Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Творча особистість та її становлення в контексті здобуття вищої освіти
Противоречия познавательной деятельности историка
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Польская Т.Д. (г. Киев)

Масс -медиа как фундатор современной культуры

Современный образ культуры в сознании человека, «картинка» в липмановском понимании, выстраивается, как это доказал еще А.Моль в своей концепции «мозаичной культуры», в основном средствами массовой коммуникации. Масс-медиа, с одной стороны способны приумножать возможности коммуникации, аргументировать расширение публичного дискурса на широкие сферы, создавая социальное пространство. С другой стороны, знаковая и информационная нагроможденность, перенасыщение современной культуры мифологическими конструкциями, к сожалению препятствует осмыслению общественного дискурса, неизбежно привнося в него неопределенность, фиктивность и двусмысленность и предоставляя огромные возможности для применения манипулятивных технологий.

Мас-медиа создают мир «параллельной» реальности, пространства иллюзий и мифов. Эта символическая реальность, создаваемая СМИ, которые производят собственные ансамбли значений и знаков, зачастую лишь весьма условно символизирующие повседневную реальность. Автономная, чувственно-знаковая реальность (знаковые версии реальности), которая зачаровывает или отталкивает своей правдоподобностью, умножает «фантазмы реализма»(Лиотар).

Новое концептуальное пространство культуры – это пространство пост-модернистских теоретических конструкций и практик как попытки бегства от тотальности. Но власть « симулякров» медиа (Делез) осуществляет социальный контроль не менее тотально, чем властные структуры.

Видимая плюралистичность культуры держится на достаточно шатком основании отсутствия центра ,ядра смысла. Тоталитаризм абсолютного Наратива исчез, но проявилось хаотичное нагромождение разновеликих центров притяжения и отталкивания и опасность размывания и утраты элитарной ценностной доминанты .Культура оказывается в ситуации, когда исчезает универсальный смыслообразующий горизонт, который единственный создает возможности для самоидентификации личности, да и сама культура существует лишь в горизонте универсальных значений ( Гуссерль).

Особое место в масс-медиа занимает телевидение. Телевидение, колоссальное значение которого было предвосхищено М.Маклюэном, стало ведущим средством массовой коммуникации. Оно перестало быть «робким гигантом» и превратилось в « монстра»,который формирует «одномерного» человека с сознанием, переполненным штампами и стереотипами, и с невзыскательным вкусом. Пост-модернистская игра с обломками, смешение и подделка стилей и деконструкция оригинальных текстов как сырье для новых творений иллюстрирует масовокомуникативный аспект современных культурных движений. Мас-медиа влияет на содержание высоких жанров литературы и искусства, на восприятие самой классической традиции.

Информационно-емкие аудио-визуальные образы буквально завораживают молодежь, оказываясь для нее привлекательнее книжной традиции.

Если всерьез озаботиться проблемами воспитания молодежи, ее отлучения от классической гуманитарной культуры, то попытка вырваться за иллюзорный мир псевдосообщений и мнимых диалогов, поиск форм существования классической гуманитарной традиции в сегодняшней коммуникативной ситуации развития и глобализации новых средств коммуникации является чрезвычайно благодарной задачей.


Препотенська М. П. (м. Київ)

Екзистенційна межа між творчістю та графоманією

Екзистенція людини як переживання власного існування у світі та турбота про “проект себе” (Ж.-П. Сартр) природно прагне до висловлювання. Але слова, як відомо, часто брешуть чи кажуть не те, і значно красномовнішими за них можуть бути інтонація голосу, мовчання чи навіть скупий жест. І все ж таки перш за все буття виказує себе вербально, адже “мова – це домівка буття” (М.Гайдеггер). Різниця між мовою як системою знаків та мовленням як процесом добре відображена у відмінності слів “мова” та “про-мова”. Останнє пов’язане з наявністю явної чи уявної аудиторії та волею (іноді – підсвідомою) людини-промовця до діалогу, до взаєморозуміння. Саме таку екзистенційну вербалізацію буття ми називаємо риторикою.

Риторика словесної творчості, яка супроводжує людську культуру та відтворює її у артефактах, завжди несе дихотомію мистецтва і графоманії. Є досить актуальною спроба визначити екзистенційну природу їх відмінності, до того ж ця проблема буквально ще не ставала об’єктом наукових досліджень. Під словесною творчістю в даному контексті ми розуміємо і усний, і письмовий дискурс не тільки художньо-літературних жанрів, але й взагалі – мистецтво володіння словом, тоді як під графоманією – відсутність творчого хисту у мовленні, дефіцит того вербального “дива”, яке здатне глибоко діяти на особистість, породжуючи феномени катарсису, інсайту.

К.Маркс та Ф. Ніцше вважали, що люди є рабами слів. Постмодерністи Ж.Дерріда, М. Фуко, по-своєму продовжуючи цю думку про залежність від мови, довели тезу аж до метафоричної “смерті суб’єкта”: “людина щезне... – структури залишаться” (М. Фуко). Так, кожен з нас живе у полоні структур, мовної, зокрема. Але кожен, промовляючи щось, сприяє при цьому певним діям, бо слово – то є вчинок у бутті. У ХХ столітті нерозривність слова і вчинка була науково обґрунтована в теорії “риторики вчинку” М. Бахтіна – І. Пєшкова. Згідно цій теорії, як і у часи давньої риторики, так і в сучасну добу, у центрі риторичних розмислів повинна бути не мовна система, а людина, що діє словом (homo verbo agens).

Себто, людина використовує мову у процесі мовлення та водночас засобами мови діє, творить світ. І робить вона це чи талановито, творчо, чи пересічно, декреативно. Ми вважаємо, що демаркаційна межа між двома проявами риторичного потенціалу особистості (творчістю та графоманією) корегується певними екзистенціалами: волею до свободи, духовністю, душевністю та вітальністю людини, що діє словом. Графоман не може транслювати повноцінну волю до свободи, оскільки не володіє вільно комбінаторикою слів, до того ж його свобода обмежена “манією” до монологічної словесної самопрезентації, самомилуванням, відсутністю при цьому здорового рівня критицизму. Графоман достатньо душевний, в нього може бити через край вітальна енергія, але його духовність самозамкнена й не містить вектору прориву у вічне, не розгортає полілогу зі світом, бо графоман духовно перебуває у терміналі Dasein ( пересічне ось-буття за К. Ясперсом). Тому його “творчість” – не інноваційна, не захоплює слухача, читача причетністю до всезагального, до “поліфонізму” буття (М. Бахтін). Супроти цього творець безмежно вільний у просторі і часі своїх слів, він здатний створювати чисельні вербально-образні комбінації, його духовний інтерес простягається у безмежність, бо озвучує загальнолюдське, навіть, якщо автор здається собі тільки “нянькою власної душі” (М. Горький). Рівень духовності, душевності й вітальний порив творця розміщує його у “бутті-на межі” (Н. Хамітов), виводить з виміру буденності до нового обрію буття. Це відбувається й тому, що людина-творець, на відміну від графомана, екзистенційно діалогічна, має своїм “співрозмовником” трансцендентне, яке задає висоту і силу прагнення до вищих цінностей, і тому актуалізує будь-яку аудиторію. Таким чином, екзистенційно-трансцендентна напруга, воля до свободи та розгорнутий у вічність духовно-душевно-вітальний потенціал людини-творця, який творить не “заради себе”, а “заради усіх” й сприяє творчості – тій самій, що справді здатна врятувати світ!


Рубан О.М. (м. Кіровоград)

Творчість як вияв самореалізації особистості

Потреба самовираження є одним із найважливіших компонентів духовного життя людини, її природною потребою. Вона полягає в прагненні до самоактуалізації. Творче ставлення людини до дійсності є рухом від внутрішнього змісту особистості до її самовираження. Таким чином, самовираження є втіленням самосвідомості й світоспоглядання людини, тому що в процесі діяльності в ній формується не тільки система знань і оцінок зовнішнього світу (на що і спрямований, в першу чергу, освітній процес), але й система знань і оцінок її власного „Я”. Володіючи витонченою сприйнятливістю та усвідомленням свого індивідуального бачення світу, людина має потребу виразити себе, закріпити своє сприйняття світу в найбільш досконалій формі, і саме творчість стає самореалізацією творчої особистості.

Індивідуальна самореалізація – єдиний адекватний спосіб існування творчої особистості та один з основоположних феноменів людського буття як такого. Немає творчості поза і крім самореалізації того, хто творить. Творча самореалізація сприяє індивідуалізації життєвого світу суб’єкта, тобто долає існуючий в освітньому процесі розрив між зовнішнім (знаннями) і внутрішнім (переконаннями). Самореалізація – момент взаємодії, взаємозв’язку діяльності зовнішньої та внутрішньої, момент їх єдності. Вона є індивідуально-цілісним процесом життєтворчості. Самореалізація продукує сутнісні зміни в структурі самої особистості, сприяє розвитку та вдосконаленню її творчих здібностей, суттєво позначається на світогляді. Завдяки цьому вона також спрямована на об’єктивізацію творчого потенціалу особистості в предметному середовищі: як річ, матеріальний процес, духовне утворення. Отже, самореалізацією особистості є розвиток сутнісних сил людини в процесі творчої діяльності. Виявляючись у всіх сферах діяльності, естетичне є своєрідним показником міри досконалості цієї діяльності, її тяжіння до рівня творчості.

Реалізація людської індивідуальності найбільше пов’язується з творчістю взагалі. Прагнення людини до творчості, тобто вільної від жорсткої регламентації діяльності, повністю відбиває сутнісну потребу людини зберегти свою цілісність.

Якщо визначити розвиток людської цивілізації як процес діалектичного переходу потенційних здібностей людини в реалізовані та опредмечені у продуктах культури, то можливо прослідкувати таку закономірність: система універсальних і, в той же час, унікальних здібностей людини через творчі форми праці (праця як творчість і самотворчість) втілюється в створення духовної культури та загальнолюдських цінностей. Творчість є умовою самобутності і неповторності суб’єкта діяльності, а самобутність виступає як початок творчого світосприймання.

Індивідуально відповідальна творчість є найповнішим самовираженням особистості. Механізм творчої самореалізації особистості завжди грунтується на її внутрішньому плюралізмові. Специфіка творчості полягає в розкритті внутрішнього світу особи в процесі та результатах її діяльності.

Творчість – це, в першу чергу, діалектична єдність об’єктивного та суб’єктивного, яка, в свою чергу, детермінує свободу і необхідність у процесі творчості, виражені в прагненні до істини (необхідність) й індивідуальності, самовираження (свобода). Суб’єктивний фактор творчого процесу надає йому неповторності, унікальності, які сприймаються нами як свобода людини. Свобода є необхідною умовою та формою самореалізації особистості, становлення та реалізації її творчих сил. Життя особистості є постійним процесом творчості, який завжди потребує свободи та поза якою вона (творчість) неможлива. Тому ступінь розвитку та форми застосування творчих сил людини – показник реального рівня свободи, досягнутого суспільством.

Потреба в творчості, в особистому самоутвердженні та самореалізації співвідноситься з групою соціально-культурних функцій особистості. Останні відіграють вирішальну роль у формуванні аксиологічного „Я”, яке визначає всю спрямованість життя людини.


Свідло Т.М.(м. Київ)

ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ЗДОБУТТЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Становлення цілісної, творчої особистості є нагальною соціальною потребою, виходячи з якої ставила і ставить перед собою певні завдання вся система освіти, а особливо вища школа. Тому втілюється в життя певна організація і реорганізація навчального процесу на основі його гуманізації, демократизації, гуманітаризації, яка б була здатною формувати пізнавальні, професійні, громадянські та інші інтереси особистості, спрямовані на рішення суспільних потреб як мети життєдіяльності особистості. Не викликає сумнівів положення Гегеля, що освіта здатна сформувати «суб’єктивність в її особливості», тобто людину, що усвідомлює свої інтереси як інтереси суспільства.

Освіта також сприяє досягненню і іншої мети суспільної діяльності – свободи особистості. Основним фактором, що зумовлює цілісний розвиток людини, є свободна людська діяльність. Зміст і сама можливість якої залежить від певних суб’єктивних і об’єктивних умов, серед яких чільне місце посідає час, який витрачається суспільством на науку, освіту, мистецтво, тобто того, що сприяє розвитку творчих здібностей, внутрішнього багатства кожної особистості.

Проголошена гуманітаризація освіти, особливо вищої технічної освіти, виступає як необхідний компонент професійної освіти і передбачає досягнення певних цілей: 1) подолання одномірності молодого спеціаліста, ВУЗько професійно орієнтованого; 2) залучення молодої людини до духовних цінностей людської культури, цивілізації.

Для сучасного суспільства винятково важливим є звернення до духовності як антитези бездуховності, бездушності, антигуманізму, адже сучасне суспільство можна охарактеризувати як технізоване суспільство. Не випадковим є інтерес до категорії «духовність», проте, на жаль, часто духовність ототожнюють з релігійністю. І це також не є випадковим, бо тривалий час релігія була єдиним соціальним інститутом, що розробляв проблеми моралі. Сутнісним же виміром, що об’єктивно вимагає від особистості включення всіх її духовних і душевних сил, неперервної повсякденної творчості, є сфера морального здійснення людини у світі, що надає життю цінність і осмисленість.

Моральність в своїй світоглядній функції дозволяє поєднувати поточне з універсальним, повсякденне з величним і вічним. Моральність робить людське життя осмисленим, виявляє його людський і людяний смисл. Вона формує здатність долати егоїстичну замкненість, "замурованість" у власному «Я». Морально культурна людина вважає «своїм» не лише безпосереднє оточення і навіть не тільки все суспільне, але й світ в цілому.

Винятково важлива роль у формуванні духовності особистості, народу, нації належить філософії як «живій душі культури», «духовній квінтесенції свого часу». Методологічна роль філософії загальновизначена. Активне прилучення людини до критичного мислення, до пошуку знань про себе, до діяльності у реальному світі дає саме філософія. Та викладання філософії в ВУЗах. Невипадково курс складається з декількох розділів і розпочинається з ознайомлення з розвитком філософських вчень, бо іншого шляху, ніж опанування всією історією філософії, для підняття на рівень філософського мислення, нема, та й не буде. Проте це тривалий процес і потребує певного часу, чого, на жаль, програмою не передбачається, більш того, в останній час ще й погіршується. (Зведення до одного семестру опанування багатством філософської думки автор вважає неприпустимим, а зведення чотирьох самостійних дисциплін в одну ( етика, естетика, логіка, релігієзнавство) і викладання на першому курсі інакше як злонаміром не назвеш). На жаль, деякі позитивні завоювання, досягнення у викладанні філософії також втрачені. Мається на увазі самостійна робота студентів, яка мала своїм завершальним кроком індивідуальне спілкування з викладачем. Адже спілкування – це взаємодія особистостей, в процесі якої здійснюється обмін інформацією, досягається взаєморозуміння, виробляється певна позиція, що не порівняти з керуванням груповою діяльністю студентів, наприклад, на заняттях.


Синяков С.В. (г. Киев)

ПРОТИВОРЕЧИЯ ПОЗНАВАТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ИСТОРИКА

Любая из форм сознания, в том числе индивидуальное мировоззренческое сознание ученого, содержит в себе, как минимум, два слоя: первый – бытийный, операционно-технический, когда действуют в основном его архетипы, схематизмы, стереотипы, автоматизмы, и второй слой -рефлексивный, препятствующий действию автоматизмов или, по крайней мере, сознательно их запускающий. Удельный вес этих слоев в мировоззренческом сознании познающего субъекта может быть неодинаков: соотношение их меняется на разных этапах развития теоретического сознания исследователя. Между этими слоями возникают противоречия и даже конфликты. Бытийный слой более прагматичен, он концентрируется на познавательных действиях, теоретико-методологических средствах и целях познания. Рефлексивный слой более аксиологичен, он концентрируется на ценностях, смыслах в их отношениях к познавательным действиям. Бытийный и рефлексивный слои в мировоззренческом сознании ученого находятся в отношениях дополнительности, что не исключает противоречий между ними. Рефлексивный слой может опережать в своих трансформациях бытийный, более стабильный слой. На основе предложенного структурирования мировоззренческого сознания познающего субъекта сосредоточимся на особенностях исторического познания.

Основное противоречие в гносеологической структуре мировоззрения историка образует отношение между традициями и новациями или унаследованными теоретико-познавательными схемами, средствами исследования и новыми концептуальными и аксиологическими принципами познания. Первый уровень в структуре мировоззрения, назовем его условно консервативным, выглядит устойчивым, стабильным синтезом знаний и убеждений и эксплуатируется в виде привычных теоретических схем и идеалов познания. Его порождает передающийся от прошлого и нынешнего поколений исследователей научный опыт и непосредственные условия существования и функционирования исторической науки в культуре общества. Традиционное знание в содержании мировоззрения ученого выступает в категориальной, понятийной форме и, как правило, опирается на прошлые достижения социальных наук, обладает известной логической доказательностью. Второй уровень в гносеологической структуре мировоззрения историка, назовем его условно радикальным, обнаруживается в виде вновь формирующихся идеалов, понятий и ценностей и нередко выражается при помощи стихийных, несистематизированных идеологических, моральных, политических и культурных представлений о социальном настоящем и историческим прошлым. Этот слой в структуре мировоззрения может существовать даже в виде здравого смысла. Он находится в непрерывном изменении и становлении, потому что изменчива сама жизнь, питающая его.

В связи с предложенным срезом в гносеологической структуре мировоззрения историка, выделением двух уровней, возникает ряд вопросов, требующих специального рассмотрения. Речь идет не о двух различных мировоззрениях, а о двух уровнях одного и того же мировоззрения познающего субъекта. Исключим также из сферы анализа исследователей, обладающих единым целостным мировоззрением. Кроме того, взаимоотношения указанных уровней в структуре мировоззрения историка носит характер двусторонней детерминации, так как консервативный слой в мировоззрении обеспечивает использование всего арсенала традиционных методов и теорий, а радикальный слой – формирует новый познавательный интерес, спектр целей и задач, к достижению которых стремится субъект. Новые исследовательские программы в социальной науке требуют обновления теоретико-методологических принципов, в рамках которых могут получить обоснование новые идеи, что неумолимо подталкивает исследователя к смене познавательных средств. В зависимости от конкретного научного интереса соотношение между этими уровнями меняется, однако некоторый разрыв сохраняется.


Сич М.М. (м. Ніжин)

Потреба в творчості як предмет філософського дослідження.

Україна як держава виходить на принципово новий рівень розвитку. В суспільство повертається усвідомлення необхідності формування духовної основи життя, цінностей свободи, підприємливості, новаторства. В суспільстві виникає актуальна потреба в творчості. Ця спрямованість розвитку нашої держави співпадає з глобальними змінами в сучасному світі, у якому зараз, за висловом А.Маслоу, "креативність стає питанням національної і міжнародної політики".

У той час, як суспільна потреба в творчості виражає сутність і динаміку суспільного розвитку, сутнісні сили і розвиток особистості можуть бути охарактеризовані тим же терміном: потреба в творчості є характеристикою глибинного стану людської сутності, здатності людини до саморозвитку і самовдосконалення. Ми цілком згодні з Б.В.Новіковим, який зазначає, що "творчість – це найважливіша і найголовніша потреба людини".1

Філософська думка завжди прагнула віднайти джерела детермінації творчої діяльності людини, самотворчих процесів розвитку суспільства, природи і всесвіту. Попри відмінності в категоріальному апараті мислителів, проблема вказувала на одне – глибинну детермінацію і обумовленість творчих процесів буття. Наприклад, А.Бергсон в онтологічному плані формулює проблему наступним чином: "Життєвий порив, про який ми говоримо, є по суті своїй потребою в творчості.2 Плідними щодо вирішення поставленого завдання є антропологічні дослідження в сучасному гуманістичному психоаналізі.

У вітчизняній філософії багато дослідників ставлять питання про джерела творчої діяльності людини, зокрема О.К.Чаплигін, О.І.Клепіков, І.Т.Кучерявий, В.В.Клименко та ін. При цьому підкреслюються соціальні і особистісні виміри творчої діяльності людини. Характеризуючи силу творчого потенціалу людини, дослідники часто пов’язують її не стільки з наявністю творчих здібностей, скільки з мотиваціями потреби у творчості. Тому, на наше переконання, потреба у творчості як соціальний і особистісний феномен людського буття повинна стати окремим предметом філософського осмислення.

Загалом же потреба в творчості може бути визначена як глибинна характеристика людської сутності, ідеальна потреба вищого рівня, що синтезує у собі ряд потреб більш низьких рівнів, виступає провідним вектором поведінки особистості і спирається на соціальні потреби у пізнанні, спілкуванні і діяльності. Особливо потрібно підкреслити діалектичний характер взаємодії рівноважливих чинників творчого процесу: суспільної потреби в творчості і потреби особистості у самореалізації і саморозвитку. На нашу думку, потреба в самореалізації повинна бути підпорядкована у дослідженні більш загальній потребі в творчості, виступаючи при цьому комплексною духовною і соціальною проблемою. Цікаво, що традиційну психологізацію феномена творчості у свій час намагався подолати А.Маслоу, ввівши поняття "самоактуалізуючої творчості" для ототожнення понять творчості і здоров’я як норми людського життя.

Особливо важливими є, на наш погляд, практичні результати досліджуваної проблеми, а саме – формування потреби в творчості в процесі соціалізації особистості в системі освіти і суспільного виховання. Безсумнівно, що творчість можна сформувати тільки творчістю, а творча думка може бути передана від людини до людини тільки у процесі безпосередньої творчої взаємодії. Тому надзвичайно високою у майбутній вітчизняній школі має стати роль творчої особистості вихователя, причому не просто дипломованої особи, а науковця, митця, суспільного діяча. Надзвичайно велике значення для формування потреби у творчості має також викладання філософських дисциплін, особливо – історії філософської думки. У живому духовно-інтелектуальному спілкуванні з визнаними геніями людства молода людина не просто отримує знання про творчий процес діяльності видатних особистостей, а разом з ними залучається до "незримого коледжу", великої творчої майстерні людської культури.