Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Потреби як стимул економічної діяльності людини в процесі становлення постіндустріального суспільства
Креатосфера як альтернатива масової культури
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33
Ліпін М.В. (м. Київ)

Ідеологія та педагогіка: поєднання непоєднуваного

Основною суттю педагогіки є теорія та практика розвитку людини, сприяння становленню людського. „Педагог” у перекладі, майже дослівно – це той, що веде. Його завдання – ввести дитину в світ культури, зробити можливою зустріч із нею. Таким чином педагогіка має безпосереднє відношення до формування людини. У своїй стурбованості цим процесом часто забувають, що він є не “підготовка до життя”, а саме життя, так само і дитина не готується стати повноцінною людиною, а вже є особистість.

Ми часто чуємо, що всі є родом із дитинства, втім виходить, що всі ми походимо з неповноцінної, обмеженої країни. Тому формалізований педагогічний процес і формує із “недолюдини” правильну людину, виховує у неї правильний світогляд. Те, яким у майбутньому постане індивід, яке місце він займе у суспільстві та наскільки його діяльність буде корисною суспільству, багато у чому залежить від сформованих педагогами цінностей та ідеалів. Саме тому педагогічні проблеми є актуальними та важливими для будь-якого суспільства, особливо якщо воно бажає щоб його традиції та норми надалі сповідувалися і розвивалися.

Отже, забуваючись, педагогіка, замість того, щоб вести людину на зустріч культурі, тобто сприяти її повноцінному становленню, виховує корисного громадянина. Хіба хтось буде заперечувати виняткову роль школи у вихованні в дусі патріотизму та відповідальності перед суспільством? Зазвичай ні. Що потрібно зробити для досягнення цілей такого виховання? Потрібно певним чином впливати, повчати учня або студента, потрібно ліпити його за зразком, щоб легко вписався у “життя”, у соціум. Коли педагогіка виконує функцію вписування індивіда у соціум, тоді вона збігається із ідеологією. Як перша, так і друга намагаються бути інженерами людських душ. А так як існуючими у їх розпорядженні засобами души не досягнути, то вони її просто знищують, обездушуючи людину. Тому ідеологія і педагогіка вдовольняються ліпкою світогляду. Вони пристосовують, і цим самим жертвують особистістю для якоїсь вищої цілі. Обидві, повністю відповідаючи своєму інженерному покликанню, перетворюють об’єкт свого впливання та виховання на бездушну деталь соціального механізму.

Тандем розсудкової педагогіки та ідеології особливо небезпечний, тому що із самого початку занурює дитину у формалізовані, авторитарні та зовнішні відносини. Таким чином, країна дитинства дійсно перетворюється на проміжний та вражений безглуздістю (а насправді без-розсудковістю) етап. Головним постає майбутня відповідність соціальному замовленню, яке не обмежується певним профілем, а охоплює собою усю свідомість. Соціальні очікування залежать від пануючої ідеології, тому вона фактично диктує педагогіці напрямки та навіть методи впливу на дитину.

Педагогіка у забутті виступає служницею ідеології. Вона прагне виконати любі побажання своєї владної хазяйки. Відносини, що виникають під час формуючого виховання носять характер понувально-підпорядкований. Вчитель чи викладач, свідомо або ні, відноситься до учнів чи студентів, як до матеріалу. Свій вплив вони також сприймають, як “корисний”, як такий, що освячений благими цілями. Те саме ми можемо спостерігати і у процесі ідеологічного впливу, де індивід так само є, всього-навсього, об’єктом для впливу. У такому взаємопроникненні простежується відтворення педагогікою, що заражена виховним вірусом положення, відповідно якому закріплюється право панування одного над іншим, право зазіхання на особистість іншого. Багато спільного між ідеологією та “шкільною” педагогікою лежить у здатності користуватися виключно розсудковим мисленням. Навіть більше, обидві бачать у останньому свою перевагу. Хоча саме воно і робить можливим механічне поєднання непоєднуваного. Тільки у процесі формалізації та редукції педагогіка перетворюється на служницю ідеології.

Ми не можемо повністю уникнути впливу один на одного, але ми повинні усвідомлювати, що подібний формуючий вплив не є доброчинність. Так само, як і співпадіння тих, хто веде людину на зустріч живій повноті культури із тими, хто веде її по бурхливому потоку часу та простору, є злом, хоча самі по собі вони є необхідними.


Лукашова Т.Ю. (м. Київ)

Творчість як новаторський підхід до управління сучасним містом

Роль міста в цивілізаційному процесі є визначальною, адже саме з появою міст ми можемо говорити про початок доби цивілізації взагалі. Міста вирвали людей із жорсткої залежності від природи – вони замінили біологічний факт походження та народження в родовій групі на соціальний факт місця проживання та економічні інтереси; люди отримали можливість почати вибирати та змінювати свої соціальні умови, а не залишатися на все життя в тих, в яких народилися.

Саме в місті з’являється можливість раціонально управляти власним життям, виділяється прошарок людей, професійно зайнятих у сфері управління (апарат управління) та формується ідейно-духовне забезпечення цього апарату (інструмент управління). Саме тому вся подальша історія людства виявилася пов’язаною з містом – саме воно стало носієм того рівня культури, який отримав пізніше ім’я “цивілізація”.

Сьогодні представники світової громадськості, міжнародні організації звертають увагу на те, що потенціал екстенсивного розвитку великих міст практично вичерпаний. Великі міста втрачають свою роль генераторів суспільного прогресу; в них формуються якісно нові виробничі, економічні та соціальні проблеми, що являють собою загрозу життєдіяльності соціуму та не мають яскраво виражених аналогів в інших, менших за розміром населених пунктах.

На сучасному етапі дуже важливим є розуміння того, що саме творчість (креативність) та інноваційність міст і будуть визначати їх подальше успішне існування та розвиток. Адже на сьогодні міста мають один ключовий ресурс, від правильного використання якого залежить їх подальше існування, – людей: їхній розум, винахідливість, прагнення, мотивації, уява та творчість. Містам доведеться визнати, що їхня доля неминуче пов’язана з тим, як вони використовують (або не використовують) творчий потенціал громадян. І саме здатність міста розпізнавати, розкривати, направляти, використовувати, підтримувати і, врешті-решт, переробляти цей творчий потенціал визначить його долю в умовах світової конкуренції. Лише тоді, коли цей ресурс буде правильно та ефективно використовуватися, відбудеться відновлення, відродження та ефективне управління розвитком міст.

Концепція творчого (креативного) міста являє собою прямий заклик до використання уяви в розвитку й управлінні міським життям, та зрозумілий та деталізований набір інструментів та методів, за допомогою яких міста можуть бути відроджені. Вона показує як думати, планувати та діяти творчо, орієнтуючись на досягнення міських цілей, і як описані методи застосовувати на тлі будь-якого міста, роблячи його кращим за допомогою культури і творчості. В результаті мають відбутися суттєві зміни образу міста, відхід від розуміння міста як механізму та перехід до усвідомлення його як системи, як організму.

Суть концепції творчого міста знайшла своє втілення в кругообігу міської творчості, який являє собою теоретичну концепцію та динамічний інструмент, скерований на створення оновлюваної міської енергії, яка може управляти містом. Концепція побудована на переконанні, що можна скеровувати і використовувати творчий потенціал для розвитку міста та, відповідно, творчий потенціал може бути розтраченим, якщо не розпорядитися ним стратегічно та розумно.


Максименко І.А. (м. Київ),

ПОТРЕБИ ЯК СТИМУЛ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

Серед багатьох стимулів економічної діяльності людини як творчого процесу посідають економічні потреби, які безперервно зростають, збагачуються, розширюють сферу свого впливу. Глибинна природа людських економічних потреб така, що, перебуваючи у постійному розвитку, вони або випереджують рівень суспільного виробництва, або просто якісно змінюються. Це призводить до зіткнення суб'єктивно бажаного з об'єктивно можливим. Бажання, потреби, інтереси людини завжди перебувають у стані безперервного руху, зміни. Підвищення, збагачення, саморозвиток економічних потреб людей є невичерпним джерелом прогресу їх економічної діяльності. Вони спонукають людей до невідомого, нового, відкриваючи на шляху подолання перешкод нові стимули і джерела матеріального виробництва, наукової творчості.

Особливостями вияву об'єктивного закону зростання потреб в економічних системах постіндустріального суспільства є те, що відбувається перехід від масового виробництва і споживання до індивідуалізованого виробництва і споживання. Потреби виступають джерелом активності особистості. Розвиненість матеріальних і духовних потреб людини зумовлює її активність в економічній системі, бажання ефективно працювати і добре заробляти. Проте суспільство далеко не завжди може створити умови, які б забезпечили всім відповідну ефективність праці і високий заробіток. Водночас в процесі переходу до постіндустріального суспільства людина стає метою і критерієм цивілізаційного прогресу, відбувається перехід від людини економічної (homo economicus) до людини творчої (homo creator)[1, с 95].

Зміна потреб неминуче супроводжується зміною способів їх задоволення. Це – закономірність розвитку економічної діяльності як творчого процесу, завдяки чому людство невпинно рухається по висхідній.

При дослідженні потреб виникає непросте питання про причини появи принципово нових потреб. Як правило, це пояснюється постійним бажанням змінити існуюче, перестрибнути межі відомого, звичного, стабільного, подолати рутину і нагромаджену втому від одноманітності [2, c. 73]. Людина акумулює у собі інформацію з багатьох місць, з різних джерел і, переробляючи, переосмислюючи її як творча особистість, знаходить краще, більш доцільне вирішення проблеми. Вбираючи різні зміни мінливого світу, людина сама стає генератором нових змін. Основними „мірилами" життєздатності постіндустріального суспільства стають рівень поінформованості людей, почуття їх значущості, корисності, приналежності до суспільного організму, задоволеності життєвими здобутками і перспективами, тим, що сталося і що здається бажаним [3, С.214].

Економічна потреба у процесі свого задоволення внаслідок економічної діяльності людини стає метою її творчості. Найважливішою рисою творчої особистості є те, що вона повніше, яскравіше і більш сучасно, ніж інші, може висловити назрілі потреби суспільства, його економічної системи. Вона швидше досягає мети, до якої вже прагнуть багато людей, і цим неначе вказує шлях усім.

Таким чином, взаємозв'язок економічних потреб та економічної діяльності людини органічно синтезується у творчості і остаточно виявляється у становленні і функціонуванні нового типу суспільної економічної системи – постіндустріальної економіки.

Література:

  1. Фундаментальна монографія з економічної теорії, її наукове і практичне значення // Економічна теорія. – 2004. – №1.
  2. Кульчицький Б. В. Сучасні економічні системи: Навчальний посібник. – Льві: Афіша, 2004. – 279 с.
  3. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: до ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові / Пер. з англ. – К.: Основи, 1993. – 238 с.



Мандула Р.М., Полищук В.В. (г. Киев)

Особенности управления творческими коллективами.

Управлять творческими людьми трудно. Как можно руководить процессом осмысления «звездного неба над нами и нравственного закона внутри нас»? Тем не менее, руководители компаний, озабоченные получением вполне конкретных результатов, находят способы не только контролировать, но и автоматизировать творчество.

Креаторы (сотрудники креативных, то есть творческих отделов) и дизайнеры – особая каста. Управляя творческими людьми, всегда сталкиваешься с характерной дилеммой. С одной стороны, творческий процесс не терпит никаких жестких мер контроля. Ведь мы говорим о работе креаторов, плохо управляемых и склонных к неограниченному полету мысли. C другой стороны, сотрудники агентства ограничены сроками, поставленными заказчиками. Здесь требуется жесткость – никакой лирики».

Нестандартный тип мышления и «ненормальный», с точки зрения представителей других профессий, уклад жизни творческих сотрудников заставляют руководителей компаний искать к ним особый подход.

«Необходимо помнить об одной существенной особенности большинства «творцов»: они обладают повышенной, даже болезненной чувствительностью к результатам своего труда. Поэтому есть только два возможных способа регулирования отношений с творческими сотрудниками. Первый – безудержно хвалить в любой ситуации. Второй – крайний, когда любые аргументы бессильны, – очень ласково расставаться.

Участники творческого процесса управляют организацией довольно скверно, поскольку самоконтроль у них выражен слабо. Это и понятно: самоконтроль ограничивает полет творческой мысли. Но даже в творческом процессе есть масса рутинных факторов, от которых в конечном счете зависит результат. Именно этими факторами и нужно управлять.

По мнению менеджеров, принцип «кнута и пряника» с творческими сотрудниками вообще не работает, их руководитель должен искать другие методы. «Творцы» приходят позже, но они и работают до поздней ночи, а то и сутками. Заставить же их сдавать работу в срок можно, только взывая к сознательности.

Контролировать творческих работников тяжело, но польза, которую они приносят компании, стоит головной боли менеджеров. К тому же, как выясняется, их работу можно не только систематизировать, но даже автоматизировать.

Некоторые считают, что творчество не надо стимулировать или мотивировать. Это процесс самодостаточный. «И увидел Господь созданную им землю, и сказал – это хорошо!». Также Демиургу деньги нужны для того, чтобы жена не мешала заниматься любимым делом. Но не все придерживаются подобной точки зрения. О профессиональном росте сотрудников надо заботиться, творческий процесс стимулировать, отслеживать прогресс и застой, обновлять и усложнять задачи. Главное, делать все это весело, без формализма, креативно! Творчество нельзя ограничивать, так как оно теряет черты творчества.


Мартинюк О.В. (м. Київ)

Демократизація і інформатизація в сучасному соціальному просторі

Інформатизація суспільства – це соціотехнічне явище, змістом якого є розвиток, якісне удосконалення, радикальне посилення за допомогою сучасних інформаційно-технічних засобів когнітивних соціальних структур і процесів.

Інформатизація – це інтелектуально-гуманістична перебудова з метою створення якісно нового суспільства – інформаційного. Розуміючи інформатизацію саме в цьому ракурсі, можна говорити про вплив інформатики на розвиток демократії і взагалі на політичне життя.

Інформатизація промислово розвинутих країн призводить до того, що все більше людей залучається в сферу інформаційної діяльності: управління державними справами і виробництвом, обліком і контролем, діяльністю в області ЗМІ і мистецтва, освіти і науки.

В процесі трансформацій, пов’язаних з переходом до інформаційного суспільства, держава все менш втручається в особисте життя своїх громадян, в їх духовне життя, разом з тим краще виконує функцію соціального захисту населення. Одночасно демократична держава намагається зменшити інформаційну нерівність своїх громадян, забезпечити зростаючі інформаційні потреби окремих осіб, груп і суспільства в цілому, забезпечити інформаційну безпеку, створити умови для зменшення ринкової ціни, швидкого зросту і ефективного використання інформаційного ресурсу.

Зміни в соціальній структурі суспільства; зміцнення ролі держави в окремих галузях її життєдіяльності; зміна структури державної влади, пов’язана з децентралізацією влади і передачею низки функцій регіональним і місцевим органам; зміна механізму реалізації державних повноважень, коли затверджується демократична державна система і державний апарат комплектується на професійній основі; контроль за діяльністю державних органів і його службовців засобами масової інформації – всі ці фактори існують в умовах функціонування специфічного прошарку – бюрократії, тобто вона зорієнтована на відрив центрів виконавчої влади від волі та інтересів більшості членів суспільства.


Мельниченко А.А. (м. Київ)

КРЕАТОСФЕРА ЯК АЛЬТЕРНАТИВА МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ

В останнє десятиліття все частіше піднімається питання про те, яким чином впливає розвиток сучасних інформаційних технологій та супроводжуючих його глобальних економічних змін як на соціум в цілому, так і на кожну особистість зокрема. Становлення так званого інформаційного (постіндустріального, пост економічного тощо) суспільства часто визначається як „невідворотний шлях”, як „об’єктивна закономірність” і т.п. розвитку будь-якого індустріального суспільства. Однак, при дослідженні феномену так званого інформаційного суспільства, окремим дослідникам властиве некритичне сприйняття сучасної моделі інформаційного суспільства з характерним для неї жорстким технологічним детермінізмом. Такий підхід, гадаємо, не має перспектив адекватної істинної інтерпретації „інформаційної революції” як однієї з тенденцій трансформації суспільства.

Незважаючи на те, що деякі з дослідників не звертаються до проблеми масової культури безпосередньо, їхні висновки щодо економічної, соціальної і культурної специфіки інформаційного суспільства недвозначно дають зрозуміти, що масова культура як соціокультурний феномен продовжує бути актуальною й активно існує у виді індустрії розваг, а також у багатьох областях, зв'язаних зі стандартизованим мисленням. Соціальною основою масової культури в постіндустріальній і інформаційній соціальній системі залишається та частина суспільства, що відчужена від структур управління економікою нового типу і змушена відповідати стратегіям підпорядкування і “включення у взаємодію”, а також частина “технічної еліти”, що має можливість вибору між різними формами і типами культури.

Проблема масової культури є однією з основних у різних варіантах концепції “постіндустріального суспільства”, починаючи з 1973 року, коли Д. Белл увів це поняття в науковий обіг. Трактуючи позитивно “масове суспільство”, його економіку, політику, соціальні і культурні інститути, автор стверджував, що під впливом засобів масової комунікації, масового виробництва і споживання, а також масової культури в сучасному суспільстві відбувається процес становлення економічної, соціальної, політичної і культурної гомогенності. “Омасовлення” при цьому отримало нове значення і стало розумітися, як процес усереднення культури, при якому цінності, що були лише надбанням еліти, стали доступними масам. Белл вважав, що для нової форми цивілізаційної організації буде характерним не тільки відновлення індустріальне і політичне, але і культурне, що виразиться в стандартизації, урбанізації і конструюванні нового стилю мислення з його раціоналізмом і індивідуалізмом.

Якщо ж звернутися до роботи О. Шпенглера “Сутінки Європи”, то німецький філософ взагалі пов’язує занепад культури з феноменом “омасовлення”. Аналіз концепції “катакомбної культури” М.Бердяєва також показує згубний вплив „маскульту” на суспільний прогрес – згідно цієї концепції культура, виходячи на поверхню, “вмирає” в омасовленні.

Різні концепції містили ідею про те, що значення масової культури в постіндустріальному суспільстві визначається її здатністю виступати як своєрідний фактор гармонізації соціальних відносин, могутнього механізму ідентифікації й адаптації. Погоджуючись з тим, що масова культура – це не стільки естетичний, скільки соціальний феномен, вважаємо хибним твердження, що вона сприяє встановленню контакту людини зі світом, підтверджує його причетність до визначеної спільності, нівелює в нього відчуття самітності тощо. На жаль, вказані детермінанти масової культури насправді тільки створюють ілюзію свободи вибору, свободи творчості, можливості індивіда відкривати себе, адекватно оцінювати і вірно ідентифікувати.

Масова культура формується в умовах індустріального і постіндустріального суспільства. Відбувається комерціалізація інститутів духовної культури, формування інституту універсального духовного споживання, а, скоріше – масового псевдодуховного споживацтва. Масова культура стає такою, як вона є, не від браку професіоналів (вона може найняти найвправніших), а за вимогою свого пана – споживача. І за це споживач підносить її на місце зниклої еліти, платить їй ніжною любов'ю і погоджується справно функціонувати в якості "покупця щастя".

У роботах більшості західних дослідників майбутнє суспільство зумисно і послідовно видається нерозривно пов'язане з творчістю, і аналіз творчої діяльності покладається як обов'язковий інструмент при розгляді перспектив розвитку людства [До прикладу, див.: Gerschuny J. – After Industrial Society? The Emerging of Self-Service Economy. – Atlantic Highlands, New Jersey, 1978. – P.68]. Та чи можлива реалізація креативного потенціалу людини в умовах масової культури? Відповідь навряд чи буде позитивна. Втім, реалізація можлива. Здійснення – неможливе в принципі (згадаймо: дійсність – співпадіння сутності та існування (Гегель); соціальна реальність –розходження між ними.). Адже, як би ми не називали суспільство з домінантою масової культури – чи „постіндустріальне”, чи „інформаційне”, чи „постекономічне”, – воно залишається ринковим (капіталістичним). Погоджуючись з думкою А.В.Бузгаліна та А.І.Колганова, зазначимо, що панування тотального ринку й інших форм відчуження приводить до того, що творча діяльність, здійснювана у світі відчуження, є лише однією (і притому, зовсім не визначальною) з детермінант поведінки людини. У тій мірі, у якій суб'єкт такої діяльності підлеглий ринкові, грошам, капіталові, його потреби, цінності і мотиви життєбуття будуть залишатися переважно утилітарними. В цьому сенсі хибною слід визнати і думку авторів енциклопедичного словника з проблем людини Волкова Ю.Г. та Полікарпова В.С., які стверджують, що „в індустріально розвинених країнах „друга промислова” (точніше, інформаційна революція) веде до формування постіндустріальної цивілізації, що вимагає людини нового типу – гомо креатора, творчої особистості, яка поєднує ініціативу, знання, здатність реалізувати ідею…Постіндустріальне суспільство створює можливості для повної реалізації людської особи…” [Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 1999. С. 412-413.]

Сучасний рівень розвитку комунікацій, інформаційних технологій міг би забезпечити існування креатосфери, що співзвучна категорії «культура» у її інтерпретації Е.Ільєнковим і рядом інших творчих марксистів-шестидесятників як світу співтворчості в єдності продуктивної діяльності, спілкування і їхніх результатів – як предметів культури, так і гармонійно розвинутої особистості людини. Але існування креатосфери в такому сенсі за сучасних ринкових умов унеможливлюється по-перше тим, що на цьому і такому ринку товаром є і сама людина (пролетарій), по-друге, тим, що сучасні засоби масової комунікації мають конкретних власників і це передбачає створення нового класового суспільства. Зокрема, виникає цілий соціальний клас – когнітаріат. Це – люди, що виробляють знання (інформацію), управляють знаннями, розподіляють та організують їх відповідним чином. Така ситуація може потягнути за собою таке явище, як інформаційний колоніалізм, що є перш за все монополізацією впливу на ЗМІ, а отже – розповсюдження (агресивне нав’язування) певної ідеології, вплив на зміст культури. Креатосфера повинна стати альтернативою масової культури, яка є імманентною інформаційному суспільству.

Справа в тім, що для креатосфери (сфери „життя” творчої діяльності, її результатів, зокрема, знань і інших культурних набутків, її суб'єктів і відносин між ними) характерна інша, ніж у ринковій економіці, система цінностей і цілей розвитку. Ними стають міра розвитку творчих здібностей кожного, багатьох і всіх, можливості співтворчості і вільний час громадян. Причому – і це істотно! – будь-яких громадян будь-якої країни: у світі креатосфери класовий підхід „не працює (хоча він, природно, зберігає своє значення для пануючого нині світу реальних соціальних відносин).

В цьому сенсі необхідно зазначити, що розвиток та побудова креатосфери в сучасному суспільстві повинні бути засадовим принципом для забезпечення становлення творчої та всебічнорозвиненої особистості і існування такого стану у формі практичної всезагальності. Але ця справа може бути здійсненна тільки за адекватного суспільного устрою.