Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Комп’ютер як додатковий простір здійснення творчості студентською молоддю
Современнае парадигма и потребности развития и массового освоения креатологии
К проблеме человекотворчества
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33
Пиголенко І.В. (м. Київ)

КОМП’ЮТЕР ЯК ДОДАТКОВИЙ ПРОСТІР ЗДІЙСНЕННЯ ТВОРЧОСТІ СТУДЕНТСЬКОЮ МОЛОДДЮ

Концепція інформаційного суспільства займає одне з провідних місць в сучасній науці. Вона змінила концепцію індустріального та постіндустріального суспільства й заснована на передумовах того, що інформатика й інформаційні технології виступають засобами зміни соціальної структури суспільства, продуктивних сил, створення цілісної індустрії інформації.

Авторство терміну “інформаційне суспільство” сьогодні достатньо спірне. Термін «інформаційне суспільство» був введений у науковий обіг на початку 60-х років фактично одночасно в США Ф.Махлупом і Японії Т.Умесао, авторами, які отримали широку популярність завдяки дослідженням динаміки розвитку наукомістких виробництв.

Концепція “інформаційного суспільства” розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства. Проте вона ще не могла претендувати на всеохоплюючу характеристику нового соціуму. Тому, багато хто з дослідників вважає її лише достатньо важливою складовою теорії постіндустріалізму.

Теорія інформаційного суспільства, як парадигма суспільного розвитку, певним чином поєднала у собі всі найкращі здобутки людства, дала поштовх позитивних зрушень у всіх інших нетехнічних сферах людської життєдіяльності і задоволення потреб, ставши основою розвитку людських потенціалів, як найширшої реалізації громадянських прав і свобод особи, поставивши пов’язані з цим відносини на якісно новий рівень існування.

Становлення інформаційного суспільства знаменує радикальні перетворення не тільки в сфері виробничих структур і технологій, але, головним чином, у сфері культури, освіти, соціально-економічних та політичних відносин. Тому інформатизацію суспільства варто представити у вигляді процесу оволодіння інформацією як ресурсом управління й розвитку за допомогою засобів інформатики з метою створення інформаційного суспільства й на цій основі – подальшого прогресивного розвитку.

Комп'ютеризація всіх сфер суспільної діяльності й повсякденного життя людини – найважливіший феномен інформаційного суспільства. З громіздкої та доволі простої за своїм функціональним призначенням, обчислювальна машина (ЕОМ), в результаті постійного удосконалення, перетворюється на універсальний, багатофункціональний та компактний пристрій – комп'ютер. "Якби автомобільна промисловість, – пише журнал "Computer World", – зробила б те ж саме, що за останні 30 років комп'ютерна, роллс-ройс зараз коштував би 2,50 дол. і проходив би без заправки 2 млн. миль". [1, с.239].

Й.Масуда, зазначає, що, „якщо характерна риса індустріального суспільства – багате матеріальне споживання, то інформаційного – те, що пізнавальна творчість інтелігенції поширюється на всіх” [2, с.41].

Слід зазначити, що сучасна студентська молодь є основним споживачем новітніх інформаційних технологій, яка в майбутньому займе місце інтелігенції країни, що володіє новітніми знаннями.

Студент за допомогою комп’ютера знаходиться не тільки в технічній взаємодії, але й перетинає духовний простір. Комп'ютери створюють додатковий простір для творчості, умови для росту творчого мислення, звільняючи студентів від рутинної діяльності. Цьому сприяє й те, що комп'ютери, а особливо мережа Інтернет, надають сучасному студентові величезний обсяг інформації (слід зазначити, що кількість інформації нині щорічно збільшується). За допомогою інформаційної технології знання студентів формалізуються й, разом з тим, вони можуть використати більше наочних форм подання даних (схеми, графіки й т.д.). Одночасно інформаційна техніка полегшує пошук вже раніше отриманої інформації й створює умови для детальної обробки отриманих результатів для вирішення нових проблем.

Таким чином, на всіх етапах навчання й здійснення наукової діяльності студентами, інформаційна техніка й технології, є могутнім базисом, без якого нині одержання глибоких знань й обробка великого обсягу інформації студентами неможлива.

Література:

  1. 1. Тоффлер Э. Третья волна: Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – 776 с.
  2. 2. Масуда Й. Комп’ютопія // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 6. – С. 36-50.



Пигоров Г.С., Ивашенко В.П, Малик С.Н. (г. Днепропетровск)

СОВРЕМЕННАЕ ПАРАДИГМА И ПОТРЕБНОСТИ РАЗВИТИЯ И МАССОВОГО ОСВОЕНИЯ КРЕАТОЛОГИИ

Парадигма, как известно – это совокупность предпосылок исследований и/или развития той или иной сферы знании и связанного с ней направления прогресса. Креатология – это наука о творчестве, формирующаяся сегодня на стыке и с использованием результатов целого ряда наук (от философии и психологии до науковедения и информатики), включающих и исследования соответствующих аспектов творчества.

К основным современным предпосылкам формирования и массового изучения креатологии следует отнести следующие четыре макрофактора:

1) Все ускоряющееся в мире обновление техники и технологий во многих отраслях промышленности, требующее все больше новшеств в единицу времени, причем – преимущественно кардинальных, прорывных.

2) Формирование таких новых взаимосвязанных явлений, как экономика знаний и интеллектуальный капитал и приобретение ими все более доминирующего влияния на процессы мирового развития.

3) Перенос центра тяжести в общей идеологии прогресса разных стран на цель создания и развития человекоцентристского общества, где центром его усилий становится человек и его развитие (то есть цель конструктивную, конкурирующую с рядом других, направленных преимущественно на рост и глобализацию влияния монетарного капитала).

4) Все более широкое подтверждение практикой значимости и действенности формирующейся системы знаний и методов творчества (креатологии), способной – при условии ее массового освоения – все более сильно, эффективно и полно отвечать на вызовы времени, привносимые первыми двумя факторами и удовлетворять разнообразные потребности развития человека, вытекающие из сущности третьего фактора.

Наука, как известно, характеризуется своими, лишь ей присущими объектом предметом и методом (методологией). Объектом креатологии является в основном деловое творчество человека. К составляющим этого объекта относятся сам процесс творчества, его условия и результаты. Предмет креатологии составляют исследования закономерностей, относящихся к указанным составляющим объекта. Методология креатологии своеобразна и включает два «пласта» – методов исследований собственных закономерностей (во многом – через анализ результатов творчества) и методов активизации процесса делового творчества и творческого саморазвития человека.

Потребности развития любого общества, особенно – современной Украины, сегодня должны во многом отражать генеральную цель – эффективного развития и активного востребования совокупного интеллекта ее народа. При этом чрезвычайно высоки роль и значение широкого изучения им креатологии (вобравшей в себя и инноватику) и активного продвижения в массы инновационной культуры с помощью СМИ (вместо заполняющей их пошлости, ведущей к маргинализации народа). Соответствующий комплекс мероприятий по развитию инновационно-творческого образования и приданию ему приоритетного значения – направлен новому руководству Минобразования и науки Украины.

Остается надеятся, что, перефразируя Некрасова – «Придет ли врямечко (приди, приди желанное), когда народ креатологию... осваивать начнет»!

Чтобы это состоялось, необходимо не только значительно обновить интеллектуальную политику страны, но и удовлетворить следующие конкретные ключевые ее потребности (в становлении этого нового направления прогресса): проведение важнейших НИР в этой сфере; подготовка серии учебников по творчеству и саморазвитию; создание соответствующих кафедр (типа пока единственной нашей кафедры основ творчества, инноватики и интеллектуализации в НМетАУ); подготовка преподавателей творчества и инноватики; организация отбора и целевого развития одаренных; углубленная и нарастающая элитная подготовка из них специалистов по инновационно-творческой деятельности; наконец – организации широкого востребования таких специалистов в мозговых центрах (аналитических отделах и/или КБ) разных структур и органов их управления, особенно – в высокотехнологичных фирмах Украины.

Подрєзов В.А. (м. Луганськ)

Шляхи формування творчої індивідуальності майбутнього вчителя засобами музичного мистецтва

Для сучасного розвитку демократичного суспільства проблема формування творчої індивідуальності майбутнього вчителя, підготовка його до педагогічної творчості є вкрай необхідною й актуальною. Розв’язання цієї проблеми значною мірою залежить від належної підготовки майбутніх учителів до творчої професійної діяльності.

Творчість належить до загальновизнаних цінностей людського життя й одночасно до найбільш складних його таємниць. Спроби розібратися в застосуванні термінів „творчість”, „творчий”, „творча діяльність”, „педагогічна творчість” стали велінням часу, стратегією розвитку педагогічної науки й практики.

Крім перерахованих, необхідно виділити й такий важливий аспект педагогічної творчості вчителя, як естетичний. У педагогічному процесі, де взаємодія особистостей є рушійною силою, естетична ситуація в прямій або опосередкованій формі створюється постійно.

Пробудження майбутніх учителів до творчості відкриває нові, оригінальні шляхи до розкриття своєї індивідуальності, до реалізації своїх здібностей. Розвинути творчі можливості, виховати якості, необхідні для того, щоб майбутній учитель міг успішно діяти в різних видах діяльності як творець, означає привести його до найвищої творчої самовіддачі.

Важливим й унікальним засобом, здатним сформувати творчу індивідуальність учителя, є музичне мистецтво.

Сила музичного мистецтва полягає в його інтегративно-синтетичній та багатофункціональній природі.

Торкаючись душі та серця особистості, музичні твори впливають на її психіку, одухотворюючи життя та формуючи творчі якості.

Музичне мистецтво відкриває великі можливості для розвитку та формування творчої індивідуальності майбутнього вчителя завдяки:
  • творчо-перетворювальній природі музичного мистецтва;
  • розвитку слухових уявлень, музичного досвіду, знань й оволодіння засобами художньої виразності, набутих під час музичної діяльності;
  • відкриттю нового, яке поєднане з різними етапами роботи в пошуках потрібного звучання, деталей та нюансів, кращого технічного виконання;
  • правильно дібраному високохудожньому репертуару, що відображає конкретні художні образи та думки, які значною мірою сприяють активізації творчого мислення майбутнього вчителя, його уяви, інтуїції й „бачення”;
  • глибокому розумінню музичних образів творів, які сприяли зростанню в студентів чуттєво-емоційної та творчої сфери, формуванню нових знань про епоху, у яку жили й творили автори музики й тексту;
  • особливій смисловій ціннісній орієнтації, викликаній організацією діалогічного музично-педагогічного процесу;
  • переживанню й прийняттю цінностей, які містяться в художніх творах, тощо.

Знайомство студентів з музичними творами з високою духовною аурою сприяє розвитку пізнавального інтересу, розпалює спрагу знань, формує стійку потребу до творчості, залучає до активної творчо-перетворювальної діяльності. Проникаючи в глибину духовної сутності музичних творів, студенти оволодівають порівнянням, співставленням, аналогією з іншими видами мистецтва, що розвиває їх фантазію, творче уявлення, образне мислення. Завдяки взаємозв’язку з музичним мистецтвом у свідомості майбутнього вчителя „зріють” нові ідеї й образи, форми й методи засвоєння найвищих духовних цінностей.

Вищезазначене дає можливість для твердження, що активна музична діяльність студентів є одним з найважливіших напрямків розвитку та формування їх творчої індивідуальності та духовної культури.


Поздерко В.В., Романовская Л.Н (г. Киев)

Творческие методы работы.

I. Одним из проявлений творчества в педагогической деятельности является разработка и чтение спецкурсов. Мы предлагаем подготовить спецкурс «Особенности развития социально-политической мысли Украины II-ой половины ХIХ – начала ХХ вв.”, в котором изложить творчество М. Драгоманова, В. Липинского, М Грушевского, М. Туган-Барановского.

Почему эти ученые? Их творчество явилось живейшим откликом на изменения, происходящие в обществе. Они избрали единственно перспективный путь – поиск ограниченного синтеза лучших достижений западной либерально-демократической мысли и идеалов украинского национально-освободительного движения.

Это и сейчас остается одной из наиболее актуальных задач. Обращаемся к источникам и показываем: новые ценности могут формироваться лишь на основе исторической преемственности, и, в частности, как результат изучения отечественной социально-политической мысли.

Особенности становления социально-политической мысли Украины обусловлены промежуточным положением, «прозрачными» границами между западной и традиционной цивилизациями, запоздалостью ее социально-политического развития в контексте Украина-Россия, Украина-Европа.

II. По праву считают основоположниками украинской социально-политической мысли М. Драгоманова и В. Липинского. Как историков их представлять не надо. Необходимо раскрыть их роль в других жизненно важных ипостасях. Они представители различных исторических этапов, различных школ; оказали огромное влияние на развитие теории государства, открыли новые направления: теория элит, политическая антропология, теория классов и т.д.

III. М. Грушевский – историк, социолог, политолог, фольклорист, выдающийся политический деятель. Гармоничное единство научно-исследовательской и политической деятельности делает М. Грушевского неповторимой личностью в социополитической жизни Украины. В научно-практической деятельности преследовал цели ознакомить широкую общественность с новыми направлениями в социополитической мысли Европы; возродить интерес к эмпирическим исследованиям, раскрыть универсальные методы, познакомить со своей оригинальной концепцией и программой развития Украины.

М. Грушевский выступает против идеологизации общественных наук, провинциализма украинской науки, за интеграцию ее в мировой научный процесс, развитие в европейском контексте, за свободу научного мышления, не связанного с партийностью.

IV. М. Туган–Барановский. Имя его было почти забыто, но с большим уважением сохранено в истории мировой науки как часть ее движения к современным достижениям человечества в сфере общественных наук. Его гуманистические взгляды, пути и методы общественного развития были неприемлемы для марксистско-ленинской идеологии. Ставили ему в вину и должность министра финансов в правительстве М. Грушевского.

В спецкурсе пытаемся ответить на вопросы о том, почему идеи этих самобытных мыслителей не нашли применения в реальной жизни Украины, почему к ним не прислушались современники.


Покорская В.Н. (г. Киев)

Некоторые нравственные аспекты современного творчества

Современное творчество в большинстве своих проявлений безнравственно, поскольку руководствуется моралью утилитаризма.

Дать нравственную оценку человеческим поступкам можно лишь в соотнесении их целью, ради которой они совершены. В большинстве случаев главной целью современного творчества является накопление материальных благ, т.е. люди творят не ради прогресса человечества, а ради прибыли. Эту проблему можно рассмотреть в двух аспектах: превращения науки в непосредственно производительную силу, и превращения искусства в свое иное себя.

Современный уровень развития производства актуализирует превращение науки в непосредственно производительную силу на уровне теоретического самосознания, то есть наука становится универсальным способом мышления. Политехнизм, как всестороннее изучение производства, имеет в качестве цели превращение работы в труд, который приносит удовольствие; поскольку в основе политехнизма лежит принцип свободы рода деятельности. Однако социальные антагонизмы капиталистического общества в условиях частной собственности на средства производства делают науку товаром. Поэтому финансируются те научные разработки, из которых можно извлечь прибыль, не рискуя при этом серьезно потратиться. Возможно, это одна из причин такого взлета информационных технологий, который можно наблюдать сейчас. Очень быстро появляются различные новшества, которые далеко не всегда нужны (как например 40 инструментальная полифония и цветной экран в мобильном телефоне), вокруг которых искусственным путем создается ажиотаж. При этом достижения науки и техники понимаются среднестатистическим человеком не как опредмеченные способности человека, а как свидетельство его материального достатка.

Второй аспект проявления утилитарной морали современного творчества проявляется в искусстве. Кроме того, что искусство уже стало товаром, а классические виды искусства превращаются сейчас в элитарный продукт (под элитой надо понимать не тех людей, чей уровень духовного и культурного развития можно классифицировать как выше среднего, а тех, у кого кошелек больше похож на чемодан), – ведь далеко не каждый может позволить себе посетить театр или выставку, купив билеты за $100 и более, или купить книгу за 50-200 грн. – в современном массовом искусстве можно наблюдать уход от общечеловеческих ценностей. Возьмем, для примера современную популярную музыку. «Основным видом искусства, в настоящее время, является музыка. Посудите сами – мы можем сходить в музей, галерею, но это крайне редко; сходить в театр, но вряд ли будем смотреть одно представление больше двух раз; посмотреть фильм в кинотеатре потом разик на видео, ну ещё может за компанию.… В тоже время некоторые записи мы слушаем по сотни раз, а то и больше.» – так говорил Джеймс Дуглас Моррисон.

Современная популярная музыка воспитывает не Человека, а серую посредственность. Если попытаться вникнуть в смысл текстов, то можно делать вывод, что человек низводится до уровня животного, поскольку основное внимание уделяется не возвышенным идеалам красоты, истины и добра, а инстинктам или низшим потребностям – есть, пить и размножаться; о примитиве инструментальных аранжировок даже говорить не надо, стоит послушать, и можно убедится, что почти каждую песню можно сыграть на двух аккордах. Таким образом популярная музыка превращается в попсу (В словаре Даля слово «испопсить» означает исказить, испортить.). Если попытаться заглянуть во внутреннюю сторону шоу-бизнеса, то и здесь мы увидим проявление утилитарной морали. Поскольку действительно талантливых исполнителей в популярной музыке крайне мало, а исполнителей – огромное количество, то можно сделать вывод, что решающим фактором успеха является не наличие таланта, а инвестиции. А если инвестиций нет, то даже талантливому исполнителю успеха добиться почти невозможно. Утилитарная мораль в творчестве порождает проблему плагиата. Которую, на мой взгляд, можно решена только тогда, когда творчество станет нормой человеческой деятельности, когда творить смогут все.


Прудкова Л. (м. Київ)

Роль молодіжних громадських організацій в здійсненні державної молодіжної політики

Серед соціальних спільнот особливе місце займає молодь. Вона завжди виступає рушійною силою розвитку суспільства. Молоді притаманне випереджаюче відображення дійсності, тому що психологічно й соціально вона спрямована в майбутнє, так як в ньому бачить своє самовизначення, самоздійснення. Переспрямування, помножене на свіжість сприйняття і бажання „підкорити» світ, народжує особистісну, інтенсивно напружену соціально-творчу домінанту життєдіяльності молоді, яка і є найбільшим надбанням суспільства, гарантом прогресу і перетворень у ньому.

Молодь є активним суб'єктом не тільки власної соціалізації, а й позитивних соціальних змін, соціальних інновацій. Тому молодь як таку, що інтег­рує настрої соціуму і як вектор можливих змін, називають «баромет­ром суспільства».

Молодь творить не тільки свій образ світу, свою реальність, а й відповідну їм культуру (субкультуру чи контркультуру). Об’єднання молоді можуть бути направлені на позитивні зміни в суспільстві чи на негативні, руйнівні. Одним з позитивно направлених об’єднань молоді є молодіжні громадські організації.

Українське молодіжне законодавство унікальне. У жодній з країн СНД та Європи нема такого документа як на Україні (Декларація про загальні засади молодіжної політики в Україні). Через ций документ українська держава показує себе рівним партнером стосовно молодого покоління. Проте нормативне регулювання молодіжних громадських організацій залишається надто складним, не завжди відповідає реаліям сучасного життя, потребує внесення певних коректив та змін.

Першим кроком у створенні системи соціального партнерства в галузі молодіжної політики став конкурсний відбір проектів . Очевидним позитивним наслідком є те, що надаються рівні можливості всім організаціям незалежно від їх входження до різних спілок або комітетів. Недоліком цього методу є те, що державні органи йдуть за про­грамами, запропонованими неурядовими організаціями, а не формують ці програми. Тому наступним кроком вбачається надання соціального замовлення на виконання пев­них програм громадським об'єднанням, які дійсно спроможні якісно та фінансово еко­номічно їх виконати.


Пугачева Т.В. (г. Киев)

К ПРОБЛЕМЕ ЧЕЛОВЕКОТВОРЧЕСТВА

В обществе давно уже назрела необходимость идентифицировать реалии современности. От высшего образования, как сферы социокультурной практики, мы ждем не только высокого уровня конкретно-научных знаний, но и понимания того, каким образом, в каком направлении человечество может развиваться. Специфическим механизмом утверждения современной парадигмы бытия является трансформация мировоззренческих ориентиров в процессе воспроизведения самого человека. При этом необходимо учитывать, что знания добываются только в результате личной инициативы, которая в значительной степени может быть простимулирована в рамках кредитно-трансферной и аккумуляторной системы (ЕКТАС). Общеевропейское пространство высшего образования как раз и призвано закрепить понимание сути и ценности человека, человеческого достоинства, человеческой свободы.

Бытие человека перестает быть человеческим…Мы теряем себя, так и не достигнув «совершеннолетия» – родовой человеческой сущности. И все же еще теплится надежда изменить диагноз: «социальная патология», разобраться в том, что питает и взращивает нас, что необходимо, чтобы состоялось собственно человеческое рождение. Если мы действительно попытаемся понять и осознаем, наконец, что на каждом шагу встречаемся с «мертвыми душами», что в той или иной мере проживаем жизни гоголевских персонажей, если мы действительно желаем встречи с самими собой –значит, возрождение еще возможно, и будущее у нас есть. Но человек должен быть готов к тому, чтобы переоткрыть известные знания для себя, ибо понимание всегда отмечено знаком индивидуального состояния: поэтому не «все вместе» и не «один» выдающийся мыслитель, но «каждый» из всех живущих в современном мире должен быть готов к выбору.

Выживание любой ценой- кредо физического тела. В качестве своей цели современное человечество должно полагать не наращивание видимого богатства и не что-то, находящееся вне человека, а себя самого. Высшей формой творчества справедливо может быть признана деятельность человека по самоусовершенствованию. Из природного, «зародышевого» состояния нас высвобождает только духовная интенция человеческого бытия, духовные ценности, направляют движение человека и человечества к «самостоянию». Человек не может, подобно животному, направлять всю свою энергию на удовлетворение телесных потребностей; он не должен и нивелировать свою индивидуальность, растворяя ее в ролях, клише, новых стереотипах. Предельно актуальным остается утверждение о том, что «человеческое развитие – из свободы, а не из необходимости». Не в способностях интеллектуальных, управленческих, но всегда именно в глубине духа коренится источник творческого, человеческого преобразования. Научно-технический прогресс достиг поразительных результатов, но они не привели нас к достойной и счастливой жизни. То, что является наиболее сильным по своей безотлагательности и необходимости, совсем не становится от этого наиболее ценным. Техническая цивилизация требует активности человека, но при этом деперсонализирует его, подчиняет детерминации извне.

Нам знакомы ситуации, когда есть «воля без знания», когда есть «знание без воли», и даже когда есть «и знание и воля», однако всего этого оказывается недостаточно для «оживления» души, для приобретения родовой человеческой сущности. Человеку предстоит возвращение собственной цельности. Он должен быть не просто "человеком действия" или «мечтателем», он должен быть творцом, общественным существом, созидающим свой мир и себя самого. Усилие предстоит героическое, ибо оно связано с «выходом из данного себя», преодолением единичности, разобщенности, разорванности наличного бытия.

Утверждая себя вне или за счет всего другого, утверждая одну свою способность за счет других, человек сам отнимает у себя истинное содержание жизни, лишает ценности собственное существование. Принимая ложную жизненную ориентацию и живя по принципу «обладания», в условиях одномерно-плоскостного видения и абсурдности индивидуального бытия, большинство людей пытаются заглушить в себе «голос», зовущий человека к подлинному бытию. Но он становится громче, ему нужна поддержка, и мы находим ее в философских размышлениях… Именно субъектность гармонического предполагает специфический ход вызревания противоречий, которые могут разрешаться по принципу взаимопроникновения противоположностей: «Я мыслю и чувствую, следовательно, существую как человек». Но что связывает рациональное и эмоционально-ценностное в неразрывное, сущностное единство? Что может противостоять разрушительной гипертрофии формальной, бездушной рациональности? Что есть началом восстановления цельности человека? То, что является «жаждой целостности», что определяет смысл любой сферы человеческой деятельности, единственное в себе самом истинное – любовь.

Любовь, «как действительное упразднение эгоизма, есть оправдание и спасение индивидуальности», ибо «зло и ложь эгоизма состоят в исключительном признании безусловного значения за собой и в отрицании его у других». Любовь есть «перенесение всего нашего жизненного интереса из себя в другое, перестановка самого центра нашей личной жизни», то есть «коренной смысл любви состоит в признании за другим существом безусловного значения». И поскольку «назначение любви состоит не в простом испытывании этого чувства, а в том, «что» посредством него совершается» (Вл.Соловьев. Смысл любви.), становится очевидным, что и по сей день любовь, которая основана на осознанно личном и личностном (свободном) избранничестве, существует еще только в своих задатках.

Любовь есть истина явленная, но мы все еще не готовы ее понять, принять, дать, все еще не готовы осознать, что истинное бытие предполагает взаимосвязь, единство, но отнюдь не совокупность «номадологических сингулярностей», не разделение на «своих и чужих», «друзей и врагов». Как «сила превозмогающая», как способность увидеть лучшее, избрать его и жить им, любовь есть ответ на проблему человеческого существования (Э.Фромм). Нам нужно научиться ЛЮБИТЬ…


Пуговкина Е.(г. Киев)

Креативные технологии в социальной рекламе как способ реализации социального творчества

“Реклама – первая в истории система господства над человеком, против которой бессильна даже свобода”. (Фредерик Бегбедер “99 франков”)

Реклама способна манипулировать нашим сознанием и изменять наше поведение, поэтому ее создатели должны учитывать то, что информация, которую она в себе несет, может влиять на человека и восприниматься им субъективно. Поэтому необходимо уметь правильно ее преподнести аудитории. И этим должны заниматься непосредственно креаторы рекламы.

Социальная реклама – это особый вид распространения некоммерческой информации, которая направлена на достижение государством или органами исполнительной власти определенных социальных целей, т.е. информирование общества по вопросам здорового способа жизни, охраны здоровья, экологии, сбережения энергоресурсов, социальной защиты и безопасности населения. Целью социальной рекламы является включение всеобщего внимания к общественным явлениям и впоследствии изменение модели поведения всего общества в целом.

Социальное творчество – высшая форма социальной деятельности; созидательный процесс, направленный на преобразование и создание качественно новых форм социальных отношений и общественного бытия. В этом непосредственно ему помогает социальная реклама. Она является инструментом этого преобразования и создания. Реклама должна быть убедительной настолько, чтобы побудить людей к положительным, а не отрицательным действиям. Креативная реклама должна способствовать установлению связей с аудиторией и должна дать реальные представления об общественном бытии. Одной из проблем в современном мире является неправильная подача социальной информации посредством рекламы и, вследствие этого, – неправильное представление о мире у общества в целом.


Ракитянский В.С., Ракитянская Н.В. (г .Киев)

Диалектический материализм как основа настоящего творчества и ускорения прогресса.

Техническое творчество является основой технического прогресса, который, в свою очередь, содействует развитию общества. Глобальный технический прогресс остановить нельзя, но можно ускорить или замедлить технический прогресс в отдельно взятых странах.

Проблема поиска путей ускорения технического прогресса стара как мир. Ставка на импорт новейших технологий и патентов с попытками копировать лучшие образцы мировой техники ничего не дадут для будущего Украины. Единственным путем ускорения технического прогресса для нее является создание своих технологий и технических решений, стабильно превышающих мировой уровень. Для таких технологий необходимо, в первую очередь, иметь соответствующие методики их создания.

Известный английский физик Дж. Дж. Томсон говорил, что прикладная наука приводит к реформам, а фундаментальная – к революциям, которые изменяют не применение, а содержание фундаментальных законов. Продолжая эту мысль, можно сказать, что игнорирование научных подходов приводит к созданию видимости развития.

Общепринятое мнение о происходящей в настоящее время научно-технической революции ни у кого не вызывает возражений, так как достижения естествознания и техники не только очевидны, но и получены за сравнительно небольшое время. Предпосылки для революции и в методах решения творческих задач закономерно возникли в технике. Именно технические знания наиболее систематизированы, и инженеры работают по планам, используя расчеты и строгую техническую терминологию, а имеющийся патентный фонд дает всю необходимую информацию для совершенствования этих методов.

Изучение гигантского массива патентной информации привело к возникновению в СССР в начале 50-х годов прошлого столетия ТРИЗ – Теории Решения Изобретательских Задач, системный и практический метод создания технических инноваций, получивший в настоящее время признание во всех развитых странах.

Любой подлинный революционный процесс обязательно должен быть связан со сменой парадигм – исходных концептуальных схем, моделей постановки проблем и их решений, которые преобладали в течение определенного периода. ТРИЗ изменил на практике, ранее существовавшее мнение о том, что творчество является уделом избранных людей, так называемой элиты, и что сам процесс творчества состоит из случайных событий. Доказано, что инженерному творчеству, умению изобретать можно научить по определенным правилам, алгоритмам, которые эффективно и планомерно выводят к намеченной цели без случайных и бесполезных поисков решений, без «плюрализмов», бесцельных «мозговых штурмов» и богоискательства.

Но ТРИЗ является только частью общего направления мировой методологии научного познания, называемого системным подходом. Системный подход устанавливает изоморфизм законов развития в различных областях знаний и его принципы нашли успешное применение также в биологии, кибернетике, экономике и управлении.

В нашем обществе за последние годы накопилось огромное количество фальши, обмана, лицемерия и иллюзий, ставших следствием нарушения законов развития общественных систем, которые однозначно утверждают, что после социализма невозможно перейти к капитализму.

Не молитвы, а только знания могут четко определить цели и решить все противоречия в обществе. И только изменив среду, систему, можно рассчитывать на успех развития технического творчества.

Технический прогресс также непременно создаст мощнейшую экспертную систему – искусственный интеллект, многократно превышающий по умственным способностям все академии наук и парламенты мира вместе взятые. Такие системы позволят окончательно убедить всех нормальных людей в очевидном – только диалектический материализм с его проверенными жизнью законами является основой настоящего творчества и ускорения прогресса.


Рибачук І.Г. (м. Київ)

Проблеми рекламної творчості (креатив)

Суттєвою відмінністю рекламної творчості є те, що „це не креатив, заради креативу, як у мистецтві, а креатив заради продажу”. Розроблено ряд наукових підходів щодо творчого процесу розробки рекламних звернень.

До числа найбільш розповсюджених наукових креативних технологій належить теорія вирішення винахідних задач (ТВВЗ). Її творцем є Г.С. Альтшуллер. Основними вихідними посиланнями цієї технології є «прийняття рішень, інтуїція, творче осяяння – з одного боку, і шаблонність мислення, неприйняття нового – з іншого, реалізуються на основі єдиного психофізіологічного механізму – принципа домінанти, відкритого А.А. Ухтомським». Прихильники теорії вважають, що людина живе не за законами розуму та логіки, у кожної людини існують стереотипи. «Негативні С- – це думки, спогади, упередження «ПРОТИ» об’єкта, що рекламується, а більш рідкими є Ст+ – «ЗА». В ТВВЗ людина описується як рухома жорсткими програмами (стереотипами зі знаками + та -) механізм. Здійснюючи алгебраїчні операції над стереотипами та повідомленнями – додаючи (посилюючи) та віднімаючи (послаблюючи) їх – можна управляти поведінкою споживача. Деякі вчені критикують цей підхід за формальність та вбачають перспективні напрямки розробки реклами у міфодизайні, тобто формуванні символічної цінності та міфів про товар.

Активно використовується у процесі розробки рекламних звернень нейро-лінгвістичного програмування (Neuro-Linguistic Programming – NLP). Цей напрямок прикладної психології виник в середині 70-х рр. у США. Його засновниками стали Дж. Грюндер та Р. Бендлер. Як теоретична концепція NLP знаходиться ще на стадії розвитку. Головним її відкриттям є наступне вихідне положення: досвід людини складається із візуальних образів, звуків та відчуттів. Залежно від того, який тип сприйняття переважає, люди відповідно поділяються на типи: візували (80%), аудіали (15%), кінестетики (5%).

Користується популярністю «метод розриву», запропонований французьким рекламістом Жан-Марі Дрю. Його суть зводиться до творчих рішень, вироблення яких розпадається на три основних етапи: вивчення стереотипів, що склалися у розумінні конкретного бізнесу; розрив, руйнування стереотипів та пошук нового напрямку розвитку. В результаті широкого застосування цього методу «руйнування стереотипів» також стало стереотипом, цей прийом став звичним, і його перестали помічати.

Отже, вдосконалення рекламної творчості – безперервний процес, що не має меж.


Свідло М.С. (м. Київ)

“Трагічна мудрість” як складова соціальної творчості

Система категорій філософії потребує свого постійного уточнення, поглибленого розуміння їх змісту, пов’язаного з ростом знань як філософських так і конкретно наукових. Онтологічний статус категорій постійно змінюється, гносеологічна природа потребує асимптотичного аналізування їх змістовності. Соціальна філософія потребує нагального уточнення співвідношення таких категорій як духовність, мудрість, розум, інтелект тощо.

Однією з очевидних трагічних мудростей є те, що особистість, пізнаючи своє “Я” завдяки самосвідомості, знає, що таке смерть, і бажає її. Вибагливість нашої мудрості потребує потрясіння проміжних результатів розвитку сучасної цивілізації: колосальної загрози існуванню всієї планети – накопичення ядерної зброї – вистачить, щоб декілька разів знищити Землю; екологічний імператив планети (не зірвемо, так отравимо!); клонування людей; бездуховна за своєю суттю мережа Інтернету; ворожнеча або неприязнь одна до одної різних релігійних конфесій тощо. Голуба планета мислиться сьогодні у темно-сірих тонах. Як колись мудрість софістів порівнювали з “лукавою мудрістю”. Лукавий це підступний, здатний до злого умислу, хитрий. Вважають іронію як легку і елегантну форму підступності, навіть тонкощів розуму. Лицемір має штучну маску повсякденності і лукавства. Вона не вбиває – тисне, не ранить – розтліває, не кидає виклик – отруює. Але ж і ми її творці.

Під поняттям соціальної революції загальноприйнятим є перехід від однієї епохи до більш прогресивної ступені розвитку. Соціальна революція не є випадковий, а закономірний характер протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами. Соціальним революціям притаманний кардинальний характер, тобто поряд з екологічними відбуваються культурні, моральні, ідеологічні і психологічні перетворення соціуму. Безумовно, після зміни екологічної парадигми змінюється політична влада, але не через державний переворот.

До “трагічної мудрості” потрапила категорія “соціального антагонізму”. Із соціальної філософії категорія “соціального антагонізму” формально потрапила до сучасної конфліктології, де вона фактично трансформувалася у такі поняття , як “гострий соціальний конфлікт”, і “насильницький характер конфлікту”. Відомо, що в найбільш систематизованому вигляді “соціальний антагонізм” постає саме в марксистській філософії, проте ця категорія виникла ще задовго до К. Маркса. Неабияке місце вона посідала в філософських поглядах Т. Гоббса, який розглядав соціальний антагонізм як одну з одвічних і головних засад людського життя, суспільства як цілого, коли “війна всіх проти всіх” породжує інституціональні чинники, здатні утримувати її в межах “соціального порядку” і відносної взаємоузгодженості протилежних інтересів. Визначний німецький філософ і соціолог Г. Зіммель також розглядав “антагоністичну тенденцію” як похідну від більш загальної і глибинної за сутністю процесу дисоціації, що діє на противагу асоціації (“моністичній тенденції”). Антагонізми можуть викликати як на основі екстремальних чинників, соціально – економічних детермінаціях конфлікту між класами (К. Маркс), Г. Зіммель вважав, що антагонізм виникає внаслідок інстинкту ворожнечі, людської “потреби ненавидіти і боротись”, а в більш широкому контексті розглядав його як негативну сторону соціальної взаємодії. Г. Зіммелю належить багато цінних думок щодо розширення категорії “суспільство” до “спілкування” (соціальність), до загострення нашої “соціальної свідомості” і проникнення її у “живий потік життя”, в соціальну, а через неї і в “надсоціальну” цілісність. До речі, набуло громадянства поняття “квазісоціальна реальність”. В соціобіології зміст соціального умовно переносять на поведінку тварин і комах (приматів, бджіл, термітів), тобто ототожнюють з особливо організованим природним.


Северинчик О.П. (м. Київ)

Маніпуляція суспільною свідомістю як технологія легітимації влади

Соціальна дійсність з її нормами та правилами, інститутами та ролями сприймається як об’єктивна, але, щоб людина почувала себе комфортно, вона з об’єктивної має перейти в суб’єктивну. Процес такого переходу включає в себе легітимацію – постійне визнання, виправдання даного соціального порядку.

У демократичних політичних режимах головною стратегією управління стає формування норм поведінки, а для легітимності застосовуються соціальні технології.

Однією з найбільш поширених технологій є маніпуляція свідомістю. Маніпуляція – це спосіб впливу на людей через програмування їх поведінки. Цей вплив здійснюється приховано і має за мету змінити думки, мотиви та цілі людей, їх поведінку у напрямку потрібному правлячій еліті.

Маніпуляція, як своєрідна техніка легітимації, базується на сучасних засобах влади – знаннях. Розвиток знання у сучасному суспільстві призвів до його значної спеціалізації, та до появи експертів у кожній сфері такого знання. Політична еліта є експертом у політичній сфері, а відповідно, наділена монопольним правом на доступ та користування певним видом інформації та знань. Виходячи з цього, між елітою та суспільством виникає своєрідний, інформаційно незаповнений простір, який і заповнює еліта відповідно до своїх інтересів. Утворюється паралельна реальність, яку суспільство сприймає як дійсність, і, виходячи з цього, формулює свої інтереси та потреби.

І хоча здається, що нинішній світ буквально завалений інформацією, для пересічної людини – це не більше ніж шум на вулиці, бо ж вона не володіє навичками роботи з нею.

Активно залучаються маніпуляційні технології під час виборчих кампаній, адже вибори у демократичному суспільстві – особливий механізм легітимації політичної еліти.

Особливим інструментом у маніпуляціях свідомістю є громадська думка – судження людей, яке видається за колективне, де відбивається ставлення людей до подій та явищ у формі осуду чи схвалення. Громадська думка є регулятором діяльності суспільства. Актуалізована через ЗМІ, вона створює відчуття спільноти, коли кожен громадянин є частиною цілого і змушує діяти, як всі. Політична еліта часто не просто діє відповідно до громадської думки, а формує її через ЗМІ.

У сучасних процесах легітимації застосування технологій маніпуляції полягає ще й у тому, що етап отримання знань про легітимоване явище може зовсім упускатися або підмінюватися етапом співставлення цінностей. Звернення до цінностей дозволяє суспільству забути про знання, необхідну інформацію. Особливо актуальними є цінності, які виходять з потреб людини, -– це цінності порядку, безпеки та благополуччя. Національні цінності, що за своїм походженням близькі до родових, займають своє специфічне місце у системі легітимацій цих засобів. Звернення до цінностей може призвести до непередбачуваних наслідків. Адже це – феномен людської свідомості, який не може бути цілком передбачений і проконтрольований.

Маніпуляція, як легітимаційна технологія доводить свою успішність. Проте вплив еліти на свою легітимність, застосування маніпуляцій не є тотальним. Життєвий політичний досвід, набутий людиною, одного разу повинен допомогти проти неправдивих маніпуляцій.


Середкин К.Ф. (г. Киев)

Творчество В ПРОСТРАНСТВЕ ОБРАЗОВАНИЯ

«В пустом от Времени Пространстве Бог создавал для нас Миры – И создал – и подумал – и добавил – ВРЕМЯ!...»

Что есть первый и главный шаг на пути от образования к созидательному творению?

Правильно: осознание того, что без элементов творчества ни о каком образовании речи и быть не может. Механистически заученные премудрости – это вовсе не образование, а, в широком смысле слова, это попытка получить какие-то профессиональные навыки для дальнейшего их применения.

Образование, как первая ступень творческого преобразования наших миров, непременно обязано опираться на современные мировоззренческие концепции.

Это один из штрихов в эссе –

«Пространство – Время – Творчество – Искусство!

Образование, как Творчество, Искусство!

Процесс – Пространство – Время – Человек!»

Еще совсем недавно, какие-то три сотни лет назад, пространство нашей планеты еще было огромным и по нему можно было путешествовать десятилетиями. Однако менялось время, и скорость его стала сжимать пространство нашей планеты до перехода в самолет и обратно, и дальше все больше и больше. А вот пространство наших воспоминаний стало постоянно увеличиваться, и с каждой эпохой увеличивается неизмеримо стремительнее. И постепенно человек начинает переходить от обустройства планеты к обустройству своего Я! И становится правилом то, что «Я – это то, что я потребляю!» А что это, как ни добрые и богатые воспоминания! И может быть, такие вот города и явления, как волшебный город Сентендре (город под Будапештом – огромный «Андреевский спуск») должны появляться как правило, как замечательная традиция в воспитании, как восприятие мира, себя, как культура воспоминаний. Ведь, в сущности, что человек помнит, такой он и есть!

Техника сокращает пространство, исчезает понятие границ, и все это вместе приводит к тому, что привычное определение времени тоже исчезает и должно будет замениться множественным понятием его. Наступает пора, когда уже надо думать о Времени всерьез. Концепция Времени и Пространства, как мы себе ее представляем, резко меняется.

“…И разорвет действительность нам Время и Пространство!…

И задуматься заставит – Что есть Что и Что есть Где!?

...И как общаться с ними, жить и обращаться…"

И кто сегодня поймет это раньше и практически, тот и станет лидером в современном мире.

Cейчас очень модно говорить и рассуждать на тему глобалистики, а что это, как ни те же Пространство, Время и Процесс!...

Может, поэтому меняется даже определение сущности Человека, как это ни странно звучит.

При уже начавшемся переходе от мира материального, состоящего из практически счетного числа частиц, по современным, нынешним, математическим меркам, к миру процессному, для которого нет даже высшей теории, а тем более практической концепции, многое нам придется, и уже приходится пересматривать. В том числе и парадигмы: Разум – Интеллект, Общество – Человек, Образование – Творчество и в первую очередь – Пространство и Время!

И снова предстает пред нами древняя тема – человек и/или машина. Только сегодня концепция реалий вещного мира – «Мир Материальных Частиц» становится подчиненной новой концепции: мир идеальных или проще – «Мир Процессных Частиц!»


Сторіжко Л.В. (м. Київ)

Проблема існування як проблема творення

Потреби та пристрасті людини виникають з умов її існування. Фізіологічні потреби, такі, як голод, спрага, потреба в сні та сексуальному задоволенні, є важливими, оскільки вони зумовлені внутрішніми хімічними процесами організму. Проте і їхнє повне задоволення не є достатньою умовою розсудливості та психічного здоров’я. Психічне здоров’я залежить все таки насамперед від задоволення саме людських пристрастей: потреби у спілкуванні, подолання обмеженості власного існування, почуття впевненості, потреби у відчутті тотожності, а також у системі орієнтації та поклоніння. Фромм стверджує, що почуття, які завжди були рушійною силою розвитку людини, такі, як жадоба влади, марнославство, пошуки істини, бажання любові та братерства, жадоба руйнувати, так само як і творити, беруть початок саме у цих пристрастях, а не в різних фазах розвитку лібідо, на відміну від тверджень Фройда.

Задоволення специфічно людських потреб незмірно складніше, ніж задоволення природних людських потреб, воно залежить від багатьох чинників, але найзначнішим з них є соціальна структура суспільства, в якій людина живе.

Проте способи задоволення психічних потреб є різноманітними, а різниця між ними відповідає різним рівням душевного здоров’я. За умови неможливості реалізувати потребу може настати психічне захворювання, а за цілком нереалізованої потреби – невроз. Людина також має необхідний зв’язок з іншими людьми, проте якщо вона задовольняє цю потребу шляхом або симбіозу, або відчуження, вона позбавляється своєї незалежності та цілісності. Тільки у тому випадку, якщо головною умовою взаємин є стосунки любові, тоді людина знаходить почуття єднання з людьми і зберігає свою цілісність. Відносини з природою людина регулює за допомоги творчої праці. Е.Фромм підкреслює наявність двох можливих способів подолання відокремленості власного існування: один – руйнівність, яка веде до страждань, інший – творення, який веде до щастя. Силу людини може долати тільки почуття тотожності, ґрунтоване на відчутті власних можливостей. Водночас почуття, яке спирається на масовий досвід, робить людину залежною і, отже, слабкою. Людина може реально оцінити світ і влитися в нього, зробити його своїм тільки тією мірою, якою вона здатна осягати дійсність, якщо ж вона живе ілюзіями, їй нізащо не змінити умов, які породжують ці ілюзії.

Виходячи із сказаного вище, Е.Фромм дає визначення психічного здоров’я, яке випливає із самих умов людського існування і є єдиним для всіх часів та всіх культур. “Психічне здоров’я характеризується здатністю до любові та мистецтва, звільненням від кровозмішувальної прихильності до роду та землі, почуттям тотожності, ґрунтованим на переживанні власного “Я” як суб’єкта і реалізатора власних здібностей, усвідомленням реальності поза нами й у нас самих, тобто розвитком об’єктивності та розуму”.

Не можна не помітити, що таке визначення психічного здоров’я значною мірою відповідає заповідям великих духовних вчителів людства. Це говорить про те, що в усіх суспільствах великі вчення базувалися на розумному проникненні в людську природу і на умовах, необхідних для повного розвитку людини. Саме тому в різних місцях земної кулі, у різні історичні періоди ті, хто “пробудився”, сповідували ті самі етичні норми, які наповнені гуманізмом, зовсім незалежно або майже незалежно одне від одного.


Стус Т.О. (м. Київ)

Універсальність і локальність в організаційній культурі

Дослідження розмаїття варіацій організаційної культури дає підстави говорити про те, що такі філософські категорії як "універсальність" і "локальність" застосовні в процесі її дослідження. Хотілося б підкреслити, що універсальне і локальне в організаційній культурі закладено в самому механізмі її утворення і "життєзабезпечення", а також мають кілька рівнів існування, а саме: рівень загальноструктурний, де, безсумнівно, універсальні складові організаційної культури елементи, а локально на практиці їхнє змістовне наповнення, що багато в чому визначає природу організаційної культури як соціального феномена; рівень – внутрішньоструктурним – тут універсальність і локальність найбільшою мірою виявляють себе безпосередньо в тім, що закладено в кожнім елементі організаційної культури (будь то організаційні цінності, ритуали, міфи, чи норми).

Аналіз сполучення локального й універсального в організаційній культурі був здійснений у рамках концепції взаємнокультурної перспективи, відмітною рисою якої виступає розгляд різновиду організаційних змінних залежно від національної специфіки. Теоретичною основою даної концепції є дослідження Г.Хофстеде, У. Оучи, Г. Лэйна і Дж. Дистефано, З. Айкэна.

Як показали дослідження, національний компонент виступає фактором формування змісту організаційної культури, що, у свою чергу, визначає її локальний характер у порівнянні з "західним універсальним сценарієм" функціонування окремої організації. Процес адаптації сучасних технологій "побудови" організаційної культури в рамках національної ділової культури припускає два моменти, облік яких стратегічно важливий для управлінського апарата організацій: 1) зміна організаційної культури – це складний, еволюційний багаторічний процес; 2) прагнення доповнити чи скорегувати культурну модель, що історично сформувалася в даній країні чи регіоні.

Аналіз універсального і локального рівнів організаційної культури дозволяє глибше зрозуміти природу її формування, її соціальну сутність.


Тартак О.В. (м. Київ)

Сучасна культура спілкування як креативний потенціал ділової людини

Культура спілкування – єдність багатьох складових: вимови, дикції, багатства словникового запасу, логічної злагодженості, граматичної правильності та, навіть, культури жестів та міміки.

Дотримання етичних норм ділової комунікації відіграє одну з найважливіших ролей. Адже професійна робота будь-якого працівника організації пов’язана з налагодженням етичних норм взаємовідносин з колегами, підлеглими, партнерами. Істинний професіоналізм неминуче повинен мати в своїй основі визначену моральну домінанту, розуміння свого професійного обов’язку та педантичне ставлення до професійної честі та відповідальності.

Насьогодні день актуалізується проблема дотримання етичних норм у сфері ділового спілкування. Сучасні ділові люди найчастіше представляють власні компанії та підприємства на ділових зустрічах, і від враження, яке вони справляють на потенційного партнера, часто залежить доля навіть добре продуманого починання. Адже у переважної більшості сучасних «бізнесменів» повністю відсутнє уявлення про ділову етику.

Сучасний менеджмент пропонує такі заходи щодо забезпечення ділових етичних відносин: впровадження етичних норм, що відображають систему цінностей організації; організація навчання етиці ділового спілкування всього персоналу; надання інформації про випадки як високоетичної, так і аморальної поведінки; вивчення морального клімату в колективі і взаємовідносин між керівниками та підлеглими.


Ткаченко Т.П. (м. Київ)

Підприємницька праця як різновид творчої діяльності

Актуальність соціально-філософського дослідження підприємницької праці обумовлена: в соціальному плані – низькою соціальною ефективністю підприємництва на пострадянському просторі; в теоретичному плані – недостатнім ступенем розробки базових понять, розпорошеністю уявлень про його сутнісні ознаки, переважанням описових досліджень суб’єктів підприємницької праці.

Хто такий підприємець? Це особа, здатна приймати оперативні, неординарні рішення. Це людина, яка може передбачити ризики і застрахувати себе від них. Неправильно вважати, що сутністю підприємництва є лише отримання прибутку. Справжня мотивація, тобто те, що спонукає індивіда до діяльності, для підприємця полягає в самореалізації, в набутті незалежності [1, с.106].

Творчий підхід – обов’язковий елемент, обов’язкова характеристика сучасного підприємця. У вияві ініціативної, творчої, самостійної діяльності віддзеркалюється зміст підприємництва. Адже, скільки треба мати хитрості і кмітливості, щоб уникнути тягаря податкових „поборів”. Сьогодні вони стримують розвиток підприємств, і, як наслідок, – всього суспільства, що без укриття прибутку „вижити” на ринку неможливо. А програми сприяння малому і середньому бізнесу розроблені для, так би мовити, „наближених” до влади, бо формула „иду во власть на запах собственности” [2] працює бездоганно.

Але, абстрагуючись від корумпованості і бюрократизації влади, з якою всі (а значить ніхто) завжди (тобто ніколи) намагаються боротися, слід відзначити, що праця, в т.ч. і підприємницька, була і залишається основною умовою буття людини і суспільства, характерною ознакою соціальності і засобом самоздійснення, самоствердження індивіда.

Важливим аспектом для дослідження феномену підприємницької праці є з’ясування впливу праці на формування людської природи, на свободу самовираження людини, на творення нею буття.

У діалектіко-матеріалістичному визначенні праці підкреслюється, що „праця є передусім процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою”[3, с.188].

Праця у сутнісному вираженні є способом буття, за допомогою якого формується і розвивається людина.

Праця як інструмент „олюдення” виступає чинником соціальності людського буття і єдиним засобом життєдіяльності індивіда, засобом реалізації його сутнісних сил. Соціально-перетворюючий характер праці і ствердження у ньому і через нього діяльнісної сутності людини, представляє собою основну форму активної діяльності, де праця є єдиною формою становлення людини як такої [4, с.314].

Таким чином, підприємницька праця як різновид творчої діяльності являє собою ініціативне, самостійне і творче сполучення фінансових коштів, матеріальних і нематеріальних засобів інтелектуальної власності, активів і робочої сили у новому товарі як результаті промислово-торговельної діяльності і складає зміст підприємницької праці.

Література:

  1. Дамари Р. Что не обходимо предпринимателю? // Маркетинг. – 1997. – №4. – с.106-108
  2. Новиков Б.В. Афоризми
  3. Маркс К. Капитал. т.І // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.23
  4. Труд как основная форма жизнедеятельности социалистического общества. Буслинский В., Самбровский Э., Суименко Е., Воронкова В. – К.: Наукова думка, 1981. – 357с.



Тургенєва О.Ю. (м. Київ)

Нонконформізм як форма соціальної творчості

Проблема нонконформізму набуває сьогодні значної актуальності, оскільки жодне з суспільств минулих часів не створювало такого ефективного „арсеналу” способів владного впливу на людину, що їх винайшло суспільство сьогодення.

В порівнянні з історичними прикладами минулих епох, коли методи владного впливу на людину зводилися передусім до фізичного тиску, який вона відчувала постійно, доба сучасності розкриває безмежні обрії свободи для неї. Однак за химерною демократичністю і ліберальністю сучасного суспільства криються потужні механізми, призначення яких – підкорити собі волю індивіда. І сучасний соціум не був би гуманним, якби не винайшов прихованих способів впливу, які залишили позаду себе механізми фізичного примусу, властиві минулим епохам. Засоби масової інформації, канали і методи, за допомогою яких здійснюється донесення інформації до кожної конкретної людини – це, напевно, найбільш ефективні і розповсюджені сьогодні, але далеко не всі способи впливу на індивіда.

Говорячи про соціальні механізми владного впливу на людину, слід визначити суперечливу подвійну сутність цього явища: владні механізми містять у собі способи вивільнення з-під цього впливу. Тому наш сучасник набагато більш невільний, ніж його попередники, але ніколи ще не було у людини стількох можливостей для вивільнення, як сьогодні, оскільки кожна нова форма владного впливу породжує відповідну форму протесту, і ці дві форми перебувають у стані діалектичної взаємодії.

Здатність коритися владному впливові суспільства прищеплюється людині в процесі соціалізації, і все подальше її життя проходить у залежності від регламентацій суспільства. Однак не можна говорити про деструктивний, з погляду свободи, вплив соціалізації: питання про механізми вивільнення людини не могло б виникнути, якби людина не стала соціальною істотою.

Історія не знає прикладу, щоб будь-яка істота, початково природна, не почала пристосовуватися до природи, аби захистити себе від її руйнівного впливу і забезпечити можливість виживання для свого виду, а створила “другу природу” – культуру, перетворившись, тим самим, на істоту соціокультурну. Створення “другої природи” і було найпершим в історії людства актом соціальної творчості, однак, позбавивши себе частково природної для всіх живих істот залежності від початкового середовища існування, людина прирекла себе на залежність від культури і соціуму.

Інакше кажучи, створивши для себе сприятливі умови життєдіяльності, вивільнивши себе, у такий спосіб, з-під тиску природних умов, людина зовсім не стала більш вільною істотою, оскільки з цього моменту вона вимушена жити відповідно до норм та правил, які диктує суспільство, постійно відчуваючи на собі його владний вплив. Таким чином, сучасна людина, соціалізувавшись, потрапляє у становище, подібне до того, у якому перебував її далекий пращур: перед нею знову постає питання – коритися створеній попередниками „другій природі”, пристосовуючись до неї, або протистояти, перетворювати, активно змінювати її, реалізуючи свою людську, а відтак – творчу сутність.

З огляду на вищезазначене, можна розглядати нонконформізм як форму соціальної творчості, як найбільш природне, властиве людині явище: подібно до того, як наш первісний пращур, перетворюючи навколишнє середовище, пристосовуючи його до своїх потреб і інтересів, формував „другу природу” – соціокультурний простір, нонконформізм для нашого сучасника є проявом його людської природи – творчим намаганням змінити соціум відповідно до свого світобачення та світосприйняття.


Фабрикантова Ю.Б. (м. Київ)

Сущность и система социальных отношений в образовании

Жизнь – это деятельность, направленная на удовлетворе­ние как первичных, биологических, так и осознанных матери­альных и духовных потребностей. Первой предпосылкой чело­веческой истории, безусловно, является деятельность людей. Последнее воспринимается, понимается и оценивается через ее структурирование посредством известных категорий. Во-первых, через поведение и действие. Первая выступает всеоб­щей категорией деятельности. Вторая отражает такого рода поведение, в котором заложен субъективный смысл, целевая потребность индивида. Поведение как реакция человека на воздействие внешней среды наиболее полно представлено психологами и социологами – сторонниками концепции би­хевиоризма (родоначальник Э.Торндайк) и необихевиоризма (основоположник К.Холл). В поведении человека, по их мне­нию, преобладает рациональное начало, побуждающее его к овладению теми или иными ценностями. Универсальным принципом поведения является "закон выгоды", который реализуется в заданных рамках "стимул – реакция" и под воздействием дополнительных побудителей ("промежуточных переменных"). Реакция на одни и те же стимулы подчиняется "закону упражнения". Воспроизводство реакции при тождественных стимулах происходит в соответствии с "законом эффекта". Во-вторых, через категорию социальное действие, под которой понимается осмысленное индивидуальное поведение челове­ка, соотносимое с поведением другого человека и ориентируе­мое на него. Верно подмечено, что врожденных социальных программ поведения личности не существует. По мнению американского психолога В.Скиннера, в обществе не может быть независимого "автономного человека", т.к. его поведение обусловливается и контролируется социальной средой посред­ством известных культурных накоплений (языка общения, со­циальных институтов, традиций, обычаев и пр.). Основопо­ложник современной социологии М.Вебер определяющим признаком социальности действия считал субъективное ос­мысление индивидом возможных вариантов поведения людей, вступающих с ним во взаимодействие. Социальные образования, утверждал он, нужно рассматривать "как продукт и способ организации, связи специфических действий отдельных людей, т.к. только люди могут быть носителями ориентированного действия, имеющего смысл". Любое социокультурное явление (образование в том числе) имеет простейшие формы своего существования, которые П.Сорокин назвал родовыми моделями. При этом он отмечал, что ни личность, ни семья таковыми быть не могут и подчеркивал: "Самой родовой мо­делью любого социокультурного феномена является значимое взаимодействие двух или более индивидов". К нему относится такое взаимодействие, в котором влияние, оказываемое одной частью на другую, имеет значение или ценность, возвышающиеся над чисто физическими и биологическими свойствами соответствующих действий.

Теория социальных действий основательно разработана в современной социологической литературе. Каждый, кто заинтересован в понимании существа предпосылок социальных отношений в сфере образования, должен опираться на знания важнейших элементов системы социальных действий. Для ру­ководящих кадров, как и всего педагогического состава, они служат надежной методологической базой координации функциональной деятельности во всех структурах социальных отношений: в их организации, развитии, повседневном управлении ими. Некоторые из элементов системы социальных действий, разработанные социологами Запада, таковы: компоненты значимого человеческого взаимодействия; исходные системы действия; специфика социального действия; типы соци­ального действия; типы ситуаций социального действия; функциональные требования системы действия и др. Значительный вклад в развитие теории социальных действий внесли М.Вебер, К.Маркс, Т.Парсонс, Э.Шилз, Р.Мертон, Г.Беккер и другие.

Любое социальное действие является родовой предпосылкой социальных отношений. Анализ системы социальных действий приводит к пониманию сущности социальных отношений вообще и, в частности, в сфере образования.


Фурдуй С.Б. (м. Ізмаїл)

Особливості творчої обдарованості та її проблеми у дитини