Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материала

Документы

Содержание Тема 2. територія сучасної дніпропетровської області у період київської русі 4. Київська держава 6. Пізні кочовики на території Дніпропетровщини Велике князівство Литовське (ВКЛ) Питання до теми 2 «територія сучасної дніпропетровщини у період київської русі»

Подобный материал:

• Урок літератури рідного краю для 10 класу Тема: «Образ рідного села Валер’янівки, 154.89kb.
• Історія рідного краю, 1340.61kb.
• Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
• Конкурс знавців рідного краю «Моя Мала Батьківщина», 131.44kb.
• Умови всеукраїнської історико-географічної експедиції, 286.49kb.
• План І. Історія відкриття музею II. Музейна експозиція Розділ Військова історія краю, 107.17kb.
• 645-річчю села Хащувате присвячується, 1291.82kb.
• Позакласний захід, 391.82kb.
• Тема: Природа наш спільний дім, 93.96kb.
• Багрянцем покрила у лузі калину, 94.37kb.

ТЕМА 2. ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У ПЕРІОД КИЇВСЬКОЇ РУСІ


4. Слов’яни

Зміст: Звідки прийшли стародавні слов’яни-анти на територію рідного краю. Городище Башмачка – найдавніший слід пе-ребування слов’ян у нашому краї. "Повість минулих літ". Уличі – східнослов’янське плем’я, яке мешкало на терито-рії сучасної Дніпропетровщини. Хозарський Каганат: те-риторія, заняття населення, стосунки зі слов’янами. Хто такі варяги. Шлях „із варяг у греки”. Дніпровські пороги. Народи степу: землероби та кочовики

Очікуванні результати:

• Знання проблем походження та розселення слов’ян;
  
• Вміння описувати заняття, побут і релігійні вірування слов’янського населення краю;
  
• Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю;
  
• Знання шляху „із варяг у греки”.
  

На сьогодні слов’яни – це найбільша група серед населення Єв-ропи, загальною чисельністю приблизно 250 мільйонів людей, яка заселяє майже половину східної та значну частину північної, цент-ральної й південної Європи, разом – одну сьому частину земної кулі.

Сучасні слов’яни – це велика група окремих народів з окремими державами, яка в минулому пов’язана спільним походженням і спо-рідненими мовами. Тому зрозуміла зацікавленість вчених давнім минулим цього народу.

Існує кілька теорій щодо походження слов’ян: західна, цент-ральна, східна та азійська. Прибічники західної теорії знаходять пра-вітчизну слов’ян у Західній Європі між рікою Лабою* та Адріяти-цьким морем. Прихильники центральної теорії, серед яких відомі українські та російські вчені, бачать правітчизну слов’ян на терито-рії між Віслою на заході, Балтійським морем на півночі, на півдні – до середини річок Дністер та Дніпро, а на сході – до Дніпра. На дум-ку послідовників східної теорії правітчизну слов’ян треба шукати між Доном і Волгою, на правобережній Україні. Історики, котрі під-тримують азійську теорію, впевнені, що слов’яни прийшли з Азії.

Як вважають сучасні науковці, перші історичні відомості про східних слов’ян подав Геродот, який в IV книзі своєї багатотомної “Історії” подав докладний опис краю, який на довгі століття зали-шився головним джерелом історичного пізнання України і взагалі Східної Європи. Скіфів Геродот характеризує як типових скотарів-кочовиків, які пересуваються по степах у кибитках та не мають ні рилля, ні міст. Але поряд з цим він докладно описує землеробне на-селення Правобережжя Дніпра та частково Лівобережжя як окремі племена “скіфів-орачів”, “скіфів-хліборобів”, неврів, агафірсів, бу-динів та “борисфенітів”-дніпровців. Різні дослідники саме ці народи вважають нашими далекими пращурами, які були підкорені “царсь-кими” скіфами-кочовиками та відстоюють автохтонну** теорію по-ходження слов’ян.

До сьогодні в російській та українській мовах залишилося чи-мало слів та географічних назв скіфського походження. Наприклад, слова “собака”, при слов’янському “пес”; “топор”, при слов’янсько-му “сокира”. В нашому краї збереглися сліди перебування тут скіфів у назвах річок Домоткань, Самоткань, Сура. Домоткань та Само-ткань – це невеличкі праві притоки Дніпра, їхня назва відповідно перекладається як “річковий колодязь біля великої річки” та “кам’яний колодязь поблизу великої річки”. На правобережжі нашої області є декілька річок із схожою назвою: Мокра Сура, Суха Сура, Комишувата Сура, Маленька Сурка. “Сура” означає – мокра, вихо-дячи з цього, назва Мокра Сура звучить як Мокра Мокра.

Розповідаючи про землеробські племена, Геродот повідомив ба-гато цікавого, наприклад: борисфеніти мали велику кількість горо-дищ, які захищали їхню країну від нападів скіфів-степовиків; кож-ний невр раз на рік перетворювався на кілька днів на вовка, а потім перевтілювався назад у людину; будини взагалі були синьоокі та яс-новолосі. Крім того, Геродот пише про торгівлю збіжжям, яке везли з Придніпров’я, та називає поліс Ольвію не інакше, як “торжище Борисфенітів”, підкреслюючи цим значення хліборобських племен, що належали до скіфської держави.

Біля с.Привільного Солонянського району, недалеко від Дніпро-петровська, були виявлені залишки двох осель-землянок, які були поєднані між собою переходом, що дає підставу пов’язати ці помеш-кання як із найдавнішими скіфськими землянками, так і зі слов’ян-ським житлом більш пізнього часу.

Дуже цікаві дві легенди про походження скіфів, що були записа-ні Геродотом, про які йшлося раніше. Як вважають вчені, мова в них йде про дві різні групи населення Скіфії – кочовиків та землеробів. В обох міфах молодші сини перемагають у змаганнях, тільки один стає власником батьківського лука – символа кочовиків-скотарів, а другий – володарем плуга, ярма, сокири та чаші, тобто речей, які є символами орачів-хліборобів.

Після Геродота тільки в І ст. до н.е. та в І-ІІ ст. н.е. римські авто-ри серед безлічі племен, що жили тоді в Європі, згадують слов’ян під іменем венедів. Пізніше, в першій половині VІ ст. у відомостях візантійських істориків для всіх слов’ян також вживається ця назва, але вже вирізняють між ними дві окремі групи племен – склавенів на заході й антів на сході.

Найдавніша згадка про антів відноситься до ІІІ ст. н.е. На маар-муровій плиті, знайденій у Керчі, в списку боспорян серед осіб різ-ного етнічного походження знаходиться напис “Antas Papi”. Однак в цьому напису не всі дослідники вбачають належність до якогось народу чи племені. Вчені досі не знайшли остаточного пояснення назви “анти”, але більшість з них вважають це слово іранського по-ходження, що перекладається як “край, кінець” і пов’язують його з сучасною назвою нашої держави – Україною.

Слов’янські племена першої половини І тисячоліття жили зде-більшого в неукріплених великих поселеннях, розташованих на со-нячних схилах надзаплави річок. Дворища, в яких жили окремі сім’ї, як правило, об’єднували житло, комору і клуню. Споруди були на-земні та напівземлянкові, зведені на дерев’яному каркасі. В окремих випадках споруджувались городища. Населення користувалося по-судом, виготовленим на гончарному крузі та ліпленим від руки, але траплявся й імпортний посуд, римські амфори, що служили тарою. Головним заняттям у них було землеробство, приселищне скотар-ство та ремесло.

Сліди перебування слов’ян у нашому краї знайдені в районах Апостолівському (Грушівка, Кут, Ленінське), Верхньодніпровсько-му (Бородаївка, Дніпровокам’янка, Домоткань, Мишурин Ріг), Дніп-ропетровському (Волоське, 1 Травня), Криничанському (Аули, Кри-нички), Магдалинівському (Гупалівка, Краснопілля, Котовка, Лич-кове, Минівка, Осипівка, Чернеччина), Нікопольському (Олександ-рівка, Олексіївка, Покровське, Червоногригорівка, Шолохове), Но-вомосковському (Багате, Перещепине, Орілька, Аннівка), Павло-градському (Олексіївка, Троїцьке), Петропавлівському (Бажани), Синельниківському (Василівка, Діброва, Олексіївка), Солонянсько-му (Башмачка, Микільське-на-Дніпрі), Томаківському (Вищетара-сівка), Царичанському (Бабайківка, Івано-Яризівка, Кабашний Горб, Лисківка, Драгівка, Михайлівка, Новостроївка), містах Дніпродзер-жинську (Романково), Дніпропетровську (Ігрень), Нікополі, Орджо-нікідзе. Взагалі ранньослов’янських поселень та могильників на те-риторії Дніпропетровщини було відкрито близько 60.

Серед поселень слов’ян-антів особливе місце належить городи-щу біля с. Башмачка. Всього на території України відомі лише три поселення з укріпленням цього часу, два – на Миколаївщині й одне – на Дніпропетровщині. Городище було розташовано на високому правому березі Дніпра та мало міцну систему укріплень із земляного валу, кам’яного муру та трьох ліній ровів. На огородженій території загальною площею 2 400 кв.м знайдені житлові та господарські будівлі, кам’яні вогнища, гончарний горн. Мабуть, тут знаходився один з центрів залізоробного та кісткорізного ремесел. Навколо го-родища на території, що майже у десять разів її перебільшує, знаходилося поселення.

Житла слов’ян цього часу свідчать про індивідуальний характер ведення господарства. Усі вони, як правило, мають невеликі розміри (10-20 кв.м), тому мешкати в них могли лише окремі родини. Поряд з таким житлом знаходяться господарські об’єкти – ями, льохи, місця для зберігання зерна, в той час як суспільних господарських споруд на поселеннях не знайдено, що також є свідченням індиві-дуального способу ведення господарства.

Високий рівень ремесла і орного землеробства сприяв широко-му розвитку торгівлі в середовищі давніх слов’ян. Доказом цього є знахідки римських монет та деяких інших імпортних речей у посе-леннях та могильниках. Вони вказують на наявність торговельних зв’язків Подніпров’я з провінціями Римської імперії.

У І ст. до н.е. Рим пережив кризу, що закінчилася падінням рес-публіки і трохи не спричинилася до падіння римської цивілізації в цілому. Розв’язання всіх внутрішньополітичних проблем Римської імперії проходило під гаслом “Хліба та видовищ!” Тому Рим впро-вадив торгівлю збіжжям, перш за все, зі споконвіку хліборобськими племенами, з якими тривалий час мали стосунки давні греки. Таким чином, давні слов’яни-анти, які з’явилися на міжнародній арені в перші століття нашої ери, продовжували справу своїх попередників – постачали римлянам життєво важливі для них продукти. При цьому треба підкреслити, що анти були лише відносно зацікавлені в підтримці торгівлі з Римом, лише у тій мірі, в якій вони могли ви-возити залишки виробництва, що не знаходили собі споживача в їхньому власному середовищі. Тоді зрозуміло, що слов’яни ввозили з римських провінцій не предмети першої необхідності, а предмети розкоші, а саме монети.

Переважна більшість римських монет, виявлених на землях ан-тів, відноситься до ІІ ст. н.е. (часи Андріана, Антонія Пія, Марка Аврелія). Більшість римських грошей були випадковими знахідками поодиноких монет. До середини ХХ ст. було знайдено 893 римських монети на території України. Вчені вважають, що римська монета була в антському суспільстві грошовим знаком та мала внутрішній обіг. Більш того, у давніх слов’ян існувала навіть власна чеканка мо-нет, яка наслідувала римські зразки. Такі “варварські” гроші знайде-но на наших землях.

У нашому краї була знайдена деяка кількість римських монет, серед яких два римських денарії імператорів Коммода (176-192 рр.) та Марка Аврелія (161-180 рр.) біля с. Бородаївка Верхньодніпров-ського району. На правому березі Дніпра, між селами Звонецьке та Олексіївка Солонянського району був знайдений боспорський біло-новий статер (261-262 рр.). У с. Микільське-на-Дніпрі Солонянсько-го району на поселенні антських часів була виявлена монета боспор-ського царя Фофорса (286-308 рр.). Взагалі, знахідки монет Боспор-ського царства за його межами надто рідкі.

На Дніпропетрощині є місце, яке, на думку краєзнавців, несе на собі певний відбиток тих часів. Це – сучасне передмістя Верхньо-дніпровська, колишнє селище з неофіційною назвою Рим. Колись тут був великий лісний масив, що мав офіційну назву – Римський ліс. Мабуть, у ті далекі часи тут був пункт торгівлі з римськими куп-цями. До речі, про це місце є згадки і в стародавніх літописах, але про це мова буде далі.

В Україні відомі скарби антських часів, що складалися з рим-ських монет. Пізніше з’явилися змішані скарби та скарби, складені тільки з коштовних речей. Найбільш великий та відомий Переще-пинський скарб був знайдений у 1912 р. у селі Мале Перещепине, що на Полтавщині, майже біля кордону з нашим краєм. Археологі встановили, що він складався протягом кількох століть і належить першому болгарському правителю хану Кубрату та його нащадкам.

У 632 році хан Кубрат оголосив про відокремлення болгар від Тюркського каганату та утворення незалежної держави, яка сьогодні відома як Стара Велика Болгарія. Нова держава займала значну те-риторію сучасної України, насамперед Приазов’є, землі між Дніп-ром та Прутом. Ця стародавня болгарська держава фактично припи-няє своє існування після смерті Кубрата у 668 р. Один з його синів – хан Аспарух – на чолі 150 тисяч переселенців-болгар опановує нові землі в гирлі Дунаю (сучасна територія Південної Бесарабії).

Похований був хан Кубрат на березі річки Ворскла у с. Мале Пе-рещепіне поруч зі своїми скарбами. Починаючи з 2001 р. у його мо-гили проходять Дні пам’яті великого правителя, де збираються на-щадки хана – українські болгари, бо йм’я хана Кубрата стало об’єд-нующим фактором для усіх болгар. І це не дивно, бо саме йому на-лежать слова: „Якщо ви будуте завжди разом, вас ніхто не зможе зломити”.

На межі Дніпропетровської та Запорізької областей на території, де колись перебувала військова сторожа, що охороняла переправу через Дніпро, неподалік села Вознесенське був знайдений ще один скарб (Вознесенський скарб). Цей скарб, на думку вчених, свідчить про те, що у антів існувало регулярне військо, для якого військова справа стає не лише джерелом збагачення, а й заняттям.

Візантійські історики у своїх працях розповіли багато цікавого про суспільний устрій антів, їхні релігійні уявлення, тактику веден-ня бою. Найбагатші відомості про давніх слов’ян знаходяться в “Стратегіконі” невідомого автора VI-VII ст. на умовне ім’я Псевдо-Маврикій, тому що він писав свою працю під час царювання імпе-ратора Маврикія.

Останні відомості про слов’ян у візантійських джерелах відно-сяться до 602 р. Це, на думку істориків, пов’язано з тим, що анти, знесилені у війнах, спочатку з племенами готів (ІІ-ІV ст.), потім з гунами ( IV-V ст.), пізніше з аварами (VI-VII ст.), перестали бути грізним народом для такої могутньої держави, як Візантія.


* Лаба – назва верхньої течії річки Ельби у Чехії.

** Автохтонні племена, тобто місцеве, корінне населення.


4. Київська держава

Зміст: Звідки прийшли стародавні слов’яни-анти на територію рідного краю. Городище Башмачка – найдавніший слід пе-ребування слов’ян у нашому краї. "Повість минулих літ". Уличі – східнослов’янське плем’я, яке мешкало на терито-рії сучасної Дніпропетровщини. Хозарський Каганат: те-риторія, заняття населення, стосунки зі слов’янами. Хто такі варяги. Шлях „із варяг у греки”. Дніпровські пороги. Народи степу: землероби та кочовики.

Очікуванні результати:

• Знання проблем походження та розселення слов’ян;
  
• Вміння описувати заняття, побут і релігійні вірування сло-в’янського населення краю;
  
• Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю;
  
• Знання шляху „із варяг у греки”.
  

Від моменту останньої згадки про слов’ян-антів у візантійсь-ких джерелах пройшло багато часу, за який зникає саме поняття “ан-тів”. Нові відомості про наших пращурів з’являються в ІХ-ХІ ст. у деяких арабських і візантійських авторів. Цікаву інформацію про слов’ян знаходимо у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного (сер. Х ст.), де поряд із порадами своєму синові про управління державою він розповідає про життя слов’янських пле-мен, їхні звички, вірування. Докладніші відомості про ці племена подають давньоруські літописці, які писали на сто років пізніше.

Найдавніший літопис, що зберігся до нашого часу – це “По-вість временних літ”, названий так за вступним реченням: ”Ось повісті временних літ, звідки пішла Руська земля…” Цей літопис мав три редакції та увібрав попередні літописні зведення: Київське 1037 р., Новгородське 1050 р., Києво-Печерське 1073 і 1095 рр., які окремо до наших днів не дійшли. Перша редакція “Повісті”, автором якої був Нестор – монах Києво-Печерського монастиря, датується 1111-1113 рр., але, нажаль, вона не збереглася. За вказівкою вели-кого князя Володимира Мономаха твір двічі редагували. Друга ре-дакція виконана в 1116 р. у Видубицькому монастирі в Києві ігуме-ном Сильвестром та збереглася у Лаврентіївському списку Літопису руського. Третю редакцію зробив у Києві невідомий автор у 1118 р. Вона збереглася в Іпатіївському списку Літопису руського. На сьогодні “Повість временних літ” є головною й у багатьох випадках єдиною пам’яткою з історії східних слов’ян та Київської Русі з пер-ших століть нашої ери до початку ХІІ ст.

Згідно твердженням Нестора-літописця, величезна територія від Карпат і до верхів’їв Волги та Дону, від Білого і до Чорного мо-рів була заселена 14 східнослов’янськими племенами. Одне з пле-мен – уличі, або угличі – мешкало вздовж берегів нижнього Дніпра, там, де зараз знаходиться Дніпропетровська область. Ймовірно, що назва цього племені іде від річки Углі, лівої притоки Дніпра, що за-раз зветься Оріль. Існує думка, що перебування цього племені в на-ших краях збереглося в назвах інших річок – Інгулі та Інгульці, правій притоці Дніпра.

Стародавні слов’янські слова збереглися в багатьох назвах рі-чок та балок, незважаючи на те, що на території нашого краю пере-бували різні народи, які також залишили свої сліди в географічних назвах. Наприклад, річки Висунь, права притока Інгульця, В’язівок, права притока Самари, Топила, права притока Томаківки. За слов-ником В.Даля давньоруське слово “виска” означає струмок, річечка, що з’єднує озеро й річку. Основа слова “вис” у давнину означала “розливатись”, “текти”. Слова “в’язань, в’язило” мали значення – болото, трясовина, заплава, а ”топило” – це озеро, заливне місце, улоговина в полі з водою у вигляді озера, непрохідне болото з грузь-кими ямами.

Деякі вчені висунули думку, що заміна стародавньої назви ве-неди на словени пов’язана з розселенням наших пращурів на вели-чезній території: “сло-вени” – це люди, які прийшли з землі “вене-дів”. Пізніше, у VІ ст. назва “венеди” зникає, а її місце займають на-зви окремих слов’янських племен. Причому ті, котрі продовжували мешкати на своїх споконвічних землях, мали назву типу “пол-яни”, “деревл-яни”, а племена, які опановували нові території, називалися за новим принципом – “ул-ичі”, “радим-ичі”. Загальною назвою для всіх колоністів у різних місцях було “словени”, що визначало появу людей із землі венедів.

Наш край у часи Київської Русі був південним кордоном роз-селення слов’ян. Вченими знайдено чимало слідів їхнього перебу-вання на Дніпропетровщині – це поселення та могильники, датовані ІХ-ХІІІ ст. в Апостолівському районі (Ленінське), Верхньодніпров-ському (Мишурин Ріг), Дніпропетровському (Волоське, 1 Травня), Криничанському (Аули), Магдалинівському (Бузівка, Гупалівка, Ко-товка, Осипівка), Синельниківському (Воронівка, Мар’ївка), Соло-нянському (Вовніги, Дніпровське), Царичанському (Бабайківка, Іва-но-Яризівка), містах Дніпропетровську (Ігрень, Лоцкам’янка), Дніп-родзержинську (Романкове), Нікополі. Поселення цієї доби – це не-великі селища без слідів укріплень, винятком можуть бути тільки за-лишки городища поблизу с.Мишурин Ріг. Усі вони знаходилися на території, яка становила 2-3 гектара, на відстані 20-40 метрів від бе-рега річки. Житла мали вигляд землянок та напівземлянок з глино-битними або кам’яними печами у центрі.

Найкраще вивчені поселення цього часу у гирлі р.Сури на пра-вому й лівому берегах поблизу села Дніпровське (колишний Ям-бург), на о. Кам’януватому біля правого берега Дніпра, коло сіл Волоське, 1 Травня, Лоцманська Кам’янка та Ігрень. Були знайдені кам’яні ядрища, наконечники стріл, кінське спорядження, жіночі прикраси, уламки кераміки. Цікаві знахідки були зроблені під час розкопок багатошарової стоянки на півострові Ігрень. Тут виявлені грецькі амфори із Херсонесу, уламки візантійського скляного посу-ду з позолотою, які невідомі в інших місцях, 279 скляних бусин браслетів, сережки із кістяними підвісками, що свідчать про зв’язки з кочовими племенами.

Наявність слов’янських поселень у порожистій частині Дніпра має велике значення, тому що доводить, хто був справжніми госпо-дарями вузлових місць на шляху “з варяг у греки”. Дійсно, переве-зення через дніпровські пороги – дуже складна справа. Знання набу-валися із покоління в покоління і тому, немає сумніву, що такі фахівці були необхідні за всіх часів, незалежно від політичних ситуацій, бо їх праця була потрібна всім.

Аналогічні селища були знайдені нижче дніпровських порогів перед островом Хортиця. В одному з них було знайдено цікаву річ, яка більш за все нагадує шахматну фігурку, напевно, короля. Неве-личка за розміром фігурка дає змогу зробити припущення, що вона належала до набору, яким користувалися в дорозі. Подібні знахідки відомі більш ніж у 20 місцях та свідчать про значний інтерес різних верств населення до цієї гри. Поблизу цих давньоруських селищ під час будови греблі Дніпрогесу та вибирання грунту з ріки було знай-дено багато слов’янських речей і, між іншим, 5 франкських мечів з латинськими написами. До речі, франкський, або каролінгський меч, названий так за ім’ям засновника імперії франків Карла Великого, під час правління якого він з’явився, став типовою військовою зброєю. Цетром виробництва мечів була Рейнська* область. У ІХ-ХІ ст. цей тип озброєння поширився на всю Європу, включаючи й те-рени Київської Русі. Такими мечами були озброєні і загони варягів, і дружинники київських князів. Меч мав такі характеристики: вага – в межах 1,5 кг, довжина – приблизно 1 м, ширина леза – до 6,5 см.

Вперше нашу могутню, широку, повноводну річку Дніпро опи-сав Геродот під назвою Борисфен. Після нього про Борисфен писали інші грецькі та римські вчені: Скімн Хіоський, Страбон, Помпоній Мела, Пліній Молодший, Клавдій Птолемей, Юлій Солін та інші. Невідомий автор твору “Плавання навколо Понта Евксинського** та Меотичного*** озера” в ІV ст. першим назвав нашу річку Данапрі-сом, що, як вважають сучасні лінгвісти, перекладається, як “вода, що тече”. Але ніхто з цих авторів не згадував про дніпрові пороги. Перші відомості про цю цікаву особливість Дніпра подає в середині Х ст. імператор Костянтин Багрянородний.

Не дивно, що імператор Візантії першим назвав та описав дніпрові пороги, налічивши їх усього сім. У ті далекі часи між Ві-зантією та Київською державою відбувалися жваві торговельні сто-сунки. Відомим шляхом “із варяг у греки” слов’яни везли до Цар-города**** збіжжя, рибу, хутро та інші вироби, а візантійські купці везли до Києва поволоки, дорогі оздоби, зброю, золоті й срібні мо-нети, духмяне коріння. Дивує той факт, що у жодному з наших дав-ніх літописів немає ніяких посилань на те, скільки на Дніпрі всіх порогів, ні на те, як вони звуться, згадуються вони тільки загально – “пороги”. Повний список дніпрових порогів з’явився значно пізніше – у ХVІ-ХVІІ ст. Пороги були дуже небезпечні під час їх проход-ження та значно заважали судоплавству до будівництва Дніпрогесу вище о. Хортиця у м. Запоріжжі (30-ті роки ХХ ст.). До їхнього за-топлення водами Дніпра вони йшли у такому порядку: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнігов-ський, Будильський, Лишній і Вільний.

З давніх часів повелося, що перш ніж подолати дніпрові поро-ги, загони дружинників, купців, варягів мусили зупинятися для від-починку на одному з великих островів, який передував порогам і який ніколи не затопляла весняна вода. Треба було підготуватися, оглянути все необхідне спорядження, розвідати, чи немає де воро-жої засідки. Давня назва цього острову Монастирський.

Існує легенда, що святий апостол Андрій Первозванний, подо-рожуючи з проповіддю про Ісуса Христа землями слов’ян, зупиняв-ся на деякий час на одному з найбільших кам’янистих островів Дніпра, молився та поставив хрест, як знак перемоги християнства над язичеством. З того часу острів став осередком християн, котрі мешкали навкруги. Близько 870 р. кілька грецьких монахів на шляху до Києва зупинилися перепочити на острові. Вони, вражені його красою та багатою природою, вирішили залишитися тут назавжди та розповсюджувати Христову віру серед місцевого населення.

Багато хто з київських князів зупинялися на Монастирському острові на своєму шляху до Царгорода. У 957 р. київська княгиня Ольга, подорожуючи до Візантії, знайшла притулок у гостинних монахів під час сильної бурі. Її супутник, візантійський єпископ Григорій, разом із своїми монахами та з допомогою самарських рибалок спорудив невелику церкву та правив у ній богослужіння.

Пізніше на острові був побудований монастир, який і дав йому назву.

На острові зупинялися й великі князі Святослав та Володимир. До речі, київський князь Святослав загинув на порогах у 972 р., коли повертався додому з військового походу. Він потрапив у засідку, яку влаштували у небезпечному місці печеніги.

Подолавши небезпечні пороги, мандрівники зупинялися на острові Святого Григорія (сучасний о. Хортиця), де приносили свої жертви та молилися богам із почуттям вдячності.


* Рейн – назва річки, що тече в сучасній Німеччині.

** Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря.

*** Меотичне озеро – грецька назва Азовського моря.

****Царгород – так слов’яни називали столицю Візантії – Константинополь.


6. Пізні кочовики на території Дніпропетровщини

Зміст: Хозарський каганат. Печеніги. Половці. Боротьба київсь-ких князів із кочовиками. Вплив половців на хід історії. Монголо-татари. Чингісхан. Битва на річці Калка. Сліди монголо-татарської навали на території Дніпропетровщи-ни. Київська Русь – щит між Європою та монголо-татара-ми. Велике князівство Литовське – захист князівств Київ-ської Русі від монголо-татар. Кримське ханство. Османсь-ка імперія.

Очікуванні результати:

• Знання походження, розселення і релігійні вірування кочових народів;
  
• Вміння розповідати про вклад кочових народів у розвиток культури;
  
• Знання подій, що відбувалися на території краю під час монголо-татарської навали;
  
• Вміння розповідати про значення литовської експансії;
  
• Вміння описувати події, які відбувалися на території краю під час панування Польщі та Литви;
  
• Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю.
  

Український степ…Безкраї простори здавна приваблювали до себе увагу різних народів: чи то осілих землеробів, чи то кочових скотарів. Часом тут чинилася запекла боротьба за володарювання багатим українським чорноземом, зручними переправами через Дніпро, важливими вузловими місцями торговельних шляхів, що пе-ретинали наш степ з півночі на південь, зі сходу на захід.

Після кіммерійців, скіфів, сарматів у наші краї приходять з пів-нічного заходу Європи готи, які встановлюють майже на два століт-тя своє панування. Напад гунів, кочових племен з Азії, звільнив міс-цеве населення від готів та приніс нове панування. Гуни після смер-ті свого короля Аттіли втратили свою бойову силу, а з нею й значен-ня в південних степах. У середині VІ ст. з Азії прийшли авари, які майже до початку VІІ ст. панували в наших степах. Аварів та їхніх союзників аланів та угрів змінили булгари, які були витиснуті хозарами.

Біля с. Любимівка Солонянського району було розкопано посе-лення аланів, яке складалося з трьох селищ та було гончарним цент-ром. Тут знайдено 18 горнів, 6 житлових та виробничих, 5 господар-чих будівель. Ця археологічна знахідка є доказом процесу слов’яни-зації кочових скотарських племен та їхнього переходу до осілості.

Біля с. Заплавка Магдалинівського району було знайдено похо-вання кочовика VІІІ ст., яке вчені розглядують як свідоцтво пересу-вання через Приорілля племен булгар або, що найімовірніше, хозар. У похованні були виявлені кістки коня та речі кінської упряжі, обоюдогострий меч довжиною 67 см із залишками дерев’яних піхв, залізний ніж та інші речі.

Хозарський Каганат на початку VІІІ ст. охоплював величезну територію від Дністра до Аральського моря, від Кавказу до В’ятки. Під владою хозар опинилося населення Північного Кавказу, Ниж-нього та Середнього Поволжя, закаспійських степів та пустель, По-доння, українськіх степів, майже всього Криму, окрім Херсонесу, та частина східнослов’янських племен (полян, северян, радимичів, в’я-тичів). Хозарська держава існувала за рахунок збору мита від транзитної торгівлі. У кінці ІХ ст. київський князь Олег звільнив слов’янські племена деревлян, полян і радимичів з-під влади хо-зарів. Існує припущення, що племена тіверців та уличів були союз-никами хозар в їхній війні з угорцями. На жаль, давні літописи про цей союз не згадують, але відомо, що князь Олег воював з уличами й тіверцями, а головне місто уличів – Пересічень – здалося тільки після 3-річної облоги.

У 965 р. київський князь Святослав із своєю дружиною наніс нищівний удар Хозарському Каганату. Взагалі, наслідки війн 60-х років ІХ ст. із сусідніми кочовими племенами призвели до того, що Хозарія втратила свої головні міста Білу Вежу (Саркел) й Тмута-ракань (Таматарху), що відійшли до Київської держави, лишилася своїх васалів на півночі та частково на Північному Кавказі. З цього часу Хозарська держава втратила свій вплив на міжнародні відно-шення та стала занепадати. В сер. ХІ ст. колись могутня держава пе-рестала існувати під ударами половців, а народ хозари майже повні-стю зник у часи татаро-монгольського панування. Нащадки хозарів існують й до сьогодні під назвою караїмів, невеличкого народу, що населяє Крим та південну Україну. Так сліди колись могутнього на-роду зникли в глибині століть. До речі, нинішна вулиця Ширшова, що у центрі Дніпропетровська, колись називалася Караїмською (також Торговою та Госпітальною) – напевно там жили караїми.

Історія нашого степового краю в середні віки досить темна й маловідома. Свідчення того часу про місцеве населення надто урив-часті й бідні. До того ж треба завжди пам’ятати, що виходять вони від вороже настроєних до кочовиків, сучасників тих давніх подій.

На межі ІХ-Х ст. в історії степової України відбуваються знач-ні зміни. У цей час, з одного боку, міцнішає та набирає сили молода держава – Київська Русь, а з другого – в південні степи вторгаються нові кочові племена печенігів та порушують багатовікову слов’ян-ську колонізацію степової України. Саме під тиском печенігів сло-в’янські племена уличів та тіверців залишили свої оселі та рушили на захід у межиріччя Бугу й Дністра.

З літописів відомо, що у 875 р. київський князь Аскольд “ізбі-ша печенігів” і, мабуть, ця поразка надовго їм запам’яталася, бо про них літописи не згадують до 915 р. “Повість временних літ” пише, що в цей рік печеніги приходили на Русь складати мир. Існує думка, що у цей період (875-915 рр.) стосунки кочовиків та Київської дер-жави мали форму постійного військового союзу. У 920 р. київський князь Ігор, невідомо з яких причин, здійснив похід на печенігів. Піс-ля цього літопис знов згадує цей народ як союзників Київської Русі. Так, у 944 р. князь Ігор найняв їхню кінноту, коли рушив у похід до Царгорода.

Вперше з часів Аскольда печеніги, підкуплені візантійським імператором, напали на Київську Русь й обложили Київ у 968 р., коли київський князь Святослав був з дружиною в Болгарії. Тоді, повернувшись додому, Святослав вигнав печенігів за межі своєї дер-жави, а через чотири роки, повертаючись з останнього військового походу до Києва, князь Святослав загинув на дніпрових порогах від рук печенізького хана Курі.

Ось як про цю подію писав середньовічний візантійський істо-рик Лев Діакон: „Святослав залишив Дористол, повернув відповідно до договору полонених та відплив із залишившимися соратниками, спрямувавши свій шлях на батьківщину. На шляху їм учинили за-сідку пацинаки (так Лев Діакон називає печенігів – авт.) – численне кочове плем’я, яке… возить із собою житла та більшу частину життя проводить у візках. Вони перебили майже усіх (росів), вбили разом з іншими Святослава, так що тільки дехто із великого війська росів повернувся неушкодженим у рідні місця”.

Серед сучасних істориків панує думка, що хана Курю підку-пила Візантія, щоб позбавитися войовничого князя Святослава та слов’янської воєнної загрози на своїх кордонах. Але деякі вчені ви-сунули іншу гіпотезу.

Відомо, що Святослав поклонявся давнім язичницьким сло-в’янським богам, але під впливом своєї матері-християнки, княгині Ольги, був достатньо віротерпимим й не переслідував християн. По-разка Святослава на Балканах сильно змінила його характер. Повер-таючись додому у 971 р., він послав до Києва наказ спалити хри-стиянські церкви та пообіцяв “ізгубити” всіх християн. Тому кияни були зацікавлені у тому, щоб збожеволівший князь із своєю озвірі-лою дружиною не повернувся до міста. До того ж відомо, що Свято-слав з дружиною страждали від голоду під час зимівки біля дніпро-вих порогів, а кияни ніяк їм не допомогли харчами, хоч степовий шлях був відкритий. Таким чином, можливо, що самі кияни й домо-вилися з печенігами про напад на київську дружину та її князя.

З ініціативи Д.І. Яворницького на пам’ять про цю трагічну по-дію у 1910 р. була встановлена чавунна плита на Ненаситецькому порозі. Після будівництва греблі Дніпрогесу пороги було затоплено, і плита опинилась під водою. Але у 1945 р., коли відступаючі фа-шистські загарбники підірвали греблю і пороги знову опинилися на поверхні, плиту перенесли на правий берег Дніпра в межах с.Ми-кільське-на-Дніпрі.

У цілому, взаємостосунки між печенігами та князем Святосла-вом були складні: деякі з печенігів заважали військовим діям київ-ського князя, інші самі брали у них участь. Взагалі, загибель Свя-тослава ускладнила стосунки між київською державою та пече-нігами.

З 968 до 1036 рр. печеніги набувають значну силу у степовій Україні. Вони мешкали по обох берегах Дніпра, контролюючи дніп-рові пороги. “Повість временних літ” містить звістку за 993 р.: “І тут же прийшли по тім боці від Сули печеніги”, що свідчить про північ-ну межу їхнього оселення. Візантійський імператор Костянтин Баг-рянородний неодноразово згадує про значну торгівлю печенігів із сусідами. Відомо, що печеніги брали активну участь у міжусобних сутичках князів Київської Русі.

Після поразки біля Києва у 1036 р. печеніги перестали загро-жувати київській державі й остаточно втратили своє попереднє зна-чення на Дніпрі та в степу.

У нашому краї залишилося багато слідів перебування тут пече-нізьких орд. Цікаві знахідки зроблені біля сіл Кам’янка (Апостолів-ський), Ковпаківка, Котовка, Поливанівка (Магдалинівський), Спа-ське (Новомосковський), Великомихайлівка (Покровський), м. Пав-лоград, у балці Криничній біля Вільного порога. Серед речей, знай-дених у цих похованнях, зустрічаються бронзові дзеркальця (с.Ков-паківка, балка Кринична), жіночі прикраси – сережки, обручки, пер-ли, намисто (села Великомихайлівка, Кринична балка), бубонці, ножиці (с. Великомихайлівка), кінська упряж (села Ковпаківка, Ве-ликомихайлівка, Кам’янка), лук із стрілами, ніж (с. Кам’янка), кінсь-кі поховання (села Ковпаківка, Великомихайлівка), кераміка, шаблі (с. Ковпаківка).

Цікавою особливістю печенізьких могил є кінотафи – кінські поховання, які відсутні в похованнях пізніших кочовиків.

З середини ХІ ст. і до появи половців на недовгий час наші степи опановують торки – кочові племена споріднені печенігам. Пізніше, десь у ХІІ ст., залишки тюркомовних народів – печенігів, торків та інших – об’єднуються у племена Берендеїв та Чорних Кло-буків та стають на службу до князів Київської держави, відіграючи значну роль в їхній боротьбі проти половців. До речі, назва Чорні Клобуки йде від перетлумачення їхнього імені каракалпаки – чорні шапки.

У нашому краї знайдені поховання чорних клобуків у сіл Бузів-ка та Ковпаківка (Магдалинівський), Перещепине (Новомосковсь-кий), Суха Калина, Миколаївка (Дніпропетровський), Богданівка (Павлоградський), Жемчужне, Преображенка (Юр’ївський). Варте на увагу те, що серед поховальних речей знаходилася слов’янська кераміка з клеймами. Наприклад, на днищі одного з горщиків (с. Жемчужне) зображено клеймо у вигляді колеса з 9 спицями. Такі клейма часто зустрічаються на давньоруських гончарних виробах, де кількість “спиць” та їх розташування можуть коливатися у широ-кому діапозоні, тому що вони уособлюють солярний (сонячний) символ, який шанувався серед слов’ян.

З середині ХІ ст. майже на двісті років головною силою в українських степах стають половці, яких уперше згадує літопис 1055 р. Назва “половці” є давньоруським перекладом тюркського “кипчак”, що означає “мешканець піщаного (полового) степу”. Вче-ні вважають, що печеніги та половці вийшли від одного предка, бо мали однакову мову. Половці не мали своєї держави, а об’єднува-лися в окремі союзи племен. А взагалі, суспільний устрій половців був типовим для всіх кочовиків середньовіччя. Суспільною одини-цею у них був рід, що мав своє окреме поселення – вежу. Кілька родів об’єднувалися в орди на чолі з ханом. На відміну від поперед-ніх кочових народів у половців існувало рабство, чим і пояснюються їхні набіги на Київську Русь. Головним заняттям, звичайно, було ко-чове скотарство. Половці панували по обох берегах Дніпра, а Оріль була межею між їхніми володіннями та Київською державою. Го-ловні половецькі міста – Шарукань, Суров, Балик – знаходилися на території сучасної Харківщини. У нашому краї половецькі орди мА-ли свої стоянки вздовж річок Орілі та Самари на території сучасного міста Новомосковська та села Голубівка Новомосковського району.

Давньоруські літописи відрізняють два типи цього народу: “по-ловців” й “диких половців”, але всі вони підлягали двом династіям – Каєпичів (у літописах Аєпичі) та Ольберлюєвичів. Верховне дво-владдя, особливо під час воєних походів, залишалося типовим до кінця історії цього народу на території України й Східної Європи. Тому літописи, описуючи воєнні походи половців, часто називають двох ханів.

Стосунки між половцями та князями Київської Русі були надто складні й залежали від багатьох обставин. Давньоруські літописи згадують кочовиків тільки як “диких”, “злих”, “поганих”. Проте ві-домо, що половці складали договори із київськими, чернігівськими, переяславськими князями, які оновлювалися при кожній зміні кня-зів, якщо обидві сторони не мали ворожих намірів. До того ж, князі використовували половецькі загони у своїй міжусобній боротьбі.

Цікаво, що князі своячилися із половецькими ханами. Є відо-мості, що декотрі доньки половецьких ханів, що одружувалися з князями, хрестилися на Монастирському острові. Так, у 1094 р. тут була охрещена донька хана Тугоркана, яка була дружиною Великого князя Київського Святополка. До речі, хан Тугоркан з династії Оль-берлюєвичів увійшов до народних билин та казок під ім’ям “Змія Тугарина” або “Тугарина Змійовича”.

У 1107 р. на цьому ж острові хрестилися доньки ханів Боняка та Оселука (династія Каєпичів), які одружилися з синами Володими-ра Мономаха – Юрієм Довгоруким та чернігівського князя Олега – Святославом. Цікаво, що матір’ю Святослава теж була донька поло-вецького хана. Син Юрія Довгорукого, відомий в історії Східної Єв-ропи як князь Андрій Боголюбський, мав подвійне ім’я Китай-Андрій і був онуком не тільки Великого князя Володимира Моно-маха, а й половецького хана Боняка, який майже 50 років очолював Придніпровський союз половецьких орд. Половчанками були і третя дружина самого Володимира Мономаха та його іншого сина – Ан-дрія. Онук Святослава Олеговича – Володимир, син героя “Слова о полку Ігоревім” Ігоря Святославича, взяв шлюб з донькою хана Кон-чака (династія Ольберлюєвичів). Мати чернігівського князя Свято-слава Володимировича “бежала в Половці” і там одружилася з ха-ном Башкордом.

На території Дніпропетровщини знайдено багато половецьких поховань, що датуються ХІ-ХІV ст., в Апостолівському (Мар’ян-ське, Кам’янське), Васильківському (Дубовики), Дніпропетровсько-му (Миколаївка, Підгородне), Магдалинівському (Ковпаківка, Котовка), Межівському (Філія), Нікопольському (Шолохове), Ново-московському (Соколове), Павлоградському (Богуслав, Вербки), Петриківському (Чаплинка), Петропавлівському (Петропавлівка), Покровському (Великомихайлівка), Солонянському (Василівка, Ши-роке), Томаківському (Вищетарасівка), Царичанському (Новопід-кряж), Широківському (Чапаєвка), Юр’ївському (Преображенка) районах.

Археологами зроблені цікаві знахідки, що відрізняють ці похо-вання від інших, серед них – двоколісні візки, жіночі головні убори, розпрямлені гривни – шийні прикраси, слов’янська кераміка з клей-мами та інші речі.

Добре зберігся, завдяки сухості грунту, дерев’яний візок із по-ховання літньої жінки біля с. Чапаєвка. Вчені вважають, що цей ві-зок використовувався за своїм призначенням, а не був спеціально зроблений для поховального обряду.

Дерев’яні дво- та чотириколесні візки широко використовува-лися половцями. Легкі та мобільні візки, зображення яких зустрі-чаються у давніх літописах, були зручні як для невеликих кочових орд, так і для великих військових загонів. Згадує про них і невідо-мий автор “Слова о полку Ігоревім”: “А половці неготовими шляха-ми побігли до Дону Великого: кричать візки о півночі, наче лебеді переслідовані”. Князю Ігорю треба було прислуховуватися не до ту-потіння коней та криків переляканих птахів, а до вищання й рипіння коліс візків, в яких возили військові обладнання й запаси стріл. Тоді, можливо, його похід був би значно вдалішим.

Велике зацікавлення вчених викликає головний убір половець-ких жінок своєю складністю та своєрідністю. Оригінальна форма прикрас головного убору чи зачіски у вигляді “рогів” – срібних на-півкіл, має магічне значення й поєднується із символікою барана й дівчини-нареченої. Серед кочових народів Європи та Азії здавна ві-домо про зв’язок культу барана із культом жіночого божества й родючості. Звідси й звичай прикрашати головні убори жінок у ви-гляді “рогоподібних прикрас”, що відображають образ “барана” – символ плодючості, родючості і добробуту. Пізніше “мода” на головні убори та зачіски із “рогами” розповсюджується на Західну Європу, тому не виключено, що вона пов’язана із половцями.

Особливість багатьох кочових поховань – це встановлення кам’яних статуй, яка у половців була значно розвинена й поширена на велику територію. У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького зберігається найбільша колекція половецьких “баб” – 60 скульптурних пам’ятників, які виготовлялися з вапняку та піщанику й встановлювалися на курганах. Статуї, як правило, зображали половецьких воїнів з їхніми портретними ознаками, що майже не збереглися через рушійні сили природи протягом століть. Інколи на цих статуях знаходять малюнки звірів, фігурки чоловіків, які мали якесь культово-релігійне значення.

У придніпровському фольклорі існує чимала легенд, в яких „баби” – це скам’янілі велетні (“велени”, “великдони”), покарані за те, що плювали на сонце. У народному середовищі виникло двоїсте ставлення до скульптур. Потяг до винищення баб, тобто зображень людей, котрі вчинили важкий злочин, чергувався з побожним вша-нуванням скульптур, знищення яких могло викликати епідемії, го-лод, посуху. Це призвело до масового встановлення баб “на щастя” біля селянських хат, до перевезення з собою на нові місця поселен-ня, складання перед ними пожертвувань. Давні вірування в магічну силу каменя сприяли поклонінню кам’яним бабам. Подекуди роз-повсюдилася віра в лікувальну силу баб, до яких приводили хворих. Зі статуй зішкрябували наліт, що мав нібито лікувальні властивості.

Цікавою особливістю деяких половецьких поховань є знаходь-ження у складі поховального інвентаря гривен – жіночих та чолові-чих шийних прикрас. На кам’яних половецьких статуях гривна є од-ним з обов’язкових атрибутів, але у похованнях вони зустрічаються надто рідко. Гривни прикрашали шию небіжчика або вкладалися йому у праву руку у розпрямленому вигляді. Цікаво, що тільки чо-ловічі поховання могли мати обидви вида гривен. Виконувалися ці речі із срібла чи заліза у вигляді кручених дротів чи прутів. Існує припущення, що гривна уособлювала владу та приналежність її володаря до кочової верхівки.

Про тісні взаємостосунки між кочовим та слов’янським насе-ленням свідчить кераміка, яка була знайдена у похованнях половців. На донці типового слов’янського горщика, знайденого у с. Петро-павлівка, стоїть клеймо у вигляді княжого знаку двозубця. Подібні знаки часто зустрічаються на печатках Київської Русі, на кераміці з Києва. До цього клейма найближчі за типом – знаки князя Ярослава Ізяславича (1148-1154 рр.) та Ростислава Мстиславича (1154 р.). На слов’янському горщику з поховання у с. Богуслав клеймо було зроблено у вигляді тризубця, прототипом якого, мабуть, був знак князя Олега Святославича. На горщику з с. Вербки клеймо було зроблено у вигляді букви N, що вписана в коло. Такий знак зустрічається на кераміці дуже рідко.

До 90-х років ХІ ст. літописи майже не згадують про половців. Але судячи зі спогадів Володимира Мономаха про свою молодість, які він навів у “Повчанні дітям”, то 70-80-ті роки складалися з по-стійних набігів, сутичок й гонитви, так званої “малої війни” на кордонах Київської Русі. Пізніше, коли Володимир Мономах став київським князем (1113-1125 рр.), він переніс воєнні дії у степ та відвів загрозу подалі від кордонів своєї держави.

Літописи донесли до нас відомості про битви руських дружин з половецькими ордами на землях сучасної Дніпропетровщини. На жаль, точні місця цих битв невідомі, але знання того, що в наших краях відбувалася ІСТОРІЯ, має наповнювати наші серця гордістю. Так, у 1103 р. об’єднані сили князів вирушили на дніпрові пороги, нанесли сильну поразку половцям десь у басейні р. Самари, захо-пили багато худоби й челяді. Важливим наслідком цього походу був перехід торків й печенігів на службу до Київської держави та посе-лення їх на південному кордоні для захисту від половців.

На початку весни 1111 р. був здійснений новий похід у степ, де князі одержали блискучу перемогу у битві на річці Сальниця.

Сьогодні в пошуках місцезнаходження цієї річки думки вчених розділилися. Одні вважають, що це сучасна р. Солона, що тече в ме-жах Межівського району Дніпропетровської області та впадає у р. Вовчу, притоку Самари. До речі, на Дніпропетровщині протікать три річки з такою назвою. Але була ще одна Сальниця-річка, що впадала в Сіверський Донець, протікала біля міста Ізюм Харківської області та нині не існує, саме в ній багато вчених бачать літописну річку.

У 1152 р. Мстислав Ізяславич, син київського князя, вирушив громити половців по річкам Углі (Орілі) та Снопороду (слов’янська назва Самари) тим же шляхом, що у 1103 р. ходив Володимир Мо-номах. Половці, попереджені кимось із руського війська, залишили сім’ї і вежі та побігли в степ. Князь з дружиною “велику здобич узяв, самих прогнав, вежі їх узяв, коней їхніх і скот їхній зайняв, і безліч душ християнських визволив з полону”, а потім повернувся додому.

У 1170 р. той же князь Мстислав Ізяславич знов здійснив похід на половців “і взяли вежі їх на Углі-ріці, а другі – по ріці Снопо-роду, а самих настигли коло Чорного лісу і тут побили їх”.

Цікава згадка “про град-заставу Рим” зустрічається в давньо-руських літописах, у “Повчанні дітям” Володимира Мономаха, у “Слові о полку Ігоревім”. Можливо, що ця застава була збудована на кордоні Київської держави з Диким полем, щоб своєчасно сповіщати про напад кочових половецьких орд. Точне місцезнаход-ження цієї застави невідомо, але народна назва лісу біля м. Верхньо-дніпровська – Римський – дає підставу робити висновок, що десь у цьому куточку нашого краю й була розташована “град-застава Рим”.

30 липня 1184 р. відбулася відома битва між князями на чолі зі Святославом Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем й полов-цями в гирлі Орілі, поруч із сучасним Дніпропетровськом, в якому кочовики були вщент розгромлені. До полону потрапили 12 ханів разом з Коб’яком та його синами. Цей похід яскраво описує невідо-мий автор “Слова о полку Ігоревім”, до речі, у поході брало участь багато князів, серед них й галицький князь Ярослав Осмомисл, бать-ко Єфросинії Ярославни, дружини князя Ігоря. Похід же самого кня-зя Ігоря – героя цієї історичної поеми, відбувся у наступному 1185 р., але був надто невдалим, про що і повідав нам автор “Слова о полку Ігоревім”.

Через три роки, зимою 1187 р., ті ж князі, Святослав та Рюрик, дійшли до Самари вкритим кригою Дніпром й захопили половецьку сторожку. Полонені повідомили, що головні сили половців знахо-дяться біля Голубого лісу, при впадінні річки Вовчої до Самари. Але похід було припинено через великі сніги.

Взагалі кочове населення українського степу у середні віки не було лише ворогом Київської Русі. Повного відриву степу та його населення від життя Київської держави того часу не було й не могло бути. Взаємодія князів та кочовиків мала велике значення для роз-витку обох сторін, їхні стосунки – чи то ворожі, чи то сприятливі та дружні не припинялися ні на одну мить.

Близько 1222 р. найкращі монгольські полководці Джебе та Субутай (Субедей) були послані Чінгіcханом розвідати, “які народи живуть в Європі”. Вони одержали перемогу над багатьма народами, руйнуючи їхні держави – Вірменію, Азербайджан, Грузію, Дагестан. Монгольська армія дійшла до Дону, де відбулася битва з половцями. В цій битві загинули сини половецьких ханів Кончака й Коб’яка, а хан Котян з рештками половців відступив до Дніпра та звернувся за допомогою до свого зятя – галицького князя Мстислава Удатного та інших князів Київської держави.

У Києві відбувся з’їзд князів Київської Русі, де було вирішено допомогти половцям: “Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй”. У руських князів не було приводів для війни проти монголо-татар, більш того, монголи прислали своїх послів із мирними пропозиціями, але князі вбили посланців та вирушили в Степ.

У квітні 1223 р. військо князів Київської Русі зібралося вище порогів, перейшло брід та об’єдналося з половцями. 23 травня від-бувся перший бій між слов’янсько-половецьким військом та монго-ло-татарським передовим полком. “І вийшли у поле, і зустрілися з татарами, і стрільці руські перемогли їх, і гнали в поле далеко, забрали їх худобу і зі стадами завернулися так, що все військо наповнилося худобою”. Вісім днів переслідувало 80-тисячне союзне військо відступаючих монголо-татар до річки Калка. І ось – 31 трав-ня 1223 р. відбулася вирішальна битва, в якій загинуло багато князів та дружинників, ледве повернулася додому десята частина. Є відо-мості, що після цієї перемоги монголо-татари гнали рештки дружинників до Дніпра, де був розташований укріплений табір руських військ, розбили й зайняли його, пограбували і зруйнували слов’янське поселення на р.Самарі на Ігренському півострові та мо-настир на острові (Монастирському). “І перемога над усіма князями руськими спала, якої не було ніколи від початку Руської землі. І був плач і стогін по всіх містах та селах”.

Після перемоги над Калкою монголо-татари повернулися на схід, лише через 16 років – у 1239 р. – вони знов вдерлися в Україну та на довгий час встановили свою зверхність.

Сучасна історія зберегла надзвичайно скупі відомості про на-шестя монголо-татар та їх рух в Україну. Відомо, що рухалися вони лівим берегом Дніпра, а переправлялися, можливо, через переправу біля сучасного м.Нікополь, яка відома була ще за часів скіфів.

До сьогодні вчені сперечаються про чисельність війська монго-ло-татар, яке вторглося до Київської держави. Європейські хроністи у своїх літописах відмічали кількість вершників війська хана Батия, що захопило Київ у 1240 р. та вдерлося до Європи, близько пів міль-йону. Пізніше утвердилася цифра 300 тисяч, але сучасні історики доводять, що воно було всього 30-40 тисяч чоловік.

Відомо, що монгольський воїн, вирушаючи у похід, мав що-найменше трьох коней: їздового, в’ючного, бойового. Слід пам’я-тати, що зруйнування Києва відбулося у грудні. Отже, бачимо, що зимою реально не можна було одночасно прогодувати 900-1200 тис. коней, не враховуючи вершників. До того ж, військо у 300-500 тис. вершників розтягнулося би на сотні кілометрів та втратило свою мобільність та маневреність, а це, як відомо, відрізняло військо мон-голо-татар від інших. Таким чином, найімовірніша чисельність мон-гольського війська – 30 тисяч вершників і близько 100 тисяч коней. Але й цю кількість нагодувати було нелегко. Мабуть тому частина монголо-татар під приводом ханського полководця Монке вела війну у половецькому степу, відбиваючи у половців зимівники із запасами сіна.

Більш ніж на 100 років у південних князівствах колишньої могутньої держави – Київській Русі – встановилося монголо-татар-ське іго, що проявлялося у двох формах. Перша – це одержання кня-зями ярлика – грамоти на князювання. Друга – це збирання данини, яка страшним тягарем давила слов’янське населення, але була най-головнішим джерелом доходів держави монголо-татар Золотої Орди.

З 1239 р. монголо-татари встановили на Київській Русі свій по-рядок збору данини, періодично здійснюючи переписи населення для їх стягнення, про що є згадки у літописах та інших джерелах. Від сплати данини звільнялося тільки духовенство, яке повинно бу-ло молитися за татарських ханів.

Відомо, що спочатку збиранням податків займалися самі князі, потім – призначені монголами місцеві представники за допомогою баскаків*, а згодом відкупщики податків, здебільшого – мусоль-манські купці.

Основних податків було три: поземельний (подать від плуга), подушний (“вихід” з кожного чоловіка та з кожної голови худоби), под.ворний (залежав від майнового становища платника). Крім цього, баскаки стягували й інші платежі – корм (на утримання хан-ських чиновників), ям (надання підвод для поштової служби та інших потреб), тамга (мито), війна (поставка рекрутів у ханський воєнний похід).

У творі ХІІІ ст. “Житіє Олександра Невського” є відомості, що за часів хана Берке, брата Батия, “було тоді насилля від поганих язичників: згоняли вони християн, наказуючи ходити з ними у похо-ди”. А ось що писав хан Узбек в ярлику для митрополита Петра: “…на службу нашу з наших улусів наказуємо рать збирати, коли побажаємо воювати; від соборних церквей й від Петра митрополита ніхто не бере ані від людей, ані від всього його причта…” До речі, хани Золотої Орди терпимо ставилися до християн та їх віри.

Половців у ХІІІ-ХІV ст. спіткала сумна доля попередніх кочо-виків. Під тиском монголо-татар у 1240 р. значна їх частина на чолі з ханом Котяном відкочувала до Угорщини. Але переважна біль-шість залишилась на своїх кочовищах під владою ханів Золотої Ор-ди, поступово асимілюючи з монголо-татарами.

Сучасник тих давніх подій арабський історик Аль-Омарі писав: “Половці стали їх підданими. Потім вони змішались і поріднились з ними і земля одержала верх над їхніми природними і расовими при-кметами і вони... якби походили з одного роду…” Численністю по-ловці переважали монголів, тому не дивно, що в Золотій Орді уря-довою, тобто літературною, мовою була не монгольська, а тюркська з великим засиллям половецьких слів. Італійський купець у ХІV ст. радив тим купцям, що їхали на Далекий Схід брати перекладачів, які знають половецьку мову, якою можна з усіма порозумітися.

У нашому краї збереглося чимало географічних назв, пов’яза-них із перебуванням тут половців та монголів. Назва річки Базав-лук, що бере початок у Криничанському районі, має два переклади: один – “зіпсована вода”, другий – “теляча річка”. Назва річки Ба-санської, лівої притоки р. Томаківка теж має кілька перекладів: з монгольської – “красивий”, з татарської – “місто переможців”, з ту-рецької – “кошмар”, але склад слова “бас” (“баш”) означає “задави-ти”, “підкорити”, “початок”, “голова”. Назва річки Бик, довжина якої сягає 208 км, й досі викликає подив мешканців Петриківського району, але вчені довели, що походження її назви не пов’язано з назвою тварини, а йде від тюркського “буюк”, що перекладається як “довгий”. Назва лівої притоки річки Вовчої – річки Гайчур, що тече у Покровському районі, складається з двох тюркських слів: “гай” – вільно, легко, “гур” (“гул”) – степ, тобто річка, що вільно тече в сте-пу. Невеличка, довжиною 40 км, колись повноводна річка Чаплина, протікає по території трьох районів – Покровського, Васильківсько-го, Петропавлівського. Походження її назви має кілька версій. Одна – від назви птаха “чапля”, які водилися в її заплавах. Друга – від по-ловецького “чап”, що означає “великий”, “розлогий”. До речі, на Дніпропетровщині є ще дві річки з аналогічною назвою – ліва притока Орілі – Чаплинка, ліва притока Самари – Суха Чаплина.

Археологи знайшли на Дніпропетровщині багато поховань, що належать до золотоординського часу, в Апостолівському (Мар’янсь-ке, Кам’янка), Верхньодніпровському (Акимівка), Дніпропетров-ському (Миколаївка, Підгородне), Магдалинівському (Бузівка, Жда-нівка, Сужено-Варварівка, Котовка, Минівка), Межівському (Філія), Нікопольському (Шолохове), Новомосковському (Попасне, Багате, Василівка, Орілька), Петриківському (Чаплинка), Петропавлівсь-кому (Олександрополь), П’ятихатському (Вишневе), Солонянському (Василівка, Широке), Царичанському (Новопідкряж) районах, міс-тах Дніпропетровську, Марганцю, Нікополю, Новомосковську.

Найцікавіші серед знахідок – це кераміка (Чаплинка, Мико-лаївка, Котовка), амулети (Котовка), зброя та кінська упряж (Мико-лаївка, Філія, Шолохове, Широке, Минівка, Новопідкріж, Василівка Солонянського р-ну), золотоординські монети (Минівка), рибаль-ські гачки (Котовка, Минівка).

Про мініатюрні зображення предків, виконаних з повстини, згадував мандрівник Вільгельм Рубрук у ХІІІ ст.: “...над головою пана завжди буває зображення, чи то лялька, чи то статуетка із повсті, що мала назву брата господаря”. Такі ляльки-амулети треба було завжди мати при собі, їм надавалася сила захищати власника від нещастя. Амулети, що знайдені в похованнях половців в нашому краї, були виконані зі срібних тонких платівок у вигляді людської фігурки з головою та руками.

Серед військового обладнання та кінської упряжі зустрічалися багато прикрашені речі. Найбільше зацікавлення вчених викликало парадне сідло з поховання біля с.Філія, яке майже повністю зотліло, але було відновлено завдяки прикрасам передньої луки з восьми різ-них костяних деталей. На кожній з них були виконані різні зобра-ження – дракона, барса, фантастичної істоти, рослинний орнамент. Вчені висунули припущення, що це сідло було виготовлено в якійсь золотоординській майстерні на замовлення у Степ, але майстер належав до руської школи, що простежується у манері виконання та зображення тварин.

У похованні поблизу с.Минівка знайдено кілька монет часів Золотої Орди: дві дирхеми Узбек-хана, що панував з 1313 по 1339 р. та три – Навруз-хана, що володарював обмаль часу (1359-1360).

Цікавою була знахідка фрагменту чавунного казана у с. Чап-линка. Відомо, що розквіт чавуноливарного виробництва приходив-ся на сер. ХІV ст., коли з’явилися високі шахтні печі, в яких виго-товлявся чавун. На Подніпров’ї такі знахідки дуже рідкісні, тому вчені вважають, що чавуноливарний центр був розташований ближ-че до Дону, але існував недовго і це, можливо, пов’язано із склад-ними політичними подіями кінця ХІV-початку ХV ст. (битвою на річці Сині Води, походами Тамерлана в західні улуси Золотої Орди, розпадом держави монголо-татар на окремі частини).

У ХІV ст. на політичну арену виходить Велике князівство Литовське (ВКЛ), основну територію якого складали землі Білору-сії та України.

Великий литовський князь Ольгерд поступово приєднує землі колишньої Київської Русі, веде помірковану політику з татарами, перемагає у битві на річці Сині Води у 1362 р. трьох монгольських ханів, які були майже незалежні від Золотої Орди, звільняє значну частину України від монголо-татарських загарбників.

За правління великого литовського князя Вітовта монголо-та-тари підписали грамоту, в якій зреклися своїх прав на українські землі на користь ВКЛ.

Князь Вітовт будував нові та відновлював старі фортеці, укріп-люючи південні кордони своєї держави. У межах сучасної Дніпро-петровської області було засновано селище Мишурин Ріг (Верхньо-дніпровський р-н), фортеця на горі Калитва, назва якої переклада-ється як “литовське місто” (поблизу с. Китайгород Царичанського р-у). До речі, пам’ять про ті часи береже і невеличка річка Литовщина, яка впадає у р. Мала Тернівка, а та, в свою чергу, до Самари.

Майже на 75 років українське населення зазнало спокою від нападів монголо-татар. У сер. ХV ст. Золота Орда розпалася на п’ять окремих ханств, серед яких було й Кримське ханство. Починаючи з цього часу кримські татари здійснювали постійні набіги в Україну. З 1447 до 1550 року вони 41 раз нападали на наші землі, руйнуючи фортеці, спалюючи міста та села, грабуючи церкви, забираючи у неволю українське населення.

У 1478 р. Кримське ханство підпадає під зверхність Османсь-кої імперії і з цього часу у нашого народу майже на 300 років з’явив-ся новий ворог – турки, які разом із татарами чинили численні на-біги, плюндруючи все навкруги. Але ці жорстокі ворожі напади не зупинили заселення українського степу. З часом українці протиста-вили грізному ворогу власну войовничу силу – козацтво.

*баскаки - збірщики податків.

ПИТАННЯ ДО ТЕМИ 2 «ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ У ПЕРІОД КИЇВСЬКОЇ РУСІ»

1. Які джерела надають нам відомості про слов’ян?
   
2. Назвіть теорії походження слов’ян та розкрийте їхню сутність.
   
3. Як називали слов’ян на межі тисячоліть? На які групи вони пізніше поділилися та як їх називали?
   
4. Коли і де була знайдена перша згадка про антів? А остання?
   
5. Розкажіть прро городище біля с.Башмачка.
   
6. Що свідчить про стосунки між Римом та слов’янами?
   
7. Як жили слов’янські племена, що заселяли територію краю?
   
8. Що ти можеш розповісти про Монастирський острів?
   
9. У хронологічній послідовності назови кочові народи, що мешка-ли на території краю.
   
10. На прикладах доведи, що у VI-VII ст. йшов процес слов’янизації кочових племен та їхній перехід до оселості.
    
11. Де і коли загинув князь Святослав? Як увічнена його пам’ять?
    
12. Доведи на прикладах про перебування в нашому краї печенігів та половців.
    
13. Як половецькі жінки вплинули на середньовічню моду?
    
14. Доведи, що стосунки князів К.Р. та ханів-половців коливалися від дружніх до ворожих.
    
15. Які сучасні географічні назви нагадують про перебування в нашому краї половців та монголо-татар?
    
16. Які згадки на території краю залишилися про часи входження українських земель до складу ВКЛ?