Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

CRAZY LOVE

Сиджу перед телевізором й терпляче чекаю, коли нарешті прочуняюся з похмілля. Щоб знову зібрати сили для гепання. Я вже спробував обгорнути молоток якимсь клаптиком тканини, та звук все одно виходить надто лункий. Brio варто було б обміркувати можливість (опцію) виготовлення оцих кілків з дерева, а не з пластмаси.

А мені б так пасувало зараз собі саме погатити по дошці-гепанці. Я б міг підвести підсумки усім тим думкам, що навідували мене сьогодні вночі. Але доведеться почекати.

Все навколо чудернацько пливе й мерехтить. Весь отой всесвіт. Здається, я думав, що зі свім мало б бути так само.

А зараз наче все й не так…

Hybris – ніби перейшов якусь межу, за яку мені неможна.

Батьки Бьорре так дякували, що не могли ніяк спинитися. Вони навіть зібралися мені заплатити, та я й слухати не захотів, до того ж, я трохи напригощався там їхнім запасом напоїв…

Бьорре не хотів мене відпускати.

Він таки добрий хлопчина.

І телебачення хороша річ.

Треба дивитися його частіше.

Я якось приємним чином збадьорений. Я вже не впевнений, які думки мої власні, а які я почув по телевізору.

А найркащі – це передачі про звірів.

Давид Альтенбороу. Він стверджує, що природа – дуже складно переплетена, і що все тримається купи (якось пов”язане). Оси, що літають за допомогою сонячної енергії. Вони знають, що роблять, ті оси. І їм краще знати, аніж мені.

А ось і реклама. Понад усе люблю рекламу про авто. Там майже завжди дія відбувається в пустелі. На повінй швидкості автомобілі шугають собі серед пісків. Одиноке авто під сонцем. Остання реклама Вольво теж знімалася в пустелі. Досить модно все виглядає. Все так швидко. І тому, хто за кермом,нічого не треба робити – тільки їздити собі по піщаних заметах та й по всьому. От він і їздить.

Гадаю, я придбаю таки те Вольво. Зелене.

Моєму братові мусить сподобатися.

А ще мені страх як імпонують оті графічні презентації ефекту дії шампунів та зубних паст. Так мило, педагогічно. Так чітко видно, як всі ці ефективні й поживні речовини впинаютсья у волосинки чи зуби і чистять там, пуцують, – наводять порядок, одним словом. А після того обов”язково стає краще, ніж було раніше. Ось у чому вся суть. Стає краще.

От що мене справді нервує, так це дрібні мультипліковані паяцики й харчі. Булочки там, що вискакують зі своїх пачечок й витанцьовують по кухонному столику, гукаючи до сиркового масла, що гніздиться собі в холодильнику, – воно нарешті вибирається звідти, а підступні булки плигають в те масло й вимащуються в ньому на всі боки.

Суцільна огида.

Ті рекламісти тепер зі всього починають робити бознащо. Комусь слід було б постріляти їм по ногах. Мусять же ж існувати певні межі ідіотизму.

Як на мене, оте ніколи не можна перетворювати на мультиплікацію в жодній рекламі:

хлібно-булкові вироби
молочні продукти
шоколад
м”ясні продукти
риба
засоби для миття (і в жодному разі гумові рукавички для миття посуду!)
яйця
овочі та зелень
годинники

Дивлюся трохи шведське телебачення. Вони якраз десь мають крутити передачу про те, як якесь міське керівництво не на те, що треба, витратило купу державних грошенят. Трохи брутально все виглядало, щоправда, але в мене раптом покращився настрій. Ті люди геть подуріли!

Справа була ось яка: купка держслужбовців вибралися собі до Брюсселю – з метою обміну досвідом, звісно ж… Там вони трохи протратилися, довелося розплачуватися під кінець кредитною карткою – державною – за нічні забави у місцевому секс-шопі. Мова йшла про більш ніж 30 000 крон^³². І це за одну ніч!

Показали виписку з рахунку. От що мене так розважило!

Спочатку там йшло Dahls Förghandel, потім двічі запис Texaco, а вкінці – шість раз підряд Crazy Love.

А в обвинувачених – залізні аргументи виправдання. Один тип відразу оголосив, що нічого з тієї ночі не пам”ятає. Другий божився, що і не здогадувався до останнього моменту, що то був, власне, секс-шоп… Мене з них знудило.

Dahls Färghandel

Texaco

Texaco

Crazy Love

Crazy Love

Crazy Love

Crazy Love

Crazy Love

Crazy Love

А зараз показують серіал про працівників поліції. В Америці. Там розповідають про якийсь добрий вчинок двох полісменів з Лос-Анджелесу кілька років тому. Дивно. У мене ніби навіть і сльози на очах.

Мене так схвилював той добрий вчинок.

Мушу розказати.

Ті двоє полісменів стоять собі у відділку й роповідають, як то воно було, а тим часом нам відтворють ту оказію, про яку йдеться. Продюсери вимацали десь таких акторів, дуже схожих на тиз двох поліціянтів. Досить вдало обставлена ілюзія правдивості тієї історії.

А от, що там, власне, й сталося.

Десь перед Різдвом сидить якась жіночка й ридма плаче перед своєю хатиною, що у ба\ідацькому кварталі Лос-Анджелесу. А тут якраз мимо проїжджають ті двоє поліціянтів. Вони, як порядні американські полісмени, відразу пригальмовують, й починають розпитувати, що там в неї за горе. Жіночка й розповідає: вона саме повернулася з лікарні, навідувала свою важко хвору доньку, а хтось в той час пограбував її будинок. Меблі повиносили, вигребли харч з холодильника, навіть різдвяні подарунки потягнули. А вдома зараз сидять троє дрібних дитинчат й щиро сумують. РІздва не буде.

Полісмени змушені були визнати, що мало чим можуть зарадити. Такі пограбування як правило не розкривають. Та заради порядку справно занотували опис усіх іграшок, які жінка придбала для своїх малих. Під ялинку.

Заскакуючи до свого авто, ті двоє заводять балачку про несправедливий світ. Суспільство таки дійсно летить у прірву. Ну й таке інше. Одним словом, договоролися до того, що вирішили самим накупити подарунків тим дітям. Це ж як не як Різдво, і у них ніби й всього, що тільки душа забжає – а тут нещасна жінка з дітлахами не має ні нитки.

Далі вони пригальмовують під іграшковим і починають скуповувати все, що перераховано у їхньому списку. А там не мало не багато, а на сотню другу доларів товару набереться.

Ті двоє розговорилися із власником крамниці й розповіли, в чім справа. Того розчулили такі добрі наміри хлопців, і він з того всього зголосився оплатити половину за подарунки. Це ж як не як Різдво. Ось тільки вони зібралися їхати до тієї жінки, як тут із відділку виклик. Мусять негайно бути на місці.

У відділку шеф почав виясняти, що там за пригода. Виявляється, власникові того іграшкового заманулося зателефонувати до телерадіокомпанії й тим тепер не терпиться записати з поліціянтаими інтерв”ю. Про такі ж радісні новини так рідко почуєш, а зараз же Різдво наближається, народ потребує якоїсь милої потрави, аби мати про що вечорами потеревенити.

І тут всіх як понесло.

Кілька телекомпаній на ходу клепають новини. Ні звідси ні звідти з”явилося CNN. От вже й вся Америка в курсі справ. Поліціянти приймають справа й зліва привітаня, телефонує президент Рейган – він страшенно гордиться їхнім вчинком, як виявилося.

Люди надсилають гроші й подарунки. А хтось навіть запропонував бідній сім”ї новий будиночок у центральному районі міста…

Аж раптом когось розумного осінила думка, що та бідака з дітьми й не здогадується про ту всю біганину! У них же ж ані радіо, ані телевізора! Сидять зараз з дітлахами покинені усіма, в порожньому будинку. Вони не вірять, що буде Різдво.

Поліціянти порадилися й вирішили, що, мабуть, краще почекати до наступного дня, то ж буде все-таки Christmas Day.

Наступного ранку бідака-жінка побудила своїх малих і зібралася з ними до хворої доньки у лікарню – привітати її з Різдвяними святами.

Діти переконані, що без подарунків це трохи тупо, та мама їхня сказала, що вони сім”я, і повинні тішитися один одним. Тут почулися поліцейські вирени. Жінка важко зітхає, зауважуючи, що, мовляв, навіть у такий світлий день люди не можуть стриматися, аби не напакостити одне другому. Та тут син молодший глипнув у вікно. Весь двір забитий якимись чужими людьми. Поліцейські авто, пожежні машини, камери, народ, куди не глянь. Ті обидва полісмени – на газоні, обвішані подарунками. Хтось вже взявся заносити до хати нові меблі. Жінка не може нічого второпати. Не знає, що й подумати. Аж тут впізнає тих двох. Вони обнімають її й вручають чек на 8 000 доларів.

Ну, жінка й в сльози.

Я теж, трошки.

Біль в голові пройшов. Гепаю далі.

Ну й знову про той всесвіт. Всі ці вчорашні нічні роздуми анітрохи не зробили мене менш смертним. Коли універсум минучий, першим ділом напрошується висновок про абсурдність людського існування. І з якої б то радості я чисомь тут займався?

З іншого боку, намагатися розгледіти у всьому тому щось позитивне – річ страшенно спокуслива. Я ж все одно тут, що ж там вже… Та й мені все одно бракує фантазії, аби змогтиуявити собі, де б я інакше зараз обертався…

Мені зовсім не соромно думати отакі маразми. Варто було може навіть подумати про це раніше. Не знаю, коли народ зазвичай над отаким-от замислюється. Хтось може вже в 15. Мені якось тоді було не до того. Але ж тепер думаю! Мені нічого встидатися. Взагалі, весь сенс мого сидіння в оцій квартирі й полягає в продукуванні таких-от думок.

Сподіваюся, все налагодиться, коли я додумаю їх до пвеного логічного завершення.

В принципі, я ціную дуже багато речей.

От, погляньте:

Гепання
Кидання
Сидіння в туалеті
Сонце
Їсти
Дерева
Дружба
Морський дерег
Дівчата
Лебеді
Спати, бачити сни, прокидатися
Коли хтось гладить мене по спині (таке буває нечасто)
Музика (All you need is love)
Діти (Бьорре)
Вода
Водити авто
Гасати на велосипеді

Мені б тільки якось відчути, що оце все тримається купи, і все якимось чином пов”язано, і що все колись буде добре. Ото було б добре.

А може, я просто занадто довго був самотнім. Мені варто було б трохи вийти в люди. Може, перекинутися з кимось кількома фразами. А з ким?

Кім так далеко, а Кент – не дуже добрий друг.

Можу, щоправда, будь-якої миті побалакати з батьками, – та я не люблю присідати їм на вуха зі своїми проблемами. Мене абсолютно влаштовує, якщо вони вважають, що у мене все нависоті, і, окрім того, що я ще й рухаюся по висхідній.

Коли я був малою дитиною, мій батько частенько водив мене навколо нашої хатини. Він брав мене за руку й так обходив зі мною усі закутки.

З якоїсь причини ця процедура запам”яталася мені як щось дуже світле й наповнене величним змістом.

Ми жили у цьому будиночку. Там я харчувався, там я і спав. Тому ми його й обходили…

Роблю невеличку перерву – перестаю гатити молотком об дошку.ю вискакую на велосипед і подаюся до своїх батьків; кажу татові, що мені треба обійти разом з ним нашу хатину.

Тато саме відпочив собі добре після обіду, розслабився. Моє прохання його трохи здивувало. Прошу його ні про що не питати. Кажу, що дуже цього потребую. Мені просто для роботи треба…

Тато натягує гумаки, накидає куртку – і ми вдвох обходимо своє обійстя.

Тато і я.

По всьому подвір”ї.

Було трохи не так, як в дитинстві, та все одно якось приємно.

Я й гадкт не мав, що оте ходіння з татом усе вирішить. Мої сподівання були значно скромнішими.

Тато відразу запропонував, що ми можемо тепер частіше отак собі ходити, – коли тільки мене потягне на таке щось…

Кажу, що всяке може бути.

От бачите, татові теж здається, що мені треба більше виходити в люди. Зустрічатися з народом. Може й з якоюсь дівчиною.

КОХАНІ

Чому у мене немає коханої?

Не бачу цьому жодного розумного пояснення.

Адже ж у людей, які нетакі вже й принадні, як я, є кохані дівчата.

Навіть у останніх ідіотів вони є.

Я мусів би вже давно мати кохану дівчину.

У світі повно несправедливості й ідіотизму.

Це, зрештою, теж стосується моєї проблеми.

Невже ці всі ідіоти стоять за свіма тими дебільними пісеньками, дешевими придуркуватими книжечками, газетами, фільмами й тими глупотними анімованими харчами у телерекламі?

І що, невже все так просто?

Час від часу, принаймні, мені так здається.

Це цілком нормальа (прийнятна) модель пояснення (явища ідіотизму).

Досить навіть симпатична теорія.

А чи, може, всі ці люди насправді не є аж настільки тупими, і що все вони роблять з благородними намірами, але щоразу терплять поразку?

Ну, скажімо, це теж можливо.

Бо жіснує досить велика різниця між тупістю й невезінням…

В кожному разі, переконаний я лише в одному: у них в усіх є кохані дівчата.

В усіх до одного.

Окрім мене.

ПАПА

Повертаюся до братової квартири й застаю там гігантський факс від Кіма. Він таки дійсно з 30 метрів довжиною.

У ньому одне і те ж сотні разів.

Be not afraid^³³.

Кім вислав факса “петлею”..

Він давно вже про це торочив.

Мріяв собі завжди, що настане колись той день, коли він вишле комусь факса “петлею”.

А це дуже просто.

Треба тільки закласти лист паперу у факс звиклим чином і набрати номер абоненета, і як тільки початок листа вигляне з другого боку, слід склеїти обидві частини листа докупи. Тоді факс прокручує одне і те ж повідомлення, аж доки сам не заїсть, або ж у абонента закінчиться папір. Ну от, весь мій факсовий папір пішов спати.

Дорожезний термостійкий папір!

Весь папір валяється на підлозі. Це непростимий злочин.

Кім пише, що він натрапив на одне речення, – вонона зворотній стороні книги, виданої Папою кілька років тому. Виписав те речення з контексту, мабуть, попередній метеоролог, що був до Кіма на тому острові. Метеоролог-католик.

Be not afraid.

Хороше речення. Мушу віддати Папі в тому належне.

Та ж не сотню разів!

Вкладаю кінчик Кімового листа у братовому факсі і відсилаю Папине речення назад.

Кім повинен спробувати своїх власних пігулок.

Пересилання усього листа затягнулося більш ніж на годину.

Тим часом читаю далі. Павлову книгу.

Цього разу він згадує Папу.

Пише, що, мовляв, Папа підтримує теорією про “Великий бум”. У всьому тому він бачить Божий перст. Він переконаний, що ця теорія абсолютно ідеально підходить до притчі про створення світу. За тим “Великим бумом” стояв Господь. Геніально. Папа, мабуть, дуже зрадів, коли йому вдалося все це поєднати.

Цікаво почути, що він скаже, коли все почне стикатися докупи. Напевно, нічого.

Я надриваю клаптик факсу й вивішую одне речення над ліжком.

Б\Добре буде отак вранці прокинутися й відразу його прочитати…

І немає значення, католик ти, чи ні.

Завтра я куплю Вольво.

ЛІФТ

Саме їду до Центру Вольво – повз велетенський готель на багато поверхів.

А зараз я у ліфті.

Їжджу то вниз, то вгору. Вже з годину часу. Кожного разу, коли я опускаюся додолу, то натискав на найвищу кнопку, коли ж піднімаюся доверху – на найнижчу.

Весь час хтось то заходить, то виходить. Та ніхто, на щастя, не кидає іринчних коментарів щодо того, що я тут постійно сиджу.

Коли я був малим хлоп”ям, ми частенько заскакували до сусідніх поверхових будинків після школи. Ми називали їх не інакше, як поверхівки. Там мешкали найгірші хлопці. У них були брати, страші від нас, котрі щоп”ятниці їздили до Швеції на закупки індичок, нюхального тютюну й пива. Всі, хто мешкав, у тих поверхівках, бачили порнофільми ще до того, як почали ходити до школи. Літализлі чутки, начебто дехто із тих старших братів самі проектували ті порнофільми у форматі супер-8 на стіні неподалік від поштових скриньок. Фільми, в яких двоє дамочок розпивали шампанське на одного бідаку, що аж той мусів зняти з себе увесь одяг.

Та хай собі, як їм так добре.

Але у тих поверхівках були суперліфти.

І ми їздили туди кататися у ліфті.

Це було досить ризиковою справою. З якоїсь незрозумілої причини нам забороняли кататися на ліфті. Нам не можна було. Оцього ми ніяк не могли второпати.

Ніхто не сміє забороняти дітлахам кататися на ліфті!

Та всі оті старші пані здіймали дикий крик та вереск й телефіонували у поліцію, і сторож прибігав нас вилякувати з того ліфту.

І кожного разу ми заробляли цілу торбу стусанів.

Ліфт це фантастична річ.

Я ще трохи тут постою.

Найприємнішою перевагою їзди у ліфті в дорослому віці є те, що ні в кого не виникає жодних питань стосовно того, чим я тут, власне, займаюся. Ніхто не припускав, що я можу використовувати ліфт не за прямим його призначенням. Бо є на вигляд я такий же, як і усі.

Ось до ліфту заходить молода жінка. Їй треба донизу. Стою й розглядаю її.

Питаю, чи є у неї хлопець.

Вона відповідає англійською: мовляв, нічого не розумію.

Я тоді англійською: Do you have a boyfriend? – домагаюся свого.

Yes? – відповідає.

Питаю далі, чи він симпатичний і чи чинить добрі справи, а може, він зовсім не симпатичний і витворяє завжди ідіотичні речі.

Жіночка відповідає, що світ, мовляв, набагато складніший, аніж мені здається. Але коли бути до кінця відвертою, то вона змушена визнати, що до нього у неї було багато хлопців, – набагато симпатичніших, і не таких придурків, як отой, теперішній.

Далі вона цікавитсья, чи у мене є дівчина.

Кажу, що no? I don’t.

Вона розуміюче кивнула головою. Мені видалося, що їй стало мене шкода.

Коли ліфт опускається вниз у вестибюль, я виходжу й сідаю на свій велосипед.

І несуся геть від готелю.

ПАВЛО

Дорогою – тією довгою дорогою – до центру Вольво проїжджаю мимо університету.

Присідаю на лавку й окидаю оком усіх студентів. Вони усі миготять мені перед очима.

Мої будні стали однозначно іншими.

Та у мене чомусь немає сил тріумфувати.

Колись, коли матиму більше часу, прокрадуся в приймальну комісію й висуну пропозицію, аби всім, хто записується на підготовчі курси, окрім списку обов”язкових до здачі вступних іспитів, видавали дощинки-гупанки. Якась така певна угода між Brio та університетом була б неодмінно вигідною для обох сторін. Brio б розширило свою мережу збуту, а університет отримав би генерацію студентів з народною підтримкою та перспективою. У довгостроковому періоді – у виграші – вся нація!

Заходжу до серединки й сідаю у кімнаті, заваленій комп”ютерами, які студенти можуть собі використовувати.

Мій пароль (ВОДА) все ще дійсний: заходжу в інтернет.

Як на мене, то цю мережу перехвалили.

В принципі, там повно інформації, без якої меін краще було б обійтися.

У мене таке відчуття, що багатьом на душі так, як і мені. Що знають вони ніби-то неймовірно багато, та поняття не мають, куди їм з тим звернутися. Вони не знають різниці між тим, що є добрим, а що є злим.

Там всередині я викопав страшенно велику кількість інформації, мені непотрібної. Ось, наприклад, меін видається, що почував я себе трохи краще до того часу, коли не взнав, членом скількох організацій є норвегія. Ну не так щоб дуже краще. Та все ж, трохи, мабуть, краще. Достатньо, аби мені відчулося.

Ну, дивіться самі.

Норвегія є членом наступних органзацій та об”єднань:

---

А це справді стомлює. І нікому менене переконати, знати це може бути корисним, – ну, хзвісно ж, винятком тут виступало б розв”язання кросвордів та участь у вікторинах (на різдвяній гостині по UD). А так – ніколи.

З якихось причин мене ніяк не покидає нав”язлива думка про те, що Норвегія є членом Австралійської групи. У мене і так труднощі з запам”ятовуванням інформації, що мені навіть важлива, аби ще й забивати собі собі голову таким-от непотребом.

Та багато-хто наче сп”янів від захоплення – через те, що та інформація існує не там, де ми, а зовсім у іншому місці. Десь не тут, але водночас усюди й весь час не тут. І ніхто з нас не може там опинитися. Фізичним тілом.

Це трохи навіть захопливо отак думати. Цілком згодний. Та дикого захвату тут немає. І я тішуся, що усюди поступово починають це визнавати.

Взагалі, добрих у тому іцнтернеті лише дві речі.

Перша – це те, що люди мають з чого дивуватися. От як , скажімо, розгортає один собі газету й читає статтю, або ж знаходит якт\ийсь цікавий товар у крамниці, чи стається щось нове – і він щиро радіє.

Я, наприклад, дуже зрадів одного разу, коли відриву тому інтернеті одного студента психології, який склав наступні запитання:

З погляду конструктора Лего, що таке щастя? Як би Ви описали почуття, що з”являються у Вас, коли Ви складаєте щось із Лего? Чи існує, на Ваш погляд, відмінність між цим “щастям” та звичайним задоволенням? Чи приносить Вам оте заняття не тільки короткострокове щатся, але й довгострокове?

Іншою доброю рисою інтернету є те, що легко можна сконтактуватися з людьми у будь-якому куточку світу.

Через те я й зайшов туди сьогодніі.

Хочу написати до Павла.

Хочу запитати його про щось.

Тепер же можна з усіма професорами списатися електронкою.

Я чомусь глибоко переконаний, що Павла можна легко дістатися.

В пошук вводжу його ім”я – й на екрані вигулькує його мейл. Всього через кілька секунд!

Я його дістав.

А ось що я написав:

Професор Пол Дейвіс^³⁴

Я – молодий чоловік, і почуваю себе не дуже добре. У мене є хороший друг і поганий один, а ще у мене є брат, менш людяніший, аніж я. У мене немає дівчини.

Я вчився в університеті, та кинув його. Тепер я переважно сиджу в братовій квартирі й розмірковую, а вечорами кидаю м”яча об стінку й ловлю його, коли він відбивається від землі. Ще у мене є іграшка – молоток та дерев”яна дощинка із пластиковими кілками, і я вбиваю ті кілки крізь дощину донизу, потім перевертаю іграшку догори ногами й знову вибиваю кілки на другий бік.

Деколи я читаю твою книжку. Це та про час. Я не люблю думати про час, що минає, а Ви, наскільки я добре розібрав, стверджуєте, що часу не існує. І це мене тішить, але я все ж трохи маю сумніви щодо того, чи я вірно зрозумів те, що Ви хотіли сказати.

Ви також там пишете, що одного дня всесвіт зруйнується.

Ви взагалі говорите багато страшних речей.

Мені б дуже хотілося відчути, що все має якесь значення, і що все наприкінці налагодиться.

Зараз я цього зовсім не відчуваю.

Я б хотів поставити Вам 12 запитань, і був би безмежно вдячним за Вашу відповідь.

Ось і запитання:

Чи існує час?
Чи не лякають Вас розміри Всесвіту?
Чи не здається Вам час від часу, що все, що виробите – марнота, бо через 5 млрд років Сонце згорить на попіл?
Чи любите Ви кидати м»яча об стінку й ловити його?

Чи робите Ви так часто?

Чи робили б Ви це частіше, якщо б мали більше часу?

Якщо б Ейнштейн жив у наш час, чи був би він Вашим другом?
Як можливо, те, що минуле, теперішнє і майбутнє існують водночас?
Чи не хочеться Вам бува деколи не знати того, що Вам відомо, і вільно собі побігати по морському березі – безтурботно й ні про що не думаючи?
Чи вважаєте Ви Великий Бум випадковістю?
Я нікого не просив мене народжувати. І ніхто з нас не просив. І розміри та складність універсуму примушують мене відчувати себе дрібним гвинтиком, звільненим від усякої відповідальності. Мені здається, єдине, що має зміст, так це намагатися добре проводити час. Чи розумієте Ви це відчуття? Чи відчували Ви його колись?
Чи вважаєте Ви, що людський мозок здатен напродукувати нескінченну кількість думок?
Чи засуджуєте Ви ті телерекламні ролики, які зображають мультипліковані харчі, ну, наприклад, печиво, що підтанцьовуючи, заплигує у масло?
Чи викликає у Вас сміх гігантськість тих чисел, з якими Ви маєте справу?

Дуже Вам вдячний.

Дописавши до кінця, натискаю на send і комп”ютер відсилає мого листа, аж до Австралії.

Якщо б я був професором, і знав багато про час і всесвіт, я б відписував усім, хто мене щось питав, грунтовно й обдумано. Так слід чинити уісм професорам.

Сподіваюся, що Павло моєї натури.

Сподіваюся, що він відповість.

Я вкрай потребую якоїсь відповіді.

Перш ніж сісти на велосипед і поїхати далі, я роблю дещо досить підле.

Забігаю у метеорологічний інститут та кажу в секретаріаті, що Кім попросив мене переслати йому рулон факсового паперу. Секретарка добре його знає, й не ставить мені жодних неприємних запитань. Тільки цікавиться, як там Кімові ведеться. Кажу, що просто чудово.

Тоді мені видають папір.

Все просто.

Blog

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Содержание