Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

– Ну що? – сказав він.

Я мовчав. Тут його наче підкинуло на кріслі. Він для успіху справи продав І. Дзюбу, напевне обіцяючи тому на допиті, що про це ніхто не буде знати, та й надіявся, що я або не повернуся, або повернуся без пам’яті. Він закричав:

– Ти як обісрався, то інших не вмазуй!

Я мовчав. Вони ще вдавали що їм жаль садити безневинних людей.

– Забрать!

Мене повели, я, на виправдання собі, думав, що, можливо, обісрався слідчий, а на мене звалює, але певності не було – хто ж таки з нас.

Звичайно, у ті роки перед арештами 1972 року всі хотіли, щоб Іван Дзюба після написання праці «Інтернаціоналізм чи русифіуація?» взяв на себе роль вождя. Але він посилено тікав від цього обов’язку, там вже нічого було рятувати, ще до арешту він був політично мертвий. П”ять разів він не з’явився на побачення зі мною, хоча й обіцяв, і відмовився скласти для мене текст листівки, яку я брався розмножити.

Хоча експертиза не стверджувала автора Програми, але вона впевнено свідчила, що її передрукував я на власній машинці. Майор Колпак мені дорікав:

– Яка втрата конспірації.

А фактично це була просто безпорадність нашого руху, який ще не встиг стати професійним і в якому ніхто не хотів брати на себе роль керівника. Чотири місяці після того, як Програма була передрукована і я віддав її Світличному, він не міг віднайти друкарки, таємної, яка б її передрукувала. Я пропонував, щоб він віддав Програму в «Український вісник», але він сказав, що не певен, хто видає той «Вісник», чи не самі кедебісти. Якось я зустрів І. Світличного і дорікнув йому:

– Скільки ви будете чухатись, ось-ось загребуть…

– Мене теж загребуть, – сказав він мені, усміхаючись. Усмішка ця приховувала лихі передчуття, загроза витала в повітрі, наче при народженні немовляти, смерть чигає недалеко, поки її не відгонять знаменням Божим на дальшу відстань. Тоді, коли Програма була готова, І. Свтличний не міг заперечити проти неї нічого суттєвого, і було зрозуміло, що це небезпечно, але треба було кінчати самодіяльність і починати. Починати політичну організацію. Ми обоє були філологами, трохи недолюблювали політику взагалі, але вибір впав на нас, і Світличний, хоча я йому прямо і не говорив, зрозумів, що не має права відмовитись від участі, адже я працював фактично під його науковим керівництвом.

Усі ми тоді були задурені комуністичною ідеологією, і він не заперечив проти комуністичної Програми, головне, що вона була самостійницька. Якось він мене запитав, кого я ще думаю залучити для початку цієї справи, і я сказав: «Василя Стуса», – хоча зі Стусом я був знайомий дуже поверхово, ніколи з ним не говорив про політику, але вибір мій упав на нього. Мені імпонувала Стусова рішучість. Світличний не заперечував, лише пообіцяв, що буде нас критикувати.

Критикуйте скільки завгодно, – сказав я і після того його більше не бачив. Минули роки, і Стус помер в зоні, самотужки заробивши собі два строки,а Івана Світличного вразив інсульт, коли він, відсидівши шість років зони, відбував засланя. З інсульту він так і не повернувся до повної свідомості, отже, фактично, загинув.

Та все-таки експертиза не ствердила мого авторства, це не давало певності кедебістам, і я намагався вести тонку гру, заявляючи, що всі свої твори я підписую, знаючи з сумної історії українського народу, що російська репресивна машина завжди фізично знищувала українських національних вождів, а народ без вождів – це отра овець, яких стрижуть і ріжуть за потребою. Я боявся, що коли кедебісти впевняться, що я автор, мені припишуть смерть. Це буде зробити легше, ніж знайти Петлюру в Парижі чи Коновальця в Амстердамі, чи Степана Бандеру в Німеччині, а також Мельника, Тютюннника, Щорса, Боженка, Черняка, Єфремова, Скрипника, Полуботка, Залізняка, Тараса Григоровича Шевченка і багатьох, багатьох, багатьох.

Хотілося б принагідно сповістити вам, українці, одну істину. Той, хто взяв Київ штурмом, як це вдалося Симону Петлюрі, вибивши звідти «Білу гвардію» Булгакова, не повинен відступати, навіть якщо і доводиться вмерти на його рубежах. Легше було б нам боротись, якби могила Петлюри була в Києві, щоб ми знайшли темісце і поставили там пам’ятник. Київ – це магічне, заповітне місто. Доки Польща володіла Києвом і Україною, доти вона була найсильнішою країною в Європі, але коли втратила Київ на користь Москви, Московщина стала імперією, помалу підгрібаючи під себе всі українські, і польські, і литовські, і німецькі землі.

Починалася Програма гаслом «Хай живе самостійна соціалістична Україна» з подальшим посиланням на те, що вона має конституційне право виходу з СРСР, з огляду на те, що це об’єднання 1922 року було наслідком загарбницької війни більшовицької Росії проти УНР (Української Народної Республіки), яку російський Раднарком визнав незалежною державою і підписав з нею мир (саме Світличний давав мені текст Берестейського миру, на якому німці змусили Росію визнати незалежність України), а потім віроломно напав на неї. А цього російські націоналісти не прощали нікому з українців ні до революції, ні після. Тому я боявся, але гідність хотілось зберегти; не хотілось погибати, бо я був ще живий.

Тим часом хворі почали говорити про те, що починають водити на барбаміл. Я потроху прислухався до цих розмов і з жахом для себе дізнався, що являє собою ця процедура. КеДеБе продовжувало слідство. У психіатрії ця дія застосовується для того, щоб випитати у хворого про його злочин, чи не вдає він із себе божевільного, щоб уникнути кари, або якщо він перебуває у стані глибокої депресії і не говорить, то поговорити з ним. Барбаміл – це наркотик. От повели на барбаміл Іванчу – харків’янина, що вчився в будівельному інституті, а будучи на канікулах, відрізав голову своєму товаришеві і, поносившись з нею трохи, вкинув у колодязь. Зараз він вже був у хорошому стані, керував прибудовою нового крила до нашого старого царського корпусу. З барбамілу Іванча прийшов веселий. Схожий на монгола, мав чітко окреслений червоний рот, ніби він щойно цілувався взасос. Він запевняв, що пам”ятає все-все, про що його запитували. Проте це була ілюзія. Між хворими також ходили чутки, що перед барбамілом треба наїстися хліба, тоді він не так діє. Моя свідомість металась, шукаючи порятунку. Я підготував на цей випадок версію, яку вже мало слідство: «Мені дали цю Програму хлопці, щоб я її передрукував, і заплатили за це 50 карбованців». І ось тепер санітар Сашко (прізвища не називаю) сказав мені:

– Вася, не їж зранку, підеш на барбаміл.

Ми з ним майже дружили, він розказував про те, як жив на волі – сидів за хулігансто. Я наївся заготовленого хліба і став чекати. Нелли Іванівни у той час у відділенні не було. Хоча вона не могла заборонити цю процедуру щодо мене, але й не з’явилась. От прийшов Сашко і повів мене не в маніпуляційну, а в ординаторську. Перев’язав мені руку гумовим жгутом, на стільці проти мене сиділа маніпуляційна медсестра Маргарита. Це була хороша сестра, майстер своєї справи, вену відшукувала безпомилково і колола безполісно. Професіоналка, не те що чергові медсестри. Мій лікар, Лідія Миколаївна, сиділа під стіною за столом із ручкою в руці й аркушем паперу перед собою.

Вона носила високий медичний крвпак і мала губи з дивно загнутими вгору крайками, коли усміхалася, була схожа на кухаря, який рекламує смачні й поживні страви. На щоках мала різко виділені плями природних рум’янців. Я був настроєний вороже. Зібрався в кулак, був злий. Я ще міг очима випромінювати зло, а не ховати очі від лікарів, бо ще фактично не був під пресом, не знав, що таке активний посилений курс лікування. І от коли Маргарита з десятикубовим шприцом в руках наблизила голку до моєї набряклої вени, я, на мить заплющив очі і сказав:

– Что Лідія Ніколаєвна, хотітє заработать дєтішкам на молочішко?

При цьому я розплющив очі і хотів різко й зневажливо глянути в вічі Лідії Миколаївні, але за цей час Маргарита встигла увести голку в вену злегка натиснути на поршень. Барбаміл торкнувся мого мозку, лице Лідії Миколаївни розпливлось у моїх очах, хоча я того і не відчув, поки не розплющив очей. З цього моменту все для мене стало як в тумані, почувся так, ніби зайве напився гарячого коньяку і його гаряча пара клубочиться у моїй голові. З нашої розмови я запам’ятав лише, як вона запитала:

– Гдє жівьотє? – і ще якесь несуттєве запитання. Тоді мені почало здаватись, що я в Києві біля кафе Київського, і я став запрошувати санітара Сашка піти ще випити по чашці кави з коньяком.

Будучи на волі, я майже кожного вівторка, коли в мене не випадала зміна чергувати на ГРС (газорозподільча станція), після обід приходив посидіти на загорожі біля кафе Київського. Сюди обов’язково прибігав хтось із знайомих поетів, акторів чи перекладачів, ті що вчились або вже й працювали, бо були вигнані зі своїх вузів, хто сторожем, хто вантажником, хто двірником. Вже як почались арешти, до кафе майже ніхто не приходив, лише Микола Воробйов і Віктор Кордун, обоє, як і я, вигнані з університету, поети, що мали по оній публікації в «Літературній Україні». Приходив також Петро Битюг, наш знайомий геолог ще по п”ятому гуртожитку, вигнаний за пияцтво. П”яниця, картяр і, можливо, стукач, хоча певних відомостей про те що він стукач не було, але думка така була. Одначе в ті сумні часи не було з ким і пляшку розпити, то годився й Петро. Тим більше що про кожного з нас кедебе час від часу пускало чутки, що ми їхні співробітники. Так, у взаємних підозрах, що кожного в певний час викликали в КеДеБе на співбесіду, і кожен мусів знайти в собі душевні сили (чи не знайти), щоб самотужки, без поради друзів (адже підписка про нерозголошення), піти а чи не піти на зраду, згодитись чи не згодитись «безневинно» розказувати кедебісту про «безневинні» розмови друзів, жінки чи, відпоідно, чоловіка. У Країні Рад навіть діти мають моральне право, ще з часів Сталіна, доносити на своїх батьків. Так взаємопідозрювано ми якось живемо, бо Москва не вірить у лояльність добровольців «общого» режиму. Петро хотів писати кіносценарії, молився на Достоєвського, між періодами, коли хтось ішов по пляшку, завжди читав журнал чи якусь модерну книжку, яку щойно взяв у співбесідника. Таким чином поповнював свою ерудицію, тримався на хвилі. Був він із Західної України і навчав нас бандерівських пісень:

Всі землянки засипані снігом,

Де я бачив тебе уві сні,

Твоє ім.’я у лісі перед боєм

Ножем вирізав я на сосні.

Або:

Не пора, не пора, не пора

Козаку москалеві служить.

Носив він у когось позичене пальто і характер мав добродушний, хоча якось порізав побитою склянкою лице своєму однокурсникові, теж вигнаному геологові, Вараві. На вилиці Варави на все життя залишився округлий, не зшитий хірургом червоний шрам. Одного разу Петро привів з собою якогось п’яного чоловіка – провокатора. КеДеБе хотіло остаточно відшити нас від кафе. Насувались часи, коли не можна було зійтися навіть утрьох ні в кафе, ні біля кафе, ні, тим більше, у Спілці письменників, куди раніше був вільний вхід. На дверях поставили міліціонера без погонів і він запитував: «Что вам здєсь надо?», коли ви переступали поріг Будинку літераторів. Від такого прийому зразу ставало нічого не треба, і ти повертався, щоб піти туди, не знаю куди. Цей хлопець, що його привів Петро Битюг із собою, став без ніякого переходу матюкати мене найостаннішими словами. Я безпорадно крутив голоою, знаючи, що коли дам йому в морду, зараз прибіжать міліціонери чи дружинники, як це було з Конельським Анатолієм. Разом з тим я повинен був дати йому в пику, бо він мене ображав, і я відчував, що з чиєїсь намови. Я сказав йому:

– Зайдем у під’їзд.

Він погодився. Ми зайшли у під’їзд кафе Київського. Я поставив портфеля зразу за рогом і без зайвих слів затопив товариша в морду, проте він устиг відскочити, так що я дістав його слабо, але тут же додав ногою в живіт і теж дістав слабо. Тут з якогось балкону на нас почала кричати жінка. Я зібрано повернувся до свого портфеля, а на вході в під’їзд стояв кедебіст у цивільному і добродушно усміхався. Віктор Кордун потім казав мені, що цей молодик стояв на самому розі Хрещатика й бульвару Шевченка, і коли ми пішли в під’їзд, помалу рушив слідом за нами. Після того випадку ми біля кафе довго не затримувались.

Ото під барбамілом я побував зі своїми київськими друзями, а на другий день знову прокинувся у Дніпропетровській божевільні і мені страшенно боліла голова. Уночі снився тяжкий сон, ніби я протискаюсь все глибше й глибше в підземний хід, стінки якого земляні, знаючи, що там, нижче, прохід зовсім вузький. Я можу застрягнути, груди мені стискує земля, страх і задуха. Страх неконтрольований, тяжкий, я лізу головою вниз у невідому, але разом з тим ніби і знайому земляну нору.

Та вранці, хоча мені дуже боліла голова, душа була спокійною, бо я пам’ятов, що Лідія Миколаївна не задавала ніяких підступних запитань. Аж ось після обіду прийшов на поверх санітар Сашко.

– Ну й смішний же ти був під барбамілом, – сказав він мені, – тягнув мене пити каву з коньяком, і Маргарита сміялась, і Лідія Миколаївна.

– А що вона мене питала, щось про сім’ю, про жінку?

– А більше ти нічого непам’ятаєш?

– Ні.

– Потім вона тебе запитала, де ти взяв Програму.

Я похолов. Адже нікому від часу арешту, крім наглядачеві Сашку в літаку, я нічого про Програму не говорив. Сашко-санітар про це міг дізнатись лише під час учорашнього сеансу під барбамілом.

– А що я сказав?

– А ти сказав, що тобі її дали хлопці і ти її передрукував за 50 карбованців.

– А вона не запитувала, хто дав?

– Ні, вона запитала, де ти її подів, але ти замовк і почав засинати, а коли вона тебе будила, тягнув мене пити каву з коньяком. Тоді мимрив щось нерозбірливе, видно, Маргарита перебавила барбамілу.

Хоча мені боліла голова, я радів і в мені все співало. Я витримав, не сказав кедебістам нічого певного, а вони вірять науці. Пізніше Микола Плахотнюк (лікар за фахом) пояснив мені, що барбаміл виключає контроль кори головного мозку і змушує говорити підкірку, але Борис Дмитрович Євдокимов, стріляний горобець з НТС (Народно-трудовий союз), мені говорив, що це не обов’язково для людей, які вживали наркотики, а чи натискували на горілочку. А тут у мене гріх був. Наркотиків я боявся і ніколи їх не вживав, а горілку на волі я любив. Навіть каюсь, що занадто. Це було щось звичайне – час від часу випити, а то й напитись, чи як кажуть на Житомирщині – нажлуктитись.

Маючи час подумати в довгі роки неволі, я зрозумів, що горілка переїдає нерви, як іржа залізо, але тоді я так не думав. На Новий рік поїхав у село Троковичі, в Києві вже всі ховались по норах, не було з ким і випити. Там пішов до тітки Антоськи на іменини і напився до нестями. Прийшов додому, задуха здавила мені серце. Я лише нещодавно тоді прочитав Опільського, де він описує, як давні германці вигукують: «Молот Торра!». І от зараз, щоб видихнути з грудей задуху, яка стикувала серце, я час відчасу кричав: «Молот Торра». Зараз як подумаю, що повинна була відчувати моя мати, бачачи, як мучиться її дитина, напившись як свиня. Хто зна, дехто звинувачує тяжкі моральні часи в тому, що п’є без міри, було й таке. Моральна обстановка для творчої інтелегенції в Києві 1972 року була нестерпна, як то кажуть, жити не хотілося, але в царині вживання горілки таки потрібна якась культура, почуття самозбереження, коли вже без неї не можна обійтися.

Ще цілий тиждень після барбамілу мені боліла голова. Я жалівся на головний біль Лідії Миколаївні, боячись, щоб мені не повторили барбамілу. А ще через тиждень вона знову мене викликала і призначила курс лікування. Маючи на увазі інститут Сербського, вона сказала:

– Щось вони у вас таки знайшли, – даючи зрозуміти, що вона не бачить в мене симптомів хвороби. «Я ж не порушую режиму, не виголошую ніяких ідей, працюю, веду себе слухняно, майже мовчу, – вмовляв я її, щоб вона не призначала мені невралептиків.

– Вам треба пройти курс, бо буде комісія, вас не випишуть, якщо ми не будемо лікувати.

Хоча я знав, що комісія буде ще не одна, але що робити? В’яло текуча шизофренія (можливо здатність людини мислити – це взагалі шизофренія, чи то параноя, приписана інститутом Сербського, висіла на мені. Власне на розсуд психіатрів з інституту Сербського, тут сидів би і М.В. Гоголь, і Ф.М. Достоєвський, і Чехов, і всі люди, котрих інші люди вважають геніальними. Звичайно і Сальвадор Далі, і Ван Гог, і Йонеску, і мій улюблений Амадей Гофман. Здоровий комуністичний інстинкт дозволяє комуністам зачиняти до божевільні всіх, хто думає не так як вони. За Сталіна цей здоровий інстинкт, монополія на справедливість, дозволяв убивати мільйони людей. Те ж саме дозволяли собі, але в меншій кількості, і націонал-соціалісти в Німеччині. Але небезпека в тому, що сам «здоровий глузд» теж може виявитись шизофіренією.

Сьогдні я думаю, чому, власне, я писав комуністичну програму? Тому, що виховані ми були в дусі «єдиного можливого шляху розвитку людства». Ми хотіли удосконалювати, а не відкидати. Думалось, що квазікомунізм у Росії спричинений її багатонаціональністю, одначе в Китаї, на Кубі, у В’єтнамі чи Кампучії – результат той самий, терор, котрий викреслює зі списку тих хто має право на життя, третю, найжиттєздатнішу, найенергійнішу частину населення.

Ця прекрасна ідея рівності і справедливості провокує людей на небачені досі злочини. Невже мільйони невинних жертв з вини комуністів СРСР не закреслять комуністичної ідеї? В чому тут масова шизофренія? Несвоєчасність? Форсування подій? Люди не можуть відмовитись від цієї ідеї тому, що перед ними стоїть дилема, як розподіляти енергетичний ресурс землі, при постійному зростанні населення. Хоча ресурсів потрачених на війни стачило б на те, аби вже декілька раз підряд побудувати суспільство повного достатку. Правда, ніхто не знає, що це таке. Чорт весь час розбещує. Регулювання приросту людей теж аморальне. Розум без емоцій – страшний. Емоції без розуму – теж.

Коли я прибув у Лефортовську тюрму, то побачив, що тюремна індустрія в Москві, як у столиці першої в світі соціалістичної держави, набагато вища ніж у провінції. Треба б знати тим, хто іде на політичну боротьбу проти комуністів, як у них відпрацьована індустрія насильства. КДБ, внутрішні війська, впорядкованіст тюрем – відповідно, беручись до боротьби, треба насамперед мати високу організованість. Клин клином. Лефортовська тюрма, як кажуть, теж зодчество часів Катерини Другої. Була побудована як гауптвахта для офіцерів. Має в плані форму літери «К», що означає «Катерина». За величиною і разом з додатковими приміщеннями , займає цілий квартал. У дворі сучасні приміщення слідчого корпусу і двориків для прогулянок, вифарбуваних світлою жовто-рожевою фарбою. Вхід із двору в центр літери «К». Коли ви сюди заходите, то бачите чотири велетенські порожні промені коридорів, засновані чорними сітками.

У безмежну далеч ідуть двері, двері, двері – дубові, обковані залізними шинами і в кожних дверях менші дверці – кормушка, теж обковані залізом. Все бездоганно пофарбовано і в чотири боки ведуть килимкові байкові доріжки. В центрі ка-подібного коридору сидить мент за столом із телефоном, другий мент стоїть поряд з двома червоними прапорцями і регулює рух в’язнів, щоб не було випадкових зустрічей, коли їх водять на допити. До того ж мент, який веде на допит чи на прогулянку, весь час рипить язиком, як дельфін, подаючи звуковий сигнал. В київському ізоляторі менти ляскають пальцями. Як бачимо, тут є деякі творчі ньюанси. Тюрма має, здається, п’ять поверхів, але над коридорами старовинні перекриття зняті, замість нах під кожним рядом дверей залізні довгі балкони. Щоб в’язень не міг кинутись вниз головою в коридорний колодязь, між металевими балконами натягнуто чорні сітки з вічком таким як у гамаку. Таким чином тюрма порожнинна по вертикалі. Чорні сітки в безмежну висоту в безмежних коридорах захоплюють уяву – породжують містичний трепет. На кожному балконі ходить наглядач, і по залізних східцях і балконах чути різке цокання каблуків тих хто веде, і тих кого ведуть.

Тут весь час ідуть на допит – безкінечна колона допитуваних, тюрма функціонує безперервно, тюрма живе, живе серце СРСР. Тиняючись першого дня в одиночній камері, я подумки складав вірша про неї.

Малюємо плакати і вітрини,

Викрикуєм комуністичні гасла,

А в тюрмах, що звела Єкатєрина,

Гарячі очі політв’язнів гаснуть.


Братерство розвивається на сцені

У найрозкішнішій кремлівській залі,

Коріннями сягає аж до мене,

А я сиджу в Лефортовськім централі.


Тут місце є братам і демократам,

Тут коридори, як проспекти миру,

Читаємо одну газету «Правда»

І не єдиному рядку не вірим.


Нащо нам згадувать Єкатєрину,

Тут в тридцять сьомім кров’ю стіни змиті,

Навчають тут «любити Батьківщину»

І забирають найдорожче в світі.


Сидять тут українці і вірмени,

Сидять литовці і грузини – друзі.

Всі, хто сидить за стінкою від мене,

Живуть в однім Радянчському Союзі.


Приблизно такі думки снувались у мене в голові, коли я вкладався спати. Час від часу в коридорі брязкав засув. В камері було чисто, але вогко. Біля дверей – унітаз. Під стінами двоє ліжок із металевих смуг. Якби це була камера для зеків, то ліжка були б у два поверхи. Десь на рівні мого лоба, якщо я підходив до стіни, було вікно. Стіна в проймі дверей і вікна була товщиною може більше метра і справляла враження міцності і вічності. Неподалік від мене в камері хтось відчайдушно проклинав комуністів, радянську владу, тюрму. Прокльони були істеричні, зі стогоном, схлипуванням, відчаєм, на весь голос, до хрипоти. Ніби там когось катували, а, можливо, годували через силу, щоб не вмер, а жив. Щоб «випив чашу до дна». Коли людина помре, то її вже не можна карати. Комуністи не прощають, вони оживлять, з могили вириють, щоб строк відсидів. Вони зарівнювали могили галицьких стрільців. Цікаво, чий прокльон стане останнім і нарешті переповнить цю бездонну чашу.