Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Мене ж не можна було лікувати навіть за схемою. Нарешті Лідія Миколаївна призначила мені 10 міліграмів галоперидолу денно і одну таблетку тизерцину на ніч. Галоперидол – два рази на день одна велика п’ятиміліграмова таблетка або три менших. Тут я теж вдячний Неллі Іванівні, що ліки були призначені в таблетках, а не в уколах. Перший курс усі проходили в уколах.

У країні з однопартійною системою з диктаторм на чолі держава ніколи не відмовиться від зловживання психіатрією проти своїх політичних противників.

Медсестри просто фізично не встигали робити уколи. На зміні було дві сестри, а надзорка завжди повна. Тобто сестрі за зміну треба було зробити 30 уколів. Від частих уколів шкіра на руках і сідниці ставала синьою і твердою, пробоїна від голки не затягувалась, кров згорталась погано й сочилась, після того, як сестра мазнула по ній йодовим томпоном, спирт, призначений для цього діла, хтось випивав. Усі кальсони на сидінні були чорні від крові, я це добре роздивився, бо мені кожен раз перед лазнею доводилось перебирати чисту білизну і підлатувати там, де це ще було можливо. Отже, коли хворого вже не було куди колоти, його переводили на таблетки, але стежили, щоб він їх ковтав. У цьому велика мудрість формулювання: принудлікування. Під час прийому ліків біля столика стояв санітар із залізним шпателем і казав:

– Роззяв рота, – а тоді порався в роті залізним шпателем, чи ти не заховав таблетку, щоб потім виплюнути. Заховати якось можна було лише тоді, коли доза була малою. А тому що дози були максимальними – чотири, п’ять, шість, десять таблеток за один прийом, можептілу сестра насипала цілу жменю, не рахуючи, приховати їх не було ніякої можливості. Кал хворих був білий від таблеток. Якщо когось ловили на тому, що він не ковтав, зразу ж вели на тапчан і заганяли цю саму дозу під шкіру у м’якоть заднього місця.

Почав і я ковтати галоперидол, а ввечері таблетку тизерцину. Уночі встав до туалету, тільки зійшов на бетонну приступку, щоб помочитись, як мене ніби хтось ударив по голові в ділянку мозочку, відчув у мозочку гарячий зблиск і полетів на бетон навзнак, проте перед самим долом свідомість ввімкнулась, і я обпеся руками об підлогу. Ще мить, і я вдарився б потилицею об кант бетонної приступки. На другий день я пожалівся Валері Петрушевському, що мені крутить ноги, ніби ревматизм почався, чи що? Він мені сказав, що це від таблеток, проте я не повірив. Я звик довіряти медицині й не міг подумати, що пігулки можуть бути злі. Тому я поскаржився сестрі, що у мене, мабуть, ревматизм, бо крутить ноги. Вона дала мені Віпросал – екстрат зміїної отрути, щоб я натер ноги, але Валера мені сказав, щоб я попросив у свого лікаря призначити мені до галоперидолу ще й циклодол. Уранці я не ковтнув таблетку і поніс показати Придибі Володимиру, який від Дев’ятого відділення працював зі мною у одній комічині. Сидів він за спіучасть у вбивстві голови сільради (стояв на шухері), отже був бандерівцем. Йому не дали діагнозу, а признали реактивний психоз і ось вже 14-й рік час від часу возили на суд і назад на спец. Його «подєльніка» вже давно розстріляли, а він все ще боровся за життя, за кожним приїздом проходячи курс сірки з галоперидолом і аміназином. Це завжди пів року посилених катувань.

Крім того, що за цих 14 років він проходив і інсулін, і електрошок, і магнезію. Звичайно, якби він з’їв усе те, що йому за ці роки призначали, він би вже сто разів помер, але, як тільки він зіскакував з голки, зразу ж просився на роботу, на будь-яку, і працював самовіддано й старанно. А в будь-якій установі, особливо в лікарні, де бувають хворі, які не можуть себе обійти, завжди треба хтось, хто робив би роботу за когось, не одержуючи за це нічого. Придиба мав 40 років і був залізний чоловік. Невисокий зростом, сильний, цупкий, з характерним західноукраїнським профілем. Була у нього також внутрішня залізна певність у своїй правоті, у намаганні вижити, вийти на волю, оженитись і ще мати дітей.

На своєму шляху у психіатричках я зустрічав чотирьох бандерівців, і всі вони справляли на мене враження людей чесних, самовідданих, просто кремінних у своїй терплячості, затятості. Я думав над тим, як і кому вдалося їх такими виховати? Чому одна людина бере на себе весь тягар боротьби за волю цілого народу, а друга беззастережно продається окупанту? Божа воля в цьому, а чи те, що зі східної України росяни спустили занадто багато крові в 1922, 1933, 1945 роках?

То ж то українська приказка говорить: «Не дай, Боже, тобі стільки витерпіти, скільки людина може». Вже пізніше в Другому відділенні мені довелося лежати поміж двома терпигорцями, які проходили сірку з галоперидолом і амінозином. Обоє сиділи за згвалтування неповнолітніх. Спосіб у Міши Гуріна був такий. Їдучи на велосипеді через поле, він раз і вдруге наздоганяв дівчину, збивав її переднім колесом, і поки вона оговтувалась – гвалтував. Міша їздив на суд ось вже чотирнадцятий рік. Вже його жертви давно повиходили заміж і мали дітей, відхрещувались і відмовлялись від судових повісток, та коли Гуріна черговий раз привозили на суд, він знову впадав у депресію, потерпілих знову треба було викликати… В тому то і є милосердя і законність радянського суду. Здавалося б за 15 років можна вже вирішити: чи людина симулює і судити її, чи вона справді хвора і не катувати її. Але ніхто не хоче цього брати на себе. Цілих шість місяців після приїзду з суду жертва метається в пітливих кошмарах, цілими днями стогне, плаче, молячи лікаря на обході припинити курс, але, заради того, що хтось десь не взяв на себе відповідальність за прийняття рішення, лікар-пасихіатр бере на себе обов’язок ката, використовує засоби для лікування, як засоби для тортур, щоб змусити злочинця добровільно згодитись на смертний вирок.

Тобто тортури повинні бути такі страшні, щоб навіть смерть жертву не лякала. За це лікар-психіатр на спецу отримує зарплату і відріз шинельного сукна світло-сталевого кольору, адже він офіцер Радянської Армії, а не член червоного Хреста. Над ним стоїть начальник психотюрми підполковник Прусс і начмед, полковник – Валентина Яківна Каткова.

Тут, у Дніпрі, я нарешті зрозумів тезу Фрідріха Ніцше про жорстокість гуманізму.

Час мого сидіння переходтв у фазу безкінечності, і я усвідомлював, що мене вкинуто в канаву з нечистотами, яка вливається брудним потоком у ріку Життя. Я потрапив у покидьки, відходи виробництва людей, бракований людський брухт, звалище зіпсованих біороботів, і мені не дають умерти, бо весь час тримають у надзорці. Каткова (начмед) весь час стежила, щоб політичним не робили ніяких скидок і лікували так, як усіх і вголос повчала, що звичайний хворий, хоча він там убив чи згвалтував, не такий страшний, як політичний, бо політичні бунтують десятки і навіть сотні людей.

Придиба мені порадив намагатись не ковтати таблеток, бо ще невідомо, доки прийдеться сидіти. Але він не пояснив до кінця, як це не ковтати. Валера Петрушевський мені хвалився, що він може ковтати таблетки, а потім їх випльовувати, але хвалився так, ніби на це нездатний більше ніхто. А це був прекрасний спосіб, який я освоїв лише в Казані за порадою Миколи Плахотнюка. А в Дніпропетровську я канав на свій страх і ризик. Я був ввічливий і стримано-запобігливий перед медсестрами, дивився їм у вічі ясними, добрими, безневинними очима, милуючись ними, що лестило. Бездоганно прасував халати; кожному санітарові, який чергував на поверсі, давав із посилки то сало, то згущене молоко чи ще щось, що присилали мої батьки. Раз на місяць вони мені слали посилку. А тут якраз заболів пеньок кутнього зуба. Мене повели в зубний кабінет на перший поверх, лікарем там була вже стара крупна тілом і лицем жінка. Вона заморозила мені десну, розбила пеньок зубилом і вивалила обидва пеньки в два заходи. Болю я не відчув, от лише, коли вона розбивала зуб зубилом, у кабінеті дзенів метал, а Нелла Іванівна, яка саме зайшла, запитала:

– Об що це ви так стукаєте?

Коли втихла кровотеча і стухла пухлина, у мене в щелепі залишилась глибока дірка, куди влазило аж три таблетки. Одну таблетку тизерцину там було леко сховати, трошки прикривши десну язиком, і коли санітар, для годиться, все-таки казав, щоб я відкрив рота, таблетка була захована. Можна було ховати і за передню верхню губу, але всі ці способи були не дуже надійні. Проте, коли медперсонал бачив у мені якусь користь у тому, що я допомагав їм виконувати загальну роботу, яку завжди повинен хтось робити, аби установа функціонувала, ці номери проходили. Зустрічаючись з лікарем, я опускав очі, мав сумний вигляд і погаслий погляд, імітуючи загальмованість. Фактично я не дозволяв собі сміятись в коридорі і палаті, лише прасуючи халати розслаблював лице , коли на думку спадали які гарні спомини, і будучи інколи самі з Придибою в комірчині, ми щиро сміялись, щоб хоч м’язи лиця відпочили від постійного суму. Навіть пару раз боролись. Він жилавий і цупкий, але не міг довго опиратись моєму в’язкому захвату, та й з волі був давніше, ніж я. На співбесіді з Лідією Миколаївною я скаржився, що мені крутить тіло, що пече в мозочку і просив припинити лікування, але вона мені казала, що ще, мовляв, «нєдєльку, єщьо двє», і так ішли дні за днями, так минуло чотири місяці, і Нелла Іванівна пішла у відпустку. Мене викликала Лідія Миколаївна і повідомила:

– Ето лєчєніє вам назначіла Валєнтіна Яковлєвна, начмєд.

– А де Нелла Іванівна?

– Она в отпускє і будєт чєрез мєсяц.

Серце моє впало (начмеда до цих пір я бачив лише здаля), якось треба було дожити до повернення Неллі. Мене зняли з роботи в комірці, забрали верхню одежу. На цей час я вже перебував у робочій палаті навпроти надзорки. Вранці мені дали трисіділ в краплях, у обід – теж, я змушений був випити. По-перше, щоб дізнатись про його дію і не провалитись на співбесіді з лікарем, а по-друге, ще не вмів обдурювати медсестру чи санітара, коли ліки давали рідкі. Санітари, накручені начмедом, стали до мене строгі й стежили, щоб я таки випив. І я це зробив. Тизерцину ввечері я не ковтнув. Вже десь перед вечірньою зміною медсестер бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м’яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались. Звиклий дивитись на себе збоку, я ж письменник, доки біль, щем і страх не заполонили мене, я іронічно встиг подумати, що перетворююсь на мавпу: ноги стають колесом а руками торкаюсь землі. Я попросився до медсестри і попросив її дати мені циклодол. Вона співчутливо на мене подивилась і дала аж дві таблетки. Я ковтнув і пішов упалату, але циклодол не діяв. Ще не встиг засвоїтись. Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулись, коли починав ходити, тримаючись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в’яну, наче полите гасом дерево, і в цих муках у мене промайнула думка:

– Що я повинен їм сказати?

Якби в цей момент мене стали допитувати, здавалось, я міг говорити що завгодно. Але ніхто про це не знав і мною у даний момент не цікавився, давши мені волю спокійно перетравлювати свою отруту. Ніхто не прибіг і не сказав:

– Що ви нам хочете сказати, Василю Федоровичу?

Але ці думки не змусили мене закричати:

– Я більше не буду!

Я промовчав, як завжди, стиснувши зуби, і попросив санітара, щоб відвів мене до сестри. Я майже висів у нього на плечі. Вона глянула на мене і запитала:

– Я вам уколю аміназин? Вам полегшає. Черговий лікар, якого я викличу, скаже те саме.

– Коліть що завгодно, - ледве вимовив я, тим часом мене почало так трясти, що коли я спустив штани і ліг, щоб вона зробила укол, мене вже так підкидало, що санітар змушений був притискувати мене до тапчана з усієї сили, аби вона могла ввести голку. Дотяг мене санітар до палати і я сів на ліжку, а потім звалився і заснув.

Вранці прокинувся дуже слабим. Ідучи до туалету, зустрів медсестру Віру Мойсеївну. Це була літня єврейка з папірним строгим красивим лицем, зовсім сива, чи то волосся в неї було начисто вибілене перекисом водню.

– Ну й налякав ти мене, Рубан, – сказала вона мені. – Ніна (теж єврейка) здала мені зміну і сказала, що тобі було погано. Я зразу не кинулась. Тоді щось мене стукнуло, біжу в палату, ти лежиш блідий як смерть, я до пульсу – пульсу нема. Я бігом по кардіомін. Руки у мене тряслися, поки тобі його вколола, тоді трохи потерла тобі груди і пульс, слава Богу, з’явився.

Я нічого не чув, Віро Мойсеївно, – закотив рукав сорочки і справді побачив слід від уколу, ще й подряпину, свідчення того, що руки у сестри таки тряслися від хвилювання. Подибав я до туалету й жаль мене охопив, що вона мене врятувала. Так не хотілося починати все спочатку. Вже пройшов передсмертні муки від отрути, нарешті забуття, спокій, відпочинок, ніколи не бачити цих гуманних катів. Я був розчарований. Того ж ранку, коли отримував продукти в шафі, там зберігались наші посилки, я впав від ослаблення, і мене занесли в палату. Прийшов терапевт, знову призначив глюкозу в вену, вітміни В-6, В-1, В-12 під шкіру і ще один, як казала Маргарита, дорогий і рідкісний препарат, який навіть на волі важко дістати.

Дніпропетровська лікарня була добре оснащена ліками порівняно з психіатричкою в Казані, на території Татарської автономної республіки, яку курирує інститут ім. Сербського. Ліки там методично розкрадаються. Вітамінів у драже ніколи немає, а випросити курс глюкози в уколах чи вітамінів в уколах майже неможливо. Таблетки від голови, кашлю чи простуди – будь-які, медсестри в Казані акуратно розкрадають і старша сестра добову норму їм видає, а решту ховає у власному сейфі. В Дніпропетровську такої проблеми ніколи не було.

Я не хотів, щоб нормалізувалась робота серця, проте мене лікували, ставили на ноги – живи і радій. Щоб тобі знову призначили галоперидол. Нарешті прийшла з відпустки Нелла Іванівна і, якось зустрівши мене в коридорі, сказала:

– До вас приїхала жінка, – і гукнула до санітара. – Побрийте Рубана, а то в нього побачення з жінкою, – і при цьому усміхнулась. І знову я зауважив, як тоді, коли вона викинула на смітник мій перший лист до жінки, усмішка в неї була чи то з відтінком лікарського цинізму, чи відчуття комічної ситуації в трагічному. Іти на побачення не дуже хотілося. Іти в новій якості божевільного, без надії на швидку виписку. Без надії взагалі.

Коли мене вже з київського ізолятора кедебе мали везти у Дніпро, на прохання родичів, мені організували з ними побачення. На побачення прийшли: батько, мати, старша сестра Світлана і моя жінка Людмила. Перед побаченням майор Колпак втовкмачував мені, щоб я нічого такого не говорив, бо побачення відразу перервуть, те ж саме він казав і родичам. Мої батьки, досить стримані люди, мовчки дивились на мене. Батько запитав:

– Як ти тут?

– Нічого, помалу, – відповів я і не знав про що далі говорити.

Їм пояснили, що, мовляв, ваш син божевільний, ми його судити не можемо, бо ж у нас країна гуманізму. Вони одначе брехали про неосудність, адже за рішенням суду санкціонується формула: «принудлікування», тобто лікування всупереч волі в’язня і волі його батьків.

Позбавлення людини людського статусу – це страшніше ніж вирок. Чого тільки не зробиш заради братерства і дружби з великим російським народом. Вони травмували серце і душу моєму батькові, який був першим комсомольцем на селі, воював на фронті від початку аж до закінчення війни з німцями, все життя викладав у школі історію СРСР, вихваляючи Леніна, Сталіна, Дзержинського, Кагановича, Ворошилова і КПРС взагалі. Вони дорікали батькам, що не зуміли виховати свого сина, а мати заперечувала:

– Він у нас був хорошим і в армії добре служив, а оце потрапив у Київ і з ним таке сталося.

Справді, доки я не потрапив у Київ, я не мав поняття про те, що український народ таки насильно зросійщують і це насильство безмежне за своєю жорстокістю, не має аналогів у всьому світі біологічний геноцид голоду 1933 року, паралельно із знищенням творчої і політичної інтелегенції. Батьки і жінка думали, що я збожеволів уже під слідством, бо на волі я був нормальною людиною. Довір’я до так званої радянчської влади (хоча тут я ображаю слово «ради», адже влада радам в СРСР ніколи не належала, лише це слово прикривало диктат терористичної російської партії) ще було. Тотальна масова дезінформація. Говорять, що божевільний – значить так воно і є. Але моя дружина в плині розмови ні про що все-таки мене запитала:

– Ти не змінився, ти такий, як і був?

– Я такий, як і був. Я такий, як і був, – повторив я два рази.

Батьки сумно і насторожено мовчали, сестра Світлана ридала і схлипувала, а жінка задавала мені оце запитання. На побачення в Дніпропетровськ приїхала мати з жінкою і привезли сина Вітю. Дорогою вони йому, мабуть, казали, що от побачиш тата, але пояснити, чому тато не може приїхати, не могли. Ми сиділи за двома довгими столами, між ними було метр бездонного провалля, порожнечі. Я не був у цей час під невралептиками, тому мав вигляд нормальної виснаженої людини. Дружина була засмагла, здорова, гарна жінка, тільки-но з волі, з сонця, із перехресних захоплених поглядів чоловіків, які завжди крутили головами, провожаючи її пишну пропорційну фігуру, ще і коли я був на волі і ходив з нею по Києву. Я фізично страждав від такої близькості і недосяжності моєї, моєї, колись моєї жінки. І тут був Вітя, мій син, і мені навіть дозволили одну хвилину потримати його на руках. Жінка, яка приймала передачі і керувала побаченнями, порушила статут. Діти, ставлення до них батьків, це щось несвідомо-незбагненне. В усьому терпиш, загальмовуєш себе, щоб твої вороги чи просто люди не бачили твоїх сліз. Але від занадтого напруження щось ламається в тобі, кришться, наче криця об камінь.

Другого дня після побачення Нелла Іванівна викликала мене на співбесіду. Вона, як і я, була вихована у радянському дусі, в кращому значенні цього слова. Попри всі ті звірства, які виробляли кедебісти в застінках при Сталіну, зовнішній наш духовний фасад був оптимістично-прогресивно-задурено-святковим. Істини, яких нас навчали в школі, були заповідями із кодексу будівника комунізму. До її вродженої чистоти і палкої натури це виховання пристало своїм кращим боком. Їй цікаво було захопити мене розмовою про сучасне суспільство, про його проблеми (ніби я за це не отримав «вєчную койку» і можу гутарити на веселих обертах). Тому зовсім щира розмова не виходила, хоча відчувалося сяяння душ поза словами. Не прямо, я намагався її запевнити, що я не божевільний, коли ж вона поставила питання руба:

– Чи вважаю я себе хворим? – я, пам’ятаючи настанову Сашка Пилипенка, казав:

– Так, я психічно хворий, у мене були страхи, я безпричинно ревнував дружину, проте мені здається, що цей стан був загострений досить регулярним вживанням алкогольних напоїв, і коли мене випустять, я більше не буду пиячити.

Ця тирада була для її записів, тут було навіть трохи правди. Тої правди, якої на волі за собою не бачиш, бо живеш, як усі, сном і духом не знаєш, що таке психіатрія, лише інколи між людей піде чутка, коли десь трапилось щось неймовірно страшне, таке, що не вкладається в голові. Пізніше в Казані лікар зачитувала мені записи Нелли Іванівни, і я почув, що вона чесно записувала, що я то визнаю себе хворим, то не визнаю. А, отже, позбавляла мене стану ремісії. Бо ремісія констатувалася лише тоді, коли принудчик, твердо аналізуючи свої вчинки, визнавав себе хворим. Така залишилась пляма на наших стосунках, хоча я їй безмежно вдячний за добро взагалі і за добре ставлення до мене зокрема.

Вона знову випустила мене в коридор. Та невдовзі їй самій у нас на очах довелося витерпіти жорстокий удар по власному сумлінню лікаря. Щойно до нас із суду прибув Сашко Філін. Ще він мав лише приїхати, а про нього вже говорили і говорили з беззастережною повагою, замішаною на страху. Сашко Філін – Харків’янин, високого зросту, атлетичної будови і мав неабияку силу. Десь у бійці в Харкові він зарізав чотирьох чоловік. До цього кілька років лежав у обласній психіатричній лікарні і мав твердий діагноз шизофренії. Очі мав карі з жовтою іскрою – жагучі. Коли він ішов коридором – це був справжній цар звірів, всі нишкли. Зустрів він і мене в коридорі і почав розмову. До мене все життя люди звертаються ласкаво: «Вася». От і він підійшов і мовив:

– Вася.

В його голосі не було страху, проте в розмові зі мною він викладав логіку свого права – жити. Адже в нього був діагноз. Я йому не заперечував, хоча в пам”яті мелькнув приклад Жори-музиканта, в якого забрали діагноз в інституті Сербського. Власне в нього брали аналізи щоб дати йому таку можливість, але це був спец а не цивільна дурка, тут за право жити треба було пройти шлях покути. Я слухав Сашка уважно, не заперечував. У мене теж від його близької присутності жеврів холодок у грудях, проте я тримався як «путьовий», тримаючи на лиці маску повної незворушності. Путьові в зонах – це, як я зрозумів, порядні люди, які ведуть себе стримано й чесно, не дуже блатують, але й не жлоби. Аж ось настало призначення: сірка з галоперидолом і аміназин на ніч. Можливо, якщо б він пройшов цей курс,тоді перевели б на таблетки і почали лікувати років п’ятнадцять. Треба було дати, щоб їхні руки втомилися від уколів у його прекрасне тіло, щоб шкіра на сідниці вкрилась абсцесними шрамами, щоб вени присохли від аміназину, щоб гордий Сашко Філін ходив декілька років і й усі наступні з погаслим зором, заслинений і обісраний, тоді потроху у медперсоналу стала б дозрівати думка, що він поступоо спокутує свій гріх (це і є добровільно взятий на себе обов’язок земного чистилища лікарями-психіатрами). Та й медперсонал свідомо перегодовував нас невралептиками, щоб спокійно жити серед ста божевільних. Але Філін не витримав цієї перспективи. Увечері, коли йому хотіли вмазати амінозин, він не дався. Прибіг наряд ментів, бригада санітарів, проте Сашко побив шибку, узяв у обидві руки і в зуби по шматку скла і ощирився. Всі відступили і залишили його в спокої до ранку. Це була перемога на одну ніч, а через добу його смикнули на етап. І Нелла Іванівна поїхала слідом із паперами, у яких із Сашка було знято діагноз. Вона ішла проти закону, який не судить хворих, але заспокоювала своє сумління тим, що він небезпечний. Говорили потім що Філіна розміняли. Пізніше у 12-му відділенні я жив у одній кімнаті з таким собі Ванею, котрий був високий, мав голубі очі і дуже лагідну вдачу, пройшов пресовий курс і ходив працювати на кухню: будучи в армії, він завалив з автомата дванадцять товаришів солдатиків.