Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Під акомпанемент прокльонів я вдяг на себе теплу білизну, укрився поверх благенької ковдри своїм пальтом, зігрівся й заснув. Ще перед сном подумалось, чому в тюрмі дають лише одне простирадло?

На другий день мене вкинули в «кишеню» спецмашини і знову повезли по Москві. В „кишені” спецмашини було легше чим в УАЗику, бо тут висока стеля, двері досить розхлябані і крізь щілину видно конвойного. Нарешті мене завели в хол інституту ім. Сербського. Тут я вперше почув слово «спецбольной». Мене привели до заскленої конторки з лівого боку холу, де мої папери прийняла сліпучо красива, вогненно-руда лікарка Свєтлана Пєтровна. Вона поставила кілька запитань, і медсестра повела мене по коридору теж «катеринівського» корпусу. За перегородкою, за довгим столом, сиділо ще двоє сестер, і до мене підійшла няня, старезна жінка з дуже зморщеним лицем у білому халаті. Медсестра з-за столу сказала, щоб я роздягся наголо. Я роздягнувся. Вона вийшла до мене і через лупу подивилась на лобок і під руками – чи нема вошей. Старезна зморшкувата няня почала стригти волосся механічною машинкою у мене на лобку. Від доторку холодного металу я здригнувся, але в мене почало підніматись. Не на повну силу, але мені було ніяково перед трьома жінками дуже різного віку. Тут же мені видали білизу та піжаму і повели на другий поверх у блок для спецхворих.

Коли піднятись на другий поверх із холу, то із самого краю з окремим внутрішнім коридором і санвузлом, ніби трикімнатна квартира, де кедебісти тримають своїх спецхворих. Тут була одна окрема і дві суміжні кімнати. Заселена була лише найбільша кімната на чотири ліжка. Під вікном лежав московський татарин Роальд Мухамедяров (як пізніше сказав мені один московський дисидент, Мухамедяров був провокатором). Принаймні, мене тоді він усе діймав на предмет референдуму в Україні, чи відокремлюватись їй від Росії чи ні, згадував Винниченка і Петлюру. Я, звичайно, не хотів говорити на ці теми, але Мухамедяров повертався до них нав’язливо. На другому ліжку – молодий естонець Аво Кір, з яким ми відразу зійшлися і довіряли один одному, а навпроти мого ліжка – московський вірменин Жора (кличка Музикант), про якого я потім прочитав у «Нєдєлє» вже аж в Дніпропетровську (харківський бандит Коля Задорожний збирав всілякі вирізки з газет і журналів про зарубіжну мафію і своїх талановитих аматорів). Жора був чорнявий і красивий чоловік сорока років.

Поступово я дізнався, що Роальд сидить за розповсюдження «Хроніки тєкущіх собитій», Аво – за спробу втекти за кордон, а Жора за те, що давав «наколки» московським міліціонерам, які робили незаконні обшуки і витрушували золото у московських непманів (багатіїв). Жора також був професійний картяр із незакінченою консерваторською освітою. В «Нєдєлє» писалось, що Жора також допомагав міліціонерам грабувати своїх земляків вірменів, коли вони приїздили з Вірменії, щоб у Москві поміняти рублі на золото. Спершу показували один справжній банківський злиток, а коли мінялась ціла партія – організовувася міліцейський наліт. Геть зденаціоналізований тип, котрий не знав вірменської мови, а мав лише вірменську зовнішність. Отож він весь час бідкався, що в нього заберуть діагноз і пошлють у зону, а там, як це я вже зрозумів потім, його обов’язково згвалтують. Бідкався він, що залишив жінці з малим сином мало грошей, що повіситься, коли в нього заберуть діагноз, навіть розповідав Мухамедярову до кого підійти в Москві і сказати, щоб жінці дали грошей. Я слухав ці балачки і думав, що Жора вже геть змалів розумом, роблячи Мухамедярову якісь доручення, чи сподівається, що той чоловік, якого він називає, зуміє обдурити кедебе.

Трохи пізніше до нас у блок, у ту кімнату, двері якої були з внутрішнього коридорчика, поселили московського осетина Мішу. Як бачимо, тут у цей час перебував усе «совєтскій народ» і жодного росіянина. Вже згодом, коли названих людей забрали на етап і етапу чекав я, до мене підселили московського білоруса, теж за «Хроніку». Він носив клинцяту борідку професійного революціонера. У Жори діагноз забрали. Міша-осетин служив у Москві в міліції на Шеремєтьєвському аеродромі. Заздрячи, що йому дають малу долю з лівих прибутків на митниці, він хотів посадити своїх колег. За це вони організували Міші таку чорнуху. В одному з готелів, де Міша чергував, колеги-міліціонери завели до нього в кімнату з ресторану двох п’яних студенток. Одну потім забрали і десь потягли, а а одну залишили в Міши. Вона була весела, від неї пахло дорогими парфумами і вином і не дуже опиралася, коли Міша стягував з неї труси. Після цього приємного діла вранці Мішу заарештували внаслідок заяви іноземної студентки ( вона виявилась француженкою) яку згвалтовано на службовому місці в міліцейській кімнаті. Як казав Міша: «Она мнє сама дала, ещьо і подмахувала». Це був для Міши мішок, та ще й мокрий, залишилось лише прив’язати камінь – навісити строк. Стаття його, якщо суддя строгий, означала смертну кару, або 15 років таборів і п’ять висилки.

Міша був високий хлопець, красень,мав приємний голос і співав модні пісні. Часто також співав стару російську пісню: «Зачєм ви дєвушкі, красівих любітє – не настоящая у ніх Любов».

В основному публіка зібралась хороша, не вредна, кожен заклопотаний своєю долею. Серед не вредних пенсійного віку нянь попелястого московського кольору знайшлася також мені землячка з Полтавщини – чорнява могутня молодиця. Проте найбільше мені симпатизувала Дуня, хоча такого ж віку, як і всі, але не така опасиста, дрібніша, веснянкувата, кругленька і від того ніби молодша. Вона любила милуватись мною, коли я мився у ванній. Я не міг курити «Паміру», який нам давали за те, що ми прибирали палати, і вона купляла для мене в Москві за свій кошт сигарети з фільтром «Лайка». Грошей у мене не було, мали прислати мій рахунок із киЇвського ізолятора, проте він прийшов тоді, як мене вже кинули на етап. Москвичі вгощали мене із своїх передач. Мухамедяров був вогненно-рудий, аж червоний, постійно мудрував, як дістати каліків (таблеток) чи мікстуру Равкіна, а чи чаю, щоб «побалдєть». Від того лице його і так червоно-руде вкривалося вогненними плямами, він займався вправами йогів і взагалі оживлював своїми демократичними теревенями тюремну нудьгу. Я склав на нього такий сатирично-гумористичний віршик:

По паркету богадельни

Ходит хмурый сумашедший

И мечтает стать генсеком

Над обманутым народом.


Но сильна страна Советов

Благородными умами.

Не допустит, чтоб генсеком

Стал Роальд Мухамедяров.


Этот старый алкоголик,

Наркоман и двоеженец

Недостойный быть генсеком

За зубчатою стеною.


Потому он ходит хмурий,

Просит Равкина микстуру,

Недостойный быть генсеком

Псих – Роальд Мухамедяров.


Все це я придумав, нічого не записуючи, але Роальд, вислухавши, сказав, що тут щось є і попросив, щоб я йому продиктував, так і забрав він той вірш на етап.

Через кілька днів після прибуття в інститут мене повели в кімнату, де сиділо багато лікарів. Один з них запитав, чи це правда, ніби я казав, щоб разом зі мною на експертизу забрали і мого слідчого.

– Правда. А яке він має право підозрювати, що я психічно хворий, він же не спеціаліст. Принаймні, спершу треба було показати мене місцевим лікарям, а не зразу везти в Москву.

Пізніше я дізнався, що майже з початку слідства кедебісти вже допитувались у моєї дружини, у моєї матері і на роботі, чи я нормальний. Навіть Світличному вони задавали таке запитання. Тут, на одне із запитань «як я пишу?», я дав таку відповідь, що, при бажанні, психіатри могли витлумачити, як нав’язливість ідеї. Я сказав, що коли написання вірша чи ще якогось іншого твору (адже я писав і алегорії, і п’єси, і нарешті роман) заволодіє мною, то я повинен звільнитися від цього задуму, написвши про це. Проте графоманія властива кожному письменнику, інша справа на скільки це талановито. Потім чорнявий чоловік з єврейськими очима запитав мене:

– Як ви ставитесь до психіатрії?

– Від психіатрії я волів би бути якнайдалі.

– Як ви ставитесь до релігії?

– Я не атеїст.

На цьому розмова (як я потім здогадався, консиліум) закінчилась. У невропатолога я відмовився вишкіряти зуби, але далі, живучи в блоці для спецхворих, мені поступово ставало байдуже, визнають мене психічно хворим чи здоровим. Нашими лікарями були Роберт, Альберт і Світлана Петрівна. Одногоразу Альберт мене викликав і просив пояснити значення кількох моїх віршів, це був сюрреалізм, художньо оброблені сни. А взагалі, сладалось враження, що мною мало цікавляться. З нашого вікна на загальний коридор, врізаного в двері, було видно кімнату, де нам насипали з термосів їжу, і одного разу я бачив, як Світлана Петрівна (лікар а не медсестра) притрушувала чимось наші страви. Готували в інституті смачно, навіть раз давали копчений палтус, якого на волі я вже не бачив років з десять.

Живучи на волі, я не мав найменшого поняття про таку науку, як психіатрія, тим паче, не знав, чи вже допитливий людський розум не навчився, за допомогою техніки, читати людську думки. Мені, правда, здавалось, що до цього ще не дійшло, що послуговуються в крайніх випадках звичайним катуванням, чи, як правило, різним психологічним тиском (не забороненим міжнародними конвенціями) з перспективою повного фізичного і морального знищення, так як у СРСР – з безкінечними тюремними строками, з продовженням через провокаторські суди в зонах. Адже при Брежнєві політичних в’язнів фактично не випускали на волю. Хто з українців почав потроху сідати з 1966 року, до перебудови встигли відсидіти по 20 років. Думалось також, що в наш час прогресу і змагань між народами, які прагнуть до світового панування, зовсім забувся закон давніх релігій «табу» на деякі галузі знань. Наприклад, справді віруюча в Бога людина, ніколи б не винаходила атомну чи водневу бомбу, це зробив розум не від Бога, а від Чорта. Так само небезпечним є намір читати людські думки. Потрапив би такий винахід до комуністів, які своїми вузькими мізками уявили благо для всіх людей у абсолютній рівності, і в людському інтелекті запанувала б пустеля Сахара.

Я думаю, що наша цивілізація стоїть перед періодом нової, схожої на середньовічну, набожності, адже віра в Бога передбачає також і самозахист людства від перерозвитку. Ця набожність буде набагато поширенішою, глобальною, але не християнською, бо християнство – це релігія єврейська, і в такому вигляді вона не об’єднає людей. Адже в усьому світі до євреїв існує деяке упередження. Бог знову повинен бути лише на небі, і діти людей не повинні займатись самозванством.

Нас не виводили на прогулянку, посилаючись на те, що в двориках мокро, хоча кримінальних водили – хлопців і дівчат. Весну, яка в Москві ще лише прокльовувалась, ми бачили через видряпані вічка на пофарбованих у біле броньованих шибках. Одного такого чудового дня мене завели в кімнату, де стояла величезна електронна машина. Машина була скомпонована у вигляді суцільного бруса, перетином метр на метр і довжиною метрів із шість. Із її бездонних електронних глибин висовувалась паперова стрічка теж майже метрової ширини з діаграмами. Мені надягли на голову пружинну шапочку із присосками-контактами – і завели у сусідню кімнату, посадивши в спеціальне крісло. Перед моїми очима (світло погасили) горів темно-синій ліхтар, який час від часу різко тріщав. Десь на споді свідомості в мене жевріла надія, що вони таки ще не навчились читати думок, але певності не було. Хто-зна над якими проблемами і в яких напрямках працюють зараз радянську вчені у величезних будинках, які стоять у безлюдних кварталах, затінених високими деревами, на яких написано, що це якийсь профілакторій. У безлюдних дворах з мало доглянутих квітників тхне застояною вологістю. Перед процедурою з електронною машиною мене водили на рентген і в двох позиціях сфотографували череп.

Через місяць я пішовна етап, ніхто не сказав, дали мені діагноз чи не дали, і лише в Лефортовській тюрмі, коли мені дали їжу як дієтчикові, я переконався, що мене таки признали за божевільного. За цим разом я прожив у Лефортовській тюрмі десять днів. Прочитав Дарвіна «На Біглє вокруг Свєта», Гоголя – старе видання. В Лефортовській тюрмі багата бібліотека. Кажуть що вона поповнювалась за рахунок домашніх бібліотек знищених комуністами інтелегентів. «Пріятноє с полєзним». Начальником тюрми був якийсь Петренко: в Києві Сапожніков, а в Москві – Петренко: момент культурного міжнаціонального обміну.

Я так і не скажу певно – чи був я задоволений з того, що дали діагноз, здається підсвідомо навіть зрадів, п’ятнадцять років таборів і п’ять висилки – теж не будеш туди сильно ломитись. Няні з інституту Сербського, жаліючи мене, теж бажали мені отримати діагноз. За винятком Колпака і Альберта, моєю долею в майбутньому опікувалися лише жінки. А жінки, так як і чоловіки гарненьких дівчат, поважають гарненьких чоловіків. Отож дякуючи долі за те, що вона не звела мене на конус, я повинен завдячувати і своїй зовнішності в тому, як ставились до мене лікарі і медсестри. Навіть не тому, що я є головним героєм цієї оповіді, а тому, що лікарі одягають і роздягають свого підопічного коли їм заманеться, мушу вам, по можливості, описати свою зовнішність. Зросту я 1 м. 74 см, нормально широкі плечі, тонкий стан, вузькі стегна і стрункі сильно розвинуті ноги – два роки, навчаючись у культосвітньому технікумі, я танцював у танцювальному гуртку, в тому числі вмів і важкі колінця з українського гопака. Будучи в армії, займався гімнастикою і культуризмом, чи як зараз кажуть – атлетизмом: тягав кілограмові і восьмикілограмові гантелі, трохи займався боксом і вже в Дніпропетровську, пізніше описуваних подій – гімнастикою йогів. Міг виконувати позу «Лотос». Чоловіча стать у мене повноцінно виражена. І хоча зараз у восьмому відділенні я спортом не займався, але маючи своїх законних 64 кг ваги, тіло моє мало м’який спортивний контур. Я кругловидий, з гоголівським профілем, хоча ніс у мене не такий довгий як у Миколи Васильвича, горбик на носі ледь помітний. У напівфас я навіть красивий з лиця – у профіль – не дуже, в анфас – теж не дуже. Втім, як на чий смак. Маю пряме, не дуже густе темно-каштанове волосся з чорним відтінком, м’яке, чорні брови і вії, темно-карі очі, невеликий рот з чіткою верхньою і трошки припухлою нижньою губою. Кутики рота прямі, підборіддя мало б бути трохи більше, як для сильної натури, з ямочкою. Руки трохи задовгі з великими долонями і довгими пальцями, від чого кулак завеликий, як на мій зріст.

Поступивши на роботу в комірчину, я підібрав собі новий кліфт (костюм із тюремної сірої матерії, яка після першого прання збігається на одну третину). Підігнавши цю одежу до свого зросту на зінгерівській швейній машині, якою латав білизну, я знову став, на зло ворогам, схожий на людину. Нас стригли наголо, але я замовив Василю Королю зачіску, щоб волосся на голові було два-три сантиметри. Через кілька днів, коли волосся трошки відросло, моя голова мала нормальний спортивний вигляд. На лиці в мене теж повинна була вимальовуватись якась шляхетність, адже я син вчителів, закінчив культосвітній технікум, три роки навчався в університеті і два – працював літературним редактором. Крім того, якщо вже Бог дав мені якийсь талант, то в генах була якась старовинна культура. Герб роду Рубанів значиться у гербовнику чернігівської знаті, до того ж належить до князівських. Захоплення красивим не можна пояснити ніякою освітою. Особливо я любив підмічати красу в людях. Я милувався і красивими чоловіками і красивими жінками. Красиві чоловіки трапляються набагато рідше, ніж жінки, але особливо я люблю милуватись красою жінок. Вони теж досить часто зупиняли свої погляди на моїй особі, проте особливого успіху я в них не мав, будучи на волі. Мабуть тому, що ідучи на зближення, я більше давав волю своїм рукам, а говорити улесливих слів не любив, брехати я не люблю органічно, обіцяти золоті гори – теж.

Тут, у Діпропетровській божевільні, я зрозумів, що не треба їхати десь у Африку чи Полінезію, щоб познайомитись з примітивними людськими цивілізаціями. Під тонкою плівкою соціалістичної дійсності заховано справжні дива. Насамперед ми люди, ім’я яких ніби то звучить гордо, звикли до індивідуальної одежі. Тут же хворі ходили лише в білизні, а коли йшли на прогулянку, їм видавали так звані костюми (тюремні чорні роби), що були складені в шафах, яка кому потрапить в порядку черги. А треба вам сказати, що не кожна людина акуратна, чистоплотна, нарешті здорова в розумінні шкірних хвороб. На відділення завжди було кільканадцять чоловік із різними ступенями залікованого сифілісу чи туберкульозу. До того ж людина під галоперидолом байдужа до всього, слина з рота в неї тече постійно, і вона час від часу її витирає рукою, а руку витирає об верхню одежу. Отже, цей одяг нічим не відрізнявся від тих засоплених блискучих халатів, які нам описує Достоєвський в «Записках з мертвого дому». Тобто за сто з гаком літ Росія в цьому напрямку зробила крок назад і потягла за собою всі ощасливлені її дружбою народи. Колись на волі, ще в технікумі, я читав фантастику про те, що десь у глухій Африці збіглі нацисти робили з людей камінних солдатів, начиняючи їх хімічними препаратами, і оці загальмовані божевільні з байдужими далекими очима, коли вони ходили по запльованому дворику і жадібно курили махорку, здавалися мені отими камінними солдатами.

Я робив спробу ховати свій індивідуальний одяг під подушку, проте санітар знайшов і суворо заборонив. Тоді я домовився з Мишком, теж хворим, учителем німецької мови, який побив свою жінку кочергою за те, що вона їздила з головою колгоспу на «Волзі», щоб він таки клав мою одежу окремо. І ще важливою проблемою для мене було гоління. Доводилось йти до спільного тазика. Але процедура бриття заслуговує на особливу увагу, бо тут закладена така доза бридоти, що, можливо, у цивілізованому світі таки зрозуміють, з чим і ким вони мають справу. Бо я чув, що англійським комуністам таки жаль нашого прекрасного ладу, вони таки сподівалися, що ми будуєм прекрасне суспільство, і таке є, як кажуть рупори КПРС, майбутнє всього людства. Лікарі, кращі лікарі, яких мені доводилось зустрічати на цьому довгому шляху, дивились на таке гоління і не волали «ґвалт». Отже, вони нас таки не вважали за людей. Коли вже на те пішло, я, заради солідарності, став би з ними, з усіма хворими, під цегляну стінку на рівень автоматної черги. Не раз і не два спадала мені така думка. Та й зрештою, як казав якийсь філософ, всі поети, щоб бути поетами, повинні бути трохи божевільними.

У день бриття, коли наші морди вже були схожі на щіткм для чищення черевиків, у коридорі на лавці ставили тазок з теплою водою, у алюмінієву миску клали шматок господарського мила, видавали Васі Королю 8-10 лез «Нева», і він голив ними вісімдесят чоловік. Пристрій він споліскував у тазику. Вода покривалась щетиною змішаною з милом, але її протягом усього гоління ніхто не міняв. Та це було б і безглуздо, яка різниця, поголоти однією водою чи то п’ятдесят, чи вісімдесят чоловік. Декілька раз і мені це довелося пережити, але пізніше я, задобривши бугра салом з посилки, голився хоча і тим самим станком і помазком, але старанно вимитим під краном, теплу воду наливав у півлітрову банку і брився новим лезом. Такими благами ніхто у відділенні не користувався, бо це було доступно лише для того, хто працював у комірці. Бували випадки, коли мене роздягали, тобто забирали чорну робу, і зачиняли в надзорці, і тоді, коли наставав день бриття, я повинен був ставати в загальний ряд.

Я жив у передчутті, що мені невдовзі призначать курс лікування. Курс підліковування: глюкозу в вену і вітаміни під шкіру Маргарита мені вже закінчувала. Інсулін мені, здається, не загрожував – печінка не дозволяла. В той час інсулінна палата була там, де пізніше стала робоча, бо на час мого прибуття, період захоплення інсуліном минав, проте мені ще довелось побачити і почути, що це таке. Утробні, незбагненні, атавістичні писки долинали із дверей навпроти надзорки. Практикувалося десь більше двадцяти інсулінових шоків на один курс.

Голодного хворого прив’язували до ліжка і вводили інсулін. Інсулін поглинає в організмі залишки цукру, від чого мозок людини стає перед проблемою смерті. Різні мозкові сигналізації спрацьовують як запобіжники перед настанням наглої смерті, і всю істоту людини роздирає божевільний страх. В такі хвилини у людському тілі відкриваються надлюдські сили, і її не можуть утримати, якими б дужими не були санітари. Тому її прив’язують рушниками. Звиваючись у надмогутніх судомах, людина починає кричати, пищати так, ніби по купі зв’язаних мавп почали їздити танком. Крик і писк до того моторошний, підспудний, глибинний, що шкіра терпне на голові. Завжди під час введення інсуліну в палаті співав такий космічний хор людського страждання. А ви кажете – пекло. Ось вам пекло! Може, хто з цивілізованих людей бачить кращими муки під інсуліном, сіркою, галоперидолом, трифтазином чи мадетен депо за звичайний розстріл, але я так не вважаю. Лицеміри. Невже ви думаєте, що катувати лудину, доки вона не вмре, а цей процес затягується від п’яти до п’ятнадцяти років краще, гуманніше, ніж її просто безболісно умертвити. Проте ви і тут боретесь з Богом, ви берете на себе сміливість створювати пекло на землі. Ви катуєте за те, що людина в стані загострення хвороби зробила тяжкий злочин і не даєте їй умерти, бо якщо вона вмре, то стає безкарною. Тоді все зрозуміло, чому на волю з зони не видають труп, доки не закінчиться строк. Нарешті, коли свідомість піддослідного гасне, мозок на якусь мить умирає, смерть вже ось-ось, медсестра уводить в вену глюкозу, мокра від ста потів людина засинає і потім прокидається з почуттям жахливого голоду в шлунку. Тут їй дають досхочу наїстися перлової каші, хліба, борщу-бовтанки – якість їжі не важлива, головне якомога більше. Через місяць хворі виходять з інсулінових палат потворно жирні, неголені, з очима, що запливли салом. Чи не перенести б цей досвід на відгодівлю свиней, метод апробований на людях Але випадки щоб це допомагало – одиничні. Принаймні в Дніпропетровську я не чув жодного випадку, щоб після інсуліну хворий став психічно здоровим. Досліди на людях і можливість всіляких дослідів у Дніпропетровську, Казані, інституті Сербського чи в будь-якому спецу СРСР нічим і ніким не обмедені, безмежний полігон.