Geum.ru

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Вакуум


Не пам”ятаю, щоб я останніми днями робив щось інше, окрім того, аби гатити по тій дощині.

Зранку до вечора.

Це просто рідкісно монотонна діяльність, що наповнює все моє нутро дитячою радістю. Думки зникають кудись далеко. Глибока шана тому Brio, й низький йому уклін!

Врешті, відчуваю в собі сили відіврватися від того заняття. Всередині утворився певний баланс, я відчув себе міцнішим в ногах. Спромігся навіть знову почитати трохи ту книжку про час.

Цього разу йдеться там про світло. Що воно, мовляв, швидко рухається.

Майже 300.000 км за секунду. У вакуумі.

У атмосфері воно трохи пригальмовує.

А метер визначається як відстань, яку світло долає впродовж 1/299.792.458 секунди. У вакуумі.


Відразу пишу Кімові факса і питаю про вакуум. Чи це є тією величиною, яку він в силах осягнути. І чи може він мені пояснити, що то таке.


Кім відписує наступним текстом: вакуум, мовляв, – ніщо. Він пустий. У ньому немає повітря. Повністю пустий. На те ж бо він і вакуум.

А я сподівався, що це щось більше. Хоча, цього може й само по собі досить. Якщо це первинно ніщо, то з якої б то радості все ускладнювати.

Центральним пунктом Кімового факсу є те, що він вміє сам утворювати вакуум. І вже навіть практикував це кілька разів. У дощову погоду, – пише.

Мені слід всього-навсього знайти якусь банку з-під варення, наповнити її водою і всунути її до братової мікрохвильовки, не накриваючи. Закип”ятити воду. Тоді вийняти банку й миттю закрити кришечкою. Герметично. Тоді у банці відбудеться щось із тиском (не второпав добре, що саме), і я в кінцевому результаті сидітиму із вакуумом в руках.


Відчиняю холодильник і на очі мені вмить попадається варення із чорниць. Термін придатності закінчується вже через місяць. Випорожнюю банку в унітаз й акуратно полощу її теплою мильною водою. Врочисто наповнюю посудину водою до половини і засуваю до пічки. Ричажок наставляю на позначку MAX і вмощуюся чекати.

Кипить.


Виймаю банку, декілька секунд чекаю, поки пара трохи спаде. А тоді герметично закручую кришечку.

Я створив вакуум.


Якоюсь мірою це трохи захоплює. Але, з іншої сторони, тут же немає на що дивитися. Хоча я знаю, що все у тій банці, що не є водою, – вакуум. Про це досить приємно думати.

Цікаво, для чого можна оце використати.

Крізь банку цілий час проходить світло.

Я прочитав, що світло складається із дрібних частинок. Фотонів. І тепер-ось вони проходять крізь банку. Причому роблять вони це швидше, аніж ті фотони, що її оминають.

Аби додати трохи екстріму до мого експерименту, беру банку з собою до ванної кімнати й вимикаю світло. Тоді засвічую свого ліхтарика й націлюю струмінь світла на банку.

Все спокійно.

Ніщо не свідчить про те, що є таке щось у братовій ванній, яке рухається зі швидкістю майже 300.000 км за секунду. Ситуація повністю позбалена будь-якого драматичного наповнення… Та я все ж відчуваю себе у владі безпідставної серйозності.

Братова ванна набагато коротша, аніж 300.000 км. І набагато вужча. І я не в силах розібратися в тому, що там виробляють ті фотони. Я жодного уявлення не маю про те, чи вони проходять далі крізь стіну, а чи відбиваються назад. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що вони нікуди не зникають. Павлусь же пише, що ніщо не зникає безслідно.


Ми довго стирчимо у тій ванній.

Вакуум, фотони і я…

Захоплююче.


Через якийсь час я вимикаю ліхтарика й виходжу з ванної. Ставлю банку з вакуумом на підвіконник. Нехай стоїть собі там, зустрічаючи ті щасливі фотони, які у неї попадають, приємною несподіванкою…

Почуваю себе добре. Відчуття схоже дещо на те, яке мене охоплює, коли я годую божих корівок, або ж даю комусь грошей, – тому, у кого їх ще менше, аніж у мене.

Тоді знову сідаю за дощинку-гупанку і гачу по ній аж до вечірніх новин.


Пташки


А ось інша історія.

Це також казка про добрий світ.

Сталося це ще до мого народження.

Мій брат разом відпочивав якось з нашими батьками у Данії. Вони винаймали собі там хатину на березі моря.

Не знаю, скільки тоді було моєму братові того літа, та, здається, щось там небагато. Може, сьомий минав.

Він бігав туди-сюди по узбережжі, плескався у воді, жбурляв всілякі прутики й інші цікаві – як на його думку – речі у морську глибінь.

Він, мабуть, розважався собі на славу.

Одного дня натрапив він на пташку із пораненим крильцем. Гадаю, це був пересмішник. Лежав собі горілиць. Просто тупо лежав. Він ніяк не міг злетіти.

Мій брат на той час ніколи не мав ще справи з хворобами чи смертю. Йому враз стало страшенно шкода пташки.

Йому здалося, що це так, мабуть, сумно лежати отак хворому й самотньому. Йому раптом невимовно захотілося, аби пташка оклигала й полетіла собі до своєї родини, знову раділа життю й займалася б тим, чим пересмішники зазвичай займаються.

Брат взяв пташку в жменьку. Приніс її – майже не дихаючи – до літньої хатки й вмостив у кошик із нитками для в”язання. Вгостив її водою і якимось крихтами, побалакав про щось там.

Та пташка – то було перше, про що мій брат згадував відразу, як тільки-но прокидався вранці; і остання думка, з якою він засинав, була також про неї.

Вранці він вибігав подивитися, як там їй ведеться, ввечері – обов»язково заглядав побажати доброї ночі, обережно погладжуючи її хворе крильце.

Мій брат полюбив ту пташку від щирого серця.

Йому дуже хотілося, аби вона видужала.

Цього хотілося і моїм батькам. Вони ж бачили, скільки почуттів мій брат витрачав на оте нещасне створіння. Їм було страшно уявити, як малий засмутиться, якщо вона не виживе.


Моєму братові здавалося, що пташці з кожним днем все кращало. Йому, принаймні, вірилося, що так воно й було. Він весь час був переконаний, що вона коли-небудь все одно видужає, і полине собі назад, на волю.

Та сталося зовсім не так.


Одного ранку, коли мій брат ще спав, тато знайшов пташку мертвою.

Він поховав її неподалік від тієї хатини.

Коли ж прокинувся малий, мій тато запевнив його, що пташка врешті видужала й полетіла собі своєю дорогою. Сказав, що брат так добре про неї піклувався, і був із нею таким добрим, що вона просто жодного іншого виходу не мала, як тільки взяти й одужати.

Ні тато, ані мама не змогли йому сказати правди. Їм, мабуть, не хотілося, аби він так рано відчув, що таке зло. Вони хотіли оберігати його, доки буде можливо.

Малий же зробив все, що міг, щоб врятувавти ту бідну пташку.

І тепер він все ще свято вірить у те, що вона таки полетіла собі на волю.

Він був щасливим. Так було радісно думати про те, як вона собі десь там далеко жила. Здорова. І що він їй допоміг.

Єдине, йому здавалося трохи тупим, так це те, що вони не попрощалися.


У мого брата, напевно, відтоді з’явилося відчуття того, що світ добрий. І що мрії збуваються. І все йде до кращого, а не до гіршого.


Мій брат все ще вірить, що та пташка видужала.

Ніхто так і не зміг розповісти йому, як все було насправді.


Дівча


Вже досить пізній ранок, і хтось дзвонить у двері.

Відкладаю убік дощинку-гупанку й відмикаю.

На порозі – Бьорре, за руку із якимось чолов»ягою, - напевно, той хвалений татко. Він відрекомендовується, ми подаємо один одному руки.

Видно, що Бьорре ще недавно плакав. Тато трохи ніби чимось боляче стурбований.

Питає, чи я бува не розпочав ремонту в квартирі.

Та ні, а що?

Він чув начебто якесь гримання.

Кажу, що то насправді я час від часу відчуваю потребу трохи погупати. Просто так, для себе. Недовго. Показую йому дошку-гупанку.

Татко Бьорре киває. Він, напевно, не розуміє, чого це я раптом, і що йому думати.


Справа в тому, що їм треба поїхаити до Гамару і відвідати хвору бабцю Бьорре, та малий навідріз відмовився їхати з ними. Каже, що це дуже сумно. Тож тепер вони просто не знають, що їм робити. Малий зовсім вперся. Цілий ранок проплакав. Нарешті, татко його згадав про мене. Бьорре ж весь час їм про мене торочить.

І про мій велосипед.

Тато довго вибачався і перепрошував, що просить занадто великої послуги, та все ж спитав, чи я сьогодні маю час. Я б їм дуже допоміг. Ситуація ж – просто повна безвихідь. Бабця так засмутиться, якщо вони не приїдуть.

Питаю малого, чи він має бажання залишитися зі мною.

Той киває, ковтаючи щось важке, що довгий час вже давило йому в грудях.

– От і добре, - кажу. – На сьогодні у мене якраз жодних планів…

Вдячності його татка не було меж.

Батьків не буде і сьогодні вночі, та завтра з самого раненька вони повернуться.

Татко відав мені ключі від квартири й розказав, коли малому слід їсти та спати.

Ще раз дякує.

Кажу, що справді немає за що, і питаю, як реально виглядає полярний ведмідь.

Каже, що то була потуга. Здоровезна звірюка. Страшна сила.


Тож батьки Бьорре разом з його молодшою сестричкою подалися до Гамару.

Ми виходимо на подвір»я й помахуємо їм руками на прощання.

Тепер залишилися тільки я та Бьорре. І нам треба знайти собі якесь заняття.

Щось веселе.


Поки я снідаю, малий вовтузиться за братовим письмовим столом. Малює собі. Машинку. Спортивну.

Кажу, що якщо хоче, може позичити собі на трошки дошку-гупанку, – та Бьорре хочеться більше малювати… Цей малюнок забрав у нього тоді багатенько часу. А потім він ще й розфарбував ту свою машинку.


Коли малий врешті довершив своє творіння, приходить факс від брата. Бьорре в невимовному захваті. Містика! Він ніяк не може повірити, що таке щось можливе. Прямо отак, відразу до кімнати приходить тобі аркуш паперу! З текстом!! Йому неодмінно треба довідатися, звідки це так. Кажу, що з Африки.

Малий благає показати йому той листок.

Я тільки прочитаю, а тоді віддам йому назавжди, - кажу.

Читаю факс.

Як виявилося, я прикро помилявся.

Він не в Африці, а в Америці.

Я, вочевидь, просто переплутав ті два континенти.

Обидва ж на «а», на «а» й закінчуються. І обидва так десь далеко звідси…

Відчуваю чомусь серйозне розчарування.

Африка якось набагато екзотичніша, ніж Америка. Мати брата в Африці – це ж так модно. От як, наприклад, мати гроші на рахунку в банку. Ніколи не знаєш, скільки їх там ще залишилося, коли йдеш їх знімати…

Брат у Америці – річ прозаїчна. У всіх в той чи інший момент з»являються якісь родичі в Америці.


Наскільки я зрозумів, мій брат щось там саме продав. Добре собі підзаробив і тепер просить мене про одну послугу. Воно якось пов»язано із доларами, які саме зараз чомусь дуже виграшна річ, порівняно з кронами. Дуже виграшна. Брат просить мене купити для нього авто.

Йому ж все одно колись буде потрібне авто, коли він повернеться додому. І було б так добре, якщо б до того часу усі формальності, пов»язані з купівлею та реєстрацією, були б залагоджені.

Він просить мене купити авто.


Від мене вимагається відразу ж надіслати йому номер мого рахунку в банку, аби він міг ще сьогодні перевести гроші.


На зворотній стороні малюнку, якого Бьорре так довго мордував, записую номер свого банківського рахунку. Нотую також кілька запитань стосовно авто. Яка б це мала бути марка? А колір? Із повітряною подушкою, чи без?

І відсилаю факс до Америки.

Кілька хвилин потому із факсу виходить малюнок у чорно-білому варіанті. Бьорре шокований. Тепер він сидить із двома малюнками в руках. Оригіналом і факсовою копією іншої генерацію.

Зверху по малюнкові мій брат написав: що то таке? І де номер рахунку?

Я повертаю лист із малюнком іншою стороною й вдруге відсилаю номер із запитаннями.


Брат відповідає так: марка авто – на твій розсуд. Але це має бути круте авто. Символ певного статусу. Справляти враження свіжості й спортивного стилю. Колір – червоний або зелений. Може навіть оливкового кольору. І обов”язково з повітряною подушкою.

Бьорре гадає, що це супер, що я купуватиму авто. На його думку, це має бути щось спортивне, – як у нього на малюнку.


Так… Брат дав мені справді серйозне завдання. Мені це трохи навіть лестить. Я ж ніколи раніше не купував авто.


Бьорре захотів відіслати факсом свій малюнок бабусі. Я відповів, що дуже мало бабусь мають факси, але ми ж можемо вислати його поштою, якщо малий знає адресу.

Бьорре засмутився: якщо не можна відіслати факсом – то по-іншому й не варто.


Ми виходимо подивитися автомобілі. Бьорре і я.

Спочатку ми розглядаємо усі, що напаркувалися у нас на вулиці. Заглядаємо через шибки досередини й порівнюємо спідометри. Для Бьорре це єдиний критерій. Він надибує BMW, в якого позначки доходять до 280-ти. Він вже знає, яке авто мені слід купити.


Ми підходимо до центру Volvo й перемацуємо всі ті автомобілі, що у них виставлені на огляд. Черговий продавець думає, що це мій син. Він ставиться до мене як до потенційного покупця, водить нас повсюди, торочачи про всілякі технічні новинки. Каже, що Volvo робить великий наголос на безпеку.

Бьорре відразу глипає на спідометр. Лише кілька нещасних позначок за 200. Малий рішуче хитає головою.
  • Бьорре, -кажу, - 200 км за годину це більше, аніж тобі видається.


Ми поїхали випробовувати Volvo на Е18. Бьорре плескає в долоні на радощах.

Він сидить на спеціальному сидінні для дітей, яке ми визичили у продавця. “Ми зараз на 200?”, - питає.
  • Майже, - відказую.

Чудове авто. Зелене.

Коли ми повернемося додому, відразу ж надішлю братові факса й напишу обов”язково, що в того авто ще й відмінне “відчуття дороги”, - не знаю, що це означає.., то мені таке отой продавець розказував переконливо врочистим тоном.

Я з”їжджаю з траси й повертаюся до міста польовою дорогою. Добре так трохи поблукати.

Ми спиняємося біля якоїсь крамниці й беремо по морозиву.

Лижемо помаленьку, а я читаю оголошення, понаклеювані на вхідних дверях. Є запрошення на гру в бінго. Є оголошення про курси їзди верхи. От і ще щось є.

Це щось цікаве. Якраз для малого.

Читаю йому вголос.


Привіт

Мене звати Джесіка. Я шукаю когось, кому захочеться купити щось, у мене в кімнаті назбиралося повнісінько всіляких речей, які мені зовсім не потрібні. Це:

Шампунь-хна для волосся (пляшечка довжиною приблизно 10 см), ціна 10 крон.

Лосьйон для тіла, диня, приблизно 8 см довжиною, ціна 5 крон.

Два тролі із довгим білим волоссям та кільцем для ключів, у одного на животику зірочка: 5 крон за обидва.

Марки із пачечкою та квіткою, 10 крон за обидві.

Білі сережки-перлинки, зовсім нові, 10 крон.

Брошка,нова, 5 крон.

Малюнки Power Rangers у коробці, близько 10 см довжиною, повно малюнків, 20 крон.

Копілка із каченятком Семом, 5 крон.

Фігурки із кіндер-сюрпризу, 3 левеняти (2 однакових), жаба, черепаха, все за 10 крон.

Спіральна пружинка приємного кольору. Складається і розтягається. Може ходити по сходах, 10 крон.

Слон форми делікатної порцелянової коробочки, 10 крон.

Якщо ти зацікавився чимось, зателефонуй і спитай Джесіку за номером: 22 47 45 64.


Бьорре зацікавився.

Не тими всіма дівчачими речами, а малюнками Power Rangers. А може і ще щось прихопив би. Він ще точно не знає. Треба спершу подивитися.

Підходимо до телефонної будки й набираємо номер телефону. Говроить Бьорре. Питає, чи Джесіка вдома. Коли хтось там на другому кінці дроту цікавиться,хто її питає, Бьорре відповідає, що це він, Бьорре.

Розмовляє з Джесікою досить довго. Бьорре декілька раз каже “так”, ще пару раз згадує “Power Rangers”. Потім записує адресу й кладе трубку.

Продали вже сережки-перлинки й брошку. А все інше ще є.

Бьорре аж розчервонівся.


Джесіка зустрічає нас на дорозі. Їй десь 12, і волосся у неї заплетене у косу. Її батьки також вдома. І сестра – що так схожа на ту, яка каталася на авто й виспівувала у тому кліпі, що я бачив по братовому телевізору. Вона десь мого віку.

Вони всаі подають мені руку, вітаючись.

Батько Джесіки вражений. Нашим Вольво. Він навіть знає, що це нова модель.

Бьорре з Джесікою зникають у її кімнаті.

А мене запрошують на каву з тістечками.


Батькам трохи неприємно, що Джесіка вивісила у крамниці те оголошення. Вони бояться, що люди гадатимуть, наче вони ледве зводять кінці з кінцями й Джесіці не вистачає на кишенькові витрати. Вони запевняють мене, що це зовсім не так. Мовляв, їм анітрохи не гірше ведеться, аніж іншим людям.


Коли мама Джесіки пропонує мені каву, я змушений сказати, що не п”ю кави. Вони питає, що мені запропонувати натомість, – і я кажу, що води або компоту, – будь-чого. Чи соку. І вона подається на кухню.

Тато Джесіки каже, що не пити кави трохи якось незвично.

Він звісно має рацію.

Така дискусія вічно виникає тоді, коли хтось дізнається, що я не люблю кави.

Намагаюся пом”якшити негативне враження припущенням про те, що колись мабуть-таки почну її пити, це просто тепер до неї чомусь не тягне. Я ж її, фактично, ніколи й не пив.

Якось, щоправда, сьорбнув собі трохи, але так і не ковтнув.

А ось і мама Джесіки зі склянкою апельсинового соку.

Тато Джесіки далі заводить про авто. У нього теж Вольво, каже. А з Вольво завжди так: коли вже придбав собі його одного разу, інші авто перестають для тебе існувати.

Якось він збирався купити собі якесь японське авто, та відразу відігнав цю нав”язливу ідею від себе. З того так і нічого не вийшло.

А Вольво…

Ото авто! Безпека! Він наче добрий друг.

Ніякої тобі палки в колесах.

Він ставить на стіл чашку з кавою й виконує правою рукою жест, що мав би, вочевидь, означати: повна швидкість, завжди. І цілий день сонце!

Весь той час, коли він балакає, я сиджу й розглядаю старшу сестру Джесіки, Лісе.

Вона поблажливо дивиться на свого тата. Вродлива така.

Кажу її татові, що повіністю з ним погоджуюся. Вольво – це добре.

Тоді питаю Лісе, чим вона займається.

Намагаєтсья стати фотографом, відповідає. Вона фотографує зараз для кількох журналів для жінок. ТА більш за все їй би хотілося робити свої власні фотографії.

Розповідаю, що я також час від часу фотографую всяке. У мене є фотоапарат, кажу. Nikon.

Nikon – найкращий, каже тато.

Nikon хороший, – так каже Лісе.


Нарешті Бьорре з Джесікою виходять з її кімнати.

Бьорре несе ящичок із малюнками Power Rangers, плящиною шампуні-хни та копілки формою каченяти.

Малий посміхається від вуха до вуха, питає, чи у мене бува немає 35 крон.


Коли ми вже зібралися їхати, мама Джесіки запитує, чи ми не залишимося у них на обід. Ще ж зовсім недовго чекати.

Та це забере надто багато часу, та й до того ж, мені ще треба відвезти авто. Ввічливо відмовляюся – у нас, на жаль, зустріч.

Ми ще раз дуже дякуємо за гостину й новобридбане і Джесіка зі своєю сім”єю ще довго помахують руками вслід – мовляв, щасливої дороги.


Перемикаючи другу передачу, ще раз глипаю на Лісе.

У дзеркальце.

Давно я вже не бачив такої дівчини, аби мені хотілося бачити її частіше. Може навіть щодня…

От тепер мені якраз такого й захотілося.

Сиділа б вона зараз поруч зі мною у червонму светрі. Ми б їздили б собі туди-сюди. Вдвох.

Мені раптом здалося, що все навколо виглядало б набагато ліпше, якщо б у мене була кохана.

Це жахливо незріла думка. Імпульсивно якось подумалося.

Та мені все ж хочеться вірити, що це могло б бути й справді так.

У кожному разі, такого твердження не можна повінстю відкидати.


Нинішній день Бьорре сподобався.

Я дав йому трохи грошей, щоб він мав що кинути до своєї новенької копілки.

Питаю, що він робитиме зі своєю пляшечкою шампуні-хни. – Віддасть мамі.

Аж видно, як він тим тішиться!


Всесвіт


Бьорре зараз саме задрімав.

Це його здолала втома. Ми бавилися іграшковою залізницею довгий час потому, як минула власне та година, коли він зазвичай вкладається спати.

Я піддався йому. Він виграв.

Потім ми бавилися в слова. Там треба було промовляти перше ж слово, яке спадало на думку. Швидко.

Як я собі те все уявляв, то це виглядало б так: я б, скажімо, сподівання було вмить безжально розвіяно. Бьорре весь час повторював “кака”. Незважаючи на те, які б милозвучні слова я не вигадував, він постійно присаджував мене тим своїм “кака”. Треба було чути, як він при цьому несамовито реготав.

Нарешті вгомонився. Спить.


Я збігав до братової квартири й вислав факса до Маерики.

Написав так: Вольво – повна швидкість, завжди. І цілий день сонце. Прихопив з собою вовняного светра.

От тепер сиджу ан балконі у кімнаті Бьорре, цідячи джин з тоніком. У його батьків повний сервант тих пляшок.

Коли я впився до того моменту, коли в грудях прокидається хоробрість, вирішую почитати трохи ту депресуючу книжку про час.

Читаю.

Павло пише про Ейнштейна.

Починаю розуміти, що ми з Ейнштейном, виявляється, друзі.

У його теорії все якимсь чином так хитромудро вибудувано, що минуле, теперішнє й майбутнє існують якось пліч-о-пліч. Це одне з положень теорії відносності. Я собі, звісно, слабко уявляю, як це практично можливо, та це не має жодного значення. Срав я на те, як це практично можливо. Головне, я відчув деяку полегкість, прочитавши про це.

Доливаю собі трохи ще джину з тоніком і читаю далі.

Починаю шалено нервуватися: виявляється, що експерти (чи хто б вони там не були) ніяк не можуть дійти згоди про те, що таке час. Хтось там з них вимагає, аби раз і назавжди визначити такий собі універсальний час, який виконцував би функцію щось типу одиниці вимірювання зміни часу, в той час як інші гадають, що слід врешті-решт оголосити концепцію часу повністю позбавленою будь-якого підгрунтя, мертвою, неіснуючою. Ну, годинники можна залишити. Можна й далі вимірювати зміну часу секундами, хвилинами, годинами, роками. Але сама ідея про те, що час є чимось окремо існуючим, – абсолютно нікому непотрібна. Оця остання групка людей мені відразу стала рідною ( як тільки я про неї дізнався). Урочисто обіцяю, що віднині лобіюватиму їхні інтереси – звісно ж в тій мірі, яка для мене є можливою, – аби їхні думки завоювали цілковите визнання у світі.


Мене втягує уся ця маячня, все більше й більше.

Власне ж моє існування відійшло на певну відстань.

У перспективу.

Перспектива має бути чимось таким, що можна було б купувати й вводити собі внутрішньовенно…


А Павло не боїться сміливих думок.

Тепер він пише про вічність.

Пише, що головне про вічність – це те, що вона не лише великі числа.

Вічність – це щось асолютно інше, аніж самі тільки гігантські розміри і незлічення числа. І якщо універсум не є обмеженим в часі, це означає не лише те, що все може трапитися. Це означає, що все неодмінно трапиться.

Як би абсурдно не виглядала якась річ, скільки б часу не займала, рано чи пізно вона викроє собі місце в історії.

Це означає, що якщо б я жив вічно, я б міг здійснити все можливе й неможливе, побачити й пережити все на світі.

Щоправда, таке щось було б не настільки вже й привабливим, якщо б мій мозок не володів би здатністю навигадувати безмежну кількість думок.

А в цьому я, чесно кажучи, трохи сумніваюся.


Відкладаю книжку вбік й чекаю, чи бува не прийде яка думка до голови.

Щось нове. Байдуже, що.

Заплющую очі, потягаю собі кілька ковтків джину з тоніком.

Спочатку на думку спадають якісь банальні речі. Та згодом згадую Лісе.

О, це вже й справді щось нове!

На цьому можна й спинитися.

Та ні, мене відносить далі. Бачу видіння: млин, берег моря. Якась рибина. Ну, не знаю, чи це можан класифікувати як думку. Але ж це бодай щось нове.

Тепер я дійсно не впевнений, що у мене вистачить фантазії жити вічно.


Тепер Павло нахабно взявся до основи основ.

Каже, начебто, все вказує на те, що всесвіь мав колись конкретний початок,і що матиме також і кінець.

Павло переконаний, ніби все, що нас оточує, колись зникне.

А ось як він це все розписав.

Стався якось “Big Bang”29. Внаслідок нього всесвіт почав розтягатися у всіх напрямках. І сила, яка спричиняє цей рух, – гігантська. Та якісь там певні аргументи свідчать про те, що маса всесвіту одного дня стане такою великою, що сила тяжіння всесвіту перевищить потугу того первинного поштовху, який змусив всесвіт розтягуватися.

В той момент відцентровий рух припиниться, і всі зірки,і галактики, і що там тільки у нас ще є, – все почне знову наближатися одне до одного. Все розвиватиметься у зворотньому напрямку, і в кінцевому результаті все воно зіштовхнеться зі страшною силою докупи.

Павло назвав собі це “Big Crunch”30.

Після цього вже ні холери не буде відбуватися. Так як і нічого не було перед Великим бумом, і це тільки через те, що таке “перед” просто-напросто не існувало, аби щось там могло в ньому трапитися.

Може бути, що універсум почав би знову збиратися докупи вже через яку сотню другу мільярдів років, та все може розтягнутися і на мільярди мільярдів років…

А потому нам буде відведено стільки ж часу, аби знову спакувати свої речі й підготуватися до чергового кінця.


Люблю всі ці велетеньскі числа.

Павло просто вроджений, аби ними маніпулювати.

В нього там у книжці є одне таке місце, де він оперує числом з кількома мільйонами нулів, і це попри одиничці. Там, якщо не помиляюся, йдеться про відстань, у світлових роках, до неба, чи до кфяоїсь там галактики, яка розміщена десь дуже далеко від нашої сонячної системи.

В тому ж місці він подає також калькуляцію, яка мала б доводити істинність тверлдення про те, що кількість галактик у всесвіті наближається десь до 10 мільярдів, і що кожна з них налічує щось по сотні мільярдів зірок завбільшки з Сонце.


Ці цифри так асурдно величезні, що в мене помітно покращується настрій.

Відчуваю якусь нахабну наругу над собою.

Гадаю, що Павлові на дущі так само.

Відчуваю, що не владний нічого змінити. Що від мене майже ніщо не залежить.

Це заспокоює.

Моя особиста відповідальність значно звужується. Я наче фізично відчуваю цей процес. Почуття відповідальносіт послаблюється. Шаленими темпами.

Я – майже ніщо.

Якщо серйозно замислитися, то це мала б бути досить-таки жахаюча думка… Але чомусь сприймаю її зовсім по-іншому.

Це, мабуть, мене так алкоголь бадьорить.

А те, що всесвіт швидеш за все колсиь матиме свій кінце, звісно призупиняє існування ще повно всіляких інших речей.

Ось і всі думки про вічне життя застрявають десь в дорозі до мозку.

Але це мене вже не мордує. Не тепер.

Зовсім навпаки. Я відчуваю себе більше живим, аніж будь-коли раніше.

Раптом стає якось так добре, – у мене є певний термін, з яким можна асоціювати своє існування.

Мені ж, власне, завжди добре працювалося, коли час підпирав…


Якщо нам буде дозволено розкластися отут далі ще на якихось кілька тисяч років, чи там мільйонів, я буду цілком завдоволений.

А потім – хай воно все вибухає і знову сходиться скільки йому заманеться.

Єдиний потужний факт навколо всієї цієї руханки, це те, що я сюди сам не просився. Я тут просто є. Як і всі інші. Ми – тут, всі разом. Але ж ніхто з нас цього ніколи й ніде не домагався.

В цьому немає нашої вини.


Сиджу я отак, вирячившись у ніч, аж тут посеред піку мого такого ліричного настрою приплівся Бьорре.

Йому наснилося щось страшне. Він видерається мені на коліна і я обгортаю його своїм вовняним светром. Поплескую малого поспині, кажучи, що тут немає чого боятися. Це ж всього-навсього сон. А завтра вранці розпочнетсья новий день. Тут Бьорре потирає очі й питає, чи я часом не вмію співати якоїсь пісеньки.

Ну, звісно, що вмію!. Хочеш про Fola Fola Blakken? На світі не так вже й багато речей, окрім цієї дитячої пісеньки, які приносять відчуття абсолютного затишку.

Коли усміхнене хлоп”я заходить до тієї стаєнки й каже коникові Блаккен, що батько дозволив йому відпочити, – то все там так тримається купи!

Нехай тобі насниться, неначе Блаккен ти.

Стоїш собі й травицю румигаєш,

Стежками бігаєш з малим хлоп”ям верхи31.

Відношу Бьорре назад у ліжко й прилягаю собі поруч, доки малий не задрімає. Тоді знову повертаюся на балкон. Зі склянкою води.

Дивлюся намісто. Народ собі спить.

Набираю повни рот води й поволі її ковтаю.

Вода – хороша річ…

Якщо мені колсиь довелося б вибирати поміж всім іншим та водою, я б не вагаючись обрав її.


Почуваю себе краще, аінж будь-коли востаннє.

Спочатку м”яч, тоді дошка-гупанка, а тепер оце все, оті великі числа. Те приємне почуття відсутності відповідальності.

Може бути, що я починаю рухатися дорогою догори.

Може мені таки вдасться пролити світло не темніь у моєму мозку.

В той час коли надворі світає, сиджу й міркую собі, що я таки непоганий тип, і нехай собі той всесвіт робить собі все, що хоче, разом з тим часом і всілякою іншою бідою.