Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материала

Документы

Содержание Космологічний аспект символіки афінського акрополя (до проблем викладання курсу культурології за освітніми стандартами вищої шко Становлення внутрішньої свободи майбутнього педагога як гарантія якості освіти.

Подобный материал:

• В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
• Новіков Б. В., Сініок Г. Ф., Круш, 8270.65kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Ауки та освіти україни харківський національний університет радіоелектроніки “проблемно-орієнтовані, 184.05kb.
• [Текст] : бібліогр покажч. / Волин обл б-ка для юнацтва; [уклад. Н. А. Ількевич]. Луцьк, 340.08kb.
• Метод поради до відзначення 80 річчя від дня народження Майї Фролової / кз „Обласна, 236.66kb.
• Єднання в ім’я майбутнього : методичні поради до 90-річчя Соборності України / Сумська, 194.88kb.
• До курсового проектування за курсом "Моделювання І прогнозування стану навколишнього, 1003.34kb.
• Амятников, оставивший неизменными традиции и уклад жизни населения, сегодня притягивает, 202.43kb.
• Н. Б. Давидова І 58 Інвестиційна діяльність будівельної галузі (2000-2008 рр.) [Текст]:, 190.12kb.

Нефедьева Г.О (м. Київ)

Корпоративна культура: стиль управління та типологія організацій

Вступаючи в Болонський процес кожен ВНЗ повинен мати свою власну корпоративну культуру, тому що – це система матеріальних і духовних цінностей, проявів, що взаємодіють між собою, властивих даній корпорації, що відображають її індивідуальність і сприйняття себе і інших в соціальному і матеріальному середовищі, що виявляється в поведінці, взаємодії, сприйнятті себе і навколишнього середовища.

Корпоративна культура формує стиль управління та вид організаційної культури.

Залежно від стилю управління, який застосовує керівник, можуть бути такі види організаційних культур:

• Бюрократична культура;
  
• Парципативна культура;
  
• Органічна культура;
  
• Підприємницька культура.
  

Важливим об’єктом корпоративної культури є типологія організацій по ступеню розвитку організаційної культури.

• Організації типу «лідер – послідовники;
  
• Мозаїчна організація;
  
• Пірамідальні організації;
  
• Конгломератні організації;
  
• Органічні організації рослинного типу;
  
• Органічні організації гуманоїдного типу.
  

Ніколова Н.І. (м. Київ)

КОСМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ СИМВОЛІКИ АФІНСЬКОГО АКРОПОЛЯ (ДО ПРОБЛЕМ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ КУЛЬТУРОЛОГІЇ ЗА ОСВІТНІМИ СТАНДАРТАМИ ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ)

Стратегічним пріоритетним надзавданням курсу культурології як наукової дисципліни в сучасній системі вищої освіти є не лише відтворення послідовності, етапів та стадій культурно-історичного руху, а й , насамперед, з'ясування логіки виявленої й простеженої динаміки культури шляхом фіксації змін світоглядних домінант і концепцій у межах цілісного процесу розвитку людства, – з перспективою осмислення імовірних векторів культурогенезу в майбутньому, прогнозування культурно-історичного процесу й потенційно можливого управління ним.

Розв'язання таких глобальних проблем очікується, на наш погляд, як за умови подальшої розробки суто теоретичних аспектів дослідження культури як складної динамічної системи, так і в разі паралельного застосування практики антропологічного та семіотичного принципів аналізу конкретних явищ культури з метою обгрунтування (підтвердження) або корекції заявлених теоретичних постулатів.

Наведеними міркуваннями пояснюється вибір запропонованої теми, яка, з одного боку, фіксує намагання автора вийти на ступінь інноваційного, космологічного осмислення архітектоніки афінського Акрополя, оперуючи при цьому новітніми даними в галузі семіотичних досліджень (зокрема – розробленою Ю.М.Лотманом теорією символу в системі культури), а з іншого – надає можливість розглянути один із найславетніших феноменів "грецького дива" в широкій історико-культурній площині епохи панування космічної стадії світогляду людства, сформованої ще за часів так званого "золотого віку" (історичного протонеоліту), але водночас такою, що в своїх найзагальніших рисах і сьогодні залишається домінуючою моделлю світобачення.

Аналітичну логіку, на якій хотілося б закцентувати увагу в нашому мікродослідженні, відтворюємо нижче в скороченому тезовому варіанті.

• Концепція символу в системі культури як методологічна проблема. Лотманівська теорія символу й культури як тексту – методологічний інструментарій аналізу явищ культури.
  
• Архітектура як текст. Космологічний аспект символіки афінського Акрополя: актуалізація найістотніших складових космічної стадії світоголяду людства (усвідомлення дії універсального космічного закону – рити – як закону циклічного обертання Всесвіту та основних проявів реалізації цього закону – зодіакального річного циклу, Сонця як "ока" рити та його руху по екліптиці вздовж 12-ти сузір'їв зодіаку, головуючого сузір'я зодіаку на момент весняного рівнодення, другого етапу зодіаку та явища прецесії рівнодень; розвиток уявлень про Світове Дерево як універсальної моделі організованого Всесвіту; акцентуація ідеї збалансованої взаємозалежності та взаємозбагачення мікрокосму (людини) та макрокосму (Всесвіту, Абсолюту); реєстрація сформованих уявлень про нитку долі та про тканину як основу Всесвіту, про тканину як Всесвіт тощо).
  
• Символіка місцезнаходження ("верхнє місто") та зовнішніх
  
• контурів Акрополя в Афінах.
  
• Символіка розташування головних споруд в архітектурному комплексі Акрополя.
  
• Символіка траекторії руху процесії у день святкування Панафіней.
  
• Символіка храму Парфенон (у тому числі – світоглядне значення застосування принципу золотого перетину в архітектурному плані храму Афіни Парфенос).
  
• Символіка Ерехтейона.
  
• Концептуальна парадигма афінського Акрополя як мистецького шедевру.
  

Ідеологічний пафос афінського Акрополя: репрезентація принципів та механізмів духовної саморегуляції афінського полісу.


Нич Т.В. (м. Київ)

Методологічні засади стандартизації у сфері освіти.

Особливістю сучасного бачення освіти в нашій країні, її проблем, оціночних суджень щодо результативності освітньої діяльності є те, що утворюються вони на фоні процесу формування єдиного європейського освітнього простору і приєднання до нього України. Однією з ключових позицій Болонської декларації є визначення і огляд стандартів якості вищої освіти в Європі. Тому, на мій погляд, важливо зосередити увагу на філософсько-методологічних аспектах стандартизації у сфері освіти.

Стандартизація результатів навчання у цьому світлі – це лише початковий, необхідний, проте недостатній етап впорядкування освітянської діяльності. Філософсько-освітня концепція освіти передбачає декілька компонентів сутності освіти, в числі яких освіта як цінність, процес, система. Тобто, очікуваний результат може і повинен бути спрогнозований, розрахований на рівні підходів ціннісно-цільових, процесуальних, системоутворюючих.

Ціннісна характеристика освіти визначається через категорії значущість, престиж, корисність та ін. Саме вони відображають сформовані в суспільстві уявлення про роль освіти в житті людини, про взаємозв‘язок суспільного розвитку і якості, рівня освіти. Існують певні аспекти розгляду освіти як цінності: освіта як цінність державна, суспільна, як особистісна цінність. Першочергову роль тут відіграє ставлення держави до освітньої сфери. Стосовно України, то не для кого не секрет, що, попри всі намагання реформувати освітню систему, освіта не стала пріоритетною сферою суспільного буття. Підтвердженням цього є система фінансування, законодавча база, статус освіти, місце і роль викладача в суспільстві. Нерідко ці фактори є визначальними для особистісної цінності освіти, для індивідуально мотивованого ставлення людини до власної освіти, її рівня і якості. Тому, на мій погляд, саме з ціннісного аспекту освіти і науки, з визнання їх провідної ролі в суспільно-економічному розвитку необхідно починати процес стандартизації, процес співвідношення з європейськими стандартами освіти.

Взаємозв‘язок і взаємозалежність усіх ланок і ступенів освіти дає підставу використовувати для характеристики освітньої сфери поняття система. Довгий час поняття „система освіти” трактувалося для визначення жорсткої, централізованої освітньої структури, з уніфікованими методами, учбовими програмами і організаційними формами. Нова парадигма освіти, яка заснована на індивідуалізації і диференціації освіти, на альтернативності освітніх систем і учбових закладів, на гнучкості і динамічності учбових програм, вимагає по-новому оцінити можливості стандартизації стосовно цілісної системи освіти. Реформування окремих щаблів освіти з метою співвідношення з європейськими стандартами повинно відбуватися із збереженням цілісності всієї освітньої системи. Вертикальна ієрархія учбових закладів, їх горизонтальне, профільне різноманіття передбачають спадкоємність і ментальне забарвлення. Випадіння будь-якої ланки (наприклад, спеціалістів середнього професійного рівня в сучасній Україні) матимуть негативні наслідки для всього виробництва.

Отож, стандартизація у сфері освіти – це складна комплексна проблема, яка вимагає серйозного концептуального обгрунтування. Спрощеним є намагання зводити її лише до оцінки деяких параметрів навчання – рівня знань, вмінь і навичок, залишаючи без уваги не менш важливі параметри виховання і розвитку молодої людини, формування особистості на тлі світоглядних, ментальних надбань освітнього процесу. Не принижуючи соціальної ваги Болонського процесу, все ж необхідно зважати на те, що крім фахової підготовки в нашій країні великого значення завжди надавалося формуванню спеціаліста-особистості з національною, громадянською позицією. Звідси велика потреба збереження саме цієї, національної особливості при запровадженні єдиних стандартів європейської інтеграції в освіті.

Зважаючи на всі вищезазначені методологічні засади стандартизації освіти, мова повинна йти про дійсно динамічні стандарти, які б визначали стратегію і тактику розвитку освіти на всіх рівнях: на рівні європейського єдиного простору, на рівні держави, на рівні окремого учбового закладу.


Песоцький О.О. (м. Харків)

Освітні інтеграційні процеси в сучасному суспільстві

Освіта не є чимось нерухомим, статичним. Вона розвивається разом з розвитком людства. Освіту ми зажди розглядали як таку основу, що надає людині можливість певним чином вдосконалити себе, поглибити своє розуміння природи та суспільства. На нашу думку, сьогодні сфера освіти, як і багато інших сфер, наприклад, сфера політики або промисловості, стоїть перед певним вибором – вибором варіантів майбутнього розвитку.

Одним з варіантів такого розвитку є Болонський процес. Головна мета Болонського процесу, який розпочався після Болонської конференції 19 червня 1999 року, – це створення цілком нових умов для взаємодії вищих шкіл Європи в освіті і науці, ліквідація бар’єрів для обміну студентами, а також перешкод рухові кваліфікованої робочої сили.

Як і будь-яке явище суспільного життя, Болонський процес не є або однозначно позитивним, або однозначно негативним. Серед позитивних рис можна назвати розширення мобільності студентів у новій Європі, нове ставлення до студента як особистості, тобто особистісний підхід до кожного учасника освітнього процесу.

В той же час існує загроза того, що країни „золотого мільярду” будуть більш привабливими для майбутнього спеціаліста з точки зору можливостей працевлаштування та життя, тобто певною мірою може продовжитися процес втрати кваліфікованих спеціалістів та фахівців. Крім того, сьогодні у більшості розвинених країн Заходу, а особливо в так званих „інформаційних суспільствах”, вища освіта орієнтована на здобуття ВУЗької кваліфікації для того, щоб людина ставала спеціалістом у тій сфері, для якої вона себе призначає. В нашій країні традиційно освіта була фундаментальною, тобто спрямованою на забезпечення широти знань і культури мислення, що сприяло швидкому засвоєнню практично любої спеціальності. Остаточне приєднання до Болонського процесу може призвести до того, що фундаментальність буде втрачено, особливо якщо брати до уваги те, що, згідно з положеннями декларації, перевага буде надаватися саме самостійній роботі студентів, а не звичним заняттям в аудиторіях.

Одним з нових культурологічних орієнтирів може стати необхідність пристосовувати освіту до нових реалій життя в XXI столітті. Мається на увазі те, що незабаром у світі остаточно закінчуються запаси нафти, а після неї і газу. Ця проблема, яка на перший погляд зовсім не пов’язана з освітою, змінить все наше життя. Багато дисциплін будуть вже непотрібні, і освіта зміниться. На нашу думку, освіта повинна стати такою силою, котра здатна буде підготувати людство до життя без нафти. Зміниться вся культура людства, побудована на видобуванні нафти.

Положення Болонської декларації, а також положення самміту міністрів країн „великої вісімки” в Токіо у квітні 2000 року дають нам чітку відповідь на те, як буде виглядати освіта у розвинених країнах, але не дає жодних вказівок щодо того, як буде виглядати освіта у тих країнах, що розвиваються.

Говорячи про культурологічні орієнтири, неможливо не задати питання – що ж буде з національною самобутністю? Уніфікація освітніх стандартів та знищення кордонів передбачає й уніфікацію індивідуальної культури майбутніх спеціалістів; уніфікацію, яка потрібна для того, щоб спеціаліст, наприклад, з Казахстану міг вільно працювати в Нідерландах. Це, можливо, і є найбільше питання і найдвозначніший культурологічний орієнтир освіти XXI століття – чи зостанеться у нас одна Культура з великої літери, яка буде скрізь – і на Філіппінах, і в Зімбабве, і в Німеччині. Кожне явище суспільного життя є багатогранним, й підходити до його розглядання необхідно з позицій критичного розуму.

Погорілий В.М. (м. Київ)

Наукові доктрини глобальної інформаційної безпеки

У відкритому глобальному світі ХХІ століття нові закономірності перебігу цивілізаційних процесів, нові культурологічні орієнтири освіти, вплив інформаційної революції та інших високих технологій на прискорену інтеграцію міжнародного співтовариства обумовлюють появу і необхідність вирішення нових проблем життєдіяльності людства, узгодження нових міжнародних принципів взаємодії та правил поведінки факторів міжнародних відносин.

Серед глобальних проблем сучасності, до яких привернуто увагу ООН, інших авторитетних міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичних лідерів, науковців, широкої громадськості, є проблема об’єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, проникаючі контакти цивілізацій і відповідно проблема глобальної міжнародної безпеки, тобто підтримання сталого миру, попередження конфліктів, терористичних проявів, уникнення нової гонки озброєнь із використанням новітніх науково-технологічних досягнень.

Теоретичною базою концепції глобальної безпеки в інформаційну добу є теорії сталого миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфліктних ситуацій на всіх рівнях – глобальному, регіональному і національному. В концепції глобальної безпеки виділяються такі компоненти, як політичний, економічний, інформаційний, військовий, гуманітарний, екологічний, антитерористичний, зважаючи, що кількість цих компонентів та їх важливість і пріоритетність для міжнародного співробітництва трансформуються відповідно до стану миру, суспільного розвитку, вдосконалення науково-технологічного прогресу, досвіду міжнародної інтеграції, визначення нової типології загроз.

Таким чином, проблема міжнародної інформаційної безпеки є вагомою складовою загальних проблем національної, регіональної та глобальної політики у сфері міжнародних інформаційних відносин і проявом тенденцій нових глобальних викликів і глибинних процесів глобалізації комунікацій, що дає право вважати її одним з нових культурологічних орієнтирів освіти ХХІ століття.


Пронський В.М. (м. Київ)

Інтеграція освіти і науки в умовах трансформації українського суспільства

Інтеграція України в загальноєвропейський науково-технологічний простір висуває до розвитку освіти і науки нові вимоги. Глобалізація, швидка зміна технологій, утвердження пріоритетів сталого розвитку суспільства призводять до зростання ролі освіти і науки в усіх сферах суспільного життя. Все це зумовлює потребу їх радикального перетворення і модернізації. Нова державна освітньо-наукова політика має бути спрямована на формування сучасного погляду, що вимагає надання таким галузям, як освіта і наука, статусу найбільш економічно, соціально та політично значущих. Бо саме вони є головним джерелом розвитку сучасного суспільства.

Освіта і наука – дві невід’ємні складові єдиного процесу накопичення, генерації, систематизації та передачі знань як складової функціонування та розвитку суспільства. Сучасна наука вступила в стадію постнекласичних трансформацій, разом з тим, система освіти ще відстає від цих процесів, що може негативно вплинути і на подальший розвиток науки, адже прорив до постнекласичної культури (в тому числі й науки) як масштабна соціально-історична акція може бути здійснений лише і включно засобами освіти. Тому актуальною потребою сучасного періоду трансформації українського суспільства є оптимальне поєднання двох основних сфер інтелектуальної діяльності – освіти і науки.

Органічне поєднання розвитку освіти і науки має привести до ефективного функціонування цих сфер, поповнення інтелектуальних і фінансових ресурсів, підвищення конкурентноздатності, та їх національної престижності. Вони мають стати дійсним фундаментом соціально-економічного та науково-технологічного розвитку, визначальним чинником прогресу українського суспільства.

Єдність і взаємодія освіти і науки є провідним принципом державної освітньо-наукової політики. Реалізація цієї інтеграції передбачає: фундаменталізацією освіти, посилення уваги до дисциплін, що визначають стратегічні напрями прогресу цивілізації; поглиблення співпраці й кооперації закладів освіти і науки, широке залучення вчених НАН України та галузевих академій до навчально-виховного процесу та дослідницької роботи в навчальних закладах; інноваційну освітню діяльність у навчальних закладах усіх типів, рівнів акредитації та форм власності; інтенсифікацію наукових досліджень у вищих закладах освіти, підтримку і стимулювання здібної молоді; формування змісту освіти на основі новітніх наукових і технологічних досягнень; запровадження цільових програм, що сприяють інтеграції освіти і науки, тощо.

В умовах реалізації Україною європейського вибору у сфері науково-технологічного співробітництва все більш важливими стають фундаментальні дослідження в освіті, які спрямовані на визначення сутності педагогічних явищ, знаходження їх прихованих засад, забезпечення можливості дати наукове пояснення педагогічним процесам. На основі таких досліджень створюється теорія навчання і виховання, теорія змісту освіти, теорія її методів і організаційних форм, тощо. Аналіз співвідношення фундаментальних і прикладних наук та їх місця в культурі дозволяє осмислити існуючу систему вищої освіти в умовах переходу до сучасної постіндустріальної цивілізації, яка висуває нові вимоги до якості підготовки нових поколінь спеціалістів для всіх галузей економіки, соціальної сфери, духовної культури.

Крім того ж, соціальна детермінація наукового знання, його інституціалізація у відповідних закладах є не тільки умовою його виникнення, але й передумовою його включення в культуру, соціум. Отже, об’єктивація фундаментального і прикладного наукового знання передбачає наявність у суспільстві певного рівня організації його трансформації (від стадії вироблення до впровадження в предметну діяльність), який і покликана підготовлювати вища освіта.


Рамазанов С.П. (г. Волгоград, РФ)

Болонский процесс в России:

Проблемы и перспективы

Дискуссии о направленности и содержании реформы высшего образования ведутся в России уже пятнадцать лет. Необходимость такой реформы в условиях стремлений уйти от идеологизации высшей школы, от тоталитарной и командно-административной систем управления, от плановой организации экономики – вряд ли вызывает сомнения. Вместе с тем, варианты и цели реформы могут быть различны и привести к прямо противоположным результатам.

В последнее время такие дискуссии соединились с обсуждением плюсов и минусов вхождения России в болонский процесс, полное присоединение к которому должно произойти в 2008 г. Однако, в ходе этого обсуждения фактически игнорируются различия между формальной и сущностной стороной болонского процесса, не учитываются вытекающие из такого различия проблемы, связанные с подписанием Россией Болонской декларации.

Двухуровневая система высшего образования (бакалавр-магистр) формально действует в России с 1992 г. Вряд ли будет сложным перейти с трехбалльной (отлично, хорошо, удовлетворительно) на пятибалльную (А, В, С, Д, Е) систему положительных оценок. Не составит также труда ввести рейтинговую оценку знаний студента, и системы зачетных или кредитных единиц.

Вместе с тем, введение системы кредитных единиц связано с рекомендацией обучения студента в течении одного-двух семестров в ВУЗах другой страны и перезачетом сданных предметов, с сокращением числа обязательных предметов максимум до 50%. А эти рекомендации и требования порождают проблемы финансово-экономической возможности российских студентов, их ответственности за выбор своей профессиональной ориентации, который, в свою очередь, предполагает качественную перестройку школьного образования. Наконец, российские стандарты подготовки бакалавров представляют собой, по сути дела, сокращенные с пяти до четырех лет стандарты подготовки специалиста. Отсюда появились квалификации бакалавра истории, юриспруденции, биологии, инженерных специальностей. В то же время, западный вариант предполагает степень бакалавра либо в области естественно-математических, либо – гуманитарных дисциплин, а дальнейшую специализацию – в магистратуре и высших медицинских, юридических инженерных школах.

Первый вариант, безусловно, ведет к экономии средств на образование и вряд ли принесет позитивные результаты. Второй вариант требует серьезного обсуждения значительной работы и – несомненно – увеличения финансирования высшей школы.


Растригіна А.М. (м. Кіровоград)

СТАНОВЛЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ СВОБОДИ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА ЯК ГАРАНТІЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ.

Відповідно до вимог Болонського процесу проблема вдосконалення системи вищої педагогічної освіти в Україні й підвищення рівня якості професійно – педагогічної підготовки майбутніх фахівців є найважливішою соціокультурною проблемою. Нова філософія освітньої діяльності потребує формування у стінах університету самостійної творчої особистості, що забезпечується не тільки новими принципами організації навчального процесу, новими технологіями опанування знань, а новим типом відносин між викладачем і студентом, спрямованим на суттєве коригування педагогічної культури майбутніх учителів основою якої має стати їхня внутрішня свобода.

У контексті розвитку власне українського суспільства ідея «самості» (самореалізації, саморозвитку, самовдосконалення) є центральною для становлення внутрішньої свободи особистості оскільки уможливлює наповнення її повноцінним змістом через прилучення до досягнень цивілізації і включення в діалогічні процеси творення культури. Саме завдяки власній активності особистість набуває “позитивної сили” виявляти свою індивідуальність, активізувати творчі потенції та здібності, й тим самим утверджувати свою свободу.

Поняття суб’єктності, саморозвитку самовизначення та самореалізації прийшли з гуманістичної психології й починають набувати категоріального статусу в сучасній педагогіці. Саме крізь їх призму більшість вітчизняних дослідників розглядає проблему розвитку внутрішньої свободи особистості (К.Абульханова-Славська, Л.Анциферова, Г.Балл, М.Боришевский О.Газман, Б.Гершунський О.Киричук та ін.).

Вільна собистість виступає як суб'єкт самоорганізації, наділений такими характеристиками: усвідомлення власної значущості для інших людей, відповідальність за результати діяльності, здатність до морального вибору в ситуаціях колізій, прагнення визначитись, обґрунтувати вибір свого «Я»; здатність до рефлексії, потреба в ній як умові саморегуляції поведінки; інтегративна активність, яка передбачає активну позицію особистості у всіх проявах, від усвідомленого цілепокладання до оперування і конструктивного коректування поведінки; прагнення і здатність до ініціативного, критичного і інноваційного мислення та прогнозування результатів власної поведінки; спрямованість на реалізацію самовиховання, самоосвіти, самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самовизначення, самореалізації; творчий потенціал, унікальність, неповторність, що є основою для плідних міжсуб’єктних відносин, взаємодій, співробітництва, спілкування.

Отже, активізація рефлексивних процесів, спрямованих на усвідомлення особистістю своїх актуальних і потенційних можливостей; створення у навчальному процесі ситуацій невизначеності, які спонукають до самостійного вибору; орієнтація навчально-виховного процесу на розвиток індивідуальної творчості кожного зі студентів; збагачення (ампліфікація) змісту, форм і методів навчальної та позанавчальної діяльності, які забезпечують самореалізацію особистості; формування емоційно комфортного середовища в процесі партнерського спілкування викладача й студента, яке стимулює вияв суб’єктної активності ; гуманізація педагогічного процесу на основі принципів діалогізації, проблематизації, персоналізації та індивідуалізації мають стати головними умовами, що забезпечуватимуть становлення внутрішньої свободи особистості майбутнього вчителя як запоруки його якісної професійної діяльності.