Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Він мене послухав, потім подали вечерю, ми мовки потарабанили гнутими дюралевими мисками і заточеними викрученими ложками і повлягалися спати. А вранці мене смикнули на етап. Етапували як зека, без санітара, лише у вагоні посадили в ізолятор. До вагона нас вели зі спецмашини групою 9 чоловік відділення солдатів із автоматами й собаками на поводку ззаду і спереду нашої невеличкої колони. Ми – група чоловіків у м’ятій, не модній, потертій одежі з клунками на горбах, я, мабуть, мав кумедний вигляд серед чорних зеківських бушлатів у світло-сірому двобортному осінньому пальті, перетинали залюднений перон, і нам услід схлипували російські жінки, які завжди жаліють всіх нещасних, але які, при строгому комуністичному режимі, не можуть виразити своє милосердя і принести нам хоча б на Великдень білих калачів, як при царю.

З площадки перону ми зійшли просто на залізничне полотно, треба було перейти три колії, щоб дістатись до свого вагона, але тут по другій колії пішов поїзд, нам наказали присісти і закласти руки за голови. Ми присіли, жменька маленьких людей, якраз під передніми колесами могутнього локомотива, потупивши лиця в залиту мастилами чорну щебінку. Повз нас за якийсь метр стугонів тяжкий товарний состав, а мені здавалося, що і локомотив, під яким ми сиділи, помалу рушає і зараз нас поріже. Нарешті безкінечний поїзд простугонів, ми підійшли до свого поштового і нас повантажили.

«Столипін» був повний, на нижніх нарах зеки сиділи щільно, а дехто і стояв. Звечора мені вдалося випросити у конвою теплої води, щоб напитись. Більш мені не треба було нічого, і я вклався спати. І вночі і вдень поїзд часто зупинявся, тупотів по коридору наряд конвою до вхідних дверей, когось вивантажували, когось заводили. Собача служба у солдатів, які служать у внутрішніх військах. Функціонувала одна з головних артерій комуністичної країни – тюрма. Вдень я жадібно ловив поврх штори, через грати і коридор, фрагменти голих посадок, станційних приміщень, інколи вдавалось побачити шматок перону і звичайних вільних людей. Дивно було бачити, що вони без конвою ходять пероном, торгують овочами, носять на руках дітей.

У харківській тюрмі мене вкинули в етапну камеру для шизофреніків. Цю публіку я добре знав і не боявся її. Більше я побоювався чисто зеківського товариства, бо про їхні закони був трохи наслуханий, але фактично ніколи не жив у їньому середовищі. Проте, де б не був, серед зеків чи серед божевільних, треба весь час тимати руки ліктями в боки, не показуючи своїх слабких місць.

Камера була на чотири чоловіки, четвертим був я. Можливо, я у ній ночував, як ішов етапом на Казань. Один з хлопців був дебіл, один – мій знайомий по Дніпропетровську, земляк Колі Задорожного, з яким я був разом у Другому відділенні під крилом Ольги Журавкової, і третім був недавній солдат, контужений китайцями на острові Даманському. Він був незлобивий, слухняний, добрий хлопець, розповідав про всілякі пільги, які надавав йому військкомат після того, як його комісували, навіть дали квартиру, але голову йому вже «направити» не могли. Він чекав черги на харківську експертизу. Хлопці бунтували. В них кінчилось куриво і вони вимагали в наглядачів нібито свою законну пайку махорки. Але менти на їхні просьби і вимоги не реагували, тому в камері було не заметено, скло у віконечку над дверима вибите і розбита лампочка. Було темно, як у печері. Я розговорився з земляком Колі Задорожного, і він мені сказав, що з Колі зняли попередній діагноз і дали 12 років. Сказав він також, що тоді, як я виїхав з Дніпропетровська, по Союзу розігнали всіх політичних і виписали мого доброго знайомого Придибу Володимира.

Мені не подобалось, що в камері смітник і темно. Я віддав хлопцям свій невеликий запас цигарок, вгостив білими сухарями і, трохи згодом, запропонував замести камеру. Хлопці не заперечували. Я замів камеру, і коли ми прийшл з прогулянки, менти вкрутили лампочку. Згадуючи Дніпропетровськ, ми вгробили день, а надвечір мене смикнули на етап. Я йшов етапом Харків – Київ. Це був мій останній перегон у «столипіні». Іхав я в обласну божевільню, а ніби на волю. В рідну область, ближче родичі, не той режим. Цього разу до мене в ізолятор кинули зека з особливого режиму – смугастого. Куфайка і роба були в нього в поперечну смугу. Він був москвич, росіянин. Сидів до цього вісім років за хуліганство, баклан, одно слово. Після звільнення з зони його не прописали в Москві, а направили в Львів. Чому у Львів, що, у Львові не вистачає своїх бакланів? Працювала мішалка, яка вимішувала бадю з метою творити навколоземний російський народ, перемішувала на визначений кінцевий результат. Дільничий у Львові йому теж заявив, що Союз великий і хай забирається на всі чотири сторони під три чорти. Але доки він думав куди їхати, познайомився з медсестрою, і коли його в парку перестріло троє львівських хлопців – зарізав одного з них. Йому присудили вишку (розстріл). Чекаючи виконання вироку, він украв у медчастині лезо для гоління і зробив собі на горлі два красиві надрізи. Я бачив ці страхітливі шрами: від обох вух по горлі до кадика, наче штучні зябра – два товсті червоні шрами із слідами від стьобків нитками, якими йому зашивали горло. Зеки майстри на всякі несподівані мастирки (імітування хвороб), відтягти шкіру на горлі і зробити по черзі такі два надрізи могла лише дуже вольова людина, але він казав, що самі лікарі ствердили правдешній намір самогубства. Що сонні артерії в нього глибоко і якось сховались від леза. Вишку йому замінили на 15 років особливого режиму, і оце він їхав у свою стару зону, а там вирішуватимуть, де тягти строк.

Я вислухав його історію співчутливо і мовчки, що там було правда, а що брехня, але шрами на шиї були справжніми. Я сказав йому, що політичний, сидів три роки в Дніпропетровську на спецу і два в Казані теж на спецу. Зеки знали про Дніпропетровський спец як про найжахливіше, кінечне місце докатовування. Коли людина не витримала зони, збожеволіла, її везуть в Дніпропетровський спец досиджувати строк. Коли він почув, де і скільки я сидів, то пройнявся до мене повагою. І я сповнився до нього повагою, повагою до тих страждань, які він пережив, і до тих 15 років тюрми, які в нього були ще попереду.

Я українець, а він росіянин, ми не були друзями, але ми були по той бік від добра. Я годував його зі своєї торби і десь під Києвом віддав йому цукор, сухрі і консерви, залишивши собі лише почату півкілограмову пачку цукру. Ще звечора він почав просити у конвою теофедрину, потім пігулок від головного болю. Довго він їх клянчив, поки розлючений наряд не прибіг і не пригрозив віддухопелити. Він замовк, крутився, вертівся, трохи ми поспали, тоді, перед ранком, він став просити вартового солдата, щоб той купив йому за троячку пачку чаю. Солдат не піддавався на це, але перед висадкою з вагона нам влаштували капітальний шмон.

Роздягли наголо. Високий сержант, осетин, красивий і злий, в старому напрасованому мундирі з розірваною по шві матнею зашмоняв у мого супутника ту нещасну троячку і віддав начальникові конвою. Особливий лаявся, обзивав конвойних, аж поки нас не розсадили по кишенях «ворона». Ще раз я його зустрів у коридорі Лук’янівської тюрми, як нас знову шмонали, і він похвалив конвойного прапорщика за те, що той не присвоїв троячку, а видав йому на неї квитанцію.

Але перед Лук’янівською тюрмою мені довелося трохи посидіти на речах. Коли спецмашина завезла мене на територію Лук’янівки, виявилось, що я був звільнений судом з-під арешту, і мене не мають права тримати в тюрмі. Майже до обіду я сидів під тюрмою в дворі, доки менти шукали закону, щоб поселити мене в тюрмі. Нарешті мене привели в приймальну. Там було три менти. Один писав, а двоє шмонали. Я і зараз не знаю, чому мент, знаючи, що я вже фактично звільнений страждалець, вирішили з мене поглумитися, влаштувавши такий доскіпливий шмон. Можливо це було в них професійною звичкою. Взагалі про Лук’янівську тюрму і її ментів серед зеків ходить погана слава. Мент командував:

– Роздягайсь.

Я роздягся наголо.

– Підніми руки.

Я підняв.

– Нагнись.

Я нагнувся.

– Присядь.

Я присів.

– Устань.

Я встав.

– Підніми яйця.

Я підняв і опустив руку без команди «опусти».

– Підніми ще раз.

Я підняв і знову опустив.

– Підніми яйця, – скамандував мент ще раз.

Я скипів. Схопив х…я і демонстративно ним потряс:

– На вот, – прошипів я йому.

Це була найбільша тюремна образа. Менти, вони переймаються тюремними законами. Тому менти перемінились в лицях від мого жесту. В цьому була характерна риса моєї вдачі – спокійно закипати і раптом, не рахуючись з обставинами, ринутись. Не було в мене якогось розрахунку на пощаду. Але я був політичним та ще й спецбольним під віданням кедебе і вони не влаштували мені темної. Обмежились лише тим, що посадили в етапний бокс і тримали там до вечора.

Вони знали, що таке їхній етапний бокс. Вузька камера без вікон, лише над дверима малесеньке віконечко з лампочкою всередині, забране сіткою, виходило у внутрішній коридор. Тут було задушливо. Час від часу я тарабанив у двері, не розуміючи, чому мене тут так довго тримають, а в бокс то вкидали, то виводили групи молодих хлопців: хто з суду, хто на суд, у модних штанях, сорочках, із модними зачісками. Хто отримував перший строк, хто повторний – головно баклани, гвалтівники і дрібні грабіжники. Я сидів то налаві, то на мішку і задихався від нестачі повітря. Нарешті увечері мене з групою нових поселенців тюрми повели митись. Вели знаменитими лук’янівськими підземними переходами, обкладеними жовтою кахлею. У великій душовій новоспеченим зекам видали на гурт одну механічну машинку, і вони стригли один одному патли, голосно сміялись, ховаючи тугу за волею і горе подалі в душу – рекрутовані раби, хто на три, а хто і на десять років.

Наша держава безсоромно перетворює вільнонароджених громадян на рабів. Це у комуністичній державі ввійшло в звичку, бо якщо зеків не вистачає – то план горить. В діях суду не останню роль відіграє заготівля дармової робочої сили, хоча, звичайно, серед оцих молодих розбещених хлопчаків не всі, далеко не всі, безневинні.

Я помився осібно, не втручаючись у цей новий тимчасовий колектив, і мене нарешті поселили в камеру. І знову це була камера для тих, хто боявся суду і гнав на дурку, чи справді мав якісь психічні відхилення. Але в камері вони вели себе нормально. Тут я зустрів п’яничку-односельця. За п’ять років моєї відсутності він так спився, що я його ледве впізнав. Він сам до мене признався. Був він майже голий, і я віддав йому свій робочий костюм, який навіщось тарабанив у мішку через пів-Союзу. Був якийсь стрижений тип, що, дізнавшись що я з Лісник, заявив, що грабував колись наш магазин. Потрапив отже я до земляків. Перед тим як заснути, я почув з протилежної через коридор камери удари, шум, грюкання засува. Як виявилось, там «вишибали» педераста.

Цю процедуру зеки люблять як видовище, знущання, розвагу, бій гладіаторів, де чуже людське життя не варте й копійки. Коли в загальній камері, де живе від 20 до 40 зеків, виявлять або зроблять педерста (пасивного), то його спершу використовують за призначенням, а тоді починають глумитись. Завжди знайдеться якась проста душа, що його обіграють в карти, обдурять, навішають на вуші лапші і виї…ть гуртом. На нари його спати уже не пускають, треба щоб він спав біля унітаза. Нарешті, якийсь заводіяка, котрий взяв на себе роль веселуна і розважальника в камері, де ніколи не замовкає дурнуватий голосний регіт, заявляє, що не місце «пєтуху» серед їхнього шановного товариства. Майже всі відразу пристають на цю пропозицію і педераста вирішують „вишибать”. Ставлять його раком зі спущеними штаньми головою до дверей на табуретки чи на нари, щоб головою в кормушку. Два чи четверо здорових хлопців беруть за ноги і руки ще одного зека, розгойдують і вдаряють задниця об задницю. Жертва вдаряється головою в обковану залізом кормушку і буває вибиває клямку. Заходять менти і непритомного пєтуха кудись перетягують. І вже до закінчення строку цей бідака буде спати біля параші, якщо відразу не потрапить у Дніпропетровську божевільню.

Другого дня мене посадили в цивільний уазик, там уже був санітар, і повезли через Київ, Жуляни, полями і перелісками, і нарешті привезли в Глеваху, всім у Київській області відома назва божевільні. Це група багатоповерхових одноликих корпусів за селом Глевахою. Перший раз мене під час етапування не помили. Хоча вчора я мився в Лук’янівській лазні, але за законом, з етапу відразу йдеш під душ, отримуєш чисту білизну, тюрма бореться за чистоту проти вошей, але в Глеваху не подавали теплої води і тому тут милися за якимось нікому не відомим графіком.

Прибув я туди в другій половині дня, мене роздягли до трусів і поклали в Першу палату. Тут лежали найтяжче хворі, чи, як кажуть самі ж хворі на своєму жаргоні – «вирубки». Це ті, кому наше гуманне суспільство не хоче завдати смерті, їм від хвороби і невралептиків байдуже: сіро надворі чи біло, але ті кошти, які держава виділяє на їх утримання, сумлінно розкрадаються. Хоча красти у таких нещасних гріх, але ті, що втратили совість, думають, що божевільним всеодно.

Щоб не мати клопоту з білизною і простирадлами та іншими атрибутами цивілізації, хворих тримають лише в трусах і на голих матрасах. На деяких ліжках була лише одна ковдра на двох і спали вони по двоє, валетом. Це були нібито люди, але із зовсім потьмареним ліками і хворобою розумом. Коли мене завели в палату, вже поширилась чутка, що прибув принудчик з Казані, політичний, і мене прийшов провідати Мишко Н. Ми з ним були знайомі з Дніпропетровська, я був у Восьмому, а він у Дев’ятому відділенні, які розташовувались на одному поверсі. Він прибирав столи у нашому коридорі-їдальні, коли виписали Хірурга. Ми з Мишком зустрілись як однополчани, він прогнав штурханами з мого ліжка якогось майже погаслого типа і влаштував його десь третім, дістав мені ковдру, а фельшеру сказав:

– Це Вася Рубан, мій товариш по Дніпропетровську, хороший хлопець, ви його не обіжайте. Завтра прийде завідуюча і розбереться.

Сидів Мишко за випадкове вбивство у звичайній хлопчачій бійці. Вдарив супротивника кулаком, а той невдало впав. Яким чином йому робили перебування в дурдомі я не знав. Мишко добре грав у шахи і перед тим, як зробити хід, дивився не на дошку, а десь вбік.

Микола Григорович (студент з медичного на практиці) одначе дав мені на ніч якоїсь отрути, але я її, звичайно, не проковтнув і заснув до ранку. Навіть будучи на спецу, я жив у білизні, а жити лише в трусах я не звик, я мерз, хоча в палаті було порівняно тепло та ще й важке повітря. Надворі десь початок квітня – туманно і холодно, дощило. Нарешті прийшла завідуюча і розпорядилась, щоб мене перевели у другу палату і видали піжаму. Тут ліжка були панцрні, односпальні, отже вужчі за гігієнічні та ще й прогиналися, але на них спали теж по двоє. Мишко з фельшером довго мудрували, де подіти двох людей, щоб звільнити мені одне ліжко. Як тільки це їм удалося зробити, виселені пішли скаржитись своєму лікареві, і вже моя лікарка прийшла, щоб знову мене покласти десь другим. Авторитету тут у мене не було, щоб якось відвоювати собі персональне ліжко, проте до вечора ми з Мишком таки досягли свого.

Цього ж дня відділення почало боротись з вошами. Мої батьки вчителі якось так нас виростили, що я не бачив вошей до 25-ти літнього віку. У нашій країні воші розводяться лише в лікарнях, у тюрмах – нема. Принаймні в тих, де я бував, а я був у восьми в’язницях. Першого разу я дізнався, що таке воші у голові, коли моя дружина лягла в пологовий будинок у містечку Іванків. Коли вона виписалася, народивши там нашого сина Вітю, ми ніяк не могли зрозуміти, від чого у нас сверблять голови. Нарешті Людмилина мати заглянула в наші голови і побачила, що там повно вошей.

Ми помили голови гасом, але це не допомогло. Пішов я у містечко питати в аптеці дустове мило, але так і не знайшов, гексохлоран тоді вже заборонили, бо він ніби то радіоактивний, не розкладається і довго зберігається в крові. Але, пам”ятаю, як було мені років із дванадцять, гексохлоран купами лежав на наших полях у селі Троковичах на Житомирщині. Ми ходили всією школою трусити ним капусту від попелиці в городню бригаду. Набирали ДДТ в панчохи і трусили. Як купалися в Точищі, то Коля Максьом тер мені ним спину і насипав у голову. Це був десь 1954 рік. А у 1977 році в Глевасі із вошима, тими, що водяться в білизні, боролись таким способом: матраци виносили в дворик для прогулянок і перетрушували порошком гесохлорану, а хворим відтягували резинку в трусах і натрушували між ноги, а тоді попід руки того ж таки радіоактивного гексохлорану. Мені довелось поцікавитсь, що це за воші, які водяться в білизні. Тоді я взяв зі свого мішка переміну білизни, а ту, що була на мені, старанно виправ і випрасував. Я знову старався зіп’ятись на ноги, тобто вибити нову чисту піжаму, митися, як тільки з’являлась гаряча вода, вчасно бритися й стригтись і регулярно міняти білизну.

Поступово я розібрався, що у відділенні було ще дві палати, де за планом повинні були лежати хворі, але одну палату зайняли під ленкімнату, а одну велику, де могло поміститись ліжок тридцять, зайняли лікарі під ординаторську. Тобто поставили собі там три столи, бо завідуюча з їхньої ординаторської зробила собі кабінет. Отже, це забрало місця десь на сорок ліжок, тому нам доводилося спати по двоє і по троє на одному ліжку.

Цього ж дня Мишко дав мені паперу і ручку, і я написав листи на Житомирщину батькам і дружині в село, яке було звідси за 25 кілометрів. Став їх чекати. Хай вибачать мені мої батьки, але з більшим нетерпінням я чекав жінку. Минали дні. Божевльні готували концерт до Першотравня. Єврей Оснос був тут за масовика, керував хором. У ленкімнаті стіни бул завішені Бог зна коли і ким намальованими і випаленими на фанері примітивними картинами. Оснос був пенсійного віку, крупний тілом, зі скошеним лобом і прямим волоссям бруднокаштанового кольору. Коли ми грали в доміно вже аж у третій, невеличкій найпрестижнішій палаті і він вигравав, я казав:

– Володимр Гершкович, ви лідер.

Він відповідав:

– Вася, я підер.

Я не реагував, але з часом повторюва: «Ви лідер», але він відповідав так само. Про нього говорили, що раніше він працював вихователем у будинках для сиріт і там розбещував хлопчиків. Поміж запоями ходив чисто, хоч і бідно вдягнутим – лафсанові напрасовані коричневі штани і нейлонова теніска. Мене теж запрошували в самодіяльність, але мені було бридко. Молодий хлопець Сєва, теж єврей з передмістя чи села, що писав вірші українською мовою, тренувався під керівництвом Осноса в читанні власного вірша, який починася словами: «Я не бачив Леніна ніколи». Далі у вірші йшлося про те, що незважаючи на це, автор вдячний Леніну за щасливе дитинство. Вірш був досить тямковито написаний, і Сєва таки мав поетичний хист, проте потім у нього загострилась психічна хвороба, все пішло прахом, він потрапив у Глеваху, а тут його ще й піддурив Оснос і натягнув. Розборів голосних не було, поговорили і затихли. Десь після першотравневого концерту Оснос утік і запив, і коли проспався під якимось тином, подзвонив завідуючій, щоб прислала машину і його забрали. Завідуюча виконала його просьбу, адже їй потрібен був організатор-масовик.

Дні минали за днями, я кріпив свою душу і виглядав, коли ж мене провідають. Нарешті до мене приїхали батько й мати, і сестра, і мій товариш, що ми з ним колись парубкували, Андрій з жінкою Галею на мотоциклі. Всі в один день. Андрій навіть захопив пляшку білого портвейну. Мені привезли найкращих харчів, які можна було купити. Ми розсілись на травичці неподалік від дворика для прогулянок, якраз потепліло і світило сонечко. Їли і перемовлялсь, перескакуючи з теми на тему, як люди, котрі довго не бачились.

Гості заглядали в мої очі, їм було цікаво: чи я божевільний, а чи ні, а я старався бути занадто нормальним. Я попросив матері, щоб придумала для завідуючої який-небудь подарунок, аби в мене не забрали окремого ліжка. Ось-ось мала почати спіти полуниця і мати пообіяла заїхати до сестри в Лісники, щоб замовити першої. Дали мені батьки також двадцять карбованців. Тоді вони поїхали, а я все виглядав, коли мене провідає моя жінка. Я шепотом матюкав її як тільки міг, обзивав її подумки найбрутальнішими словами, чого вона не їде, он батьки вже приїхали, хоча живуть звідси за 150 кілометрів, а вона не їде.

Коли я їхав з Казані, такий собі Корепанов, який після першого звільнення з зони убив свою жінку і таким чином потрапив на спец, дав мені таку пораду.

– Вася, доки не вийдеш на волю, нічого не вирішуй на предмет власної дружини.

Я добре запам’ятав ці слова, але, Боже, як важко було їх дотримати! Ішов шостий рік, я зголоднів за жінкою, а вона, живучи ось майже за цими перелісками, не їде. Нарешті в кінці квітня мене знову викликали на побачення. Я йшов і надіявся, що вона нарешті приїхала, але приїхала жінчина мати, теща, що жила звідси за 100 кілометрів. Дуже добра людина, жили ми з самого початку окремо і ніколи не сварились.

Нас випустили надвір. Ми мирно розмовляли з Галиною Григорівною і єдиною моєю просьбою було:

– Хай приїде Люда. Чого вога не їде?

– У неї робота, зараз ще й на городі, полоти, підгортати.

– Невже не можна покинуи все і відвідати чоловіка, який виглядає тебе у всі вікна ось уже шостий рік?

Можна було здуріти від цього непорозуміння. Коли теща поїхала, я знову виглядав і лаявся. Ті прикрощі, які завдають нам жінки, вони десь залягають на дно душі, коли ми нарешті вдовольняємо свою хіть. Те, що прощається смачній для тебе жінці, не прощається нікому. Ми звикли мислити про подружнє життя книжно: жінка – це товариш по духу, соратник, поїде за тобою в Сибір. Щасливі були лише Трістан і Ізольда, бо спали з обох боків оголеного меча. Мені ж доводилось твердо пам’ятати напутні слова зека, який виголосив тюремну мудрість:

– Доки не вийдеш на волю, не вирішуй нічого з жінкою.

Я кришився, як перепалене залізо, але я чекав, хоча мене підмивало взяти папір і ручку і написати їй, що не хочу її більше бачити, що я більше до неї не приїду. Із своїх речей заберу лише транзистор ВЕФ і поїду до батьків у Троковичі. Прокляття висіли в мене на язиці, і це чекання було найтяжчм. Нарешті почався травень, похолодало. Лили холодні затяжні дощі, і приїхала до мене на побачення жінка. Перетруджений чеканням і невідомістю, я зайшов у кімнату для побачень. Вона приїхала з дітьми Вітею і Оксаною, дивилась на мене насторожено, а я на неї спокійно.

Blog

Добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу)