Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Образование как предпосылка мировоззренческой свободы личности в современной украине.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Методологічні та світоглядні основи творчості за умов формування нової освітньої парадигми

Анацька Н. В., Анацький О. М. (м. Київ)

Глобальні проблеми сучасності як освітній елемент творчої діяльності

Досить часто, коли ми говоримо про ті чи інші питання, розуміючи їх важливість для цивілізації, підкреслюючи глобальність такого роду проблем, термін "глобальний" на цьому тлі, ми у переважній більшості випадків вживаємо із негативним змістом. Поширеність цього питання означає, що прийшов час людству замислитися над нищівними наслідками своїх дій, взяти до уваги згубність їх для сучасності та майбутнього, подолати егоїзм та розбіжності, об′єднати зусилля задля збереження життя. Тому очевидним стає те, що прогресивний розвиток сучасного суспільства, його соціального життя залежить від рівня загальної культури, моральних якостей і найбільш за все – від загальноосвітньої підготовки людей – активних і мислячих учасників історичної творчості.

............Не зважаючи на те, що в цілому ми розуміємо актуальність та загрозу наслідків споживацько-деструктивної діяльності людини, усі наміри щодо подолання ряду проблем залишаються лише добрими побажаннями. Головна причина такого невігластва в тому, що свідомість людей, тобто світової спільноти, позбавлена моральних засад. При цьому, коли ми розглядаємо особливості виховання свідомості як серед духовної так і функціональної еліти, пересічних громадян різних професій, переконань тощо, ми досить часто забуваємо про значну кількість людей, котрі в силу певних обставин відмежовані від освітніх процесів і не можуть із розумінням ставитись до оточуючого світу. Говорячи про страхіття цивілізаційних розломів, про загрози антропогенезу, які вже призвели до небаченого потепління клімату (екологічні катастрофи в Європі 2003р.), про проблеми наступних поколінь, ми розуміємо, що такі розмови від побутової свідомості до державно-адміністративних рішень носять характер формальний, а тому й практично бездійовий. На цьому тлі окремі побоювання щодо формальності домовленостей виникають у звязку з нещодавно вступившим в силу Кіотським протоколом (2005р.), підписаним більшістю країн світу, згідно із яким викиди вуглецю в атмосферу повинні бути в межах, визначених для кожної країни квот.

Глобальними ці проблеми можна вважати не тільки через їх важливість для всього людства. Мабуть, велике значення для кожної окремої людини надає їм надзвичайної складності, неоднозначності в оцінці, у теоретичних і практичних шляхах рішення. І саме в цьому, другому аспекті, виразніше виявляється їх переважно моральний сенс, що відповідає сучасній цивілізації, культурницьким традиціям.

Розглядаючи ці питання, слід зазначити, що важливою особливістю освіти в сучасному світі є фіксація крім взаємин людей також ставлення людства до світу в цілому і, зокрема, до довкілля. Створюючи неповноцінний світ, людина реалізує саме хибні якості людського роду. Насамперед, це підтверджує глобальна, розповсюджена в цьому світі споживацька мораль: люди говорять про свою силу, свою перевагу над іншими розумними істотами, але в той же час здійснюють насильство над природою. Розвиток відносин людина – природа – це вдосконалення самої людини, її здібностей. Міра цього вдосконалення визначає розуміння людством ступеня своєї відповідальності, що є найвищим елементом творчої доцільності в людській діяльності і зокрема у вирішенні проблем освіти.

Відповідно, в освітньому процесі творчий підхід до виховання і професійної підготовки сучасної людини полягає саме в тому, щоб вирішення будь-якої навчально-педадогічної проблеми завжди було еколого-гуманістично зорієнтованим. Подальший антропогенез без такого поєднання людини з природою може лише поглиблювати цивілізаційні розломи і поставити людство перед загрозою його існування. Тому освіта в умовах XXI століття повинна оновити свій методологічний і методичний арсенал з тим, щоб глобальній деморалізації сучасного людства були протиставлені сили дійсного, практичного гуманізму.


Блага О.В. (м. Київ)

Освіченість як основна вимога інформаційного суспільства

Епоха інформаційного суспільства характеризується розгортанням новітньої інформаційно-телекомунікаційної революції, швидким поширенням інформаційних технологій, глобалізацією суспільних процесів, міжнародною конвергенцією і багатопрофільною кооперацією. Формується нове глобальне інформаційно-комунікаційне життєве середовище, в якому органічно поєднані освіта, спілкування і виробництво, і яке отримало назву інфосфера. Відповідно до цього формується нова інформаційна парадигма суспільного розвитку.

На сучасному етапі розвитку суспільства освіта є найвагомішою й надзвичайно важливою сферою людської діяльності. Без рівня, що набула освіта в XX столітті, неможливими були б ні науково-технічний прогрес, ні демократичні зміни в суспільстві, ні розвиток культури. Увійти в XXI століття освіченою людиною можна, тільки добре володіючи інформаційними технологіями. Адже діяльність людей все більше залежить від їхньої інформованості, здатності ефективно використовувати інформацію. Для вільної орієнтації в інформаційних потоках сучасний фахівець будь-якого профілю повинен вміти одержувати, обробляти і використовувати інформацію за допомогою різних засобів. Про інформацію починають говорити як про стратегічний курс суспільства, як про ресурс, що визначає рівень розвитку держави.

Вчені виділяють такі ознаки інформаційного суспільства: вирішено проблему інформаційної кризи, тобто розв’язане протиріччя між інформаційною лавиною й інформаційним голодом; забезпечено пріоритет інформації в порівнянні з іншими ресурсами; головною формою розвитку стане інформаційна економіка; інформаційна технологія здобуває глобальний характер, охоплюючи всі сфери соціальної діяльності людини; формується інформаційна єдність усієї людської цивілізації; реалізовано гуманістичні принципи управління суспільством і впливом на навколишнє середовище. Подібна модель інформаційного суспільства певною мірою утопічна.

В сучасних дослідженнях крім позитивних прогнозуються й небезпечні тенденції: все більший вплив на суспільство засобів масової інформації, що надає безмежні можливості маніпулювання свідомістю й поведінкою людей у комерційних і політичних цілях; можливість руйнації приватного життя людей і організацій інформаційними технологіями; ускладнення процесу адаптації людей старшого віку; небезпека інформаційної нерівності.

Перехід до інформаційного суспільства передбачає підготовку людини до швидкого сприйняття й обробки великих обсягів інформації, для оволодіння сучасними засобами, методами і технологією роботи. Стало очевидним, що сьогодні потрібно зорієнтувати дослідження на майбутнє, на пошук нової науково обґрунтованої моделі цивілізації. Цей крок пов'язують зі створенням нової освітньої системи як найбільш масової сфери соціальної діяльності. З нових позицій освіта повинна представляти керовану систему формування особистості, систему, яка б передбачала і задовольняла потреби не минулого і навіть не теперішнього стану суспільства, а майбутнього, того що формується. Завдання полягає у побудові освіти в контексті вимог і можливостей XXI століття, модернізації усіх її складових ланок.

Теперішня система освіти прагне навчити всьому обсягу конкретних знань: про природу, людину, суспільство, однак вона ніяк не може наздогнати зростаючий потік інформації. І тому виникає питання сполучення ідеалу універсально освіченої людини з усезростаючим потоком інформації, що неможливо засвоїти фізично. Освіта повинна набути інноваційного характеру, а її вихованці мають бути здатними до інноваційного типу життя і життєдіяльності. Потрібно усвідомити, що динамізм обумовлює змінність як надзвичайно важливу рису способу життя людини в XXI столітті. Тому виникає необхідність формувати особистість, здатну до сприйняття і творення змін, налаштовану на сприйняття зміни як природної норми.

Бондаревич І.М. (м. Запоріжжя)

Роль допоміжних структур освіти за умов формування нової освітньої парадигми.

Глобальна сучасна криза цивілізації – криза світогляду. Свідоцтвом кризи нашого суспільства є низький рівень його гуманізації, економічно, соціально, політично поневолена особистість.

Освіта є інструментом виховання суспільної свідомості, особистості, яка саморозгортається. На сучасну освіту покладено завдання: формування у людей глобального типу свідомості, наукових уявлень про основні закономірності світу й суспільства в ньому, плекати в людині духовні якості, прагнення зрозуміти сенс власного буття, забезбечити свою індивідуальність.

Суспільству потрібна особистість, яка освічена в собі, зорієнтована в швидкоплинному світі, прагне реалізувати свої здібності на його користь.

В цьому вимірі освіта повинна бути системним процесом розвитку особистості протягом всього життя.

Умовою розгортання особистості є її активність. Саме діяльність є фактором, який активізує усі рівні буття особистості – свідомий й несвідомий, раціональний й іраціональний, логічний й емоційно-чуттєвий. Якщо в разі діяльності, яка набуває нестандартизованої якості, нестереотипного характеру, з’являються особистісно, або суспільно значущі матеріальні або духовні скарби, то таку діяльність визнаємо творчою. Творча діяльність як висування нового, деталізація цього нового, втілення нових ідей в життя.

Вбачається взаємний вплив: оновлена освіта створює умови для творчої діяльності особистості, яка в свою чергу розгортається й ще більше вдається до творчості, змінюючи світ на найкраще. Щодо умов, які б надихали особистість до творчості: перпланування рутинних процесів, зміна різновидів діяльності, самостійність вибору в процесі дій, потреба практичного втілення нових знань, особиста й колективна зацікавленність.

Сучасна оновлена освіта не може обмежуватися традиційними ланками. Повинні існувати інші структури й форми за межами цих ланок, які б за своєю суттю виконували те ж саме завдання – створювали умови для розвитку особистості. Як приклад, робота Центру розвитку дитини при Запорізькому Інституті МАУП. Метою роботи цього незвичного підрозділу для структури ВНЗ є виховання гармонійно розвинутої особистості дитини, розвиток її творчого і емоційного сприйняття світу. Центр відвідують діти від 2-х до 15-ти років. Концепція роботи з дошкільнятами в Центрі спирається на: комплексність занять (відповідають загальним напрямкам людського знання), заняття за змістом є розвиваюча гра (знання не дається викладачем, а набувається в ході виконання завдання дитиною самостійно), психологічний супровід дає можливість реальної присутності дорослого, а у разі потреби – надання своєчасної допомоги спеціаліста.

Концепція роботи зі школярами базується на таких засадах: самовизначення дитини при виборі гурткових занять, можливість відвідування постійно діючих психологічних занять із загальної психології, психологічний супровід протягом всього навчання.

Центр розвитку дитини діє на госпрозрахунковій основі. Аналіз діяльності Центру, стрімке зростання його популярності дає висновок про відповідність вимогам сьогодення. Для ВНЗ ми маємо дуже цікаву дослідну ділянку-це можливість практичних занять для студентів, які вивчають психологію, соціологію, соціальну роботу, фізичне виховання, фізичну реабілітацію. Розглядаючи такий діючий варіант взаємозв’язку між різними ланками освіти вбачається доцільним, обираючи шляхи розвитку системи освіти, враховувати можливість впливу допоміжних структур на еволюцію основної системи, необхідність створення належних умов для реформування освітньої галузі.


Брагіна В.П. (м. Київ)

Інтеркультурне порівняння як принцип формування нової освітньої парадигми.

З часів Еміля Дюркгейма з його відомими “Правилами соціологічного методу” (1895) порівняльний метод “як єдиний, що відповідає соціології”, якщо до нього відноситися з обережністю, є важливим інструментом в соціальних дослідженнях. Особливо характерним було для Дюркгейма те, що він відношення інтеркультурного порівняння до теорії дослідив зі всією ясністю. ”Порівняльна соціологія не є особливою галуззю соціології, вона є самостійною соціологією з моменту, коли припинила бути чисто дескриптивною й намагається після цього давати відгук щодо фактів”.

З цією теоретичною орієнтацією порівняльний метод крокує вперед в цілому ряді особливостей, які відрізняють його від всіх інших методів, що панували до Дюркгейма. По-перше, чим особливо відрізняється порівняльний метод, він не так сильно намагається прагнути до зображення єдиних форм окремих соціальних явищ, як набагато більше він намагається зобразити типи, що повторюються, та їх варіації, щоб встановити казуальні відносини. По-друге, відрізняється він внаслідок того, що уникає всеохоплюючого синтезу, який зображує універсалії культурного типу. З Дюркгеймом розвивався метод інтеркультурного порівняння надзвичайно швидко. Так порівнювалися не тільки однакові інституції в різних суспільствах схожого типу, а особливо приймалися до уваги одночасне порівняння суспільств різного типу. При цьому на початку власної кар‘єри він залишив займатися генетичним принципом, щоб проробити загальні структурні принципи на різних ступенях розвитку соціальних феноменів, що розглядаються. Ці дослідження продовжив Марсель Мосс, який теж розглядав метод інтеркультурного порівняння.

В наслідок цього метод інтеркультурного порівняння надалі розвивався головним чином в руслі етнології та культурної антропології (Броніслав Маліновський, Річард Турнвальд), причому вони розвивали наявну критику певних видів соціології, які абсолютизували свідомо чи несвідомо точку зору аналітиків та приписували однакові мотиви при поясненні соціальних явищ різних культур. Останнє робилося помітним в несподіваних моментах, коли заключали з цього, що, якщо дитина називає різних чоловіків батьком, то вони всі повинні бути в фізіологічних сенсі його батьками, як це було б у випадку панування певних уявлень.

З особливою віртуозністю методом інтеркультурного порівняння користувалася Маргарет Мід, щоб проаналізувати певні сторони сучасної американської культури в контрасті з рядом відібраних культур з півдня. Вона особливо зконцентрувала свою увагу на проблемах підростаючої молоді, пубертату та статевого життя, щоб користуватися в кінці кінців методом інтеркультурного порівняння для аналізу культурних позицій чоловіків та жінок в сучасному індустріальному суспільстві.

Головною проблемою стає при цьому визначення “єдностей”, які потрібні як основа для порівняння. Специфічні теорії натискають більш на другий план, важливою теоретичною передумовою є повне розуміння, що більшість соціальних способів поведінки детермінуються не інстинктами, а комплексом культурних уявлень, які впливають на загальний лад.

Коли в соціальній науці говорять про інтеркультурне порівняння, то мають на думці правила порівняння між глобальними суспільствами, які відрізняються через їх культури. Під культурою розуміють сукупність моделей поведінки людей, які належать до певного суспільства, причому поведінка належить до абстрактної сфери, яка, з однієї сторони, залишає ясною відмінність від інших суспільств та, з іншої сторони, не так глибоко лежить, щоб не виявити пропорційності, розмірності всередині порівнювальних суспільств.


Власенко Ф.П. (м. Київ)

Теорія соціалізації як методологічна основа формування творчої особистості

В сучасних умовах переходу до ринкової економіки, становлення і утвердження правової держави потрібен глибокий аналіз суспільних процесів, які відбуваються в Україні, зокрема і в сфері освіти та виховання, в царині яких відбувається деструкція традиційних соціальних норм і “запізнення” формування нових, утворюється свого роду ціннісний “вакуум”, що заповнюється стихійно виникаючими позаінституційними соціальними нормами, які нерідко мають асоціальну спрямованість. У цьому контексті важливою проблемою, що потребує теоретичного розв’язання з урахуванням сучасного рівня соціально-філософського знання, є проблема соціалізації особистості як результату засвоєння індивідом надбань культури, соціальних ролей, суспільного та власного досвіду, що перетворює людину на творчого члена суспільства. Соціалізація, будучи процесом самореалізації індивіда, – це не тільки становлення зрілості особистісних рис, але і розвиток форм самої соціальності в ході залучення індивіда до системи нових суспільних зв’язків. Вона триває все життя людини, проходячи ряд етапів. Для сучасного українського суспільства особливо важливого значення набувають різні цілеспрямовано організовані форми соціалізації: суспільні інститути виховання, навчання, освіти, перевиховання та інше.

Здійснення виховної роботи в умовах перехідного суспільства, створення організаційних структур з її координації відбувається за умов фактичної відсутності як методологічних, так і методичних концепцій. Таке становище не лише відображається на ефективності виховної діяльності, а значною мірою зумовлює соціальне замовлення для науковців на відповідні дослідження. Серед головних вимог такого соціального замовлення українські дослідники виділяють наступні:
  • Теорія соціалізації повинна охоплювати всі основні напрямки взаємодії молоді з навколишнім соціальним середовищем, найважливіші відносини між ними.
  • Вона не може не носити конкретно-прикладний характер, з виходом на відповідні соціологічні дослідження і рекомендації методичного характеру.
  • Ця теорія має відповідати цілям і завданням виховної роботи з молоддю і одночасно служити теоретичним обгрунтуванням їх.

Найбільш повно відповідає цим вимогам концепція адаптивної соціалізації, яка виходить з того, що будь-яка адаптація як особлива діяльність людини щодо освоєння певної соціальної ситуації збагачує її соціальний досвід, і тим самим підвищує рівень соціалізації особистості. В процесі сукупної взаємодії індивіда із соціальним середовищем (а, отже, і впливу індивідів на суспільство за напрямками задоволення своїх соціальних потреб) відбуваються зміни в суспільстві в бік збільшення орієнтації на людину. Таким чином, реалізується інший бік процесу соціалізації – соціалізація суспільства.

Концепція адаптивної соціалізації передбачає реформування системи освіти, яка покликана кожній людині будь-якого віку, будь-якої професії забезпечити розуміння складності тих процесів, що відбуваються в суспільстві. Та проблема полягає в тому, що в сучасному суспільстві помітно посилюється протидія впровадженню нових просвітницьких гуманітарних курсів та предметів, зростає тенденція до введення ВУЗької спеціалізації та технізації освіти, зведення її до отримання конкретних навичок, що мають попит на ринку праці.

Демократизація і гуманітаризація освіти має своїм гуманістичним завданням всебічний розвиток особистості. Освітній процес повинен сприяти розвитку здібностей особистості, зокрема, розвитку творчого підходу до вирішення та подолання тих проблем, перешкод, що постають перед нею в перехідному суспільстві, становленню діалогічного, безпечного способу взаємодії з іншими людьми, природою, культурою, цивілізацією.


Гамидов В.М. (г. Запорожье)

ОБРАЗОВАНИЕ КАК ПРЕДПОСЫЛКА МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКОЙ СВОБОДЫ ЛИЧНОСТИ В СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЕ.

Преодоление затяжного социально-экономического кризиса в стране, построение правового гражданского демократического общества и рыночной экономики, выдвигают перед Украиной в качестве одной из первоочередных задач формирование человека со свободным мировоззрением, модернизацию образования в этом направлении.

В начале третьего тысячелетия возрастает интерес к прогнозам, к тенденциям и закономерностям, которые предопределяют перспективы развития любой сферы человеческой деятельности. Именно образование принципиально "работает" на будущее, предопределяя личностные качества каждого человека, его знания, умения, навыки, миротворческие и поведенческие приоритеты, а следовательно, в конечном итоге – экономический, нравственный, духовный потенциал общества, цивилизации в целом. На Земном шаре, в том числе в Украине, идут процессы интеграции. Мы сегодня живем в едином мире. Это разрешит позаимствовать европейские методы образования, но не менее главным для нашего государства, которое имеет продуктивные традиции национальной подготовки кадров, будет не утратить в массовом порыве глобализации собственное лицо, лучшие достижения в образовательной сфере.

Сегодня ситуация в Украине для ее жителей меняется с большими темпами. При этом происходящие в мире и в нашей стране изменения существенно опережают эволюцию взглядов, граждан на окружающий мир и место человека в нем, убеждений людей, их идеалов, принципов познания и деятельности.

Коренные преобразования в украинском обществе создали реальные предпосылки для демократизации и гуманизации образования, для обновления системы управления образованием. Пришел в действие механизм саморазвития, выявилось, что его источники находятся в инновационной деятельности, которая нашла свое отражение в разработке и введении элементов нового содержания образования, новых образовательных технологий, интеграции школы и науки, обращении к мировому педагогическому опыту.

Национальная система образования должна дать целостные представления о мире, об общечеловеческих ценностях, национальных интересах и культуре, заложить оптимальный стандартный объем (уровень) знаний для развития личности как гражданина страны. Главная цель национальной системы образования – это создание наиболее благоприятных условий для формирования самостоятельной, свободной, высоконравственной личности. В связи с этим вполне естественно должна вступит в свои права народная педагогика, традиционная культура воспитания, национальная самобытность, которая представляется нам не иначе, как педагогика свободы и любви, педагогика истинной демократии и подлинного гуманизма.

Национальное образование должно создавать такие условия, которые бы позволяли ей сформировать человека, во-первых, знающего и любящего культуру родного народа, культуру народов, вместе и рядом живущих, культуру народов мира; во-вторых, обладающего способностью культуротворчества.

ХХІ век для Украины должен быть веком личностей со свободным мировоззрением, и поэтому сегодня в украинском обществе важнейшей теоретической и практической задачей является создание условий для формирование мировоззренческой свободы, основным способом достижения которой является обеспечение доступа каждому украинцу к гуманистически ориентированному образованию.