Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материала

Документы

Содержание 3. Дніпропетровщина у др. пол. 1960-х-80-х роках

Подобный материал:

• Урок літератури рідного краю для 10 класу Тема: «Образ рідного села Валер’янівки, 154.89kb.
• Історія рідного краю, 1340.61kb.
• Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
• Конкурс знавців рідного краю «Моя Мала Батьківщина», 131.44kb.
• Умови всеукраїнської історико-географічної експедиції, 286.49kb.
• План І. Історія відкриття музею II. Музейна експозиція Розділ Військова історія краю, 107.17kb.
• 645-річчю села Хащувате присвячується, 1291.82kb.
• Позакласний захід, 391.82kb.
• Тема: Природа наш спільний дім, 93.96kb.
• Багрянцем покрила у лузі калину, 94.37kb.

Соціальна сфера. Зовнішньою ознакою змін після похорон Сталіна стало те, що ім’я „великого вождя” водночас зникло з назв населених пунктів, районів, колгоспів, площ, вулиць. Були зняті пам’ятники все-могут-ньому керманичу, яких в області нараховувалося кілька сотень.

Відносне потепління політичного клімату після смерті Сталіна призупинило вакханалію безза­коння та свавілля, розпочавши довго-очікуваний процес реабілітації безвинних жертв сталінізму. Але лі-бералізація була відносною. Як і раніше, будь-яка критика дій влади вважалася „ворожими випадами”. Нерідко замість ув’язнення обме-жувалися „профілактичними бесідами” та „виховною роботою”. Так, кілька студентів фізико-технічного факультету ДДУ за прослу-ховування передач закордонних радіостанцій і переказ змісту почу-того товаришам були вигнані з університету. Аналогічні виховні заходи були застосовані до студентів інших інститутів.

Попри все, реформи М.С. Хрущова хоча й не виправдали пов’язані з ними сподівання, але закладена в них демократизація сприяла покращенню економічного життя.

У 1956-1958 рр. в області було введено в експлуатацію понад 1,3 млн кв. м житла. Тільки у Дніпропетровську з сер. 1950-х рр. до 1964 р. житловий фонд збільшився у 2 р., сягнувши 5 млн. кв. м.

Щоб вирішити житлову проблему в області був запроваджений індустріально-поточний великопанельний метод будівництва, при якому застосовувався збірний залізобетон замість традиційної цег-ли. Одним із перших в країні засвоїв виробництво типових п’яти-поверхових будинків домобудівні комбінати №№ 1, 2. Вагомий вне-сок у розбудову обласного центру зробили трест „Дніпроміськбуд”, металургійні з-ди ім. Петровського, ім. К.Лібкнехта, „Південмаш” і шинний з-д. У 1957 р. почалася газифікація промислових та кому-наль­них підприємств, установ і квартир у Дніпропетровську, Криво-му Розі, Дніпродзержинську.

З кожним роком в області розширювалася мережа закладів охорони здоров’я. Їх кількість з 1950 р. по 1964 р. збільшилася май-же на 100 лікарень (171 проти 265), а число ліжок у них – більше, ніж удвічі. Значна увага приділялася розвитку освіти. У 1964/1965 навчальному році на Дніпропетровщині було 1646 шкіл, в яких навчалося майже 470 тис учнів і працювало 25,5 тис вчителів. У тому ж році в 11 вищих навчальних закладах області здобували освіту понад 65 тис студентів, а у 63 технікумах – майже 76 тис.

Сільське господарство краю відроджувалося значно повільні-ше, ніж промисловость. Так, у 1953 р. колгоспами і радгоспами ос-воєння посівної площі було відновлено у порівнянні з 1940 р. майже на 98 %, проте виробництво зернових відставало на 17,6 %. Урожай-ність зернових складала 13,7 ц з га, що також було нижчим на 1,1 ц за довоєнні показники. Особливо низькі врожаї збирали в Апосто-лівському, Верхньодніпровському, Межівському, Петриківському та Петропавлівському районах. Відставали господарства області й у вирощуванні картоплі та овочів (відповідно у 2,5 і 2,2 рази).

Повністю відновилося тваринництво. Поголів’я корів, свиней, кіз, овець значно зросло та перевищувало показники 1940 р. Серед-ній удій молока на одну корову сягав 1 497 кг на рік, хоча у гос-подарствах Верхньодніпровського, Межівського, Петриківського та Царичанського районів ці показники були значно меншими.

Масштабні зміни потягнуло за собою будівництво у 1950-1955 рр. Каховської ГЕС. Під час заповнення водосховища безслідно зникли унікальні природні масиви, першими з яких стали знамениті Дніпровські плавні. Каховське море затопило території Томаків-ської, Підпільненської, Микитинської, Базавлуцької та Чортомлиць-кої Запорозьких Січей, знищивши тим самим важливу частину пам’яток національної історії.

Спорудження Каховського гідровузла потребувало затоплення Кінських та Базавлуцьких плавнів, хоч вони й мали винятково важливе значення для сільського господарства регіону. У 1951 р. за колгоспами Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської областей була закріплена частина плавнів для випасання худоби, під сіножаті та як рілля: в Кінських плавнях – 35 140 га, у Базавлуцьких – 13 009 га. Ці площі забезпечували кормами 70 тис. голів худоби, а в посу-шливі роки в плавнях випасали близько 100 тис. голів. Спочатку проектування гідровузла під тиском громадськості плани захисту плавнів були складені, але їх неодноразово переглядали з метою зде-шевлення. Долю плавнів обговорювали кілька років, протягом яких час було втрачено. Внаслідок затоплення утворилося мілководдя на площі 70 тис. га. Були пропозиції обвалувати мілководну ділянку дамбою та збудувати насосну станцію, щоб зменшити шкоду від затоплення. Ці заходи могли б повернути в сільськогосподарський обіг більшу частину угідь, але вони так і залишилися на папері.

Досить гостро постали питання, пов’язані з переселенням, які вчасно не продумувалися, а сам механізм переселення часто зали-шався незрозумілим для населення. Мешканці сіл, що відселялися, згодні були оселятися навіть на островах, що утворювалися вгаслі-док затоплення, аби залишитися на старих місцях проживання. Так, жителі сіл Романкове і Аули Криничанського рай­ону у 1960 р. напи-сали листа Л.I. Брежнєву, в якому провели паралелі між кампанією переселення та війною: „Ми пережили війну, рани ще не загоїлися, але нас спіткає інша біда, ще страшніша, як, наприклад, у 1961 році село буде заливатися водою, а ми сидимо на місці. Скільки це принесе нам горя, нещасть”.

Відомий український кінорежисер О.П. Довженко свої вражен-ня від будівництва Каховської ГЕС втілив у кіноповісті „Поема про море”, де порушив проблеми взаємодії науково-технічної революції та людини, суперечливої єдності «вимог часу» та інтересів особис-тості, суспільного та індивідуального. За допомогою художніх засо-бів авторові вдалося показати драматизм ситуації, коли перед людь-ми постають усі принади цивілізації, але заради них їй треба відмо-витися від чогось надзвичайно дорогого.

Народ швидко відреагував на появу Каховського водосховища фольклором, який виступає найкращим проявом суспільної свідомо-сті і завжди оперативно відтворює реалії буття. Й до сьогодення в мові мешканців придніпровських сіл побутують прислів'я – „Кому Каховське море, а кому – горе”, „Збудували море людям на горе” та інші. У щоденнику О.П.Довженка є запис від 31 липня 1956 року: «...Згадую С.Н. та його дружину і слова „Нове наше море – нове наше горе”. Так народ говорить про море”.

Аналогічне становище спіткало населення області й у 1961 р., коли почало заповнюватися Дніпродзержинське водосховище. У зв’язку з цим були знесені околиці міста Верхньодніпровська, такі, як Чернече, Заріччя, частина вулиці Петровського – всього до 600 дворів. Водночас переселилися в інші місця і жителі придніпров-ських сіл Верхньодніпровського р-ну, які частково чи повністю мали зникнути під водами нового рукотворного моря.

Взагалі, період сер. 1950-х – поч. 1960-х рр. був надзвичайно бурхливим і різнобарвним від реформ та різноманітних перетворень як економічних, так і соціальних.

У 1955 р. партійне керівництво країни виступило з ініці­ативою збільшити виробництво продуктів тваринництва, організувавши шефську допомогу колгоспам та МТС з боку промислових підпри-ємств області. Наприклад, комунальники Дніпропетровська ремон-тували та електрифікували свиноводчеські ферми, встанавлювали вагони для підвозу кормів, здійснювали зрошення ланів. Підприєм-ства Дзержинського району Кривого Рогу лише за 1956 р. у під шеф-них колгоспах побудували 5 коровників, 6 те­лятників і свинарників, механізували 6 тваринницьких ферм, виконали різних робіт і пере-дали матеріалів на суму понад 2 млн крб. Взагалі, допомога сільгоспартілям та МТС обладнанням та будівними матеріалами бу-ла здійснена на суму майже 30 мільйонів карбованців, а колективи промислових підприємств лише Дніпропетровська шефствували у 1958 р. над 50 колгоспами області.

Загальновідомим сільськогосподарським проектом М.С. Хру-щова стала програма по освоєнню цілинних і перелогових земель у Казахстані. З Дніпропетровської області у 1954 р. понад 4 400 юна-ків і дівчат поїхали працювати на цілину. Трудящі Дніпропетров-ська направили у райони освоєння цілинних земель верстати, запас­ні частини до них, слюсарні та столярні інструменти, спортивний інвентар, бібліотеки на загальну суму 500 тисяч карбованців. Один із радгоспів Цілиноградської області, створений працею молодих представників обласного центру, був названий Дніпро­петровським.

Сільське господарство області наприкінці 50-х років досягло певних успіхів. Майже всі колгоспи у 1957 р. перевиконали плани валового збору зерна, здавши державі понад 65 млн. пудів хліба. Колгоспи Васильківського, Дніпропетровського, Магдалинівського, Новомосковського, Перещепинського та Солонянського районів зі-брали пшениці по 20-23 центнери з гектара, радгоспи „Нижньодніп-ровський” і „Червоноармієць” – по 23-26 центнерів з гектара. Най-кращих результатів виробництва м’яса добилися колгоспи Котов-ського, Магдалинівського, Покровського та Царичанського р-нів.

За досягнення значних успіхів у підвищенні врожайності зер-нових і технічних культур, продуктивності тваринництва 26 лютого 1958 р. Дніпропетровська область була нагороджена орденом Лені-на. Звання Героя Соціалістичної Праці було присвоєно 19 передови-кам сільського господарства області. Комбайнер Новомосковської МТС Г.I. Байда вдруге був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Наступна реформа у сільському господарстві стосувалася мА-шинно-тракторних станцій (МТС), які забезпечували колгоспи тех.-нікою. На момент реорганізації МТС в області було 7 433 трактори, 3 604 зернові комбайни та багато ін. техніки. Переважна більшість колгоспів мала змогу купити цю техніку і розрахуватися за неї вже у 1958 р. На кінець 1958 р. в області нараховувалося 29 РТС і 448 кол-госпів, яким належали 14,8 ти­с. тракторів, 4,5 тис. комбайнів, 6,8 тис. вантажівок та багато іншої техніки. У 1964 р. господарства об-ласті одержали близько 1 200 тракторів, 770 зернових і спеціальних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки.

У 1958 р. в краї врожай зернових культур досяг 22 ц з га проти 13,7 ц у 1953 р., а виробництво м’яса збільшилося у 1,3 рази, молока у 2,4 рази. У тому ж році загальні грошові доходи колгоспів зросли у 2,6 рази та склали 2 млрд 248 млн крб у порівнянні з 1953 р.

Під час візиту до США у 1959 році М.С. Хрущов дійшов висновку про необхідність разповсюдження посівів кукурудзи. Цікаво, що головний науковий центр по розгортанню „кукурудзної епохи – Всесоюзний інститут кукурудзи – був розташований у Дніпропетровську.

В області посівна площа під кукурудзу щорічно зростала, але відведення під „дивокультуру” майже половини загальної посівної площі краю себе не виправдали. Так, у 1963 р., коли посівна площа під кукурудзу сягала найбільшої відмітки (41,7 %) урожайність, навпаки, була найменшою (15 ц з гектара). В тому ж році посівні площі під пшеницю скоротилися у порівнянні з 1953 р. більше, ніж у 5 разів, а врожайність впала до нижчих показників. Проте, невпинно зростали лише обсяги державних закупівель худоби, птиці, молока та яєць.

Аналізуючи період 1950-х – першої половини 60-х рр., можна констатувати, що сільське господарство Дніпропетровщини, як і країни в цілому, здійснило крок уперед, але командно-адміністра-тивна колгоспно-радгоспна система не змогла належним чином сти-мулювати працю трудівників села, помітно підвищити рівень сільсь-когосподарського виробництва.

3. Дніпропетровщина у др. пол. 1960-х-80-х роках

Промисловість. Нове партійно-державне керівництво країни на чолі з Л.І. Брежнєвим у 1965 р. пішло на проведення господарсь-кої реформи, яка була однією зі спроб вивести економіку з кризи.

Першим в області на нову систему господарювання з квітня 1966 р. був переведений Дніпропетровський шинний завод. Вже у січні 1968 р. Державна атестаційна комісія з якості промислової продукції присвоїла Знак якості пневматичним шинам, які виготов-лялися для тракторів „Беларусь” та інших машин. У 1966-1970 рр. обсяг виробництва на підприємстві збільшився в 1,7 рази, продук-тивність праці – на 43 %, а заробітна плата підвищилася на 25 %.

У 1966 р. на нову систему планування й економічного стиму-лювання в області перейшло 6 підприємств, у 1967 р. – 97, а в 1968 – 372. Колективи підприємств, що були переведені на но­ві методи господарювання, значно перевиконували плани продуктивності пра-ці. За офіційними даними, у 1971 р. у Дніпропетровську виготов-лялося 95 % продукції на підприємствах, які працювали у нових умовах господарювання, що сприяло поліпшенню їх економічних показників, вдосконаленню організації праці, запровадженню у виробництво нової техніки та прогресивної технології.

Невдовзі економічна реформа почала гальмуватися, стало зрозуміло, що економічне реформування неможли­ве без політичних змін, без демократизації органів влади і управління, без реального державного сувереніте­ту республік.

Попри невдалу економічну реформу, промисловість Дніпро-петровщини поступово нарощувала свій потенціал. У 60-80-х рр. область була, перш за все, краєм металу, машин, енергетики, хімії, але вирішальна роль у промисловості належала чорній металургії. У цілому, у Дніпропетровській області загальний обсяг промислового виробництва зріс на 46,3 %, а продуктивність праці збільшилась на 28,3 %. Такі темпи розвитку не залишилися поза увагою керівництва країни, і 23 листопада 1970 р. область була нагороджена другим орденом Ле­ніна за успіхи у розвитку галузей важ­кої промисловості.

За роки 8 п’ятирічки (1966-1970 рр.) було введено в дію понад 200 великих підприємств, цехів та виробництв. Серед них Інгулець-кий ГЗК, фабрика по виробництву залізо­рудних окатишів, доменна піч № 8 на „Криворіжсталі”, потужні конвертори, коксові батареї та шахти у Кривбасі і За­хідному Донбасі, Нікопольський завод ферро-сплавів, Дніпропетровська трикотажна фабрика (нині – фірма „Дніп-рянка”), хлібозавод у районному центрі Солоне. На шинному заводі була вве­дена в дію перша черга виробництва великога­баритних шин з обсягом 525 тис. штук на рік.

Завдання 9 п’ятирічки (1971-1975 рр.) робітники промислово-сті вико­нали достроково, ще на 12 грудня 1975 р. Обсяг виробни-цтва замість запланованих 19,8 % збільшився на 34 %, при цьому 91 % приросту обсягу виробництва було отримано за рахунок підви-щення продуктивності праці. Тільки у Дніпропетровську 33 підпри-ємства збільшили обсяг виробництва продукції, відзначеної Знаком якості, з 33,3 млн. крб у 1971 р. до 581,5 млн. крб. у 1975 р.

Увійшли до ладу найбільша у Західному Донбасі вугільна шахта № 20-23, збагачувальна фабрика в Орджонікідзе, у стислі тер-міни була проведена реконструкція першої черги колесопрокатного цеху з-ду ім. К.Лібкнехта, достроково освоєна проектна потужність другої черги Дні­пропетровського шинного заводу – виробництво великогабаритних шин. Були введені в дію Дніпропетровська фабрика головних уборів (нині — ВАТ „Елія”) та фа­брика штучного хутра в м. Жовті Води. За короткий час Верхньодніпровський машинобудівний завод, який у 1966 р. був перейменований у завод па­пероробного устаткування, впровадив у серійне виробництво близько 30 нових видів папероробних машин та агрегатів, ставши одним із лідерів СРСР у цій галузі машинобудування.

31 грудня 1974 р. на заводі „Криворіжсталь” відбувся пуск найбільшої у світі доменної печі № 9 обсягом 5 тис. куб. м, потуж­ністю 4 млн т чавуну. У 1975 р. на Дніпровському металургійному заводі ім. Дзержинського став до ладу унікальний прокатний стан „250” для виготовлення осей до залізничних вагонів. У тому ж році на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі ім. К.Лібкнехта збудовано трубний цех № 5 з унікальним станом „140” для випуску труб загального призначення, а також насосно-компресорних труб із загальним обсягом виробництва 210 ти­сяч тон на рік.

У цей період багатьма підприємствами були досягнуті міль-йонні рубежі. Так, на Дніпропетровському лакофарбовому заводі ім. Ломоносова була виготовлена мільйонна тон­на лакофарбової про-дукції, на Нікопольському заводі феросплавів виплавлена мільйон­на тонна феросплавів, а Дніпропетровський трубопрокатний завод ім. Ле­ніна випустив 10-мільйонну тонну труб.

Але не все виглядало так райдужно. Великою проблемою всієї радянської економіки, яка була налаштована на виконання плану, а не на задоволення потреб споживача, була проблема виготовлення низькоякісної продукції. Так, на взуттєвому об’єднанні в 1971 р. накопи­чилося майже 100 тис. пар взуття, від якого відмовлялися торговельні організації через його непривабливий вигляд. Щорічно надходили численні рекламації з приводу неякісного виготовлення на підприємствах краю холодильників, пилососів, радіоприймачів, телевізорів, одягу та іншої продукції. Багато втрачала економіка області від недбалої роботи металургів. Наприклад, за три роки (1971-1973) тільки металургійні підприємства Дніпропетровська виготовили 180 тис. тонн бракованої продукції, що дорівнювало вантажу 70 залізничних потягів.

3 метою вирішення цієї нагальної проблеми та підтримання підприємств, які за тих же умов виготовляли якісну продукцію, на початку 1970-х років уряд СРСР запровадив державний Знак якості. Рух за звання підприємств високої якості продукції широко розгор-нувся по всій країні і дав досить відчутні результати. Якщо у 1971 р. у Дніпропетровській області було всього 29 виробів зі Знаком якості, то вже у 1975 – понад 400. Серед них деякі профілі прокату і труб, шини, бурові станки, елек­тропотяги, трактори, комбайни.

У 1975 р. Дніпропетровський радіозавод майже три тисячі нових транзисторних приймачів „Восход-320” відправив до Англії. Закуповувалася ця продукція й іншими державами, зокрема Югосла-вією. Попитом користувалися телевізори „Весна”, виробництво яких стало основним на радіозаводі.

За роки 10 п’ятирічки (1976-1980 рр.) на Дніпропетровщині бу-ло створено виробниче швейне об’єднання „Славутич”, яке склада-лося з кількох швейних під­приємств, розташованих у Дніпропет-ровську, Новомосковську та Павлограді. У м. Кривий Ріг стала до ладу вовнопрядильна фабрика, а у Нікополі – перша черга прядиль-но-ниткової фабрики. Нікопольський завод феросплавів у 5 разів збільшив обсяг виробленої продукції, виплавивши у 1977 р. 5 млн т феросплавів.

За цей період обсяг промислового ви­робництва тільки на під-приємствах Дніпропетровська збільшився на 14,7 %, а продуктив-ність праці – понад 10 %. Питома вага продукції зі знаком якості в за­гальному обсязі виробленої продукції склала 27,1 %. За підсум-ками цього п’ятиріччя на долю підприємств обласного центру від загального обсягу продукції в республіці приходилося: сталі – 5,4 %, прокату – 9 %, труб – 28 %, бурякозби­ральних комбайнів – 62 %, телевізорів – 27,9 %, верхнього трикота­жу – 8,5 %. До речі, кон-структо­ри Дніпропетровського комбайнового заводу за розробку і впровадження у виробництво високопро­дуктивних машин РКС-6 і РКС-4 для збирання цукрового буряку стали лауреатами Державної премії СРСР.

Швидкими темпами розвивалися й інші галузі промисловості. Так, значно розширилася мережа шляхів сполучення як по області, так і у Дніпропетровську. У 1980 р. довжина трамвайних та тролей-бусних ліній в обласному центрі сягнула 340,7 км. Дніпропетров-ський об’єднаний авіазагін обслуговував 80 авіа­ліній – і місцевих, і всесоюзних. До складу Дніпропетровського залізничного вузла вхо-дило 16 станцій. У Дніпропетровську був введений в експлуатацію новий міст через Са­мару.

У наступній, 11 п’ятирічці (1981-1985 рр.), зберігали актуаль-ність питання інтенсифікації виробництва, покращення науково-тех-нічного і кадрового потенціалу. Для їх розв’язання з ініціативи коле-ктиву комбайнового заводу ім. Ворошилова у співдружності з вче­ними Дніпропетровського держуніверситету в місті та області по­чали проводити атестацію і раціоналізацію робочих місць, що дало відчутний економічний ефект. Цей досвід набув всесоюзного виз-нан­ня і поширення. Директор заводу О.О. Покуса був нагороджений зіркою Героя Соціалістичної Праці. Але метод не став панацеєю у вирішенні всіх техніко-економічних завдань, а на практиці його запровадження звелося до чергової пропагандистської кампанії.

У ці роки в Кривому Розі відкрився перший у республіці завод цементно-стружкових плит, було завершено будівництво другої чер-ги Криворізького Північного гірничо-збагачувального комбінату та стану „550” сортолистопрокатного цеху з-ду ім. Петровського. Ста-ли до ладу цех з виробництва каротину на Верхньодніпровському крохмале-патоковому комбінаті, скляний цех Дніпропетровського цегляного з-ду, киснево-конверторний цех на металургійному заводі ім. Дзержинського у Дніпродзержинську, дві виробничі лінії Оріль-ської птахофабрики, до речі, найбільшої в республіці (9,2 млн брой-лерів на рік – 12 тис. тон м’яса). На комбайновому з-ді ім. Вороши-лова була створена коренезбиральна машина РКС-6 та завершено будівництво головного конвеєра. У Дніпропетровську на шинному заводі освоєно випуск пер­шої безкамерної покришки для 120-тон-ного самоскида, що ви­тримувала 32-тонне навантаження, а на заводі „Продмаш” було освоєно випуск дробарок для комбікормових заводів.

Дніпропетровщина залишалася центром чорної металургії. Тільки в обласному центрі функціонувало 11 металургійних під-приємств, на яких працювало близько 45 тис. людей. У сер. 80-х рр. тут випускалося продукції на 1,4 млрд. крб., що становило близь­ко третини загального обсягу виробництва. Кожної хвилини на мета-лургійних підприємствах міста виплавлялося 4,3 т чавуну, 5,7 т сталі, виготовлялося 6,4 т про­кату, 3,5 т труб. Це був вагомий вне-сок у те, що за кількістю чавуну на душу населення Україна в 1985 році випередила всі країни світу, а за виробництвом сталі посіла третє місце.

Незважаючи на повільне зростання обсягів промислового виробництва в області, у 1981-1985 рр., як офіційно зазначалося, не вдалося досягти запланованих рубежів за окремими показниками в промисловості і, перш за все, в чорній металургії. Значними були втрати сировини, паливно-енергетичних ресурсів.

Значну і дедалі більшу роль в економічному розвитку регіону, починаючи з 1960-х рр., відігравали підприємства машинобуду-вання, серед яких на перше місце вийшов ко­лишній автозавод. З 1951 року – року пере­ведення до оборонного відомства – він став називатися підприємством № 586, а в 1966 році отримав звичну тепер для дніпропетровців назву – Південний машинобудівний з-д (ПМЗ). Розвитку заводу значною мірою сприяло спеціальне конят-рук­торське бюро „Південне” (до 1966 р. – ОКБ-380).

Наприкінці 1950-х рр. ПМЗ стає головним підприєм­ством за-гальносоюзного рівня з розробки ракетних комплексів, які стали ос-новою Ракет­них військ стратегічного призначення. Не дивно, що з 1959 р. по 1987 р. рішенням уряду Дніпропетровськ був закритий для вільного відвідування іноземними громадянами. „Південмаш”, ставши одним із найпотужніших підприємств у СРСР, перетворився на „державу в державі”, як його тоді називали дніпропетровці.

У 1966 р. нову назву – Павлоградський механічний завод – отримала філія „Південмашу” у Павлограді. Це місто ще з середини 50-х рр. стало не тільки центром Західного Донбасу з видобутку ву-гілля, а й потужним осередком оборонної промисловості, де розроб-лялися ракетні двигуни на твердому паливі. Пізніше серед виробів підприємства був перший ступінь балістичної ракети ВМФ підвод-ного базування, а справжнім тріумфом павлоградців стала 3-ступе-нева ракета СС-24 стаціонарного та залізничного базування.

Протягом чверті століття (1961-1986) директором ПМЗ був О.М. Макаров. Біля Палацу культури „Машинобудівник” по вул. Робочій був відкритий пам’ятник нашому славетному земляку. У листопаді 1982 року після смерті генсека КПРС Л.І. Брежнє­ва його ім’я було надано ПМЗ. Із здобуттям Україною незалежності з-д почав носити ім’я двічі Героя Со­ціалістичної Праці Олександра Максимовича Макарова. Колективом Конструкторського бюро „Південне” (КБП) близько 20 років керував видатний вчений, ака-демік М.К. Янгель. Після смерті Михайла Кузьмича Янгеля од-ній з вулиць Дніпропетровська, неподалік від КБП, присвоєно його ім'я.

Улітку 1966 р. на космодромі Байконур радянське керівництво продемонструвало пуски ракет президентові Франції генералу Шар-лю де Голлю, який був вражений силою та міццю стратегічних ракет Р-16 головного конструктора М.Янгеля. Президент Франції запитав Леоніда Бре­жнєва, чи націлені ракети на Париж? – і почув не дип-ломатичну відповідь генсека, що вони націлені на війська потенцій-них супротивни­ків СРСР. Наслідком цієї зустрічі голів двох держав став вихід Франції з усіх військово-політичних блоків, випровад-ження з її території усіх іноземних військ та ліквідація іноземних баз, передислокація штаб-квартири НАТО з Парижа у Брюссель.

14 жовтня 1969 р. з космодрому Капустін Яр ракетою-носієм був запущений перший апарат „Інтеркосмос-1”. З 25 автоматич­них апаратів, виведених на орбіту у СРСР за програмою „Інтеркосмос”, 22 були створені в КБ „Південне” і виготовлені на заводі „Південмаш”.

Першу янгелівську ракету Р-12, яка за всіма по­казниками знач-но перевер­шила все, що було створено в ракетній галузі до цього, прийняли на озброєння у 1959 р. Це була наймасовіша стратегічна ракета, яка про­стояла на бойовому чергу­ванні рекордний термін – понад 30 років. Саме ракети середньої даль­ності Р-12 та Р-14 за власної ініціативи Хрущова були таємно доставлені на Кубу у 1962 році для захи­сту революції на Острові Свободи від можливої амери-канської агресії. Коли американські літаки-розвідувальники виявили їх, світ знаходився на один крок від ракетно-ядерної війни, але тоді керівники США та СРСР змогли домовитися. Треба зазначити, що за всю історію жодна дніпропетровська ракета не брала участі у воєнних конфліктах, а лише підтримували режим мирного співісну-вання. Відповідальність пе­ред історією наштовхну­ла наших ракето-будівників у 60-ті роки на ідею використання знятих з бойового чер-гування ракет, які до цього відправлялися у ме­талобрухт. Передусім за все це була технічна політика здо­рового глузду: перетворю­вати ракетно-ядерну зброю на мирну техніку. Так наро­дилися надійні, економічні та ефективні носії „Космос”, „Інтеркосмос”, „Циклон-2”, „Циклон-3”, „Зеніт”.