Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Елла пішла, і знову я залишився сам в ізоляторі. Вже десятий місяць я митарився по ізоляторах. В київському ізоляторі КДБ я пообіцяв підполковнику Сапожнікову, що зганьблю його і його контору на весь світ. Тоді за підсадку зі мною сидів молодий хлопець Сашко. Вішав лапшу, що біля Рафалівки ще й тепер виходять з лісу бандерівці і пострілюють в бік зони. Взагалі він був хлопець веселий, не нестерпний. Ось забряжчали в коридорі відра, значить несуть вечерю, ось долинають якісь удари, крик, потім божевільний зойк і регіт. Сашко мені пояснює, що це кричить Усольцев. Він утік з особливого режиму десь у Сибіру, «замочивши» двох охоронців, перейшов кордон і ще вбив трьох угорських прикордонників. В Угорщині йому присудили повішення, тепер ще буде суд в СРСР. Беру на віру. Після вечері, коли спати ще рано, граємо в доміно. Один з наглядачів, ми його потім примітили, невисокий, з блідим водянистим чисто виголеним лицем, узяв собі за звичку гучно пердіти під нашими дверима. Мабуть це був ще один спосіб принизити нашу гідність. Наглядач, чи як вони себе делікатно звуть, контролер, повторював такі вправи кожну свою зміну. Я почав обурюватись вголос. По децибелах мент міг потрапити в книгу рекордів Гінеса, якби його послати на міжнародні змагання ментів-пердунів.

На моє голосне ремствування наглядач відкрив кормушку і засичав:

– Тішє говорітє!

Я закричав на все горло:

– Свині паршивів, сволочі паскудні!

Хтось швидко відійшов по коридору від наших дверей, а наглядач знову засичав:

– Тіше!

Так ще один мент на мені заробив «поощрєніє», а вранці мене викликав підполковник Сапожніков і сказав, що це виробляв один зек, якого вже десь перевели. Це була брехня, адже камери і коридор прослуховувались з караулки. Я йому не повірив і заявив, що за таку наругу зганьблю їх на весь світ. Очевидно я ще якимсь чином думав, що в них є совість. Тепер оце я дотримую свого слова, хоча для цього треба було вижити, бо я ще їхав туди, а не назад. Колпак час відчасу просив у прокурора продовжити для мене термін слідства, і воно тягнулося до безкінечності. Одного разу в коридорі знову почулися вигуки:

– Слава Україні, слава Світличному, слава Сверстюку, слава Україні!

Потім настала гнітюча тиша. Ця тиша тисла на мене, на нас. І цей відчайдушний крик, ніби прохання про допомогу. Я закричав на повний голос:

– Тримайся!

Менні здалося, що мене почули, принаймні самому стало легше. Потім, коли ми з Миколою Плахотнюком сиділи в Казані, він сказав, що то він кричав, але мого поклику вже не чув. Мабуть, тоді, як я кричав, його вже тягнули по східцях униз, до карцеру.

На одному з допитів майор Колпак, без ніякої попередньої словесної підготовки, показав мені фотографію мого сина. Я був настільки зосереджений на внутрішньому спротиві і на ворожому ставленні до кедебістів, що ніяк зовнішньо не зреагував. Але після якоїсь паузи попросив майора дати мені потримати ту фотографію. Проте він не дав, а заховав її в папку. Цей жест був розрахований на шок, бо слідство вже тягнулось сьомий місяць, і моя душа була досить натомлена. Але я твердо зарубав собі, що на волю мені дороги нема.

Слідчий тим часом повідомив мені, що моя жінка не мирить з бабою і просить побачення зі мною. Якусь мить я вагався, хотів відмовитись від побачення, але зваживши на те, що жінка з бабою не мирять, дав згоду. Думав порадити їй жити з бабою мирно, адже нема кому глядіти малих дітей, хоча я знав, що коли дві баби загризуться в одній хаті, то їх вже ніхто не помирить. Підсвідомо я здогадувався, що це побачення затіяно, аби вивести мене з рівноваги, а я не хотів розслаблюватись, хотів витримати боротьбу, внутрішньо виважував свої душевні сили.

І ось одного прекрасного дня майор організував мені цей спекталь. Мене смикнули на допит, і коли я заходив у слідчий кабінет, побачив, що за одним із столів сидить моя жінка, або як кажуть у селі безособово: моя. Красива як кіноакторка Мерлін. Коли я ще був дома, вона не ходила в перукарню, а я її підстригав сам, бо за малими дітьми не було коли вчащати в Київ. Тепер же вона завилась у перукарні, підтягнулась, трошки схудла. Вона була прекрасною жінкою 29-ти років, яка ось вже сім місяців не спала з чоловіком, від чого в очах з’явився жагучий блиск, у рухах манірність і артистичність, бо жінка без чоловіка внутрішньо мобілізується, щоб запопасти собі іншого. Це в неї несвідомо. Ми дивились одне одному в очі і фізично переживали любовний голод, близькість, далекість і неможливість бути разом в одній постелі, ніжитись, тертись, лоскотатись, цілуватись і знемагати від самовіддачі. Як ми підходили одне одному! Кохатись я тоді міг стільки, скільки могло витримати серце. А молоде серце – це дивовижна стосильна машина. Навіть майор Колпак – відморожені очі, і той витримав паузу, щоб зразу не починати протокол.

У кімнаті був ще один чоловік, років двадцяти п’яти, можливо на випадок що я вибухну. Жінка трохи зкованим голосом почала розказувати про дітей, про незлагоди з бабою. Я вмовляв її, щоб мирились. Нарешті вона вимовила фразу, заради якої старався майор:

– Якщо ти можеш полегшити свою долю, то зроби це заради дітей.

Я почув цю фразу, але не зупинився на ній, і ми ще говорили. Я знав що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді все це? Так кедебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1940, 1947 роках і так далі, аж до мого арешту в 1972 році. Задурений і невідаючий, я жив щасливим рослинним життям, але коли названі дати увійшли в мою свідомість, то даремне Колпак мене переконував, що Світличний і такі, як він, знівечили моє життя. Я був переконаний, що свій вибір зробив я сам.

Вже як майже всіх, кого мали забрати в 1972 році, забрали, раптом випустили Івана Дзюбу, і я з ним випадково (це тоді я подумав що випадково) зустрівся на Володимирському базарі. Тоді в газетах вже було покаяння Миколи Холодного і ще когось. Я тоді сказав Дзюбі:

– Тільки не каятись.

– Про це не може бути й мови, – він мене запевним і невдовзі в «Літературній Україні» з’явилось його покаяння. Який це був удар для нас усіх, по нашій вірі у Справу. І от ми, менш тоді відомі, а, може, й зовсім невідомі, повинні були показати, що українці – це не лише запроданці і посіпаки, як нас у цьому переконувала тотальна масова московська пропаганда. Виходило, і це вже був сильний стереотип нашої свідомості, що всі, хто будь-коли в історії боролись за волю України в часи російського поневолення, продавали і зраджували український народ. Треба було чиєюсь кров’ю поновити образ українського патріота, якого не можна купити ні за яку ціну, навіть, якщо поставити на карту життя.

Через якийсь мовний період Людмила повторила фразу, втовкмачену їй майором Колпаком, хоча вона мене знала краще від майора. Пізніше вона мені розказала (через шість років), що перед побаченням запитала майора:

– Як він там?

– Мовчить, – відповів майор.

– Тоді нічого не буде, він дуже впертий, – вона йому відповіла. Виявляється, вона знала мене краще, ніж знав я себе. Бо я не певен був, що витримаю. Почуття повноцінності у мене з’явилось лише тоді, коли я все це перетерпів і з підірваним здоров’ям вийшов на волю. Отже вона повторила:

– Якщо ти можеш полегшити свою долю, то зроби це заради дітей.

– На жаль, нічого зробити не можу, – сказав я і додав, – ти мене знаєш. У мене залізна хватка, якщо ти вийдеш заміж, а я повернусь, то я заберу тебе.

Десь посеред цього допиту мені страшенно захотілось посцять, не можучи далі терпіти, я попросився в туалет. Майор Колпак звернувся до жінки, щоб вона почекала, але вона теж заявила що хоче в туалет. Колпак хотів вести мене, але молодший кедебіст відмовився супроводжувати мою жінку (залишки сором’язливості, у 1989 році, перед розвалом СРСР, я впізнав його у велелюдді біля пам’ятника Шевченку 22 травня. З рацією в сумці він командував усіма «військовими в цивільному», на лиці непримиренність і ворожість, на той час совість у нього вже остаточно вивітрилась, я навіть хотів торкнути кедебіста за плече, що от я, мовляв, вижив і знову стою біля пам’ятника, але я стримався). Він повів мене, а Колпак мою жінку. Після того побачення, я довго бігав по камері, мов ошелешений, а на другий день написав вірш із другого боку листка, на якому я малював голих жінок із стрункими ногами і виразними округлостями:


Поміж нами сексоди і слідчі,

Двері з засувом, грати в вікні,

Обіймає підступливий відчай,

Облітають знекровлені дні.


Б’ється в спомині тіло знадливе,

Як була ти моєю лише,

Як були ми обоє щасливі,

Тому свідок пригаслий торшер.


Дні в розлуці зростають у роки,

Стане хтось поміж нами чужий,

Ти заплачеш, бо вирок жорстокий,

Не моя ти, я більше не твій.


Будуть дні, що висушують очі,

Будуть ночі, що кличуть у сад,

Буду думать про тебе щоночі,

Інший хтось буде тебе втішать.


Дні минають, а грати на місці,

Як зцілити надію свою,

Як заснути в залізній колисці

З ніжним словом на серці – люблю.


Утішаю себе всепрощенням,

Утікаю від себе у сни.

Хай лишається мрія священна

Для моєї й твоєї весни.


Аркуш із віршем я віддав співкамернику, а текст запам’ятав. Невдовзі нас розвели. Десь за день перед тим, як мені зачитали постанову про те, що мене мають везти на психіатричне обстеження, у нашому коридорі з’явилась наглядачка. Треба було думати, що на нашому поверсі поселили жінок. Чергувала ментовша на пару зі своїм чоловіком. Вона була білява, носила гарну високу зачіску, гарненька з лиця, з гостреньким носиком. Я ніяк не міг звикнути до думки, що така гарненька жіночка пішла на таку роботу. Інше діло, якби це була якась стара мегера. Але робота була не важка, добре оплачувана, правда, доводилось мало спати в нічні зміни, а так – ходи собі з ключами. Хоча така ментовська сім’я – щось ніби аморальне.

Правда, в СРСР всяка робота почесна, лише б це все задля побудови комунізму. Скільки людей (слово «людей» тут недоречне, але де замінник?) працювало виконавцями вироків – мільйони розстріляних. Але працюючи наглядачкою, треба було робити шмони жінкам: роздягати наголо раз на тиждень, казати щоб нахилилась і зазирати, а то ще й полапати чи не заховано в щілину гроші чи лист, стежити, щоб ковбасу давали лише покраяну на малі шматки. Кажуть, що жінки в неволі нестерпніші ніж чоловіки. Але поет у мені жив завжди, десь в окремій коморі серця, чи що? Знаючи з розмов і життя-буття та й з книжок про жінок багато чого, я завжди ставлюся до красивої жінки як до дива, квітки, князівни, володарки, навіть Богині. Майор Колпак, попри поседеньок зі мною, працював із моїми записниками, знайомився з телефонними номерами. Якось на допиті він із заздрістю заявив, що всі жінки, телефони яких йому трапились у записнику – красуні. Звичайно не з усіма записаними там жінками пощастило мені кохатися, але я був полещений, що кедебіст із зарплатою 500 карбованців заздрить мені – вічному студенту. Поет завжди нашкрібає на пляшку – де вже йому до шику .Отож до того, що гарненька жіночка працює наглядачкою, я не міг звикнути, але завжди, коли йшов на допит чи нас водили до туалету (о проза), несучи поперед собою парашу, я милувався нею.

Десь післяобід мені прочитали постанову про відправку на психіатричне обстеження, я ще заперечив, що майор не спеціаліст, тому не має права мене підозрювати в ненормальності і запропонував, щоб мене везли на обстеження на пару з майором. Як тільки зайшов у камеру з допиту, коридорний гаркнув у кормушку:

– Рубан, собірайся с вєщамі!

Це могло бути і переведення в іншу камеру, в’язням наперед нічого не кажуть. Але на цей раз у камеру разом з двома наглядачами зайшов і сам підполковник Сапожніков і сказав, що «ето нєобходімо». Я не міг зрозуміти, що саме необхідно, коли наглядач Сашко акуратно надяг на мої руки наручники. Говорили, що це англійський браслет із тонкої неіржавіючої сталі (не якісь там ковані царські кайдани) – імпорт. Я сидів у малесенькій камері, де вміщувався лише стілець, милувався наручниками і чекав, коли мене поведуть далі. Якщо несамохіть поворухнеш руками, зубчик перескакує і наручники починають поступово передушувати руки. Менти застосовують їх для тортур, нарочито смикаючи за ланцюжок. Задуха від обмеженого простору (камера 1 м на 1 м) тисла мені груди.

Колись, вже пізніше в Дніпропетровській божевільні, я сперечався зі своїм кентом Іваном Лунишиним зі Львова про те, чи бувають менти хороші і погані. Я казав, що всі менти це менти, а Іван говорив, що менти є хороші, а є погані. Іван мав слушність. Добрі люди трапляються скрізь і серед наглядачів також. Без добрих людей мені не вдалося б вижити. Якби всі були такі, як Елла чи Каткова В.П. – начмед Дніпропетровської божевільні, ні про яке виживання не могло бути й мови. Але Добро в світі є. Апокрифічні Правда і Кривда ходять по землі. От і з цієї трійці ментів, що супроводжували мене на експертизу в Москву, Сашко був мені найсимпатичніший. Це був молодий хлопець високого зросту, атлетичної будови. Гарне кругле правильне лице і чорне кучеряве волосся коротко підстрижене. Стукачі говорили, що він навчається на юридичному факультеті в університеті. Завжди він дивився привітно і ледь посміхався. Одного разу, ще в ізоляторі, я його запитав, що це за орден у нього на грудях, і він, підморгнувши, із взаєморозумінням смішливо сказав: «Це за Чехо-Словаччину». Пам’ятою, я дуже переживав за чехів, коли туди вступили війська СРСР. Ніяк не вірилось у ворожість чехів. Коли мене нарешті вели коридором до виходу, якраз зустрілася і згадувана наглядачка. Мої очі зразу заграли, я витягнув руки вперед, щоб вона бачила, як блищать на моїх зап’ястках дві крицеві змійки – наручники. Але їй те було «нє в діковіну», вона вірила в те, що я божевільний і небезпечний. Даремно я старався. У такій німій сцені я проминув її і в супроводі підполковника Сапожнікова та трьох наглядачів вийшов у внутрішній двір КДБ, пройшов повз дику яблуню, яка кущем витикалась із асфальту під стіною. Вона вже почала зеленіти, бо тут був затишок і припікало.

Ми сіли в чорну «Волгу». Мене як пана везли в аеропорт Жуляни, ще не довіряючи звичайному залізничному етапу. У Київ приходила весна. Дерева зеленіли ніжними бруньками, які вже скинули з себе коричневі кульочки, але листочки ще були загорнуті в бруньки. «Волга» линула по Володимирській понад оперним. Було сонячно, вітряно, це я запримітив, затиснутий з обох боків на задньому сидінні у наручниках, по тому, як маяло червоне літнє плаття на красивій жінці біля оперного. Хоча погода була вогка і земля ще не дуже прогрілася, проте дехто з нетерпеливих киян вже скинули пальта і плащі, завжди є такі, хто випереджує події.

Мене вивозили з Києва, щоб і надалі він був покірливим, безмовним, щоб цей народ на дереві ріки Дніпро втратив свою мову і зник в захланних застінках Москви. Тільки поневолені народи можуть зрозуміти, як вдаряє по серцю українця кожна нова російська вивіска, назва вулиці, новий пам’ятник Петру Першому, Леніну, чи меморіальна дошка Постишеву – найбільшим катам українського народу, перелік яких треба нарешті укласти в окрему книгу. Оце державне російське лицемірство, яке переросло у світову спекуляцію ідеєю комунізму з метою загарбання всього світу, цей інтернаціональний обов”язок загарбництва, цей пісок у самому серці України – Києві. Київ великий, тому для прикладу візьмемо лише шматок вулиці від парку Піонерів і до майдану Льва Толстого. Арка Дружби народів, яку ми називаємо російським Ярмом, тоді площа Ленінського Комсомолу і нього впадає вулиця Кірова, тоді Героїв Революції, тут же музей Леніна – аля зіккурат, потім Майдан Жовтневої революції і в нього впадають вулиці: Постишева, Калініна, Жовтневої Революції і гігантська фігура Леніна, який, наче завойовник із готелю «Москва», веде за собою яничарів з гвинтівками (три менших фігури) і з ними голод 1922, 1933, 1947 років. Тоді вулиця Карла Маркса, Свердлова, Леніна, знову біля Бесарабки пам’ятник Леніну, вулиця Червоноармійська. З цього всього інтервенційного намулу виділяється лише провулок Т.Г. Шевченка та вулиця Грінченка, які впадають у майдан Жовтневої революції. Можливо до історії України якийсь стосунок має Володимирський узвіз, проте скоріше теж мінусова позначка інвазії чужої релігії в українську душу.

Наглядач Сашко, мабуть, був старшим над групою з трьох ментів, бо коли ми приїхали до аеродрому, почав прилаштовувати мені на руки плаща, щоб не було видно наручників. У мені закипів німий протест проти того, щоб ото заходть в аеропорт та інтелегентно з плащем на руках. Я відсторонив двома руками плащ (наручники два рази клацнули, передушуючи шкіру і м’язи – добираючись до кістки), виставив руки вперед, щоб усі, хто був поблизу, бачили наручники. Вечоріло. Якийсь хлопець і контролер біля вертушки побачили ті наручники. Контролер подивився на мене злякано-здивовано, мабуть, думаючи, що я таки небезпечний бандюга, коли мене в наручниках супроводжує троє в цивільному і один підполковник у військовій формі. Мене вантажили в літак тоді, коли пасажирів ще не було біля трапа. Попереду сіло двоє наглядачів, а ми з Сашком на крайніх сидіннях позад них. Сашко тицьнув мені в руки яийсь барвистий журнал, тримаючи який, знову ж таки я приховував наручники. Підполковник Сапожніков провів нас лише до трапа. Я запитав Сашка, що було б, якби я закричав. Він мені пояснив, знову добродушно посміхаючись, що у них є спеціальна груша, яку мені запхають до рота. Мені стало огидно від такої перспективи і я запевнив Сашка, що кричати не буду. Я лише завпитав його, скільки мені дадуть.

– А в чому тебе звинувачують?

– У написанні політичної програми.

Він сказав, що дадуть років 6-7 і п’ять висилки. Я й сам так думав, але мене непокоїло перекваліфікування моєї статт майором Колпаком на 15 і 5, душа від такої думки помирала в тілі. Коли літак відірвався від землі, Сашко зняв з мене наручники, і хоча підполковник Сапожніков залишився в Жулянах, пожартував:

– Так, щоб підполковник не бачив, бо буде сварить.

З усіх трьох лише він говорив українською.

Я сидів біля ілюмінатора і дивився на купчасті хмари, які вкривали замлю, наче настрижена брудна овеча вовна. У прогалинах виднілися села, хутори, рівненькі просіки в лісах. У салон я майже не дивився, мене вабив небесний простір, воля. Стіни ж і люди вже достатньо мені обридли.

Приземлились ми вже поночі. Почекали, доки всі пасажири вийдуть і вийшли на порожнє велике асфальтове поле. У Москві на ніч брав добрячий морозець. В тій частині асфальтового поля, куди мене вели, не було ні літаків, ні ліхтарів, ні маши, лише рівне поле і легка поземка щулилась до землі при світлі дальніх ліхтарів. Наші підбори різко клацали по промерзлому асфальту і нарешті в кінці поля під загорожею я побачив машину. Від неї назустріч рушило дві постаті. Ми ішли, один наглядач попереду, я посередині і двоє позаду. Тут я вперше познайомився з УАЗом, обладнаним під тюрму на колесах. Я тут хочу зауважити, щоб Міжнародна амністія, котра бореться за права ув’язнених, звернула увагу і на наручники які перечавлюють руки, і які менти застібають на жертві і заспиною і під ногою, а зубчики перескакують, і на цю машину. Коли в’язень сідає там у «кишеню» – коліна впираються у залізну переборку, спина теж, а над головою 10–20 см простору і малесенький душник. Нема ні вікна, ні світла. Таке враження, ніби ти живцем похоронений у залізному ящику, де не можна встати, щоб розпрямити кістки. Правда, мої менти-землячки знали, що така «кишеня» гнітить. Коли я вмостився, вони не зачинили дверей в бокс і дали мені закурити. Я вдячний їм за ті моменти людського співчуття, які вони до мене виявили, хоча „по уставу” могли цього не робити. Так вони завезли мене у якусь московську тютму – Бутирку чи Петровку – і здали. Мене помістили в етапну камеру. Наглядачі, які приїхали зі мною, ще раз пройшли перед моєю камерою, з рушниками через плече під душ, побажавши мені всього доброго, і я їх більше не бачив. У душі у мене, як це не гірко чи смішно, залишився сум за земляками, хоча вони й посіпаки. Я був чужий у Москві.

А пам’ятаю, я їхав через Москву із армії у відпустку. У парадній військовій формі, начищений молодий сержант. Я був захисником, воїном, другом. Тепер же я був ворогом. Коли я кинув на тротуар у Києві жменю листівок, я відчув, що переступив якусь межу. Москва втратила у мені одного свого вірного захисника.

Почуття обов’язку для мене понад усе. Як їздили ми з Ярославської області на Україну за молодим поповненням для сержантської школи, привезли новобранців на станцію, яка була від Переславля-Залєского за сорок кілометрів. Колись купці-старообрядці заплатили добрі гроші, щоб поїзд – диявольська машина – не ходив побіля їхнього благочестивого міста, у якому було 35 церков і 7 монастирів. Тепер вони були всі занедбані, а в монастирях зберігалися овочі для військових частин. Прибули ми на станцію в другій половині дня. Командир частини, щоб показати новобранцям, що служба це не мед, не дав транспорту, і ми рушили пішки. Була зима, новобранці з України, одягнені не дуже як для сорокакілометрових зимових походів. Тих хто падав підбирали в машину, але десь серед ночі ми дійшли і увалились у казарму. І тут ловить мене старшина за рукав, у казармі чомусь не було світла, і каже:

– Рубан, постой возлє тумбочкі. Всє уставшіє с дорогі. Мало лі что, будут спать как убітиє.

Це була глуха Росія, не було доокіл банд розбійників. Я теж тільки-но з усіма пройшов сорок кілометрів, а у вагоні ми потихеньку пиячили «всю дорогу». Але я став біля тумбочки, поряд з ящиком у якому зберігався боєзапас для ста автоматів, які були поруч в дерев’яних пірамідах, а всі завалилися спати. Боже, як мені хотілося спати, я падав, хапався руками за підлогу і вставав, упирався головою в стіну то в одну, то в протилежну, але я не заснув, бо охороняв не знати від кого сон сотні чоловік.