Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы

Содержание


З усіх музичних милозвучних гам
Собі ми видаємося Богами
Роз”ятрюється внутрішнє проміння
Тремтить, як родить бурю, океан
Як ніжно обіймають твої руки
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
прощаюсь із твоїм тілом,

я не уявлю його кращим, аби я цілував і цілував тебе…


І таке інше. Не знаю, що зрозумів професор з того вірша, але, спасибі, виписав. З’явилось трохи надії. Миколу теж виписали на цій комісії, і ми стали чекати. На прогулянку я так і не ходив. Сидів у камері і по пам’яті складав вінок сонетів, присвятивши його Людмилі Кучеренко – дівоче прізвище моєї жінки. Творці високого стилю знають, що предмет увічнення не зовсім відповідає ідеалу, але шукають для ліричного втілення лише кращі грані самоіснування, чим увічнюють власну пристрасть. Склавши головний сонет і добре його запам’ятавши, я почав складати вінок. За приклад мені був Володимир Забаштанський, з яким я вчився на одному курсі в Київському університеті. Він уже троді був сліпим (внаслідок нещасного випадку) і складав вірші по пам’яті. Сам би я не здогадався, що у складанні віршів можна не послуговуватись письмом. Тим більше, що дисципліною запам’ятовування я не володів. Скоріше навпаки. Але, як кажуть у нас на Україні, біда навчить вареники їсти.

1.

З усіх музичних милозвучних гам

Складається мелодія єдина:

На стежку в лісі вибігла людна,

За нею друга – це Самиця й Сам.


Тобі єдиному себе віддам,

Вона йому сказала лише сміхом.

Тут пращурів здолала шалу втіха

Під шум дубів і птаства тарарам.


Де бір шумів і де дзюрчав птік,

Могутнім кам”яницям губиш лік,

Як вітру шум, коліс навальний шурхіт.


Тебе зустрінув – дівчину свою,

Єдину серед тисяч пізнаю,

Мені найближчий твого серця стукіт.

2.

Мені найближчий твого серця стукіт.

Зійшлися - розійтися сил нема;

Ти не схотіла далі йти сама,

Незчуєшся, як мить така наступить.


Одна-єдина всіх дівчат заступить

І поведе на ложе із трави,

Цій силі підкоряються й леви,

Теплінь землі і грому перший гуркіт.


Про навчання ми говорили сперш,

Та ти із мене погляд не зведеш,

Так вийшли ми за місто, ген на луки.


Там далі вже шумів старий Дніпро,

Твого там тіла я відчув тепло,

Як ніжно обіймають твої руки.


3.

Як ніжно обіймають твої руки,

Коли мої заплутались в нейлон,

Одежа з нас спадає, ніби сон,

І чути тихого зітхання муку.


Весільного хоралу перші звуки

Заполонили всю таріль небес:

З-за хмари місяць визирнув і щез –

Він бачив і батьків і їх онуків.


Вдихаю прохолоду персів пружних,

Цілунків жар і лона пломінь дужий,

Тобі усю жагу свою віддам.


Солодкого занурення хвилини,

Як руки жінки пестятьмою спину,

І як тебе я обіймаю сам!


4.

І як тебе я обіймаю сам

Уже не в лузі, а у світлій хаті,

Як Ладо Ладу буду милувати,

Коли спаде весілля п’яний гам.


Так любо вдвох залишитися нам,

Тебе я роздягаю, мов пелину,

Цілую білу шию лебедину,

Стою перед тобою – голий сам.


І ноги безкінечні, як дорога:

Так джміль тривожить квітки квіт вологий.

Ми творимо кохання світлий храм.


Мене вгортаєш шовком свого тіла,

До лона тулиш, з шалу осміліла,

Танок передаєш моїм ногам.


5.

Танок передаєш моїм ногам

Уже не в хаті, а на свіжім сіні

Купаємось у сонячнім промінні

Відкриті дужим польовим вітрам.


Твоїх цілунків п”ю живий бвльзам,

Між повних цицьок натрусилось сіно,

Сосок смокчу, немов мала дитина,

Вклоняюсь достигаючим плодам.


Рукою пещу молодий живіт

Тугий і ніжний, наче оксамит,

Розсунув стегон заповітну браму.


Немов калина з хмелем заплелись,

Жадібні губи кров’ю налились:

Злягаємось докупи животами.


6.

Злягаємось докупи животами,

В безмежне поле вийшли кораблі,

Гублю в тумані обрії землі,

Лиш хвилі, вкриті цвіту пелюстками.


Десь родяться в глибинах урагани:

По обрію лиш сполохи зірниць.

Природи шалу нам не зупинить –

Я розчинився в музиці органній.


Бо лоскіт наростає як прибій,

Твій ритм стає невтримний і страшний,

Мордуємось, мов стали ворогами.


Об’єднання заполонило нас,

На грані Роду золотий екстаз:

Собі ми видаємося Богами.


Декому з літераторів старшого покоління здається, що модерністи просто не спроможні писати в риму і тому борсаються у потоці власної свідомості, не можуть впорядкувати свої емоції і закувати їх у рими. Колись у мене була така думка щодо художників. Проте у будь-якому мистецтві треба, щоб митець добре знав натуру. Тобто вмів відтворювати життя натуралістично, а вже потім переходив до абстрагування… Щодо мене, то я, перше ніж перейти виключно на верлібр, років так із дев’ять нерегулярно писав вірші ямбами і хореями, правда, не дуже точно дотримуючись римування. Але коли працював літературним редактором у видавництві «Музична Україна» і мені доводилось перекладати і редагувати пісенні тексти, треба було остаточно підпорядковувати зміст формі. І взагалі, коли я закінчив писати заарештований кедебістами роман «Помирав уражений проліском сніг», я відчув себе професіоналом, був певен, що можу працювати у будь-якому літературному жанрі, але розумів те, що весь свій хист я повинен присвятити справі визволення українського народу. Головне, не продати свій талант за рублі, які штампують у Москві. Коли перестануть продаватись загарбникам письменники, народ стане вільним від колоніального ярма. Гріх запроданцям, які ярмо звуть волею і через засоби масової інформації накидають цю думку всьому народові.

Я заздрив тим героям, яким вдалося підняти свій народ на визвольну боротьбу, і їхні монументи стять в національних столицях всього світу. Здебільшого це бронзові вершники на бронзових конях.


7.

Собі ми видаємося Богами,

Затримать хочем навіженну мить,

Та кров, немов гірський потік, шумить,

Клекоче поміж тіла берегами.


Прадавніми родинними піснями

Той шум в моєму серці забринів,

В моєму серці обізвавсь той спів,

Полинув понад рідними полями.


Мов тиша залягла перед грозою,

Так ми удвох напружились з тобою,

Ось-ось з-під віїв бризнути сльозам.


До мене линеш, як трава до гаю,

Тебе, як перепілку пригортаю,

Ми творимо, захмелені життям.


8.

Ми творимо, захмелені життям.

Ти стала вся м”яка і розімліла,

Твої обійми ніжно-злагіднілі,

Стулились очі тихим забуттям.


А лоно марило передчуттям.

Що ми зійшлись, у тому ми не винні,

А винні в тому трелі солов”їні,

Бо вічно на землі цвісти садам.


Зненацька струм єство моє пройняв,

Усенький світ на мить як спалах став,

Немов би розщепилася хвилина.


В тобі все трепетало і цвіло,

Топлюсь в тобі, як в річці джерело,

Роз”ятрюється внутрішнє проміння.


9.

Роз”ятрюється внутрішнє проміння:

Купаємось у полум”ї вогню,

Тебе від себе я не відрізню –

Єдине ми створіння старовине.


Нова планета між світами лине,

Замішена на темряві сторіч,

Нова зоря серед зірок суцвіть,

Одна п’яної вічності краплина.


Єдині ми із Космосом тепер,

Він в нас і поза нами грані стер,

Ми – просто світло в сонячній лавині.


Нема ні часу, ні ваги, ні сил,

Нема розлук, дороги і вітрил –

Єдині ми у світовім тремтінні.


10.

Єдині ми у світовім тремтінні:

Тремтить Земля, як родиться вулкан,

Тремтить, як родить бурю, океан,

А буря рве на клапті води сині.


Іде одвічний танець Світла й Тіні,

Вдень і вночі не засина Любов,

В річках вода, а в ріках-жилах кров,

Регоче вітер, носячи насіння.


Мене ти наготою полонила,

До свого лона владно притулилась,

Бо родить квітка для бджоли нектар.


Єднання наше – вища насолода,

Для нього розцвітала наша врода:

Це почуття, як сонячний удар.


11.

Це почуття, як соняний удар,

Ми любим того третього обоє,

Тебе під серцем вже він непокоїть,

Молюсь на тіла твойого вівтар.


Я твій покірний раб і володар,

Ти стала ніби посмутніла й строга.

Моя ти радість і моя тривога:

Поблід пломінних вуст червоний жар.


Так бліднуть пелюстки гарячих рож,

Як над садами літо зайнялось,

Так гасне в квітах пісня солов”їна.


Кладеш голівку на моє плече,

Подаленіла і рідніша ще,

Бо зародилася в тобі дитина.


12.

Бо зародилася в тобі дитина,

Живіт лідходить, наче хліб в діжі,

Під ним, як під горою ти лежиш,

Тебе милую і надіюсь сина.


Любов даєтьс людям, як провина,

У муках родить жінка немовля,

Хоч совісно закоханим гулять,

Хоч це прекрасно: мати і дитина.

Чуття єдиності – це тільки мить,

Життя спішить єдиність розділить,

Щоб множилась істотами країна.


На мить стаємо лиш Богами ми,

А потім прокидаємось людьми.

Окремі ми – людина і людина.


13.

Окремі ми – людина і людина,

Знайома нам на смак самотина,

Гаруєм задля хліба й для вина,

Навколо нас скрегочучі машини.


До вас я повертаюся щоднини

Крізь магазини, крізь метро, крізь чад.

Вже нам не повернутися назад –

Водити Рід з діброви на долину.


Дитячий усміх гріє батькай матір,

У хаті цій горить сім”ї багаття,

В багатті тім мойого серця вар.


Розлука за воротями чигає:

У серці суму квітка проростає:

Ми носимо самотності тягар.


14.

Ми носимо самотності тягар –

Забрали москалі мене із дому,

Роздерли нас надвоє по живому,

Вже сипле листом шостий календар.


Надії небо у облозі хмар,

Живу для вас, хоча б і треба вмерти,

Я кожну ніч з Надією і Смертю

Виходжу на життя свого базар.


Посеред мук, нудьги і самотини

Душею лину в рідну Україну

На ті стежки, де вдвох любилось нам.


Тамую стогін хіті і одчаю,

Твойого тіла ніжність вибираю

З усіх музичних милозвучних гам.


15.

З усіх музичних милозвучних гам

Мені найближчий твого серця стукіт,

Як ніжно обіймають твої руки,

І як тебе я обіймаю сам!


Танок передаєш моїм ногам,

Злягаємось докупи животами,

Собі ми видаємося Богами,

Ми творимо, захмелені життям.


Роз’ятрюється внутрішнє проміння,

Єдині ми у світовім тремтінні –

Це почуття, як сонячний удар.


Бо зародилася в тобі дитина,

Окремі ми – людина і людина,

Ми носимо самотності тягар.


Ми з Миколою чекали, кому першому прийдуть документи. Першими прийшли мої. Я не вірив, але мене викликали до сестри-господарки і вона вручила мені мій мішок з цивільною одежею. Тут було осіннє пальто, плащ, костюм, шапка, черевики, роба, що мені її прислали в Дніпропетровськ батьки замість піжами, дві пари теплої білизни. Я почав чистити, мочити, прасувати, тріпати одежу, яка пролежала в мішку п’ять років. Микола переживав, що його документів немає. Стосунки у мене з ним були не дуже рівними. Що до мене, то кедебісти так і написали в характеристиці «Дєла»: «сркитний, сдєржанний». Микола ж пурхав між людьми як метелик.

Я знав, що він гідно поводився на слідстві, а в неволі весь час тримався як інтелегент, читав поточні журнали і газети, фахові матер’яли з медицини, поезію, прозу – я його поважав, але не познайомившись з ним ближче, ніколи б не подумав, що людина холеричної натури може бути такою стійкою, вольовою і цілеспрямованою. Якось він мені каже, що от я йду на волю, а він залишається, і на волі я всім розкажу, що він божевільний. Я здивувався, звідки це, від відчаю, від безкінечного сидіння? Сидів він більше за мене на рік. Від того, що я його полишаю в Казан? Проте це ще я міг зрозуміти… А от, коли він якось висловився, що от я поет, а Борис Олійник теж поет і сидить зараз в українському предтавництві в ООН, то хай би він мене захистив, тут уже я аж затнувся. Виявляється, Микола не знав, що це за психологічний тип – український посіпака.

Усіх середніх, визначних і претендентів на великих київських письменників я в свій час зустрічав у спілці. А от Б.І. Олійника ні, жодного разу. Це була така слизька риба, яка раз потрапивши в номенклатуру, вже ніколи не ризикувала ходити тими стежками, кудою ходить народ. Людина таланту вище середнього, він перетворив свою душу у російський комуністичний позитивізм, відмовившись бачити, що український народ зникає з лиця землі. Він досяг того моменту вірнопідданства, коли Москва стає повністю довіряти, а Москва довіряє тільки згвалтованим.

Взагалі, для типу українського письменника-посіпаки це вже був крок вперед. Адже попередні наші «великі» письменники, як-от: П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан і багато інших – це були відверті негідники, які могли відкрито або таємно власним доносом послати товариша, колегу, співплемінника (невинного) на смерть, каторгу, в концтабір. Коли заарештували Сосюрину дружину, то він подумав, що вона, мабуть, таки «ворог народу». Хто і коли ще доходив до такого ідіотизму? Але виродження почалося ще трохи раніше, коли публічно каялись М. Хвильовий, М. Куліш. Не вкладається в голові, як можна було писати справді талановиті твори і писати такі низькопробні покаянні в пресі. Вони не могли у накамуфльованій Леніним фізіономії комунізму розгледіти слиняву пащу російського націоналізму, вони не могли зрозуміти, хто їх пожирає. Вони раптом стали письменниками, вчорашні гречкосії, і коли Пилипенка позбавили літературних заробітків, він бідував, але вже не хотів брати до рук лопату. Він каявся, принизливо просив, щоб його допустили до годівниці, з якої більшовики годували свою партійну літературу. Навіть Плужник (за свідчення Антоненка-Давидоаичв) фактично підтвердив звинувачення на адресу Антоненка-Давидовича, чим посилав його на розстріл, а за ним і Підмогильний. А на якому ж прикладі виховувати чистоту і божистість елітарної душі народу?

Дехто намагається «врятувати» літературу, замовчуючи це, бо вищеназвані і їм подібні творили українську культуру. Вони творили нашу неповноцінність, вони присипляли а не будили український народ, осліплювали його і продавали. В творчій біографії всіх українських письменників з 1917 по 1980 рік треба відшукати момент психологічного зламу, і видавати їхні твори лише ті, які написані до цієї межі. Нам не потрібна рабська література, яка виховує раба і зденаціоналізованого мутанта.

Був Микола ще й трохи вередливий. Задля цікавості, чи то був у нього такий характер, він заприятелював з довготелесим, банькатим татарином, розпитував про татарську культуру, що потрапляє їм з крихт, які Москва називає духовним розквітом нацменів. Тоді ще заприязнився з Міньком, молодим хлопцем, москвичем, російським націоналістом. Виявляється, зросійщені хохли ще можуть бути російськими націоналістами, як-от: Гучк-ов, Савенк-ов, Хрущ-ов. Казав мені в київському ізоляторі кедебе наглядач Сашко, що Брежнєв теж ніби був Бережко. Але що нам з перевертнів, одне горе. От і Міньков був великоголовий, невисокий, симпатичний наркоман. Він вживав чай, каву, їв ніфеля (виварений чайний лист), зубну пасту, етапірозин, теофедрин, циклодол і все, що давало кайф. Батька в нього не було, лише мати, яка його дуже любила. Всі свої заробітки і заощадження вона тратила на посилки синові. Регулярно присилала хороші копчені ковбаси, шпроти, паштети, ікру, апельсини, лимони і все, що можна було тоді купити чи дістати в Москві-Вавілоні. Проте Міньков їв лише кашу і щі, а все інше розмінював у ментів на теофедрин, люмінал, циклодол, чай та каву. Миколу цікавив такий тип, він розпитував Мінька, як той почувається під кайфом і Міньков розповідав, що він то плаває в рожевому тумані, легкий і розумний, то відчуває себе жінкою, то трамваєм. Якось він сказав Миколі, що їхня організація вже була близька до того, щоб дістати культуру чуми і занести її до сінагоги в Москві. Якраз на цьому моменті їх і пов’язали. Ми ходили з Миколою по дворику і говорили, що треба зробити один для одного, коли хтось із нас першим помре, а хто переживе. Я пообіцяв Миколі, що посаджу на його могилі дуба, який буде розгалужуватись на три стовбури, як Дерево життя, а його попросив, щоб мою голу статую в позі «Лотос» посадили на ту колону, на якій стоїть Ленін перед Бесарабським ринком.

І от одного прекрасного дня по мене прийшов мент. Я викликав Миколу з туалету, де він якраз голився (розетки для електробритв були лише в туалеті), і ми з ним обнялися на прощання. Микола попросив мене вклонитись від його імені Києву. І от, коли я прибув до Києва, я на хвильку занімів, глянув на Київ і подумки сказав: «Києве, вклоняюсьтобі від імені люблячого тебе мученика Миколи Плахотнюка», – і так три рази. І від себе вклонився Києву три рази.

Це було пізніше, а зараз я сидів в уазику з клунком, який для мене слабкого видався важкуватим. Можна було все те викинути разом з мішком, залишивши лише харчі, але в тюрмах ти не лише подорожній, а й пожилець. Адже за строк буває і зима і літо, тому все своє треба носити з собою. Крім одежі я запасся цукром, сухарми, рибними консервами, і от набралась вага. Агаєв навіть хотів для мене організувати, щоб сестра-господарка купила на волі кілограм вареної ковбаси, але її на той час не було в столиці Татастану – Казані. Де там у Казані варена ковбаса, як Москва «на підсосі» зі всіх столиць «братніх» народів.

Довго я сидів і чекав, поки нарешті привели ще одного з клумаком. Високий, блідий, виснажений чоловік. Це був учитель з Астраханської області, прізвище його було здається Уїлян, дисидент, сидів за те, що слухав зарубіжне радіо і розповідав ті новини учням у школі, де він працював учителем історії. Доки вишукували для нас ще якісь папірці, збігло чимало часу.

Нарешті ми рушили, їхали, їхали, заїхали в під’їзд якоїсь казанської тюрми і довго стояли. Я бачив, як відразу за вулицею, майже поруч, починається весняний розлив води і сягає аж до обрію. Медсестра, яка нас супроводжувала, сказала, що це не Волга, це розлилась притока Волги – Казанка, Волга на цій широті в розлив взагалі була безмежна. Нарешті нас завели в камеру, де грали в «козла» троє зеків. Тут ми мали чекати, доки сформують етапну групу і доки подадуть маршрутний вагон.

Зеки, двоє хлопців за двадцять років і один невизначеного віку з виснаженим продовгастим сірим лицем, яке свідчило, що він у сумі вже відсидів років двадцять п’ять, жваво розмовляли про політику. Звучали слова «Академік Сахаров», «хельсінський рух», «третя корзина». Я зрозумів, що кедебе влаштовує нам перший спектакль і, не ув’язуючись в розмову, поліз на верхні нари. Камера була простора, тобто не повністю заселена, стояло вісім двоповерхових залізних ліжок, а нас було всього п’ятеро.

Проте учителя Уїляна розмова зеків зацікавила, він зрадів, що ідеї російських демократів сягнули аж глухої казанської тюрми і собі почав, що от радіо «Свобода» говорило. Мені його стало жаль і боязно, аби його не повернули назад. Я думав як його попередити, аби не калякав чогоне слід і разом з тим щоб не почули зеки. До того ж їх було троє, а нас двоє. І хоча зробити це таємно не було можливості, я не втерпів, політична солідарність перемогла, зліз із нар, відкликав учителя до дверей і майже вголос йому роз’яснив, щоб не ув’язувався в політичні розмови, коли хоче їхати в свою Астраханську область.