Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материала

Документы

Содержание Творчо-обдарована дитина Творча обдарованість Проблеми обдарованих дітей Реалії і ірреальності сучасної культури Освіта все життя – педагогічна творчість Теоретичні основи формування екологічної свідомості особистості

Подобный материал:

• В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
• Новіков Б. В., Сініок Г. Ф., Круш, 8270.65kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Ауки та освіти україни харківський національний університет радіоелектроніки “проблемно-орієнтовані, 184.05kb.
• [Текст] : бібліогр покажч. / Волин обл б-ка для юнацтва; [уклад. Н. А. Ількевич]. Луцьк, 340.08kb.
• Метод поради до відзначення 80 річчя від дня народження Майї Фролової / кз „Обласна, 236.66kb.
• Єднання в ім’я майбутнього : методичні поради до 90-річчя Соборності України / Сумська, 194.88kb.
• До курсового проектування за курсом "Моделювання І прогнозування стану навколишнього, 1003.34kb.
• Амятников, оставивший неизменными традиции и уклад жизни населения, сегодня притягивает, 202.43kb.
• Н. Б. Давидова І 58 Інвестиційна діяльність будівельної галузі (2000-2008 рр.) [Текст]:, 190.12kb.

Проблема. За умов реформування системи національної освіти, піднесення ролі творчої особистості в суспільстві значної актуальності набуває проблема розвитку обдарованих дітей. Перспективним вирішенням може стати організація такого педагогічного процесу, який започаткує методику пошуку й відбору обдарованих дітей та створить умови для розвитку їхніх природних творчих потенцій.

Побудова національної системи освіти в Україні, її докорінне реформування зумовлені необхідністю відтворення та розвитку інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки й культури на світовий рівень. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває проблема пошуку, розвитку, навчання й виховання обдарованої особистості.

Творчо-обдарована дитина – це особистість, яка має яскраво виражену спрямованість на здобуття наукових знань, генерування нових ідей при розв’язанні навчально-творчих і дослідницьких завдань, знає історію й сьогоднішні тенденції розвитку предмета дослідження, володіє значним обсягом інформації, має критичне мислення, відчуття нового, високу допитливість, особистісну установку на сприйняття оригінального, незвичайного, вміє встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, робити висновки, аналізувати інформацію, будувати гіпотези, є чутливою до суперечностей, організована, наполеглива в досягненні мети, має інтуїцію, здатна до передбачення, фантазування, відкритого спілкування.

Творча обдарованість – це наявність індивідуального творчого, мотиваційного і соціального потенціалу, що дозволяє отримати високі результати в одній (або більше) із зазначених сфер: інтелектуальній, творчій, соціальній компетентності, художній, психологічній.

Аналізуючи дитячу обдарованість, необхідно виділити такі компоненти особистісних якостей обдарованої дитини: психофізіологічні (наявність природних задатків до активного й цілісного світосприйняття); інтелектуальні здібності (пізнавальний інтерес, інформаційна ерудиція, нестандартність мислення, здатність до абстрагування); творчий потенціал (ініціативність, цілеспрямованість у виборі професійних видів діяльності, неординарність підходів, інтенсивність розумової праці); світоглядні цінності (високий рівень свідомості й культури, ініціативно-активна діяльність, активність, розвинені якості – соціальні, державно-правові, економічні, політичні, екологічні, організаційні, громадянські, гуманістичні, родинні, моральні, естетичні).

Проблеми обдарованих дітей. Особистих проблем в обдарованих дітей зовсім не менше, ніж у їхніх звичайних однолітків, а іноді й більше, а саме: неординарність, гнучність і швидкість мислення, агресивність (тому що її не розуміють), неприязнь до школи (тому що навчальна програма для них є нудною), ігрові інтереси (подобаються складні ігри), конформізм, занурення у філософські проблеми (потойбічне життя, релігійні вірування), невідповідність між фізичним, інтелектуальним і соціальним розвитком, потяг до досконалості, відчуття незадоволеності, нереалістичні цілі, надчутливість, потреба в увазі дорослих (багато запитань на різні теми), нетерпимість.

Через вищезазначені проблеми обдаровані творчі діти, за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, входять до „групи ризику” поряд із розумово відсталими, малолітніми порушниками, дітьми алкоголіків. Їм необхідні особливі умови для виховання; спеціальні індивідуальні навчальні програми; спеціально підготовлені вчителі; спеціальні школи. Це повинні бути особливі школи, де знають і враховують особливості, творчі здібності та проблеми обдарованої дитини. Для такої дитини повинні бути поставлені надзавдання, долаючи які, вона буде розвиватися відповідно до своїх задатків і здібностей.


Цюркало Т.І. (м. Київ)

Реалізація креативних можливостей особистості – шлях до самоактуалізації

Проблема духовного розвитку, творчого вдосконалення, гармонійного становлення особистості цікавила людство завжди. Сьогодні, в період соціально-економічної трансформації суспільства, актуальність проблеми формування креативного потенціалу особистості помітно зростає. Сприяти особистості виявити та реалізувати закладені природою здібності з найбільшою користю для себе, суспільства та довкілля є основним завданням таких соціальних інститутів, як сім’я, освіта та виховання. Дитина потребує допомоги у пробудженні власних природних творчих обдарувань. Саме сім’я може забезпечити необхідні передумови розвитку творчої, діяльної, ініціативної та відповідальної особистості. Соціальна цінність сім’ї полягає в тому, що вона забезпечує первинну соціалізацію особистості, яка закладає основи становлення її як члена суспільства. Людина в процесі соціалізації прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Ці процеси стимулюють не пасивну адаптацію, а розвиток активного творчого самоствердження у суспільстві.

Особистісне зростання можливе і є центральним для структури організму – така основна ідея “терапії, центрованої на клієнті” К. Роджерса. Він стверджує, що в кожному з нас є прагнення до компетентності й розвитку здібностей настільки, наскільки це можливо для нас біологічно. Вроджене прагнення до актуалізації, тобто властиве організмові прагнення реалізувати свої здібності з метою збереження життя й зробити людину більш сильною, а її життя більш розмаїтим, К. Роджерс вважав основним мотивом поведінки кожного індивіда. Він вирізняє такі основні характеристики актуалізації: рухливість, відкритість, незалежність від зовнішнього впливу та здатність розраховувати на себе. Актуалізація своїх можливостей та здібностей веде до розвитку, за висловом К. Роджерса, “повноцінно функціонуючої людини”. До цього ідеалу можна лише наближатися через пізнання себе, свого внутрішнього досвіду.

Максимально актуалізуючись, така людина насичено живе в кожен момент свого життя. Їй властиві рухливість, високий рівень пристосування до нових умов, терпимість до інших. Це емоційна і водночас рефлексивна людина. Вона довіряє своєму цілісному організмові, а як джерело інформації використовує швидше свої відчуття, почуття та думки, аніж поради інших людей.

Такі люди, зазначає К.Роджерс, вільні у виборі свого життєвого шляху. Попри всі обмеження, вони завжди мають вибір, вони вільні вибирати й несуть відповідальність за наслідки свого вибору. Самоактуалізуючись, вони стають більш творчими.

Метою особистісного зростання, повноцінного функціонування є, за висловом К.Роджерса, “добре життя”, яке означає не життя, заповнене задоволеннями, не багатство чи владу, не цілковитий контроль над собою чи спокій, а рух тим шляхом, який обрав сам організм. Людина, яка вільно рухається шляхом свого особистісного зростання, є найповніше функціонуючою людиною.

З проблематикою особистісного зростання пов’язані також дослідження А. Маслоу, який запроваджує поняття самоактуалізації особистості як цілковитого використання нею своїх талантів, здібностей, можливостей тощо. Особистісне зростання, за Маслоу, є задоволенням все більш високих потреб, якими в його ієрархії є потреби в самоактуалізації. А. Маслоу певною мірою ідентифікує поняття самоактуалізації з поняттям креативності. Рух до самоактуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб. Процес особистісного зростання здійснюється шляхом роботи самоактуалізації, за якою стоять тривалість, безперервність та якомога максимальніший розвиток здібностей.

Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені настільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони присвячують своє життя тому, що А. Маслоу називає вищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість тощо) або метапотребами.


Черепанова Т.В. (г. Мариуполь)

Харизматический лидер: операционализация понятий

Феномен харизматической личности, особенно ярко заявивший о себе в конце XIX – начале XX веков, становится объектом современных научных исследований. Прошлое столетие, характеризующееся изменением привычного мироустройства вследствие индустриальной революции, выявило опасную притягательность для народных масс политического деятеля харизматического типа. Харизматический дискурс требует концептуального подхода к данному явлению социальной жизни.

Феномен харизмы издревле окутан магическим ореолом. Таинственные силы, дающие неординарные способности избранным, считались непостижимыми, с точки зрения их концептуального анализа. Объективный анализ определения харизмы показывает, что исследователи то и дело обращаются к магии и иррационализму. Харизма ассоциируется с тайным, потусторонним, сверхъестественным миром, недоступным логическому обоснованию вследствие его недоступности и бездоказательности. Однако, как социальное явление, харизма имеет вполне определенные основания.

Для детального рассмотрения феномена харизмы необходимо четко определить границы этого понятия. Харизма – это составная часть лидерства, т.е. подразумевается, что харизматическая личность закономерно является лидером (как формальным так и неформальным). Современные концепции лидерства (leader англ. – ведущий, указывающий путь), рассматривающие лидера как субъект власти, подчеркивают, что лидер может занимать официальный пост или быть неформальным лидером, пользующимся авторитетом в той или иной группе. Под лидерством понимается способность оказывать влияние на подчиненных, причем, в случае неформального лидерства, подчинение носит добровольный характер. Авторитет неформального лидера основан на его личной притягательности, компетентности, умелом использовании власти. Новаторский стиль является необходимым условием для выделения харизматического лидера в отдельную категорию.

Типология лидерства в современной науке занимает достойное место, и вместе с тем единодушия в определении понятия лидерства, тем более лидерство харизматического типа, нет. Во множестве определений этого понятия, тем не менее, сквозной нитью проходит идея особенного типа взаимоотношений между лидером и ведомыми. Согласно теориям лидерства, лидер выступает в роли доминирующего звена в отношениях между членами группы или выдвигается согласно ожиданиям подчиненных, в связи с возникшей перед группой задачей. Взаимодействия в группе складываются таким образом, что подчиненные играют важную роль в формировании стиля руководства лидера. Лидерство, таким образом, это отношения доминирования и подчинения, складывающиеся в системе межличностных отношений в группе.

Теории лидерства не дают объективного определения харизматического лидерства. Харизма, тем не менее, является составной частью лидерства, следовательно, вполне закономерно подходить к ее изучению при помощи методов, используемых для анализа лидерства в целом. Харизма существует благодаря всеобщей поддержке, признанию личности как наделенной особенным даром, на которую снизошла особая благодать, верой в её избранность. Закономерно, следовательно, что харизматический лидер требует поддержки именно своей личности как носителя уникальных, сверхъестественных качеств. Авторитет харизматического лидера не основан на формальных структурах и не навязан сверху. Он скорее является внутренней потребностью окружающих к выделению носителя харизматического дара в особую надчеловеческую структуру. Личность, наделяемая последователями харизматическим ореолом, является консолидирующим элементом социальной действительности, объединяя разрозненные общественные силы, руководя инновациями и проявляя революционный потенциал.


Шоріна Т.Г. (м. Київ)

РЕАЛІЇ І ІРРЕАЛЬНОСТІ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

Сучасна культура має подвійний характер. З одного боку, матеріальні структурні трансформації призводять до виключення людини з безпосереднього виробничого процесу й піднімається питання про сенс людського існування по той бік необхідності у задоволенні життєвих потреб. З іншого боку, по цей бік автоматизоване масове виробництво стандартизує і виключає індивідуальну розрізненість, породжує людей, що оперують зі знаками, символами та індивідами, поведінка яких відповідає конформістсько-споживацькій моралі.

Наш теперішній герой, таким чином, постає втіленням суперечності: він індивідуалізує процес виробництва, виходить на передній край наукових, технічних тощо досягнень, тобто створює „інтелектуальну вартість” й разом з тим і одночасно втрачає свій авторитет й цінність в силу зміни тенденцій, пов’язаних з модою і технологіями.

Характерною рисою інформаційного суспільства виступає саме виробництво розмаїтості, що відповідає інноваційній імперативності сучасної наукової практики та супершвидкості новітніх технологій, які інтегрують світові ринки. Отже, постійна готовність до зміни буде відмітною рисою людини інформаційної доби. Проте, підлягаючи законам товарних відношень, як будь-який товар, суб’єктивність інформаційної людини позбавлена власної суб’єктності. „Ринковий фундаменталізм” як принцип суспільного зв’язку, як відомо, не є суспільством в істинному значенні, в особливості, коли він діє в світовому масштабі, про що наголошував Дж. Сорос пропонуючи, на противагу чистій економічності такого „суспільства”, модель „відкритого суспільства” з вимогами дотримування ним „фундаментальних цінностей” (як їх осмислює Сорос). Про вільну індивідуальність за ринкових умов (Дж. Сорос) може йти мова, таким чином, лише в тій мірі, в якій вона забезпечує і реалізує вільну економічну функціональність.

Ця втрата людиною своєї сутності символічно відтворена у відомій в світі „грі” „Останній герой” – бо геройство цього „героя” полягає не в тім, щоб бути першим разом і серед інших, а в тому, що він повинен „лишитися тільки один”, стати останнім – на противагу іншим, з виключенням з „гри” всіх інших. „Геройство” сучасності, отже, несе в собі деструктивний й асоціальний код. Потреба бути „інаковим”, виявляється зворотнім боком спроби представити собою цінність для цього суспільства, себто найліпше інтегруватись до нього.

В вищій мірі суб’єктивована людина продукує, в решті решт, товар одноразового вжитку, який як „індивідуальний” є непрактичним й непотрібним для суспільства, на кшталт коштовного непотреба „марсіанського” головного убору, виробленого нещодавно модними дизайнерами одежі – він не для всіх, його ефективність полягає в некорисності, вочевидь демонструється деструкція законів економіки, категорій естетики тощо.

Наш час вже отримав визначення доби „динамічної нестійкості”, загострення світової конкуренції породжує ситуацію боротьби за виживання між самими володарями виробничих потужностей: „старі дракони” йдуть у минуле, коли не вловлюють необхідної миті – індустріальне суспільство на Заході заміщується суспільством постіндустріальним. Досягнення благополуччя сьогодні залежить вочевидь від підвищення продуктивності праці людей, не зайнятих фізичною працею. Цікаво, в яку історію потрапляє наша країна, в якій фіксуються тенденції інволюційних процесів у виробничих відносинах, пов’язаних із декваліфікацією та архаїзацією праці ще доби індустріального господарювання?


Юдіна О.М. (м. Київ)

Виявлення творчого потенціалу особистості у процесі арт-терапії

У процесі психотерапевтичної взаємодії для більш досконалого вирішення будь-яких проблем досить широко застосовується метод арт-терапії. Використання даного методу допомагає якомога більше розкрити творчій потенціал особистості клієнта.

Термін „арт-терапія” („терапія мистецтвом”) увів А.Хілл у 1938 році. За допомогою артотерапії можна на символічному рівні експериментувати з різними почуттями, досліджувати їх та давати можливість самопрезентуватися. Вона також допомагає у розкритті несвідомого, вирішенні внутрішньоособистісних конфліктів, позбуття страхів, залежностей, знижує рівень тривожності тощо.

Методика арт-терапії базується на твердженні про те, що внутрішнє Я людини відображається у зорових образах завжди, коли вона малює картини, ліпить, складає вірші, тощо, не замислюючись над тим, що саме вона робить, а отже, діє цілком спонтанно. К. Юнг завжди пропонував, щоб пацієнти завжди відображували свої снобачення, мрії, фантазії у малюнках.

Малюнки чи будь-які інші продукти творчості завжди несуть багато інформації про клієнта, що надзвичайно важливо у психотерапевтичній практиці. Це допомагає психотерапевтові у визначенні та постановці правильного діагнозу та у виборі корекції чи способів лікування. Арт-терапію широко застосовують не лише щодо хворих, а і як доволі ефективний прийом у психокорекційних групах.

Арт-терапія може сприяти у вирішенні наступних цілей:

• дати вихід надмірній агресії та іншим негативним емоціям;
  
• значно полегшити процес лікування;
  
• отримати матеріал для інтерпретації та діагностичних висновків;
  
• осмислити думки та почуття, які клієнт звик подавляти у собі;
  
• налагодити конструктивні стосунки між психотерапевтом та пацієнтом;
  
• розвинути почуття внутрішнього контролю;
  
• максимально навчитися концентрувати увагу на почуттях та сприйнятті;
  
• дозволяє розкрити творчий потенціал;
  
• підвищити самооцінку.
  

При використанні арт-терапії клієнтам пропонують різні заняття художньо-прикладного характеру (малювання, ліплення, різьба по деревині, чеканка, випалювання, виготовлення мозаїки, вітражів, виготовлення та переробка речей з тканини та хутра тощо).

Арт-терапевтичні заняття проводять двома способами. У першому випадку клієнтам пропонується можливість виготовити що-небудь з конкретного запропонованого матеріалу за власним малюнком чи на певну тему. При цьому вдається побачити особливості світосприйняття хворого, його почуття та емоції, що відображають приховані елементи хвороби чи психологічної проблеми. Другий варіант – неструктуровані заняття. Клієнти в даному випадку самі обирають тему, матеріал, інструменти. Наприкінці заняття відбувається обговорення теми, манери виконання тощо. В даному випадку пацієнт діє цілком спонтанно.

Функції арттерапевта достатньо складні та змінюються в залежності від конкретної ситуації, оскільки в процесі психотерапії йому доводиться не лише розповідати, але й самому показувати. Психотерапевт повинен завжди враховувати психічний стан хворого, його особистісні особливості, міру підготовленості, рівень інтелекту тощо. Арттерапевт приймає участь у розвитку творчих навичок у клієнтів.

Отже, терапія творчістю може виступати важливим компонентом індивідуальної та групової психотерапії, що позитивно впливає на розвиток творчих здібностей.

5. Освіта все життя – педагогічна творчість
   

Антошко Т.Р. (м. Київ)

Проблема творчості в інноваційних перетвореннях освітнього процесу

Вивчення інноваційного процесу в системі освіти, спроба зрозуміти суть інноваційної культури викладання і визначити чинники ефективності нововведень, цих найважливіших явищ і процесів соціального оновлення, вимагають теоретичного підходу і вивчення практики, а також аналізу спеціально зібраного масового емпіричного матеріалу.

В дослідженні проблем оновлення системи освіти можна йти такими шляхами: 1) просуватися в теорії – виявляти принципи модернізації; 2) вникати в педагогічну практику – виявляти прогресивні і ефективні методики і технології, систематизувати їх; 3) вирішувати дослідницьку задачу за допомогою емпіричного соціологічного матеріалу – звернутися до педагогів і виявити коло проблем, пов'язаних з тенденціями розвитку освітніх установ, творчої активності педагогів.

Дуже багато в освітньому процесі визначають люди – ті, хто вчить, і ті, хто вчиться. Їх творча активність – головний чинник розвитку системи освіти, її прогресу. Екстенсивний шлях розвитку освіти змінює курс на інтенсифікацію навчання. Раніше акцент ставився на розширення знань і інформованість, сьогодні головним стає формування умінь вчитися і змінювати на краще життя. Замість традиційної задачі виховання "ерудита" на перший план висувається розвиток нестандартно мислячої людини – творця. Інноваційний процес не може не включати оновлення методів, створення і використовування креативних освітніх технологій. Інноваційна налаштованість педагогів лише на зміну змісту і об'єму учбових дисциплін не дає бажаного результату. Подолання дидактичної трансляціонності – "педагогіки передачі і засвоєння" (термін академіка І.П. Іванова) – неодмінна задача модернізації освіти.

Найістотніше – орієнтування всього учбово-виховного процесу на розвиток творчої активності. Освіта повинна не тільки озброювати знаннями, але розвивати і удосконалювати особу. Суспільство все більш проникає ідеєю гуманізації освіти. Масштабність (глобальність) соціальних перетворень українського суспільства вимагає "замовника", "господаря" і "менеджера", який здатний принципово змінити роль і професійні функції викладання. Необхідно налагодити процес управління формуванням і розвитком інноваційної культури педагогів, створити відповідний соціально-професійний і психологічний механізм.


Біла І.В. (м. Лисичанськ)

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Про поліпшення екологічної освіти вчителів як потенціальних реформаторів екологічної свідомості суспільства сьогодні говорять як про нагальну потребу. Крім керівництва незалежної держави, всіх гілок її влади: законодавчої, виконавчої, судової ще є одна сила, здатна реформувати суспільну свідомість. Це – педагогіка, а конкретніше – школа, дошкільні заклади, повсякденний побут.

Головна роль у формуванні екологічної свідомості особистості належить учителю. Це він, маючи певну теоретичну, методичну та методологічну підготовку, з огляду на повсякденну практику, спілкування з тими, кому передає свої знання, стає тією суспільною силою, яка спроможна вплинути на ситуацію.

Ми намагаємося проаналізувати та висвітлити погляди видатних педагогів на проблеми формування екологічної свідомості особистості. Роль педагогічного середовища як фактора формування особистості, що розвивається, підкреслювалася видатними педагогами минулого (К.Ушинський, Я.Корчак, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін.)

Ще в XVІІ ст. основоположник європейської наукової педагогіки Я.А.Каменський рекомендував передбачити процес навчання “належною підготовкою умів”, тобто спрямовувати школярів на зацікавленість сприйняття учбового матеріалу, де певним чином організоване педагогічне середовище виконує не лише функцію “настройки умів”, але і спричиняє великий вплив на поведінку особистості в цілому.

Відомий педагог XІX ст. Й.Песталоцці підкреслював значення освітницького середовища в педагогічному процесі, давав рекомендації по її організації, які не втратили своєї актуальності і в наш час.

К.Ушинський вважав, що навчання дітей повинно будуватися не на словесній основі, а на основі вражень, отриманих ними безпосередньо із навколишнього світу. Основне завдання своїх робіт К.Ушинський бачив у тому, що “логіка природи є самою доступною і самою корисною логікою для дітей”.

О.Герд відстоював методи, прийоми і самостійне спостереження дітей в природі, екскурсії в природу, проведення лабораторних робіт, предметних уроків. Склав підручник “Мир божий”, який складався з двох частин “Земля, повітря і вода” та “Рослини, тварини і людина”.

Методи формування екологічної свідомості розроблялись в межах експерименту комплексної програми розвитку дітей “Паросток” під керівництвом доцента Сумського державного педагогічного інституту, кандидата педагогічних наук Т.Пушкарьова. Школярі під наглядом вчителя спостерігали, порівнювали, описували факти і явища, робили підсумки і, де можна, перевіряли простим дослідженням.

М.Скаткін приділяв велику увагу питанням методики викладання природознавства. Особливо питанням методики проведення екскурсій, веденню календарів спостереження в природі, активізації пізнавальної діяльності школярів. Але більше уваги приділяв питанню екологічної свідомості.

В.Сухомлинський наполегливо пропонував перші уроки розвитку мовлення проводити не в класі, а серед природи. Він ставив мету – залишити в свідомості дітей яскраві картинки дійсності, прагнув, щоб процеси мислення протікали на основі живих, образних уявлень, щоб діти спостерігали навколишній світ, встановлювали причини і наслідки явищ, порівнювали якість і ознаки речей. Отже, на наш погляд, при формуванні екологічної свідомості доцільно використовувати досвід педагогів – класиків, який допоможе в вихованні екологічно грамотної, ерудованої та розвиненої особистості.