Geum.ru

Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материалаДокументы

Содержание


13. Між двома світовими війнами
Очікуванні результати
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

13. Між двома світовими війнами

Зміст: Досягнення та втрати перших п’ятирічок. Г.І.Петровсь-кий та перейменування назви міста на Дніпропетровськ. Будівництво нових заводів. Труднощі життя та умови праці робітників. Причини політики колективізації. Го-лодомор, його наслідки для народу України та Дніпро-петровської області. Репресії проти народу.

Очікуванні результати:
  • Розуміння подій, що відбувалися на території краю у 1920-1940 рр.;
  • Вміння наводити факти щодо зміцнення економічного потен-ціалу області; голодомору, репресій.


Після Жовтневої революції та громадянської війни країну захопила хвиля перейменування населених пунктів на честь револю-ційних вождів. Не минула така участь і Катеринослава. Місту дали назву, яка пов’язала ім’я революціонера-більшовика та радянського діяча Григорія Івановича Петровського з назвою найбільшої ріки України – Дніпра. Ця подія відбулася 20 липня 1926 р. Саме в цей день місто змінило назву на Дніпропетровськ. З 1991 року обгово-рюються пропозиції перейменувати місто, давши йому більш сучасну, не таку довгу назву, наприклад, Дніпро або Січеслав.

На початку 20-х років Україна була в тяжкому становищі ─ зруйновані заводи, міста, селища. Дуже важко відроджувалася про-мисловість і сільське господарство.

Криза, сричинена наслідками світової та громадянської воєн, політикою «воєнного комунізму» відчувалася у всіх сферах життя – в економіці, політиці, соціальній сфері. Не працювали майже всі мета-лургійні підприємства Катеринославщини, підвезення по Катеринин-ській залізниці зменшилися у 35 разів, зростала інфляція. У Катерино-славі було зруйновано 320 будівель. Населення губернського міста скоротилося з 268 тис. осіб у 1917 р. до 189 тис. у 1920 р. Населення міст та містечок мігрувало в села, рятуючись від голоду.

Навесні 1921 р. у губернії був оголошений військовий стан через тривалу війну з повстанським рухом Н.Махна, який мав широку під-тримку у селян Катеринославщини, невдоволених продрозкладкою, реквізиціями та примусовою працею.

У березні 1921 р. була проведена «Діївська операція» по прибор-канню селян Діївки та Сухачівки. Заарештовані 19 сухачівців і 10 діїв-ців були розстріляні з кулемету на площі перед селянами. Треба зазна-чити, що командування Харківського військового округу, до складу якого входила Катеринославщина, опротестувало перед партійним керівництвом України використання збройної сили для придушення страйків цивільного населення.

Хвиля репресій проти опозиційних сил розгорнулася після анти-радянського повстання у Кронштадті у березні 1921 р. У Катерино-славі було заарештовано і відправлено до Харкова, столиці Радянської України, понад 100 найвпливовіших у губернії меншовиків.

У кінці травня на підприємстваї Катеринослава прокотилася хви-ля страйків під лозунгом «За вільні Ради». Масові арешти серед страй-куючих залізничників стали приводом для повстання, яке отримало назву «маленький Кронштадт». Через 3 дні повстання було жорстоко придушено: з 200 заарештованих 51 робітника були негайно розстрі-ляні з кулемета на березі Дніпра. В упокоренні страйкуючих брали участь особисто голова РНК УСРР Х.Раковський, командуючий збройними силами України та Криму М.Фрунзе, воєноначальники К.Ворошилов та М.Будьоний.

Опір селян і робітників по всій країні спонукав радянську владу змінити політику «воєнного комунізма» на НЕП.

За часи НЕПу на Дніпропетровщині були відбудовані промисло-ві підприємства, нормалізувалося постачання продовольства, налагод-жувалося мирне життя.

За двадцять років, з 1921 р. до 1941 р., на Дніпропетровщині бу-ли побудовані нові великі заводи ─ коксохімічні (у Дніпропетровську та Дніпродзержинську), металургійний "Криворіжсталь" (у Кривому Розі), трубний (у Нікополі), жерстекатальний (у Новомосковську) та багато інших. Були створені нові шахти та рудники для добування вугілля (Павлоградський район), залізної (Криворіжжя) та марганцевої (Марганець) руд. Водночас відновлювалися металургійні заводи, по-будовані до революції. Наприклад, на заводі ім. Петровського стала до ладу доменна піч ─ найбільша на той час в СРСР. На металургійному заводі у Дніпродзержинську також була побудована домна, яка за технічним обладнанням не поступалася найкращим іноземним. Перші в Радянському Союзі колесопрокатний та трубні цехи, які за потужні-стю дорівнювали до цілих заводів, були збудовані у Дніпропетровську на заводі ім. К.Лібкнехта. У 1937 р. Дніпропетровський завод „Світло-фор” брав участь у міжнародній виставці в Парижі, де його продукція була гідно відзначена золотою медаллю та дипломом.

Тільки з 1928 р. до 1932 р. лише у Дніпропетровській області бу-ло вироблено майже 5 млн. тонн чавуну, 4,5 млн. тонн сталі, близько 4 млн. тонн прокату, здобуто 33 млн. тонн залізної та 6 млн. тонн марганцевої руд. Підприємства нашого краю поставляли необхідну країні білу жерсть, спеціальні труби для розвитку авіаційної, трактор-ної та нафтової промисловості, колеса для залізничного транспорту. Область виробляла чавуну більше, ніж Японія, Італія та Польща ра-зом узяті. Напередодні Другої світової війни в області працювало 16 домен, 36 мартенів, 56 прокатних та трубопрокатних станів, 77 залізо-рудних шахт, 400 підприємств місцевої промисловості. На заводах області вироблялося 20 % чавуну, 16,5 % - сталі, 18 % – прокату, 63 % - залізної та 40 % марганцевої руд від загального обсягу виробництва в СРСР.

23 березня 1939 р. шість заводів чорної металургії СРСР були нагороджені орденами за перевиконання планів, організацію соціа-лістичного змагання, дострокове виконання важливих державних завдань. Серед них орденом Леніна – Дніпропетровський завод ім. Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора – Криворізький металургійний завод. Крім цього, у тому ж році орденами й меда-лями була нагороджена велика група працівників Дніпропетров-щини – 292 особи, з них 171 працівник металургійної галузі, 80 – Сталінської (Придніпровської) залізниці. Дніпровському металур-гійному заводу ім. Дзержинського у 1941 році було присвоєно зван-ня „Кращий металургійний завод Радянського Союзу”.

У значному підвищенні видобутку залізної руди позитивну роль відіграло широке розповсюдження методу багатозабійного швидкісного буріння, вперше застосованого бурильником шахти ім. Ілліча О.І. Семиволосом. 27 липня 1940 р. за зміну він пройшов 22 погонних метри, нарубав 184 т руди, виконавши норму на 1 200 %. Його приклад наслідували й інші робітники Криворізького залізо-рудного басейну та всієї країни. На Криворіжжі після тривалого від-ставання вперше було виконано план видобутку руди.

З 1929 р. був проголошений курс на колективізацію. До 1937 р. колективізація була завершена, як в Україні, так і в області. 22 травня 1937 р. на ІІІ обласній партійній конференції доповідалося, що на Дніпропетровщині „повністю завершена колективізація, відбулося організаційне і політичне зміцнення колгоспів області, створені міц-ні й стабільні кадри організаторів і стахановців соціалістичного сільського господарства”. У цей період в області діяло 3 600 колгос-пів, 100 радгоспів та 138 машино-тракторних станцій (МТС), в яких налічувалося понад 9 тис. тракторів, 5 781 комбайнів.

Але за «переможними» рапортами обласного керівництва при-ховувалися методи, якими досягалася колективізація. Примусова ко-лективізація і свавільне „розкуркулення”, безжалісне вилучення хліба на селі призвели до голодомору 1932-1933 рр.

За підрахунками вчених, Голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав до могили від 5 до 11 мільйонів селян, більшість сходиться на числі 8 млн. Щоб повністю оцінити втрати населення України, треба враховувати також значне зменшення народжуваності дітей у 1932-1934 роках. Смертність населення Дніпропетровщини в 1933 році перевищила показники 1927-1930 рр. у 5-6 разів. Керівництво СРСР та України видали цілу низку документів, що ускладнили і без того важке становище на селі. Ці документи - "Про заходи боротьби із розкраданням хліба", "Про заборону продажу хліба нового врожаю до 15.01.1933 р.", так званий закон про п'ять колосків – й досі вражають немилосердністю по відношенню до свого народу.

У Дніпропетровській області репресій зазнали тисячі се­лян, яких називали "куркулями" тільки тому, що вони не хотіли йти до колгос-пів. Діяло гас­ло "Хто не йде до колгоспу, той ворог радянської влади!" Так, тільки у Синельниківському районі за 1931 р. було вислано 123 господарі, а з домашніми – щонайменше 500 осіб. I так майже у кожному із тодішніх 55 сільських районів Дніпропетровської області.

4 квітня 1930 року на території Павлоградського та Петропавлів-ського районів почалося збройне повстання українського селянства проти радянської влади. Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу м. Павлограда. Повстання під керівництвом А.Воронкіна, І.Аксьо-нова та І.Шелепова почалося з хутору Осадчий. Озброєні старими гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу над радянським і партійним активом. Просу-ваючись до Богданівки через довколишні села й хутори Водяне, Путятино, Кохівку, Мар'ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали ряди.

Ще 2 загони селян з Богдано-Вербки та хутора Сонцево направили-ся до Тернівки на возз’єднання з повствшими у Богданівці. Озброєні селя-ни взяли під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію. Проте звістка про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. На боротьбу з повстанцями до Богданівки був ки-нутий каральний загін з 35 чекістів та двох сотень міліціонерів. Бій кара-телів з озброєними селянами тривав 5–6 квітня і завершився поразкою селянського повстання.

За участь у повстанні було засуджено 210 осіб, 27 поставців, включ-но з лідерами руху, страчені. У доповіді Косіору голова ДПУ УРСР В.Балицький рапортував про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України».

У 1931-1932 рр. були знешкоджені так звані „контрреволюційні повстанські організації” в селах Магдалинівського, Криворізького, То-маківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів. Заарештовувалися, в основному, селяни-одноосібники, сільські вчи-телі й священики.

Завдяки застосуванню революційних методів соціалістичного переустрою села була досягнута чергова мета „соціалістичного експерименту” – створення колгоспного ладу, який став однією з головних базисних опор радянської планово-розподільчої командної економіки, сформованої в СРСР упродовж 1920-1930-х років.

За офіційною статистикою, середня врожайність зернових культур у 1940 р. становила в Україні 14,6 центнерів з гектара. Уряд і партія через засоби масової інформації називали ці показники високим врожаєм. Проте замовчувалося, що така врожайність була в декілька разів меншою від отримуваної хліборобами Європи на значно гірших, ніж українські черноземи, землях. По області середня урожайність зернових підвищилася з 10,6 центнера у 1934 р. до 16,7 центнера у 1940 р.

З великою натугою після катастрофічних втрат першого року колективізації відновлювалося тваринництво. У 1939 р. було органі-зовано 276 нових тваринницьких та 258 птахоферм.

Для популяризації досягнень передових колгоспів, радгоспів і МТС в області щорічно проводилися зльоти передовиків сільсько-господарського виробництва, а їхній досвід поширювався через за-соби масової інформації. Крім того, область була постійною учас-ницею Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ). Так, 1 серпня 1939 р. у Москві на Всесоюзній сільськогосподарській ви­ставці від області брали участь 545 колгоспів, 385 тваринницьких ферм, 13 МТС, 8 радгоспів і 3 798 передо­виків сільського господ-дарства, з яких 55 учасників були нагороджені великою срібною, а 267 – малою срібною медалями ВДНГ.

За успіхи у розвитку сільського господарства у 1939 р. серед значної групи передовиків були нагороджені орденами та медалями 82 колгоспника з Дніпропетровської області.

На заклик відомої трактористки України П.Ангеліної „Сто тисяч подруг – на трактор!” вже в 1939 році відгукнулися майже 1 700 жінок області. З них 1 369 стали трактористками, а 328 – комбайнерами.

У цей час значного поширення набула започаткована ще у 20-ті роки шефська допомога міста селу. Так, промислові підприємства Дніпропетровська налагодили шефство над 250 колгоспами краю, допомагаючи в облаштуванні тракторних бригад, ремонті інвентаря, проведенні сільгоспробіт.

Але в умовах колгоспної системи соціалістичне змагання і стахановський рух серед селян здебільшого існував лише на папері та у повідомленнях агітаційно-пропагандистських відділів партій-них комітетів. Тому не дивно, що уряд і партія у 1939 р. запро-вадили обов’язковий мінімум трудоднів „з метою підвищення ви-робничої активності колгоспників і зміцнення трудової дисцип-ліни”.

У звіті Дніпропетровського обкому партії рапортувалося про значне зростання доходів колгоспників за три роки – з 260,9 млн. крб. у 1938 р. до 422,6 млн. крб. у 1940 р. Втім, реальні доходи селян у 1939 р. складали 3,3 кг хліба і 2 крб. грішми на один трудодень.

Незважаючи на досить високу соціальну ціну індустріалізації, загалом вона докорінно змінила у 30-ті роки соціально-економічне обличчя області, а Дніпропетровськ, за висловом видатного вченого-історика, академіка Д.І. Яворницького, за короткий термін пере-творився у „славний український Манчестер”.

Швидко зростало населення обласного міста та області. Житлова площа в Дніпропетровську у 1924 р. сягала 1099 тис. кв. м. Щоб ви-стачало житла, почали будувати нові робітничі селища ім. Фрунзе та ім. Крупської (район сучасних проспектів Петровського та Металур-гів). На околицях міста, особливо поруч із великими заводами, зрос-тали цілі барачні містечка. За 2 роки (1924-1925 рр.) було збудовано близько 64 тис. кв.м житла. У цей період відбувається «ущільнення» - вселення родин робітників у квартири «буржуїв», що розміщувалися у дворянських кварталах нагірної частини міста, по вулицях Козачої (Комсомольська), Первозванівської (Короленко), Олександрівської (Артема).

9 лютого 1932 р. позачергова сесія ВЦВК УСРР ухвалила рішен-ня про створення в Україні 5 областей: Вінницької, Дніпрропетровсь-кої, Київської, Одеської і Харківської. Дніпропетровська область у складі Української РСР була утворена 27 лютого 1932 р. та займала значну територію. Її південні кордони виходили до берегів Азовсь-кого моря, а територія складалася із частини земель сучасних Доне-цької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської областей, котрі були утворені протягом 1932-1939 рр. За адміністративно-терито-ріальним устроєм Дніпропетровська область складалася з 4 міст та 50 районів, серед яких 9 – національних: три німецьких (Високо-пільський, Люксембургський, Молочанський); два єврейських (Но-во-Златопільський, Сталіндорфський); два російських (Кам’янський, Терпінянський), один болгарський (Коларівський); один грецький (Велико-Янисольський). Територія області у цей період сягала 73 149, 4 кв. км, а населення – 4, 0322 млн. чоловік.

Остання – одна з найсуттєвіших – реорганізацій області від-булася 10 січня 1939 р., коли за Указом Президії Верховної Ради СРСР була утворена Запорізька область, до якої зі складу Дніпро-петровської відійшло 28 районів. Протягом 1940-1941 рр. зміни торкнулися лише двох районів Дніпропетровщини, які було пере-йменовано: Божедарівський район – у Щорський, а Нікопольський – у Чкаловський.

Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни у Дніп-ропетровській області налічувалося 7 міст обласного під порядку-вання, 16 міст та селищ міського типу та 26 районів. За переписом 1939 р. в обласному центрі мешкало 500 662 особи, а всього в краї проживало 2 273 тис. чоловік, з яких 53 % – у містах, 47 % – на селі.

Адміністративні реформи не обминули й обласний центр. Як-що дореволюційний Катеринослав не підлягав районуванню за тери-торіальною ознакою, то за часів радянської влади такі зміни відбува-лися неодноразово. Напередодні війни у місті Дніпропетровську на-лічувалося п’ять районів: Амур-Нижньодніпровський (утворений у 1918 р.), Кіровський (утворений у 1932 р. як Цетрально-Нагорний, перейменований у 1934 р. після загибелі С.М. Кірова), Жовтневий (1935 р.), Красногвардійський та Ленінський, які реформувалися протягом 1920-1940 рр.

Внаслідок багаточисленних реформ адміністративно-терито-ріального поділу та змін в економічній сфері Дніпропетровщина не лише зміцнила свій політичний статус, а й стала одним з епіцентрів індустріального піднесення Півдня України.

До середини 1930-х років у краї була повністю ліквідована непись-менність. Напередодні війни в області було 1 660 шкіл, в яких навча-лося 395 900 учнів та працювало понад 15 тис. вчителів. Крім загаль-ноосвітніх шкіл, у містах і районах області діяло 86 шкіл для доро-слих, в яких здобували освіту понад 7,5 тис. осіб. За успіхи у навчанні та вихованні дітей, за якісну організацію роботи та активну участь у громадському житті у 1939 р. велика група вчителів сільських шкіл була нагороджена орденами і медалями. На Дніпропетровщині дер-жавну нагороду отримали 45 вчителів.

Успішному розв’язанню проблеми забезпечення промисловості кваліфікованими робочими кадрами сприяло створення у 1940 р. сис-теми державних трудових резервів. У Дніпропетровській області до ремісничих училищ та шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) було прийнято 15 300 юнаків і дівчат, з яких – 7 300 були з колгоспів.

У Дніпропетровську функціонував відновлений університет, а всього в області діяло 16 інститутів (з них 10 – в обласному центрі) та 46 середніх спеціальних навчальних закладів, в яких навчалася майже 31 тисяча студентів.

З вищими навчальними закладами і науково-дослідними інститут-тами Дніпропетровщини були пов’язані широко відомі в Україні та далеко за її межами наукові школи академіків В.І. Данилова, О.М. Динника, Г.В. Курдюмова, Л.В. Писаржевського, Д.О. Свіренка, Д.І. Яворницького, професорів П.О. Єфремова, Л.Л. Іванова, А.Е. Мали-новського, Л.В. Рейнгарда, В.С. Фінкельштейна та інших вчених.

Зросла кількість і позашкільних установ. У 1941 р. в області пра-цювало 2 палаци піонерів, 39 піонерських клубів, 11 дитячих технік-них станцій, 5 спортивних шкіл, 2 екскурсійно-туристські станції.

У 30-ті роки значно зросли асигнування на охорону здоров’я. Так, державні витрати в цю галузь у 1939 р. збільшилися на 20 млн. крб. у порівнянні з 1938 р. і складали 150 млн. крб. Тільки протягом 1938-1939 рр. в краї було побудовано 5 лікарень, 2 поліклініки, 29 дитячих ясел, 4 пологових будинка, 3 молочні кухні. Всього в області у 1940 р. існувало 169 лікарень на 12,2 тисячі ліжок, де працювало 2 802 лікарів і понад 8,5 тис. середнього медичного персоналу. Постій-ними дитячими яслами було охоплено понад 17 тис. дітей, а більше ніж 14 тис. дошкільнят виховувалися у дитячих садках.

Напередодні війни була сформована разгалужена мережа уста-нов культури. У 1940 р. в області працювало понад 1 400 палаців куль-тури, клубів та хат-читалень. Мешканців області обслуговували 1 342 бібліотеки з книжковим фондом близько 3 млн. примірників, 418 кіно-установок, 8 музеїв, 8 театрів, філармонія.

У 1936 р. була відкрита перша в Україні дитяча залізниця у міському парку (нині це парк ім. Глоби) в обласному центрі. Вона працює й дотепер, як навчальний полігон для майбутніх залізничників. У місті були розроблені цікаві маршрути екскурсій, які знайомили населення з українською культурою, історією рідного краю.

Важлива подія відбулася 23 лютого 1926 року: вперше в ефірі пролунали позивні міського радіо. І вже через кілька років великі чорні „тарілки” – репродуктори – увійшли в побут населення. У 1939 р. Дніпропетровськ вперше почав приймати з Москви телевізійні передачі на телевізори, які мали крихітний екран (розміром 3 на 4 см). Але ця технічна новинка була ще довго недосяжною для пересічних громадян міста.

У 1939 р. на Дніпропетровщині були утворені обласні відділен-ня Союзу письменників України та Союзу художників України. У цей час в регіоні виходило 182 газети загальним тиражем 467 738 примірників.

У 20-х роках у Дніпропетровську виходили літературні журнали „Молодая кузница”, „Зоря”, „Мартен”, „Штурм”, навколо яких об’єд-нувалися молоді письменники. Тоді ж на заводі ім. Петровського по-чав свою діяльність один з найперших в Україні літературних гуртків „Плавка”. Пізніше подібні групи були утворені і в Кривому Розі, Апо-столівському районі, радгоспі „Веселі Терни” Криворізького району та ін. Саме із середовища літгуртківців у літературу прийшов загін письменників, відомих не лише на теренах області, а й за її межами. Це – О.Й. Билінов, П.М. Біба, С.О. Завгородній, Т.О. Леонова, С.А. Чорнобривець, поетеса Ф.А. Карпенко та інші. На Дніпропетровщині починали свою творчу діяльність народні артисти СРСР І.С. Патор-жинський, В.М. Дальський, народний артист УРСР О.Д. Гай, худож-ники М.І. Сапожников, М.М. Панін, М.С. Погрібняк, С.І. Слободя-нюк-Подолян, Г.А. Невечеря, В.О. Ховаєв, графік В.В. Коренєв, скульптори Г.С. Теннер, О.І. Жерадков.

Розвивалися фізкультура і спорт. Преса тих часів часто писала про спортивні здобутки дніпропетровців – важкоатлета А.Литвиненка, шахістів І.Болеславського та А.Міньковського й багатьох інших. На-передодні Великої Вітчизняної війни значно пожвавилася діяльність фізкультурних організацій, завдяки чому і фізкультурний рух в облас-ті набував все більш масовий характер.

У 20-30-ті роки СРСР справді стала індустріальною державою, побудувавши велику кількість заводів, фабрик, шахт та інших про-мислових об’єктів. Але досягнуто це було за рахунок життя мільйонів людей, тобто, як кажуть, „щастя було побудовано на кістках жертв режиму”. І це зменшує історичне значення здобутків довоєнних років.

Найжахливішим явищем соціальної політики міжвоєнної доби були масові політичні репресії, зловісну силу яких сповна пізнали на собі й дніпропетровці.

За офіційними данними, у 1937 році у Дніпропетровській області було репресовано 17 124 особи, з них за перше півріччя – 703 чол., а за друге – 16 421. Всього у 1937 – рік „великого терору” – на території України було арештовано 159 573 особи. Таким чином, майже 11 % всіх жертв сталінського свавілля у цей період становили мешканці сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей, бо остання на той час входила до складу Дніпропетровщини. За перше півріччя 1938 р. тут було арештовано ще 11 835 осіб. Хвилю репресій дещо призупинила постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. „Про арешти, прокурорський нагляд та проведення слідства”, згідно з якою заборонялися масові операції по арештам і висиланням, ліквідувалися позасудові репресивні органи, почався перегляд окремих справ. Наприклад, у Кривому Розі у грудні 1938 р. випустили на волю 60 в’язнів.

Проте після тимчасового послаблення маховик репресій був розкручений знову. У 1939-1941 рр. структури НКВС „підібрали” усіх тих, кого не встигли або не змогли за якимись обставинами засудити раніше.

Загострення міжнародного становища на прикінці 30-х рр., зростання загрози війни сприяли введенню в країні, фактично, режи-му надзвичайного стану та загальної трудової повинності.

Населені пункти Дніпропетровщини все більше нагадували прифронтову зону. Влітку 1940 р. почали вводити часткове затем-нення Дніпропетровська. В обласному центрі на площі Горького за кілька годин бригада трамвайщиків фронтовими темпами підвела одноколійку до воріт Будинку спілок, який перетворили у резервний госпіталь.

На промислових підприємствах, у колгоспах, радгоспах та інших установах і організаціях утворювалися стрілецькі тири, де готувалися „ворошиловські стрільці”. Широко була організована здача норм на значок ГПО („Готовий до праці й оборони”). Майже щодня проводилися навчання груп самозахисту і санітарних дружин ГСО („Готовий до санітарної оборони”).

В авіаклубах готувалися льотчики і парашутисти. У Дніпропет-ровську небувалої популярності набув молодіжний аероклуб по вул. Дзержинського (колишній Будинок техніки і музей металургії, зараз – Опера). Звідси щодня вантажівка вивозила молодих робітників за місто, де їх чекали літаки У-2. Із цієї когорти авіаторів були підго-товлені майбутні Герої Радянського Союзу О.Аніскін, О.Волошин, П.Гусенко, М.Лисенко та ін.

Дніпропетровщина, як і вся країна, була за крок від війни...