Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материала

Документы

Содержание Тема 4. заснування катеринославу. 10. Катеринославська губернія – Дніпропетровська область Очікуванні результати Кривий Ріг

Подобный материал:

• Урок літератури рідного краю для 10 класу Тема: «Образ рідного села Валер’янівки, 154.89kb.
• Історія рідного краю, 1340.61kb.
• Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
• Конкурс знавців рідного краю «Моя Мала Батьківщина», 131.44kb.
• Умови всеукраїнської історико-географічної експедиції, 286.49kb.
• План І. Історія відкриття музею II. Музейна експозиція Розділ Військова історія краю, 107.17kb.
• 645-річчю села Хащувате присвячується, 1291.82kb.
• Позакласний захід, 391.82kb.
• Тема: Природа наш спільний дім, 93.96kb.
• Багрянцем покрила у лузі калину, 94.37kb.

ТЕМА 4. ЗАСНУВАННЯ КАТЕРИНОСЛАВУ.

УТВОРЕННЯ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ


9. Місто на трьох пагорбах

Зміст: Причини заснування Катеринослава. Г.Потьомкін. Забу-дова Катеринослава: Палацова площа, Преображенський собор, палац генерал-губернатора. Верстова миля. Осавул Лазар Глоба. Перебування Катерини ІІ у місті. Перші казен-ні підприємства. Виникнення слободи Сурсько-Литовської. Катеринослав у I пол. XIX ст. Перейменування назви міста на Новоросійськ. О.С. Пушкін Т.Г. Шевченко.

Очікуванні результати:

• Розуміння причин заснування м.Катеринослав;
  
• Знання архітектурних пам’ятників ХVІІІ-поч. ХІХ ст. на території міста;
  
• Вміння описувати перебування у Катеринославі відомих осіб.
  

Місто Дніпропетровськ «народилося» наступного року після знищення Запорозької Січі. 1776 року імператриця Катерини II підписала план забудови міста Катеринослава, як «південної столиці» російської держави. Вже те, що місто було названо іменем самої цариці, багато про що свідчить. Нове місто, за задумом Катерини II, мало стати перлиною російської імперії, як і північна столиця Санкт-Петербург, втіленням її често­любних планів. Річ у тім, що імператри-ця мріяла «прорубати вікно» до Азії, на Схід, подібно до її поперед-ника, Петра I, який будівництвом Петербурга, як казали дотепники, «прорубав вікно до Європи» тим, що Росія вийшла на береги Балтій-ського моря. Катерина II прагнула забезпечити Росії вихід до берегів Чорного моря та приєднати до своєї імперії землі Кримського ханства та Туреччини. Російська імператриця мріяла увічнити своє ім’я в істо-рії вигнанням з Європи турків, чого ніхто з монархів Західної Європи до цього часу зробити не зміг.

Для заснування Катеринослава спершу було вибране місце у гир-лі річки Кільчені, лівої притоки Самари. Це недалеко від сучасного м. Новомосковська. Однак невдовзі виявилися прорахунки у виборі міс-ця для майбутньої столиці, тож було прийнято рішення про її перене-сення на високий правий беріг Дніпра в район слободи^* Половиці між Старим Кодаком та Новими Кайдаками.

Назву «Половиця» вчені пояснюють по-різному. Історик-крає-знавець Д.І. Яворницький вважав, що козацька слобода іменувалася так за назвою невеличкої річки Половиця, яка зливалася із двох річе-чок неподалік від уливання у Дніпро. Звідси, начебто, й така назва: «пів-ріки», «половина». Михайло Шатров, автор книги «Місто на трьох пагорбах», запропонував два інших варіанти пояснення цього слова. Перший ─ від українського слова полуниця, якої росло в цих місцях настільки багато, що колеса козацьких возів фарбувались у червоний колір. Другий ─ від слова «полова», «половий» ─ жовту-ватий, за кольором глиняного грунта, на якому стояла слобода. Існу-ють й інші пояснення цієї назви. Деякі краєзнавці вважають, що назва походить від імені першого поселенця Половика. Інші – від того, що слобода знаходилася на половині (половиці) шляху від Старого Кодаку до Нових Кайдаків.

Точна дата заснування Половиці невідома, але на карті 1751 р. вона вже значиться слободою на карті Де-Боскета. У 1769 році вона була зруйнована татарами, але невдовзі знову відбудувалася. Особ-ливо швидко Половиця почала зростати після зруйнування Січі, коли значна частина козаків осіла на цих землях. Ось як згадувала козацьке поселення стара жителька Половиці: «В левадах, було, росте капу-ста, як цебро за розміром, огірки, соняшники, тютюн і всяка там вся-чина… Слобода була чималенькою, і люди жили все заможні, – ба-гато мали скотини, коней, хліба, сіна, бджіл… Горою стояли коза-цькі вітряки..., криті очеретом. На Дніпрі теж – водяні млини... сту-котять день і ніч».

Сьогодні від слободи не залишилося жодного сліду, крім землі, на якій вона була розташована. Зараз – це центральна частина Дніпропетровська.

Якщо ім’ям Катерини назвали місто, то життя вдихнув у нього князь Григорій Потьомкін. До речі, він був прийнятий запорожцями до свого війська, якому козаки, за своїм звичаєм, дали прізвисько як і всім новакам. Дивлячись на перуку князя, яку він носив згідно з євро-пейською модою того часу, не розуміючи чи роблячи вигляд, що цього не розуміють, запорожці прозвали його Грицьком Нечесою.

Світлійший князь мав багато планів щодо нового міста. Перед-бачалося будувати місто «по-столичному» широко, з розмахом. Пла-нувалося будівництво 12 фабрик (фактично було побудовано лише 2), „судилища”, біржі, подвір'я для приїжджих, театру, університету, ака-демії мистецтв, консерваторії, ботаничного саду. Для проектування були запрошені видатні вчені, будівельники, композитори. За проек-том відомого архитектора Івана Старова центр міста розташовувався на одному із трьох пагорбів. Він повинен був містити: Палацеву пло-щу (нині площа ім. Шевченка), замкнену палацем генерал-губерна-тора (нині Палац студентів), прямокутну Соборну (нині Жовтневу) площу, забудовану адміністративними будівлями із Преображенським собором у середині. До речі, Іван Старов є автором Таврійського пала-цу й Олександро-Невської Лаври в Санкт-Петербурзі.

Офіційне заснування Катеринослава відбулося таким чином. У 1787 р. до Катеринослава прибула імператриця Катерина II з числен-ним почтом, до якого входив імператор Австро-Угорщини Йосип II. Під час урочистих закладин фундаменту Преображенського собору імператриця поклала в його основу перший камінь, додавши 8 мо­нет загалом на 67 рублів, що на той час була значною сумою. Другий кА-мінь поклав імператор Австро-Угорщини, який не вірив у побудову не лише храму, а й взагалі нової столиці. З цього приводу він пожар-тував: «Ми з імператрицею Катериною в один день зробили велику справу: вона поклала перший камінь в основу собору, а я другий, й останній». Втім, третій камінь поклав князь Потьомкін.

Слова Йосипа II виявилися дещо пророчими. За проектом, Пре-ображенський собор мав величезні розміри (довжина 71 са­жень**, ширина – 21, висота – 65) міг дорівнювати лише собору Святого Пет-ра в Римі. Але через брак коштів на будівництво він був побудований майже через півсторіччя, у 1835 р., та й був зменшений рівно у 6 разів. Автором нового проек­ту був відомий архітектор А.Д. Захаров, який створив Кронштадтський собор та Адмиралтейство в Петербурзі. За-раз про початкові розміри Преображенського собору свідчить огоро-жа, яка побудована на фундаменті, закладеного за першим проектом.

Біля церковної огорожі зі східного боку собору й досі височить верстова миля^*** – німий свідок перебування цариці в нашому місті. Такі пірамідки стави­лись уздовж шляхів на відстані 10 верст^****одна від одної, щоб можна було вираховувати відстань. Ця верстова миля, як і багато інших таких же по всій Україні, була споруджена напередодні подорожі Катерини ІІ до наших країв у 1787 р.

Напроти Монастирського острова того ж року почалося будівни-цтво генерал-губернаторського палацу для намісника краю князя По-тьомкіна. Палац, в якому, до речі, князь не був жодного разу, збудува-ли на землях, відкуплених у відставного запорозького осавула Лазаря Глоби.

Палац Потьомкіна – одна з найкращих будівель нашого міста, ві-дома нам як Палац студентів ім. Ю.Гагаріна. Знаходиться він у парку ім. Т.Г. Шевченка – улюбленому місці відпочинку мешканців та гос-тей Дніпропетровська. Парк розкинувся на місці сада, закладеного тут два століття тому козаком Лазарем Глобою. Будучи знаним садів-ником, він розбив три великих сада, залишок життя провів у одному з них, де й був похований у 1793 р. На місці поховання запорозького ко-зака у 1972 р. був встановлений пам'ятник, а пізніше його ім'я було на-дано чудовому парку, який прикрашає наш Дніпропетровськ й досі (це парк імені Л. Глоби).

Однак, будівництво міста темпами, визначеними Потьомкіним, так і не розгорнулося. Чергова війна з Туреччиною, раптова смерть са-мого князя у 1791 році, а у 1796 році й імператриці, призупинили бу-дівництво «південної столиці». За часів Павла I місто потрапило в опа-лу, було переведено до рівня другорядних населених пунктів. Його назву було змінено на Новоросійськ. У 1802 р. імператор Олександр I повернув місту і первинну назву, і права та привілеї губернського міста. Але «південною столицею» воно так і не стало.

До сьогодення збереглися фінансові документи, які свідчать про витрати на будівництво південної столиці. Копії цих ордерів експо-нуються у музеї історії розвитку фінансової системи Дніпропетров-ської області. Так, із розпорядження князя Г.О. Потьомкіна видно, що на 1786 рік на будівництво міста Катеринослава казною Російської імпе-рії було виділено 200 тис. руб. Відомості Катеринославської Казенної палати свідчать, що в 1794–1795 роках було значне перебільшення витрат понад розпису бюджету: на «харчування населення» у зв'язку з недородом хліба у губернії – 150 тис. руб., на перевезення із Кремен-чука і «устроєніє» в Катеринославі мос­та – 101 тис. руб., на шовково-панчошну фабрику – 151 тис. руб. Крім того, у ці роки надавалися кошти на закупівлю дров для опалювання казенних будинків та на будівництво кам'яної церкви. Цікаві факти пов’язані з мандрівкою Катерини II до Криму з відвідуванням Катеринослава у 1787 р. Так, для покриття частини витрат було введено терміновий податок 20 коп. з кожної душі, що загалом склало 2 млн. руб. Тільки доставка трьох тисяч коней обійшлася казні у 5 млн. руб.

Фактично історію міста складають два періоди, які дорівнюють приблизно одному століттю кожний. Вони, характеризуються різними темпами його розвитку. У першу половину своєї історії місто росло повільно, життя в ньому ледь жевріло, ─ воно було було глухою провінцією.

У 1808 р. у місті працювали: суконна фабрика, близько 30 заво-дів, з них ─ по 8 сальних і свічних, 9 цегляних і по одному мильному та пивовареному. Щорічно проводилося 4 ярмарки.

Перші казенні підприємства ─ суконна та шовково-панчішна фабрики ─ з’явилися в Катеринославі у 1794 р. Цікаво, що обидві фаб-рики під назвою «Катеринославські» були започатковані не в Україні. Суконна ─ в білоруському містечку Дубровна Могилівської губернії у власному маєтку князя Г.Потьомкіна, а шовково-панчішна ─ у містеч-ку Купавна під Москвою. Для розміщення виробничих корпусів та осель для робітників по річці Сурі виділили земель 7 565 га. З Біло-русії було перевезено, окрім машин, 292 майстрових і 205 фабричних селян. Нова слобода отримала назву Сурсько-Литовське, тому що бі-лорусів здавна називали «литвинами», як мешканців Великого князів-ства Литовського. 1798 року у фабричному поселенні мешкало 1193 особи (638 чоловіків і 555 жінок). Пізніше шовкову фабрику закрили, а суконну перевели у нові кам’яні корпуси. До речі, один із них збе-рігся до наших часів. Це ─ колишній ткацький корпус, будівля якого сьогодні відома як хлібозавод № 1, що знаходиться по проспекту Карла Маркса між вулицями Пастера та Привокзальною.

Збільшення населення міста Катеринослава показано у таблиці:

Рік	Кількість	Рік	Кількість
1781	2 194	1850	8 998
1800	2 634	1865	22 846
1825	8 412	1897	112 839

У пер. пол. ХІХ ст. Катеринослав мав хаотичну і різнохарактерну забудову одно- та двоповерховими будинками. Над містом на горі одиноко височів Преображенський собор. Проспект був занадто ши-рокий для губернського міста. Саме таким побачили Катеринослав і залишили спогади про нього діячі російської культури: поет О.С. Пушкін, критик В.Г. Белінський, актор М.С. Щепкін, полководець О.В. Суворов, художник-марініст^***** І.К. Айвазовський.

У 1820 р. до Катеринослава у розпорядження генерал-лейтенанта І.І. Інзова на службу був висланий за „небезпечні” вірші Олександр Пушкін. Будинок, де він мешкав, точно досі не встановлений, але до-стовірно відомо, що поет бував у канцелярії Інзова. Цей будинок збе-рігся до наших часів (проспект Карла Маркса, 64), а на його фасаді встановлено відповідну меморіальну дошку. Нині там розташований Літературний музей Придніпров’я. А напередодні сторіччя від дня народження російського поета одна з вулиць міста змінила назву на його ім'я (тепер це проспект Пушкіна). Через 2 роки, у 1901 р., по ній було споруджено пам'ятник Пушкіну за кошти городян.

3 ім'ям Олександра Пушкіна пов'язані ще два епізоди з історії на-шого міста. Про один із них він сам писав у листі: «Справжня подія подала мені привід написати цей уривок. У 1820 році, в моє буття в Катеринославі, два розбійники, скуті ланцюгами, перепливли через Дніпро і врятувалися. Їх відпочинок на острівку, потоплення одного із охоронців мною не вигадані». Тут мовиться про фабулу поеми «Брати-розбійники».

Другий епізод ще цікавіший. Князь Г.Потьомкін замовив відомим майстрам у Німеччині статую Катерини II, аби встановити її в Катери-нославі до прибуття імператриці. З невідомих причин замовлення не було вчасно виконано, а після смерті Потьомкіна про пам'ятник і зов-сім забули. Викупив його О.М. Гончаров, дідусь Наталії Гончарової, майбутньої дружини Олександра Пушкіна. Але встановити пам’ятник в своєму маєтку через якісь причини він так і не зміг. Згадав він про статую імператриці перед весіллям онуки Наталії, бо, не маючи ДОС-татньо грошей, вирішили дати у посаг за нареченою... «мідну ба-бусю». Саме так дотепно називав її поет. Олександр Пушкін не зміг за життя продати статую. Через багато років пам'ятник був придбаний дворянами Катеринослава й встановлений на Соборній площі непо-далік Преображенського собору. Вже на початку XX століття його було перенесено на поста­мент проти історичного му­зею (там, де нині стоїть пам'ятник М.В. Ломоносову). На жаль, під час окупації Дніпро-петровська німцями у Другій світовій війні бронзовий пам’ятник було вивезено до Німеччини.

У одному із найкрасивіших місць Дніпропетровська ─ на Мона-стирському острові ─ на знак глибокої любові та пошани до великого сина українського народу стоїть пам'ятник Кобза­рю ─ українському народному поету Тарасу Григоровичу Шевченку. Сам поет у Катери-нославі не бував, але відпочивав у друзів 1845 року в районі села Старий Орлик, розташованого у гирлі річки Орілі. Нині це околиця нашого міста. Там він намалював два пейзажі ─ «На Орілі» та «Крає-вид з кам'яними бабами».

У сер. ХІХ ст. Катеринослав залишався звичайним губернсь-ким містом. Стати йому справжньою «південною столицею» заважа-ло кілька причин. В опису міста у «Военно-статистическом обозре-нии Российской імперії» були визначені чинники, які перешкоджали зростанню Катеринослава: «Трудно сказать, чтобы Екатеринослав возвысился когда-либо на степень значительного торгового города. Главными причинами тому: 1. Положение его в стороне от сообще-ний, ведущих к портовым и значительным торговым городам; 2. Трудность переправы через р.Днепр и переезда через пески на левом берегу Днепра и 3. Близость значительных по торговле городов Харькова и Кременчга, где с большой выгодой можно делать закуп-ки всякого рода товаров…»

Катеринослав, хоч і повільно, але будувався. Катерининський проспект з'єднав «верхнє» місто (там, де Преображенський собор) із «нижнім» (там, де колись була Половиця). Сам проспект набував біль-ше гідного вигляду: дві окремі проїжджі частини його було забруко-вано, вздовж центральної алеї посаджені тополі, клени, бузок. Особли-вістю міста ста­ли різні назви вулиць по обидва боки проспекту й обер-нена нумерація будинків відносно залізничного вокзалу, побудованого вже наприкінці XIX ст.

У цей час з'являється й знаменита Озерна площа, створена на місці засипаного озера, частина якого збереглась у парку ім. Глоби. Зараз на місці давньої площі знаходиться ринок, який має в народі назву «Озерка».


^* Слобода – поселення селян.

^** Са­жень – одиниця виміру довжини, яка дорівнює 2,134 метра.

^*** Миля - міра відстані, яка у старій Росії дорівнювала 7 467 метрів.

^**** Верста – російська міра відстані. До ХVІІІ ст. межева верста дорівнювала 2 134 метри, що складало 1 000 саженів, пізніше її величину зменшили до 1 067 метрів.

^***** Марініст – художник, який зображує у своїх картинах переважно море.


10. Катеринославська губернія – Дніпропетровська область


Зміст: Виникнення Катеринославської губернії. Апостолове. Історія виникнення сіл сучасного Апостолівського району. Василь-ківка та населені пункти сучасного Васильківського району. Заселення території сучасного Верхньодніпровського району. Верхньодніпровськ, Дніпродзержинськ. Дніпропетровський район – ворота обласного центру. Походження назви Кри-вий Ріг. Історія селищ сучасного Криничанського району: ле-генди, перекази. Легенда про виникнення притоки Дніпра – Орілі. Населені пункти Магдалинівського району. Межівсь-кий край – рубіж між козацькими землями та Кримським ханством. Нікопольщина – цент­р запорозького козацтва. Іс-торія виникнення сіл та містечок Новомосковського району. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Виник-нення Павлограду та сіл сучасного Павлоградського райо-ну. Петриківка та села Петриківського району. Петриківсь-кий розпис – унікальне явище українського мистецтва. Пет-ропавлівка – військова слобода. Села Петропавлівського району. Виникнення селища Покровське та сіл району. Істо-рія виникнення П’ятихаток, Жовтих Вод та сіл сучасного П’ятихатського району. Виникнення селища Синельникове – важливого залізничного вузла півдня України. Солоне та історія виникнення сіл Військове, Микільське-на-Дніпрі. Населені пункти сучасного Софіївського району. Народні перекази про виник-нення Томаківки. Селища сучасного То-маківського району. Історія Царичанського краю. Легенда про цілющі якості царичанської мінеральної води. Широків-ський район – козацький край. Історія сіл Юр’ївського р-ну.

Очікуванні результати:

• Розуміння причин утворення Катеринославської губернії;
  
• Знання легенд та переказів про походження річок, назв та ви-никнення населених пунктів на території сучасної Дніпропет-ровської області;
  
• Вміння описувати культурні, мистецькі, архітектурні перли-ни Дніпропетровщини.
  

Сьогодні Дніпропетровська область – друга за територією в сучасній Україні. Але так було не завжди. У 1783 р. було утворено Катеринославське намісництво, яке складалося з 15 повітів.* У 1784 р. в намісництві налічувалося 706 тисяч чоловік на території майже 153 тис. кв. км. До речі, за площею його територія майже у 5 разів перевищувала територію сучасної Дніпропетровської області, яка нині складається із 22 районів! До складу намісництва входили зем-лі сучасних Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Херсонської областей. Але за два століття кілька разів проводилися адміністративно-територіальні реформи, за якими межі змінювалася. Населення новоствореного на-місництва збільшувалося швидко. Так, 1793 року воно складало вже 819 тисяч осіб.

У 1796 р. російський цар Павло І ліквідував намісництва, замі-нивши їх губерніями. Тоді й був Катеринослав перейменований на Новоросійськ, а намісництво – на Новоросійську губернію. Але вже 1802 р. наступник Павла І цар Олександр І поділив Новоросійську губернію на Катеринославську, Миколаївську та Таврійську губер-нії. Населення краю швидко зростало завдяки політиці російського уряду, який роздавав землі скасованого Війська Запорозького цар-ським чиновникам, поміщикам, офіцерам та заохочував переселен-ців різноманітними пільгами.

Інші населені пункти нашого придніпровського краю були за-сновані у разні часи і за різних обставин.

Невеличке степове містечко Апостолове, виникнення якого якнайкраще ілюструє політику царського уряду Російської імперії, виникло після ліквідації Запорозької Січі. У 1793 р. відставний се-кунд-майор Ямбурзького полку Михайло Апостол, правнук геть-мана Данили Апостола, за указом Катерини ІІ одержав земельний наділ площею понад 13 тисяч кв. км для створення нових посе-лень. На честь відкриття в новому селі церкви Святої Покрови во-но стало називатися Покровським. У 1904 р. була побудована заліз-нична станція Апостолове, біля якої виникло й однойменне селище. У 1923 р. це селище було об’єднано із селом Покровським під наз-вою Апостолове; воно стало центром району, набувши 1956 року статусу міста.

У ХVIII ст. на березі річки Тернівки було засноване село Мар’янське, як запорізький зимівник. Села Велика Костромка (др. пол. ХVIII ст.) та Володимирівка (др. пол. ХIХ ст.) з’явилися, як військові поселення. Села Кам’янка і Михайлівка виникли на початку ХІХ ст. За радянських часів у 20-ті роки ХХ ст. було засновано село Перше Травня, тоді ж українськими селя-нами, що повернулися з Канади після Жовтневої революції, було утворено село Нива Трудова. Історія появи у 1961 р. невеличкого містечка Зелено-дольськ пов’язана. з будівництвом Криворізької ДРЕС-2. Сучасна терито-рія Апостолівського району складає понад 138 тис. кв. км. Район на-лічує майже 70 тисяч жителів^**. В районі видобувають граніт, який широко відомий не лише в Україні, а й поза її межами. Так, цим гра-нітом обкладено Московський університет ім. М.Ломоносова, п’єдестали пам’ятників І.Франку в м. Львові, В.Леніну в Дніпропетров-ську, Л.Бреж­неву в м. Дніпродзержинську.

Селище Васильківка, яке згодом стане районним центром, бу-ла утворене 1707 року як козацький зимівник. Його назва походить від найменування урочища на річці Вовчій і пов'язана з іменем першого поселенця Василя Покваліпта. Основними заняттями жите-лів було хліборобство, тваринництво, ремесла. У 1775 р., після лікві-дації козацтва, коли землі колишньої Запорозької Січі були роздані поміщикам і козаки потрапили у кріпосну залежність, зимівник пере­творили на військову слободу. За документами того часу, в 1781 р. у ній мешкало близько 750 осіб. Водночас із Василем Покваліптом запорозький старшина Олександр Шпак заснував свій зимівник, який також був перетворений 1775 року на військову слободу Олександрівку (з 1964 р. це с. Великоолександрівка).

На початку ХІХ ст. були засновані села Богданівка, Григорівка, Павлівка. З будівництвом Катеринославської залізниці у 1881-1884 рр. пов’язане виникнення селищ Чаплине та Письменне. У 1923 році Васильківка стала районним центром новоствореного Васильківсь-кого району. Територія району складає 133,0 тис. га, населення ─ близько 37 тис. осіб. Сьогодні це сільськогосподарський район, де по-ширене вирощування зерно-кормових культур та м'ясо-молочне тварин­ництво. Головні культури, що тут вирощують, соняшник та цук-рові буряки.

Заселення території у межах сучасного Верхньодніпров-ського району відбувалося з незапам'ятних часів. Велику роль в освоєнні тамтешніх земель відігравало українське козацтво. З поч. XVI ст. навколо Запорозької Січі виникали зимівники. Один з таких зимівників виник на місці сучасного міста Верхньодніпровська. Піс-ля ліквідації Запорозької Січі землі по річці Самоткані стали влас-ністю князя Г.Потьомкіна, який на місці козацького зимівника зас-нував слободу, названу на його честь Григорівкою. Заселення слобо-ди було завершено до 1779 р., який історики вважають датою засну-вання міста Верхньодніпровська. Коли у 1805 році Катеринославську губернію поділили на повіти, слобода стала повітовим центром і дістала теперішню назву ─ Верхньодніпровськ. У 1923 р. він став центром новоутвореного Верхньодніпровського району.

На території сучасного Верхньодніпровського району знахо-диться місто обласного підпорядкування, один із великих про-мислових та індустріальних центрів Придніпров’я ─ Дніпродзер-жинськ, який за часів Нової Січі було відомий як село Кам'янське. Перша письмова згадка про нього датована 1750 роком. Засну-вали це село, як і села Романкове, Тритузне, Карнаухівку та ін.-ші, запорозькі козаки. Бурхливий розвиток Кам’янського при-пав на кінець ХІХ ст., коли в ньому стали будувати промислові підприємства, найпотужнішим серед яких був Дніпровський металургійний завод. 1897 р. Кам'янське одержало статус міста, а у 1936 р. – нову назву ─ Дніпродзержинськ.

Одними з найдавніших сіл Верхньодніпровського району є Мишу-рін Ріг (сер. ХVI ст.), Пушкарівка (ХVІІ ст.) та Бородаївка (ХVІІІ ст.), ви-никнення яких пов’язане з козацькими поселеннями. Сучасна територія Верхньодніпровського району сягає 128,6 тис. га. Чисельність насе-лення ста­ном – близько 58 тис. осіб. Сьогодні район є унікальним серед сільських районів області, бо тут вдало поєдналися розвинута багатогалузева мережа промислових підприємств та аграрний сек-тор економіки. Містечко Верхівцеве виникло навколо нової заліз-ничної станції Катеринінської залізниці (нині це Придніпровська залізниця), яку тут проклали 1884 р. Назву і станція, і містечко отримали на честь першого начальника цієї залізниці інженера О.А. Верхівцева. Місто Вільногірськ – одне з наймолодших міст Дніпро-петровської області, воно було засноване 1956 року як робітниче селище при гірничо-металургійному комбінаті. Трохи раніше було побудоване селище міського типу Дніпровське для працівників крахмало-патокового комбінату.

Дніпропетровський район справедливо називають воротами обласного центру, оскільки він розташований навколо м. Дніпро-петровська. За віком район досить молодий ─ він був утворений у 1965 р. Найбільшим із населених пунктів району є Підгородне, перші згад­ки про яке датуються близько 1600 роком. Тоді вздовж берегів річок Кільчені та Самари до нинішнього села Спаського, яке нині знаходиться на території сучасного Новомосковського району, козаки та старшина із запорозького містечка Стара Са-мара заснували свої зимівники. Кількість козацьких хуторів значно збільшилася після будівництва Богородицької (Усть-Самарської фортеці) у 1688 р. Через 90 років козацькі хутори були об'єднані в одну військову слободу Підгородне, назва якої пов’язана з розташу-ванням поблизу губернського міста Катеринослава.

У др. пол.ХVIII ст. були засновані: нинішнє селище міського типу Кіровське, села Любимівка, Новоолександрівка, Сурсько-Литовське. Села Миколаївка та Попово-Балівка з’явилися у пер.пол.ХІХ ст. На сьогодні населення району складає близько 81 тис. осіб. У районі сильно розвинені присадибні ділянки селян, і тому він придбав славу сільськогосподарського «цеху» двох потужних інду-стріальних центрів – Дніпропетровська та Дніпродзержинська, за-безпечуючи значною мірою їх населення овочевою та молочною продукцією.

Перша офіційна письмова згадка про Кривий Ріг знайдена у «Розписі заснованих поштових станцій по річці Інгулець від Кре-менчука до Херсона», що датована 1775 р. У той час це було велике запорозьке поселення, яке у 1829 р. було перетворене на військове. З 1860 р. воно набуває статусу містечка. Свою назву місто отримало від форми кривого мису (наче рогу за формою) на злитті річок Інгу-лець і Саксагань, де саме і було засновано перше козацьке поселен-ня. За іншою версією назву місту дав запорожець Ріг на прізвисько Кривий через втрату одного ока в боях, який оселився в цьому ма-льовничому місці. Бурхливий промисловий розвиток району почав-ся у 80-х рр. ХІХ ст., коли почалася розробка залізних руд.

В останню чверть ХVIII ст. виникли села Недайвода та Широке, на початку ХІХ ст. ─ села Валове і Христофорівка, на початку ХХ ст. ─ село Глеюватка, у 20-30 рр. ХХ в. ─ села Веселе, Красіне, Радуш-не і Червоне. Криворізький район було створено у 1925 році. З 1959 до 1965 року в результаті реорганізації район було скасовано, але згодом знову відновлено. Загальна площа району складає 133,1 тис га. Район нараховує близько 44 тис. жителів. Криворізький ін-дустріальний район відіграє провідну роль в економіці Украї-ни, як основна сировинна база для розвитку чорної металургії, що має стратегічне значення для економічної незалежності та безпеки держави.

Адміністративним цент­ром наступного району є селище Кри-нички, яке виникло у XVIII ст. з вільних козацьких поселень. До-тепер у народі живуть легенди та перекази, ніби близько двох століть тому в районі цих поселень у до­лині річки Мокра Сура та у прилеглих балках було безліч незамерзаючих джерел із смач­ною питною водою. Колись через цю місцевість проходив Великий чумацький шлях. Подорожні, а також перші поселенці, копали щороку тимчасові криниці. Звідси й виникла назва села ─ Кринич-ки. Тривалий час у офіційних документах вживалася назва Крини-чуватка.

З козацьких часів існує й селище Аули, яке після знищення Запорозької Січі було перетворено на державну слободу. Про по-ходження назви слободи існує легенда, нібито імператриця Кате-рина ІІ, подорожуючи до Криму у 1787 р., зупинилася на пагорбі і, побачивши на обрії хутір, запитала: «А це що за аул?»

За козацьких часів були засновані села Семенівка (1691 р.), Гуляйполе (1781 р.), Адамівка (1793 р.). Пізніше, у ХІХ столітті, з’явилися села Катеринопіль (1830 р.), Червоноіванівка (1830 р.), Покровка (сер. ХІХ ст.), Новоселівка (1870 р.), місто Щорськ (1881 р.). У ХХ ст. виникли села Кудашівка (1914 р.), Преображенка (1924 р.), Жовтневе (1928 р.). Криничанський район було створе-но у 1923 р. Він має площу 167,5 тис. га. В районі працюють Аулів-ське водопровідне господарство, яке забезпечує питною водою міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Дніпропетровський і Криничанський райони. Основне в економіці району – виробни-цтво продукції сільського господарства.

До 1700 р. на території сучасного Магдалинівського району був дикий степ, яким кочували племена половців, сарматів, печені-гів. Діставалися до цих земель і татарські орди. Перші відомості про посе­лення району зустрічаються в реєстрових книгах Запорозької Січі 1738 р. Про притоку Дніпра ─ річку Оріль, яка є найчистішою річкою Європи, існує цікава ле­генда. Жив колись на Ряшанській горі змій, який кожного року забирав у неволю найкращу дівчину з навколишніх сіл. Одного разу в тих краях поселилася сім'я, в якій були три сини-ковалі та красуня донька. Прийшла черга і до дівчини-красуні йти до змія. Не погодилися із цим брати і вирішили битися зі змієм. Сили були нерівними, але любов до сестри надала їм мужності й сили. Юнаки перемогли, ─ змій знесилився і подався до Дніпра пити воду. Брати запрягли його в плуг і на всьому шляху проорали глибоку борозну. Визволені з неволі дівчата заплакали з радощів, і сльозами наповнили борозну. 3 тих пір говорять, що Оріль несе до Дніпра чисті, як дівоча сльоза, води. Особли­во красиві її плеса на початку літа, коли на обрамленій зеле­ним лісом воді ряс-ніє біле латаття. У 1790 р. ці землі були подаровані Катериною ІІ дочці полтавського поміщика Магденка, через що село й дістало таку назву. З ім’ям запорозького козака Василя Кота пов’язане виникнення села Ко-товка, вперше позначене на карті у 1770 р. У ХVІІ ст. виникли села Бузівка, Личкове, Гупалівка. До ХVІІІ ст. відноситься поява сіл Дмухай-лівка, Мар’ївка, Очеретувате, Поливанівка, Топчине, Шевченківка.

Як адміністративна одиниця, Магдалинівський район із цент-ром у селі Магдалинівка заснований в 1925 році. Його площа скла-дає 159,9 тис. га, населення близько 37 тис. На території району протікають чотири річки – Оріль, Кільчень, Чаплинка, Заплавка. Штучна водна артерія (канал) Дніпро-Донбас з’єднала води Дніпра з Північним Дінцем і дала Донбасу як питну, так і технічну воду.

Межівський край своїм корінням сягає глибини віків. Звідси, з Дикого степу, йшли до Дніпра татари, а відважні запорозькі козаки перетинали їм дорогу. На території сучасного села Слов’янки була козацька сторожа, яка охороняла Муравський шлях. Тут стояв із загоном сотник Гончар, який загинув у 1660 р. під час бою з татарами. Відтоді балка, де його було поховано, отримала назву Балка Гончара. З 1707 р. вона вже згадується серед населених пунктів Запорожжя.

До ХVІІІ ст. відноситься заснування і сіл Веселе, Зоряне, Новопав-лівка. У 1884 р., у зв'язку з будівництвом залізниці Юзівка*** ─ Кате-ринослав, була збудована залізнична станція Межова, яка дала назву сучасному селищу. У ХІХ ст. також виникли села Демурине, Іванівка, Преображенка.

Межівський район створений у 1923 р. А саме селище Межова було створено в 1957 році об'єднанням сіл Григорівка, Кам'янка та Новослов'янка. Відтоді воно отримало статус се­лища міського типу. Пло-ща району сягає 125,1 тис. га, населення – близько 29 тис. осіб. Основ-ні галузі сільського господарства – рослинництво та м'ясо-молочне тваринництво. Розведенням великої рога­тої худоби та виробниц-твом молока займаються 13 товариств, свинарством – 14 госпо-дарств, птицю вирощують і утримують для одержання то­варного яйця 3 господарства.

Нікопольщина була цент­ром запорозького козацтва, де протя-гом понад двохсот років знаходилися п'ять із восьми Запорозьких Січей. Усі вони, крім Буцько-Томаківського острова, нині перебувають під водами Каховського водосховища. На початку ХVІ ст. на місці сучасного Нікополя була переправа через Дніпро ─ Микитин Ріг, яку, за народними переказами, заснував козак Микита Циган. Посол німецького імператора Еріх Лясота, який 1594 р. був на Січі, також згадує про неї. Саме тут знаходилася Микитинська Січ, де у 1648 р. Богдан Хмельницький був обраний гетьманом. Поблизу с. Капулівка знаходиться могила славного кошового отамана Івана Сірка. У 1764 р. цар-ський уряд вирішив будувати в цій місцевості пристань з фортецею, яку Кате-рина ІІ 1775 року назвала Слов’янськом. У 1782 р. фортецю перейменували у Нікополь, тобто у „місто перемоги”.

За часів Запорозької Січі було засноване село Шолохове, яке після 1775 р. було перетворено на військову слободу. Село Покров-ське виникло на місці запорозького коша відзразу після ліквідації Нової Січі у 1775 р. До цих же часів відноситься і поява села Черво-ногригорівки.

Площа Нікопольського району складає 194,3 тис. га. Чисель-ність населення – близько 45 тис. осіб. У ХІХ ст. були засновані села Дмитрівка (1857 р.), Кірове (1862 р.), Криничувате (поч. ХІХ ст.), Лош-карівка (др. пол. ХІХ ст.), Новоіванівка (1840 р.). У ХХ ст. з’явилися села Придніпровське (1919 р.), Павлопілля (1925 р.). У надрах Нікопольщини залягають багаті поклади марганцевої руди, промислова розробка яких розпочалася з кінця ХІХ ст. На початку ХХ ст. на території Городищенсь-кого рудника була побудована залізнична станція Марганець. Інтенсивний розвиток рудників припадає на 30-ті роки ХХ ст. У 1938 р. кілька селищ, що виникали біля рудників, були об’єднані у шахтарське місто Марганець, яке на сьогодні знаходиться в обласному підпорядкуванні. У 1956 р. кілька ро-бітничих селищ, що виросли поблизу марганцевих рудників, були об’єднані в місто Орджонікідзе, яке також підпорядковується обласному центру.

На території сучасного Новомосковського району біля броду через річку Самару знаходилося стародавнє козацьке містечко Са-марь, яке було засноване у 1500-1550 рр. З 1576 р. грамотою короля Польщі Стефана Баторія воно надавалося у вічну власність запорож-цям. За часів Богдана Хмельницького містечко було одним із найваж-ливіших центрів транзитної торгівлі на шляху до Запорожжя та Кри-му з добре налагодженим виробництвом селітри, пороху, зброї. У XVII ст. поблизу сучасного Новомос­ковська запорізькими козаками були засновані кілька хуторів-зимівників. З документів відомо, що в 1672 році в Орловському Куті існував Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. На землях між містечком Самарою і Самарським Пустинно-Миколаївським монастирем оселилися запорожці, заснувавши слободу Самарчик, або Новоселицю. Після ліквідації Запорозької Січі за наказом російської імператриці у гирлі річки Кільчені було започатковане місто Катеринослав (точніше Богородицька, чи Усть-Самарська фортеця). Але через невдалий вибір місця в низині, яку часто затоплювало під час повені, місто пере­несли на високий правий бе­рег Дніпра, а по-близу побудували повітове містечко Новомосковськ. У 1778 р. Якимом Погребняком у ньому був збудований без єдиного цвяха Троїцький козацький собор, який є перлиною дерев’яної архітектури козацьких часів.

За козацьких часів були утворені села Спаське (сер. ХVІІ ст.), Губиниха (1704 р.), Голубівка (1745 р.), Перещепине (1764 р.), Вільне (1776 р.), Василівка (1779 р.), Знаменівка (1779 р.), Мико-лаївка (др. пол. ХVІІІ ст.), Новостепанівка (др. пол. ХVІІІ ст.), Піщан-ка (др. пол. ХVІІІ ст.), Попасне (др. пол. ХVІІІ ст.). Новомосковський район займає площу понад 199 тис. га, мешкає близько 74 тис. осіб. Новомосковщина багата на ліс, водне дзеркало покриває понад 7 тис. га. На території району протікають річки Самара, Самарчук, Оріль, Кільчень, Багата, Татарка, Підпільнянка та інші.

Цікаву та своєрідну історію має сучасний Павлоградський район. У ХVІІІ-ХІХ ст. на те­риторії тогочасного повіту історики на-лічують 28 поселень. Основним заняттям мешканців було земле-робство, пізніше ─ тваринництво, а згодом і рослинництво. Мальов-нича місцевість, на якій розташоване місто Павлоград, у XVIII ст. належала до земель Запорозької Січі. Перше поселення ─ Матвіївка ─ пов’язане з ім’ям запорозького військового стар­шини Матвія Хижняка. У 1777-1779 рр. у Матвіївці розмістили штаб-квартиру Луганського пікинерського^**** полку царської армії й тому село згодом було перейменовано в Луганське. У 1784 р. слобода Луган-ська була названа Павлоградом на честь майбутнього імператора Павла І.

У ті ж часи були засновані села Богданівка, Богуслав, Була-хівка, Вербки, В’язівок, Кочеріжки, Межеріч, Нова Русь, Тернівка, Троїцьке.

Павлоградський район розташований на території 145,3 тис. га у центрі Західного Донбасу. Чисельність населення – близько 33 тис осіб. Район утворено в 1923 р., але у період 1959-1991 рр. його територія кілька разів змінювалася. Дру­га половина XX ст. ха­рак-терна інтенсивною розробкою багатих покладів кам'яного та бурого вугілля.

Виникнення Петриківки пов'язане з історією Нової Січі. Пер-ші писемні відомості про заснування Петриківки знаходяться у до-кументах XVIII ст. Це ─ клопотання кошового отамана Петра Кал-нишевського та військової старшини перед митрополитом київсь-ким від 20 лютого 1772 р. про відкриття церкви в новому селі ─ Петрівці на річці Чаплинці. Сюди, на місце запорозького зимівника Петриківки, переселилися мешканці сусідньої Курилівки, зруйно-ваної повінню, ─ всього 85 дворів. Але вже в 1775 р. тут налічу-валося 203 двори та 110 бездвірних хат із загальною кількістю на-селення 2445 чоловік. Здавна у побуті жителів Петриківки величез-не значення мав розпис, який наслідував кращі традиції стародав-нього українського мистецтва. Барвниками слугували кольорові глини і рослинні фарби, що виготовлялися з різних трав, ягід, лис-тя та квітів. Й до сьогодення майстри Петриківки вражають світ своїми художніми виробами. У XVIII ст. на місці козацьких хуторів виникли села Єлизаветівка, Курилівка, Миколаївка, Шульгівка.

Площа Петриківського району – 92,8 тис. га, населення складає близько 25 тис. осіб. Як адміністративна одиниця, район утворений на початку 1926 р. У 1963 р. він був розділений між Царичанським та Дніпропетровським районами, але знову відновлений у 1991 р. Район – сільськогосподарський, основні напрямки: рослинництво (зернові, соняшник, цукрові буряки, овочі), тваринництво (вироб-ництво молока, м'яса), пе­реробка (виробництво тваринного масла, ковбас, олії, борошна, круп).

Витоки історії Петропавлівки сягають 1775 р., коли на річці Бик, при її впадінні до Самари, оселилася перша рота розформова-ного Луганського пікинерського полку із сім'ями. Так утворилася військова сло­бода, яку за іменами святих Петра та Павла назвали Петропавлівкою. Основним заняттям жителів слободи було хлібо-робство. Тоді ж аналогічно до Петропавлівки були засновані й села Троїцьке (1775), Дмитрівка (1776), Миколаївка (1776), Олександро-піль (1793), Петрівка (1779), Самарське (1777), Хороше (1750)

Площа Петропавлівського району – 124,8 тис. га, з яких близь-ко 5 тис. га – ліси, а 2,14 тис. га – водойми. Населення сягає 36 тис. осіб. Зручне географічне поло­ження сприяло розвиткові торгівлі та ремесел. Сучасний агропромисловий ком­плекс, в якому діє 24 під-приємства, виробляє 90% продукції. У районі є 4 промислових під-приємства і 5 шахт з видобутку вугілля.

3 історичних джерел відомо, що у XVI-XVII ст. територію, де нині розташований Покровський район, називали Диким Полем. Уздовж річки Вовчої пролягав горезвісний Муравський шлях, яким кримські татари і яничари послуговувалися для розбійницьких нападів на Україну. Відтоді лишилися татарські найменування при­ток Вовчої ─ Гайчур^***** і Янчул^******. Офіційна історія району почина-ється з 1673 р. Відомий історик Д.Яворницький у книзі "І.Д. Сірко" писав: "Восени 1673 року І.Сірко зустрівся на Муравському шля­ху з великим загоном татар, розгромив їх, взяв багато в по­лон, після чого щасливо повернувся на Січ. Ця битва відбулася в районі Покровсь-кого в день Покрови Пресвятої Богородиці. На знак пам'яті про цю перемогу слободу на­звали Покровською". З козацькими часами по-в’язане виникнення у XVII- XVIIІ ст. сіл Гаврилівка та Великомихайлівка.

До ХІХ ст. відноситься поява сіл Андріївка, Просяна, Романки, а до ХХ ст. – сіл Березове, Орли. Площа Покровського району ста-новить 121 тис. га, населення – близько 43 тис. осіб. Як адміністра-тивну одиницю, район було утворено 1923 року. У ньому налічу-ється 5 промислових підприємств і 80 агрогосподарств.

Виникнення П'ятихаток пов'язане з будівництвом Катери-нинської залізниці на прикінці ХІХ ст., зокрема її Саксаганської діль-ниці, яка потім відіграла значну роль у транспортуванні руди з Кривбасу на металургійні заводи Катеринослава та Кам’янського (су-часний Дніпродзержинськ). У 1886 р. на території Саксаганської во-лості Верхньодніпровського повіту розпочалося будівництво вузлової станції, поблизу якої було побудовано перші п'ять хат, звідки й ви-никла назва населеного пункту та залізничної станції П'ятихатки. 3 1923 р. селище ─ центр новоствореного П'ятихатського району. У 1938 р. воно набуло статусу міста. До часів Запорожжя відноситься заснування сіл Лихівки (1740 р.), Жовтого (п.п. XVII ст.), Саксагані (1738 р.), Богдано-Надеждівки (1648 р.), Холодіївки (кінець XVIIІ ст.).

У ХІХ ст. виникли села Вишневе, Красноіванівка, Мар’янівка, Саївка, Троїцьке, Чистопіль. Площа П’ятихатського району – 165 тис. га, населення – близько 52 тис. осіб. Найважливішою галуззю еко-номіки району є сільське господарство: 46 підприємств виро-щують зерно-бобові, технічні, овоче-баштанні та кормові культу-ри. Тваринництво розвивається у м'ясо-молочному напрямку. Ве-лику роль науки в сучасних умовах розвитку сільського госпо-дарства вносять вчені Ерастівської дослідної станції. Колективом станції досягнуто найвищий врожай озимої пшениці в Україні – 73 центнера з гектара.

Славне історичне минуле має місто Жовті Води, пов’язане зі славетною битвою під Жовтими Водами 1648 р., коли військо Бог-дана Хмельницького розгромило польських шляхтичів. Вдячні нащадки дбайливо оберігають історичні пам'ятки того часу. У селі Миролюбівці в 1954 р., у дні святкування 300-річчя підписання Переяславських угод України з Росією, було встановлено мемо-ріальну плиту на честь битви під Жовтими Водами.

У 1895 р. у тих місцях була започаткована розробка залізо-рудного кар’єру і водночас будівництво се­лища Жовта Ріка. У 1951 р. поблизу се­лища Жовта Ріка було знайдено уран. 3 того часу воно стає єдиним центром в Україні з видобутку та переробки уранової си-ровини. 23 травня 1957 р. селище міського типу Жовта Ріка Указом Президії Верховної Ради УРСР було перейменовано на місто Жов-ті Води.

Синельникове виникло на початку XIX ст. на землях, пода-рованих царським урядом гене­ралу I.М. Синельникову. Спочатку це було селище Павлоградського повіту Катеринославської губер-нії. У зв'язку з будівництвом у 1868-69 рр. на цій території залізни-ці між Лозовою і Олександрівськом (сучасне м. Запоріжжя) тут по-будували залізничну станцію, яка дістала назву від прізвища влас-ника землі ─ Синельникове. Майже одночасно почалося будівни-цтво залізничної колії Синельникове ─ Нижньодніпровськ Катери-нинської залізниці, яке було за­вершено в 1873 р. 3 цього часу Си-нельникове стає важливим залізничним вузлом півдня України. Поблизу залізничної станції швидко зростало селище, яке дістало таку ж назву. За переписом 1897 р., населення його становило по-над 2900 чол.

На території сучасного Синельниківського району ─ після ліквідації Запорозької Січі ─ виникли населені пункти Роздори, Славгород, Мар’ївка, Старовишневецьке, Дерезувате, Кислянка, Варварівка, Зайцеве, Іларіонове, Луб’янка, Миролюбівка, Раївка.

Синельниківський район – один із найбільших на Дніпропет-ровщині – був утворений у 1923 р. Він має площу 164,7 тис. га, чисельність населення складає понад 41 тис. осіб. Синельниківщина – аграрний район, господарства якого спеціалізуються у зер­новому і м'ясо-молочному напрямках з виробництвом технічних культур. На території району працюють понад 70 господарств різних форм господарювання.

Наприкінці XVII ст. за 2,5 км на схід від сучасного селища Солоне виникло поселення Новоселівка, засноване кріпаками-вті-качами. Але на початку XVIII ст. селян з Новоселівки переселили на землі по річці Солоненькій. Нове поселення дістало назву Ен-гельгардтівка за прізвищем поміщика, якому належали ці землі. Пізніше, в 80-х рр. XVIII ст., землі перейшли у власність генерал-лейтенанта Й.Хорвата, який перейменував село на Солоненьке.

Після ліквідації Запорозької Січі на території, де тепер розталова-не селище Військове, почали оселятися колишні запорозькі козаки. Царський уряд також щедро роздавав ці землі поміщикам. В 1780 р. I.М. Синельников, перший генерал-губерна­тор Катеринославського намісництва, одержав у власність Ненаситецький поріг з прилег-лими до нього землями на обох берегах Дніпра і заснував тут кілька селищ. На землях, які належали дружині Синельникова, виникло се-ло Військове. Воно дістало цю назву тому, що тут сели­лись ті, хто раніше служив у запорозькому війську. Одне з нових селищ Синель-ников назвав на честь свого сина Миколи слободою Миколаївкою (пізніше вона стала називатися Микільською, а сучасна назва ─ Ми-кільське-на-Дніпрі). Проти цього села був найстрашніший з дев'я-ти дніпрових порогів ─ "Ненаситець". Його довжина була 499 м, а висота падіння води ─ 4,78 м. Жоден із дніпрових порогів не по-глинав стільки жертв, як він.

До ХVІІІ ст. також відноситься виникнення сіл Башмачки, Но-вопокровки, Олександрополю, Павлівки, Сурсько-Михайлівки, Ши-рокого. У ХІХ ст. була створена низка сіл, які нині мають такі назви: Василівка, Дзержинівка, Новомар’ївка, Привільне. Солонянський район був створений у 1923 році. Територія району складає 173,2 тис. га, основними напрямками сільськогосподарського виробництва в районі є овочівництво та садівництво.

У 1793 році на річці Кам'янці виникло село Софіївка, поселен-ці якого були військові, а також козаки і переселенці з Правобе-режної України та Центральної Росії. У ХІХ-ХХ ст. землі, що тепер належать Софіївському району, традиційно використовувалися для сільськогосподарського виробництва. У XIX ст. почали працюва-ти переробні господарства ─ млини, кузні, олійниці, був побудова-ний завод із ви­робництва землеробних ма­шин, а також цехи з ви-готовлення червоної цегли, черепиці, посуду. Традиційно щороку проводи­лись ярмарки. З козацьких зимівників початку ХVІІІ ст. ви-никло село Ордо-Василівка, а заснування сіл Водяне, Миколаївка, Новоюлівка відносятся до ХІХ ст.

Територія Софіївського району становить 136,4 тис. га, а його населення – близько 27 тис. осіб. 3 1923 р. було утворено Софіївський район із центром в селі Софіївка, яке з 1957 р. набуло статусу се-лища міського типу. В економіці району провідне місце посідає сіль-ське господарство, основним напрямком якого є рослинництво; значно меншу питому вагу мають тваринництво, садівництво, пта-хівництво, рибоводство, овочівництво. На території району діють понад 70 агроформувань.

Томаківка ─ старовинне запорозьке займище, що розташоване там, де зливаються дві річки ─ Томаківка і Кисличувата. Ко­лись це був один із островів Дніпра. Заснування поселення Томаківка дату-ється 1552 р. У 1777 р. Томаківка стала державною слободою.

З приводу назви „Томаківка” збереглася така легенда: „Заїхала якось в запорозьку слобідку цариця Катерина. А там саме маки цві-ли. Побачила Катерина ті чудові квіти та й питає: „Що це так гарно цвіте?” Князі та генерали зирк, зирк ─ один на одного ─ і мовчать, бо вони зроду таких квітів не бачили. Коли це з куреня висунувся дід-запорожець. Цариця до нього. „Діду, що це за квіти?” ─ і показує на мак біля тину. „То маківка”, ─ відповідає старий. „Томаківка”, ─ не зовсім уторопавши, засміялася Кате­рина і додала: „Ну хай же і слобода ця віднині зветься Томаківкою.” ─ Сказала так та й пода-лася далі.”

Запорозькими козаками були засновані також села Топила (п.п. ХVІІІ ст.), Чумаки (п.п. ХVІІІ ст. ), Вищетарасівка (1740), Михайлів-ка (кін. ХVІІІ ст.), Новокиївка (кін. ХVІІІ ст.)

Загальна площа То­маківського району складає 119,1 тис. га, на ній проживає близько 31 тис. осіб. То­маківка, яка за давніх часів була у складі Катеринославського повіту, нині є районним цент­ром Дніпропетровської області. 3 1956 р. Томаківка – селище місько-го типу. З 1963 р. до 1965 р. Томаківський район був у складі Ні-копольського, але потім його знову було виокремлено в самостій-ний район у складі Дніпропетровської області. Значне місце в еко-номіці району посідає сільське господарство, що спеціалізується на виробництві зерна, м'яса, молока, яєць, вирощуванні технічних та овочевих культур.

Із сивої давнини, від часів козацької вольниці, бере початок чудовий природою, щедрий багатствами надр і полів Царичан-ський край. За часів Київської Русі територія району була у складі Переяславського князівства, а у XIV ст. входила до складу Велико-го князівства Литовського. Від XVII ст. Приорілля входило до скла-ду Гетьманщини та земель Війська Запорозького. Саме в ті часи тери-торія сучасного Царичанського району почала активно заселятися. Першими виникли приорільські містечка Царичанка (1604) та Ки-тайгород (1667); пізніше, у XVIIІ ст., ─ села Бабайківка, Могилів, Новопідкряж, Прядівка. Сьогодні далеко за межами району відомо про цілющі якості царичанської мінеральної води.

Про цю воду з давнини до нас дійшла поетична легенда. Ось послухайте: „Давно то було, ще коли люди, аби вижити, змушені бу-ли полювати на птахів та звірів, яких у цих краях водилося нелічене. Одного разу трапилося на полюванні нещастя ─ випущена невмі-лою рукою стріла влучила одному з мисливців у груди під самісі-ньке серце. Поклали товариші вмираючого юнака на дно ями, щоб на прощання міг побачити голубе небо... I тут раптом якась невидима сила наповнила тіло пораненого, зупинила кров і вгамувала біль. Юнак підвівся і став придивлятися до того місця, де лежав, ─ там грунт був вологим. Він пішов вогкою землею вглиб яру, і прийшов до невели­кої печери. Почав руками чистити її дно, гребти, звільняючи від верх-нього шару глини та мулу. Йому кинулися допомагати товариші, і скоро з-під їхніх рук весело вдарило джерело, задзюркотів струмо-чок дном яру. Припав до нього спраглими вустами поранений. I ─ яке диво! ─ зарожевіли його щоки, розправилися плечі, до юнака повернулася життєва сила. Зрозуміли тоді мисливці, що джерело не просте, а цілюще, прочистили його гарно та й розповіли всім про свою дивну пригоду. I потяглися до джерельця люди. А вода його виявилася не тільки цілющою, вона ще й молодість та силу повер-тала. Ідуть до джерела ста­рі, а вертаються парубками! Ось і назвали те джерело «Молодильним».

Загальна площа Царичанського району становить 90,3 тис. га, насе­лення сягає 29 тис. осіб. Як адміністративно-територіальна одиниця, район був утворений у 1923 р. на Полтавщині, а з 1932 р. його територія ввійшла до складу Дніпропетровської області. Еконо-мічну основу райо­ну складає сільськогосподарське виробництво, основними напрямками якого є рослинництво і тваринництво.

Територія, на якій розташований Широківський ра­йон, у прадавні часи була дном моря. Це одноманітна, трохи хвиляста степова рівнина з неглибокими долинами степових річок, з неве-ликими ярами та балками. На берегах річки Інгулець, яка тече зем-лями Широківщини, є багато джерел питної во­ди,

Широківський район ─ козацький край. Саме козацькі зимів-ники, які виникали по річці Інгулець, згодом перетворилися на ве-ликі посе­лення, наприклад, села Андріївка, Миколаївка, Шестерня. У 1775 р. землі Широківщини були приєднані до Новоросійської губер-нії. У ХІХ ст. утворилися села Зелена Балка, Новоселівка, Олександ-рівка.

Площа Широківського району складає 123,9 тис. га, населення – близько 32 тис. Як адміністративно-територіальна одиниця, район формувався упродовж тривалого часу. До 1965 р. підпоряд-кування району неодноразово змінювалося. Сьогодні це район сіль-ськогосподарського виробництва, тут було утворено 39 агрофор-мувань з рослинництва та тваринництва.

На місці, де тепер розташоване містечко Юр'ївка, близько 1700 р. запорозькі козаки заснували село Малу Тернівку. Перші посе-ленці займалися хліборобством, скотарством, рибальством та бджільництвом. Тут оселялися, крім козаків, і кріпосні селяни, що втекли від панів під захист Січі. У 1777 р. землі вздовж річки Мала Тернівка отримав у подарунок від Катерини ІІ надвірний радник Г.Г. Горсеванов, який перейменував село на Юр’ївку.

У ті ж часи виникли села Варварівка (1790), Жемчужне (кінець XVIIІ ст.), Новов’язівське (1782), Олександрівка (кін. XVIIІ ст.), Олексіївка (1789), Чернявщина (1797).

Юр’ївський район має територію 90,2 тис. га, чисельність насе-лення – понад 15 тис. осіб. Юр’ївський район утворено в 1991 р. шляхом виокремлення з Павлоградського ра­йону. Сільськогосподар-ські підприємства району, яких налічується 92, мають зерновий та м'ясомолочний напрямки.

Усі райони Дніпропетровської області славні своєю історією, свої-ми ділами. Треба завжди про це пам’ятати і гордитися тим, що Катери-нославщина-Дніпропетровщина ─ це край метала і хліба, край ракет і унікальних руд, край високої культури і добрих справ розумних хороших лю­дей.


^* Повіт – адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях від середини XIV ст. до 1923 р.

^** Тут і надалі кількість населення районів подається згідно до Всеукраїнського перепису населення, станом на 01.01.2001 р.

^*** Юзівка – давня назва сучасного міста Донецька.

^**** Пікинери – легка кіннота російської армії, головна функція якої була охорона південного кордону від набігів кримських татар.

^***** Гайчур – у перекладі: „річка, що вільно тече в степу”.

^****** Янчул – у перекладі: „річка, що тече в степу поряд”.