Geum.ru

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Тим часом я старанно прасував лікарняні халати. Медсестри, лікарі і санітари 8-го і 9-го відділень на всю лікарню хизувались бездоганно випраними і випрасуваними халатами. Бо Придиба, коли після уколів його випускали в коридор, докладав до халатів усю свою людську снагу, і я старався від нього не відставати. Кожен халат я прасував годину а то й більше. Моя праска грілася не дуже, і я не поспішав. Проте, стоячи з гарячою праскою в кінці коридора за невеличким столом, я абстрагувався від божевільні, безліч раз передумуючи і переживаючи солодкі моменти статевої близькості з дружиною. Невдатні моменти і життя в подружньому ліжку забувалися. Добре згадувались любощі в нових місцях. Коли я ще працював редактором, тоді однокурсниця Люда Байдикова приїздили до нас у Лісники в гості в сезон конвалій. Ми брали дві пляшки «Столичної», редиску, ковбасу, хліб і йшли до лісу. Конвалї саме цвіли і пахли, і ми збирали їх, а потім сідали на галявині, вкривали плечі газетами, щоб комарі не так кусали. Коли цвітуть конвалії, найбільше виплоджується комарів.

Дружина весь час відсовувалась від мене, щоб я при чужих людях так близько до неї не сідав. А тоді, як ми вже йшли додому через ліс удвох, ще цикала на мене, бо я відразу ліз обніматись, а ми ще далеко не відійшли. Нарешті вона давала покласти себе на купу хмизу. І хоча було трохи мулько, я починав стягувати з неї труси. Я люблю сам це робити, відчуваючи, як байкова матерія відлипає від оксамитних теплих округлостей, і коли я вже спустив і собі штани, комарі дружно впилися в гаші тіла. Мені довелося потерпіти, взяти «Тайгу», змазати їй і собі ноги і сідниці, а вона лежала гола до пояса навпроти неба, лісу, серед зеленої трави з трохи розведеними коліньми. І ми починали… в захопленні примруживши очі, і шум верховітьтя, і невгамовний щебіт та сюрчання пришпилювали нас наче вилами до землі. Ми любилися як навіженні… Тим часом минав дообід, я ховав праску, божевільні готувалися на прогулянку.

Мишко Мужучук, згадуваний вже учитель німецької, розповідав:

– Я взяв її з бідної багатодітної сім”ї, а тоді вона народила мені двох синів та й стала гарною молодицею, а працювала дояркою, от голова колгоспу її і понаравив. Возив на «Волзі». Шкода що я її, суку, не вбив коцюбкою. Мертва вже була. Ожила. Жінки живучі, як кішки.

Я бачив Мишка в лазні голого і співчував тій жінці. Ні статурою ні в корінь Мишко не вдався, щоб ото жінка, навіть не красуня, не всочила в гречку. Він продовжував:

– Люди з мене сміялись. Я, правда, випити свій стакан горілки любив.

Нелла Іванівна говорила нам, що Мишкова дружина сравді гарна, дуже гарна, нещодавно вона приїздила до Мишка на побачення з дітьми і Нелла з нею розмовляла. Але Мишко і після побачення шкодував, що таки не добив її коцюбкою.

Прогулянки ми мали лише одну годину на добу. Де підполковник Прусс узяв таку норму для лікарні? До того ж зимою через негоду часто не виводили. Літом і весною з тої години, власне прогулянки, залишалось лише 45 хвилин. Поки вдягнемось, поки прийде вивідний мент, поки вийдемо. До того ж ця радянська здравниця розміщена в самому центрі Дніпропетровська, який за загазованістю навколишнього середовища займає друге місце в СРСР після Дніпродзержинська. На території нема жодного дерева. Ми тупцяєм перед фасадом тюрмолікарні у вузенькому дворику, навпроти нас червона стіна катеринівського корпусу, на рівні людського серця густо покльована кулями і від покоління до покоління в’язні розповідають одне одному, що це сліди від куль, коли менти розстрілювали в’язнів, бо не встигли чи не хотіли їх евакуювати перед наступом німців 1941 року, тоді штабелювали в ямах тут же в дворі, пересипаючи негашеним вапном.

Якось приснився мені сон, що іду бетонованим тьмяно освітленим підземеллям. Через склепінчасту арку проходжу в кожне наступне приміщення і стеля в ньому нижча від попереднього. Іду босий, а бетонована підлога вкрита водою, брудною і холодною. Я думаю, що геть простужуся, адже йду босий по холодному мокрому бетону, можна захворіти страшним ревматизмом, але я йду вперед, а стеля мене пригинає додолу. Прокидаюсь тоді, коли вже від низької стелі так зігнувся, що майже не можу дихати. Вранці, коли прасував халати, до мене підійшов високий довгов’язий санітар Бондарчук і сказав:

– На, погладь курточку.

Я якраз закінчував прасувати халати, бо треба було цього ранку, як прийдуть лікарі, їх поміняти, тому попросив:

– Підожди трошки, закінчу халат, бо ось зараз треба міняти сестрам.

Він мовчки вислухав, почекав поки я поміняв халати сестрам і скомандував:

– Роздягайсь.

Тобто мені треба було зняти верхню одежу і йти в надзорку. Я зразу догадався, що він розсердився за те, що я негайно не взявся прасувати йому курточку. Сидів Бондарчук за те, що, будучи міліціонером, украв на току сім мішків зерна. Він, зрештою, був не дуже вредний, з ним можна було миритись за шматок сала, але якщо не пощастить…

Я роздягся і пішов у надзорку, покора санітарові була перш за все. Мене викликала в маніпуляційну Вєра Мойсєєвна (після того, як вона мене врятувала, наші стосунки стали приязнішими) і запитала, чого це я зачинений?

– Та от, – пояснюю, – не зміг зразу взятись за Бондарчукову курточку, попросив трохи зачекати, поки халати сестрам закінчу, а він, сволоч, мене роздяг. Коли я казав кінець фрази, Бондарчук проходив неподалік і повів у наш бік вухом. Мабуть, він почув слово «сволоч». Я трохи потерпав. Проте ліків зараз я не одержував, а в надзорці можна посидіти. Поки була Бондарчукова зміна, я сидів у надзорці і слухав бридню Корнієнка, Вдовиченка, дивився, як санітар годує тарганами Мельника, а він, сміючисть, їсть. Після ранкових процедур Бондарчук змінився і я попросився в туалет, закурив. Лишень зробив дві затяжки, як у туалет зайшов санітар Бондарчук і почав мене вигонити. З Бондарчуком зайшов і Вася Трохименко, який змінив Бондарчука. Коли Бондарчук почав тягти мене за білизну, я взяв його правою рукою за барки. Він спробував вирватись, але рука в мене чіпка, комір курточки врізався йому в шию, він почервонів і злякався. Все-таки божевільний і може задушити. В цей момент між нами відбувся такий діалог.

Бондарчук:

– Йо… твою мать, іди в надзорку.

Я:

– Ти не на зміні, відстань, сволоч.

Вася Трохименко, щупліший за нас обох, безпорадно бігав навколо, у туалеті більше нікого не було. Нарешті він схопив обома руками мене за горло і став душити. Я хотів йому щось сказати, проте з мого горла вирвався лише тонесенький смішний писк. Разом з тим, я не міг собі дозволити розмахувати руками, хоча ці обоє були слабаками. Я пішов у надзорку. Тут мені пахло курсом сірки обов’язково, але Нелла Іванівна викликала мене, все ретельно розпитала і попередила, а Бондарчуку влаштувала перехід в інше відділення. Проте він виявився наполегливим і поскаржився начмеду Катковій. Мене викликала мій лікар Лідія Миколоївна і знову призначила 10 міліграм галоперидолу і 25 – тизерцину. Але галоперидол, за наказом Каткової, в краплях. Тобто рідину, з якою важко було маніпулювати, щоб не випити. Сестра наливала дозу на око, завжди більше ніж менше. Я продовжував працювати в коморі. Санітари не дуже до мене прискіпувались, бо Бондарчук раніше був ментом. Отже, три рази на день мені доводилось робити різні фокуси з ліками. Я виливаї їх у рукав, за пазуху, пускав по бороді, не допивав або міняв мензурки, спершу пив ту воду, якою запивають, до дна, а тоді надпивав ліки і ставив на тацю. Коли ж все-таки доводилось випити, ішов у маніпуляційну і просив циклодол. На всяк випадок я мав у комірчині кілька таблеток циклодолу, заниканих за шпалерами. Це щоденне триразове ходіння до столу з отрутою, боязнь, що тебе викриють і потягнуть в маніпуляційну на тапчан… Час від часу я жалівся Лідії Миколаївні, що мені погано, щоб вона призначила ліки в таблетках. Бо в краплях непевне дозування, а в мене хвора печінка. Проте вона казала, що от немає ліків у пігулках, як тільки вип’ємо ті що в краплях, тоді почнемо партію таблеток.

Повітря в палатах було наполовину з випарів невралептиків, які пожирали хворі, а наполовину із загазованості міста Дніпропетровська. Особливо це було відчутно, коли ми заходили на поверх з прогулянки.

Та нарешті комісія. Хоча мало хто сподівався на виписку, але перед комісією серед принудчиків завжди пробігав шелест. Ко-м-і-с-і-я. Готували два нових кліфти. Один надягав той, хто заходив, другий – той хто мав зайти. Комісію у нас проводила професор Блохіна. У Дніпропетровську я шість разів ходив на комісію і ніяк не міг роздивитись ту Блохіну. Говорили, що їй десь за шістдесят, але коли я заходив, то бачив перед собою красиву жінку років 30-ти, з дещо застиглими рисами лиця, схожу на ляльку. Раз чи два я чув її голос, він був млявий, зневірений, можливо втомлений. Вона не розмовляла з іншими членами комісії, а лише сиділа і дивилась повз жертву. На першій комісії виписали вірменина Бадрика і Мельника, того, що спалив колгоспного млина і до останнього дня їв тарганів. Психічний стан для виписки ніякого значенняне мав, адже виписували не додому, а в обласну лікарню.

Виписували тоді, коли хворий був із зони, і в нього закінчувався строк за вироком, коли він вже ось-ось міг здохнути, щоб не мати клопоту з похоронами, коли він вже десь років два-три переседів максимальний строк за своєю статтею в Кодексі, якби його судили і, нарешті, коли десь хтось комусь дав хабаря. Тоді клієнт (обминувши таким чином перебування в зоні 10-15 років, якби його судили як нормального) через одну-дві комісії,тобто через 0,5 чи 1 рік – вилітав на обласну дурку а там вже простіше – на волю.

За першу мою комісію з усієї божевільні на 960 хворих виписали шість чоловік, тим часом як заявок на приміщення в спец було безліч, місця майже не звільнялись. Вася Король, бандерівець, разом з зоною вже ось сидів 23 роки і на комісії принципово не ходив, заявляючи, що на волі йому нічого робити.

На все відділення чисельністю близько ста чоловік було 5-10 чоловік активу. Вони одержували менші дози, трохи хитрували, щоб не вживати взагалі і мали вигляд звичайних людей. Вони допомагали обслузі. У нас це був я, Мишко-вчитель, Петя Трубка – молдаван, який гарно малював і робив кольорові копії пастою з кулькових ручок на новеньких носових хустинках. Бачив я його копію Мадонни Рафаєля досить вдалу, як на наші смаки. Малював він на ватмані і мій портрет олівцем, але моє лице йому трудно давалось, а чи він все-таки не вмів малювати з натури, з об”єму. Сидів Петя за те, що в обласній лікарні задушив санітара і втік з кентом серед зими. Втеча була досить безглуздою, санітара він лише подержав за горло і прив’язав до стільця, але за комплецією це був справжній ведмідь, тому санітарова ніжна шия не витримала. Петя сидів уже четвертий рік, прагнув, щоб його виписали, але ми ставились до його надій на виписку скептично, адже жертвою був працівник медперсоналу. Трубка видавав нам харчі з продуктових шаф, часто мив у коридорі целофанові пакети, тому мав обмежений вихід у коридор.

Валера Петрушевський, у єдиній на все відділення світлій ситцевій піжамі в дрібну синю квіточку, прогулювався інколи з надзорки до маніпуляційної, бо там у нього були свої ділові справи: то переточував золоті каблучки сестрам, щоб там було зображення сердечка, то вставляв зекам бронзові коронки на зуби з того металу, який використовується на виготовлення кип”ятильників для шприців, то робив аківаріум для відділення, а лікарі зносили туди різних рибок. У нашому відділенні, завдяки Валері, був найкращий найбільший акваріум – переднє скло форматом метр на шістдесят сантиметрів.

Ще був такий собі Ощепков, бич, сидів за спробу перейти кордон – добрий бляхар і рихтувальник автомашин. Він весь час пропадав у дворі – гнув витяжки для кухні, перекривав тюрму. Колюшенко (теж за спробу переходу кордону) – ходив на будівельні роботи, атлет, носив цеглу, бетон, аж поки не «поїхав» і не став ломитись на колючий дріт і його не зачинили в надзорку. Левчук – високий нескладний хлопець – працював на кухні у варочній залі, сидів за те, що живучи у дядька лісника і будучи сам вдома, коли дядько з тіткою пішли у гості, дуже злякався. Тому сидів з дядьковою двостволкою напоготові. Коли дядько з тіткою поверталися додому, вони здались Левчукові двома ведмедями, і він їх обох уклав двома пострілами. Ми часто підсміювались з нього. Був ще Медяник, невеличкий верткий хлопець. Його пообіцяла всиновити бездітна баба, щоб потім залишити Медянику хату за заповітом. Коли ж він зробив ремонт хати і проводив електрику (за спеціальністю він був електриком) баба відмовилась писати заповіт. Під час розмови з бабцею Медяник дав їй потримати дві дротини і замкнув контакт. Бабу почало трусити і вона померла. Тепер, коли Медяник запитував Левчука:

– Льоша, то ти перезаряжав двостволку, як полював на ведмедів?

Левчук відповідав:

– Ти краще розкажи, нащо дав потримати бабці ту дротину.

У коридорі прибирав на столах Хірург (кличка). Лице в нього було у волохатих родимках, острішкуваті брови. Це був справжній персонаж Дюрремата. По енциклопедії і медичних довідниках він вивчав медицину (за фахом сантехнік) і потім зарізав і розібрав на частини власну дружину, дошукуючись причини її нездатноті народжувати дітей. Нелла Іванівна перевіряла на Хірургові своє знання медичних термінів. Не знаю скльки він сидів до цього, але через дві комісії його виписали.

Був ще Петя Білоножко, ходив у столярну майстерню робити домовини. Невисокий, якийсь округлий, з маленькими руками і ногами, але дуже сильний хлопець. Коли не пив горілки, був зовсім нормальний, убив жінку в стані алкогольного психозу. За покликанням – бандит, за натурою – хороший хлопець. Бандитизмом займався під впливом товаришів, сам був простий і товариський, був деякий час моїм кентом. У тюрмі кент – це товариш, але ці поняття не зовсім тотожні. Утюрмі виключається повна довіра між людьми (це заслуга вихователів – кумів на жаргоні), кент же – це учасник спілки кентів, які підтримують дружні стосунки, щоб легше дістати харчі, оборонитись від сильнішого. Микола Плахотнюк – лікар за фахом, який сидів за причетність до видання «Українського вісника», пізніше обурювався на мене, що я мав за кента Білоножка, якого він терпіти не міг.

Проте в тюрмі, як і на волі, де в мене були друзі і сред селянських дітей і з сімей інтелегенції, так і тут я тримався між політичними і кримінальними. Проте ні перед ким не розкривався до кінця. З Миколою, правда, ми пізніше в Казані розмовляли досить задушевно і довірливо.

Ще коли я вчився в школі і їздив велосипедом з хлопцями по чужих селах, відважно махав кілком і кастетом у бійках біля клубу, але разом з тим писав вірші і дружив з відмінниками, які не пасли корів, визначилось моє таке місце між селянством і інтелегенцією. Так і надалі. Перед тим як потрапити до тюрми і спецпсихотюрми, сидів я також 15 діб за хуліганство в районному ізоляторі і добу за браконьєрство – ловив з жінчиними братами рибу сіткою і мене спіймав рибінспектор біля мосту в місті Іванків. Він стрімко збіг по бетонованому насипу до води, коли я підтягував до берега човен з Петром і уловом мотузкою від різанки, вскочив у воду, ухопив човен рукою за борт, я схопив його за комір і шарпонув на себе, а Петро вдарив веслом по руках і відплив у ніч. Тоді ми з рибінспекотором пішли на міст. Він виявився набагато дебелішим за мене, але вдвох з шофером вони мене не могли завантажити в машину, аж поки не витягли з машини сітку в когось забрану цієї ночі, щоб мене в неї замотати. І от коли ми з рибінспектором борюкалися на мосту на асфальті, під’їхав міліціонер на мотоциклі, і я, вже не опираючись, сів до нього в каляску.

Тож коли я після служби в армії з’явився в Києві в українофільських колах, то трохи не вписувався. Отже Петя Білоножко добре до мене ставився, умів він переконливо загарчати, коли треба було зупинити якогось нахабу. У тюрмі вміння гарчати, рикнути, як лев, щоб супротивник відчув у тобі звіра, дуже багато значило. Навіть санітари побоювались Петю, він до цього сидів у зоні пару строків, знав не писані тюремні закони і жаргон, а санітари – це перша судимість, вислужувались за половинку.

У тюрмі до всіх статей кримінального Кодексу ставлення однакове, десь відчувається мовчазне признання права кожного, хто сидить, на свій злочин. Люблять у тюрмі позбиткуватись лише з 117 статті, особливо коли згвалтовано малолітню, а чи власних дітей. Тут зеки мають свій неписаний закон, моральне право на свій суд, щоб такого типа згвалтувати і загнати під нари. Особисто я найпримирливіше ставився до бакланів. Будучи молодим та ще й п’яним, всяке буває. Помахає кулаками зайве, а тут міліція, а грошей щоб відкупитись – нема, але домушніків (квартирних злодіїв) я внутрішньо не сприймав. Грабувати зароблене сім’єю, зароблене для дітей, зароблене протягом усього життя – ох яка бридота! Споконвіку людська мораль засуджує крадіжку. Українська община – це витвір згинулої під навалою молодших орд високої цивілізації. Це було давно, але святотатство крадіжки збереглося в генах. Відшукати ті високі морально-етичні цінності, які виробила українська община протягом кількатисячолітнього існування народу можливо, але для цього потрібний спокій, спокій і мир на землі. Сімдесят років більшовицької деморалізації народу, узаконеного грабунку, повернення до розбою, який наш народ пережив може аж за 15 тисяч років до нової ери. Чи може бути душа убогішою, ніж у розбійника, який з наганом у руці вигрібає з комори прироблене сім’єю зерно і прирікає цю сім»ю на голодну смерть?

Я прасував халати, латав білизну, десь перед обідом виходив Петя Трубка підготуватися до видачі продуктів, перемовлявся з ним кількома словами, то кілька слів з черговою сестрою, то нипав по дворику на прогулянці – так минав день за днем.

Півтора року мене протримали в надзорці, боячись, щоб я не стратився. Нарешті Нелла Іванівна, взявши з мене слово, що я цього робити не буду, перевела мене в робочу палату. Вона весь час була на замку. Надвечір ми сходились кожен із своєї роботи і безкінечно грали в доміно чи саморобні нарди. А тоді якось у нашій камері з’явилось радіо – «радіоівєщаніє для всєго совєтского народа на общепонятном язикє».

Між соціалістичними зобов’заннями і комуністичними закликами по радіо інколи передавали концерти. Всі з охотою слухали радіо, проте моє ліжко було якраз під динаміком, і я ніяк не міг звикнути до радіопрози. Та тільки-но я приглушував звук, як хтось мовчки вставав і вмикав на всю потужність. Добре що хоч удень я міг рятуватись від радіо в коридорі біля халатів. Тим часом за радіо почалась боротьба між Великою і Робочою палатою. Хтось з Великї палати виміняв його у Івана Пендешлака за дві банки консевів.

Іван Пендешлак був уже прогнилий по зонах зек, як кажуть, проби ніде ставить, начмед Каткова йому симпатизувала і він їй служив як стукач. Совісті в нього зовсім не було. Невисокого росту, кістлявий, невизначеного віку, голова наче казанок з відстовбурченими вухами. У виразі його обличчя було щось кумендне і безнадійно жорстоке. Перед цим він продав Катковій Ощепкова, ніби той комусь щось сказав, і Ощепкова зачинили та ще й призначили провокативні ліки – сиднокарп., а оце продав наше радіо у Велику палату, хоча ніхто не знав, чому це радіо належало Пендешлаку. Конфлікт дійшов до Нелли Іванівни, вона виступила на загальних зборах лікарів із заявою про необхідність радіофікувати палати. Скоро по всіх камерах почепили динаміки – слухай і радій, придурки теж тягнуться до радянської російської культури, але викинути це радіо, щоб перепочити від нього, вже не було ніякої можливості.

Якогось дня я докінчував прасувати халати, до мене підійшов санітар Толя Чередниченко, молодий хлопчак, баклан, для добрих стосунків, я давав йому банку згущеного молока з посилки. Толя розпорядився, щоб я роздягся, і замкнув мене. Робочих у двір не пустили, санітари ревно заглядали в роти при вечірній роздачі ліків, щоб кожен обов”язково ковтнув. Ми не знали що сталося? Погодя, Толя випустив мене в туалет покурити, там я зустрів Валеру Петрушевського, і він мені пошепки пояснив, що повстало 12-те відділення, кероване Ельзою. 12-те було прийомним і майже повністю складалося з зеків. Повсталі повиламували труби з водяного опалення, виставили за двері медперсонал і забарикадувалися. По лікарні пішов нервовий дрож. Всі ходили навшпиньки, батальйон, що охороняв тюрму, став на готовність номер один. Ми цього всього не бачили, але уявляли за уривками фраз чи то мента, чи медсестри, сиділи замкнені і схвильовані.

У моїй черепній коробці стояв гарячий туман солідарності. Але на все відділення, можливо, лише я та Валера Петрушевський уникнули ковтнути свою дозу. Нарешті на другу добу Дванадцяте відділення взяли штурмом. Подробиць ми так і не дізнались. У Дев’яте відділеня, яке жило з нами на одному поверсі, кинули одного повстанця. Придиба водив мене на нього подивитись. Це був великий тілом хлопець, лежав без свідомості на ліжку під сіркою, і там не було на що дивитсь. Тільки шкала страждань, співчуття до чужого страждання, завібрувала у мене в душі на найвищій ноті, хоча, як глянути збоку, то я понурий і зосереджений пішов собі в гущу придурків. Ніхто не міг побачити моєї мрії вмерти на барикадах. Зеків потім розігнали по зонах, кому доточили строк, але Ельза так і залишилась завідуючою.

Дніпропетровська психолікарня постала на місці колишньої пересильної тюрми. Тому і порядки разом з ментами залишились тюремними. Дехто з лікарів нібито хотів, щоб камери були відкритими, аби хворим можна було вільно піти в туалет чи в маніпуляційну, але приходив на зміну мент і самовільно всіх зачиняв. Історії хвороб лежали в ординаторській у фанерній шафі і зеки-санітари разом з ментами їх читали, потім розповідали нам, хто за що сидить. Що от, мовляв, Литвин, ветиринар за фахом, дуже любив свинячу печінку і стаканяру горілки, та якось вбив бродячого цигана і з’їв його печінку. Чи Гудков, працював на лікеро-горілчаному заводі і допився до того, що порізав своїх малих дітей. Сам Гудков якось розказував, як він тоді підійшов під двері власної квартири і умовляв дітей, щоб вони йому відчинили, а тоді порізав їх, як він казав «пєрочінним ножичком». Довго я потім не міг забути, як він вимовляв оце «пєрочінним ножичком» і, вже лежачи в робочій палаті, уявляв, як він проситься у власну квартиру, як вовк до сімох козенят.