Geum.ru

Уклад.: Б. В. Новіков, І.І

Вид материалаДокументы

Содержание


Проблеми сучасної вищої освіти
Историческое обоснование роли университетов в европейском социально-культурном пространстве
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33
цінність історичних знань з нових поглядів на філософію історії не лише як теорію історичного пізнання, а й різновид філософського знання, розмежовуючи психологічний та філософський підходи [1, 146-147]. Філософія історії (і в цьому її принципова нередукованість до історичної науки) фокусує увагу не на чистому об’єкті як такому, а саме на різноманітних виявах, взаємовідношеннях і взаємозв’язках об’єкта і суб’єкта [1, 113-114]. Актуалізація ролі суб’єкта, соціально-історичні і психологічні характеристики якого визначають відповідні структурно-функціональні і динамічні особливості об’єкта пізнання [5, 768] як реально-життєвого світу, констатують науково-практичне, методологічне значення такого переосмислення. Ефективність механізму навчання і виховання тут визначає не лише гносеологічне предметно-об’єктне спостереження і нормативно-професійна дія, а й розуміння сутності техніки за філософською рефлексією – оцінюванням результатів технічної діяльності; усвідомлення за психологічним переживанням суб’єктної історичності – особистої відповідальності перед буттям, життям.

Гуманістична спрямованість змісту виявляється як зняття суб’єкт-об’єктної опозиції всередині когнітивної (пізнавальної) процедури за принципом історицизму [6, 765]. Фактично мова йде про різновиди історії як галузі знань про минуле в плані розмежування об’єкта і предмета філософсько-історичного вивчення [1, 100].

Відтворення об’єкт-суб’єктної близькості в процесі навчання і виховання засобами історичного пізнання – актуальна головна проблема освіти – позначає сутність дослідницьких дій як виявлення і реалізацію світоглядно-методологічних, дидактичних, праксіологічних, аксіологічних (духовно-моральних) функцій історичних знань за теоретичним усвідомленням ідеї єдності історичного буття та історичного пізнання, методологічної орієнтації на одиничне, особливе, специфічне в історії, методологічних можливостей не лише загальної філософії, а й філософії історії.

Така сучасна постнекласична методологія історії, є чітко вираженою синергійною, поліваріантною, сценарною, плюралістичною, нелінійною [3, 244], але на жаль, не знаходить порозуміння серед освітян-практиків.

Складною проблемою є реалізація методології міждисциплінарності [4] та вирішення суперечності між історизацією педагогічного процесу (творчістю, що презентує культурно-історичну цінність) та базовим знанням за професією (нормативністю професійно-діяльнісного аспекту проектування, організації структури базових знань).

У плані гуманізації і гуманітаризації освітнього процесу головним виявляється метод історичної епістемології. Його пріоритетність грунтується не на образі знання, а історико-культурній картині світу. Перша концептуальна модель (структура базового знання) обирається поза епістемологічним сценарієм і модифікується в ознаках історичності. На стадії відкриття історична епістемологія заохочує позафілософські і позаепістемологічні ресурси, на стадії обгрунтування критикує і добирає їх із позицій філософської рефлексії. Вона не ревізує принцип історизму, а по-іншому його використовує. Тут ідея лінійної спрямованості, орієнтованої мінливості змикається з уявою культурної відносності і репрезентативністю абстрактного. Принцип додатковості нівелює принцип реалізму в його всеохоплюючому варіанті. Історичні і соціологічні приклади не стільки підтверджують або ілюструють теорію пізнання, скільки “показують” безліч типів і форм знання, що створюють реальний процес пізнання [3, 7-17].

Література:

  1. Бойченко І. В. Філософія історії: Підручник. – К.: Знання, 2000. – 723 с.
  2. Іванців Л. Г. Викладання історії техніки як успадкування досвіду минулого // Історія української науки на межі тисячоліть: 36 наук. праць / Відп. ред. О.Я. Пилипчук. – Вип. 12. – К., 2003. – 245 с.
  3. Касавин И.Т. Традиции и интерпретации: фрагменты исторической эпистемологии. – М., СПб.: Изд. РХГИ, 2000. – 320 с.
  4. Ленк Ганс. Междисциплинарность, схемная интерпретация и практика // Науковедение. – 2000. – № 3. – С. 168 -180.
  5. Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицианов. – Мн.: Изд. В. М. Скакун, 1998. – 896 с. – С. 288-289.
  6. Философский энциклопедический словарь / Сост. Е. Ф. Губский и др. – М.: ИНФРА, 1999. – 576 с.



Ільїна Г.В. (м. Київ)

Постмодернізм: творчість „спалених полотен”

Перехід від культури до посткультури став відповіддю і у той же час стимулом для створення нових вимірів реальності, у якій домінує сприйняття дійсності як гри, як культивації нестандартності погляду на стандартні ситуації. Основна ставка у новому світорозумінні робиться на можливість творчого мислення. У силу цього творчість знову стає проблемою.

Рецепція проблеми творчості у постмодернізмі виникає у період, коли людина починає «губитися» в новій дійсності, яка на фоні кризи раціоналізму вимагає пристосування до себе її світогляду. Постмодернізм пропонує переосмислення проблеми творчості. На думку його видатних представників, вже неможливо сказати нічого нового про неї. А тому можна спробувати зламати інструмент висловлювання – мову, – щоб взагалі вже нічого не можна було сказати. Так мова стає тим, чим раніше був світ в цілому. Внаслідок такої позиції виникла ситуація, коли мистецтво дійшло до „дірки в полотні, до спаленого полотна, до чистої сторінки”. Література почала сприймати себе не як відображення дійсності чи мімезис, а як текст у ряді інших текстів, як те, що вимагає аналізу і співставлення з іншими текстами. Зміщення акценту від автора тексту до фігури читача (що мала місце в 60-х рр. ХХ ст. і продовжується до сьогодні) ознаменувала зміну інтерпретативних парадигм у західному філософуванні, літературознавстві, а також естетиці, семіопрагматиці та кінотеорії. Адресат тексту як повноправний член мовленнєвого акту згодом починає означати кризу структуралізму і перехід до постструктуралізму як нової парадигми текстового аналізу.

Творчість у концептах постмодернізму передбачає базове співвідношення „автор-реципієнт”, що знаходить своє відображення, зокрема, у роботах Р.Барта. Значення „Автора”, – на його думку, – пов′язане, перш за все, з культом картезіанського самоусвідомлюючого суб′єкта і в цілому є анахронізмом, успадкованим від Нового часу. „Автор” досі є основним у свідомості як літераторів, так і читача. Але у самому письмі знищується будь-яке поняття „про голос, про джерело”. Письмо – це та область невизначеності, де втрачається суб′єктивність і перш за все знищується тілесна тотожність того, хто пише.

Подібні тенденції філософського осмислення тексту займали вагоме місце у літературі ще до виникнення постмодернізму. Х.Л.Борхес вважав, що критик, перекладач, читач – співучасники процедур процесу літературної творчості поряд з письменниками. Аспекти, в яких ми розглядаємо той чи інший текст, задаються нашою співтворчістю, бо смисли та інтерпретації, що з′являються у нас під час читання, зовсім не ідентичні потаємним думкам автора. Сприйняття тексту залежить від того, як він декодується у „можливих світах” індивідуальних і колективних сприйнятть, уявлень і реконструкцій. Проходячи через читача, текст здатен набувати найнеочікуваніші та раніше неочевидні інтерпретації, змісти та асоціації, які ніколи не повторюються. А тому письменник створює своїх попередників – кожен хронологічно наступний твір зумовлює нове прочитання попередніх. Автор не знає, що він пише, твір виходить за межі його намірів.

Постмодерністська парадигма приносить не лише інтерпретації. Епоха Постмодерну є, по суті, продовженням започаткованого ірраціоналістами ХІХ ст. пошуку свободи від стереотипів, заданих наявною традицією. Боротьба за руйнування полотна, книги, класики стала своєрідним протестом проти „маленької людини”(у розумінні Ф.Ніцше). Якщо раніше йшла мова про відчуження від людини реальності, речей, творчості, то тепер, навпаки, людина розриває звичну реальність і намагається вийти за її межі. Іде боротьба з найбільш глибинними стереотипами: навіть шлях „народження-життя-смерть” вже не приймається.

У свій час модерністи надзвичайно ускладнили відношення між автором і його персонажами. Сюрреалісти проголосили можливість не тільки автоматичного письма, але й письма безособового, групового. Постмодерністи сподівалися, що зможуть зробити свій внесок у справу „десакралізації Автора”, зазначаючи: „народження читача доводиться оплачувати смертю автора” (Р.Барт). Сприйняття створеного проголошується особливим креативним актом, а тому здобутком постмодернізму можна вважати нову роль реципієнта у процесі творчості.


Іпатов Е.Ф. (м. Київ)

ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Ключовими моментами сучасного процесу перетворення вищої освіти є конструювання нових технологій навчальної діяльності, які найбільш відповідають потребам інформаційного суспільства. Їх вибір залежить від загального розуміння самого процесу пізнання. Зміна його концептів неминуче веде як до реформування самої системи освіти, так і до трансформування ролі викладача в ній.

Зміст навчального курсу, методи викладання, принципи оцінки, форми забезпечення ресурсами – все це різні боки організації навчального процесу. Вибір її стратегії залежить від того, в який бік робиться акцент – на навчання або викладання навчальної дисципліни.

При акценті на викладання увага концентрується на кількості та якості ресурсів, що використовуються у навчальному процесі, зокрема, на обсязі навчального матеріалу, часі, що надається на конкретний курс. Через це існує переконання, що для поліпшення навчання необхідно збільшення аудиторних часів. При такому підході схема навчального процесу містить: викладач надає інформацію, студент сприймає і репродукує її на заліку або іспиту.

Ця найбільш традиційна модель навчання орієнтована на пасивне сприйняття і накопичення інформації студентом та центрованість на викладачі. При такому підході студент, засвоюючи готову картину світу, позбавлений самостійного конструювання змістової реальності. Авторитарність навчального процесу призводить до формування особистості, нездатної вирішувати проблеми поза межами ВУЗької професійної підготовки. Проте у навчальному процесі важливим є не лише об’єм отриманої студентом інформації, але й ступінь її осмислення і використання.

Зовсім інша модель організації – центрування не на викладачі, а на студенті, в ній на перший план виводиться функція навчання. Така модель найбільш відповідає вимогам часу, вона сприяє активізації студентів, виробленню у них креативного мислення, навичок самостійної роботи та ін.

Сучасні інформаційні технології значно розширили горизонти пізнання, але перед студентом встала серйозна проблема: із безмежного інформаційного поля вибрати матеріал відповідно до конкретної мети і завдання, систематизувати його, проаналізувати альтернативні підходи до проблеми та визначити власну думку.

У світлі сказаного метою навчальної діяльності є: формування у студентів навичок критичного мислення; прищеплення студентам уміння самостійно вирішувати проблеми, що виникають в процесі навчання та практичної діяльності; стимулювання їхніх дослідницьких та комунікативних навичок.

Сучасна стратегія навчання спрямована на подолання традиційного розриву між аудиторною і практичною діяльністю студентів. Акцент робиться на аналітичній діяльності студентів, на рішенні у конкретному контексті практичних проблем з урахуванням їхнього індивідуального досвіду та індивідуальних здібностей.

Це потребує зміни способу подання знання: із форми трансляції інформації він трансформується у спосіб вирішення конкретних проблем. Слід орієнтувати студентів на дослідницькі принципи, концентрувати увагу не лиши на навчальному предметі, але й на діалогічному характері взаємодії зі студентами. Мета діалогу в тому, щоб студент міг оцінити різні моделі вирішення проблеми. Такий підхід потребує від нього активної позиції у процесі навчання. Перспективним з цієї точки зору є навчання на основі коллаборативного (співробітницького) методу, коли створюються тимчасові групи для спільного вирішення певного завдання.

Отже, сучасні навчальні технології вимагають від викладачів: чіткого планування аудиторних і самостійних форм навчання; використання активних форм і різноманітних стилів навчання; залучення студентів у науково-дослідницьку діяльність; інтегрування знань та умінь із різних галузей науки.


Ковригін М.М. (м. Київ)

Креатив – як сучасний процес творення реклами

Одну з головних ролей у сучасному інформаційному просторі відіграють технології впливу на людську свідомість і побудови масових комунікацій. Ці технології реалізуються в багатьох сферах діяльності, що працюють з інформацією, наприклад, у маркетингу, рекламі, PR, а також в освіті. Для сучасного освітнього простору особливо актуальною є розробка, впровадження і застосування творчих (креативних) технологій, як організованого, структурованого процесу впливу на людську свідомість. Найбільший розвиток і найвищий рівень креативні технології досягли у сфері реклами. Саме з цієї сфери людської діяльності в нашу мову надійшло таке поняття як «креатив».

Креатив – латинський термін, що перекладається як «творчість» або «створення з нічого». Багато хто вважає, що творчість і креатив слова синоніми, але це не так.

Творчість – це діяльність, що породжує щось якісно нове, котре ніколи раніше не існувало. Діяльність може виступати як творчість у будь-якій сфері: науковій, виробничо-технічній, художній, політичній і т.д. – там, де створюється, відкривається, винаходиться щось нове. Креатив – це своєрідна комерційна творчість, із заздалегідь заданими параметрами, рамками і визначеними критеріями оцінки. Творчий процес ґрунтується на натхненні автора, його здібностях, традиціях, що наслідує автор. Якщо ж говорити про креативний процес, то головною його складовою стає прагматичний елемент, тобто чітке розуміння, навіщо потрібно щось створювати, для кого потрібно щось створювати, як потрібно щось створювати і, власне, що саме потрібно створювати. Творчість завжди первинна і фундаментальна. Однак у креативному продукті вона підпорядковується прагматичній меті, жорстко обумовлена, і стандартизована. Креатив поза творчістю неможливий. Креативний процес – це тільки технологія організації творчості. Креатив у рекламі – це специфічні й оригінальні художні, технічні і психологічні прийоми, що використовуються з метою формування і стимулювання попиту і продаж. Продукт рекламного креативу є посередником у спілкуванні між товаровиробником і споживачами його товарів.

Коперсак К.В. (м. Київ)

Болонський процес – фенломен крос-культурної комунікації сучасного Європейського освітнього простору

Співвідношення, взаємовплив, взаємозалжність та кореляція національних європейських культур та корпоративної культури Болонського процесу є відображенням формування нових різновидів крос-культурних комунікацій Європейської співдружності. Слід зазначити, що, коли йдеться про корпоративну культуру Болонського процесу, мається на увазі не тільки системний підхід до аналізу Болонського процесу як явища. Перш за все слід зазначити, що це система нового стилю формування матерільних і духовних цінностей, та притаманних тільки йому проявів, що взаємодіють між собою та характеризують його індивідуальність і мають відображення в різноманітних сферах життя суспільства. Болонський процес – це процес саме культуротворчий, який інтегрує в собі особливості національних освітніх культур, певну уніфікацію освітнього процесу, але, в той же час, не пригнічує розвиток і усвідомлення національної самосвідомості молодого покоління тих країн, в яких він реалізується.

Дослідження особливостей формування освітніх культур окремих країн Європи підштовхують до нової постановки проблеми – міри кореляції національних європейських культур і корпоративної культури Болонського процесу та їх взаємообумовленості. В рамках вирішення даної проблеми можна виділити два підходи. Перший з них висвітлює відносну автономність та незалежність корпоративної культури Болонського процесу від національних культур європейських країн. Другий же, який, в свою чергу, є більш визнаним та розповсюдженим, навпаки, відстоює, з одного боку, взаємозв’язок та взаємообумовленість вказаних культур, з іншої ж, підкреслює домінуючу роль в даному континуумі національної культури.

Можна зробити висновок, що ефективні крос-культурні комунікації в інтеграційних процесах формування сучасного інституту вищої школи в Європі означають спільне з представниками інших культур формування освітнього процесу, яке базується на визнанні та повазі крос-культурних відмінностей і вибудовуванні спільно розділяємої системи цінностей, цілей та методів для всіх учасників Болонського процесу. Якщо намагатись дати характеристику саме Європейському різновиду сучасної крос-культурної комунікації, то він, на нашу думку, базується на відкритості національних культур, готовності до взаємодії та ініціюванні контактів, де вітаються інновації та досягнення інших культур і цінується саме багатогранність та необмеженість у спільному, нерозмежованому взаємодоповнюючому розвитку.


Костромина А.М. (г. Киев)

ИСТОРИЧЕСКОЕ ОБОСНОВАНИЕ РОЛИ УНИВЕРСИТЕТОВ В ЕВРОПЕЙСКОМ СОЦИАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМ ПРОСТРАНСТВЕ

Современные процессы интеграции в сфере образования имеют глубокие исторические корни. Через всю европейскую историю красной нитью проходит цивилизационная и интегративная роль учреждений образования, начиная от традиций латинской школы и до современных университетов.

Университеты возникают в Западной Европе в 11-13 веках и, по мнению большинства исследователей, являются порождениями городской культуры. Средневековые города были средоточием власти политической, религиозной, единственным местом, где были монументальные постройки, где были собраны основные сокровища. Город-это экономический центр, центр торговли и ремесла. Только город с его духом свободы, идеей самоуправления и горизонтального структурирования общества в отличии от феодальной вертикальной иерархии, смог создать идею университета.

Название “университет” или корпорация обозначало сообщество учителей и учеников. Это была корпорация людей интеллектуального труда. Учеба и преподавание становятся ремеслом, наряду с другими, существовавшими в городе. Студенты, магистры, доктора-это люди, принадлежащие к одной профессиональной группе.

Университеты выразили стремление к единству, которое так характерно для раннего и начала зрелого Средневековья. На фоне установившегося после распада Римской империи, разнообразия наций, варварских языков, университетское образование становится объединяющим началом, демонстрируя единство западноевропейской культуры. И это единство достигается прежде всего с помощью латыни. Латынь обеспечила связь Античности и Средневековья, несмотря на то, что это был своего рода сакральный язык.

В университетах сложилась следующая система факультетов: низший – начальный и необходимый для всех – это факультет свободных искусств (теперь философский) и 3-х высших – богословский, юридический и медицинский. Такое деление, по мнению К. Ясперса, было не случайно, ибо оно соответствовало практической деятельности: жизни в гармонии с Богом; жизни в обществе и в государстве на основе закона и заботе о физической природе человека.

Университеты обеспечивали распространение письменной культуры, способствовали превращению книги из сокровища в инструмент познания. В процессе их развития складываются предпосылки для установления взаимосвязи между дисциплинами гуманитарными и техническими, между теорией и практикой. Они обеспечивали сохранность и передачу культурной традиции, системы представлений о мире и человеке.

В условиях современного общества ни одна из сложившихся моделей образования не соответствует полностью предъявляемым к высшей школе требованиям. Возникла необходимость изменить не только задачи классического университета, но и саму систему академических ценностей. Как сохранить дух университета с его свободой науки, сформировавшейся системой профессионального образования и научно-исследовательской деятельностью. Сейчас высшие учебные заведения поставлены перед необходимостью коммерциализации процесса обучения и это, зачастую, ведет к девальвации академических ценностей. Если исследования, то прикладные, если специальности, то только пользующиеся сегодня спросом на рынке труда.

Приступая к реформе системы образования в Украине, нужно помнить, что это именно она формирует социокультурные, общественно-политические реалии нашего общества, она обеспечивает сохранение и передачу культурного наследия. И основная задача, интегрируясь в европейское сообщество, приобщаясь к европейским традициям, и в сфере образования также, не утратить свою культурную идентичность, сохранить все то лучшее, что создано отечественной высшей школой.


Кривцова О (м. Київ)

Глобалізація рекламної комунікації

Нова українська освітня стратегія віддзеркалює динаміку культуротворчих процесів, що пов’язані з сучасним станом українського суспільства. Глобалізація є процесом інтеграції окремих етнічних культур в єдину світову культуру, основою якої є розвиток транспортних засобів, економічних зв’язків і засобів комунікації. Початок XXI століття це час тотальної комунікації, коли відбувається перетворення комунікації на певну глобальну сутність і з’являються потужні комунікаційні потоки, які надзвичайно швидко змінюють навколишній світ і свідомість людини. В рекламній комунікації глобалізація виражається у розширенні культурних контактів, запозичуванні культурних цінностей та міграції людей з однієї культури в іншу.

Рекламу досліджували з точки зору різних аспектів, зокрема, філософського, соціального, гендерного, правового і комунікативного, але комунікативний аспект можна вважати одним з головних, оскільки саме він розкриває специфіку реклами як однієї з форм інформаційної культури.

Рекламу розуміють як спеціальну форму комунікацій, спрямовану на спонукання людей до певної, підпорядкованої цілям маркетингу поведінки. Реклама – це спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі і в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання зиску. Рекламна комунікація – це процес переказу повідомлення, заснований на загальновизнаних поняттях і обумовлений змістом і соціальним оточенням. Рекламна комунікація має особливості, на які треба звернути увагу, вона є явищем процесуальним і тому, як будь-який процес, рекламна комунікація відбувається в становленні від початкової стадії до досягнення результату. Ядром рекламної комунікації є комунікаційна подія, в якій задіяні конкретні учасники, що виконують ролі у режимі реального часу.

Таким чином, реклама представляє собою одну з форм комунікації і є частиною культури сучасного інформаційного суспільства. Рекламні комунікації можуть стати, з одного боку, інструментом збереження традиції і спадкоємності культури всередині країни, а з іншого – ефективно функціонувати в транскультурному просторі. Реклама стає необхідною формою комунікації, що сприяє переведенню якості товарів, послуг та ідей на мову потреб і запитів споживачів. Рекламна комунікація несе в собі потужний творчий елемент, і цей творчий елемент має важливе значення в сфері культури, без нього неможливий повноцінний розвиток і збагачення змістового потенціалу людства.