Geum.ru

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Дерево




Декілька вечорів поспіль я кидав м’яча об стінку там внизу, в задньому дворику.

Зазвичай виходжу я після вечірніх новин і завертаю за будинок – до тієї стіни, де зовсім немає вікон. Сюди рідко-хто забредає, та й ліхтар тут один-єдиний на всю вулицю.

Щось у тому киданні об стінку таки є. Хто його зна, що це. Але багато-кому варто було б спробувати. Навіть нам всім разом. Ми б тоді зовсім по-іншому поглянули на все. Ми тоді б стали трохи радіснішими.

Шпурляю собі отак того м’яча об стінку, кожного разу чекаючи, доки він відіб”ється ще раз від землі, перш ніж повернеться мені до рук. Хороший м’яч. Завжди повертається. І до рук приємно взяти. Господи, я й забув, як це, коли тримаєш в руках м’яча! Стискати його між долонями! Він же ж такий круглий! Він змушує мене забути про час.


Знову кидаю. Новенький червоний м’яч вдаряється об стінку – й у дворику відлунює потому приглушений звук. Ловлю м’яча, притримую на якусь хвилю, і – знову шпурляю. Чисто механічно. Не замислюючись особливо над тим, що роблю. – Добре, так можна думати про щось інше.


Сьогодні ввечері пригадався мені мій дідусь, мамин тато. Кілька тижнів тому дідусь розповіли мені одну бувальщину. Це була казка про добрий світ.


Мамині батьки мешкають у жовтуватому дерев’яному будиночку, який вони власноруч вибудували багато років тому. У них там і свій садок, куди вони вкладають чимало праці. Для них оті квіточки, дерева й кущики завжди були чимось надзвичайно важливим. Вони знають всі ті дивовижні назви, коли що садити, коли підливати, коли час збирати врожай. Тільки й розмови у них що про оту всіляку саджанину. Знайомим і рідним завжди дарувалося власноруч вирощені квіти. Так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.

Коли вони ще тільки починали будувати свій будинок, мій дідусь посадили яблуньку. На самих приступах до садка. Мені, однак, не довелося застати це деревце. Воно всохло ще до мого народження.

Але я про нього чимало чув.


Вкоренялося воно собі вже багато років, ось вже й яблука взялися помалу наливатися. А родилася їх сила-силенна. Бабця давили з них сік й варили варення.

Хороша була яблунька.

Аж тут – лихо.

Те літо видалося напрочуд врожайним. Яблука – велетенські й соковиті – так і просилися до рук.

Та одної ночі хтось зруйнував ту яблуньку. Обліплені яблуками крислаті гілки лежали тепер по-варваськи розкидані в траві. Дідусь казали, на це годі було дивитися. Та яблунька більше ніколи не родила. Вона всохла.


Мій дідусь зайшли до хатини із сумною звісткою для бабці. Потому зняли з себе свій робочий одяг, накинули на себе щось трохи парадніше й подалися дорогою додолу – попри церковне приборство – до школи.

Довго тоді балакали з їхнім директором.

Там потім тижнями виводили дітей на чисту воду, аж ось через якийсь час зголосилося троє хлопців.

Вони хотіли тільки поцупити кілька яблук, та якось самі незчулися, як трохи занадто розійшлися.

Їх дуже мордувало сумління.

То були пусті хлоп’ячі дурощі. Нічого такого страшного. Але й не можна було ту подію просто зігнорувати.

Мій дідусь разом з директором школи хотіли, щоб справедливість була справедливою.

Нова яблунька за тих часів коштувала б 150 крон.

Домовлено – хлопці мають виплатити вартість того деревця.

З кожного по 50 крон.

Дідусь казали, що на той час то були великі гроші.


Хлопці мали сплачувати щотижня по частці – всю осінь і аж до весни – поки не виплатять всієї суми й остаточно не розрахуються.

Дідусь і самі ходили до тієї ж школи, тож добре знали, що тамтешнім хлопцям не було так вже й дуже чого розтринькувати. Вони мешкали там же, у школі, дехто з них місяцями нічого не чув від своєї родини, яка до дірок спустошила свої кишені, вже аби тільки послати їх до школи. То ж їм треба було б сплачувати борг за яблуньку із власних кишенькових грошей. А це, вочевидь, означало, що на весь той час випадали б всі забави, які коштували бодай якісь копійки. Навряд чи вони могли б тоді дозволити собі сходити у кіно, зафундувати дівчатам Solo14, – ну майже тобі нічого.


Щосуботи хлопці приходили під двері до моїх дідуся й бабусі, примирившись із долею, і приносили гроші. Майже мовчки. Лиш простягали руки й кидали копійки у велетенські лабети мого дідуся. А той тільки ствердно похитував головою – на знак того, що все було так, як і мало бути. І так тривало довго. Минула зима, прийшла весна.

У травні садок зацвів знову, а в школі мали б десь от-от розпочатися вакації. Хлопці роз’їжджалися по родинах вповні насолоджуватися літньою волею. Ця субота вже була останньою. Хлопці прийшли при параді. Настрій у них був якийсь такий ніби й навіть святковий. Ось вони подзвонили у двері. Бабця запросили їх до хати. Вони зварили кави й напекли своїх смаковитих вафлів.

Хлопці засіли за стіл, сплатили останню рату й потрясли руками з дідусем та бабцею.

На світі перестала існувати ота колишня пригода.

Хлопці відчули полегкість. Їм враз порозв”язувалися язики, й вони вперше провадили зі старенькими якісь балачки. Розповіли про школу, поділилися своїми планами щодо літа. Сказали, звідки вони родом... Обличчя їхні аж світилися. Борг було сплачено. Їх очищено, і тепер вони могли врешті сміливо підвести очі.


Через якийсь час хлопці попідводилися йти додому. Попрощалися й направилися до дверей.

Тоді підвелися мій дідусь.
  • Стривайте, це ще не все.

Хлопці завмерли. Дідусь подалися до великого серванту на кухні. Відкрили дверцята. Занурили руку аж по лікоть у якусь із поличок і вийняли звідти три конверти. Тоді врочисто підійшли до переляканих хлопців та вручили кожному по конвертові.

Хлопці виглядали порядно спантеличеними. Вони переглянулися. Тоді відкрили конверти – і враз усі троє як один відчули, як по їхніх щоках самі собою потекли сльози.

Дідусь повернули їм усе до копійки.


Я все ще стою на тому ж місці, тупо кидаючи м’яча об стінку. Якраз так добре втягнувся в ритм. Мені добре від цієї забавки – не бачу жодних причин її припиняти. Від цієї забавки ніколи не буде зле. Немає значення, скільки я буду отак товкти тим м’ячем об стіну – від цього мені ніколи не буде погано. Ніколи.

Дідусь казали, що з самого початку мали намір повернути дітям їх гроші. “Йшлося зовсім не про гроші,” – сказали.


Мої думки перекинулися на хлопців. Вони вже десь повиростали. Долічують, мабуть, шостий десяток.

Вони, напевне, відчули, що світ добрий. Що все якимсь чином пов’язане, що все якось тримається купи. Що все щось означає.

Цікаво, чим вони зараз займаються. Обросли, мабуть, сім’ями й самі тепер порозбивали собі яблуневі садки попід будинками.

Мій дідусь – сильна особистість.

Цікаво, чи я теж сильна особистість.

Цікаво, чи моя генерація взагалі подарувала світові бодай одну сильну особистість...