Geum.ru

Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

М’яч




Це триває вже кілька тижнів.

Я все ще сиджу в помешканні мого брата.

Раз в день спускаюся додолу з тих його бантів і купую трохи чогось поживитися. А коли надходять якісь листи – відкриваю їх і пересилаю своєму братові факсом. Номер його факсу божевільно довгий. Починаю тепер вірити, що він і справді в Африці. Я вже обшукав усі усюди за тим клаптиком паперу, де записав його теперішню адресу, – та ніяк не можу знайти.

А так – майже нічим іншим і не займаюся.

Гортаю газети, або лежу на канапі, витріщаючись у стелю.

У мене немає жодних планів.

Відчуття того, що майже все якесь безглузде й беззмістовне, все ще десь тут, у мені.

І це відчуття анітрохи не надихає.

Я різко збавив швидкість. До нульової позначки.

Гадаю, треба почати все спочатку. А з чого зазвичай починають спочатку?


Вчора я написав список того, що у мене є, і чого у мене немає.

Ось, що у мене є:
  • Добротний велосипед
  • Хороший друг
  • Поганий друг
  • Брат (в Африці?)
  • Батьки
  • Дідусь та бабуся
  • Величезна академзаборгованість
  • Ступінь бакалавра
  • Фотоапарат
  • Пригорща (позичених) грошей
  • Пара майже нових кросівок


Ось, чого в мене немає:
  • Планів
  • Захоплень
  • Коханої дівчини
  • Відчуття того, що все тримається купи, і що все владнається
  • Натури переможця
  • Годинника


Щоразу, коли я кидав погляд на отой список, то помічав, що у мене є 11 речей. Немає – тільки шести. Це могло б стати серйозним джерелом черпання оптимізму.

Проте, вчитавшись в нього глибше, мені стало зрозуміло, що цей список страшенно незбалансований і погано піддається кількісному аналізу. Ці речі просто зле рахувати.

І без дечого з того, що у мене є, я б міг спокійно обійтися. А багато з того, чого у мене немає, видається мені тим головним, відсутність якого відбирає у мене можливість жити так, як мені єдино хочеться жити.

Я б, наприклад, з радістю обміняв би свого поганого друга на бодай якесь захоплення хоч чимось найдрібнішим. Або на кохану дівчину.

Хоч зараз.

Та я знаю – як і кожен – що такого не буває.

Підсумовував усі ті речі, що були у списку.

11+6.

Виходить 17. Величезне число – якщо під ним розуміти ті речі, які для людини складають суть життя. На якусь мить мене переповнила гордість за самого себе. Та це тупо. Повний ідіотизм – додавати докупи ті речі, які в людини є, та ті, яких у неї немає. До того ж, деякі з них не настільки вже й важливі. Мені хочеться лише одного. Давати собі ліпшу раду з часом. Як я й казав, у мене з часом проблеми. А як на мене, то краще вже виходити своїм проблемам назустріч, аніж ховатися від них по кутах. Але щоб годинник був для мене такою вже й дуже життєвою необхідністю.... Я б не сказав.

Те ж саме з кросівками. Їх аж ніяк не назвеш головною умовою існування. Але ж вони у мене є. Добре, можна сказати, що кросівки і годинник так ніби анульовують існування одного й неіснування другого. Залишається 10+5. Це вже 15. Все ще досить порядне число. На жаль, воно зовсім не приносить мені ані користі, ані розуміння сенсу – як і те “17”.

Треба спробувати знайти щось інше.


Я все ще гнив на канапі, в напівдрімотному оціпенінні, аж тут почувся гул факсу. Я почекав, доки повідомлення прийде повністю, до кінця, і машина одріже листок.

Це тривало десь з хвилину часу. Тільки-но лист упав на підлогу, я підвівся, аби його підняти.

Від Кіма.

Кім – мій хороший друг. Ми знаємо один одного декілька років. Він добрий хлопець, до того ж, от-от стане добрим метеорологом. Він зараз стажується на котромусь з островів, десь далеко на півночі. Наскільки я зрозумів, там на тому острові він сам-самісінький. Зчитує якісь безконечні показники й підраховує всілякі нісенітниці. Потім телефонує в метеорологічний інститут у Бліндерні11 – по декілька разів на добу.

Здається, йому там нагорі трохи самотньо.

Він пише безперестанку. Мені важко встигати за його темпами. Я навіть було сказав йому якось, що не в змозі писати йому так часто, як він мені. Відповідь була: ”Нічого страшного”, та я знаю, це його трохи зачіпає. Ніколи цього не обговорюючи, ми якось само по собі зійшлися на тому, що він може надсилати мені стільки факсів, скільки йому лишень заманеться, а я відповідаю аж тільки-но тоді, коли відчуваю в собі сили щось написати.

Так можна жити.

З Кімового факсу видно, що він там дивиться шведське телебачення, ZTV. Процитував мені в листі:
  1. Вставай!
  2. Збирайся в дорогу!
  3. Шукай нових друзів12!


Я розповів Кімові, як мені зараз ведеться. Він намагається допомогти. Приємно так. Внизу під братовим столом я розмістив собі ящичок, на якому збоку надписав “Кім”. Туди складаю всі його факси. Той ящичок вже забитий до повна. Як тільки Кім почув, що у мене десь поблизу має бути факс, – жодної хвилини спокою.


Знову гепаю на канапу. Щось мусить трапитися. Не обов”яково щось велике. Просто щось.

Вирішую піти трохи пройтися і купити щось таке, що могло б спрямувати мої думки в якесь приємне русло, або, принаймні, змусило б мене посміхнутися.


Я обійшов багато крамниць, та не побачив жодної речі, яка б припала мені тоді до душі.

Спробую виділити декілька критеріїв того, що шукаю.

Не знаю чому, але втягнувся я якось в те перелічування. Список – хороша річ. Напевно, прийшов тепер час складати багато списків. Ось і зараз напишу один.

По деякому розмірковуванні поступово вималювалася картина того, що я шукаю. Виявилося, що це щось:
  • не надто велике – щоб можна було легко переносити
  • не дорожче ста крон13
  • багаторазового використання
  • і до того ж, як зовнішнього, так і внутрішнього
  • окрім того, щоб надавалося до використання як самому, так і разом з кимсь
  • що спонукало б мене до дій
  • що змусило б мене забути про час


Сідаю на якусь лавку й ще раз уважно перечитую список. Довгий час. Список досить відвертий. Я ним цілком задоволений. Може навіть і існує якась така річ, а може й ні. Це не настільки важливо. Сам той список для мене цілковите одкровення. Це називають справжньою цінністю.

Я все ще сиджу на тій лавці, розмірковуючи, які речі могли б задовольнити оті мої вимоги.

На думку спала ціла купа всілякого непотребу. Але ж це мусить бути одна, одна-єдина річ.

Раптом мене огортає прозріння. Мені потрібен м’яч!

А таки дійсно м’яч. Віддалено відчуваю легке хвилювання в середині.


Давно вже я не думав про м’ячі. Я втішився, що саме це спало мені врешті на думку. От про такі речі мені й слід тепер думати. Цим шляхом і підемо, товариші. Треба тільки вибрати м’яч. А як їх вибирають?

На світі повнісінько м’ячів. Людство ж весь час товчеться з ними. Заради забави, та й з всілякою іншою метою. Важливо тільки знайти той один, єдиновірний.

Подаюся переривати крамницю спорттоварів.

У них тут широчезний вибір м’ячів. Добротних і дорогих. Зі шкіри та з інших солідних матеріалів. Перемацую їх всіх по черзі – і мені здається, що вони всі якісь надто вже претензійні, як на мене. Якщо я куплю собі такого – відразу ж поляжу жертвою комплексу неповноцінності. Не на часі тепер купувати якісні м’ячі. Зараз мені треба якомога сильніше притлумити елементи конкуренції в моєму житті. На порядку денному – виживання.

Я потребую звичайнісінького м’яча, просто м’яча. І, бажано, пластикового.

Подаюся до іграшкового. Тут вибір значно менше давить на інтелект. У них, на щастя, всього декілька м’ячів. І тільки троє різних розмірів та кольорових нюансів. Зважую помалу один з них в руках, пару інших постукую об підлогу. Врешті, роблю все дуже просто – вибираю червоного пластикового м’яча середньої величини. І коштує він трохи більше 50 крон.

Мені запаковують м’яча в кульочок і я повертаюся велосипедом додому, цілу дорогу розвіюючи на радостях новим надбанням.


Одразу відсилаю Кімові факс: мовляв, настрій вперше за останній час піднявся; купив червоного м’яча.


Влягаюся на канапу з м’ячем на грудях.

І чекаю вечора.

Коли стемніє – вийду у задній дворик і покидаю м’яча об стіну сусіднього будинку. Цей теплий образ так і застиг у мене перед очима.