Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

14. Священна війна

Зміст: Початок Великої Вітчизняної війни. Оборонні бої за Дніп-ропетровськ. Героїзм курсантів артучилища. Генерал Ю.Г. Пушкін. Боротьба жителів області проти фашистських за-гарбників під час окупації. Партизанська боротьба. Кому-ністичне та націоналістичне підпілля. М.І. Сташков. Г.П. Савченко. Битва за Дніпро. Звільнення краю. Відбудова.

Очікуванні результати:

Знання подій періоду окупації на території краю;
Вміння наводити приклади, факти щодо руху опору та парти-занської боротьби на території області;
Усвідомлення збитків, нанесених війною області;
Шанування пам’яті загиблих у роки війни

З перших днів війни населення Дніпропетровщини, як і всієї країни, піднялося на захист рідної землі. На 10 липня до військкома-тів надійшло 10 175 заяв із проханням зарахувати до армії, у т.ч. 6 373 від чоловіків, решта – від жінок. Понад 6 170 жінок-домогос-подарок стали до верстатів замість тих, хто пішов на фронт, 1 369 жінок сіли за кермо тракторів, 328 – комбайнів.

У перші тижні війни в області був сформований корпус з 5 ди-візій, котрий нараховував 50 тис. бійців. З понад 100 тис. осіб були створені загони народного ополчення. На початку липня було орга-нізовано 40 винищувальних батальйонів з чисельним складом у 6 641 ос. та 2 681 група сприяння цим батальонам, які налічували 29 104 ос. На будівництві оборонних споруд від села Кринички Кри-ничанського района по річці Базавлук до села Покровське Чкалов-ського району (Нікопольський район), а також на підступах до Дніпропетровська працювало понад 40 тис. місцевих жителів.

За ініціативою трудящих Дніпропетровського заводу ім. Леніна почався збір грошових заощаджень до фонду оборони. У лабораторіях Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту була створена запалююча суміш для боротьби з танками ворога. У котельно-зварю-вальному цеху заводу ім. К.Лібкнехта цілодобово ремонтувалися тан-ки, які доставлялися сюди прямо з поля бою і знову прямували на пе-редову після заварювання пробоїн.

9 липня 1941 року почалися перші нальоти ворожої авіації на Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Павлоград та інші міста області. Наслідком першого бомбардування обласного центру стало виведення з ладу на десять годин залізничного мосту через Дніпро, зруйнування десятків житлових будинків, ушкодження виробничих будівель, загибель 18 чоловік та поранення 24. З цього моменту усі заходи щодо евакуації і, взагалі життя міста проходили під нальотами ворожої авіації. Всього було евакуйовано залізничим транспортом 99 тисяч вагонів, з яких 20 тисяч – з обладнанням, 4,5 тисячі з металом, 17 тисяч із зерном.

Обладнання металургійних заводів Дніпродзержинська та Кри-вого Рогу, дніпропетровських заводів ім. Петровського та ім. Бабуш-кіна, Дніпровського електровозобудівного заводу було встановлене на Магнітогорському, Кузнецькому, Куйбишевському та ін. підприє-ствах. Гірники Криворіжжя працювали на шахтах Байкала та Благо-датненських рудниках, вчені області допомагали трудівникам Уралу і Карагандинського вугільного басейну вдосконалювати виробничі про-цеси шляхом впровадження своїх винаходів та технологій.

Завдяки самовідданості селян вдалося зберегти і вивезти сотні тонн зерна, м’яса, сала та інших продуктів сільського господарства. Попри всі труднощі, основні матеріальні цінності й кадри робітни-ків Дніпропетровщини було збережено.

На початок серпня 1941 року на фронті склалося досить важке становище. Через тяжкі втрати 6-ї та 12-ї радянських армій напрям Умань–Дніпропетровськ оголився. Його захищала Резервна (пізніше 6-а) армія на чолі з генерал-лейтенантом Н.Є. Чібісовим. Саме сюди й рушила 1-а танкова група ворога під командуванням генерала Клейста.

Вперше на територію області фашисти вдерлися 12 серпня, за-хопивши м. Верховцеве. Наступного дня, 13 серпня, ударні сили групи військ „Південь” під командуванням фельдмаршала Рунд-штедта ввійшли у П’ятихатки та Жовті Води, 15 серпня оволоділи Кривим Рогом та Верхньодніпровськом, 17-го вони вже були у Ні-кополі, Марганці, Апостолове.

19 серпня відбувся перший артилерійський обстріл обласного центру. У той же день 8-ї танкова дивізія полковника Ю.Г. Пушкіна в районі Сухачівки знищила 46 танків противника у „вогневому мішку”. Через кілька днів фашисти відновили наступ. У ніч з 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія мусила відійти на лівий берег Дніпра.

У своїх мемуарах командир 3-го моторизованого армійського корпусу Е. фон Макензен згадував: „Як стійко та завзято билися руські за кожну п’ядь землі – це блискуче висвітлило 19 серпня. Усюди посилився опір, з’явилися нові танкові з’єднання... руським вдалося... навіть досягти прориву – який все ж закінчився знищен-ням великої кількості танків противника (...54 танки), полоненням понад 2 000 руських та врешті-решт не мав ніякого значення.”

За мужність і відвагу, проявлені у боях із зігірбниками, полковнику Ю.Г. Пушкіну було присвоєно звання Героя Радянсь-кого Союзу. Він загинув у бою 11 березня 1944 р. і був похований у Дніпропетровську на меморіальному кладовищі на Жовтневій пло-щі. Мешканці міста засвідчили своє шанування генералу Ю.Г. Пуш-кіну, поставивши бойовий танк Т-34 на постамент на проспекті Карла Маркса у Дніпропетровську. У с. Новоіванівка Баштанського району Миколаївської області, місці його загибелі, споруджено монумент на честь героя.

Курсанти Дніпропетровського артилерійського училища всту-пили в бій о 9 годині ранку 20 серпня, як тільки противник розпочав артилерійський обстріл міста та мостів через Дніпро. Втрати були величезні: на 26 серпня з первинного особового складу захисників – 2 674 курсанта та 256 командирів – залишилися в живих 41 коман-дир та 927 курсантів. А до кінця вересня їх чисельність скоротилася до 150 осіб.

За мужність та героїзм при обороні міста звання Героя Радян-ського Союзу було присвоєно 16 курсантам. По вулиці Винокурова, там, де точилися бої, встановлено пам’ятник-меморіал. У Самарсь-кому районі Дніпропетровська одна з вулиць носить ім’я Віктора Скоробагатька, студента-гірника, який ставши курсантом, ціною власного життя захистив рідне місто від ворога у серпні 1941 р. Чимало захисників Дніпропетровська назавжди обессметрили свої імена. Це курсанти Ізотов і Малишенко, політрук Журкін та інших.

Саме в ці дні екіпаж бомбардирувальника І.Вдовенка 81-го авіаційного полку повторив подвиг капітана Гастелло, спрямувавши палаючий літак на понтонну переправу через Дніпро. Старшому з них було 22 роки. Посмертно льотчику І.Вдовенку і штурману М.Гомоненку присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а радист В.Карпов і стрілець М.Пулатов нагороджені орденами.

Дніпропетровський плацдарм влітку 1941 року був єдиним німецьким плацдармом на Дніпрі, як у Білорусії, так і в Україні, об-логу якого війська вермахта не змогли подолати, а відтак й розвива-ти подальший наступ без зовнішньої допомоги. Керували обороною командарм 6-ї армії генерал-майор Р.Я. Малиновський та начальник артилерії армії полковник І.Я. Жук.

У зведенні Радянського інформаційного бюро від 1 вересня 1941 р. повідомлялося, що в боях за Дніпропетровськ німці втратили 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових гармат, 10 бронема-шин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і кулеметів. Правда, жодного слова не було сказано про втрати радянських військ.

За даними генерала фон Макензена, трофеями лише його кор-пусу з 13 до 25 серпня стали 341 танк, 591 гармат, 50 літаків, 5 500 брутто-тонн потопленого на Дніпрі тоннажу торгових суден. Було захоплено в полон 33 248 захисників міста, тоді як самі загарбники втратили 373 вбитими, 8 зниклими без вісті, 1 347 пораненими.

У жовтні 1941 р. область повністю була окупована німецько-фашистськими загарбниками. Більшу частину захопила 1 танкова група під командуванням генерала Е. фон Клейста.

У районах, де діяли війська на чолі з нацистами-фанатиками, як Ф.Шернер чи В. фон Райхенау, окупаційний режим був найбільш жорстоким. Воєначальники Е. фон Манштейн та Г. фон Рундштедт, хоча відкрито не протистояли частинам СС у каральних акціях, але й не підтримували їх. Е. фон Клейст і В. фон Леєб не лише заборо-няли формуванням СС проводити карні заходи, а й засуджував їх. Так, фон Клейст у вересні 1942 р. зауважував: „Цей неозорий прос-тір пригнічує мене. А ці безчисленні людські орди! Якщо ми не пе-ретянемо їх на свій бік, то загинемо”.

З 15 листопада 1941 р. увійшла до складу рейхкомісаріату Ук-раїна, який складався з 6 генеральних округів – генералбецирків, се-ред яких „Дніпропетровськ”, що охоплював Дніпропетровську і частково Запорізьку області. Його площа становила майже 52,4 тис. кв. км із населенням понад 2,37 тис. осіб. Генеральний округ поді-лявся на крайзгебіти, тобто округи, до яких входили райони. Гене-ралбецирк Дніпропетровськ складався з 16 округів. У Рейхкоміса-ріаті Україна було 5 крайзгебітів „міського типу”, 2 з яких відноси-лися до генерального округу Дніпропетровськ. Це – Кривий Ріг та Дніпропетровськ. Управління здійснювали генеральний комісаріат, окружні гебітскомісаріати, штадтскомісаріати (у великих містах) та ортскомісаріати (у невеличких містечках). Персонал цих органів був німецьким, окрім нижчих посад. Генералкомісаром був Публіг, штадтскомісаром Дніпропетровська – Клостерман, Кривого Рога – спочатку Дюшон, а пізніше – Фаубель. Комісаріати передбачали від-діли – господарчий, заготівель і постачання, архівний, особового складу, житловий, харчування, культурної політики, науки і мисте-цтва, медичний, фінансовий, праці тощо.

Водночас існували органи місцевого управління – міські, ра-йонні, общинні (громадські) та сільські управи. Очолювали райони начальники райуправ, а громади – бургомістри, в кожному селі призначалися старости. Українська міська управа Дніпропетровська організувалася у вересні 1941 року і складалася з 35 відділів, управ-лінь і команд, в яких працювало 493 службовця. Очолював управу на посаді голови П.Т. Соколовський, секретарем був призначений Є.Г. Фабер. Структура районних і міських управ складалися з таких відділів: загального управління, поліцейський, транспортний, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, ветеринарний, фінансовий, будівельний, промисловий, пенсійний, постачання і забезпечення робочою силою, пропаганди. Робота сільських управ зводилася до управління територією і забезпечення окупантів продовольством та одягом. Крім того, вони були зобов’язані допомагати німецьким ка-ральним органам у розшуку радянських воїнів, офіцерів, партизанів і тих, хто їм допомогав. Місцева влада всіх рівнів діяла в умовах всебічного контролю та залежності з боку німецьких адміністратив-них і поліцейських органів.

На території області діяли контролюючі поліцейські та караль-ні органи. Серед них айнзацгрупи (оперативні групи) поліції безпе-ки і СД, розвідвідділи абверу (військова розвідка та контррозвідка), охоронна поліція, комендатури, жандармерія тощо. Була створена українська допоміжна поліція, в яку приймали бажаючих з числа українського населення віком від 17 до 35 років по вулиці Жуков-ського, 35, де був розміщений їхній батальон. Придатком каральних органів була система окупаційного законодавства і судочинства, основою якої були суди.

Пересування населення обмежувалося з 8 години ранку до 17 години вечора. Особи ненімецької національності не могли користу-ватися кав’ярнями, перукарнями, залізницею, телеграфом, поштою. У трамваях передні місця призначалися тільки для німців. Але попри все, у Дніпропетровську діяло 65 крамниць, 8 базарів, 8 ліка-рень на 1 800 місць, 9 поліклінік, 1 пологовий будинок на 130 ліжок, 19 дитячих садків та ясел, 41 школа, 5 технікумів, університет, 2 інститути (інженерів транспорту, політехнічний), 1 науково-дослідницький інститут, 4 кінотеатри, 7 церков та 1 монастир.

Страти відбувалися майже в кожному населеному пункті. У Дніпропетровську 2 грудня 1941 р. було розстріляно 100 заручників за замах на німецького офіцера. За те, що поблизу с. Кринички був перерваний телефонний дріт, німці 24 лютого 1942 р. знищили 70 селян. У Кривому Розі 13 серпня 1942 р. були страчені 10 заручни-ків із населення за 500 м перерізаного кабеля.

Найтрагічнішою подією окупації Дніпропетровська було масо-ве знищення 11 тис. мирних жителів, переважно єврейської націо-нальності, протягом 13-14 жовтня 1941 року у балці проти транс-портного інституту (у районі Ботанічного саду на пр. Гагаріна). Розстріляних, серед яких було чимало ще живих, скидали у рів 13-20 м глибиною, засипали землею. Аби не було чути крики людей, працювали двигуни кількох вантажівок, в небі кружляли три німець-ких літака. Сьогодні там височить пам'ятник жертвам фашизму.

Другим місцем винищення населення Дніпропетровська під час окупації був протитанковий рів у 4-х км від міста поблизу с. Верхнє. Загалом там було страчено від 18 до 20 тис. людей. Зараз це вулиця Енергетична між вулицями Героїв Сталінграда та Янгеля.

У листопаді 1941 р. були знищені 800 психічно хворих людей, які перебували у лікарні на Ігрені. У с. Губиниха Новомосковського району нацисти розстріляли 140 селян колгоспу ім. Шевченка. За зв’язок із партизанами 23 лютого 1943 р. були спалені 197 дворів у с. Новогригорівка, 79 дворів с. Водолазького та 30 дворів с. Петрівка Межівського району.

Восени 1942 р. з’явилися спеціально обладнані автофургони-„душогубки”, в які заштовхували 60-80 чоловік, герметично зачиня-ли двері й подавали до кузова відпрацьовані гази.

Поблизу Тихвинського монастиря, що в районі вулиці Чиче-ріна у Дніпропетровську, під час окупації розташовувався табір вій-ськовополонених, більшість яких загинула від голоду, хвороб і зну-щань. Їх використовували на розчищенні мінних полів, будівництві мостів, залізниць. Годували харчовими відходами, тримали просто неба під дощем і снігом. Понад 30 тис. солдатів і офіцерів стали тут жертвами нацистського геноциду, а в цілому на території області під час окупації загинуло 37 185 військовополонених.

Всього в області німецько-фашистськими загарбниками було знищено 78 118 осіб цивільного населення, а у Дніпропетровську – майже 60 тисяч мирних жителів.

У 1941 р. у Дніпроперовську з числа військовополонених був сформований український корпус „Вільне козацтво”. Всього в час-тинах вермахту функціонували дві козацькі дивізії, організовані з мешканців Дніпропетровщини. Табір військовополонених у Павло-граді охороняв загін української допоміжної поліції з 65 осіб, які на лівій руці носили нашивки жовто-блакитного кольору.

Винищення місцевого населення відбувалося й за рахунок організації штучного голоду через вивезення сільськогосподарських продуктів до Німеччини. На базарах області встановилися занадто високі ціни. Так, 1 десяток яєць коштував 600 крб., 1 стакан цукру – 60 крб., 1 літр молока – 50 крб. Цивільне населення було поділене на 7 категорій, для яких встановлювалися норми споживання хліба. Хлібними картками забезпечувалися лише працюючі, які отримува-ли на день 250 г хліба на себе та 80-100 г на утриманця. Смертність дітей у цей час становила від 57 до 70 % від загальної кількості.

У серпні 1941 р. було введено загальну трудову повинність для населення віком 18-45 років. За ухиляння від реєстрації жорстоко карали, не зупиняючись перед фізичним знищенням. Офіційно робочий день тривав 10-12 годин, але зазвичай він сягав до 14-16. На середньомісячну зарплату робітник міг купити лише 1 кг хліба. У селищі П’ятихатки окупанти примусили працювати все населення на ремонті дороги до 20 годин на добу, годуючи людей гнилими помідорами.

Нещадно експлуатувалися селяни, для яких був встановлений мінімум трудоднів: для чоловіків 265, для жінок – 200. Норма обробітку орної землі у Кам’янському районі складала 5 га на селянина, але через нестачу працівників вона була значно більшою. За німецьким аграрним законом щодо України за свою працю селяни отримували зарплату у розмірі 4 карбованці, що складало 0,4 марки. Наприклад, у тому ж Кам’янському районі за працю селянам давали 300 г кукурудзи в качанах та 1 крб 20 коп на тиждень. Крім того, вони були зобов’язані здавати збіжжя, молоко, м’ясо, масло, а подекуди ще й накладався додатковий податок у вигляді 17 ц кар-топлі з одного гектара присадибної землі.

Німецькі окупанти організовували спеціальні „трудові табори” для молоді. У таборі, розташованому в 3 км від Дніпропетровська, знаходилося кілька тисяч юнаків та дівчат, які працювали на віднов-ленні Амурського залізничого вузла. Їхній робочий день тривав 14 годин. Один раз у три дні їм видавали 170 г просяного хліба. Дого-довували себе молоді люди кормовими буряками.

З Дніпропетровщини до Німеччини за роки війни було вивезе-но 176 303 особи, а міста Дніпропетровська – 75 тис. осіб. Ухиляння від угону до Німеччини суворо каралося відправкою до табору при-мусових робіт, конфіскацією майна, худоби, спаленням будинків, арештом, розстрілом.

Під час окупації виходила „Дніпропетровська газета”. У будин-ку історичного музею була розташована штаб-квартира штадтскомі-сара. Частина колекції цього та художнього музеїв була вивезена до Німеччини, а із залишків створено один музей. У грудні 1942 р. в ньому пройшла виставка творів художників міста.

2. За даними німецької контррозвідки групи армій „Південь”, на серпень 1943 р. більшість населення області була вороже налаш-тована щодо окупантів.

Однією з форм пасивного спротиву стала допомога населення військовополоненим та червоноармійцям, які потрапили в оточення. У Дніпропетровську група лікарів і медсестер двох лікарень за допо-могою фіктивних документів визволила понад тисячу полонених: у лікарні ім. Мечнікова – 140, в інфекційній – 890. 30 квітня 1942 р. окупаційна влада оголосила про покарання за допомогу військово-полоненим.

Взимку 1941/1942 рр. окупантами була організована акція „Зи-мова допомога” з метою збирання теплих речей для військ вермахту, але населення Дніпропетровщини фактично її зірвало. Кожні 100 жителів мали здати хутряне пальто, хутряну куртку, шапку, жилет, 2 ватні куртки та штани, 5 вапняних шалей або шарфів, 2 пари валя-нок та 5 пар рукавиць. У Дніпропетровську з 120 домоуправлінь 21 не здало жодної речі. У Дніпродзержинську на складі сортування і пакетування прийнятого одягу жінки-робітниці різали кожухи й ін-ший одяг. Таким же чином були зірвані кампанії по збору метало-лому, гуми та іншої сировини.

Саботувалися кампанії гітлерівців й щодо відправки молоді до Німеччини. У квітні 1943 р. з 1 225 юнаків та дівчат, яких планували відправити з с. Томаківка, понад 400 розбіглося.

Широко був разповсюджений саботаж щодо відновлення про-мисловості області. На завод ім. Петровського окупантам замість не-обхідного металу вдалося запустити лише мармеладну фабрику. У Кривбасі добувалося 3-6 т залізної руди за місяць замість заплано-ваних 15 т на добу. На металургійному заводі у Дніпродзержинську фашисти планували відновити виробництво сталі через 3,5 місяці, а прокату через 4, але отримали першу сталь на 629-й день з початку ремонту, а перший прокат – на 547-й день. За весь час окупації на підприємстві було вироблено сталі стільки, скільки у довоєнний час виплавляли за 5 діб, а прокату за 12 годин. Ті заводи, які все ж таки працювали замість повноцінної продукції випускали сани, жаровні, сільськогосподарський інвентар.

Масовим був і саботаж селян краю. Посівні площі скоротилися до 50 % (по Україні до 65 %). Збирання збіжжя усіляко затягувалося, розкрадалося, пускалося у полову. Перед звільненням у 1943 р. селя-нам вдалося через саботаж затягнути збір врожаю і врятувати 546,5 тис. га зернових і 103,9 тис. га соняшника.

Партизанський рух опору в Україні виник одразу після окупа-ції і діяв він під керівництвом компартії. За статистичними даними, по Дніпропетровщині більшість партизанів була безпартійними. Щодо кількості партизанських загонів, що діяли в області, інформація розбігається. Так, за даними НКВС УРСР, після відступу Червоної Армії з території області у тилу ворога залишилося 50 партизанських загонів загальною кількістю 3 191 особа і 294 диверсійні групи кількістю 1 227 осіб. За звітами Дніпропетровської обласної партійної організації було створено 32 загони загальною кількістю 1 730 партизан.

В умовах степового ландшафту області найбільш ефективною формою партизанських формувань були невеликі загони з 30-40 осіб і групи кількістю від 5 до 20 осіб, які у разі необхідності об’єдну-валися у більш потужні з’єднання. Цетром розташування партизан краю на початку війни були дніпровські плавні в районі Нікополя, де діяло перше в Україні партизанське з’єднання, до якого входило 700 бійців трьох областей – Дніпропетровської, Запорізької та Хер-сонської. Керувала з’єднанням Рада комісарів на чолі з Ф.Т. Рижи-ковим і А.Г. Різниченком. Партизани підірвали міст біля станції Чортомлик та станційні будівлі, розібрали 500 м залізниці, переш-коджаючи вивезенню до рейху марганцевої руди. Загін М.К. Клочка біля Марганця знищив 32 німецьких солдата та захопив катер, який передав до Червоної Армії. Силами загону Різниченка була знищена автомашина з офіцерами, а важливі документи передані команду-ванню Червоної Армії. Загін Гаркавченка з понад 100 партизан, 19 вересня 1941 р. переміг у 5-годинному бою 350 есесівців, що виса-дилися у плавнях під прикриттям гарматного вогню та бомбових ударів. Карателі втратили 150 чоловік.

9 жовтня біля с. Грушовий Кут відбувся 8-годинний бій між загонами І.І. Демченка, Єрмакова і І.І. Карастоянова та батальйоном СС, який намагався форсувати річку Скарбна. У результаті есесівці відступили, залишивши 120 убитими, велику кількість зброї та боєприпасів. З наступного дня есесевці спільно з частинами охорон-них дивізій та таємною польовою поліцією почали щоденний об-стріл і бомбардування плавнів, поступово оточуючи їх. Після запек-лих боїв було прийнято рішення залишити плавні та продовжити боротьбу у підпіллі.

Іншим регіоном концентрації партизан був лісистий район уз-довж р. Самари. Саме тут у жовтні-листопаді 1941 р. партизанські загони, сформовані з мешканців Кіровського та Жовтневого районів Дніпропетровська на чолі з С.Д. Масалигіним і В.О. Шахновичем, допомагали радянським військам стримувати наступ агресора на Донбас. Вони підірвали 2 мости, 2 машини та тягач, спалили стайню з кіньми й обоз з німцями, знищили кілька десятків фашистів.

Окрім цих формувань, у новомосковських лісах діяв загін П.Я. Жученка, в якому налічувалося від 106 до 240 чоловік. У листопаді 1941 р. вони здійснили напад на табір військовополонених у Знаме-нівці, внаслідок якого було звільнено 300 полонених бійців і вбито понад 30 фашистів. Спільно всі загони напали на гітлерівців, що мешкади на території радгоспу „Вільне”, знищивши 30 чоловік.

У відповідь на партизанські дії окупанти посилили свій тиск на народних месників. За 2 тижні (24.12.1941 – 5.01.1942) у боях аги-нуло майже 100 бійців загону Жученка, решта або пішла у підпілля, або влилася до лав Червоної Армії.

У партизанському русі брали участь й інши загони. Так, група Ф.Титова діяла в районі с. Знаменівка, а партизани загону С.Філо-ненка – в околицях с. Миколаївка. Останні були видані провокатор-ром і розстріляні фашистами. У Вільнянському лісі високу актив-ність виявляла група Р.Сербиненка, у Васильківському районі – за-гін на чолі з В.В. Бабичем. Серйозних збитків завдавав ворогу загін П.Кабака, який дислокувався в орловщанському лісі й діяв на терто-рії Васильківського, Новомосковського та Павлоградського районів.

Діяли партизани в Криничанському (О.Тараненко), Магдали-нівському (В.Ситник), Перещепинському (М.Міненко), Синельни-ківському (О.Рожко), Царичанському (О.Мостовий), Широківсько-му (Г.Сєднєв, А.Ткачук) районах, поблизу Кривого Рогу і Марганця.

Більшість партизанських загонів взимку 1941-1942 р.р. була разгромлена або розпорошена загарбниками. За неповними даними німецької польової пошти, в районах Нікополя, Знаменки, Сміли і Черкас в жовтні 1941 р. було вбито 1 025 партизанів і відправлено в табори 2 536. У листопаді в районах Чернігів–Лубни–Миргород–Баранівка, Дніпропетровськ–Запоріжжя, Павлоград–Новомосковськ убито 737 і відправлено в табори 2 290 партизанів; у грудні в райо-нах Чернігів–Гадяч–Миргород–Ольшани, Новомосковськ–Павло-град убито 625 і відправлено в табори 1 024 партизани. Через органі-заційні та кадрові прорахунки, недостатню матеріально-технічну ба-зу, тотальний терор з боку фашистів, 20 партизанських загонів, що діяли у 1941 р., були розгромлені противником взимку 1941-1942 рр.

У 1942 р. на Дніпропетровщині було організовано 4 нових партизанських загони. Окрім цього, у Дніпропетровську були ство-рені 2 підпільні спеціальні школи, де народні месники вивчали зброю, мінну справу, засоби підриву військових об’єктів.

Ситуація змінилася на краще після Сталінградської битви. У червні 1943 р. завдяки інформації партизанського загону ім. Чапаєва на чолі з командиром М.Дудкіним радянська авіація бомбардувала санаторій на р.Самара у Новомосковську, де лікувалися німецькі офіцери. 80 з них були вбиті, а 35 дістали поранення. Радянські літа-ки знищили 2 склади пального у Новомосковську та с. Кочережки, 2 ешелони з боєприпасами та військовим спорядженням, комендатуру Новомосковська, скупчення ворожих військ у селах Всесвятське, Василівка, Андріївка, Знаменівка.

Створений у серпні 1943 р. загін Г.Шконди діяв у плавнях поблизу Нікополя. Партизани захоплювали обози і склади, псували зв’язок, а 13 жовтня, коли частина області була вже звільнена від ворога, загін увійшов до складу регулярної армії.

Активно діяв у Широківському районі на межі двох областей – Дніпропетровської та Миколаївської – партизанський загін Г.Сєднє-ва, який після 2-денних боїв звільнив с. Рахманівку від окупантів.

Партизани Криничанського району разом з частинами Черво-ної Армії брали участь у форсуванні Дніпра та розширенні плацдар-му на правому березі ріки.

За неповними даними, підпільними організаціями, партизансь-кими загонами та диверсійними групами області за роки окупації було знищено 3 200 німецьких солдатів, жандармів і зрадників, пу-щено під укіс 22 ешелони, виведено з ладу 228 автомашин, 72 паро-вози, зруйновано 30 залізничих і шосейних мостів, знищено 3 скла-ди з боєприпасами, 236 одиниць бойової техніки, звільнено з фа-шистських таборів 3 415 військовополонених, врятовано від виве-зення до Німеччини 5 тис. громадян.

При визволенні області від загарбників партизани тісно взає-модіяли з регулярними військами, допомогаючи у прориві оборон-них споруд, форсуванні річок, наведенні переправ, звільнені населе-них пунктів. Після звільнення вони вливалися до лав армії.

Хоча партизанський рух в краї порівняно з іншими областями України був нечисельним та малоефективним, проте він тримав за-гарбників у постійній напрузі, знекровлюючи їх та підносячи мо-ральний дух і антинімецькі настрої місцевого населення.

На початку війни на Дніпропетровщині були створені підпіль-ний обком партії, місцем перебуванням якого визначили місто Пав-лоград, 7 підпільних міських і 29 районних комітетів партії загаль-ною кількістю 1 172 учасника. Комуністів у підпільних організаціях налічувалася 143 особи.

До складу Дніпропетровського підпільного обкому партії вхо-дили секретар М.І. Сташков, заступник секретаря Д.Г. Садовничен-ко, Д.С. Ситник. Активно діяли Дніпродзержинська, Криворізька, Новомосковська, Павлоградська організації. Зв’язок між осередками та обкомом здійснювався через зв’язкових В.Я. Портянко, Н.І. Гу-рову, Є.Ф. Коваленко, Н.А. Сарану, М.Ф. Луб’янську. Наприклад, Д.Садовниченко під виглядом мандруючого шевця взуття побував у селах Дмитрівка і Петропавлівка, містах Синельникове і Павлоград, встановлюючи зв’язки з місцевим підпіллям та партизанськими гру-пами, надаючи їм розпорядження підпільного обкому.

З перших днів окупації гітлерівці розгорнули масові репресії проти комуністів, комсомольців, громадських активістів. Багато учасників підпілля були заарештовані та страчені влітку-восени 1941 р. Сумна доля спіткала керівників Широківського, Томаківсь-кого, Солонянського, П’ятихатського, Покровського, Магдалинів-ського, Петриківського районів.

З труднощами зіткнулася й підпільна організація Дніпропет-ровська, яка налічувала 21 комуніста на чолі з В.І. Дудусовим. Від-разу після окупації підпільники були видані зрадником. Врятували-ся від арешту лише 6, у тому числі й Дудусов, який у листопаді 1941 р. перетнув лінію фронту.

У травні 1942 р. на чолі міської підпільної організації став ко-лишній робітник металургійного заводу ім. Петровського політрук Г.П. Савченко, який втік із фашистського полону. Організація у цей період налічувала вже майже 200 членів.

Члени Синельниківського підпільного райкому поширили по-над 500 патріотичних листівок, комсомольці Нікопольської органі-зації „За Радянську Вітчизну” виготовили майже 10 тисяч листівок, 300 плакатів-карикатур під загальною назвою „Подарунок Гітлерові від робітників і селян України”. У листівках розповідалося про справжній стан на фронтах, повідомлялися зведення Радінформ-бюро, викривалася нацистська пропаганда, розкривався зміст фа-шистського режиму. Наслідком закликів до саботажу політичних та економічних заходів окупантів був зрив кампанії щодо збирання теплих речей для війська вермахту, ухиляння від вивезення до Ні-меччині. Підробка печатки Алчевської міської управи членами Си-нельниківського підпілля дала можливість перевести на легальний стан майже 100 учасників підпільної боротьби.

У другій половині 1942 року підпільники створюють бойові і диверсійні групи у Дніпродзержинську, Кривому Розі, Павлограді, Синельниковому, Нікополі, Дніпропетровську.

Однією з перших диверсій був підрив взимку 1941/1942 рр. групою І.Є. Дем’янченка складу боєприпасів по вул. Лагерна (сучас-ний пр. Гагаріна) у Дніпропетровську. Підпільники Верхньодніпров-ська підірвали механічний цех маслозаводу, а на шляху Верхньо-дніпровськ–Кременчук зруйнували два мости. У січні 1942 р. на станції Павлоград було спалено вантажно-розвантажувальний май-данчик, у жовтні на заводі № 55 підірвано 2 склади зі зброєю та боє-припасами. На перегоні Ігрень–Іларіонове у січні 1942 р. пущено під укіс німецький військовий ешелон, а у листопаді на перегоні Си-нельникове–Письменна у результаті пошкодження залізничного по-лотна пішов під укіс ворожий ешелон з військовою технікою та боєприпасами. У квітні 1942 р. у Дніпропетровську на вагоноре-монтному заводі був спалений склад обмундирування, а у 1943 р. внаслідок диверсії виникла пожежа у воєнному автопарку, згорів ливарний завод і прилеглі будинки. Підпалені цистерни з пальним на станції Нижньодніпровськ-вузол призвели до вибуху ешелону з боєприпасами, що стояв поруч. Влаштоване підпільниками Павло-града коротке замикання на високовольтній лінії вивело з ладу сило-вий трансформатор на міській електростанції і на 9 діб зупинило електропостачання Павлограда й Дніпропетровська.

На заводі ім. Петровського диверсійна група В.Лодягіна й А.Львова знищила 300 м електрокабелю, зняла та закопала важливі частини обладнання. Підпільна група залізничого депо станції Дніп-ропетровськ на чолі з В.Ю. Анищенком пошкодила 86 і повністю вивела з ладу 3 паровози.

Підпільники активно застосовували саботаж і в сільському гос-подарстві. Синельниківський райком навесні 1943 р. шляхом роз-повсюдження бацил чуми організував падіж 3 тис. одиниць птиці. Було приховано 500 бджолиних вуликів, знищено 75 свиней, на яких укладалися фіктивні акти про падіж худоби.

У лютому 1942 р. у Дніпропетровську було заарештовано 105 комуністів, багато з яких страчено. У березні 1942 р. через зраду фо-тографа, який передав у гестапо негативи фотографій комуністів Ва-сильківського району, що збереглися у нього з довоєнного обміну партквитків, за гратами опинилося багато підпільників району. Наслідком недотримання конспірації стали розгромлені явочні квар-тири і розстріл 16 учасників Синельниківського підпілля.

З липня 1942 р. по січень 1943 р. було завдано тяжкого удару по дніпропетровському підпіллю. За цей час було заарештовано 85 осіб, з них 43 – розстріляно. Серед загиблих – Г.П. Савченко, М.І. Сташков, які попри всі тортури, не видали жодного народного мес-ника. Посмертно Георгій (Юрій) Петрович Савченко був нагородже-ний орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, а Миколі Івано-вичу Сташкову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після загибелі Сташкова обласний комітет партії очолив Д.Садовниченко.

Незважаючи на важкі втрати, особливо у 1942 р., комуністичне підпілля не лише вистояло, а й чисельно зросло і спромоглося очолити рух опору на території Дніпропетровської області.

Діяло на теренах області й українське національне підпілля. У південно-східні регіони України з центром у Дніпропетровську була спрямована похідна група ОУН „Південь” під проводом З. Матли (Святослав Вовк), яка налічувала близько 1 000 членів і поділялася на 6 підгруп. Кожна підгрупа складалася з кількох роїв (підрозділів) по 10-15 членів. І підгрупа, і рій мали свій номер та розпізнавальні знаки, які малювали члени цих підрозділів на будинках, мостах, пе-рехрестях, тобто у самих видних місцях. Поруч писали дату, термін перебування в даній місцевості та подальший напрям свого руху. Така система полегшувала зв’язковим пошук підгруп і роїв.

У Дніпропетровську перші члени похідної групи з’явилися в кінці серпня 1941 р. у ході запеклих боїв на Лівобережжі. Спочатку група розмістилася у західному передмісті міста серед італійських військ і почала налагодження зв’язків з місцевою інтелігенцією. Пізніше конспіративні квартири оунівців були розташовані майже у центрі міста – по вул. К.Лібкнехта, 13; вул. Комсомольській, 35, вул. Польовій, 14 (сучасний пр. Кірова).

На початку вересня 1941 р. у приміщенні по вул. Комсомоль-ській, де до війни розташовувався обласний виконавчий комітет (су-часна адреса пр. Кірова, 2), відбулася ініційована професором Дніп-ропетровського транспортного інституту Б.Олійниченком і крайо-вим провідником ОУН З.Матлою нарада, в якій брали участь близь-ко 20 відомих у місті громадян. На нараді було обрано обласну адмі-ністрацію у складі голови Б.Олійниченка, заступника В.Регея. На-чальником відділу освіти обласної управи став співробітник Явор-ницького професор П.Козар, який у 1942 р. очолив археологічну та геологічну експедиції, долучивши до фондів історичного музею 800 одиниць археологічних пам’яток. Створення української адміністра-ції відбувалося за згодою військового командування.

Українські націоналісти найбільшого успіху досягли в органі-зації молоді і жіноцтва, створенні спортивних установ та інших товариств. При створеному Українському клубі, що знаходився по вул. Леніна, 5 у приміщенні колишнього Будинку Червоної Армії, працювали 3 оркестри, драматичний гурток, хорова капела, капела бандуристів, шаховий і більярдний зали, діяла бібліотека.

У Кривому Розі діяло молодіжне спортивне товариство „Січ”. Молодіжні товариства існували і в с.Широке, у Нижньодніпровську. Найбільш відомими і впливовими як в Україні, так і в краї, були культурно-освітнє товариство „Просвіта” та Український Червоний Хрест (УЧХ).

В основу діяльності „Просвіти” були покладені традиції доре-волюційних просвітянських товариств. Робота була спрямована за напрямками: шкільний, жіночий, юнацький, церковний, агрономіч-ний, друк, антибільшовицька пропаганда та ін. Усі члени товариства поділялися на повноправних (з 18 років), і неповноправних (з 14 до 18 років). Усі просвітяни поділялися на активних, почесних та допомагаючих матеріальною підтримкою членів.

Криворізька міська управа на чолі з С.Шерстюком, котрий вод-ночас був й окружним провідником ОУН-Б, передала всі кінотеатри і клуби міста товариству „Просвіта”. Члени товариства планували спорудити пам’ятник козакам на місці битви у Жовтих Водах, а провулок Петровського у Кривому Розі був перейменований у 1941 р. на ім’я Євгена Коновальця. Членом ОУН був і голова Дніпродзер-жинської міської управи А.Самойленко.

У Кривому Розі виходила газета „Дзвін”, редактором якої був репресований напередодні війни за націоналістичну спрямованість творів письменник М.Пронченко. За участю редколегії „Дзвону” бу-ла видана збірка українських та козацьких пісень „Тризуб”, куди увійшов і гімн „Ще не вмерла Україна”.

У Нікополі вчителі О.Ф. Поновічний і Є.М. Шкандель заснува-ли газету „Промінь”. У Дніпродзержинську друкувалися „Кам’ян-ські вісті”, а у Дніпропетровську – „Вільна Україна”. Пізніше її пе-рейменували у „Дніпровську газету” і вона стала органом Дніпро-петровської міської управи, залишаючись єдиною в області україно-мовною газетою проросійської орієнтації. Саме ця газета гостро критикувала український націоналізм, розмістивши на своїх шпаль-тах низку матеріалів проти „націоналістів-романтиків” та „наївних фанатиків”, що йдуть проти більшовиків і німців за самостійну Ук-раїну. Окрім легальної преси, ОУН використовувала також і неле-гальну – „Інформатор”, „Вісті”, „Український перець”.

Важливим завданням оунівців була боротьба з комуністичним підпіллям та ліквідація радянських агентів на німецькій службі. Ра-дянське підпілля також значну увагу приділяло боротьбі з націона-лістами. І ті, і ті мали своїх агентів у підпільній мережі один одного.

Націоналістичний рух викликав репресії з боку окупаційної влади. Вже восени німецький підрозділ СД, який був незадоволений втручанням українців у політику, заарештував Регея та 6-х началь-ників відділів обласної управи. Було викрито підпілля у селах Діїв-ка-1 та Діївка-2. На початку 1942 р. гестапо розстріляло редактора криворізької газети „Дзвін” М.Пронченка. У середині 1942 р. була заборонена діяльність „Просвіти”, розпущено Український Черво-ний Хрест, здійснені арешти членів редколегій газет.

З приходом радянських військ основний склад оунівського ру-ху, який не мав фактично підтримки населення Дніпропетровщини, був викритий і знищений.

3. Звільнення області пов’язане з великим літньо-осіннім на-ступом Радянської Армії відразу після переможного завершення Ор-ловської та Белгородсько-Харківської операцій. Згідно з директивою Ставки Верховного Головнокомандування метою загального страте-гічного наступу було звільнення Лівобережної України, Донбасу, форсування Дніпра та визволення Правобережної України.

Битва за Дніпро відбулася у серпні-грудні 1943 р.

У вересні 1943 р. армії трьох фронтів – Степового (командую-чий І.С. Конев), Південно-Західного (командуючий Р.Я. Малинов-ський) та Південного (командуючий Ф.І. Толбухін) з боями підій-шли до кордонів області. 10 вересня першими зустріли визволителів мешканці районних центрів Межової та Петропавлівки. До кінця вересня були звільнені всі райони лівобережної частини області.

Завдяки спільним діям підпілля і місцевого населення, 100-го і 102-го гвардійських стрілецьких полків Червоної Армії був звільне-ний Павлоград у лютому 1943 р. І хоча цей успіх був тимчасовим, повстанцям вдалося зберегти незруйнованими майже всі підприєм-ства міста, склади з продовольством, лінії зв’язку. Радянським війсь-кам було передано 9 тисяч тонн зерна, 730 голів великої рогатої ху-доби, 135 свиней, 130 коней, 14 автомашин і 1 млн. крб. Остаточно Павлоград був визволений від фашистських загарбників 18 вересня 1943 р. З наближенням Червоної Армії до Дніпродзержинська проти ворога виступила підпільна група на чолі з П.Педіском, на допомогу якій прийшли підпільники Криничанського району, очолювані сек-ретарем підпільного райкому В.Терещенком. Спільними зусилями місто було звільнене 25 жовтня 1943 р.

Загальний стратегічний план Ставки Верховного Головноко-мандування передбачав форсування Дніпра на території Дніпропет-ровщини з двох плацдармів, один з яких знаходився нижче облас-ного центру за течією ріки між селами Військове та Вовниги Соло-нянського району, інший – вище, між селами Мишурин Ріг Верхньо-дніпровського району та Аули Криничаскького.

На території області форсування Дніпра, захоплення плацдар-мів на правому березі, їх утримання та розширення здійснювалося силами двох фронтів: 3-го Українського під командуванням генера-ла армії Р.Я. Малиновського у складі 46-ї, 1-ї гвардійської, 6-ї, 8-ї гвардійської, 12-ї, 3-ї гвардійської армій, 17-ї повітряної армії, 23-го танкового корпусу, 1-го гвардійського механізованого корпусу та 2-го Українського під командуванням генерала армії І.С. Конева у складі 69-ї, 7-ї гвардійської, 57-ї, 53-ї, 37-ї армій, 5-ї гвардійської танкової армії, 5-ї повітряної армії.

Перед військовими частинами 2-го Українського фронту була поставлена задача оволодіти плацдармами переважно на території Верхньодніпровського (населені пункти Бородаївка, Мишурин Ріг, Домоткань, Карнаухівка, Тритузне) і Криничанського (села Аули, Сошинівка) районів. На форсування Дніпра в Солонянському районі у сел Звонецьке, Військове та Вовниги були націлені підрозділи 3-го Українського фронту.

Наприкінці вересня 1943 р. військами обох фронтів було захоп-лено 12 невеликих плацдармів, які згодом були об’єднані у п’ять. Невдалою виявилася спроба оволодіти плацдармом у районі Звоне-цьке та Дніпропетровська, але з початком наступу в ході операції були звільнені селища Діївка і Лоц-Кам’янка, відповідно на північ та південь від обласного центру.

Першими на території області форсували Дніпро війська 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту під командуванням ге-нерала М.С. Шумілова, передові загони якої вийшли до Дніпра у ніч 25 вересня 1943 р. й відразу приступили до переправи.

Першими у с.Бородаївка висадилися 8 розвідників 72-ї гвар-дійської стрілецької дивизії 7-ї гв. армії під командуванням старш-ини Фокіна і, встановивши радіозв’язок з лівим берегом, забезпе-чили переправу спочатку роти гвардії лейтенанта Фартушного, а по-тім і всього полку разом з артилерійськими гарматами та міномет-ною обслугою. При цьому рота Фартушного відбила 13 запеклих атак ворога протягом дня. Особисто командир роти у нерівному бою знищив 16 автоматників і двох офіцерів.

У ніч на 26 вересня 1943 р. група розвідників у кількості 19 бійців на чолі з командиром взводу 496-ї окремої розвідувальної ро-ти 236-ї стрілецької дивизії 46-ї армії 3-го Українського фронту лейтенантом Шпаковським на двох човнах взяла курс на село Аули Криничанського району. Спочатку ворог не помітив розвідників, але відкрив шалений вогонь, коли почали переправлятися основні сили. Розвідники вступили у нерівний бій, відволікаючи увагу фашистів від переправи. Кілька днів десант тримав оборону на незначному клаптику правого берега Дніпра, відбиваючи контратаки німців і надаючи змогу здійснити переправу радянським військам. Група лейтенанта Шпаковського захопила 4 гармати, тягач із мінометами й мінами, кілька кулеметів.

За 5 днів плацдарм у районі с.Бородаївка був розширений по фронту на 25 км та у глибину на 15 км. Найжорстокіші бої розгор-нулися у період з 29 вересня до 10 жовтня в районі сел Домоткань і Мишурин Ріг.

Ворог, створюючи оборонні рубежі, буквально нашпигував землю мінами. Сапери взводу старшого сержанта Кривощокова ін-женерно-мінної роти 19-ї механізованної бригади 1-го механізован-ного корпусу 37-ї армії під вогнем противника зняли 2 315 мін у пе-ріод з 1 по 10 жовтня 1943 р.

За бої на дніпровських плацдармах у районі від Мишуриного Рогу Верхньодніпровського району до села Аули Криничанського району Героями Радянського Союзу стали 363 воїна. Серед них ге-нерал М.С. Шумілов, старшина Фокін, гвардії лейтенант Фартуш-ний, лейтенант Шпаковський і розвідники його групи, сержант Кривощоков та інші.

Вночі 24 вересня з с.Вороново Синельниківського району у на-прямку Військового відпливли два човни з розвідниками, але досяг-ти правого берега Дніпра та захопити „язика” змогли бійці лише од-ного з човнів. Інший змушений був повернутися, бо його виявив противник. За даними розвідки стало відомо, що берег зміцнений глибоким протитанковим ровом, який проходив у 100 м від берего-вої лінії, траншеями та кулеметними точками. Тому командування 6-ї армії 3-го Українського фронту прийняло рішення про розподіл 250 бійців 78-го гвардійського стрілецького полку на три штурмові десантні групи.

О 3 годині 26 хвилин 26 вересня почалася переправа. Гітлерів-ці не чекали удару в цьому місці, вважаючи, що форсування готуєть-ся в районі о. Хортиця. Скориставшись цим, 1-а десантна група на чолі з гвардії старшим лейтенантом Зевахіним непоміченою дістала-ся берега й при підтримці артилерійського вогню стрімким кидком оволоділа прибрежною висотою і закріпилася на ній. О 4 годині 45 хвилин на правий берег переправився весь 2-й батальон полку разом з батареєю 45 мм гармат. Фашисти, підтримані танками, п’ять разів контратакували радянські позиції, але скинути полк у річку не спромоглися. Розширивши плацдарм до 1 км по фронту та кількох сот метрів вглиб, бійці 78-ого гвардійського стрілецького полку мужньо відбивали атаки противника, знищили 4 ворожих танка та батальон німецької піхоти. Фашисти відступили, а радянські части-ни до ранку вийшли на околицю села.

Саме цей напружений момент, коли на плацдармі у смертель-ному поєдинку зійшлися дві протилежні сили і радянські солдати витримали шалений опір ворога, зробивши ще один крок до Пере-моги, зображений у діарамі „Битва за Дніпро” у Дніпропетровську.

Битва за Дніпро, що почалася у с. Військове, продовжувалася майже місяць, до 23 жовтня 1943 р. 28 діб радянські воїни захищали невеличкий клаптик рідної землі, який сягав 6 км по фронту та 7 км у глибину.

25 жовтня були звільнені крупні промислові центри Півдня України міста Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ військами 3-го Українського фронту. Про цю історичну подію завжди нагадуватиме усім поколінням дніпропетровців пам’ятна стела з текстом наказу Верховного Головнокомандуючого, встановлена у центральному міському парку ім. Л.Глоби у Дніпропетровську.

У битві за Дніпро радянські воїни продемонстрували приклади масового героїзму, мужності та відваги. Недаремно кожний п’ятий Герой Радянського Союзу у сумарному вираженні за весь час Великої Віт-чизняної війни отримав це звання за форсування Дніпра. Конкретно це 2 438 осіб, в тому числі 594 здійснили подвиг на території Дніпро-петровської області. Серед Героїв-„дніпропетровців” – 47 генералів, 1 123 офіцера, 1 268 сержантів і солдатів.

У другій половині жовтня 1943 р. війська трьох Українських фронтів розгорнули бойові дії з дніпровських плацдармів. У ході трьохмісячних боїв війська 2-го та 3-го Українських фронтів в умо-вах сильної осінньої непогоди одночасними скоординованими діями утворили на правому березі Дніпра другий Кременчузько-Дніпро-петровський плацдарм стратегічного значення глибиною до 100 км та шириною по фронту до 450 км, який відіграв важливу роль у повному звільнені області. На лівому березі Дніпра ворог утримував ще невеликий плацдарм в районі Нікополя.

19 жовтня танкісти 5-ї гвардійської танкової армії 2 Україн-ського фронту генерала П.О. Ротмистрова, долаючи найзапекліший опір фашистів та підтримані з повітря льотчиками 5-ї повітряної ар-мії, звільнили місто П’ятихатки – один з найкрупніших залізничих вузлів Дгіпропетровщини й рушили до Кривого Рогу. Намагаючись утримати Нікопольський та Криворізький басейни, німецьке коман-дування перекинуло з Західного фронту 6 танкових та піхотних ди-візій і військові частини з сусідніх дільниць фронту.

Виснажливі бої у напрямку Апостолово–Нікополь тривали з листопада 1943 р. і закінчилися 10 лютого 1944 р. повним розгро-мом нікопольського угрупування фашистів, проти якого героїчно билися бійці 8-ї гвардійської армії під командуванням генерала В.І. Чуйкова.

Звільненням 22 лютого 1944 року військами 37-ї, 46-ї та 17-ї повітряної армій центру залізорудного басейну міста Кривий Ріг бу-ла завершена Нікопольсько-Криворізька операція, в результаті якої гітлерівські війська втратили десятки тисяч автомашин, тисячі гармат та мінометів, сотні танків.

Повністю Дніпропетровська область була звільнена від німець-ко-фашистських окупантів у лютому 1944 р. після розгрому воро-жого угрупування на річці Інгулець. Війська йшли далі на захід, за-лишаючи поранену землю Дніпропетровщини, де у братніх могилах міст та сіл назавжди залишився прах 135 тисяч радянських воїнів, які загинули смертю хоробрих, наближаючи День Перемоги.

У руїнах лежали міста та села області. Було зруйновано 10 300 будівель на підприємствах, 57 102 житлових 6удинка, 453 лікарні, 1 390 шкіл, 500 дошкільних закладів, 638 клубів. З 16 доменних печей були зруйновані 13, з 36 мартенівських печей – 29, з 56 прокатних станів – 35. На Криворіжжі з 77 діючих до війни руд-ників 54 були зруйновані, а решта затоплені. У Нікопольському мар-ганцевому басейні, який напередодні війни забезпечував рудою більшу частину металургійних заводів СРСР, фашисти вивели з ладу всі рудники, збагачувальні фабрики, знищили цінне устаткування. На Придніпровській залізниці в руїнах лежали 57 % головних шля-хів, 64 % паровозних депо, залізничі вузли по лінії Донбасс–Кривий Ріг, значна кількість пасажирських станцій, мости через річки Дніп-ро, Самару, Вовчу, Інгулець. У сільській місцевості було знищено майже 21 тис. будівель, вивезли близько 600 тис. голів великої рога-тої худоби та коней, понад 3 млн. голів дрібної худоби та птахів.

Нацисти вивезли та знищили архіви, книжкові фонди бібліо-тек, експонати музеїв, обладнання театрів, навчальних закладів. Інує думка, що з Дніпропетровська було вивезено 22 вагони архівних документів. У лютому 1943 р. з Дніпропетровська до Німеччини було відправлено 53 картини, близько 15 тисяч томів книг.

Загальні збитки, нанесені гітлерівцями господдарству Дніпро-петровщини, склали майже 30 млрд. крб. у цінах 1941 р.

За даними німецької газети „Дойче Украине цайтунг” від 2 лютого 1943 р., майже за три роки – від 14 січня 1939 р. до початку 1942 р. – населення Дніпропетровська скоротилося з 501 тис. до 152 тис., Кривого Рогу – із 198 тис. до 125 тис., Дніпродзержинська – із 148 тис. до 75 тис. чоловік. Всього в області під час окупації фашис-тами було закатовано і вбито 78 118 жителів, 37 185 військовополо-нених, 176 303 особи насильно вивезено до Німеччини на приму-сові роботи, де кожний третій з них помер або загинув.

Восени 1943 р. широко розгорнулася відбудова металургійних заводів області, на яких працівники налагоджували виробництво, не очікуючи, коли прибуде обладнання з евакуації. Через три дні після звільнення Дніпропетровська на заводі ім. Петровського була пуще-на в експлуатацію електростанція потужністю 6 тисяч кіловатт, що дало можливість подати струм не лише заводу, а й іншим підприєм-ствам. У перших числах листопада першу продукцію почав випуска-ти станкобудівний завод, а мостобудівний завод приступив до вико-нання військового замовлення командування 3-го Українського фронту з виготовлення різноманітних металоконструкцій для мос-тів. На заводі ім. К.Лібкнехта робітники відкопали 25 тисяч коліс, прихованих ще на початку війни. 1 листопада був відновлений рух трамваїв по маршруту № 1, а 11 грудня відкритий рух через дерев’я-ний залізничний міст через Дніпро у Дніпропетровську.

На 26-й день після вигнання окупантів з Дніпродзержинська на заводі ім. Дзержинського сталевари Ф.І. Маклес та Г.А. Панкратен-ко зварили першу сталь. Вже на початок 1945 р. на заводі працював-ло 5 доменних та 20 мартенівських пічей, 16 прокатних станів, 6 це-хів. Завдяки самовідданій праці металургів заводу країна отримала 65 тисяч тонн чавуну, 58 тисяч тонн сталі, 37 тисяч тонн прокату.

На 12 жовтня 1943 р. для відбудови залізничих дільниць Лозо-ва–Павлоград, Синельникове–Павлоград, Чаплине–Синельникове було мобилізовано 12 тис.робітників. Залізничники за допомогою населення відновили 2 366 км шляхів.

У Криворіжжі через рік після звільнення працювало вже 20 шахт, в Марганці – 4.

Cільське господарство Дніпропетровщини зазнало катастрофі-них спустошень за час війни й окупації. Наприклад, у селі Знаменів-ка Новомосковського району фашисти спалили будівлі МТС, школу, 1 022 хати. У колгоспі залишилося всього 8 коней, зовсім не було корів, свиней, овець. У селі Юр’ївка знищено 1 600 голів великої ро-гатої худоби, понівечено всю сільгосптехніку.

Відразу після звільнення краю почалося відродження сільсь-кого господарства. За короткий термін були відновлені 1 693 колгос-пи, 30 радгоспів, 66 МТС. Уже в 1944 р. вони дали для фронту понад 5,733 млн. ц хліба.

У січні 1944 р. колгоспник артілі ім. Петровського Юр’ївського району Х.К. Лобода виступив із почином, внісши із власних збере-жень 35 тис. карбованців на будівництво танкової колони. Населен-ня області відгукнулося на патріотичний почин земляка. Всього на кінець квітня 1944 р. тут було зібрано та внесено до Державного банку понад 100 млн. крб. На прохання трудящих області танкова колонна, побудована на їхні кошти, отримала назву „Звільнена Дніпропетровщина”. Вже в січні 1945 р. вона прибула у роз поряд-ження 3-го Українського фронту.

У 1943 р. відновили діяльність державний університет, гірни-чий та медичний інститути, а в жовтні 1944 р. в області вже працю-вало 17 інститутів, 7 науково-дослідницьких установ, 25 технікумів, 1 464 школи, 6 театрів, 36 кінотеатрів, сотні клубів.

У Дніпропетровську стали до ладу швейна та взуттєва фабри-ки, ряд майстерень, артілі, ланцюжний та цвяховий заводи, цегляні заводи, майстерні по видобуванню каменю та щебеню, шкіряні заво-ди, хлібозаводи № 1, № З, кондитерська фабрика, м'ясокомбінат, борошномельний комбінат, масломолзавод. Взагалі, на 1 січня 1945 р. із 170 підприємств обласного центру працювало 158.

9 травня 1945 р. близько 300 тисяч дніпропетровців взяли участь у мітингу і демострації на честь довгоочікуваної Перемоги.

Серед Героїв Радянського Союзу – 138 уродженців нашої області, а шестеро з них це звання отримали двічі: А.Я. Брандис, Д.Б. Глінка, В.І. Михлик, Г.П. Кравченко, П.А. Таран, О.Ф. Федоров. Ти-сячі наших земляків за час війни були нагороджені орденами та медалями.

Складним та суперечливим був цей період в житті держави. З одного боку масовий безпрецендентний героїзм на фронті і в тилу, з іншого – репресії, які продовжувалися протягом 1941-1945 рр. Жертвами їх, у першу чергу, ставали члени „націоналістичних орга-нізацій” і громадяни, які ненароком висловлювали „антирадянські” погляди. За звинуваченням в антирадянській агітації тільки у 1944 р. було заарештовано 225 чоловік, з яких до вищої міри покарання засудили 24, до 20 років таборів – 41; до 15 років – 73, до 10 років – 40 осіб.

ПИТАННЯ СЕМИНАРУ ДО ТЕМИ 5

«ІСТОРІЯ КРАЮ В І ПОЛ. ХХ СТ.»

Поширення марксистських ідей у Катеринославі.
Скласти таблицю «Катеринославщина у 1917-1920 роках»

№№

Дата

Політичні сили

Зміст діяльності
Події в Катеринославі та губернії протягом 1917 року.
Події в Катеринославі та губернії протягом 1918 року.
Події в Катеринославі та губернії протягом 1919 року.
Події в Катеринославі та губернії протягом 1920 року.
Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Центральної Ради?
Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд IIавла Скоропадського?
Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Симон Петлюра?
Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Радянської Росії?
Стані господарства Катеринославщини після революційних подій та громадянської війни?
Зміни в промисловості краю в 20-30-х роках.
Голодомор 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині.
Соціальне і духовне життя населення області в 20-30-х роках.
Передвоєнні репресії на Дніпропетровщині.
Адміністративно-територіальні зміни в краї напередодні війни?
Оборона міста Дніпропетровська.
Адміністративно-територіальний устрій генерального округу „Дніпропетровськ” під час німецько-фашистької окупації.
Дніпропетровщина під час окупації.
Опір населення Дніпропетровщині «новим порядкам».
Партизанський рух в регіоні.
Узагальнена характеристика комуністичного підпілля на Дніпропетровщині.
Специфіку націоналістичного руху на Дніпропетровщині.
Форсування Дніпра в районі Мишурин Ріг – Аули.
Форсування Дніпра в районі сіл Військове – Вовниги?
Збитків області під час німецько-фашистської окупації.
Життя населення краю на завершальному етапі війни.

№№	Дата	Політичні сили	Зміст діяльності

Blog

Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Содержание