Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 18

Аж тут заговорили, що Анатолій Лупиніс, політв’язень з Дев’ятого, переписав чи видер зі своєї історії хвороби якусь частину, передав на волю, і радіо «Свобода» читає в ефір. Як я ще був на волі, то чув, що від пам’ятника Шевченку забрали Лупиноса за читання віршів. Ми з ним зустрічались у дворику для прогулянок. Це був чоловік високого зросту, з вихором на лобі, з гордо піднятою головою, він ходив трохи зігнутий у попереку і під час розмови відкрито дивився співбесіднику в очі своїми світло-синіми очима. Я завжди остерігався впадати в задушевні розмови, але одного разу він мене переконував:

– Ти журналіст. Ти обов’язково будеш писати. Ти напишеш про це все.

Я мовчки згоджувався, але нічого вголос не казав. Про те, що я про це писатиму, сам собі я пообіцяв ще під слідством.

Так от закрутили Лупиноса. На розмову до начальника психотюрми підполковника Прусса, до кедебіста, до начмеда Каткової. Вся ця наволоч дійшла до одностайного рішення: перемістить, зачинить у надзорку, колоть, погасити, щоб небо здалося «с овчинку».

Історії хвороб політичних забрали з віддлень і замкнули в сейф. Наші прокльони і матюки безгучно зривалися з губ. Почалося переміщення «спецбольних» до інших відділень, щоб вони не звикали до медперсоналу, а медперсонал до них. Мене викликала Нелла Іванівна і сказала, що мене переводять у Друге відділення. Моя душа впала. У Восьмому я вже налаштувався на виживання і ось… Але я лише сказав:

– Ну, ще не долікували, то долікують.

Нелла Іванівна почала мене заспокоювати, що Ганна Володимирівна, завідуюча Другого відділення, – дуже хороша людина, і мені там буде добре. Але я не вірив, хоча що я міг зробити? Мене повели, а на моє місце перевели Миколу Плахотнюка.

Усього в Дніпропетровській божевільні було десь 36 психіатрів. Серед них хорошими, тими, що їх любили і поважали самі хворі, були: Нелла Іванівна Слісаренко – завідуюча Восьмим, завідуюча 11 відділенням (забув як звати) і Ганна Володимирівна Кравченко. Поганою репутацією були відомі Камінська, Любарська і Каменецька (прізвища прошу уточнити Льоню Плюща). Любарська була чорнява і гарна з лиця, проте в лиці її не було радощів, крізь нього проступала чорнота. Каменецька вже в літах, рудоволоса і негарна, і Камінська – Ельза. Був ще Павло Павлович, але хворі між собою називали його Падло Падлович. Інші лікували за загальними вказівками начмеда Каткової, комуністки старого гарту. Лікарі цієї школи констатували смерть у сталінських таборах.

Нелла Іванівна, спасибі їй, передала мене колегіально, але у Другому відділенні поряд з Ганною Володимирівною працювала і Ніна Михайлівна (прізвища не чув), якою Аннушка нас лякала. Після повстання в Дванадцятому було вирішено розділити зеків на два відділення, таким чином Друге і Дванадцяте стали прийомними. Обидва ці відділення розміщувались у правому й лівому крилі (якщо тюрми мають крила).

Один поверх – принудчики, один – божевільні із зон, які лікувались 1-3 місяці і знову їхали в зони. Тут, у другому, якраз перешерстили молодший медперсонал, медсестри пареїблись з санітарами-зеками, носили їм з волі горілку та чай. Тому над реорганізованим відділеннм замість садистки Ніни Михайлівни поставили Ганну Володимирівну, хоча вона і мала, як для тюрми, одну негативну рису, вона не терпіла стукачів. Як це вона могла собі дозволити, працюючи в тюрмі, невідомо.

Моїм лікарем стала Ольга Іванівна Журавкова. Вона була висока зростом і мала хлоп”ячу фігуру. Тобто стегна, як для жінки, завузькі, ноги – тонкуваті, а плечі – широкуваті. Тоді на волі такі жінки були в моді. Груди мала пишні, кругловида, з повними губами бантиком. Лікувала вона також Колю Задорожного – бандит-аматор з Харкова – носив окуляри і мав інтелегентний вигляд. Сидів за вчинення збройного нападу на квартиру старого харківського м’ясника. Грошей їм знайти не вдалося, лише забрали коштовності і хутра. Грабували в натягнутих на голови капронових панчохах. Коля навіть вистрілив для страху в стелю з японського пістолета «Орісака», а двоє його спортсменів-подєльніків змісили кулаками і ногами господаря квартири, допитуючись де гроші. Проте м”ясник був такий п”яний, чи придурювався, що не міг толком пояснити, але коли згодився везти їх до сховку, виявилось що ніхто з бандитів не може вести машину. Так вони і пішли з квартири з мішком хутра. Один здуру вночі набрів на військову частину, тут його затримали і до ранку посадили на губу, а вранці виявилось пограбування в цьому кварталі і так зачепились. Колю забрали з квартири від молодої теплої жінки з трирічною дитиною. Як виявилось на слідстві, він хотів роздобути грошей, щоб врятувати світ від атомної війни, і за це харківська експертиза дала йому діагноз. Пойшовши курс лікування в уколах, Коля вже мріяв про волю, збирав вирізки з газет про відомі кримінальні справи, накопичував досвід, зачитувався «Хрещеним батьком», який тоді друкувався у «Всесвіті». Був переконаний, що гроші треба грабувати, а не заробляти. Але на другому році відсидки Ольга, чи як він говорив – Оля, смикнула його на консиліум. Він після того консиліуму місця собі не знаходив:

– Что она хотєла етім консіліумом? – весь час задавав собі питання, аж ось його смикнули на етап, на суд і вліпил дванадцять років позбавлення волі в зоні суворого режиму. Ті гроші, яких вони не зуміли забрати у м’ясника, знайшли Колю на Дніпропетровському спецу, і його блискуча мрія – стати основоположником ураїнського рекету – провалилася.

Коли Ольга викликала мене на бесіду, я дивився прямо у її пишні губи, милуючись ними, і це було їй приємно. Вона мене нічим не лякала, розпитувала про інститут Сербського, де вона недавно стажувалась, не запитувала про Програму. Призначила мені мою звичайну дозу невралептиків у таблетках і дала спокій. Поте роботи за фахом, тобто прасувати халати, тут не було. Це робив Іван Лунишин, хлопець зі Львова, з яким ми навіть подружили і пізніше, коли я розкрутився на шприц, він не залишив мене в біді.

Але ще до того страхіття було рік майже щасливого життя в Другому відділенні. Ганна Володимирівна не дуже хотіла вникати в стосунки між санітарами і хворими, проте бачила, що тут у неї не все гаразд. Санітари, а їх у бригаді 12 чоловік, з’їдали вершки нашої харчової норми. Масло і цукор. У нашому харчуванні переважала каша. Кирзова – перлова, часом вермішель, інколи овочевий вінігрет, на обід борщ-бовтанка, дуже рідко горохова юшка, яку я любив. М’ясну норму підмінювали обрізками з бойні. Це були почорнілі шкурки-обрізки, які добу чи дві вже десь провалялися. Можливо, це були обрізки з м”яса, котре мерзло на базі в холодильнику місяць чи два, тому це, з дозволу сказати, м”ясо не присмачувало їжі, а робили її неїстивною. Звичайно, у концтаборі йому були б раді. Хліб був завжди черствий. Ще раніше Сашко Пилипчук мені казав, що цей хліб пекли з черствого хліба, тобто черствий хліб перемелювали, перемішували з водою і знову пекли.

Так воно було чи ні, проте хліб був завжди черствий і тугий, але повністю придатний для споживання. Моє покоління виживало у війну і після війни, раде було взагалі шматку хліба, тому це мене не бентежило. Масло ж і цукор були справжніми. Часто мені спадає на думку, що наш державний устрій у принципі справедливий, але з виконавцями цих справедливих законів щось скоїлось. І ще я думаю, що надлишок із тяжкої праці усіх людей з союзних республік Росія безглуздо витратила на ідею російського світового панування. Як у Москві радіють російські інтелегенти, коли у В”єтнамі відкривається російська школа, з надією, що у майбутньому ця мова замінить їм рідну. Безглузда мрія, одначе кажуть, що у В”єтнамі наш цемент дешевший за морський пісок.

Ось і лікарняна пайка, якби її по-людському доносили до хворих, фактично гуманна пайка, але часто замість масла привозили з маслозаводу рідку крупчасту кашу, яка не хотіла застигати і братись грудкою. Невдалий експеримент якогось лауреата Ленінської премії. Таке масло розтоплювалося і чайною ложечкою розливалося по порціях каші. Овочів і фруктів нам ніколи не давали, незважаючи на те, що жили ми на Україні, де обов”язковою ознакою краєвиду є садок. Зразу, правда, кілька разів у буфет для отоварки були завезли яблук. Нас водили відділеннями на отоварку, і ми купували яблук по декілька кілограмів. Після цього вся психолікарня їла яблука і, звичайно, дехто кидав огризки у вікно. Один такий огризок потрапив у лисину начальника тюрмолікарні Прусса, і він заборонив надалі привозити фрукти і овочі у ларьок.

Так от, масло і цукор у Другому відділенні начисто з”їдали санітари. Галина Володимирівна викликала мене і попросила, щоб я став на черпак. Це була важка справа – стати між санітарами і хворими, щоб розподіляти продукти. Разом із тим мені доручили видавати продукти із шаф, де зберігались посилки хворих. З боязню у душі я погодився, бо, як би добре до тебе не ставились, треба бути корисним, допомагати робити спільну роботу, інакше будеш лежати в надзорці погаслий і нікому непотрібний. Ми з Іваном Лунишиним радились, що ж його робити, щоб і хворих не обкрадати і з санітарами не загризтись. Нарешті поступово, тому що санітари часто змінювались, бо виходили на волю і їх змінювали інші, ми поставили на тверде наше харчування лише бугра, а також давали порцію тому санітарові, який в даний момент чергував на поверсі.

Бугра треба було поважати, від нього багато залежало і разом тим ходіння „на винос”, тобто після обіду, сніданку і вечері виносити недоїдки до воріт тюрми, де була свиноферма. Під час обіднього виносу можна було зайву годину погуляти в дворі. Заховавшись за розвішеними простирадлами, можна було навіть позасмагати на сонці, яке пробивалось через дніпропетровський смог. Іван і так був смуглявий і засмага до нього гарно бралась, тому він мав вигляд ніби щойно прибув із Чорноморського узбережжя, до мене засмага погано бралася взагалі. На виносі я зустрічався інколи то з Льонею Плющем, то з Миколою Плахотнюком, то з Борисом Євдокимовим , то з Анатолієм Лупиносом. Десь у Одинадцятому сидів Красівський, але його я так і не зустрів у Дніпрі. Бачились ми випадково, не для того щоб робити революцію, а просто перемовитись словом.

У другому відділенні теж було три палати, але у внутрішній двір виходила лише одна на чотири лівжка, і я з дурної голови подумав, що там було б непогано влаштуватись. Аннушка перевела мене туди на перше прохання, але вже до вечора я відчув, що тут не можна жити. По-перше палата мала і не було місця для ходіння; по-друге, і це головне, тут якимось чином фокусувався виск станків із заводу тракторних запчастин, який був зразу за огорожею тюрми. Виск станків перевищував можливості сприйняття людського вуха. До нього не можна було призвичаїтись. Пізніше, в Дванадцятому відділенні, яке фактично було ближче до заводу, я не чув такого шуму. Мої співжителі, наковтавшись аміназину, спали, я ж ліків не приймав. Заткнувши вуха ватою, я не міг заснути вже другу ніч, а виск не затихав ні вдень, ні вночі. Почав я просити Ганну Володимирівну, щоб перевела мене назад у надзорку, але вона відмовилась. Я просив, скаржився на головні болі, але намарне. Я впав у розпач, не розуміючи чому вона не хоче мене перевести назад. Вона сердилась, але не пояснювала. Казала, що от моя ординаторська теж виходить вікном у той бік, я ж терплю. І справді в ординаторській теж було чути моторошне завивання токарних станків, але звук був трохи нижчого порядку. Я злякався, що потрапив у таке, звідки нема виходу. Нарешті хтось із медсестер мені натякнув, що вікна надзорки виходять на територію тюрми і тому мене, як політичного, тримають у такій камері, щоб вікна виходили у внутрішній двір божевільні. За їх порадою, я написав заяву начальнику тюрми Пруссу і, о диво, він дозволив мені перейти знову в надзорку. Будь-кого Бог може напоумити на добро.

У надзорці була тока ж публіка, як і в інших надзорках – важкохворі і ті, яким ще треба було їхати на суд. З загальної маси виділявся Генерал (кличка), що прийшов на принудку із зони, де сидів за розбій, а зараз писав листи маршалу Гречку, пропонуючи нову конструкію літака. Ми дивилися на ті листи і там замість креслення літака було лише кілька нерівних ліній і каракуль. Я подумав, що Достоєвський якось підмітив, що божевілля – це спрощення, примітивізація, а не ускладнення розуму. Сидів Генерал уже 15 років. Його хотіли виписати, всі медсестри і лікар, і ми вмовляли Генерала, щоб на комісії він не говорив про маршала Гречка, але намарне. Коли його поголили перед комісією, вдягли в нову тюремну робу, то він ходив по камері і посміювався, скроні злегка посивілі і чомусь був таки схожий на генерала. Він часто співав:

Новий год, порядкі новиє.

Колючей проволкой наш лагерь обнєсьон,

Вокруг глядят на нас глаза суровиє,

І смєрть голодная подкралася тайком.

Його таки виписали. Був ще азербайжанець Равіль, що вбив об телеграфний стовп сусідське немовля, накурившись гашишу. Коляска стояла біля двору, а мати чогось зайша в хату… Він теж готувався до виписки і його теж виписали (відсидів п’ять років). Батьки його були якимись великими начальниками в Азербайжані і могли виписати раніше, але батько був злий на Равіля за те що той курив гашиш. Був ще Рущак, швець зі Львова, хто зна за що сидів, говорив нерозбірливо, але відзначався тим, що міг так зіпсувати повітря в палаті, що повітря ставало густе від жахливого смороду, сморід був просто фонтастично-незбагненний. На цій комісії виписали і Рущака, сидів він 13-й рік.

Тим часом у новому відділенні у мене почали заводитись кенти. Бульбашка – Вася Шаповал (Бульбашкою його назвав я) і Іван Лунишин. Іван не мав діагнозу, і його час від часу возили на суд уже восьмий рік. Тобто в нього був діагноз – реактивний психоз, що означало, що він захворів вже після скоєння злочину, внаслідок страху перед покаранням. Тобто його треба було вилікувати і судити. Він так ніколи мені і не сказав, яка в нього хвороба, а спостерегти це за його поведінкою було неможливо. Я не допитувався, бо якщо людина хоче вижити, то навіщо дізнаватись про її таємниці, адже інколи, навіть мимохіть, можна сказати якесь слово і тим зашкодити. Але коли сидиш в безнадії, інколи хочеться комусь розповісти про себе хоча б дещо.

Іван був середнього зросту бездоганної тілесної будови віком 30-ти років. Сів у 22, неодружений. Смуглошкірий, кругловидий, чорнявий, волосся кучерявилось, але зачіски ми носили короткі, хіба вигадаєш кілька сантиметрів, як сам стрижеш, а то ж стригли всіх під нуль. Я і Іван голили і стригли все відділення. Іван вправніше голив тупим лезом, ніж я. Був він сліпуче красивий, мав голубі очі і тонкий ніс із розширеними тонкими пелюстками ніздрів, наче в породистого коня. Ніс прямий і на кінці трошки вигнутий. Іван прасував халати, був у розпорядженні сестри-господарки Валентини Онисимівни.

Їй теж було років із тридцять, непогана з лиця, але малого зросту, через укорочену фгуру – не мала талії. Вона була закохана в Івана, але не давала йому, як я здогадувався, хоча можливість таку з деяким ризиком можна було вигадати. На іменини вона подарувала Івану четвертушку коньяку. Трохи побоюючись за те, як я себе буду вести під чаркою, Іван почастував і мене. Ми випили по сто двадцять грамів десь перед вечором, коли вже не було лікарів і денних сестер, і добре що не більше, бо відразу в голову вступив гарячий туман і груди розпирало тамоване торжество, що от у такому загоні вдалося лизнути коньячку.

Не кожна жінка, попередньо глянувши на Іванове чоловіче достоїнство, ризикнула б йому дати. Його членом захоплювались лікарі і сестри всього відділення, ще й розповідали колегам з інших відділень. Коли він ішов на прогулянку, на ноьго показували тим, хто його не знав як на диво. Ходив він трохи закинувши голову назад, набік, гордо – відчуваючи на собі жіночі погляди. Товста і висока сестра Вєра, до слова, жартувала:

– Ох Ваню, дух захоплює, така штука вакується.

Іван відповідав:

– А чого ж?..

Вона зітхала:

– Режим.

Вона мала нагоду тримати Івана за хуя голими руками, бо завідуюча Ганна Володимирівна два рази призначала брати в Івана пробу сечі через катетор і раз цю процедуру випало робити сестрі Вєрі.

Щоразу, коли Іван приїздив з суду, йому призначали сірку, галоперидол і аміназин в уколах. В нього на руках вже були попалені аміназином вени, посаджена печінка і нирки. Вже тягнувся восьмий рік, колоти вони його вже не могли, щоб не вмер, а призначали таблетки, для годиться, що от, мовляв, лікуємо. Він їх не ковтав, про це Аннушка могла б здогадуватись і заплющувати на це очі. Вона так і робила, але інколи, невідомо чому, призначала Іванові пробу сечі через катетор. Іван скаржився терапевту, що йому боляче, коли в член засовують гумовий шланг. Сеча через катетор бралась для того, щоб перевірити, чи ковтає Іван ліки, бо, якщо брати аналіз простим способом, то сечу можна дати чужу. Жінкам – лікарям і суддям, які судили, лікували і посилали Івана назад у лікарню, не хотілося посилати красеня Івана на розстріл, а йти на суд щоб потрапити в зону, Іван не ризикував, щоб не отримати випадком вишку. Згодом Галина Володимирівна призначила Івану сиднокарп – сильнодіючий провокативний засіб, щоб випробувати Івана на стійкість ремісії і відіслати знову на суд. Я твердо переконаний, що коли хворий в стані ремісії, якщо вона можлива і якщо вона досягнута п’ятьма чи десятьма роками катування людини невралептиками – йому не можна давати сиднокарп, бо ремісія буде змита як тонкий лід Але якщо експериментувати… Якщо, зважаючи на злочин хворого, котрий дозволяє вважати його не людиною, що він немає права на милосердя, тобто, що вкинувши його в колодязь страждань, ви не задумуєтесь, як він це може пережити…

Тобто, коли страждання переходять за межі відчуття, за шок, коли ви, напоївши його отрутою і не давши транквілізаторів, спокійно спите, залишивши його наодинці з мукою, тоді звичайно. Коли ми б’ємо кроля палицею по голові, ми стараємось не вникати в його біль, але ми намагаємось вбити його скоріше, щоб він не мучився. В цьому ж випадку цей момент співпереживання відпадає.

В Івана ще з армії (служив у морфлоті) був нестабільний кров’яний тиск і від сиднокарпу розвалювалась голова, він намагався не ковтати. Паралельно йому кололи магнезію, щоб притлумити тиск. Ми заховали для себе трохи цих таблеток, а тут санітар Вова Лаптєв зачинив у надзорку, не пустивши на кухню, Васю Шаповала, нашого кента.

– У мене шлунок, як кирзовий чобіт, – хвалився Лаптєв, – п’ять таблеток циклодолу, і хоч би тобі що.

Часом він варив на нашій електроплитці жужу – концентрат, замінник кави, який крав на кухні, кидав туди циклодол, етаперазин чи навіть люмінал, що вдавалось дістати, і кайфував.

– У нас у кубрику, коли не вариш, так хтось здасть куму, – казав він мені.

Бульбашка ходив, заклавши руки за спину, по надзорці й матюкався:

– Я тебе нагодую, йо… твою мать, – щось намагався придумати, морщачи свого низького лоба.

Бульбашка трохи страждав манією величі, вважав себе дуже сильним. З Іваном він боротись не ризикував, проте я його легко боров.

– Вася, – звернувся він до мене, – давай нагодуєм Лаптєва.

Санітар, який чергував у нас на поверсі, тут і обідав. Дав я Бульбашцу три таблетки сиднокарпу і три етаперозину.

– Багато не треба, щоб не лунув.

Отже, Бульбашка розтер таблетки і заправив Лаптєву порцію гарячої горохової юшки, той посьорбав і три дні його не було. На четвертий день приходить на зміну чорнуватий. Ми троє підійшли до нього, Бульбашка трохи звіддалік, а Іван питає:

– Чого це тебе, Володю, не було?

– Та-а йо… твою мать, грип звалив, в піт кидає, голова болить, оце три дні не міг ніяк води напитись, все хотілося, а температури нема.

Довго потім Бульбашка задоволено посміхався сам до себе, міряючи туди-сюди надзорку.

Іван на принудку потрапив за випадкове вбивство. Хоча… Працював він на меблевій фабриці у Львові. Одного разу після роботи вони випили під магазином пляшку горілки, потім зустріли двох знайомих дівчат, взяли ще пляшку і йшли собі десь на околицю Львова, голосно розмовляючи і закушуючи любительською ковбасою із свіжим українським хлібом. Була субота, теплий вечір, тільки де-не-де світились ліхтарі, пахло прибитим пилом і зеленню після недавнього короткого дощу.

У ближньому особняку теж випивали на терасі заради суботи чи, може, ще й іменин і їм здалося, що голоси підпилої молоді заважають. Іван краяв складним ножем із довгим тонким лезом ковбасу, а Льонька, його товариш, наливав у гранчак, який захопили у автоматі для газводи, коли з напівтемряви виринув чоловік у білій нейлоновій сорочці з дрючком уруці і заявив:

– Забирайтесь звідси к йо… матері.

На Івана напало якесь спокійне заціплення, можливо, невідворотність тяжкої долі вкинула його в летаргічний напівсон, рука з ножем зупинилась, не дорізавши шмат ковбаси, в очах з’явилось подивування і він огризнувся:

Забирайся сам к йо… матері, папаша.

Чолов’яга, який щойно виліз з-за столу, розмахнувся дрюком і таким чином відкрив свої груди. Підкоряючись закону сутички, Іван не міг не використати цієї нагоди – відкритості супротивника, зробив довгий випад рукою з ножем зробивши фехтувальне «па» і потрапив прямо в серце. Смерть настала миттєво.

Вони швидко змились з того місця, але якимось чином Іван замазав свою сорочку в кров, і коли поширилась чутка про вбивство, батьки самі здали Івана в міліцію. Він на них за це сердився і не виходив на побачення, коли вони до нього приїздили в Дніпропетровськ. Кілька разів вони приїздили, лікарі упрошували Івана піти на побачення, але він так і не пішов. Винним у вбивстві Іван себе не визнавав, принаймні ніколи не каявся за вдіяне, а лише матюкався на того невдаху, що з якогось дива трапився йому на шляху.

Теоретично, якби Іван оце вже по восьми роках принудки їхав на суд і не впадав у депресію, йому не дали б вишку. Хоча жінка вбитого (вбитим був начальник і засідатель у народному суді) добивалася, щоб Івана таки розміняли. Важко грати тонко, коли важиш життям, яке дається лише один раз. Іван тут жив, ходив чисто і акуратно одягнений, завжди поголений (хоча голили нас раз на тиждень, а його цупку щетину треба було голити принаймні хоч через день). Весь час він займався фізичними вправами, був підкачаний, з набитими ребрами долонь на обох руках, володів прийомами самбо і карате, займався вправами йогів. Іван грав у шахи найкраще на всю Дніпропетровську божевільню, включаючи і обслуговуючий персонал. Хоча серед зеків є досить сильні гравці. Приходили до нього пограти і санітари, і менти, і зеки-першорозрядники, але він вигравав у всіх, хіба що інколи зводив на нічию. Я в нього міг виграти лише одну партію з семи і то в такі дні, коли гра в Івана не клеїлась. Любив він грати і в доміно, проте я не хотів з ним грати в парі. В повсякденних сосунках Іван матюкався мало, але коли напарник у грі в доміно робив, як на його погляд, неправильний хід, Іван лаявся найобразливішими словами, і я не хотів бути об”єктом цієї брутальної лайки.

Blog

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)