Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Час

Якось пообіді відрив я у братовій шафі якусь книжку. Вона написана англійською і йдеться там про час, універсум і таке інше.

Взявся її було гортати, але відразу почав пітніти й був просто змушений відкласти її поки на бік. Це було занадто важко для мене.

Існують певні межі того, що я можу зараз втиснути у свій мозок.

Якусь хвилю я намотував кола по квартирі – просто так, щоб притупити почуття неспокою.

Тоді погортав старий альбом фотографій мого брата – так, аби тільки перевести свої думки на інші рейки. Там виявилося багато моїх фотографій. На них я ще зовсім мала дитина. Як завжди в якомусь тупо-дивацькому одязі. Трикотажному. Завжди той трикотаж!

Дитиною я, мабуть, хронічно був сповнений небувало глибоким співчуттям до самого себе.

На одній з фотографій я стояв поруч зі своїм новим велосипедом. Він зелений такий, а на рамі збоку – п”ять червоних пташок. Я – в жовто-коричневих штанцях. Весь охоплений бажанням чим скоріш сісти на вело сип еда. Це був єдиний намір, що світився в моїх очах.

Коли я вранці прокидався, то першою думкою було: велосипед! І жодної іншої.

Сьогодні я прокидаюся із цілим роєм різних думок в голові. Точно більше п”яти. Це понад мої сили.

Я не знаю, до чого це все. А до чого це все, власне?

Відіслав факса Кімові й спитав, чи його батьки теж одягали його в дитинстві у трикотаж. Спитав також, чи він бува не знає, до чого це все.

Той відразу ж відповів: “так” на запитання про трикотаж, “ні” – на друге.

Кім завжди так блискавично відповідає. Скидається на те, що він весь час сидить над факсом і лише тим і займається, що чекає, аби я щось написав.

Це мене трохи турбує.

Ось сиджу я, втупившись в лист від Кіма, з його “так” і “ні” – й до мене помалу повертається отой колишній неспокій. Починаю усвідомлювати, що якимсь чином мене щораз ближче тягне до тієї книжкової шафи. Он вона та книжка, – а я отут, – Боже!, та до неї ж так близько! Відчуваю дику в ній потребу – і якось само собою підходжу все ближче й ближче.

Нарешті всівся з тією книжкою навколішки і подумав, що, врешті-решт, в ній теж можна пошукати якусь відповідь-розв”язання моєї проблеми. До кінця я не впевнений, але здається мені, що це рішення було досить послідовним і визрілим...

Її написав якийсь професор на ім’я Павло^¹⁵.

Гадаю, що чолов”язі з таким симпатичним іменем навряд чи спало б на думку виписувати аж надто мудрі речі, аби вселити в мене непоборний страх. Почитаю-таки.

Читаю вже кілька годин підряд. Відчуваю, як поволі перевертається все моє єство.

Навіть якщо вони там пишуть, що отой Павло вміє писати просто про складне, мені все одно здається, що йому саме тут це не дуже-то й вдалося.

Той Павло взагалі займається якимось аж надто вже складними речами.

Наявний в мене запас знань заслабкий для того, аби осягнути його розумні думки, я б навіть сказав, що він взагалі відсутній.

В першому ж класі гімназії я викреслив зі свого розкладу математику разом з фізикою. Тоді мені хотілося звільнити час для купи інших речей, з яких в моїй уяві вимальовувалася досить приваблива картина мого подальшого існування. Сьогодні я вже не настільки переконаний у правильності свого вибору. Може це була й тупа гарячковість.

Отож, зрозуміти я міг далеко не все. Може навіть бути, що я розумів ще менше, аніж мені здається. Але й те, що мені було дано осягнути у тій книжці, вбиває мене в стан крайнього екстазу й дикого страху.

Я й не підозрював, що мій брат читає такі книжки. Вочевидь, я багато чого про нього не знаю.

І ще більше мені не відомо про час.

Виявляється, у одній лабораторії в Боні знаходиться триметровий металевий циліндр.

Павло пише, ніби отой циліндр має форму підводного човна і лежить він там опертий на сталеві рамки, весь попідперізуваний дротами і вимірювальними пристроями. Це атомний годинник. І поки що він найточніший у всьому всесвіті.

Він навіть точніший, аніж Земля – з її обертанням навколо своєї осі...

Така шалена точність спантеличила мене до злості. Поступово до мене почала підкрадатися думка, що тут й близько не йшлося про якісь високі матерії. Це просто ще одне щось, яке хтось вигадав, а всі інші з радістю погодилися. Це починає мені вже навіть подобатися. Я аж відчуваю, як час в моєму мозку перетворюється у якусь гнучку річ, що покірно піддається будь-якій моїй нарузі над нею.

Гадаю, непогано було б і собі завести отакого-от атомного годинника.

Далі читаю. Гм, виявляється, щоб компенсувати оту безвідповідальну неточність Земної кулі у ритмічності обертання навколо своєї осі, деколи до часу додають одну секунду. Останнього разу це було в червні 1994 року… І ніхто звичайно ж нічого тоді не сказав!

Через ті атомні годинники змінилося і саме визначення секунди часу. Раніше секунда була 1/86.400 частиною доби, а тепер це вже 9.192.613.770 обертів одного атома цезію...

Щодо мене, так це багато.

Ті всі просвітницькі одкровення вибивають мене з колії. Стає погано – треба йти по м”яча. Якийсь час гепаю м”ячем об холодильник, аж поки відчуваю в собі сили читати далі.

Пригадалося, як ми в дитсадку пили молоко.

Багато хто з нас мав тоді електронні годинники. З секундоміром. У них були навіть позначки сотої долі секунди. І ми витрачали тоді час на нереальні абсурдні дрібниці. Хоча, тоді нам здавалося це якраз “тим великим”.

Довгий час цінувалося вміння випивати молоко швидше за всіх. Мені завжди на склянку йшло 5 секунд, а був такий Еспен – неможлива потвора, – так він спустошував повну склянку менш ніж за 1 секунду, чесне слово. Хоча тепер, у світлі того, що я отут саме прочитав, цей його талант, мушу визнати, мені імпонує. Мені особисто мало що вдається менш ніж за секунду часу.

От тарабанити пальцями по столі можу рівно 15 раз в секунду. І дуже тим пишаюся. Трапляється також деколи, що вдасться сфотографувати щось посеред якоїсь сотої частки секунди (потім з”являється таке дивне число на фотографії, що аж приємно).

Але це ніщо – в порівнянні з тим, що виробляють ці атоми цезію. Стоп, а чи можна вірити тому, що він там понаписував? Понад 9 млрд. обертів за секунду, каже? Уявити це собі ніяк не можна. Занадто багато. У мене досить обмежені здібності оцінювати на око кількість одиниць, які знаходяться у одній цілості. Мені, скажімо, легко відразу визначити, що у полі пасуться четверо чи дев’ятеро корів, але коли їх трохи більше, аніж п’ятдесят, то мушу вже рахувати кожну одну. А все, що туди далі за тисячу, взагалі зливається мені докупи.

У мене немає жодної можливості проконтролювати, скільки отих атомів цезію і як вони там обертаються. Залишається тільки сподіватися, що отой Павло добре знає, що каже.

Ловлю його на слові...

Читаю далі.

Стає все гірше.

Павлусь розійшовся, заявляє тепер, що, мовляв, на час впливає сила тяжіння.

У того чоловіка вочевидь не все в порядку з гальмами.

Без жодних умов та додаткових припущень він стверджує, що на час впливає сила тяжіння і рух.

Дивлюся на обкладинку книжки. Видавництво ніби поважне. Мабуть-таки все, що він отут сплітає, істинна правда.

Мене це починає вже діставати.

Чому ж ніхто мені не розповів цього раніше?

Хіба вчителі фізики не розуміють, що такі речі все змінюють? Хіба вони тупі?

Головна причина того, чому я ніколи не вчив фізики, це те, що ми сиділи на тому уроці, постійно малюючи протони й нейтрони, задньої гадки не маючи про те, як це все власне зліпити собі в голові докупи. Я нудився на тих уроках страшенно. Мені набагато цікавіше було повертатися дозаду до дівчат, і показувати їм всілякі композиції з пальців.

А от про час ніхто ніколи й не згадував.

Жоден з моїх вчителів не обмовився й словом про час. Я змушений просто отут, при нагоді, висловити сумнів, що вони взагалі щось у цьому петрають.

А може вони і знали про всю оцю маячню навколо часу... Ну, в такому випадку все моє нутро прагне помсти. Скажімо, вгатити в плечі, коли того найменше сподіваються!

Відчуваю себе розведеним.

Відчуваю, що ні у що більше не зможу повірити.

На сонці час минає у 2 млрд. разів повільніше, аніж у нас. Все це через силу тяжіння. Павлусь каже, вона там нагорі сильніша.

А мені завжди здавалося, що час є часом, а сила тяжіння – силою тяжіння...

А це, як виявилося, далеко не так.

Мав би я пару тих стильних атомних годинників, міг би все емпірично перевірити у Empire State Building^¹⁶.

Але це мені, звичайно, ніколи не вдасться.

А було б таки цікаво – прилаштував би один годинник на вершечку Empire State Building, інший – внизу, при вході. Через якийсь час можна було б помітити, що той, що наверху, таки швидше вертить своїми стрілками.

Проживши отак свій вік внизу, серед буденної метушні вулиці, можна заощадити пару тисячних секунди життя.

А от ті, що постійно отам нагорі, старіють швидше, ніж ми всі.

Відкидаю книжку вік.

Відчуваю млість. У мене перегрів.

Мабуть, далі почитаю іншим разом.

А це багато чого змінює.

Часу не існує.

Дуже сумніваюся , що тут можуть бути якісь інші висновки.

У всякому разі, немає якогось єдиного часу.

Є мій час. Твій час. Павлів час. Час Сонця.

Безліч часів.

А безліч часів – це хіба не те саме, що й жодного часу?

Бо якщо це так, то мене мало б врешті огорнути почуття повного вдоволення.

Чому його немає?

Відчуваю тільки глибокий стрес.

Мабуть, вдоволення прийде трохи пізніше.

Велосипед

Та почуття вдоволення все ще немає.

Це було абсолютно тупо з мого боку взятися до тієї книжки. Абсолютно.

Я вже не дуже впевнений, що Павло порядний чоловік.

Цілком можливо, що часу не існує. Але ж речі рухаються все одно. Життя не стоїть на місці. Ми народжуємося й помираємо. Я старію. І що мені з того, що на Сонці час не такий, як тут?

Хтось мусить прийти й дати мені щось до роботи. Хтось мусить попросити мене про щось, щось комусь зробити. Понести щось порядно тяжке.

Видути щось величезне.

Я так довго не пітнів!

Я тут склав новий список. Того, що захоплювало мене в ранньому дитинстві. Досить довгий видався.

Вода
Авто
М”ячі
Телефони
Звірі, більші від мене
Риба
Дзеркало
Простирадло із гострими кінцями
Вирізати чудернацькі речі ножем
Показувати пальцями хрестик, коли брешеш
Їздити у ліфті
Вантажівки
Голки
Звірі, менші од мене
Високі звуки
Трактори
Потяги
Літати
Поліцейські
Пожежі та пожежники
Трамваї
Космос
Речі, що були повністю червоними
Стіни
Лебеді
Укуси
Малювати
Друкарські машинки
Речі, які можна було жбурляти
Саги
Пластирі
Молоко
Щипці
Висота
Те, що чорниці можуть фарбувати
Лего
Речі, що рухалися швидше, аніж всі інші
Сніг
Дерева
Вузлики
Хокей
Кубик Рубика
Ті, що косять газони спеціальними машинками
Фотоапарати
Пісяти і какати
Оси
Мильні бульбашки
Африка
Речі золотистого або сріблястого кольору
Сильний вітер
Лимонад
Речі, які робив татко

Все моє існування буквально вщерть переповнювалося тими-от речами. Все було так нескладно і - просто чудово. Коли мені не спалося - то стрибалося, і я був постійно чимось захоплений. Я не ходив. Я стрибав.

Дірявлю очима той список ще якусь хвилю, тоді відправляю факсом Кімові. Здається, я йому винен ще одну відповідь.

Думаю, а чи не скласти ще й список отих речей, які захоплюють мене тепер. Беру ручку, знаходжу до неї листок паперу, але відчуваю внутрішній спротив.

Страх перед тим, що список видасться надто коротким.

Мені ніколи не варто було припиняти те стрибання.

От саме зібрався до крамниці купити який літр молока.

Коли я повертаюся, двір аж кишить малими дітьми. Тут, виявляється, дитсадок неподалік. А я ніколи й не помічав!

Якесь хлоп»я на крихітному велосипеді мчить мені назустріч. На ньому тепла куртчина й шапочка. Поверх неї – голубий велосипедистський шлем. Він не зводить очей з мене й мого молока. Питає, чи отой прикільний червоний велосипед, бува, не мій. Я киваю у бік мого велосипеда, що припаркований до жердки попри будинком й перепитую, чи він мав саме той на увазі. Якщо той, то це й справді мій.

Мій, - кажу.

Хлопчина землі під собою не чує від захоплення. Каже, що й собі хотів би такого.

Ми підходимо до велосипеду й оглядаємо його зі всіх сторін. А дійсно – великий та червоний. Малий боязко обмацує раму.

Я запитую, звідки йому відомо, що це мій велосипед.

Він бачив, як я його ставив, каже. Далі розповідає, що мешкає сам по-сусідству. Отам, нагорі.

А тобі зовсім близенько до дитсадка, - кажу.

Малий киває.

– А ще я бачив, як ти кидав м”яча об стінку.

Ти що, так пізно лягаєш спати?
Та траплялося якось пару раз.

Розпитую далі, як його звати, і малий відповідає, що Бьорре.

А у тебе теж добротний велосипед.

Каже, що то не його.

Видали у дитсадку.

Бьорре стихає на хвильку. Тоді враз питає, чи є у мене шлем.

Мені дуже хочеться збрехати й сказати “так”, але якось стримуюся. Відповідаю, що у мене немає шлема. Кажу “ні”. "Так не можна," - відразу повчає мене Бьорре. Малий переконаний, що мені слід якнайшвидше придбати собі шлем, ще навіть нині.

Малий згадав про чийогось татка - той вписався в якесь авто на велосипеді. У нього якраз не було шлему, - лежав тоді в лікарні багато-багато днів.

Це й справді феноменально сильний аргумент.

- Маєш рацію, Бьорре, - відразу погоджуюся. Мушу купити собі шлема.

Малий питає, чи я зараз поїду кататися. Та не планував ніби. Піднімусь зараз до себе попити молока. Бьорре не вгаває: а я поїду кататися трохи пізніше? Хто його зна. "Може ввечері," - відповідаю. Йому хочеться подивитися, як я катаюся, але пообіді його вже забирають з дитсадка, - жаліється.

- Може, побачиш мене через вікно, - намагаюся потішити дитину.

- Може, - Бьорре понуро.

Він не рушає з місця, проводжаючи мене очима до сходів. Оглядаюся, - малий миттю береться помахувати мені рукою на прощання.

Трохи пізніше до мене доходить: треба було ж провезти Бьорре по дворику на велосипеді! Телепень!

Він би так тішився...

Учитель

Якось я так довго бавився, що аж зомлів.

Мені якраз купили лижі для слалому і я так ними захопився, що геть забув про їжу. Я гасав цілий день без крихти у роті.

Надвечір моя свідомість покинула мене від виснаження і я гримнувся об бетонний стовп на повній швидкості. У мене тоді був струс мозку і тато відвіз мене до лікарні.

Лікар сказав мені, що так довго бавитися дуже чудово, але ніколи не слід забувати час від часу поїсти.

Я зімлів тому, що те, чим займався, було настільки захопливим, що у мене не вистачало часу на перепочинок.

У цьому є щось неймовірно добре.

Отой запал.

Куди він подівся?

Останнім часом настрій у мене якийсь надто вже мінливий.

Намагаюся вималювати собі картину тієї ситуації, в якій я опинився, але у голові якісь лише окремі уривки, що ніяк не надаються до логічного упорядкування. Жодного уявлення про те, де я.

За останні тижні багато чого змінилося.

Дні тепер інші. Ночі інші.

Та почуття вдоволення немає. Ще немає. Жодного сумніву: бракує ще не однієї речі.

Знати б, де б її шукати.

Але ж у мене є м"яч.

На щастя, у мене є м"яч!

І щовечора я гепаю ним об стіну сусіднього будинку.

Брат повертаєтсья через місяць. Тоді я вже не зможу тут жити.

Мені залишився місяць часу.

Я й не приховую того, що боюся не знайти відповіді на одне-єдине запитання. Як бути далі.

У мене жодного бажання видавати себе за крутого.

Я може й міг би роздягнутися до трусів, розтягнутися на канапі, сказавши про себе - хай буде, як буде. Міг би й запалити цигарку й вдавати, ніби все йде так, як і має бути. Міг би посидіти й подумати про щось. Можна про дівчат. Про Кіма. Я міг би й справді думати про Кіма. Та рано чи пізно я б знову опинився б отам. На траві. І мій брат - або хтось інший - поплескував би мене, ридаючого, по спині.

Бо щось таки має статися. Щось просто мусить статися.

Найбільше, чого я зараз потребую, це когось старшого. Учителя. Когось, хто б розповів мені, як це все тримається купи.

Він би давав мені домашні завдання, які б здавалися мені позбавленими будь-якого сенсу. Я б нервувався й скажено протестував, та все одно мусів би їх виконувати. І врешті-решт, через багато місяців важкої роботи, я б усвідомив, що за всім цим ховалося якесь глибше значення, і що весь цей час в Учителя був чіткий і послідовний план.

Тоді у мене б враз звідкільс взялися сили осягнути усі зв"язки. Нитки, що зв"язують все докупи. Прозорі й зрозумілі речі. Сили розуміти світ та людей. Сили опановувати себе і знаходити в інших найкраще і все таке інше. Учитель сказав би тоді, що йому вже нічому мене навчати, і подарував би мені щось на прощання. Якийсь великий і дорогий дарунок. Може, авто. Я б тоді сказав, що це занадто цінний подарунок, і що я не можу його прийняти, - та він би настояв на тому, що мусимо попрощатися просто, але солідно. Тоді виїхав би я врешті у світ, на волю, на Вольво, і зустрів би когось, може, навіть і яку дувчину, звив би із нею тепле сімейне гніздечко, відкрив би може власну справу - і продукував би якісь добрі товари чи послуги.

От як би все було. Чорт. Так би хотілося!

І чому так не буває?

Такі вчителі же ж не ростуть на деревах, як ті яблука у дідусевому садку.

В своєму житті я ще не зустрічав жодного такого Учителя.

Виглядає на те, що доведеться-таки самому давати собі якось раду.

Намагаюся пригадати, кого я взагалі поважаю.

Таких небагато.

Ось перед ким я схиляюся:

- Лорі Андерсен^¹⁷

- Ганді^¹⁸

- Армія спасіння

- Карл Баркс^¹⁹

- Астрід Ліндгрен

- Орсон Уелес^²⁰

- Улав Г. Гоге^²¹

- Ларс Лілло-Стенберг^²²

Я переконаний, що вся справа в тому запалі. Його якраз і бракує.

Я мушу його знайти. Повернути

Він десь поза мною.

А може про це й не варто говорити.

Це вже мене на якийсь дзень-буддизм понесло.

Доки я докладатиму всіх можливих зусиль, доти мені нічого не вдаватиметься.

Тільки коли не думатиму ні про що, то все вийде само собою.

Довбані буддисти. Їм усім здається, що вони наділені неземною мудрістю.

Життя

Людина, вагою 70 кг, містить окрім купи іншого добра:

- 45 літрів води

- Вапна, якого достатньо, аби побілити курятоник

- Фосфору, якого вистачило б на 220 сірників

- Жиру для близько 70 кусків мила

- Заліза на двохдюймовий цвях

- Вугілля на 9000 олівців

- Добру столову ложку магнію

У мене більш ніж 70 кг ваги.

Пригадуються давні серії однієї телепередачі. Називалася вона "Таємниці всесвіту". Карл Саган^²³ розгулював собі поміж фіранками, які нагадували космічний простір, і розкидався шалено великими числами. У якійсь одній зі своїх програм він розсівся перед баняком, наповненим всіма тими речовинами, з яких побудоване людське тіло. Помішував все це прутиком, розмірковуючи над тим баняком, чи вдасться йому створити нове життя.

Йому тоді не вдалося.

Ліс

Осінь.

Раптом потепліло.

Нині я вирив у братовій шафі шорти. І стару теніску.

Зробив кілька канапок і налив води до потьмянілої від багаторазового використання пляшечки з-під коли. Прихопив із собою м"яча.

І подався на велосипеді до лісу. Зараз я вже там.

Тут - повна тиша. До того ж, сьогодні робочий день, тож ніхто більше тут не вештатиметься. Вони всі на роботі. В університеті...

Ну й нехай собі...

У мене, як я вже згадував, солідний велосипед. Багато передач. До того ж, колеса з безліччю шприх. Їжджу собі, куди тільки заманеться. Люблю гасати.

Перш ніж придбати собі велосипеда, я перечитав дику кількість брошурок і каталогів найпередовіших виробників велисипедів. Я взагалі люблю розглядати малюнки різноманітних велосипедів й солодкаво уявляти собі, як би то я виглядав на них верхи... Одна з брошурок була витвором одного типа на ім"я Гарі Фішер^²⁴. Він сам з Каліфорнії. Той Гарі ще там вихваляється тим, що ніби-то першим винайшов гірський велосипед. Може бути, що навіть не бреше. Він отут склеїв товстелезний та, мабуть, дорогий каталог з малюнками всілякоможливих добротних велосипедів, із всіма їхніми технічними характеристиками, ще й повставляв цитати із власних же балачок.

Ось тут є одна: "Anybody who rides a bike is a friend of mine" ^²⁵.

Мені сподобалося.

І у мене таке відчуття, що всі велосипедисти - мої друзі. Одна велика сім"я.

Коли мені зутрічається хтось на велосипеді, буває, що навіть вітаюся.

Та сьогодні я буду в лісі сам-самісінький.

Це в принципі не так вже й зовсім погано.

Покидаючи дворик, я мало не зіштовхнувся з Бьорре.

Малий вигулькнув звідкись й, довго не роздумуючи, відразу випалив: "Ти вже купив собі шлема?"

Я відказав, що куплю, мовляв, коли матиму гроші.

Бьорре відчув своїм обов"язком пригадати мені знову про отого нещасного татка якогось його одноплемінника із дитсадка. Я закивав головою й пообіцяв бути обережним.

Та обережність це далеко не та риса, яка може мені бути притаманною...

Як же ж можна не гасати лісовими доріжками - та так, щоб аж курява здіймалася?

А як прожити без гицання по кореневищах і каменюках?

Я обмовився перед малим про те, що їду до лісу - і хлоп"яті вмить загорілися очі, він почав розповідати, якого лося бачив було його татусь у тому лісі. Його гордощам не було меж.

Якось я також натрапив на лося. Але мені чомусь не хотілося тоді йому про це казати...

Ми домовилися, що я обов"язково розкажу йому, на яких звірів сьогодні натраплю.

Поки що мені пощастило побачити всього-навсього коня та білочку.

Ху, аж спітнів. Спиняюся біля якогось ставка й пірнаю. Гм, шубовснув собі отак без задніх думок у воду, хоч надворі й тільки квітень, й вода холоднюча...

Просихаючи на сонці, підкидаю у повітря м"яча. Лежу собі отак на спині, тупо підкидаючи м"яча у повітря. Ловити вдається не завжди, часом висковзує з рук. Мушу тоді підводитися й плентатися за ним - закотиться ж вічно кудись...

Ну ось, знову відскочив у бік.

Скільки можна за ним ходити? З мене досить.

Хай собі там полежить, доки я не обсохну.

Розмірковую над тим, де ж все-таки я помилився.

А це ж, вочевидь, десь зовсім напочатку. Мої батьки свої обов»язки щодо мене виконували як належить. Їх мені ні в чому звинуватити. І в школі мені було начебто не зле. Ніхто мене в житті ніколи не образив. В кожному разі, не так, аьи мені ще й досі пам»яталося.

Ну траплялося звісно, скаже хтось якусь бридоту – то я відразу ж копняка ззаду, або вгачу з розгону під ямку. А щоб щось справді серйозне – ніби й не було.

Це мабуть-таки щось інше.

Не знаю чому, але я починаю підозрювати, що мені надто багато відомо про ті речі, багато знати про які – повний ідіотизм.

А знаю я неймовірно багато.

А от і те, про що я просто страшенно багато знаю:

Фільми
Література
Мас-медіа
Політика
Видатних людей
Мистецтво
Реклама
Аеродинаміка
Інформаційне суспільство
Роланд Бартес^²⁶
Комп”ютери
Історія
Мова
Музика
Топ-моделі
Сахара

Коли я вже кажу, що знаю багато, то – як бачите – нічого не вигадую.

Я знаю багато імен, дат. Сотні.

Я знаю, хто першим піднявся на Еверест.

Знаю, хто режисер найдебільніших американських телесеріалів.

Знаю, що за результатами якогось там опитування 1957 року – це рік потому, як Бріджит Бардо знялася у фільмі “Et dieu crea la femme”^²⁷ , – 47% всіх балачок французькою велися саме про неї.

Знаю, що повітряна маса спричиняє тиск зверху на крила літака, – через це літаки і можуть літати.

Я знаю, що думав Арістотель.

Знаю, що думали про нього інші філософи…

Знаю, скільки заробляє Клавдія Шиффер.

Знаю, що на Сонці час минає трохи повільніше.

Знаю, скільки мордувалися Крісто та Жан-Клод, аби дістатися рейхстагу в Берліні.

Я знаю, що написано на етикетці Кока-коли.

Я дійсно знаю страшенно багато.

І я не єдиний такий.

Багато хто знає ще й більше. На щастя, з цим хоч у мене немає проблем.

Моя проблема – це де мені оте все застосувати…

Що мені з усім цим робити?

Ані найменшого уявлення.

Ну я міг би, звичайно, взяти участь у якійсь інтелектуальній вікторині й виграти подорож до Греції. Для двох.

Але ж у мене немає дівчини. Довелося б їхати самому.

А що я загубив там у тій Греції?

Не думаю, що я почувався б там краще.

Не те, щоб я був таким тупим, аби не бачити застосування своїм знанням. В жодному разі.

Але я не впевнений шодо того, що є важливим, а що ним не є.

Мені бракує керунку. Того, що зветься світоглядом.

Звідкіля у людини береться світогляд?

Може бути, що приходить з віком. А може й ні.

Ну що ж, буду отак вештатися туди-сюди й чекати як той йолоп з моря погоди?

Краще мені було б взагалі ніколи не вчитися читати.

Одна знайома моїх батьків якось розповідала, що малою вона частенько відвідувала якийсь дитячий заклад – типу клубу, чи що. Там собі діти бавилися, співали якісь пісеньки – одним словом, робили те, що називаєтсья “гарно проводити час”… Їй завжди здавалося, що отой “клуб” називався “Дитячий куточок”, – і її аж розпирала гордість з того, що вона належала до тієї когорти. Та назва видавалася їй страшно гучною.

Коли вона навчилася читати, то зрозуміла, що весь цей час трагічно помилялася – то був насправді дитячий садочок…

Розчарування було гірким.

Ось і я відчуваю зараз щось схоже.

Все це, мабуть, розпочалося ще тоді, коли я почав навідуватися до дитсадка.

Всі ці величезні числа, які я зараз можу прочитати, і що коли маленька стрілка показує кудись неподалік п”яти, то й час десь біля п”ятої, – все це вклинили мені в мозок ще там.

Пані Вібеке Сетер зробила мені ведмежу послугу. От вмію я нині розрізняти букви та цифри. Ба, навіть досить швидко читати.

Цікаво, а що мені з цим робити?

Зараз про це пізно заводити розмову. Просто абсурдно.

Вони вже наробили своєї шкоди.

Я ж не можу тепер вдавати, ніби й зовсім не знаю того, що (дідько його забери) знаю.

Але це якесь суцільне гівно… Чесне слово.

Дайте мені м”яча.

Дайте мені велосипед.

Такі величини я ще в силах осягнути.

Дорогою додому я знову натрапляю на того самого коня. Гнідий такий собі.

Blog

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Час