Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

ДОЩ

Стою у центрі Вольвог.

Був вже у банку. В кишені у мене 200 тисяч крон. Зі мною таке вперше.

Продавець впізнає мене.

Я кажу, що неодмінно придбаю оте зелене Вольво, аел хотів би ще раз на ньому проїхатися.

Продавець відповідає, що я можу кататися стільки, скільки забажаю.

У мене одна ідея.

Їду прямо до тієї крамниці, біля якої ми з Бьорре їли морозиво.

Листок Джесіки все ще розвівається там на дверях, і я записую номер телефону.

Повертаюся до магазину Вольво, заявляю, що те авто відповідає всім моїм сподіванням, і що я таки його придбаю.

Продавець зчиняє гармидер із заповненням всіляких документів, питає, чи я залагодив усе з фінансуванням. Він хоче гарантії з мого банку, ще там щось.

Відповідаю, що хотів би заплатити готівкою, і беруся виривати тисячні банкноти з кишені.

Продавець втішився. Заводить мене у якусь комірчину і ми заповнюємо ще якісь документи. Питаю про ті всі формальності із реєстрацією, бо моєму ьратові хотілося б залагодити все до повернення в Норвегію. І продавеь телефонує якомусь своєму приятелеві із бюро, де реєструють автомобілі. Вони балакають якусь хвилю і стає зрозуміло, що авто можна зареєструвати вже сьогодні.

Без зв”язків сьогодні нікуди.

Кажу продавцеві, що він виглядає дуже веселим, питаю, чи це бува не через те, що я заплатив готівкою. Чую “так” у відповідь. На його думку, справжня купівля відбувається реально тільки тоді, коли оплата здійснюєтсья готівкою. Йому здається, що усі ті картки й системи кредитних виплат розмили те уколишнє відчуття продажау. Гроші в руках – ото справжня купівля.

Я дещо не розділяю його поглядів, та щиро радію з того, що він задоволений.

Він каже, що я можу тепер поїхати до відділку реєстрації авто із табличкою “Пробний пробіг”. Там на мене чекає його приятель і все для мене залагодить.

Прощаючись, запитую, чи він часом не знає, в якій пустелі знімали останню рекламий ролик Вольво.

Той незнає.

Може, у Сахарі.

Ось припаркував я Вольво на вулиці біля будинку.

Я надіслав братові факсом брошуру про нього, разом з чеком.

Мій брат став власником авто.

А сам я сиджу, втупившись на номер телефону Джесіки.

22 47 45 64.

За ним можна також зателефонувати до Лісе.

І спитати, чи вона б зі мною не зустрілася.

Пітнію.

Та відчуваю, що мушу подзвонити. Мушу бодай щось зробити. Часу ж обмаль.

І довго сидіти в повній ізоляції та грмати по дищині теж не можна (на жаль).

Дивина з тими дівчатами.

Без них неможливо обійтися.

Вони ж такі милі створіння.

І вони до того ж повсюди.

І завжди вдають, ніби нічого не помічають.

Я люблю їхній голос. А ще – те, як вони посміхуються й сміються.

І те, як вони ходять.

Вони ще трохи якіясь похмурі.

Деколи мені здається, що вони знають те, про що мені невідомо.

Але вони милі.

І їх важко знайти.

Вони завжди вбивають мене тим, що найкращі дівчата тягнуться до найпотворніших хлопців.

Єдине, що мені залишається, так це бути самим собою.

За моєї юності усі телепрограми для молоді закликали бути самим собою. Намагатися, принаймні. Ще кілька передач розповідали про те, куди можна було б піти. Та всі решту – тільки про те, аби бути самим собою.

І тільки тепер я починаю здогадуватися, що це означає.

Не знаю, чи Лісе таке щось розуміє.

Але спробувати варто.

Звісно ж, існуєдосить велика ймовірінсть того, що у Лісе є хлопечь.

А чому б і ні?

Вона вродлива, симпатична дівчина, незаьаром ще й стане непоганим фотографом.

Ні, у неї таки справді повинен бути хлопець.

Та все-таки набираю номер.

Трубку здіймає батько. Кажу, хто телефонує й дякую за минулу гостину. Він запитує, як там все вийшло з Вольво.

Прошу Лісе до телефону.

Він івідповідає, що Лісе у них не мешкає. Тоді вона якраз навідалася в гості. Вона живе у центрі міста. І у неї там є телефон.

Занотовую.

22 60 57… а останні цифри батько змушений повторювати двічі: 3 1.

Проходжу коло по кімнаті. Важко дихаючи.

Дідько її забирай.

Гупаю по дощині. Аж тоді набираю номер.

Пішли гудки. Вона піднімає трубку.

Ось я й розмовляю з Лісе.

Коли ми завершили розмову, гепаю на канапу й посміхаюся сам до себе. Таке відчуття, буцім десь зараз перестає падати дощ. Ніби лило вже цілу вічність, як з відра, і, врешті, дощ припинився. У повітрі свіжий запах озону, і дерева усі різноманітних зелених кольорів.

От яка дивина з тими дівчатами.

Спочатку їх немає, і все трохи нудне й сіре. Аж ось вони з”являються – і все налагоджується. Притому, неймовірно швидко. Лише кілька секунд – і все стає кращим.

Ми зустрічаємося з Лісе через годину.

Переживаю.

Піду, мабуть, у душ.

ПОЦІЛУНОК

Новий день.

Прокидаюся.

А спав я довго.

У Лісе немає хлопця.

Розмірковуючи про це, випиваю склянку води.

Вона зраділа, що я зателефонував.

Ми пішли у кав”ярню.

Випили для початку коли, а потім взялися за пиво.

Говорили багато про що.

Я сказав, що Лісе трохи схожа до тієї Аланіс у червоному светрі, вона ще сидить спереду на пасажирському місці. Та додаю, що Лісе навіть вродливіша. Їй було приємно це чути. Вона б дуже хотіла бути схожою на Аланіс, та не проти бути навіть ще гарнішою.

Цей комплімент мені досить вдався.

У Лісе добрий голос. Мені хочеться, аби вона весь час щось розповідала. У неї мила маленька щілина між двома передніми зубакми, і волосся у неї – ні довге, ані коротке.

Вона розповідала мені, що їй подобаєтсья робити.

Купатися й гуляти по лісі. Ще любить фрукти і фотографувати людей, які не помічають, що їх фотографують.

Вона гадала, що Бьорре – мій син. Ну звісно, що вона могла так подумати!

Я запевнив її, що у мене немає сина. І навіть доньки. А дівчини – взагалі ще ніколи не було.

Я сказав, що вже втомився вдавати, наче все зовсім по-іншому, аніж воно є насправді. Я сказав, що не хочу, аби ми сиділи отак одне біля одного й покивували головами, розважаючи, яка літертура хороша, або ж який фільм вартий того, щоб йоого подивтися.

Про це можна поговорити трохи згодом, - кажу.

Я сказав все достоту так, як собі думав.

Я подумав так: якщо їй коли-небудь спаде на думку, що я придурок, то краще, нехай вона подумає це зараз.

Вона не подумала, що я придурок. В цьому я цілком впевнений.

Вона, щоправда, перепитала, чи я завжди був таким прямим. Я відповів, що це вперше.

Вона спитала, чи у мене бува не депресія.

Сказав, що ні. Ще мені всього-навсього захотілося хоча б раз в житті зробити все так, як належить.

Потім я розповів ще про м»яч, дощинку-гупанку та Павла.

Тоді вона почала розуміти, про що я говорив.

В дитинстві у неї також була така дощинка-гупанка, та вона не пам»ятає, чи це також було від Brio.

Я попросив її написати список. На серветці.

Ось що захоплювало Лісе, коли вона була малою:

створювати маленькі світи у ящичку під ліжком
Карлсон на даху (його хатинку, яку я збудувала під столом)
Будувати хатки
Бавитися у гру про виживання в катастрофах
Конторки, систематизовані папери
Крамниці
Слухати
Кататися на велосипеді
Збирати корки від пляшок
Чорниці
Перевдягатися (на принцесу)
Золоті черевички
Пластикові діаманти
Дрібненькі речі
Індійські патички, що пахнуть
Мамина косметика
Будувати маленькі міста з лего та піску

Коли зачинили кав”ярню, ми пішли гуляти Королівським парком.

Я провів її додому, і ми випили у неї по горнятку кави. Вона показала мені свій фотоапарат. І декотрі фотографії. Великі кольорові фотографії.

Коли я зібрався йти додому, вона обняла мене на прощання, що, мені тепер здається, могло б бути майже поцілунком.

Це були, вочевидь, таки тільки обійми.

А може все-таки поцілунок?

Зловісно

Сьогодні до мене прийшло 3 факси.

З двома першими у мене жодних проблем, а третій – сумний. Якщо я зним не впораюся, то ризикую втратити і те віддалене розуміння життя, яке я ще не втратив.

Перший – від Кіма.

Він бачив борсука. І дуже хотів, аби я про це дізнався. Він навіть намалював його, і каже, що це щось середнє між великим котом та малим собакою. Його керівник десь був у нього там в гостях. Вони сиділи навулиці до пізньої ночі, цідячи вино, і вона – керівник його практики – першою помітила того гризуна. А тоді показала Кімові. Таке враження, ніби він дуже пишається тим, що побачив нового звіра. Я дуже тішуся за нього.

Другий факс також від Кіма.

Він склав список того, що приносить йому радість. Я не пам”ятаю, чи надсилав йомк свого. Може він зробив це сам, не чекаючи мого прикладу? Це ж супер!

Так ось що приносить Кімові радість:

Вода
Хмародери
Зустрічати випадково на вулиці дівчину, в яку закоханий, і щоб у неї на цей вечір не було жодних планів, і у мене щоб також
Плавати
Кататися на велосипеді
Вільний джаз
Осінь
Коли раптом телефонує дівчина, в яку я закоханий
Ранки
Деякі книжки
Шоколад
Чорний шоколад, можна з горіхами чи з мигдалем
Коньяк
Документальні фільми, зняті у 50-60-х роках, ручною камерою на зернистій чорно-білій пілвці
Подорожувати літаком / подорожувати
Коли все стається так, як я і сподівався, якщо я сподівався чогось доброго
Коли стається щось таке, про що я не дозволяв собі уявити навіть у найсміливіших своїх мріях
Бачити борсуків
Отримувати факси
Отримувати багато факсів
Друзі
Робота
Хмари (деколи)
Кіт
Отримувати речі, про які я довго мріяв
Митися в душі
Стрибати
Бігати
Співати
Їсти
Спати

Лист такий довгий і такий приємний! Мені трохи заздрісно.

Кім трохи міцніше пов”язаний з життям, аніж я.

Та я йду. Колись я також буду там.

Третій факс повінстю позбавляє мене спокою.

Від мого брата.

Він дякує за те, що я купив йому Вольво. Він хоче віддячитися. Дай за дай. Мій брат добра людина. Але те, що він пропонує, вганяє мене у неспокій.

Він хоче оплатити мені подорож до Нью-Йорку. Через тиждень.

Він сам вже там, і каже, що ми можемо пожити у одного його друга. На Мангеттені.

Про цей яакс я не маю жодного бажання щось говорити.

Беру м”яча й виходжу у двір.

Кидаю.

Перспектива

Я думав, що мені слід використати ці останні кілька тижнів перед братовим поверненням додому на те, аби просто сісти й заспокоїтися. Погримати по дощині й зробити підсумкові висновки щодо власної ситуації. Зацементувати ту жалюгідну, але бодай якусь гірку безпеки, яку мені вдалося, незважаючи ні нащо, вибудувати.

Та тут приходить отой факс і руйнує усі мої плани.

Я вже ж майже відчув певний спокій. Мене почало огортати почуття принаймні трохи схоже на спокій.

Тепер про це знову доведеться лише мріяти.

Нью-Йорк.

Звучить зловісно.

Дух перехоплює.

Я боюся того, щоб мені перехоплювало дух саме зараз.

Це місто видаєтсья мені надто вже великим.

У мене чимало причин не їхати.

Лісе одна з них.

Ми з нею бачимося сьогодні трохи пізніше. Може й ще всі наступні дні. Я не знаю, який Нью-Йорк, та все ж не можу ніяк припустити, що він кращий від Лісе.

Відчуваю також, що майже схопився за нитку.

Якщо ж поїду – ніколи вже її не знайду.

Навіщо вганяти себе у без того тупикову невизначеність?

Окрім того, я ж чекаюна відповідь від Павла. Він неодмінно десь от-от відповість. І тоді мені відкриєтсья багато речей.

Мені краще було б дізнатися про оті-от речі, аніж з”їздити до Нью-Йорку.

Через кілька хвилин має задзвонити брат.

Мені на душі трохи млосно.

Доведеться ж відмовитися.

Дзвінок.

Він наполягає, аби я поїхав-таки до того Нью-Йорку. Мене трохи дживує, чесно сказати, та його наполегливість. Це ніколи не було рисою його характеру.

Нам буде весело, каже. І йому здається, що мені якраз зараз треба розвіятися. Вийти в люди, так би мовити.

Я кажу, що мені зовсім не хочеться.

Відмовляюся, як можу, та мій брат вчепився, й ні туди і ні сюди.

Хоч раз в житті не думай ні про що, - каже. – Купи квиток і сідай в літак.

Каже, що видасть мені навіть трохи на дрібні витрати. Окрім того, що оплатить всю мою подорож. Трясця, а це таки страшенно щедра пропозиція!

Але ж всі ці люди, шум, гам… Мені стає погано.

Питаю, чи він би не подарував мені чогось іншого. Може, годинника? Ролекс, га? Мені ж завжди хотілося мати порядного годинника.

Ніколи в житті, - каже брат.

Каже, що Ролекс коштує 50 000, та він би ніколи не згодився, навіть якщо б його оцінили до 1000. Він просто хоче, дати мені можливість повернутися.

Таке трапляється, коли багато подорожуєш, - каже.
А що то таке?
Перспектива, - каже брат.
Ще додає, що не треба боятися. Він же ж буде зі мною.

Мій братик. Буде мене оберігати.

Перспектива? – перепитую.

РУКА

Лісе сьогодні у червоному светрі.

Сидимо на траві й попиваємо мінеральну воду, жуючи булки з м”ясним салатом. Надворі навіть якесь й ніби сонце.

Кажу, що такі дива трапляються, коли когось зустрічаєш. Відчуваєш себе наче на іншій планеті.

Кажу, що можу миттю понестися думкоюдалеко за межі розумного. Воно у мене якось само собою виходить. Просто вигадую та й усе. От дивлюся я зараз на неї – і бачу перед собою хатинку, в якій ми могли б мешкати, місця, куди ми б могли поїхати у відпустку. І це навіть і словом про все це не обмовившись перед нею самою. ТАке трапляється і тоді, коли я просто тиняюся вулицями і наштовхуюся на погляд якогось дівчати, що проходить мимо.

Лісе запитує, чи я вигадував собі щось таке і про неї.

Спершу я трохи затнувся, кажу, буцім, ні, та правди приховати не вдасться, мушу признатися.

Лісе посміхається й жартує: вона ж була переконана, що у мене немає жодних планів.

Я кажу, що між планами та мріями існує досить чітка різниця.

На моє запитання, чи змінює це щось для нас, воан похитує головою й стискає мене у легких обіймах.

Розповідаю, що мій брат запросив мене до Нью-Йорку.

Лісе в захваті. Вона думає, що мені треба поїхати.

Говорю, що вже, мовляв, давно задумувався над тим, аби менше сидіти вдома, виходити в люди, спілкуватися. Але це занадто вже зненацька. Я боюся переповненя. Що це все у мені просто не поміститься.

Лісе заспокоює мене. У неї своя теорія про Нью-Йорк.

На її думку, там зі мною можуть трапитися дві речі – і тільки мені обирати поміж ними.

Одна можливість – це коли я відкину геть від себе усі колишні принципи й думки, і намагатимуся увібрати у себе все нове. Як дитина. Інша – це триматися від усього на відстані, й простежувати найдрібніші деталі, спробувати віднайти якусь знайому дорогу. Відсортувати все й порівнювати.

Якщо оберу перше – відчуватиму переповнення. Друге – то можу навіть набратися яскравих спостережень, роздумів, та й просто розважитися.

От що каже Лісе.

Їй також здається, що переповненя також може містити в собі позитивні сторони.

Питаю, які.

Вона каже, що з часом це може принести якусь перспективу.

Перспективу? – перепитую.

Лісе легенько торкаєтсья моєї руки й ще раз повторює, що мені варто поїхати. Мені сподобався той дотик. Я вже навіть дійшов до того стану, що вирішив поїхати лише через те, аби вона знала, що я дуже високо цінує те, що мене торкають…

Вона каже, що це мене ні до чого ж не зобов”язуватиме: я ж можу й далі гатити собі по дощині й кидати об стінку м”яча, коли повернуся. Мені тільки варто скористатися шансом і трохи розвіятися. Може, після того я дивитимуся на речі зовсім по-іншому.

Коли так каже вона, все виглядає і справді так.

ФОРМА

Знову телефонує мій брат – він знову за своє. Каже, мовляв, сонце, каже, що Central Park, можна добре поїсти й попити, каже, там же ж Empire State Building.

Гм, це все якісь тупі визначні місця, - кажу презирливо – Що мені там роити?

Брат каже, о саме місто не настіьки вже й важливе, головне, що ми разом. Братам треа деколи бути разом і робити щось добре, - каже.

Така думка мені сподобалася.

Але ж Нью-Йорк аж надто велетенський. Чи ні?

Як на нього, то якраз нормальний.

Питаю, чи він не відчуває там бува переповнення.

Каже, наче ні.

Запиту, чи він взагалі відчував себе кои-небуь переповненим, або ж боявся цього.

Він ще раз заперечує каже “ні”.

Запитую, чи можна взяти з собою Лісе.

Він питає, хто вона така, - і я розповідаю.

Ні.

А, може, все-таки Рол екс?

Ні.

Тоді запитую, у що він вирить.

Відчепися, - брат.
Ну у що ти віриш? – мені конче треба знати.
А що ти маєш на увазі?
Що я маю на увазі? Просто запиту, у що ти віриш, і все, - відповіда.
Взагалі в житті?
А де ж іще?
Ти що, приколєшся? – питає.
Та ні, що ти.

Затих.

Я вірю у ринкові сили, - каж.
Ті вільні, маєш на увазі?
Так.
Хіба в таке щось вірять? Гівно воно все. Кому потрібні ті ринкові сили?

Брат образився. Зовсім це ніяке не гівно.

От тобі й маєш.

А ще у що ти віриш?
У дружу.
Добре.

Ще він вірить у кохання.

Справді?
А що тут такого?
Ну, ти – та й у кохання?
Звісно, нічого тут ивного немає.

Перепрошуюся, я просто ніколи б не сказав.

Питає, чи це має якесь начення.

Безперечно.

Запитую, чи Нью-Йорк – це лише форма, чи більше все-таки зміст.

Брат каже, що форма, каж, що зміст мені доведться створити самому.

Запитую, чом він такий переконаний, що ця подорож мені опоможе.

Він каже, мовляв, нові місця –нові думки, перспектива.

А ти серйозно на рахунок перспективи? – питаю.
На сто відсотків.

На хвильку ми оива змовкаємо.

Тоді він запитує, чи я здася.

Угу. Тепер зася.

Щасливої дороги, - бажає.
Безмежно вячний, - перекривляюся.

РЕНТГЕН

Я лечу в Америку!

Ну і що тут такого.

Стою довго собі на одному місці, втуплюючись у дощинку-гупанку.

Це може й звичайне боягузтво з мого оку було взяти з собою ту дощину.

Нью-Йорк аж ніяк не є тим місцем, де добре гримається.

Лди, що там мешкають, звісно що виражають свої емоції набагато цікавішим способом.

А чому ж я повинен робити з себе посміховисько на весь Нью-Йорк? З іншого боку, мені й не хочеться вдавати, наче я такий крутий хлопчина. Кара ж не забариться.

Зважую дощину в руці.

Як пір”їнка.

Можу ж її навіть не витягати. Нехай собі полежить у сумці – як гарант почуття безпеки. Аби лиш зналося, що вона там. А якщо мене змусять гепати – он вона, тут як тут, у пригоді.

Можу, звісно, пїхати і ез неї, а потім – як щось до чогось – купити сої десь нову, якщо вже так сильно перитисне. Та це ризикова справа.

Не відомо ж, як там у Brio йдуть справи в тій Америці. Може бути, що вони там і не продають таких дощинок-гупанок. В такому випадку я б ризикував перегоріти всередині від своїх чисельних почуттів.

До того ж, я не знаю, на кого б можна було залишити ту дощинку.

Треба брати з собою.

І якщо це місто таке гігантсько-величезне, як я собі уявляю, то цілком ймовірно, що у мене з”явиться потреба випутити свої почуття (враження) назовні.

Та й зрештою, та дощина буде так стильно виглядати на рентгенівських німках в аеропорті!

Тільки уявіть!

Пакуюся.

Труси. Шкарпетки. Футболки. Зубна щітка. Шорти. Фотоапарат.

Дощинка-гупанка.

Blog

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004