Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Тепер от ця Москва, вона велика й сильна, вона вже стратила не одного вірного, ще й чиновнішого. Тепер я зичу їй долі Ніневії, і вона ще заплаче, а поки що моя черга плакати. Сліз я соромлюся, в дитинств мати інколи періщила мене гіллякою зопалу одламаною з ближчого дерева, але вона казала, що я ніколи не плакав, лише, зціпивши зуби, повискував. В кінці слідства майор Колпак казав, що здригається, коли дивиться в мої очі.

Потім мене повели під душ, видали кліфт і поселили в камеру самого. Вранці мене знрову запхули в «кишеню» УАЗика, але вже хряпнувши залізними дверима і повезли безкінечними вулицями Москви. Душа моя стала нестерпно боліти і напав страх, що вони забудуть мене тут і десь підуть, я довго мучитимусь скоцюрбленим у цьому залізному ящику, доки помру, адже тут не можна ні встати, ні повернутись, ні нарешті «протягнути ноги». Груди стисла задуха, з’явилось відчуття що грудна клітка лопне, я ледве стримувавсь щоб не закричати не своїм голосом, а ми все їхали, їхали і їхали, повертали, об’їздили і нарешті приїхали. Ми приїхали у славнозвісну Лефортовську тюрму. Але про це згодом.

Зараз до мене в інфекційний ізолятор зайшла Ельза, терапевт і ще один терапевт – світило міста Дніпропетровська. Аналізи на жовтуху не показували, і цей терапевт вирішив, що у мене запалення жовчних шляхів. Після цього візиту мене вивели з ізолятора і повели не в П’яте відділення, де мені був знайомий Борис Ковгар, а у Восьме, де завідуючою була Нелла Іванівна Слісаренко. На неї молилися всі принудчики. Це відділення вважалося найкращим (з погляду хворих) у всій Дніпропетровській тюрмі-божевільні. Доля готувала мені в Дніпропетровську (зеки кажуть у Дніпрі) м’яку посадку. Кожен день я молився, і Богиня мене почула.

Десь в кінці бесід з майором Колпаком, я заявив йому, що мене вже не цікавить політика, мене цікавить релігія. Колпак сказав:

– Ти і з релігією хочеш зробити те, що зробив з політикою.

Я промовчав, але я справді тоді почав шукати шляхів до віри, української, віри в Берегиню. Ще довгий і важкий був шлях моїх пошуків, але до арешту вже був написаний перший, дуже малий за обсягом, варіант. І молитва вже була зі мною, в першому варіанті вона звучала так:

Княгине-Берегине-Україно,

спаси і помилуй мій народ, мою сім’ю

і мене, твою рідну дитину,

порятуй мене від Зради і Манії,

допоможи мені прожити з честю

і вмерти благополучно.

В остаточному починається словами: «Бережа, Ягна-Дивна-Жива…» і далі за попереднім текстом. Цю молитву я повторював у найтяжчі хвилини і кожен день перед сном. І Бог явив своє перше Диво, я потрапив у найкраще відділення Дніпропетровської психіатричної тюрми, прожив у таких тюрмах шість років і два місяці і при ясній свідомості вийшов на волю.

Хворі називали Неллу Іванівну мамою, хоча їй було лише десь за 30 років. Мене помістили в надзорку. Восьме відділення на третьому поверсі головного корпусу. Надзорка єдиним великим вікном виходила у внутрішній двір, крім того ще була Велика палата і Робоча. Туалет, комора, маніпуляційна і ординаторська. Надзорка вміщувала десь із 18 ліжок, які стояли попарно. На парі ліжок спало троє. Прохід між двома рядами теж був заставлений трьома ліжками торцями до вікна. Тому в палаті було два вузьких проходи, де можна було ходити лише обережно переставляючи ноги, щоб не тертись ними об ліжка. Мене поклали на другому від вікна ліжку, кілька шибок у вікні було вибито для вентиляції.

Під самим вікном жив Сашко Пилипчук, що перебував тут за хуліганство ось уже п’ятий рік. Про нього говорили, що він спалив власну хату, вдарив учительку і жив у лісі, носячи біля бока німецький тесак. Праворуч від мене лежав Коля, який нібито убив свою тітку. Він був крупний тілом і мурий лицем, весь час усміхався сам до себе дебільною замріяною посмішкою і виваливши х… відкрито його ганяв. У ногах у мене на панцирному ліжку жив Валера Петрушевський з Донеччини, який когось у зоні обшахрав, обігравши в карти, і згвалтував, а в того бідоряки віднайшлися могутні кенти чи земляки. Одне слово, Валера, щоб не вбили, ломонувся в БУР, а потім почав видавати з себе Ісуса і ломитись на дурку, бо в зоні його чекала смерть. Міг він також досить вірогідно імітувати напади чорної хвороби. Одного разу він мені демонстрував такий напад, і я, признатися, подумав аби те придурювання не перейшло у справжню хворобу, аж смердюча піна виступила у Валери на губах. Навіть на прогулянку Валера не ходив, боячись помсти, і жив лише в надзорці. Ще до мого приїзду, із зони таки приїздила бригада, щоб його вбити, і були ті хлопці приловили Валеру в дворі, але йому вдалося вирватись, з того часу він жив у надзорці. Валера боявся що і на волі до нього прийдуть, але коли закінчувався його 8-річний термін за першим вироком, почав писати Неллі Іванівні записки про свою симуляцію. Вона його виписала, але невдовзі з Дніпропетровської обласної цивільної дурки прибув Гусь і переказав, що Валеру дуже побили на обласній, але не вбили, вдалось йому знову вислизнути, і він десь утік, переховується на волі, його шукають санітари. А тоді на спецу він справді боявся, бо часом розказував, що коли потрапить додому, то заведе отруйних змій для охорони. Чи лікарі, чи менти приносили Валері книжки і він весь час читав. Далі до дверей, теж на панцирному ліжку, на проході, лежав Толя Титаренко. На волі, з компанією таких як сам, водив на квартиру молоденьких дівчат і гвалтував під загрозою ножа. Коли Нелла Іванівна заходила з обходом, то інколи запитувала:

– Ну, Толю, коли поїдеш на суд?

Він відповідав:

– Я дурак, – і при ній намагався дрочити, але член від таких постійних вправ лише припух і не вставав на повну силу. Одного разу, коли ми шикувалися, щоб іти на прогулянку, Титаренко мені сказав:

– Твоя жінка там ї…ся, а ти тут сидиш.

Я вдарив його в лице, прада, без розмаху, але в тисняві не встиг відхилитись, і він теж дістав мене в лице. Битись він не вмів, кулак загортав по-жіночому, не підгинаючи великого пальця. На цьому й закінчилось, бо ми боялися, щоб сутички не побачив медперсонал – бо зразу сірка, але я ще деякий час відчував з огидою дотик його задроченої руки в себе на лиці. Та й не певен я був того, чи треба так чітко реагувати на таку образу, адже постійний камінь затамованих ревнощів лежав на душі. Чекати невідомо скільки не днів, а років і бути вірною – це протиприродно. Аж біля дверей у цьому ж ряду лежав Коля-шахтар, що порізав своїх дітей і жінку, був травмований під час аварії в шахті. Весь час сам собі розказував, як він взяв ножика і т. д. Це було тяжко слухати. З моєю вразливою уявою минав деякий час, доки той чи той жахливий епізод вдавалося стерти чи бодай притлумити в уяві. У другому чи то вже третьому ряду під протилежною стіною лежав Толя Торянік, кандидат фізичних наук із Харкова, здоровий тілом лобур, від аміназину він кайфував. Сестри роздавали драже аміназину в гумових рукавичках, а хворі його їли постійно. Торянік сидів за те, що водив на кладовище дівчат і там, катуючи різкою, змушував брати в рот. Поряд з ним лежав чоловік, який досиджував свої п’ятнадцять років, збожеволівши вже в зоні. Санітар інколи запитував його для розваги:

– Василь Тимофійович, за що сидиш?

– За те, що вбив врага народа, йобаря своєй жєни, – відповідав він завжди однаково й чітко, а ми сміялись. Коли ми писали листи, а робилось це організовано раз на тиждень, нам видавали ручки й папір, він весь час писав листа у Верховний Совєт СССР. Ми йому завжди радили приліпити марку, бо лист не дійде, але він серйозно відповідав: «У ніх там срєдств хватіт». Далі лежав Удовиченко, який постійно говорив сам із собою і галоперидол йому вже не допомагав, хоча з рота постійно текла слина, голова від побічної дії галоперидолу була завернута майже назад, і він весь час смикався, але галоперидол всетаки не міг виключити його говорильню. Потім лежав Мельник, який спалив колгоспного млина і їв усяких комах, яких йому приносили санітари, головно тарганів. Був тут ще один Мельник Гриша, про якого всі казали, що він закінчив шпигунську школу за кордоном. Зараз це була глибоко залікована особина з байдужим поглядом, хоча інколи його очі зблискували голубим лютим вогнем. На самому крайньому ліжку ліворуч лежав Петя, худий і нещасний, чисто символічно прив’язаний до ліжка, бо в нього була реакція на лікарняну і військову форму. Він підхоплювався і піднімав худий невеличкий кулачок, коли заходив хтось із обслуги. Це було скоріше смішно, ніж страшно, бо він ледве тримався на ногах, але його прив’язували, за це він лаяв обслугу як тільки міг, що веселило санітара, який у накрохмаленій курточці постійно стовбичив у дверях надзорки. На чергуванні було завжди два зеки-санітари: один стояв у надзорці, а один водив на процедури. Один мент (прапорщик) чергував на поверсі, де розміщувалось два відділення. Він або куняв десь у кутку на стільці, а чи жартував з медсестрами біля маніпуляційної.

У надзорці хворі поступово змінювались, кого вели у Велику палату, кого переводили назад у надзорку, в зв”язку із загостренням хвороби. Був ще у нас Конячка (кличка). Він майже весь час стояв біля санітара, той давав йому лащі, Конячка кивав головою як кінь, а всі сміялись. Сидів за те, що вбив рідного дядька.

Сашко Пилипчук став розпитувати мене, за що я сиджу. Я йому пояснив, що от ти знаєш, є у алфавіті 33 чи 34 букви, то я сиджу за те, що поставив їх не в тому порядку. Він засміявся і не повірив. Тоді я йому сказав, що сиджу за те, що писав вірші.

– Протів совєтской власті? – живо він мене запитав.

– Ну не те, щоб…

Сашко дав мені слушну пораду, щоб я зразу признав себе хворим, інакше не випишуть ніколи. Хоча тут майже не виписують. За одну комісію одного чи двох, з вісімдесяти чоловік – за рік може чотирьох. Ось він, Саша Пилипчук, сидить уже п’ятий рік і оце лише дві комісії підряд признав себе хворим, вже обіцяють виписку.

– Не слухай його, він жив на дереві цілий рік і міліція його ледве зловила в Сумських лісах, – сказав Торянік, проходячи повз наші ліжка. Всі засміялись. Сашко мав правильне сильне тіло, сильні, але м’яко опущені заокруглені плечі, в ході було щось скрадливе і м’яке, голову мав видовжену і трохи завужену в лобі, а голубі, палахкітливі очі метали іскри. Коли він ходив по камері, то енергійно жестикулював руками і досить гостро критикував колгоспне бідування селян при Сталіну. Я дивився на нього і думав, що це атавістична людина, яка не хоче вживатись у нашу задрипану цивілізацію. Людина лісова.

Усі хворі яких не здолав сон, час від часу вставали, щоб походити у вузьких проходах, бо сильнодіючі невралептики діють на організм так, ніби його весь час викручує гострий ревмтизм. Транквілізаторів, тобто препаратів, які притлумлюють побічні дії невралептиків, завжди не вистачає, їх крадуть санітари для кайфу, а хворий повинен постійно мучитись, не можучи ні лежати, ні ходити, бо ноги досить швидко стомлюються. Все життя під ліками складається з бажання встати і походити – і лягти, щоб полежати. Тільки ляжеш, як тебе підводить, і навпаки.

На відділення було троє лікарів, один з них був разом і заввідділенням. На другий день мене повели до лікаря. Це була Лідія Іванівна, русява з перманентом жінка моїх років, росіянка, в лиці мала щось характерно російське, можливо колір шкіри чи очей, чи плоскість лиця. Вона відіслала санітара і розпитувала мене, коли захворів, за що потрапив до них, чи вважаю себе хворим. У мене ще не вистачало духу визнати себе хворим, і я відповідав двозначно. Ліків вона мені поки що не призначила, бо у мене була хвора печінка, сказала лише, що у мене візьмуть необхідні аналізи, щоб потім лікувати печінку.

– У мене ж брали аналізи в ізоляторі.

– А ми візьмемо для себе.

Аналізи – це означало кров з пальця, кров з вени, сеча і кал. Я боявся, коли брали кров з вени, але даремно я боявся, у наступні роки у мене брали кров з вени на аналіз кожні два тижні, бо аналізи крові завжди містили зайвий білірубін і холестерин, а це заважало їм постіно, «з чистою совістю», призначати мені невралептики. Хоча, хто подивиться курс мого лікування за шість років, той побачить, що призначення невралептиків для мене було постійним, лише з перервами, коли мені давали глюкозу в вену і курс вітамінів в уколах.

Людина, яка живе на волі і ковтає пігулки лише принагідно, коли захворіє грипом, не може уявити що це таке, кожен день, протягом шести, десяти, п”ятнадцяти років три рази на день змушувати людину ковтати максимальну для його організму дозу галоперидолу, трифтазину, аміназину, мадетен депо, тизерцину, трисіділу і нема їм числа, цим хімікатам. Ставка на виживання без потьмарення розуму можлива лише тоді, коли ти систематично, три рази на день намагаєшся не ковтати цю дозу й весь час боїшся, що тебе викриють і посадять на голку. Сама оця німа боротьба забирає душевні сили, робить поведінку замкнутою і настороженою. Душа замерзає, яке там писання віршів, два роки після виходу на волю я відтавав, щоб потім написати перше слово.

Десь через днів зо три мене повели до завідуючої відділення Неллі Іванівни. Вона запропонувала мені працювати в коморі, бо той, хто там працював, захворів. Я поцікавився, яка там робота. Прати сестринські халати, крохмалити куртки санітарів і все це прасувати, видавати і складати одежу після прогулянок, латати випрану білизну на швейній машині «Зінгер». Вам буде легше, – умовляла вона мене. Вона розуміла, що робить мені благо, коли дає роботу і випускає на коридор так швидко, хоча за це матиме догану від начмеда Каткової. Я вагався: чи справлюсь. На машині я шити не вмів, нещодавно ще був людиною, ще мені було якось ніяково прати брудні халати. Я вчився в університеті, ріс у сім’ї вчителів, працював літературним редактором, завідуючим клубом, нарешті працював слюсарем на газовій станції, а до того, правда, вже трудився і кочегаром на вугільній кочегарці, проте до цього всього я прав лише свою гімнастерку в армії. Проте я погодився і вже десь на четверимй день свого перебування у 8-му відділенені міг ходити по коридору. Це була велика удача. Адже всі палати були постійно на замку, лише вихід у туалет, на обід у коридор і 45 хвилин прогулянки на добу, якщо немає дощу. Зимою це ще залежало від погоди чи бажання мента.

Отож настав такий день, коли нам видали ручки й папір, і ми сіли писати листи. Листи перечитували лікарі і вже потім чи то відсилали їх на пошту, чи в смітник. Перші мої враження від психотюрми були препогані. Більшість, кого б я не запитав, сиділи вже по п’ять, сім, десять, п’ятнадцять, двадцять п’ять років. У нашому відділенн був вірменин Бадрик, за спробу втечі за кордон сидів ось уже четвертий рік, хоча стаття до трьох років. Колюшенко, за те, що переплив Дунай, щоб утекти за кордон, сидів шостий рік. Ощепков – теж сидів п’ятий, але кожен із названих на суді необов’язково отрмав би стелю, тобто три роки, хоча наші судді зобов’язані давати стелю, бо потреба в рабах завжди є. У мене ж одна стаття тягла на 7 і 5, а друга на 15 і 5, так що мені не було на що сподіватись. Тому я написав жінці, щоб вона мене не чекала, чинила на свій розсуд, я до неї не матиму за хату (хата належала мені по заповіту баби) ніяких претензій, навіть, якщо вона вийде заміж. На другий день Нелла Іванівна зустріла мене в коридорі і, посміхаючись (посмішка у неї була весела і разом з тим не те щоб цинічна, але ніби давала зрозуміти, що ситуація парадоксальна), запитала:

– Навіщо це ви, Василю Федоровичу, так хвилюєте дружину, написали їй такого сумного листа? Я його викинула в смітник. Напишіть іншого. Дружина і діти вас чекатимуть.

Була вона середнього зросту, із завуженими плечима і стрункою пропорційною фігурою нормальної ситості. Широкуваті, але не занадто широкі стегна облягав бездоганно накрохмалений і випрасуваний мною халатик із вишитими на кишенці ініціалами. Волосся мала русяве й досить густе, пшеничне, не підстрижене і пухке від ледь помітних дрібнюсіньких хвильок. Часом носила косу до пояса, але частіше високу зачіску, закручену спіраллю. Трохи біліше коротке волосся обрамлювало її високий лоб і лице. Мала також чорні брови і вії та сірі голубуваті очі, а також красивий, невеликий пишногубий ротик із білими міцними зубами середньої величини. Ото хіба що ніс мала трохи замалий, який здаля робив її лице ляльковим, у профіль трошки плоским, але коли придивитись ближче, ніс був правильним, можливо, трошки зайве стиснутий у переніссі.

Ходила вона, засунувши руки в кишені халата, в босоніжках на високій корковій платформ, і хоча ноги мала помірно повні, навіть пишні, порівняно з невеличкими грудьми, одначе не ідеально стрункі. Коли вона стояла рівно, між колінами просвічуався простір трохи ширший, ніж треба. Це мені заважало, коли я нею милувався звіддалік. Всі хворі любили й поважали Неллу Іванівну і чекали її привітої усмішки. Всі знали, що вона не призначить зайвого. Час від часу вона з’являлась в коридорі, коли ми обідали, майже всі тихо вигукували «Нелла Іванівна, Нелла Іванівна». Дехто вставав, дехто щось запитував. Це був промінь світла, який Бог посилав для знедолених і приречених за не знати які гріхи предків, страждати до самої смерті, не маючи змоги припинити своє існування. Спецпсихолікарні та й обласні дурки – це земне пекло, незрозуміло нащо люди томлять свою уяву, щоб видумати пекло на тому світі. Цих пекельних установ, де люди мучаться за життя, досить і на землі, лише преса і телебачення їх не бачать. Я думаю, що ці установи треба віддати під опіку благодійних організацій і церкви, але разом із тим дати людям право на смерть. Хто мені доведе, чи має право жити той, чи сам він хоче жити після того, як в стані алкогольного психозу чи загостреної шизофренії повбивав своїх рідних дітей чи батьків? Споконвік, до християнства, суспільний закон передбачав смерть за смерть, цей закон увійшов у гени, і він спрацьовував навіть у геть затуманених хворобою чи алкоголем мізках, застерігаючи від злочину. Цей закон працював також як самоочищення суспільства. Адже безпричинне, в стані хвороби, вбивство, ще тяжчий злочин, ніж вмотивоване корисливими намірами. Якщо людина втратила почуття цієї жахливості безпричинного вбивства, держава повинна допомогти померти цьому нещасному, котрий і сам прагне смерті. Набагато більший злочин зумисне давати людині десятиліттями посилені дози напівотрути, умертвляти її душу і тіло щоденним катуванням. Адже моральна травма після того, як людина порізала своїх дітей, а чи вбила матір і батька – невиліковна. Невиліковна і шизофренія, яка спричинила такий злочин. Коли ж нещасний у стані душевного просвітлення з ослабленою галоперидолом волею все ж знаходить в собі сили, щоб заподіяти собі смерть, його виймають з петлі, з-під коліс автомашини і призначають активний курс – так матерілізується гуманізм.

Я сів писати другий лист. Признатися, важко мені було написати той перший лист, але я вважав своїм обов’язком його написати, хоча, як жива людина, я теж хотів сподіватись, що колись виберусь звідси, доки живеш – надієшся. Коли слідчий Колпак заганяв мене в глухий кут безнадійністю мого становища, натякаючи, що мені залишилось або пропасти, або покаятись і розколотись, то він говорив:

– У тебе, Василю, є лише один вихід, і ти його знаєш…

Я мовчав, але знав, що він має на увазі каяття і повне зізнання. Хто, кому, коли що казав, давав читати, де поклав, де брав? Тут уже знімався елемент гри і утаювання. Це означало позбавитись власної душі. Ніколи після такого вчинку в душі не житиме мир. Кедебісти дуже добре знають, що людина зі згвалтованою душею – це вже посіпака. Фактично кожен українець, який працює в органах кедебе, що є військовою російською організацією, це душевно згвалтована людина. Лише після душевного згвалтування він користується довір’ям шефів із Москви. Він ніколи не служить власному народові, як приміром росіянин, що дає росіянам почуття повноцінності, а українцям лише почуття згвалтованості. Так у акторів напувають до безпам’ятства новачка, гвалтують хором і приймають у своє коло голубих. І я вдячний Богові, що він поставив у моїй душі сторожа, котрий не дозволив мені зробити цей крок, що він уклав мені в душу почуття честі й мужності, хоча лише мені одному відомо, як я боявся і як мені було жаль себе. Колпак, між іншим, продовжував:

– Он ти який жовтий, захворів, чи що?

Я відповідав:

– Нічого, після смерті всі хвороби минають.

Тепер за цю фразу мене весь час тримали в надзорці серед найтяжче хворих, боячись щоб я не стратився. Але говорячи цю фразу майору Колпаку, я не мав на увазі негайну смерть. Я мав на увазі, що і після природної смерті всі хвороби минають.

Ще будучи на волі, я всією душею був проти каяття. Долинали до мене чутки, що після арешту І.Дзюби кедебе старанно перевіряє його бібліотеку. Аж ось через п’ять місяців слідства випускають Івана Дзюбу і він «випадково» два рази мене зустрічає в Києві і розказує такі речі. Що коли заарештували Сверстюка, у нього при обшуку знайшли програму УНКП (Української Національної Комуністичної партії) і що в КеДеБе сподіваються, що я прийду і зізнаюся, щоб полегшити долю таких людей як Сверстюк. Але я не давав Програми Сверстюку. Дзюба цього не знав і КеДеБе цього не знало. Моє зізнання обов’язково домішало б сюди когось третього. Та й чого, власне, І. Дзюба говорив мені про Програму, коли я йому її не давав? Виходило що Іван Дзюба як член КПРС чесно співробітничає з КеДеБе – де теж усі є членами КПРС і ці обоє організації мають стовідсоткове московське підпорядкування. Грубо кажучи, кожен член КПРС чи службовець КеДеБе є агентом росіян на Україні. Іванові Дзюбі треба було терпляче чекати закінчення експертиз, які показали б, що він не має ніякого відношення до Програми, не читав її і не бачив, бо в нього її не знайшли, і ніхто не сказав: ні Світличний, ні Сверстюк, ні я, що Дзюба її читав.

Одного разу мене повели на допит не на третій поверх до майора Колпака, а до слідчого, який вів справу І. Дзюби, прізвище його забув. Кабінет у нього був просторіший, стояло кілька шаф з книгами і стіл не канцелярський, а журнальний, низенький. Мій стукач по камері з Рафалівки чомусь знав, що мене поведуть до слідчого, який веде Івана Дзюбу, називав його прізвище і хвалив, що він дуже здібний. Глянувши вперше цьому слідчому в лице, я не зауважив там інтелегентності. Лице набрякле і синювате, можливо, від систематичного вживання алкоголю. У вільній позі він сидів, заклавши ногу на ногу, в кріслі, і після привітання подав мені аркуш паперу, щоб я прочитав. Я став читати і вичитав, що Іван Дзюба читав програму УНКП, вважає що це нісенітниця, що цю програму йому давав читати Іван Світличний. Все це була правда, бо лише Світличному я давав Програму, і за цю правду Дзюбу звільнили. Але без цього зізнання і сам І. Дзюба та і І. Світличний залишилися б поза звинуваченнями у причетності до Програми, бо вона пішла в люди у одному примірнику. І якщо її забрали у Сверстюка, то її не було ні в якому іншому місці. Все це я подумав, коли читав, потім мовчки подав сторінку слідчому.