Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Творчество как самореализация личности
Значення мистецтва і національних традицій в педагогічній творчості
Реалізація свободи в освітньому процесі – шлях до розвитку творчої особистості
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Сластенко Е.Ф, Ремыга Ю.С. (г. Киев)

ТВОРЧЕСТВО КАК САМОРЕАЛИЗАЦИЯ ЛИЧНОСТИ

Проблема творчества занимает одно из приоритетных направлений исследовательской проблематики современной философии, психологии, социологии и других наук. Это объясняется тем, что творчество выступает наиболее развитой формой социального бытия, неотъемлемым и существенным атрибутом деятельности человека и общества, основой прогресса материального и духовного производства. Повышенное внимание к проблеме творчества связано с нарастающей индустриализацией, информатизацией, механизацией и автоматизацией производственных процессов, которые происходят в современном мире.

Большинство исследователей рассматривают творчество в двух аспектах: психологическом и философском. Психология творчества изучает процесс психологического «механизма» протекания акта творчества и как совокупность свойств личности, которые обеспечивают ее включенность в этот процесс. Философия же рассматривает вопрос о сущности творчества.

Творчество – это сознательная, целеполагающая, активная деятельность человека, направленная на познание и преобразование природного и социального мира, создающая новые, никогда ранее не существовавшие предметы, произведения и т.д. соответственно идеалам, целям и потребностям людей, совершенствование материальной и духовной жизни общества.

Однако творчество не является синонимом деятельности человека. Универсальные способности человека органически связаны с многогранностью деятельности, с ее разнообразными формами, но основой творчества есть взаимодействие и соотношение с деятельностью. Творчество – это синтез различных форм деятельности с целью создания новых качеств материального и духовного бытия. Творчество присуще только человеку. Все сделанное людьми в различных видах деятельности: в технике, науке, искусстве и т.д. – результат творческий усилий. Только в процессе творчества возникают идеи, создается возможность ломки устаревших стереотипов, догматического мышления, сдерживающих социальный прогресс.

Как правило, в творчестве задействованы все сущностные силы и функциональные системы человека. Сознание чаще всего выступает инициатором творческого процесса. Следовательно, творческая деятельность – это целостная работа всего организма человека, направленная на объединение всех душевных и физических сил.

Особенно плодотворен творческий процесс во время вдохновения. Это состояние личности глубоко и проникновенно мыслить, ощущать сердцем окружающий мир, интенсивно и быстро проникать в глубины жизненных проблем. Рамки творчества охватывают действия от нестандартного решения простой задачи до полной реализации уникального и, в своей мере, универсального результата.

Наиболее полное раскрытие способностей человека возможно лишь в общественно значимой деятельности, которая должна осуществляться не только обществом, но и внутренними потребностями человека. Такая деятельность личности становится самодеятельностью, а реализация способностей в данной деятельности приобретает характер самореализации.

Н.А.Бердяев отмечал, что «Поставить проблему человека – это означает в то же время поставить проблему творчества, личности, духа и истории». Таким образом, отсюда следует, что, удовлетворяя потребность в самореализации, личность преследует свои жизненные цели, находит свое место в системе общественных связей и получает развитие богатой человеческой индивидуальности.

Творческая деятельность – это самодеятельность, ведущая к изменениям действительности и самореализация личности в процессе создания материальных и духовных ценностей, которая способствует расширению пределов человеческих возможностей. Человек творческий – это человек-мудрости, человек-разума.


Сташук О.А. (м. Рівне)

ЗНАЧЕННЯ МИСТЕЦТВА І НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ТВОРЧОСТІ

Кожна епоха витворює і залишає по собі характеристичні парадигми у багатьох галузях життєдіяльності. Мистецтво постійно віднаходить нові (новітні!) можливості виявлення і відтворення форми, часто навіть формує певний спосіб мислення. Минуле століття привнесло багато несподіваного і ще не до кінця осмисленого в плані впливу мистецтва на особистість, на «спосіб мислення» педагога-мистця. За умов формування нової освітньої парадигми необхідно виявити і актуалізувати динаміку найбільш важливих чинників в творчій і педагогічній діяльності, а також значення в ній національних традицій і національного мистецтва в цілому.

Отже, у визначенні ролі і значення мистецтва і національних традицій в педагогічній творчості визначаючим є приналежність до української культури, до її багатющих джерел і витоків. Однією із ознак цього є розуміння і прийняття «цілісності української культури від часів прадавніх до сучасности; глибоке усвідомлення та переосмислення поняття традиції, осягнення її функції у процесі становлення українського мистецтва на національному грунті, яке б повною мірою розкривало світу українську філософію. Саме на національному грунті, а не лише суто на народному» (Андрій Надієць). Тим більше, що збагнути сенс художньо-педагогічної діяльності можна лише в контексті одвічно існуючої проблеми: людина і світ, людина у світі. Тут мається на увазі не просте зіставлення людини з безкінечним простором, а «напружений духовний рух як втілення належного у сущому» (Анна Покотило). Лише на теренах національної педагогіки звязок з мистецтвом допомагає по-особливому впливати на людину, поглиблювати світ духовності, бачити і сприймати світ одухотвореним. Для педагогічної творчості важливою має бути емпатична універсальна здатність, що, до речі, є основою будь-якої творчості, – здатність співпереживання, перевтілення, оперування творчими образами. Така здатність дозволяє втілювати високі людські ідеали, духовно-ціннісні чинники, що є надзвичайно характерним для української культури в цілому.

Видатний український педагог В.О. Сухомлинський багато уваги приділяв питанням творчої діяльності педагога. Творчість у всіх аспектах має бути незмінним супутником педагогічної діяльності, пронизувати всі форми і методи навчально-виховного процесу. Але при цьому не можна покладатись лише на спонтанний розвиток творчого потенціалу. У праці «Серце віддаю дітям» В.О. Сухомлинський висловив надзвичайно важливу думку: творчості слід учити. Учити як підростаюче покоління, так і педагогічних працівників. Яким чином? Тут можна навести багато чинників – і радість творчого пізнання, чи відкриття, здатність до творчого аналізу, синтезу, здатність оперування художніми образами, самостійність творчого мислення. Але чи не найважливішим у цьому є опора на національні чинники освіти – любов до рідної Батьківщини, всебічне вивчення мистецько-культурних надбань і використання їх у педагогічній діяльності, використання різноманітних форм і методів народної педагогіки тощо. Л.Б.Білієнко і С.О.Сисоєва запропонували наступні параметри творчої діяльності для визначення творчого рівня: реалізація та модернізація змісту, форм, методів та засобів навчально-виховного процесу, розроблення принципово нових підходів до навчання, самостійний аналіз та самооцінка, дослідницька діяльність і творчі узагальнення, втілення в практику принципів педагогіки співробітництва, обгрунтування науково-доказового вибору дій у конкретній педагогічній ситуації, володіння формами і методами управління та організації навчально-творчої діяльності учнів з метою розвитку їх потенційних можливостей, гнучкість у виборі оптимального управлінського рішення у нестандартних ситуаціях, спроможність оригінально конструювати навчально-виховний процес. Означені параметри суттєво допомагають побачити і, що особливо важливо, зрозуміти механізми мистецтва, його ознаки і чинники, достойно оцінити значення досягнень національної культури, дозволяють розуміти мистецтво як засіб «людського виміру середовища існування». Адже у «загальному розумінні мистецтво – вища кристалізація естетичного споглядання людиною життя, яке воно є і яким повинне бути згідно з естетичними ідеалами. …Здатність мистецтва впливати на людину, формувати її духовний світ, її погляди, установки, давати уявлення про морально-естетичні цінності, розвивати художню культуру забезпечує йому ключову роль у житті суспільства. У сфері мистецтва однозначно незаперечним є усвідомлення мистцями творчих установок на вдосконалення світу відповідно до гуманістичних ідеалів» (Анна Покотило).

Як ніколи, у сучасному суспільстві, перенасиченому компютерно-інформаційними технологіями, все «гостріше постає проблема формування творчої особистості, бо творчість – це і джерело, і засіб, і мета розвитку гармонійної людини» (Олена Лобова). Творча активність особистості, що є зовнішнім проявом і показником глибинного процесу творчості повинна формуватись на основі всебічного вивчення досягнень вітчизняного і світового мистецтва. Надзвичайно важливою методологічною тезою у цьому є обовязкове «залучення» як елементів національної педагогіки, так і національних традицій в цілому. Напевно, необхідним для цього є переосмислення всіх тих художньо-інтелектуальних надбань, які мала Україна в різні періоди історії, насичення мистецьких предметів національним змістом і колоритом.

Література:

  1. Білієнко Л.Б., Сисоєва С.О. Вивчаємо творчу діяльність педагога// Мистецтво та освіта. – 1997. – №2. – С.23-28.
  2. Надієць Андрій. Приналежність як випробування // Образотворче мистецтво. – 2004. – №4. – С.30.
  3. Покотило Анна. Мотиваційні джерела художньої творчості // Образотворче мистецтво. – 2004. – №2. – С.4.



Сторижко А. И. (г. Киев)

Творчество как откровение ноосферы

Смысл творения и преобразования всего существующего воспроизводится в любом виде деятельности, если ее цели адекватны имманентным основаниям человеческой природы. Природа человека строится на восприятии общения, всемирность которого оформлена историей, объективирующей преемственность поколений.

Преемственность предстает как преодоление внеположенности предметно-чувственного многообразия представленным и возникающим формам духовности и перевод ряда его характеристик в область духовно-практического освоения природы человеком.

Воплощение в культуре единства человека и природы есть онтологическое выражение сущности антропосоциогенеза. Бытие человека образует субстанциальную основу социального бытия природы, которое в качестве культуры воспроизводится в форме распредмечивания-опредмечивания человеческих качеств природы и природных сил социального субъекта. В этом случае полагается не только трансформация в идеальное субстратных свойств природных объектов, но и лишенность предметности идеального образа.

Человек соотносится с природой не как простая часть с необозримым целым, а в качестве существа универсального, способного действовать по меркам любых вещей. Последнее означает преодоление в действовании пространственно-временной ограниченности универсума, овладение бес-предметной бесконечностью.

Становление предметных форм культуры так или иначе приобретает форму определености, ставшей процессом сотворения экологической реальности, являющейся реальностью социальной.

Экологическая реальность создается для-себя-сущей деятельностью, в рамках которой человек не только не “избывает” свою собственную сущность, но и создает и воспроизводит ее. Такая деятельность выступает как экологическая. Ее содержание определено сопричастностью социального субъекта бесконечности природы, охватываемой им духовно.

Человек воздействует на природу и осваивает ее посредством механической и автоматической техники. Но таким образом осваивается лишь внешняя природа, в такой деятельности нет духовности. Машина порабощает человека, разлагает его природные формы, отвращая последнего от природных основ его бытия. Возврат к ним предполагает преодоление расчленения, разделения человека, восстановление его как природного существа. Воссоздание единства общества и природной среды осуществляется в слиянии форм человеческой деятельности в природе и адекватных проявлений духовности (экологические знания, этико-экологические нормы, эстетические нормы и пр.) В этом процессе духовное начало имманентно оказывает определяющее воздействие на характер и масштабы природопреобразующей практики, приобретающей поэтому все более творческое содержание.

В результате человеческая деятельность в природе становится экологической, т. е. детерминирующейся качествами и условиями природной среды. Для этого необходимо также наличие двух объективных факторов: 1) использования достижений научно-технического прогресса (например, результатов биотехнологических исследований, имитационного компьютерного моделирования ); 2) социальных преобразований в обществе, способствующих экологизации природопользования.

Творческое пребразование природы актуализируется в нахождении форм оптимального соответствия человеческой деятельности и преобразуемого ландшафта. Становление таких форм есть выражение гармонии, определяемой системной структурой бытия, и способ раскрытия сущностных сил человека. В биосфере эти силы действуют как единая великая геологическая сила, которая есть « разум человека, устремленная и организованная воля его как существа общественного»(Вернадский). Распространение этой силы на всю биосферу превращает последнюю в ноосферу. Т. о., ноосфера есть объективное проявление человеческого разума. С другой стороны, она–теоретический конструкт, онтологическое значение которого неопределимо в пределах естественнонаучного понимания природы. В этом смысле ноосфера представляет собой некоторое условие видения в природе того, чего еще нет, т. е. ее будущего состояния. Это будущее творится интуицией и воображением, единством разума человека и качеством ноосферы, ее открытостью, откровением ее образа и понимания.


Стребкова Ю.В. (м. Київ)

ОТОТОЖНЕННЯ ТВОРЧОГО ТА ЧОЛОВІЧОГО НАЧАЛа в АНТИЧНІЙ ТРАДИЦІї

Аналіз та узагальнення принципових характеристик відомих атрибуцій творчого первня, їх історичних та естетичних трансформацій є актуальними як з точки зору осягнення загальнокультурних тенденцій, так і з позицій уточнення ситуаційних суспільних та естетичних значень мистецтва на певних етапах його історичного розвитку.

Становлення традиції являє собою історично детермінований процес, що майже необмежено розширює в хронологічній перспективі поле значущості, може діаметрально змінювати значення та роль того чи іншого феномену, але, в свою чергу, відкриває широкі можливості для культурологічного аналізу різних аспектів творчого процесу у філософському дискурсі.

Історико-філософською традицією задано ряд класифікаційних дихотомічних опозицій, серед яких “чоловіче- жіноче” посідає чільне місце.

Ґендерний символізм більшості культур ототожнює “чоловіче” з вогнем, активністю, силою, впорядкованістю, формою, духом, логосом (раціональністю), культурою. “Жіноче” – з хаосом, мороком, пітьмою, немічністю, безформністю, матерією, природою, емоційністю та пасивністю.

Характерно, що «жіночий» символічний ряд являє собою здебільшого меншовартісний набір та носить підпорядкований (залежний) характер.

У європейській патріархальній традиції ці ряди розглядаються не лише як дихотомія, але і як ієрархія: «чоловіче» ототожнюється із загальнолюдським, що має тримати у покорі «жіноче», котре зазвичай визначається як «статеве», «другорядне».

У філософських працях розроблялись різні концепції творчого первня, або за виразом Демокріта “творчої причини”. За Діогеном Лаерцієм прекрасне має чотири види: справедливість, мужність, впорядкованість та розум – жодна з цих чеснот не вважалась у патріархальній традиції притаманною жінкам.

У архаїчних культурах, з огляду на антропоморфізм первісної свідомості, творчий акт передбачає сексуальну артикуляцію. Зазначена культурна установка знайшла своє відображення у філософській концепції “сперматичного логоса” як запліднюючого начала світу, що надає матеріальному (природно-жіночому) началу імпульс розвитку.[] Також у Емпедокла подибуємо семантичну тотожність подружніх ролей та розподілу неба і землі, що має креаційний сенс. Б. Рассел у “Історії західної філософії” зазначає , що у древніх релігіях земля уособлювала жіночу стать, а сонце – чоловічу.

Розглядаючи становлення концепцій творчого первня та зв’язок його з жіночим та чоловічим началами, звернемось до робіт мислителів доби античності. У античній філософії творче начало також пов’язувалось із креативними процесами космогенезу. Класик античної доби Платон розглядав творчість як перетворення небуття у буття. Він окреслює поняття творчості у “Софісті”, хоча і не вводить його до переліку категорій.

Дослідники вважають “платонівську версію творчості відправним пунктом у подальшій традиції її філософської теоретичної розробки” [, С. 14]. Слід зазначити, що як питання творчості, так і ідеї рівності жінок та чоловіків, дослідники не відносять до усталеного кола платонівського теоретичного спадку. [, С. 15; , С. 31-32] На противагу цьому, античне ототожнення творчого як чоловічого, а жіночого як пасивного, безформеного закріпилось у європейській традиції. Платон відносить Ідею (эйдос) до батьківського начала як до творчого, цілеспрямовуючого, материнське (жіноче) – редукує до матеріального природного, безформного, сировинного. У коментарях Прокла на платонівський діалог "Кратіл" знаходимо підтвердження даної думки. [] Аристотель зазначав передування будь-якій творчості умов її здійснення та відповідно до патріархальних упереджень стверджував: “Так же и мужчина по отношению к женщине: первый по своей природе выше, вторая – ниже, и вот первый властвует, вторая находится в подчинении.”

Деякі представники класичної європейської традиції вважали природне та біологічне не вартим уваги. Сократ, у властивій йому іронічній манері сказав, що природу він не помічає, вона його не цікавить. Сучасна ж філософія за ствердженням французького філософа та методолога Г. Башляра (Васhе1аd) – це філософія не буття, а творчості.

Концепція творчості містить складові життєпроживання пересічної людини у буденних соціокультурних умовах повсякденності. Зв’язок творчості з життєдіяльністю відзначав також представник філософії життя А. Бергсон. Мислителі доби Ренесансу також аплікують поняття творчості на діяльність людини. Представники більш пізнього періоду європейської філософської традиції Кант і Гегель розглядали творчість у контексті діалектики необхідності та свободи.

Підсумовуючи, можна сказати, що думки, висловлені філософами доби античності, стали першою сходинкою для ідейних втілень наступних століть – домінанти чоловічого у творчій царині. Дана оппозиція: віднесення творчого (творчо-активного) до чоловічого, а недієздатного та безвартісного (пасивного) до жіночого носить винятково універсальний та стійкий характер.

Література:

  1. Брандт Г. А. Природа женщины. Екатеринбург: Гуманітарній університет, –2000. – 180 с.
  2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Перевод с древнегреческого М.Л.Гаспарова М.: "Мысль", 1986
  3. Новіков Б.В. Творчість як спосіб здійснення гуманізму. –Монографія. – К.: “НТУУ ”КПІ”, – 310 с.
  4. Procli Diadochi in Platonis Kratylum commentaria. Аkademeia. Перевод А.В.Петрова.Цит. за: Материалы и исследования по истории платонизма.// МежВУЗовский сборник под ред. д-ра филос. наук Р.В. Светлова и канд. филос. наук А.В. Цыба. Вып. 2, СПб., 2000. С.273-305
  5. Guilford Y.P. The nature of humane intelligence. N.Y., 1967.
  6. Torrance E.P. Scientific views of creativity factors affecting its growth.// Daedalus: Creativity and Learning, 1965.



Хижняк О.В. (м. Харків)

РЕАЛІЗАЦІЯ СВОБОДИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ – ШЛЯХ ДО РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ

Контури формування нової системи освіти в Україні проглядаються лише в загальних рисах, проте висока ефективність освіти пов’язується із наданням майбутнім фахівцям конкурентних переваг на ринку праці. Ці переваги наразі мають передусім ті, хто здатен творчо вирішувати виробничі завдання в умовах ризику, невизначеності. Відомо, що в парадигмі освіти радянського типу акцент робився на знання фактів на шкоду навичкам творчого використання цих знань, насамперед в нестандартних ситуаціях [1, С. 359 ]. Як наслідок, за даними соціологічного моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2004 р., серед дорослого населення країни старше 18 років лише кожний третій опитаний задоволений рівнем набутої освіти, а 36% зазначили, що характер їх теперішньої роботи не відповідає їх професійному рівню [2, С. 48].

Реформування системи освіти, формування нової культури навчання актуалізує творчість особистості (як викладача, так і студента) в освітньому процесі. Але наразі існуючі освітні практики ставлять певні перешкоди на цьому шляху, подолання яких можливе, на наш погляд, лише через розширення меж свобод усіх суб’єктів, котрі діють в освітньому просторі, і усвідомлення цими суб’єктами цінності свободи. Залученість студентів до процесу освітніх змін, рівень їх творчої активності не відповідає сучасним вимогам. Зокрема, до цього часу не існує загально визнаних технологій системної реалізації свобод в освітньому процесі. Останні можна визначити як наявність у всіх учасників освітньої діяльності певної сукупності прав, які гарантують автономне, самостійне прийняття рішень щодо пошуку та вибору виду, форм освітньої активності, методів її здійснення, рівня освіти, використання знань, навичок і вмінь. Найчастіше міру будь-якого виду свободи визначають, виходячи із широти вибору, який мають суб’єкти. При цьому Г. Маркузе стосовно визначення міри свободи відмічає: «...Вирішальним фактором є не багатство вибору, наданого індивіду, а те, що може бути вибране і що дійсно ним вибирається... Вільний вибір серед багатства товарів і послуг не означає свободи, якщо вони підтримують форми соціального контролю над життям, сповненим тягарем праці і страхом, – тобто якщо вони підтримують відчуження» [3, C. 10 – 11]. Свобода в освітньому процесі проявляється в вільній поведінці при наявності вибору. Розширенню її меж сприяє доступність освітніх послуг, зменшення зовнішньої регламентації процесу навчання, внутрішнє розкріпачення особистості, в першу чергу за рахунок зміни ціннісної свідомості та набуття умінь діяти в умовах свободи.

Однією з технологій реалізації свободи в освітньому процесі може також стати перехід від інформаційно-повідомляючого та пояснювально-ілюстративного до проблемно-дослідницького типу навчання [4, С. 417]. Чим більше студенти включені у формування практичної ВУЗівської політики, тим більшою мірою освіта в ньому відповідає сучасним вимогам. Але оригінальну творчість студентів стримують як об’єктивні чинники (стан організації навчального процесу, виховної, науково-дослідницької роботи у ВНЗ, низький розмір стипендій, недостатній доступ до Інтернету та до інших сучасних інформаційно-комунікаційних ресурсів, недостатня інформаційна, бібліотечна база у ВУЗах тощо), так і суб’єктивні (недостатня мотивація підвищення освітнього рівня, інерційність, догматизм мислення, недостатня обізнаність викладачів і студентів з питань новітніх теорій та методів навчання тощо).

Література:

  1. Бусыгин В. П.. Харченко И. И. Социальные практики, субъекты и интересы в сфере образования // Россия, которую мы обретаем / Отв. ред. Т. И. Заславская, З. И. Калугина. – Новосибирск: Наука, 2003. – С. 355 – 384.
  2. Українське суспільство 1994-2004: соціологічний моніторинг / За ред. Н. Паніної. – К.: Заповіт, 2004. – 64 с.
  3. Маркузе Г. Одномерный человек: Пер. с англ. – М.: “REFL” – book, 1994. – 368 c. 4. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія / Підручник для ВУЗів. – К.: Либідь, 1998. – 558 с.