Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Соціальний педагог як творча професія
Державна служба як соціально-правовий інститут
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33
Сидоренко Ю.А. (м. Київ)

СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ ЯК ТВОРЧА ПРОФЕСІЯ

Сьогодні українськими науковцями відмічається цілий ряд негативних тенденцій у шлюбно-сімейній сфері нашої держави. Поряд із підвищенням кількості розлучень, зменшенням народжуваності особливе занепокоєння викликає деформація функцій сімї, що виразно відобразилась на виховній функції, “виявившись у відчуженні батьків і дітей, національному нігілізмі та духовному зубожінні молоді”. За сучасних умов, коли батьки в основному орієнтовані на матеріальне забезпечення родини, належний час, що мав би відводитись на виховання та спілкування з дитиною значно скорочується. Даний процес часто знаходить своє завершення у непорозуміннях між дітьми і батьками, сімейних дезорганізаціях та девіаціях.

На нашу думку, важливу роль у врегулюванні даного питання може і має відіграти школа, а конкретніше діяльність соціального педагога в школі. Так за визначенням, соціальний педагог – це “організатор роботи із дітьми і дорослим населенням в мікросоціумі”. Функції останнього мають не зводитись до впорядкування картотек неблагополучних сімей, а охоплювати значно ширше коло питань. Так науковці виділяють ряд функцій соціального педагога, серед котрих в школі він може виконувати наступні: діагностичну і прогностичну; комунікативну; функцію врегулювання конфлікту; соціально-профілактичну та реабілітаційну.

Саме в руках соціального педагога, який має творчо, з ініціативою підходити до своїх обовязків, знаходяться ті засоби, за допомогою яких можна спробувати відновити якісну внутрішню взаємодію в неблагополучній сімї та підтримати розвиток благополучної родини.

Діяльність соціального педагога в школі передбачає взаємодію із учнями, їх батьками та вчителями. Напрямки роботи соціального педагога з дітьми передусім залежать від специфіки родини, в якій росте дитина (тобто соціально-демографічних і соціально-психологічних характеристик сімї, внутрішньосімейного спілкування, виховного потенціалу родини). Тому важливою є наявність у соціального педагога чіткої програми вивчення сімї учня, оскільки дані, зібрані за її допомогою, сприятимуть точному визначенню методів та технологій роботи з конкретною родиною.

Найважливіше у роботі із сімєю – встановлення контакту із батьками, демократизація, гуманізація взаємостосунків, спрямованість на співробітництво батьків і соціальних педагогів, з метою вироблення плану спільних виховних впливів на дитину. Робота із сімями буде ефективною, якщо чітко плануватиметься і проводитиметься систематично, а крім того базуватиметься на поєднанні масових та індивідуальних форм роботи. Соціальний педагог може організовувати індивідуальні та групові консультації для батьків і їх дітей із педагогами, психологами, медиками, юристами. Цікавими, і доречі забутими, є такі форми роботи із батьками і дітьми як шкільні батьківські конференції, батьківські дні в школі, свята сімей і т.д.

Очевидно, що навіть при невеликому фінансуванні, але при творчому підході соціального педагога до своєї роботи, можливе ефективне проведення зазначених заходів, що значно сприятиме розвитку позитивної сторони взаємостосунків сімї та школи і активізації виховного потенціалу родини.


Сторожик І.І. (м. Київ)

Значення виховання етнічної ідентичності в сучасному освітньому процесі

Українство особливо сучасне, не є суцільним селянським світом, хоча багато йому завдячує. І коли вже ми прагнемо до відродження, піднесення духовності – мусимо залучати і використовувати те цінне, що було набуте народом у минулому: його етнічну культуру, екологічний досвід, звичаї та ін. Ігнорування здобутків минулого, наших історичних коренів є таким же небезпечним, як і їх міфологізація. Сучасні етнографи переконливо аргументують положення про те, що головним чинником вимирання окремих народів є не безпосередні акти експансії: фізичне знищення, завезені хвороби, алкоголь і т. д., а деформація етнічного, релігійного, життєвого укладу, що надавав сенсу їхньому існуванню. Втрата традицій та звичаїв неминуче привоздить до розладу етносу, деформації духовного життя, масових проявів аморальності.

Надзвичайно багата етнічна культура нашого народу дає підстави на благополучне майбутнє. Нам є що зберігати і на базі чого проектувати подальший розвиток. Проблема усвідомлення, вивчення та виокремлення головних рис менталітету сучасного українського суспільства є виключно актуальною. Щоб будувати свою державу слід мати хоча б якийсь мінімум духовної єдності, яка дає право та підстави вважати себе соціально-історичною одиницею, дає право претендувати на самостійність, незалежність, реалізацію оригінальної національної ідеї в неповторних соціально-економічних, культурно-історичних та природно-кліматичних умовах. Середня і вища освіта намагається відобразити заклопотаність суспільства з приводу ідентифікації людини і, у першу чергу, етнічної ідентифікації. "Етнічний парадокс сучасності" – так назвали два взаємно суперечливих процеси, що одночасно характеризують міжнародну ситуацію.

У результаті цих і багатьох інших процесів у сучасному світі освітня і виховна системи поставлені в надзвичайно складне становище. Адже на них лежить відповідальність за майбутнє народу і країни, за підготовку нових носіїв традиційних цінностей і ідеалів, здатних протистояти не тільки зовнішньому завоюванню, але і культурної асиміляції. Для того, щоб відповісти на виклик часу, щоб не залишитися на узбіччі історії серед осколків і руїн власної культури і державності, середня і вища школи зобов'язані прийняти участь у формуванні привабливої і повної достоїнства етнічної ідентичності (а точніше, ідентичностей, що враховують безліч індивідуальних ознак членів етносу, таких як вік, стать, соціальний стан і т.п.). У цьому сенсі сім’я і суспільство через свої інститути можуть лише частково і не завжди системно брати участь у побудові етнічної самосвідомості конкретної людини. Найбільше послідовно і систематично це можна зробити тільки в рамках освітнього процесу.


Тарасов А.Н. (г. Киев)

Педагогика добра

Новое время, новые идеи, новые мысли. Что может стать предпосылкой к новому образованию? Изменения идут во многих областях жизнедеятельности человека: образование, наука, медицина, политика. На чем основываются эти новшества? Прежде всего, на возрождение этическонравственных принципов, причем не только наших действий и слов, но даже в большей мере наших мыслей. Можно спросить себя, как бы мы себя чувствовали, если бы стали слышать мысли друг друга. Не было ли бы нам стыдно за наши мысли?

Последние открытия ученых в области энергоинформационных технологий показали как наши чувства и мысли могут влиять на расстоянии. Опыты производились с водой, информация которой была выведена на компьютер. После воздействия ученые установили, как меняется молекулярная структура воды в зависимости от характера воздействия. По некоторым данным человек состоит примерно из 70-80 процентов воды, и что вода вообще является уникальным элементом в космосе. Оказывается, наше физическое и психическое состояние напрямую зависит от наших мыслей и чувств. Негативные мысли разрушают наше здоровье, тогда как позитивные способствуют не только укреплению иммунной системы, но и помогают полноценно реализоваться в собственной жизни.

«Тому, кто не постиг науки добра, всякая иная наука приносит лишь вред». М.Монтень

Добру, вот, прежде всего чему необходимо учиться. Сюда входят нравственные мысли, правильные слова, правильные действия. Этому можно и необходимо учиться всю свою жизнь, от этого зависит, будем ли мы счастливы в жизни или нет. Как и любое обучение, это не происходит мгновенно и требует времени. И как говориться: «Совершенству нет предела».

Отсюда ложится огромная ответственность на тех, кто претендует в этой жизни на роль учителя. Учитель видит в каждом ребенке, каждом человеке все самое лучшее, что только в них есть. Любить значит понимать. Известный учитель Ш.А. Амонашвили на своих семинарах делает акцент на сложных учениках, в шутку называя их педагогическими тренажерами, дающими возможность учителю повышать свое профессиональное, педагогическое мастерство. Любить – значит верить в человека. Можно привести много примеров из истории, когда вера в человека труса превращала в героя. В школе М.П.Щетинина учитель даже не имеет права подумать, что ученик может чего-то не знать, там стараются избегать таких слов, как “не знаю”, “не понимаю”, учат сосредотачиваться на решении, укрепляя веру в себя, свои силы, свои возможности.

Воспитание человека как лидера своей судьбы, а лидерства – как ответственности за себя и общество. Поможет раскрыть в себе внутрение богатства, присущие именно этому человеку. В природе никогда ничего не повторяется, в ней нет ничего одинакового, только похожее. Нельзя найти на одном дереве двух одинаковых листьев, есть похожие. На сколько важен и неповторим для общества каждый человек, сумевший раскрыть свое внутреннее «Я».

Все это можно рассматривать как самосовершенствование и, конечно же, это не может заканчиваться с окончанием школы или института. Это процесс, ради которого, возможно, живет человек. В подтверждение этому можно видеть, каким успехом пользуются такого рода тренинги и семинары для людей различных возрастов, и с какой любовью и энтузиазмом рассказывают участники таких семинаров о своих личных победах и достижениях. Возможно, это и есть одна из педагогичных находок нашего времени, чему есть подтверждение на нашем факультете такая программа как Школа Лидерства, успевшая завоевать признание не только на факультете, но и за пределами университета.


Тихонюк О.В. (м. Київ)

“Професійне навчання як складова діяльності державного службовця”

На час проголошення незалежності Україна одержала у спадщину від колишньої системи адміністративний апарат, неспроможний у нових умовах забезпечувати повноцінне становлення, функціонування і розвиток держави (бюрократичне мислення, закритість, формальний підхід до змісту виконуваної роботи тощо, до того ж необізнаність більшості державних службовців із сучасними методами управління, соціальної психології, конфліктології, теорією та практикою менеджменту, основами економіки і права, без чого неможлива успішна управлінська діяльність). Тому проблема реформування системи державного управління, комплектування її висококваліфікованими кадрами, спроможними забезпечити економічний і соціальний розвиток, набула для нашої держави першочергового значення (державний службовець – професіонал, якому притаманні чесність, воля, почуття власної гідності, мужність, відповідальність, надійність, ініціативність, працездатність, рішучість, розвинене почуття краси, креативність, толерантність, вміння переконувати, щирість, намагання зрозуміти іншого, комунікативність, емоційна врівноваженість, почуття гумору).

Сьогодні знань, які отримані у вищих навчальних закладах, вистачає на перші 3-5 років роботи, після чого необхідна перепідготовка. Кваліфікація працівників потребує оновлення кожні 5-10 років для попередження так званої проблеми “старіння”(коли окрема посадова особа використовує точки зору, теорії, методи тощо, які є менш ефективними при вирішенні певної проблеми, а від так перетворюється у непродуктивного працівника), та недопущення негативних наслідків для суспільства і погіршення іміджу державної служби (закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 визначає державну службу як самостійний вид трудової діяльності, якою професійно займаються люди – державні службовці; таким чином, державний службовець, який погано володіє своєю професією і не піклується про зростання свого кваліфікаційного рівня, не може здійснювати свою професійну діяльність відповідно до сучасних потреб держави).

Навчальна дисципліна “ Державна служба як соціально-правовий інститут”, яка вивчається студентами ФС НТУУ “КПІ” спеціальності “Адміністративний менеджмент”, розроблена на базі таких навчальних підручників та посібників, авторами яких є: Дубенко С.Д. „Державна служба в Україні”, Київ, 1998; Ківалов С.В., Біла Л.Р., „Адміністративне право України”, Одеса, 2002; „Державна служба в Україні”, Одеса, 2003; Оболенський О.Ю., “Державна служба”, Київ, 2003 та відповідної нормативно-правової бази і передбачає: 1) засвоєння системи правових понять і категорій, у тому числі: вивчення основних складових елементів теорії державної служби; дослідження принципів державної служби; обгрунтування основних напрямків реформування державної служби; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють відносини на державній службі; вивчення світового досвіду організації та функціонування державної служби; 2) вивчення і розуміння законодавства щодо державної служби; 3) уміння творчо аналізувати та узагальнювати державно-правові явища. Загальна частина курсу присвячена таким питанням, як: поняття, завдання, функції, принципи, види державної служби; управління державною службою; право на державну службу; законодавство про державну службу. Особлива частина курсу складається з таких питань, як: 1) посади держслужби (поняття, класифікація посад); 2) поняття, види, ранги держслужбовців; 3) поняття, види посадової особи; 4) правовий статус державних службовців; 5) виникнення державно-службових відносин; 6) проходження держслужби; 7) атестація держслужбовців; 8) умови держслужби; 9) підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації держслужбовців; 10) припинення державно-службових правовідносин; 11) юридична відповідальність держслужбовців; 12) зарубіжний досвід організації та функціонування держслужби, його адаптпція до умов України. Мета курсу – підготовка державних службовців, що виважено приймають такі рішення, які не потребують оскарження у судовому порядку, а у разі оскарження – такі рішення не будуть скасовані судом.


Трофименко І.В. (м. Київ)

Концепція викладання юридичних дисциплін у неюридичних ВУЗах

Оновлена система вищої освіти передбачає самостійність у виборі факультетами викладення дисциплін. Нажаль, це не завжди добре, тому що низка ВУЗів, що випускають однакових фахівців, мають учбові програми, які суттєво відрізняються за обсягом та переліком дисциплін. Державні та недержавні ВУЗи починають конкурувати у якості освіти. Людина, яка отримує освіту у комерційному учбовому закладі, навчається виключно на контрактній основі і це вимагає від керівництва такого ВУЗу дати відповідь на два прості запитання, що виникають у абітурієнта: якого фахівця випускає ВУЗ і яким чином забезпечується рівень освіти.

Зараз відсутній єдиний підхід до того, що повинен знати той-чи інший фахівець і в якому обсязі, досить часто концепції взагалі не розробляються. Міністерство розглядає учбові плани з точки зору – відіб’ється від опонентів той-чи інший факультет чи ні. Щодо методичного забезпечення: є певна кількість кредитів для кожного курсу а далі на розсуд ректора або декана. Безпосередньо у тому чи іншому учбовому закладі учбовий та методичний відділи корегують на свій розсуд програму, надану факультетом, керуючись при цьому не вказівками міністерства, а діючи на власний розсуд. Як наслідок – програма, яка подається при проходженні акредитації, і програма, за якою реально працюють факультети, суттєво відрізняються. Але це ще не кінець трансформації учбового плану. Безпосередньо на факультетах, за відсутністю фахівців які мають відповідну освіту або навички, особи відповідальні за методологічну складову як правило не вивчають робочі та навчальні плани викладачів, а переймаються лише однією турботою зібрати їх, щоб було, на випадок перевірки. Викладачі мають цінність для таких осіб не з точки зору кваліфікації, та вміння давати учням ті знання, які їм будуть необхідні при виконанні своїх службових обов’язків, а з точки зору формальної наявності вченого ступеню. Нажаль, також розповсюджене таке явище, як «мертві душі» – реально людина не працює, але є у списках «тому що професор». Бо необхідно за квотою міністерства мати певний відсоток професури. Коло замкнене. Народна мудрість каже: риба гниє з голови. Ось і маємо так звану вищу освіту. Старе зламали – нове збудували так-сяк і вже входимо до Болонського процесу. Знову руйнується якість освіти. З одного боку, ми кажемо – необхідно здійснити збільшення годин на вивчення тієї чи іншої дисципліни, з другого – 1 кредит вже не 54 години, а 36 і виникає питання: «що робити?» і на це питання відповідь також є – переходимо до нової системи оцінювання знань. Добре, але яким чином забезпечити дотримання необхідного відсотка категорій А та В і т.д.

Для виправлення ситуації необхідно створити дещо оновлену систему освіти. Для цього необхідно розподілити дисципліни по певних блоках, кожен з яких відповідає на два запитання: чому ми бажаємо навчити студента і як ми це будемо робити. На жаль, відповіді на ці запитання дають переважно власники комерційних ВУЗів, а державні ВУЗи працюють за старою схемою. Спробуємо виявити причини втрати якості навчання.

Як це забезпечити розглянемо на моделі формування юридичного блоку дисциплін для неюридичних ВУЗів, виходячи з моєї фахової підготовки. Юридична обізнаність фахівця є важливою складовою його професіоналізму. Кожна людина повинна знати свої права та обов’язки. В залежності від того, кого ми випускаємо – інженера, менеджера, соціального робітника, лікаря, вчителя або перекладача – склад юридичних дисциплін має бути різним. Студенти повинні знати права осіб, які до них будуть звертатися, вміти користуватися своїми правами і діяти в межах закону. Для цього необхідно посилити юридичну складову при складанні учбових планів. Обов’язковими у блоках повинні бути теорія держави та права, цивільне право, трудове право, специфічні галузі права з якими випускник стикається в процесі виконання службових обов’язків.

Розповсюджена думка з цього приводу – є юристи, і вони повинні слідкувати за дотриманням закону, але як часто на прийомі у кабінеті, поряд з чиновником чи з керівником, на прийомі присутній юрист? Як часто людина, що складає той чи інший договір, взмозі перевірити його на предмет захисту прав та законних інтересів сторін? Навіть під час укладання контракту відбувається порушення прав та законних інтересів працівника. Сучасна Україна перебуває на складному етапі розвитку. Проблем багато – часу обмаль.

Тому, на мою думку, необхідно на законодавчому рівні більш детально виписати права та обов’язки всіх суб’єктів навчального процесу з метою забезпечення відповідного рівня освіти, щоб жоден випускник не міг сказати: «Нас всех учили по-немногу, чему-нибудь и как нибудь», а навіщо – ніхто не знає.


Харабет В.В. (г. Мариуполь)

Педагогическое творчество как непрерывный процесс формирования личности педагога

Современное профессиональное образование развивается как система непрерывного образования, как образование на протяжении всей жизни. Непрерывность образования обусловлена научно-техническим развитием технологий производства, достижениями науки и техники.

Образование и подготовка рабочих и специалистов на протяжении всей жизни требует постоянного совершенствования технологий профессионального обучения, что в свою очередь и определяет творческую деятельность преподавателя как одно из необходимых условий реализации поставленных задач по подготовки современных специалистов.

Признаками стандартизации обладают и педагогические системы профессионального образования, выступающие и как образец и как эталон и модель с определенной компонентной структурой: цели и задачи; учащиеся и преподаватели; содержание обучения; научно-дидактическое обеспечение; материально-техническая база и учебный процесс.

Специфика педагогической деятельности связана с освоением ряда направлений, в том числе методической, образовательной, научной и воспитательной функцией, каждая из которых требует знаний их сущности и подходов к творческой их реализации.

Педагогическая деятельность преподавателя немыслима без творчества. Несмотря на то, что профессиональные мотивы деятельности преподавателей различных дисциплин обладают собственной спецификой, их объединяет творческое отношений к разрабатываемому объекту творчества, к поиску нестандартных решений. Именно творческое решение вопросов связанных с профессиональным обучением создает творческое отношение и у учащихся к изучаемому предмету.

В современном профессиональном образовании сложилось два подхода реализации творческих решений: творчество в рамках установленных стандартов и творчество выходящее за рамки стандартов. Следует также отметить, что и творчество в свою очередь рождает типовые решения, которые в последствие могут становиться стандартами, в форме типовых решений

Результаты исследования творческой деятельности преподавателей в системе профессионального образования показывают следующие отношения к творчеству:

– более 30% преподавателей воспринимают передовые педагогические технологии через идеи и рекомендации, а около 60% – через различные формы учебно-методического обеспечения. Первый подход более характерен для преподавателей со стажем 10 лет и более, тогда как другой – для преподавателей, которые только начинают свою педагогическую деятельность;

– наиболее рациональным оказался компонентный подход передачи новаторских идей для всех категорий преподавателей, так как он оказался более воспринимаемым для понимания и для внедрения в учебный процесс;

– эффективность реализации передовых идей и педагогического опыта в значительной мере было характерно для преподавателей в период их становления как творческой личности, а преподаватели со стажем до 5 лет воспринимали идеи и опыт с большим процентом доверия и возможной его эффективности. В тоже время преподаватели со стажем более 5 лет относились критично, воспринимая через анализ достижений собственной творческой деятельности.

Приведенные результаты исследований творческой деятельности преподавателей и восприятие творческих идей и опыта показывает, что данный процесс весьма сложный, и фактором его восприятия выступает не только преподаватель как личность, но и собственные творческие достижения преподавателя.