Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Звірі

Припинаю свого велосипеда – і тут знову звідки не візьмись вигулькує Бьорре.

Сьогодні дитсадок зачинений. І він бавиться сам з собою. Вибудовує будиночки з піску. Хоче, аби я йому трохи допоміг. Як зможу.

Одказую, що, мовляв, мені треба спершу перевдягнутися й трохи чогось перехопити їстивного, але потім обов»язково повернуся.

Факс від Кіма.

Давно щось від нього не було нічого чути. Пише, що мав багато роботи. Погодні умови у них там нагорі були мабуть не надто спокійними. Та все вже минулося. Погода стабілізувалася, дме північно-східний бриз. Мінлива хмарність…

У Кіма вихідний.

І мій список речей, якими я захоплювався в дитинстві, надихнув його написати собі свій власний.

Ось він:

бавитися в детектива
Тарзан
Дівчина в дитсадку, яку звали Янніке, і у якої були довжелезні вії.
Інша дівчина в дитсадку, яку звали Вібеке, і у якої теж були довжелезні вії.
Шпіони
Цупити яблука з чужого садка
Лего
Космос
Супермен
Дитяча гра по радіо
Мій день народження
Подарунки
Театр
Різдвяні календарі
Довга голуба машинка
Дертися по деревах влітку
Будувати хатки
Запалювати сірники й присвічувати ними на малюнки на сірниковій коробці
Ще одна дівчина, яку також звали Вібеке, і яка мешкала в сусідньому будинку, яка була від мене досить старшою, і яка ще вчила мене гасати на велосипеді
Гасати на велосипеді

Чудовий вийшов у нього список.

Дещо з того його списку мусіло б бути і у моєму. Але у мене таке відчуття, що зараз я вже не можу щось там корегувати. Передерти з Кіма. Це трохи паскудно. Але гасати на велосипеді й бавитися в детектива – ну це просто абсолютно моє. Як я міг про це забути?

А от щодо дівчат, то в мене тут було зовсім по-іншому. Досить довгий час вони мене взагалі не обходили. У мене були там якісь друзі-дівчата, та мені й близько не приходило в голову, що вони були дівчатами, а якої там довжини у них вії – це вже справді виходило досить далеченько поза межі мого світосприйняття…

Просвітління, гадаю, спало на мене тієї миті, коли я їхав якось автобусом та якийсь тип раптом спитав мене, хто я – хлопець чи дівчина…

Ідіот.

А от Лего і космос у нас збігаються. От і маєш.

Але я не думаю, що Кіма не захоплювало пісяти і какати.

Він, звісно, просто забувся про це.

Писав же ж нашвидкоруч.

Коли я повертаюся на вулицю, Бьорре все ще копирсається у своєму пісочку. Мугикає ще й собі щось під ніс – не можу, щоправда розібрати, що то за мелодія. Малий у шлемі. У нього, мабуть, надто строгі батьки. Набудував вже з десяток будиночків циліндричної форми. Вочевидь,засипав пісок у своє відерце, добре приплескував і перевертав догори дном. Так виходять будинки…

Запитує, чи я вмію будувати дороги та містки.

Ну звісно, що вмію.

Сидимо собі отак вдвох, попорпаємося у пісочку, патякаємо про се, про те. Так чомусь добре. Спокій такий на душі.

Бьорре переконаний, що у мене талант.

Я мусів відразу відказати, що й він здібний хлопчина.

Ми собі обидвоє такі талановиті.

Тоді малий взявся допитуватися, які звірі зустрічалися мені у лісі.

Кажу, що кінь та білочка.

Тільки двоє? – відразу щиро дивується Бьорре.

Як на нього, то це непростимо мало. У лісі ж за кожним деревом хтось сидить.

Балачка у нас тепер перекинулася на звірів.

Починаємо вихвалятися, хто бачив їх більше.

Я відразу ж кажу, що тут немає чого так дуже і гадати, я точно бачив більше, аніж він, але це – цілком природньо. Я ж бо на 20 років старший.

Кажу, що ще до того, як малий народився, я надивився на цілі стада різної звірини.

Малий далі цікавиться, чи я бува не бачив бобрів.

Бачив.

А оленів?

Бачив.

А глухаря?

Теж.

А ведмедів?

От їх ще якось ніяк не вдавалося.

А от Бьорре бачив. У звіринці.

У звіринці? Яка ж тут дивина! Я теж бачив повно всілякого звірства у зоопарку. Я думав, що це не рахується.

Бьорре не бачить жодних причин на те, аби не враховувати звірів із зоопарку.

Ну тоді з таким же успіхом можемо розповідати, кого бачили по телебаченні.

Бьорре відразу поцікавився тим, чи у мене часом не кабельне телебачення…

Малий ще трохи поприскіпувався і покинув-таки ту свою ідею про звіринці. І ми сходимося на тому, що називатимемо лише тих звірів, яких ми бачили у їхньому природньому середовищі.

Я далі запропонував обмежуватися тільки тими звірами, яких ми бачили наяву. Та Бьорре не забарився із контравипадом: у звіринці вони ж також наяву.

А таки має рацію.

А щоб якось компенсувати собі різницю у віці, Бьорре називатиме ще й тих звірів, яких бачив його татусьо. Як на мене – то це досить справедливо. Це я таке запропонував. Ну, мабуть через те, що перемога бачилася мені гарантованою.

Питаю Бьорре, чи він знає, яких звірів доводилося зустрічати його татові, – той тільки мовчки киває. Та й мені здається, що так просто не може бути, аби його татусьо вздрів якогось звіра й не похвалився про це малому.

Потім ми домовляємося, що враховуватимемо тільки по одному екземпляру кожного виду – не залежно від статі та віку. Отож, таких, як-от жеребець, кобила та кляча, до списку вносити не будемо.

Ми все спрощуватимемо і записуватимемо тільки коня.

Я взагалі висловив побажання відкидати тих звірів, яких бачили всі. Ну хоча б всіх буденних і простакуватих. Псів та котів, скажімо. Корів.

Бьорре проти.

– Зрів є звір, - каже малий переконливо. А що, хіба собаки винні, що стали буденними.

Та що ти, в жодному разі.

Ось яких звірів бачив Бьорре разом зі своїм татком.

Кінь
Змія
Курка
Кит

Тут я перебиваю Бьорре і допитуюся, кому це пощастило зустріти кита – йому чи татові?

Татові.

А Бьорре нічого не плутає?

Він рішуче похитує головою й продовжує.

Свиня
Коза
Лебідь
Лось
Косуля
Олень
Осетр

– Стривай-но, - кажу. Це вже пішли не звірі, а риби.

Ну і що?

У мене вихопився тихий стогін. Нам же ж доведеться тоді перелічувати усе морське царство!

Ну звісно, - каже Бьорре.

Невже я сподівався без цього обійтися?

Тріска
Вугор
Лосось
Акула

Гей-гей-но, ти щось захопився. Я ще повірив, що твій тато якось наштовхнувся на кита, але акула – це вже аж непорядно так брехати. Майже нікому не вдавалося побачити акулу.

Та татусьо Бьорре таки її бачив.

Ну і де ж?

– В Австралії, чи як там її, - запевнив малий.

Я опускаю руки. Цьому ніяк не зарадиш.

– А може він там ще й кенгуру перестрів? – демонструю свою уїдливість.

Кенгуру
Орел
Черепаха
Мускус
Краб
Вівця
Білка
Видра
Хом»як
Дятел
Кіт
Сова
Жаба
Лисиця
Заєць
Глухар
Борсук
Божа корівка

І як я дав себе затягнути в оцю аферу! На щастя, тепер пішло трохи швидше. Я так вдячний малому за те, що він забувся назвати усіх можливих пташок!

Корова
Куропатка
Горностай
Пес

Запановує тиша. Надовго.

Бьорре думає.

Видно, що він у чомусь трохи не впевнений.

Але таки промовляє це…

Тигр

– Тигр? – я був шокований.

Бьорре киває головою.

Ну, цьому я вже не вірю.
Але ж це правда.
Ну і де ж ти на нього напоровся?
У Африці.

Попався! Всім же відомо, що у Африці небуває тигрів.

Всім, крім Бьорре.

Я раджу йому перепитати в татка, чи той справді бачив коли-небудь тигра.

Справедливості ради.

Бьорре човгає до під»їзду. Весь поглинений терзаннями сумніву і передчуття чогось поганого.

Та через хвилю він повертається із сяючими очима. Його тато не був у Індії. І не бачив тигра, але він зустрічав полярного ведмедя! На острові Шпіцберген! І малий ще й показав фотографію того ведмедя для переконливішого враження… Той звір виглядав досить злісним.

Перед лицем такого татка я неминуче падаю лицем в болото.

Викреслюю тигра зі списку.

– А навіщо ж ти назвав тоді тигра? – запитую.

Я просто відчував, що щось-таки забув, – малий не забарився з відповіддю.

Вона видалася мені страшенно милою. Він скористався шансомю Це чесно.

Вписую останнього звіра до списку.

Полярний ведмідь

От і все.

Тепер складаю свій список.

Порівнюю зі списком Бьорре та його татуся. У мене ніби усі ті звірі, що й у них, окрім акули, кита, полярного ведмедя, кенгуру та видри. А якого ж то дідька я ніколи не бачив видри?

Але я ж бачив бобрів, та ще й хмари риб і пташок, – та не без того, щоб їх також бачив татусьо Бьорре. Не буду перепитувати. Краще тримати язик за зубами.

То ж Бьорре з татусьом перемогли.

Малий задирає обидві руки догори.

Винятково із здорової цікавості питаю, яких звірів бачив власне малий.

Виявляєтсья, не так вже й багато.

Коня, курку, кота й пса, корову, лисицю, тріску й sei.

І ще кілька пташок, назв яких він не знає.

Отож, вісім звірів та кілька пташок…

Бьорре дуже тішиться тим, шо я бачив менше звірів, анід він зі своїм татком.

Малий питає, чи я не побуду ще трохи й не покатаюся з ним і татом на машинках.

Як я зрозумів, це досить весело, але я чомусь дуже втомився. Та й немає у мене сил зустрічатися з тим дико повсюди роз”їжджаючим татом.

Кажу, що ще подумаю.

А може якось наступного разу.

Бьорре відказує, що ми можемо кататися разом хоч щодня.

Їх було четверо

Ї

Дивлюся от саме кліпи по братовому телевізору.

Зазвичай я ніколи не дивлюся телевізора. Але це ж кліпи.

І такі навіть нічого.

Співає там зараз якась Аланіс^²⁸…, далі забув.

Співає, а сама веде авто. В Америці. З нею ще троє колєжанок. Гуляти, мабуть, вибралися.

Та, котра Аланіс, одягнена у коричневу куртку й темночервону шапку, та, що спереду поруч із нею, – у темночервоному светрі, а ті двоє позаду – у зеленому й жовтому.

Пісня якась така, добра. Наскільки я розібрав, то йдеться там про те, що ми з вами насправді не беремо надто важливої участі в облаштуванні власного життя.

Текст вдався на славу, а от приспів – повна гниль. Хитаюся в такт під музику. Але тут знову починається приспів…

Раптом на мене спадає мить прозріння: вони ж усі четверо на одне лице! Усі Аланіс! Нам же ж постійно показують їх по одній. Вона просто переодягається! Вона на прогулянці сама з собою. І у дзеркальці вона бачить власне ж відображення! Так захопливо!

Їй, здається, теж подобається!

Та Аланіс, котра сидить спереду на місці пасажира, – найпривабливіша.

Про таку дівчину я завжди мріяв.

Вона ні чим не гризеться. Ні про що не хвилюється. Просто живе.

Приймає все із щирим переконанням, що так воно і мало б бути.

Поки я її розглядаю, на голову спадає багато різних думок.

Перша – податися до Америки й покататися на авто.

Це так суперово. Просто їхати.

Друга – це мрія зустріти таку-от Аланіс і прожити із нею все життя у якійсь затишній хатині. Що з”явиться врешті те “ми”. Я і вона. І ми разом бюудемо ходити на прогулянки у гори, блукати стежками аж поки – коли нарешті зберемося – у нас народяться діти…

Третя думка була не надто приємною. Я подумав про те, що у мене диплом бакалавра, а я й досі не маю жодного уявлення про те, чим хочу займатися.

Це моя проблема.

Взагалі-то, я б хотів стати тим, хто б зробив світ трохи кращим. От таке щось – оптимальний варіант. Та я не впевнений, що це можливо. Я ж і гадки не маю, що треба, аби зробити світ кращим. Я щось не дуже впевнений, що достатньо всього лиш посміхатися всім, кого зустрічаєш…

Найкраще було б стати кимось таким, хто б взагалі не вніс у світ ніякої різниці. Ані на гірше, ані на краще. Це, може, і не надто привабливий варіант, та, гадаю, нас таких багато у тій категорії… Самотнім не залишуся…

От найменш приємною альтернативою було б стати тим, хто робить світ гіршим. Цього мені б хотілося за будь-яку ціну уникнути. Майже будь-якою ціною. Але мені здається, що це не так вже й просто. Мабуть-таки гнитиму в кінцевому результаті в компанії якихось фальшивих і підлих чоловічків. Так і станеться. Я себе бачу. Світ все гіршає, а я вже відвертаюся від поглядів людей на вулицях. До цього не так вже й складно, до речі, допуститися.

Четвертою до мене прилинула думка про те, що в тієї Аланіс неодмінно має бути коханий хлопець, і він, мабуть, не який-небудь там захирілий.

Дощинка-гупанка

Нагадав собі чомусь Фердинанда Фінне. Художник отой. Старезний такий, але виглядає завжди на висоті й постійно в хорошому настрої – малює собі ті моря з квіточками, чи що там, виспівуючи простакуваті пісеньки.

Хтось розповідав мені, що бачив якось із ним телеінтерв”ю. Кілька років тому. Його спитали, з чим би він порівняв своє життя. Ну, от якщо б він спинився на хвилю, глипнув назад, то що б йому відразу кинулося у вічі? Фінне довго розмірковував, й врешті відповів, що останнім часом він почав помічати, що життя трохи схоже на мандрівку.

Хочеться вірити, що це й справді так. Що мені вірно, без прибріхувань, переказали його слова. Що Фердинанд Фінне й дійсно таке щось казав.

Це неймовірно добре.

Для початку, будемо виходити з того, що Фердинанд також вміє читати. І що він знається трохи у світі. І якщо це так, то це може означати, що все набагато простіше, аніж мені видається.

Сподіваюся, що через якихось 60 років я зможу відповісти те саме, якщо мене хтось попросить підсумувати власне життя. Подумати отак з хвилину й сказати, що життя таки нагадує мені мандрівку. І що, як мені тоді здаватиметься, мені першому таке щось спало на думку. І що дійшов до такої блискучої ідеї я сам, і що справді в цьому повністю переконаний – а не сказав, просто так, аби щось тільки сказати.

Тим часом я не в силах спромогтися бодай на якесь одне слово. Навколо занадто багато спантеличуючих елементів. Речей, які я знаю. Речей, про які я думаю. Іронії. Речей, які – мені здається – треба було зробити, чи місць, куди мені слід було б податися. Завжди якісь інші місця.

Деколи я заздрю золотим рибкам.

У них, мабуть, не більше, аніж декілька секунд пам»яті. Їм ніколи не вдасться домислити до кінця яку розумну думку. І кожне явище вони переживають ніби вперше. Щоразу. Допоки ті рибки не усвідомлюють своєї безпорадності, їхнє життя – історія постійно сяючого сонця. Свято. Захоплення чимось зранку до пізнього вечора. Та й вночі також.

А ось, що б я намалював, якщо був би художником:

Велосипеди
Пустелі
М»ячі
Дівчат
Годинники
Людей, що запізнюються на автобус

Задзвонив телефон.

Піднімаю трубку.

Це той мій поганий друг, Кент. Я завжди знав: то було тільки питанням часу, що він мене вичислить, і я чекав цього зі страшенним нервовим напруженням. Він спитав моїх батьків номер телефону брата.

Та відступати нікуди. Він тут, у трубці. Питає, де я останнім часом пропадав.

Справа в тому, що телефонує завжди тільки він. Деколи мені видається , що йому це ніколи й не приходило до голови. Він, мабуть-таки, свято вірить у те, що ми справно дзвонимо один одному по черзі…

Кент працює у державному Статуправлінні. Він знає, скільки літрів молока норвежці випивають за рік, і як часто вони займаються сексом. В середньому, по максимуму і по мінімуму… А ще він член «Мензи» – елітарного клубу для тих двох (чи то пак менше) відсотків населення, у яких IQ вищий чогось там недалеко біля 140.

Він поведений на головоломках, які підвищують коефіцієнт інтелектуальності. Якісь там фрагменти, що повинні співпадати. Тести на асоціацію. Скільки літрів води протікає через такі або такі циліндри, чи коли зустрінуться паотяги, якщо один з них вирушить із Боде на південь зі швидкістю 80 км/год, а другий – із Ліллехамера на північ зі швидкістю 84 км/год, але той другий ще мусить зупинитися по дорозі на 27 хвилин у Трондхаймі.

Час від часу він прихоплює такі-от головоломки на вечірки.

Він постійно намагається вмовити мене пройти тест в його “Мензі”. При цьому запевняє мене, що я аніскільки не тупіший від нього, і що буду на висоті. Та я ж знаю, що він щиро сподівається моєї невдачі.

Я краще не робитиму спроб.

Кент і правді не дуже хороший друг. Я ж казав.

Просто непотрібний.

Я йому не один раз натякав, що не хочу мати з ним справи, але, скидається на те, що він цим не надто переймається.

Ми знаємося ще з дитсадка, ми тоді досить непогано проводили час разом. Але це було сто років тому. Його не так легко спекатися. І мені трохи його шкода.

Світ Кента вщерть заповнений всім тим, чого я б і близько не хотів бачити у своєму. Коли він розтуляє вуста – звідти майже завжди виходить або глупота, або ж якась неприємність. Він – людина, що живе у дисгармонії із більшістю речей навколо. Балачки веде він переважно про дівчат, або ж про все, що їх стосується. Він прихильник найбільш збоченських форм сексуальної практики і, вочевидь, межу поміж тим, що є добре, а що є зле, він бачить крізь досить густий туманисько. От, скажімо, ті речі, які мені видаються принизливими та вульгарними, для Кента – просто вершина досконалості. Ми зустрічаємося з ним досить рідко, та найприкріше те, що він мене бачить набагато частіше, аніж самого себе.

Кент для мене – уособлення всього того, від чого я намагаюся втекти. Темний бік людства.

Якщо б Кентові запропонували зіграти у якомусь фільмі, він би обрав собі роль уламка від авто, або роль ліфту. До того ж, він ще й говорить заголосно…

Але ж зараз він сидить там на другому кінці телефонного дроту й чекає, поки я щось бовкну.

Провести вечір з Кентом – найменше, чого мені б сьогодні хотілося.

Ну, може, по пиву, - кажу. – По одному, га?

Я ще не встиг до кінця зашнурувати черевики, як тут приходить факс від Кіма. Я йому страшенно вдячний – що хоч на секунду відволік мої думки від перспективи розвпивання пива з Кентом.

Кім також бачив трохи звірів. Небагато. Та все ж.

Пес
Кіт
Свиня
Голуб
Чайка
Ворона
Горобець
Синиця
Кугут
Курка
Риба
Краби
Молюски (Це слово Кім підкреслив)
Кінь
Корова
Віслюк
Верблюд

Досить жалюгідний список… Кім, мабуть, прихильник досить одноманітно способу відпочинку на природі. Доведеться якось взяти його з собою й показати бодай лося. Я знаю одне таке місце.

Коли я сходжу додолу й заглядаю у кав»ярню неподалік – Кент вже розважається там із ще двома типами, яких я вперше бачу. Кент каже, що один з них майже захистив докторську дисертацію з фізики, а другий – тільки-но скінчив медінститут, буде психіатром. Вітаюся.

Кент питає, чим я зараз займаюся. Відповідаю, що саме кинув універ і віднедавна почати гепати м”ячем об стіни, бо все чомусь раптом здалося мені безглуздям.

Це явним чином новина, яку Кент не в змозі перетравити. Він вирішує, що краще взагалі проігнорувати цю інформацію, й розпитує далі. Тепер – чи не зустрічав я бува яких нових дівчат останнім часом. Кажу, що жодної.

Кент вмовкає.

Заводжу балачку із тими двома.

Той, котрий психіатр, запитує, чи я не бачу часом в своїх рішеннях мінливих хвиль.

Перепитую, чи він має на увазі сумнів. Ну тобто, чи сумніваюся я, коли приймаю рішення.

Він має на увазі лише те, що запитує. Чи бачу я в своїх рішеннях мінливі хвилі, так чи ні?

В принципі, деякою мірою, може й так. Кажу, що, мовляв, так.

Психіатр розчаровано киває головою й каже, що це добре. Якщо б я їх не бачив, був би психопатом.

Ми випиваємо за те, що я не психопат.

Розповідаю фізикові, що на днях трохи почитав книжку про час. Мимохідь прохоплююся кількома гучними словами – як-от Ейнштейн, теорія відносності, сила тяжіння, що часу, мовляв, не існує.

Існує, ще й як існує, - каже той.

Благаю його так жорстоко не жартувати. Кажу, що для мене це надто важливо.

Фізик відказує, що тією всією маячнею навколо теорії відносності він не надто переймався за часів свого навчання. Йому відомо лише те, що було обов”язковим мінімумом для навчальної програми курсу, який він здав вже кілька років тому. Тих, хто реально розбирається в теорії відносності, не так вже й багато, – веде він далі. Та він начебто чув, що ті обрані люди вважають ту теорію досить оригінальною, ба, навіть елегантною.

Питаю, чи він знає, чому нагорі Empire State Building час йде швидше, аніж внизу у вестибюлі.

Він похитує головою. “Не знаю”, - каже.

Та він не має жодних сумнівів стосовно істинності того явища, бо давно привчив себе з цим жити. Взагалі, думки його скеровані практично на зовсім інші речі, і гадає, що й мені варто було б брати приклад.

Ні з того ні з сього, Кент заводить розмову про дівчину, з якою він десь колись перетнувся… Це жахлива історія. Я вислуховую її до кінця, не коментуючи. Потому запитую, як йому працюється у статуправлінні. Каже, що добре: відповідаю, що це чудово.

Нарешті кажу, що піду вже, мабуть, додому й трохи подрімаю.

Дзвони, - кидає Кент.
Звісно, - відказую, з полегкістю вибираючись з-за столу.

Наступного ранку прокидаюся я досить пізнувато й відчуваю потребу купити щось, що могло б компенсувати мені ті збитки, яких завдала мені зустріч з Кентом. Я відчуваю, що мене відкинуто на два гігантських кроки назад, знову туди, назад.

Допоки відчинили іграшковий, я простояв під двірима добрих 45 хвилин. У голові визрів готовий список.

Мені хотілося чогось такого:

що допомогло б мені вгамувати агресію
що пофарбоване у яскраві насичені кольори
що можна використовувати багато-багато разів
що спричиняє голосний стукіт
що змусило б мене забути про Кента й про час

Це досить претензійно як на річ із іграшкового. Хоча, цього було б забагато як на річ із будьякої крамниці. Але, може, все-таки, якось знайдеться?..

Я вже тут довго. Інших покупців у іграшковому так спозаранку не видно. Весь персонал крамниці напружено водить очима за мною, в той час, як я розгулюю вздовж стелажів. Я вже кілька разів відповідав, що допомоги мені не треба. З цим мені доведеться давати собі раду самому…

Наче прозріння переді мною з»являється стелаж марки Brio. Тут є одна забавка, знайома мені ще з дитинства. І вона, схоже на те, що відповідає усім вимогам зі списку!

Це була дощинка-гупанка.

Коробка яскраво червона і якась приємна, а збоку – зображена дощина поряд із малим хлоп”ям, що зі всієї сили гатить по ній. Дощина теплувато-жовтого кольору, скраєчку – великими чевоними літерами надпис “Brio”. Колики, які треба вибивати на другий бік, – жовті, ніжки в дощини – голубі. В наборі є ще й молоток. Червоно-зелений. Ним, власне, й гатять по кілках.

Все моє тіло охоплює відчуття чогось доброго.

Пригадую, що дуже любив цю забавку.

В ту мить, коли всі кілки вибиті на другий бік дощини – та так, що зверху все аж гладко, в людини з”являється відчуття єдності. Що все тримається купи. Що все має якесь значення. Тоді дощину перевертають догори цапками й знову вбивають кілки донизу. Це вічний двигун, який приносить своєму користувачеві постійне відчуття того, що все якось поєднано.

Більшого я й не вимагаю. Ні від людей, ані від речей.

А може, якщо я гатитиму по тій дощині страшенно довго, мені навіть вдасться вибити із неї відчуття розуміння такої глобально важливої речі, як моє власне існування.

Мені нічого втрачати.

Купую врешті дощинку-гупанку та їду велосипедом додому.

Сьогодні той день, коли я почну гримати по дощині.

Ну, починаю.

Blog

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Содержание