Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33
Бубон Т.В. (м. Київ)

Інформатизація як умова та засіб вдосконалення вищої освіти

Сучасний стан суспільства, характерними ознаками якого є процеси глобалізації та соціальної інтеграції, взаємопроникнення культур та інформатизація, залишає усе менше шансів на просування тим спеціалістам, які не володіють комп'ютерною технікою та інформаційними технологіями, не мають можливості користуватися джерелами інформації на іноземних мовах (наукова література, ЗМІ, супутникове телебачення, міжнародні комп’ютерні мережі). Отже, озброєння студентів українських ВУЗів найсучаснішими знаннями з комп’ютерної техніки, а також навичками спілкування на іноземній мові є не просто необхідною частиною підготовки спеціалістів, але умовою виходу України на міжнародний світовий простір, а в кінцевому підсумку – умовою підвищення економічної конкурентоспроможності нашої країни у світовому вимірі.

Інформатизація сьогодні визнається більшістю фахівців як глобальна світова тенденція, що торкається в тому або іншому ступені всі країни, і яка характеризує процес переходу від індустріального типу суспільства до інформаційного; тобто такого, де більшість працездатного населення зайнята в сфері створення, розподілу, обміну інформацією, а кожен член суспільства може одержувати необхідний інформаційний продукт або послугу в будь-якому місці й у будь-який час.

Вважається, що передумовами інформатизації є: демократизація всіх сфер суспільства, децентралізація управління на всіх рівнях, інтенсивний розвиток і поширення інформаційних і комунікаційних технологій, комп'ютеризація різних сфер життя людей.

Наслідки інформатизації проявляються в певних соціальних тенденціях. Перш за все, це інтелектуалізація діяльності, тобто постійна і зростаюча необхідність використання об'єктивної, повної і точної інформації в процесі прийняття рішень кожною людиною не тільки в керуванні іншими людьми, але й у повсякденному житті, також це медіатизація інформаційного простору, тобто тенденція виробництва, що підсилюється, і використання документів, що сполучать інформацію різних типів і видів (текст, графіка, анімація, відео, звук та ін.) і комп'ютерні засоби створення, що використовують, і передачі мультимедійних образів. Крім того, інформатизація проявляється в своєрідній віртуалізації культури. Ознаки такої віртуалізації проявляються в посиленні тенденцій створення і поширення таких продуктів культури, що акцентують не цінносно-змістовний аспект добутку, а його формально-образну природу, в прихильності до субкультурних елементів, замість корінних домінуючих в даній культурі, в перенесенні акценту на унікальність технологій створення культурного продукту.

Вплив інформатизації суспільства на освіту вимагає врахування і своєчасного реагування на рівні управлінських рішень. При цьому треба скерувати (співвіднести) процес інформатизації навчання і викладання та процес інформатизації діяльності служб і підрозділів ВУЗу та всього середовища функціонування ВУЗу.

В той же час слід зазначити і негативні аспекти розвитку інформатизації. На наш погляд їх два: суцільна віртуалізація свідомості й індустріальний підхід в інформаційних технологіях.

Віртуалізація свідомості (занурення людини у світ віртуальної реальності, що призводить до порушення адекватності реакції на реальний світ) є досить небезпечною тенденцією, що проявилася останнім часом. Її негативні наслідки багатопланові. Розвиток зазначеної тенденції в цьому контексті веде до абсолютизації комп'ютерних моделей реальних процесів, некритичному відношенню до оцінки їхньої застосовності. Техногенні наслідки можуть носити апокаліптичний характер. Єдиний шлях блокування розвитку цієї негативної тенденції – виховання в людей критичного системного складу розуму.

Політика ВУЗу по інформатизації повинна базуватися на провідних наукових (зокрема, на конкретно-соціологічних) дослідженнях вищеназваних тенденцій. Тільки в такий спосіб можна розробити систему стратегічних і тактичних принципів, функцій, цілей, задач і заходів, необхідних на кожному етапі розвитку ВУЗу.


Бурдейна І.В.. (м. Київ)

Девіантна поведінка студентської молоді: формування відповідальності і профілактика адитивної поведінки

Одним із важливих завдань сучасної системи виховання та навчання є формування у студентської молоді почуття відповідальності за виконання особистих і суспільних завдань. Розвиток і вдосконалення якості відповідальності має особливе значення при розв’язанні студентською молоддю проблем життєвого самовизначення. Відповідальність є втіленням істинного, глибокого і принципового ставлення людини до життя.

Дані про розуміння студентською молоддю відповідальності, її проявів щодо самого себе, інших людей, до суспільства можна отримати за допомогою запитань до студентів: «Що таке відповідальність? Перед ким і для чого треба бути відповідальним?». Опитуванням було охоплено 210 студентів. Виявилося, що частина з них розуміє відповідальність як беззаперечне виконання своїх обов’язків чи просто необхідність за щось відповідати (61%), деякі – як виконання вигідного або корисного для себе чи інших (6%). Третина опитуваних розглядає цю якість як необхідне виконання належного, обов’язковість відповідати за свої вчинки перед товаришами, іншими людьми, власною совістю (33%). Очевидно, що уявлення студентів про відповідальність та її прояви не визначають цілісного характеру цієї якості особистості. Педагог має звернути увагу на те, як кожен студент розуміє відповідальність, і допомогти йому розширити свої знання щодо цього.

Девіантна поведінка з боку молодіжних груп проявляється як певний рівень нехтування вимогами суспільства щодо зловживання алкогольними напоями, вживання наркотичних та інших психотропних речовин. Профілактика адитивної поведінки на непрофесійному рівні не тільки не дає позитивних результатів, а навіть може викликати негативний ефект. Тільки проводячи постійну науково-обгрунтовану роботу з попередження негативних явищ у молодіжному середовищі та орієнтацію молоді на здоровий спосіб життя, можна сформувати в них почуття відповідальності перед самим собою та суспільством.


Григор`єв В.Й. (м. Київ)

Наука управління, сучасна освіта і моральна практика

Переважна більшість фахівців у галузі освіти зауважують, що в умовах глобальної інформатизації, яка пронизує сучасне інноваційне суспільство, важливого значення набуває не традиційне удосконалення наявного освітнього простору, а пошук нової парадигми освіти. Іншими словами, йдеться про кардинальну зміну існуючої концепції розвитку освіти, про новий погляд на її місію, предмет і кінцеві цілі. Не піддаючи сумніву необхідність “безперервної освіти” (non stop навчання), адже знання стає все більше “швидкопсувним продуктом”, науковці звертають посилену увагу на те, що підвалиною освіти може бути тільки моральність. В даному контексті головними виявляються не наукові ідеї та знання, а людські якості, які й має формувати освіта, котра нині за своїм значенням стала нарівні з економікою, тим більше, що економіка стає дедалі більше інноваційною, тобто насиченою знаннями, ідеями, інтелектуальними прозріннями.

Найвідоміші менеджерські школи світу, школи бізнесу, ґрунтуючи свою діяльність на знанні /класичній школі/, виходять одначе з того, що знаряддям людини, яка керує, є не стільки знання, скільки вміння взяти на себе відповідальність. Остання ж є за своєю природою не тільки продуктом освітянської підготовки, але й результатом певної моральної практики. Проте парадокс полягає в тому, що зазначена практика нерозривно пов`язана саме з освітою, точніше культурою освіти, призначенням котрої є, передусім, формування людини. Зростаюча зміна міждисциплінарних меж, інтеграція соціально-гуманітарного знання, зруйнували усталене розуміння управлінця, менеджменту, можливостей їх дослідження, зумовили виникнення нових підходів до осмислення місця менеджера в управлінських процесах, осягнення цього місця. З`ясувалася одна проста річ: якщо ми хочемо зрозуміти управлінця і його ділове середовище, ми маємо зрозуміти, що управлінець – це насамперед моральна істота. Інший бік ситуації – спроба надати цій моральності загальнолюдський духовний вимір, що важко забезпечити виключно апеляцією до розуму, здорового глузду та управлінських приписів. Адже менеджмент як наука наразі теж змінюється. Він стає по-своєму “агресивним”, “всепрониклим”, до деякої міри “методологічною наукою”, що відкриває раціональний управлінський сенс в будь-якій сфері людської діяльності, тобто постає свого роду теорією раціонального вибору. Сьогодні управлінські ідеї застосовують для дослідження політичних відносин, сімейного життя, практично де завгодно. Отже є достатньо підстав, щоб сказати, що нині виникає нова реальність, ми живемо у новому смисловому світі, осмислення якого потребує більш старанного врахування моральної складової. Адже в контексті останньої мова йде не про те, що людина знає, а про те, на якому рівні духовного розвитку вона перебуває.

Неминучість підвищення ролі моральної традиції, що спирається на загальнолюдські цінності, зумовлена зростаючим попитом суспільства не на розуміння засобів досягнення тієї чи іншої конкретної мети – це дає спеціалізована освіта, а на осмислення питання про те навіщо це, чому це необхідно. Іншими словами порушується питання про сумісність ВУЗьких й індивідуалістичних поглядів на життєвий успіх зі спрямованістю історичного поступу людства. Характер відповіді на це питання і формує значною мірою той обрій, який уможливлює розуміння управлінцями суті їхнього існування та призначення, а отже сприяє подоланню так званої “роздвоєності життя”. Прагнення людини до цілісного життя змушує її розглядати власне життя на роботі в моральному вимірі, оскільки надто багато фізичної та емоційної енергії людина залишає саме на роботі. Принагідно зазначимо, якщо моральні приписи виступають одним з головних джерел пошуку особистісного сенсу і допомоги іншим, але не мають місця в організаційних структурах і рішеннях, то це призводить до того, що врешті-решт особисте і суспільне життя управлінця виявляються практично несумісними.

В центрі сучасного інноваційного суспільства та його інтелектуальної економіки стоїть масова особистість як морально-духовна субстанція, тоді як нещодавно пересічна людина реалізовувала себе як природну і соціальну істоту. Сучасний менеджер має абсолютну свободу у прийнятті чи неприйнятті моральних норм цивілізації, є практично плюралістичним у своїх діях і у своїй свідомості. Відсутність високого духовно-морального обрію особистості призводить до втрати суспільством значущої соціальної перспективи.


Гулевич В.О., Скорук О.С. (м. Київ)

Державне управління середнім навчальним закладом в Україні

В Україні вкрай актуальною є проблема формування середовища та умов для ефективного управління середнім навчальним закладом з відповідною нормативно-правовою базою. На сьогоднішній день, коли наше суспільство є інформаційним і з кожним днем з’являються новітні технології, то і дане управління потребує свого покращення і реформування. Важливого значення також набуває розробка ефективних шляхів та моделей управління закладом.

Загальноосвітній середній навчальний заклад є складовою системи освіти країни і виступає в ній як альтернативна форма реалізації со­ціальних перетворень та суспільних відносин. Він покликаний забезпечити спри­ятливі умови для реалізації педагогічної ініціативи, самовираження суб'єктів навчально-виховного процесу у різних видах діяльності, розкриття їхніх нахилів, здібностей і обдарованості; є відкритою, складною, динамічною, соціально-педагогічною системою, якій притаманні характерні ознаки класичної системи, яка і задовольняє потреби суспільства.

Забезпечення органічної єдності функцій навчання, освіти, виховання й розвитку засобами раціональної організації навчально-пізнавальної та інших видів діяльності зумовлює специфіку навчального закладу. Організація діяльності за­гальноосвітніх навчальних закладів і управління ними базується на теоріях науки управління, класичних і сучасних наукових підходах, інноваційних ідеях управління соціально-педагогічними системами.

Управління освітою належить до соціального управління. Під соціальним управлінням розуміють «вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якостей, специфіки, удосконалення і розвитку». Соціальне управління регулює економічну, соціально-політичну та духовну сфери життя суспільства.

Управління освітою, зокрема, відповідає за духовну сферу. Сутнісно, управління освітою можна визначити як цілеспрямований вплив суб'єктів управління різних рівнів (державного, регіонального, місцевого) на всі ланки освіти з метою гармо­нійного розвитку підростаючого покоління, життєдіяльність якого забезпечує збереження і подальший розвиток соціального організму та культури суспільства (Г. В. Єльнікова).

У шкільній практиці застосовуються різні види управління: соціальне, правове, економічне, адміністративне. Усі вони пов'язані між собою, проникають один в один. У такій інтеграції види управління спрямовані на реалізацію провідної мети виховання, навчання, освіти і розвитку дитини. У своїй сукупності ці види управління утворюють ще один вид управління – педагогічне. Педаго­гічне управління як практична діяльність – це управління навчально-вихов­ним процесом.

Управління навчально-виховним закладом – це доцільна, активна взаємодія керівника з іншими учасниками педагогічного процесу, технічним (обслуговую­чим) персоналом та громадськістю, спрямована на координацію та узгодження зусиль, упорядкування педагогічної системи та переведення її на більш високий якісний рівень.

Головна мета (місія) освітньої організації, незалежно від рів­ня управління, на якому вона функціонує, полягає в забезпеченні навчання, виховання і розвитку особистості, тобто кінцевим «продуктом» функціонування освітньої організації, що на нього мають працювати всі рівні управління (від Міністерства освіти і науки до навчального закладу), є «живий» об'єкт, особистість – соціальна істота, яка включена в суспільні відносини і є суб'єктом цих відносин. Це істотно відрізняється від основної місії, наприклад, виробничих або комерційних організацій, яка полягає у створенні матеріальних цінностей, забезпеченні спожи­вачів товарами і наданні їм послуг (і на основі цього – отриман­ня певного прибутку), а отже, кінцевим результатом функціону­вання таких організацій є «неживий», хоч, можливо, і досить складний за своїми параметрами продукт.


Дем’яненко О.О. (м. Біла Церква)

Особливості організації творчої діяльності учнів середньої ланки загальноосвітніх навчальних закладів на заняттях із літератури

Відповідно до сучасної філософської інтерпретації творчості як продуктивної діяльності людини, в результаті якої створюється новий "творчий продукт", значимий перш за все для розвитку самої особистості, особливої актуальності в умовах модернізації загальної середньої освіти набуває проблема творчої діяльності школярів. Зміст, структура й характерні ознаки її в умовах освітнього процесу є предметом сучасних досліджень психологів, дидактиків, науковців-методистів і практиків.

Аналіз психолого-педагогічних закономірностей творчої діяльності школяра доводить, що навчально-творчою є діяльність вищого рівня, спрямована на вирішення творчих ситуацій, орієнтована на максимальне використання самоуправління особистості учня, результат якої має суб’єктивну новизну, значимість і прогресивність для розвитку особистості, її здібностей.

Натепер актуальним є питання створення належних умов і залучення цілеспрямованих заходів щодо розвитку пізнавально-творчих здібностей учнів у навчанні. Поставлене завдання потребує комплексних удосконалень сучасного навчально-виховного процесу з урахуванням наступних принципів:
  • створення психологічно сприятливого мікроклімату в колективі, коли вчитель і учень – активні й взаємодіючі суб’єкти діяльності;
  • здійснення навчання на високому рівні складності з урахуванням "зони найближчого розвитку учня" й необхідності стимулювання пізнавальної активності школяра;
  • постановка й вирішення проблемних і творчих ситуацій засобами системного виконання репродуктивно-творчих, дослідницьких і творчих завдань, різних за типами, видами й формами виявлення;
  • посилення ролі гіпотетичного мислення з метою формування уваги як початкового пізнавального процесу, розвитку мислення;
  • індивідуальне й диференційоване навчання з наданням можливості вибору завдань учнями;
  • діалогічність і комунікативність навчання з метою розвитку саморегулятивних і комунікативних здібностей учнів.

Специфічною ознакою навчальної творчої діяльності учнів середньої ланки є інтенсивність процесу розвитку основних психічних функцій особистості, що припадає саме на підлітковий вік. Це період підготовки школяра до самостійної навчальної творчої діяльності, й визнається найбільш сензитивним для розвитку інтелектуально-творчих здібностей учнів.

Література як навчальний предмет відіграє у цьому процесі особливу роль, адже в умовах естетично збагаченого середовища ефективне використання творчих завдань є високим. Виконання системи творчих завдань у формі запитань, "спонукань до дії", літературних задач на різних етапах вивчення художнього твору підвищує ефективність вивчення літератури, сприяє вдосконаленню літературної освіти й особистісному розвитку школяра.

Навчальна творчість у процесі вивчення літератури передбачає не лише написання творчих робіт, але й оригінальне комбінування, переструктурування, емоційно-критичне ставлення до проблеми. Важливим є етап формування готовності учнів до творчої діяльності (виховання інтересу, захоплення, відповідальності, емоційного підйому), розвитку аналітико-творчих здібностей учнів (порівнювати, оцінювати, класифікувати, аргументувати), виявлення здатності асоціативно мислити, використання навчального й життєвого досвіду, формування здатності вести діалог, демонструвати продукт, брати участь у дискусії.

У процесі вивчення літератури учнями середніх класів необхідно акцентувати увагу на роботі з художнім текстом, на проблемі розвитку усного зв’язного мовлення.


Димитрова Л.М. (м. Київ)

Наука управління : становлення та перспективи

Соціологія управління та організацій – порівняно нова галузь знання про суспільні відносини та інституції. Це видається досить парадоксальним, адже суспільний інститут управління як такий існує не одну тисячу років. Про це свідчать і величні споруди давнини, і існування грандіозних цивілізацій, які були б неможливі без організуючої та координуючої діяльності.

Але виникнення такої складної та синтетичної науки, як соціологія управління та організацій завдячує перш за все історичним, економічним та політичним передумовам, які склалися внаслідок формування нових – капіталістичних – реалій.

Звичайно, управлінська думка розгорталася за різних історичних епох як відповідь на вимоги часу. Але лише наприкінці 19-го – початку 20-го століть вона оформилася в певну систему, набувши якості комплексного знання про природу соціальних організацій, про стосунки між людьми як в межах, так і за межами цих організацій, про принципи, форми та методи управління тощо.

В нашій країні за роки незалежності інтерес до соціології управління та організацій пройшов значну еволюцію – від фактичного ігнорування даної науки до розуміння необхідності ретельного дослідження методологічних, теоретичних проблем, до створення різноманітних моделей ефективного управління в принципово нових умовах ринкової економіки, яка перебуває в стадії становлення.

Тому не викликає сумніву той факт, що соціологія управління та організацій як одна з важливіших галузевих соціологій стає предметом дослідження не тільки в середовищі фахівців – управлінців, менеджерів, а поступово набуває статусу навчальної дисципліни.

В ідеалі, соціологія управління та організацій повинна вивчатися у всіх вищих (і не тільки) учбових закладах, адже, загалом, всі люди в суспільстві виступають у двох якостях – як об’єкт управління (керовані), так і суб’єкт управління – керівники, а найчастіше за все – у двох цих “іпостасях” одночасно. Такою вже складною, діалектичною є природа людського суспільства. Але найбільш логічно обґрунтованим є вивчення даної дисципліни у ВУЗах, які безпосередньо навчають основам спілкування між людьми, знанню базових законів та закономірностей функціонування суспільства, основам управлінських знань.

Завданням науки управління є узагальнення значного доробку, набутого в процесі розвитку знань про управління та організації протягом тривалого часу, аналіз головних концепцій, теорій, категорій, понять, принципів, методів, які склалися в соціології управління та організацій як в системі знань, так і в навчальній дисципліні.

В межах цієї дисципліни вивчаються закономірності та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини, структури і процеси з метою їх удосконалення, а також взаємовідносини керівників і підлеглих як в окремих організаціях, так і в великих соціальних групах, пов’язаних з управлінням.

Засвоєння студентами головних методологічних засад цієї дисципліни, принципів, форм та методів управлінської діяльності в умовах як великих, так і малих організацій допоможе досягти теоретичних знань та практичних навичок і вмінь в вирішенні стратегічних і тактичних проблем управління суспільними процесами.

В широкому розумінні, наука управління є складовою розгалуженої системи загальнонаукових та соціально-гуманітарних дисциплін і галузей наукового знання, таких, як філософія, соціологія (фундаментальні методологічні принципи), галузеві соціології (соціологія праці, особистості, соціальна психологія, соціальна педагогіка тощо), етнології (расові та етнонаціональні характеристики людей), стратегічного менеджменту тощо.