. Нагадив на самісіньку доріжку. Коли він завершив свою справу, ми швиденько переходимо вулицю й вдаємо, наче нічого й не сталося.

Shame on you^⁴⁰, - кажу Обі. – Bad dog^⁴¹.

Повний ідіотизм – розгулювати вулицями Нью-Йорку з псом на ланцюжку. Та це дає мені перспективу. Багато в чому.

Я так далеко від дому. У величезному місті.

Усі ці люди. А я один.

І єдине, що можу знати напевне, це власні думки.

А їхні думки мені не викрити.

Чи думають вони, що Всесвіт великий та небезпечний?

Бо я – так.

У що вони взагалі вірять?

Бо я вірю, що ніхто не має бути самотнім. Кожен мусить бути разом з кимсь. З друзями. З тим, кого любить. Я вірю, що любити – дуже важливо. Я вірю навіть, що це найважливіше.

Тоді як мій брат готує сніданок, я підписую листівку Лісе. Ось, що я там нашкрябав:

Привіт, Лісе!

Нью-Йорк такий великий. У мене десь те саме відчуття, що й з тим Всесвітом. Що я звільнений від відповідальності. І що мені нічого іншого не залишаться, як тільки намагатися просто добре проводити час. Я вигулюю пса на ім”я Обі. Мешкаю у квартирі з охороною. Той охоронець ходить в уніформі і весь час говорить how are you, mister, а я кажу fine. Мій брат і слухати нічого не хоче про час чи космос. Я так за тобою скучив. Я перестав гепати по дошці-гупанці з того часу, як ми попрощалися. Гадаю, що найважливіше в житті, - любити.

Коли я повертаюся з пошти, Обі вже немає.

Девід побував тут і забрав його.

Мені так і не довелося зателефонувати за номером 1-800-Parks.

Питаю, що казав Девід, та брат відповідає, що той був небагатослівним. Тільки перепросив за те, що запізнився АН 2 дні, а потім спитав, чи ті маленькі банани справжні, а чи пластикові.

У Америці ніколи не знаєш, чи ті фрукти, що лежать на підлозі, справжні, чи ні.

Ми снідаємо, і брат питає, що я думаю.

Про що? – питаю.
Та про все це, - каже.

Я розповідаю про перспективу, запах якої я майже відчув, і що мені здається, що Нью-Йорк трохи схожий на Всесвіт, і що найважливіше в житті – любити.

Брат киває головою.

Питає, чи я ніколи не пробував трохи менше думати.

Кажу, що намагаюся щодня, але це не так вже й легко.

Мій брат каже, що слід займатися тим, що можна просто робити, не замислюючись особливо.

Наприклад? – питаю.
Бався в якусь гру, - каже. А ще додає, що сьогодні він візьме на себе ініціативу прийняття рішень.

Питаю, що він там зараз вирішив.

А вирішив він, аби ми менше думали, а більше сміялися.

І мені, будь-ласка, того ж, - кажу.

БІБЛІОТЕКА

Сидимо в бібліотеці The New York Public Library.

Піти туди закомандував брат.

Бібліотека сильна. Велика. Людей повно. І ще – люди на виході, які перевіряють, чи бува хто не поцупив якої книжки.

Розглядаю періодику.

У одному з номерів журналу TIME бачу зображення хмарки диму в небі. Фото зняли з супутника і текст розповідає, що та хмарина на висоті кількох трильйонів кілометрів.

Так воно напевно і є.

Мій брат сидить у іншому кутку кімнати, за комп”ютером. Он він, ще сміється так сам до себе. О, махнув мені.

Прямо перед моїм братом сидить якийсь uteligger (самітник) й читає. Біля нього на підлозі стоять усі його кульочки. Десь з п”ятнадцять. прикид у нього теж повний аут. читає книжку з надписом economic science^⁴².

Та пані у ліфті готелю в Осло мала рацію, коли казала, що світ більш тримається купи, аніж мені здається.

Та мій брат не так вже й дуже гармонійно пов”язаний всередині.

Він сидить отам і вишукує в базі даних авторів, прізвища яких пишуться як норвезькі лайливі слова.

Ось тепер він вводить одне страшно погане слово.

Сміється до сліз – бо то ще й тихо треба. Як на мене, то це трохи неприємно.

Та коли на моніторі з”являється результати пошуку, я теж не можу стримати сміху.

Це по-дурному й по-дитячому. Але дуже смішно. Нічого не можу з тим зробити.

Я й собі втягнувся. Сміюся, а сам розглядаюся на всі боки, - чи бува ніхто не здогадується, чим ми тут займаємося.

Засиділися ми за тією справою довго. Може , з годину часу. Забавка захоплива. Я давно вже так багато не сміявся. Найсмішніше криється у відстані між іменем автора та ступінню серйозності того, про що він пише. А деколи весело вже від самого імені. Відчуваю себе злочинцем.

А мій братик завжди був першим, коли йшлося про те, аби знайти влучні слова.

Деякі з них таки зовсім бридкі.

Ось дещо з того, що ми тоді нашукали:

fitte

kukk

pikk

suging

suge

basj

pule

rumpehull

runke

pupp

slikke

fis

rompe^⁴³

Нарешті брат підводиться й виходить куприт шоколадку. Кажу, що наздожену його трохи пізніше. Мені хочеться тільки перевірити кілька слів. Мене, мабуть, мордує сумління через те, що ми стільки часу розважалися тут за чужий рахунок.

Задаю в пошук дещо приємніші слова.

Ну, тут вже не так смішно, але відчуваю, як таким чином створюю певний баланс.

Ось, що я нашукав:

klokke^⁴⁴

bankebrett^⁴⁵

ball^⁴⁶

min jente^⁴⁷

jente, min^⁴⁸

Далі виходимо у те велике місто.

Цей вечір був уже вдалим.

Тоді, як ми сиділи у бібліотеці, у мене в голові не було жодної думки.

Я тільки сміявся.

Кажу своєму братові, що він добре вміє вибирати.

Тепер ми врешті стоїмо перед тим Empire State Building. Дощ ще не перестав, - тож ми проходимо мимо, так і не піднявшись ліфтом догори.

Дивлюся на будівлю. Гігант. Верхівки не видно. Але я точно знаю, що там, вгорі, час минає трохи швидше. Кажу це відразу своєму братові, - та він гадає, що то все чиста дурість.

ПАРК

У цьому місті легко думати про великі речі.

Думаю про Полову книжку. Вона збиває мене спантелику.

Єдине питання, яке власне мне хвилює, це те, чи воно все йде до кращого, а чи до гіршого.

Це важливо для мене, важливо і для інших людей, ля звірів, ля всього світу.

А вся та шарпанина навколо того, що станеться через мільярди років, мене, якщо добре подумати, не обходить. Це мене так раптом осінило. Може це трохи й егоїстично, та мене більше цікавить те, що відбувається тоді, коли я ще тут, ще живу, аніж що там буде потім.

Така думка шалено звільняє.

Вона навідує мене тоді, коли ми з братом кидаємо “літаючі тарілки” у Central Park.

Довго ми так кидали.

Відходимо все далі один від одного. Брат викупив нам досить такі непогані “тарілки”. Важкі й стабільні. Деколи мені здається, що я можу метнути таку “тарілку” як завгодно далеко.

Метаю.

Брат ловить.

Тепер метає брат.

Я ловлю.

Збиваємося тільки через кілька довгих і вдалих хвилин гри, коли м”яч залітає в якісь кущі.

Брат так втягнувся. Бігає на повній своїй швидкості. Підстрибує й дико вивертається.

Його запал перекидається трохи і на мене.

Мені здається, що ніколи в житті не перестану кидати різні речі.

Мені здається, що я вірю в очищення душі через забавки та розваги.

ТУПІШІ

Вечір. Я вимучений до неможливості від забав та ходіння. Я страшно стомлений, але щасливий. Почуття майже таке, як тоді, коли я повертався з прогулянки на лижах додому, коли був зовсім малою дитиною.

І у мене водянка після біганини з тією “тарілкою”. На зовнішньому боці вказівного пальця.

Через хвильку треба буде проколоти той пухир, промити й заліпити пластирем – обов”язково марки Donald. Просто їх повно таких у ванній в шухлядках.

Брат питає, як мені сподобався день, - кажу, що все було супер.

Кажу, що завтра можна ще побавитися.

Він посміхається у відповідь, каже, що я свій пацан.

Ще він каже, що мені треба втекти від усіх тих депресивних думок.

І забудь там те божевілля з космосом, - нагадує.

А тепер він подає мені якийсь японський наїсток й вмикає телевізор.

Сьогодні там показують про хлопця, який був дуже вже худим, коли вчився в школі. І дівчата були про нього невисокої думки, а коли він спитав у найвродливішої дівчини у класі, чи та не мала б бажання піти з ним на якусь забаву, вона відмовилася.

Ну, потім там минуло кілька років, і хлопець повністю перевтілився. У нього тепер борідка, і повно м”язів. Ось він бігає по периметру якоїсь сцени й демонтрує всім свою міцнючу мускулатуру. Публіка шаленіє. А ще у нього з”явилася кохана – і навіть вродливіша від тієї першої красуні класу.

А ось та, що була в класі найвродливішою, - теж чогось виходить на сцену.

Злиться.

Це була передача про те, що зовнішній вигляд не має жодного значення, головне – хто ми всередині.

Мені здається, що американці трохи тупіші від мене.

Ой, моєму братові також! А про нашого тата і взагалі не говорю.

А ось що я сьогодні бачив:

якогось типа, який назвав свого велосипеда bitch^⁴⁹
крамницю, де продавали спорядження для пожежників
картину Далі, там ще годинники так якось цікаво висять у повітрі, ніби тануть
двоє у єврейських шапочках, що виплигнули зі швидкої
п”ятеро якихось хлопців, які гуляли парком з плеєрами в кишенях та вушниками у вухах. Вони завзято говорили один з одним, але жоден з них не міг нічого чути, окрім своєї музики.
Недобудованого хмародера
Якесь мале, що курило наркотики у парку
Крамниця, де було стільки журналів та газет, що мені аж стало зле
Старшого чоловіка, безбородого, і досить таку молоденьку жіночку, що дрімали собі обоє на лавочці, попідпиравшись однин одним
Крамницю з велосипедами, де був один, дуже схожий о мого дитячого
Сухорлявого старого чоловіка у краватці, перекинутій через плече, який дико кричав за авто, що проїхало на червоне світло
Продавця з крамниці джинсового одягу, яка не мала що робити
Поліцейського на велосипеді з пістолетом
Якогось типа, що грав на порожньому відрі, пачці з-під хліба та плящині самогону. Виглядав він неймовірним віртуозом, і я дав йому трохи грошей.
Чоловіка, що дав дівчині, яку вперше бачив, якусь адресу в Парижі
Центр фітнесу, де народ вмирав на тренажерах й витріщався на телеекрани, яких понаставляли по всіх чотирьох кутках залу
Букет троянд, який лежав чомусь розкиданий на тротуарі
Смітник, забитий свинячими та коров”ячими ніжками
Маленьке дівча, що кидало м”яч об стінку, тоді як її тато стояв позаду й вихваляв свою дитину за вправність
Одну пані – вона дуже розпереживалася, коли виявила, що продала мені ванільне морозиво, хоча я просив шоколадне.

БЛИЗЬКІСТЬ

Відчуваю себе на висоті.

Вперше за довгий час я ходжу з відчуттям того, що все може статися. Сьогодні вранці я прокинувся і подумав, що все може статися, що все до мене само прийде, і що все буде добре.

Такого я не відчував ще з раннього дитинства.

Може бути, що на мене так вплинуло це місто. А може і мій брат.

Колись я гадав, що він не такий людяний, як я. Тепер мені так не здається. Він файний хлопчина. Він хоче мені добра.

Останнім часом жили ми з ним досить якісно.

Кидаємо саме “тарілки” й бігаємо по травичці. Говоримо про те, як все виглядало тоді, коли ми були дітьми, і виявили, що тоді все було зовсім по-інше.

Все було простим, великим, але передусім – зовсім іншим. Майже все було колись краще, дуже рідко що було гіршим. Мій брат каже, що це тупо говорити, що колись все було краще.

Йому подобається формулювання просто з “інше”.

А пізно ввечері я змусив його трохи погримати по дошці. Ось як воно було.

Ми вимкнули телевізор й засіли поговорити. Про дівчат. Мій брат завжди був трохи поверховим, коли заходило про дівчат. Він може їх мати, і в той же час не мати.

Кажу, що так неможна. Або ти її маєш, або ні. Треба вирішувати. Принаймні тоді, коли вона остаточно вирішила, мати його чи не мати.

Розповів про дівчину, з якою він був разом донедавна. Їм було добре. І моглося вже і оформити все як належить. Але мій брат чомусь передумав і все зруйнував. Найгірше це те, що він ніколи так і не зрозумів, чому він власне так вчинив. Просто відчув так. Він, мабуть, подумав, що у нього могло б бути ще краще. З іншою.

Ну й пішов своєю дорогою.

А тепер шкодує. Постійно.

Після того, як він це розповів, то замовк, і довго так сидів, хитаючи головою.

Мені стало його шкода.

Я приніс дошку-гупанку й обережно поставив її на стіл перед самим його носом. Дав йому до рук молоток, - він глипнув на мене, так ніби питаючи дозволу. Я кивнув. Знову ж таки, обережно.

І почав гепати. Якимось своїм складним ритмом він забивав додолу кілки й кілька разів перевертав дошку іншою стороною. Жоден з нас нічого не говорив.

Я відчував, що в той момент, коли він гепав, ми були дуже близькими людьми.

КОТИКУ МАЛЕНЬКИЙ

Сьогодні ми вийшли побродити трохи наодинці.

Мій брат собі, я собі. Домовилися зустрітися трохи пізніше, але обоє відчували, що хочемо побути трохи самі.

Сиджу на лавці й спостерігаю за народом. Мені добре від того, що є так багато тих, хто не є мною. Що існує так багато інших. Відчуваю, що вони мені рідні. І більшість з них пнеться зі своїх сил, щоб чогось досягнути. І я теж.

Проходить багато таких, яким зле.

Бідних чи сумних.

Нам варто було б бути більш уважними одним до одних. І не лише в Америці. Всім нам на світі. Треба було б бути більш уважними.

Підводжуся й намагаюся заговорити до тих, хто проходить мимо.

Багато хто ігнорує мене відверто, але декотрі таки озиваються.

Запитую, що для них в житті важливо.

Дехто каже, що кохання.

Дехто – що друзі.

Дехто – сім”я.

Дехто – музика.

Один тип – авто.

Ще один – гроші, але він такий собі приколюватися любить.

Хтось каже, - дівчата.

Хтось – хлопці.

Багато хто називає і друзів і родину.

Декотрі кажуть, що не знають.

Запитую також, чи вони вірять у те, що все в кінцевому підсумку буде добре.

Багато-хто у відповідь тільки хитають головою, але ті, що відповідають, розділяються в судженнях навпіл: одні кажуть так, інші – ні.

Тепер мене мордує думка про те, чи оте опитування може бути репрезентативним для решти населення.

Купую пакетик якогось молочного напою й заціджую його в себе по дорозі.

Нові кросівки просто супер. Nike просто супер.

Це місто просто нашпиговане торгівельними марками. Частково через те, що повсюди розвішені рекламні щити, але й через те, що тут багато головних офісів різних компаній.

Ось минаю контору Rolex.

Запитую хлопчину на дверях, чи можна мені зайти досередини й подивитися на годинники, але той каже, що у них тут всередині тільки виробництво. Той цех мусить бути гігантським. Хлопчина зі мною дуже ввічливо обходиться. Може я виглядаю на такого, хто може собі дозволити Rolex.

От тепер, коли я звернув увагу на рекламні щити, наштовхуюся на них на кожному кроці.

Дивно, дуже навіть дивно, але деякі марки й продукти викликають у мене хвилі приємних відчуттів, а декотрі – взагалі глибоку приязнь:

Nike
Levi’s
Volvo
Snapple
Roy Ban
Snapple
Roy Ban
Brio
Nikon
Sony
Findus
Cannondale
Rolex
Rema 1000
Carhart
Colgate
Bbc
Berghaus
Universal Pictures
NRK
Urtekram
Farris
Statoil
Apple Macintosh
SAS
Soerladschips
Absolut Vodka
Atomic
Fjaellraeven
Solo
Bang&Olufsen
Europcar
Stuessy
Massey Ferguson

Тут йдеться не тільки про рекламу. Багато з тих компаній виготовляють продукцію, якої я ніколи в очі не бачив, ані їхньої реклами. Вони просто асоціюються мені мені з чимось добрим, я навіть точно не знаю, з чим. А деякі симпатії взагалі перейшли до мене по спадковості. От, наприклад, Rema 1000. Мій тато страшно любить Rema 1000. Там він купує собі все. Навіть спальний мішок нещодавно звідти приволік. Але ж Statoil і Massey Ferguson? А вони звідки у моєму списку? Навіть не знаю.

Це або маркетологи у них такі вправні, що створюють фікцію того, що я самостійно вибираю ті марки, або ж то моя натура настільки сприйнятлива для простих назв, що відразу впитує їх в себе без зайвих запитань.

А може, справа тут в тому, що легше вибрати собі раз назавжди, аніж кожного разу мордуватися проблемою вибору, коли купуєш щось нове.

Мені, мабуть, ніколи в світі не знадобиться купувати собі трактор, але якщо все ж колись життя примусить, то це буде тільки Massey Ferguson. Отак воно все просто.

Підписую Лісе відкритку. Питаю, який трактор вона би собі придбала.

Сиджу на лавці і допиваю те молоко, як тут мене навідує одна ідея. Бізнесова.

Уся ця капіталістична атмосфера трохи й мене розрухала.

Ідея пов”язана з послугами телефоном.

Треба буде обов”язково вивчити можливість надання таких послуг.

Це має бути щось дуже приємне.

Бо ж більшість таких послуг – бридота й відсутність смаку. Вони апелюють до темного боку нашої душі, до таких людей, як Кент, мій поганий друг. До наших інстинктів, до страху перед самотністю.

А я надаватиму зовсім інші телефонні послуги. Добрі. Для тих, хто хоч на хвильку хоче відчути, що світ добрий.

Я попрошу Бьорре поспівати трохи пісеньки про маленького котика, і запишу це на касету.

Пісня ж хороша.

Котику маленький, де ти ходив?

- Ходив я додому, до рідної мами.

Котику маленький, що ти там робив?

- Поцупив у неї трохи сметани.

Котику маленький, і що заробив?

- Дістав я під хвостик від рідної мами.

Котику маленький, що ти просив?

- Не треба, мамуню, м”яв, буду слухняний!

От відкрию лінію 829, виплачу Бьорре одноразовий гонорар – так десь з 1000 крон, подам в Dagbladet^⁵⁰ оголошення, і братиму по 12, або ні, по 15 крон за хвилину з тих, хто телефонуватиме.

Так можна й трохи підзаробити.

Відчуваю, що така послуга знайде свого споживача. Що на ринку вона заповнить свою нішу.

У нас у всіх є свої важкі часи. Дні, коли до нас закрадається безсенсовність і ми топимося у власному ж цинізмі та іронії. Дні, коли ми перестаємо вірити у кохання, і у те, що наприкінці все буде добре.

В такі хвилини почути тоненький, тремтливий дитячий голосок, який співає таку ніжну пісеньку, було б справжнім спасінням.

Якщо б така послуга телефоном вже існувала, я б особисто був би її постійним споживачем. Може бути, що мені до того часу вже навіть би вдалося видряпатися із тієї ями, в якій я застряг.

Така собі добра і ніжна послуга телефоном.

Я для початку випробую грунт.

А коли щось вдасться, то будемо розширятися, виходити на ринок з більшою кількістю пісень.

Є ж ще пісенька про стару конячку.

Blaamann, Blaamann, моя книжечка.

Я знаю їх сотні.

Список ще довгий.

Це треба буде обов”язково розповісти моєму братові.

Може він і підкине трохи стартового капіталу, а якщо справа запрацює, поверну йому вдвічі більше. Бо ж мета тут зовсім не розбагатіти. На життя мені потрібно зовсім небагато. Аби було все найнеобхідніше, ну і ще мені бажано б якогось добротного годинника.

Ну, якщо вже й справді зароблю дуже багато – віддам якійсь нескомпроментованій організації.

Мені дуже сподобалась ця ідея.

Дивно тільки, чому мені треба було пертися аж до Америки, щоб вона прийшла мені до голови.

ШЛЕМ

Нарешті маю велосипедний шлем.

Хороший такий. Голубий.

Перших півгодини я був сам не свій від щастя, що нарешті маю шлем. Дуже хочеться похвалитися ним Бьорре.

Але тепер щось воно мені здається не такою вже й подією. Все вийшло якось трохи тупо.

Шлем не мій. Я торкнувся чогось, що не є моїм.

Мій брат відразу ж заявив, що той шлем йому в носі, і щоб я робив все, що хочу.

Згадую дідуся і ту всю оказію з яблунькою і хлопцями.

Відчуваю себе не зовсім стійкою особистістю. Трохи розхитаного.

З шлемом все ж вийшло якось само собою. Напевно, це мене якраз і лякає.

Ми з братом саме вийшли з величезного музею, де надивилися на начинених всяким шматтям опудала звірів і різних екземплярів фауни зі всього світу.

Я був в ударі – йшов і торочив про динозаврів, китів та африканських ссавців. Розповів і про здорового типа, який попросив мене сфотографувати його на фоні величезного бурого ведмедя з Аляски. Він знав про тих ведмедів все на світі, і дуже їх поважав. Розказав мені, що коли мені заманеться приземлитися літаком у Алясці, то треба остерігатися тамтешніх бурих ведмедів. Вони ж бігають зі швидкістю 35 км за годину і можуть приглушити людину одним-однісіньким ударом.

Ото розказую я про це своєму братові, аж доходимо ми до одного авто, припаркованого на тротуарі, а на бампері лежить велосипедний шлем. Я різко пригальмовую. Розглядаюся на всі боки, і за секунду часу вигадую історію, яка б виправдовувала присвоєння того шлема.

Я подумав, що то якийсь велосипедист загубив на ходу, а потім хтось підняв той шлем і поклав на авто – аби його не розтрощив якийсь автобус, чи ще якийсь засіб пересування. І ще я подумав, що врятую шлем, якщо прихоплю з собою – не забери його я з того авто, він би рано чи пізно скотився на дорогу й попав під колеса.

То взяв я того шлема, кинув у рюкзак і далі завів розмову з своїм братом, на зовсім інші теми. Але з часом той рюкзак ставав все важчим і важчим, а коли ми дійшли додому, його просто несила було вже волочити.

І тут я розгледів ім”я і номер телефону на внутрішній стороні шлему. Це аж ніяк не спростило справи. Враз власник того шлему отримав реальне ім”я. Його звати Хосе, - і я вже уявляю, як він втік сюди з Куби і нещодавно отримав дозвіл на перебування в Америці. І він, звісно ж, безробітний. Ледве зводить кінці з кінцями. Та й шлем йому подарували, це як пити дати.

Про це справді дуже болісно думати.

Понад все на світі мені зараз хочеться з головою зануритися у товстелезну книжку про теорію хаосу, - але той шлем заліг у мене на тумбочці біля ліжка, й всією своєю масою наполягає на тому, що він тут. Я навіть вже його приміряв.

Взагалі якась тупа ситуація.

Його треба повернути, але зараз вже запізно телефонувати тому Хосе.

Кладу шлем на підлогу, так щоб його не бачити і хоч трохи сьогодні поспати.

А ось що я сьогодні бачив:

чоловіка у білих шортах, який палив цигарку на сходах, нарешті розслабляючись вперше за довгий час (так воно, принаймні, виглядало)
телефонну будку, в якій на дротах теліпалися дві телефонні слухавки
чоловіка з плейєром, який гуляв тією частиною природничоого музею, де унаочнювалася еволюція людини
хлопчину в кафе, який дивився в одну точку щоразу, коли його кохана щось йому там казала, але який вимагав, аби на нього вона дивилася постійно
типа, що причісував свою бороду
чоловіка, що грав на губній гармошці посеред дороги, і ніяк не зреагував на те, що його мало не збила вантажівка
родину трьох товстих німців, які розпитували всіх у Макдональдсі, чи там бува немає ліфту, аби видертися на другий поверх
чоловіка, який йшов за руку з іншим чоловіком
жінку-поліцейського, яка довго стояла на місці й зі свіх сторін розглядала яблуко
жіночку, що сказала please leave me alone^⁵¹, коли я спритав, чи не допомогти їй добратися сходами з тими її кульками нагору.

Blog

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Содержание

КОТИКУ МАЛЕНЬКИЙ

ШЛЕМ