Geum.ru

Недосєкіна т. В. Історія рідного краю

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Сільське господарство. Необхідність форсованого нарощуван-ня сільськогосподарської продукції була викликана гострою продо-вольчою проблемою, яка існувала в країні.

З 1965 по 1985 р. посівні площі в області зменшилися на 106,4 тис. га. Багатющі землі дедалі більше відводи­лися під індустріальне будівництво. Частина найродючіших у світі заплавних чорноземів уздовж Дніпра була затоплена водоймищами.

Протягом 50-70-х рр. на Дніпрі були збудовані Каховська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Київська та Канівська ГЕС. Во-досховища гідрокаскаду суттєво вплинули на географію краю: внас-лідок затоп­лення плавнів збіднів багатий тваринний та рослинний світ, змінився видовищний ландшафт регіону. Під водою опинилися поховання, сотні сіл, церков і храмів, колишні козацькі паланки і хутори. Таким чином, було втрачено важливу частку історичної пам’яті народу, переривався зв’язок поколінь.

Нераціонально здійснювалася хімізація, не завжди ефективно складалися програми меліорації. Так, внесення мінеральних добрив в агрогосподарствах області за 20 років збільшилося у 22 рази на 1 га посівної площі. До уваги не бралося, що мінеральні добрива, на відміну від органічних, забезпечуючи збільшення врожаю, водночас зменшують природну біологічну активність і життєздатність землі. Вони погіршують якість харчів, роблячи їх вживання шкідливим. Крім того, вартість їх постійно зростала. Так, протягом 80-х рр. вартість центнеру діамонію фосфату зросла з 12 до 42 крб., амофосу – з 9 до 23 крб., рідких комплексних добрив – з 6 до 18 крб.

Безсумнівно, позитивні зрушення у житті сільського населення у період із сер. 60-х до сер. 80-х рр. відбувалися. Люди стали жити заможніше. На кінець 1967 р. уся область була нарешті електриці-кована. З’являлися нові добротні житлові бу­динки, магазини, клуби, школи, відбувалася радіофікація, телефоніза­ція, газифікація населе-них пунктів. У родинах селян стали звичними предмети довгостро-кового користування: радіотранзистори, телевізори, магнітофони, холодильники, пилососи, мотоцикли й автомобілі.

У 1960 р. сільське населення області налічувало майже 803 тис. чол., що складало 28 % від загальної чисельності населення. З них у радгоспах та колгоспах працювало 308,8 тис. осіб, тобто 38,5 % від загальної кількості селян. У 1984 р. чисельність сільського населен-ня дорівнювала 650 тис., скоротившись майже на 23 %, при цьому його питома вага від загальної кількості населення області складала 17 %. Кількість працівників, у свою чергу, скоротилася до 238,2 тисячі, або 36,6 % від чисельності сільського населення.

Незважаючи на значні прорахунки в аграрній політиці, певні зрушення в розвитку сільського господарства все ж мали місце. Зросла врожайність деяких культур, збільшилося виробництво зер-на, м’яса, молока, яєць. Цьому сприяло запровадження госпрозрахунку у виробничих бригадах, тваринницьких фермах і в інших підрозділах. Широке розповсюдження набуло створення спе-ціалізованих міжкол­госпних виробничих об’єднань і підприємств по переробці продук­ції, виробництву будівельних матеріалів, відкол-мочних пунктів. Так, на кінець 70-х років в краї спеціалізувалися на виробництві зерна 345 господарств, молока – 224, відкормі худоби – 54, виробництві яєць і м’яса птахів – 44, які постачали 49 % м’яса, 52 % молока і 82 % продуктів птахівництва.

У 1965-1985 рр. в області підвищилася врожайність зернових на 9 ц з кожного га, валовий збір зерна збільшився на 7 100 тис ц. Середньорічний удій молока від однієї корови збільшився на 621 кг.

Господарства Верхньодніпровського, Новомосковського, Со-лонянського, Царичанського р-в виконували та перевиконували за-мовлення держави по продажу сільгосппродукції. 6 березня 1981 р. 791 працівник сільського господарства Дніпропетровської області були нагороджені орденами та медалями СРСР.

Особливо уславився своїми досягненнями Новомосковський колгосп ім. Калініна, де зросло 17 Героїв Соціалістичної Праці. У 1976 р. йому надали почесне звання „Колгосп високої культури зем-леробства”. За досягнуті успіхи у 1981 р. колгосп був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

За двадцятиріччя колгоспи області збільшили кількість тракто-рів у 1,3 рази, зернових комбайнів – у 2,3 рази, автомобілів – у 2,7. Значного розмаху набуло будівництво зрошувальної системи: до сер. 80-х рр. вона охопила площу майже у 244,4 тисячі гектарів. Рі-вень комплексної механізації землеробства досяг 98 %, виробничих процесів на фермах великої рогатої худоби – понад 51 %, на свино-фермах – майже 57 %, птахофермах – понад 75 %.

Докорінні зміни відбулися й у системі оплати праці колгосп-ників. Наприкінці 1966 р. у більшості господарств області було вве-дено щомісячну гарантовану оплату праці. У структурі заробітної плати постійно зменшувалася частина натуральних виплат. У 1980 р. вона складала вже 4 %, а в 1983 – 0,7 % від всієї оплати, що була нарахована колгоспникам.

Суспільно-політичне життя в СРСР було досить жорстко регламентоване і централізоване, бо декларувалося, що головне – це „боротьба за втілення в життя» рішень з’їздів КПРС і КП України, пленумів ЦК, обкомів та райкомів партії.

На XXIV з’їзді КПРС у 1971 р. було заявлено про зміну сус-пільно-політичної концепції: побудова комунізму трансформувалася у побу­дову розвинутого соціалізму як необхідну стадію перехідного періоду, котра, до речі, могла розтягнутися на невизначений термін.

Починаючи з 1970-х рр., коли СРСР всту­пив у період т.зв. „за-стою”, в області, як взагалі по всій країні, розпочалася справжня „починоманія”. 3 метою стимулювання людей до „штурму нових вершин”, а фактично продовжуючи експлуатувати трудовий енту-зіазм народу, партійні, комсомольські та профспілкові лідери міста й області використовували гасла, приурочені до ювілейних дат: 50-річчя Великого Жовтня (1967), 50-річчя 1-го ком­уністичного субот-ника (1969), 100-річчя від дня народження Леніна (1970), 50-річчя утворення СРСР (1972 ), 20-и, 30-и та 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні (1965, 1975, 1985) та ін.

Ювілей­ний комуністичний суботник проводився одночасно по всій країні 12 квітня 1969 р. В області в ньому брало участь 1,9 млн чол., які виробили промислової продукції на суму 8,9 млн. крб, засіяли 34 ти­с. га культур, закультивували 265 тис. га. Враховуючи, що населення краю у 1969 р. складало 3,325 млн. чоловік, то в заході брало участь понад 57 %. За статистичними даними, у народному господарстві області в той час було зайнято 1,477 млн. осіб, тобто на 423 тис. менше, ніж учасників суботника. Правда, якщо долучити до учасників і школярів області з 1-го до 10-го класів, а це 582 тис., то тоді вийде чисельність тих, хто ударною працею відсвяткував 50-річчя 1-го комуністичного суботника. Очевидно, що кількість учасників значно перебільшена, хоча, дійсно, за радянських часів участь у подібних заходах була „добровільно-примусовою” і відмо-витися від неї можна було тільки через поважні причини.

Надзвичайного розмаху набуло соцзмагання на честь 100-рі­ччя від дня народження В.І. Леніна. Майже усі працівники народного господарства області та учнівська молодь – комсомольці, комуністи, позапартійні – складали особисті плани-зобов’язання щодо підви-щення продуктивності праці на кожному робочому місці шляхом покращення організації виробництва та економії матеріалів, з метою досягти виконання п’ятирічки до 7 листопада 1970 року. Вважалося, що тим самим вони виявляли свою високу політичну свідомість і громадську активність.

Але соціалістичні змагання все ж таки стимулювали частину працівників на дострокове виконання виробничих планів. Так, бри-гада бурильників криворізької шах­ти „Саксагань”, яку очолював Ге-рой Соціалістичної Праці А.С. Висоцький, рапортувала про вико-нання п’ятирічного плану напередодні ювілею. Понад завдання вона пройшла 697 погонних метрів. Бурильник криворізької шахти „Большевик” В.А. Колпаков спільно з інженером І.С. Ляш створили буро­ву установку ЛК-68 із дистанційним управлінням, що дозво-лило бригаді у 1970 р. підвищити продуктивність праці у порівнянні з 1967 р. у 2,5 рази.


На урочистих заходах на честь 100-річчя від дня народження Леніна були оголошені підсумки п’ятирічки по Дніпропетровській області: план було виконано у за 4 роки, випущено понадпланової продукції майже на 400 млн крб, збільшився обсяг виробництва на 34,5 %. За успішне виконання соціалістичних зобов’язань понад 180 тис. чол. були нагороджені ювілейною медаллю „За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина”, 70 промислових та сільськогосподарських підпри-ємств області отримали ювілейні почес­ні грамоти від найвищих ор-ганів влади СРСР та України. В обласну Книгу Ленінської трудової слави Дніпропетровщини було занесено 60 колективів і 85 передо-виків виробництва.

Не менш помпезно в краї проводилися урочистості, присвячені й іншим ювілейним річницям в житті держави. Так, колектив з-ду ім. Петровського ініціював змагання під гаслом: „50-річчю СРСР – 50 ударних тижнів”, „30 ударних тижнів – 30-річчю безсмертного подвигу”. Масового характеру набуло змагання під іншим, не менш претензійним гаслом „15 республік – 15 ударних вахт”.

Широкого розповсюдження набуло проведення плавок дружби на честь свят та ювілейних дат. Так, у 1970 р. на «Криворіжсталі» було проведено 4 інтернаціональні плавки. До області для участі в аналогічних плавках дружби приїжджали сталевари з РРФСР та Казахстану, Болгарії, Угорщини, Чехословачини, Румунії, В’єтнаму, Польщі та Куби.

За підсумками виконання передювілейних зобов’язань на честь 50-річчя утворення СРСР 76 колективів області були нагороджені ювілейними почесними відзнаками радянського уряду. Всього пра-цівники області у 1972 р. дали понад плану 204 тис. т прокату, 87,7 тис. т труб. У цей період широко розгорнувся рух за звання під-приємств високої якості продукції, який дав досить відчутні результати. Якщо у 1975 році в області було 400 виробів зі Знаком якості, то у 1978 – понад 700.

У ході ідеологічних кампаній часто бажане видавалося за дій-сне. Особливо це відобразилося на масововому русі за присвоєння звання „ударників кому­ністичної праці”. У 1979 р. учасників руху було 1 млн 605 тис., бригад – до 45 тис., цехів – майже 17 тис. Насправді ж стан справ з комуністичною свідомістю та комуніс-тичним ставлен­ням до праці був далеко не такий райдуж­ний. На промислових підприємствах, у колгоспах і радгоспах нерідко трап-лялися випадки пияцтва, порушення трудової дисципліни, крадіжки соціалістичної власності тощо.

З кожним роком зростала чисельність партійної органі­зації у краї. Якщо в 1945 р. обласна партійна організація нараховувала по-над 17 тис. комуністів, то у 1975 р. – понад 220 тис. комуністів. Також швидко збільшувалася й обласна комсомольська організація.

Лояльність до КПРС кожний громадянин держави демонстру-вав під час святкування двох найголовніших державних дат – Дня міжнародної солідарності трудящих (1 травня) та річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції (7 листопада). Не була винят-ком і Дніпропетровська область. За кілька го­дин до початку демон-страції люди збиралися у спеціально відведених місцях, на прилег-лих до центрального проспекту вулицях, де уповноважені від пар-тійних комітетів з усією політичною пильністю перевіряли їхню „бойову готовність”, ідейний зміст святкової атрибутики, відповід-ність намальованих на портретах осіб встановленому реєстру партійних вождів. Усе було регламентовано досить суворо, будь-яка самодіяльність не тільки не заохочувалася, а й всіляко припинялася. Вважалося ве­ликим гріхом і каралося партійною доганою, якщо хтось умудрявся винести „парсуну” державного діяча, що вже був не при владі, чи транспарант, на якому містився заклик виконувати рішення не останнього з’їзду або Пле­нуму ЦК КПРС, а попе-реднього. Усюди лунала бравурна музика, грали духові оркестри. Вздовж маршруту демонстрантів вишикувалися міліцейські кардо-ни, аби не трапилася „ідеологічна провокація” чи то порушення громадського порядку. Населені пункти заздалегідь прикрашалися святковими транспарантами, яскравою ілюмінацією та іншими уро-чистими принадами. Колони крокували повз трибуни, вигукуючи „Ура!” на будь-які вітання місцевих вождів, а ті у свою чергу, про-славляли „передові загони” робітників та колгоспників – ударників комуністичної праці, молоді – комсомольців, жінок, учнівську молодь і т.ін.

В атмосфері „нечуваного політичного і трудового піднесен-ня” відбувалися справжні „свята радянського народовладдя” – вибо-ри до представницьких органів влади – Верховних Рад СРСР і УРСР, місцевих Рад депутатів трудящих, які за Конституцією 1977 року стали називатися Радами народних депутатів. Вибори були безальтернативними, бо кандидатів у депутати „призначала” влада. Так, до Верховної Ради СРСР від Дніпропетровська у 1977 р. були обрані 4 кандидати в депутати, до Верховної Ради УРСР – 8, до обласної ради – 81, до районних рад – 2 253 особи.

Склад депутатського корпусу підбирався так, щоб були пред­ставлені кожна соціальна група. Дніпропетровська міська рада, обрана в березні 1977 р., складалася з 500 депутатів, серед яких були 259 чоловіків і 241 жінка, 235 членів КПРС, 106 комсомольців і 159 безпартійних. 68,8 % депутатів у міськраді становили робітники, лише третина депутатів мала вищу або неповну вищу освіту, інші були із середньою освітою.

Задля об’єктивності зазначимо, що більшість депутатів усіх рівнів були людьми достойними і гідно представляли своїх виборців.

Найпомітнішою подією громадсько-культурного життя області було святкування 200-річчя Дніпропетровська в травні 1976 р. Щодо дати на­родження обласного центру, то й сьогодні навколо неї то-читься дискусія серед науковців, журналістів, краєзнавців. Тоді, у 1976 р., в святкуванні ювілею міста вбачали, передусім, чудову нагоду покращити обласний центр, „вибити” гроші на його благоустрій та модернізацію інфраструктури. І дійсно, напередодні ювілею були впорядковані парки та сквери, повсюди створені затишні куточки відпочинку, відремонтовані дороги.

У святкові ювілейні дні в усіх театрах, палацах культури, в парках, на агітаційних майданчиках міста лунали музика і пісні, які славили партію, Радянську державу і красень на Дніпрі – „місто металургів і революційних традицій”. Гуляння відбувалися по всьому місту. На вулицях і площах продавалися різні ласощі, делікатеси. На стадіоні „Метеор” та в акваторії Дніпра відбувалися небачені раніше пишні видовища і водні феєрії. Центральною по-дією свята, на яке були запрошені представники партійно-господар-ського активу міста, стали урочисті збори в театрі опери та балету. Там відбулося нагородження Дніпропетровська найвищою радянсь-кою відзнакою – орденом Леніна, яку на прапор міста прикріпив перший секретар ЦК КПУ В.В. Щербицький. Також орденами СРСР було нагороджено 27 колективів міста, а 70 передовиків виробни-цтва удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

Сухі цифри та найбільш визначні події трудової біографії Дніпропетровської області, нехай і стисло наведені, все ж розкри-вають динаміку напруженого ритму промислового поступу регіону в повоєнні десяти­ліття, засвідчуючи про подальше, вже на новому якісному рівні, зміцнення його статусу як високорозвиненого індустріального центру.

Соціальна сфера. Темпи будівництва житла, що набули в області з сер. 50-х і втримані до сер. 80-х років, не можуть не вражати навіть на тлі загального широкомасш­табного житлового бу-дівництва по всій країні. Для прискореного зведення житла усюди широко застосовувався панельний метод будівництва. Саме дніпро-петровські будівельники першими в СРСР освоїли випуск панель-них блоків. У 1965-1985 рр. в області було побудовано майже 32 тис. кв. м житла, майже у 4 рази збільшилася кількість квартир, 2,65 млн. чол. отримали житло. Міський житловий фонд Дніпропетров-щини збільшився у 5,4 рази у 1983 р. у порівнянні з 1940 р. Тільки в обласному центрі за 1950-1985 роки було побудовано житла в 6 разів більше, ніж за всю попередню історію міста.

Зводилися нові житлові мікрорайони, де споруджувалися шко-ли, лікарні, дитячі та торговельні об’єкти. Сучасні будинки прикра-сили центри селищ та сіл. В обласному центрі виросли масиви „Перемога”, „Сонячний”, „Червоний камінь”, „Тополя”, „Комунар”, „Парус”, „Сокіл”, „Лівобережний”, „Фрунзенський”, „Клочко”, які визначили сучасний архітектурний силует усього міста. У Дніпро-дзержинську на лівобережжі Дніпра зводилася нова частина міста. Розбудовувалися нещодавно засновані міста Вільногорськ (1956 р.) та Зеленодольськ (1961 р.). У ці роки місто Верхньодніпровськ було визнано кращим щодо архітектурного планування житлових і куль-турно-побутових споруд, а праця архітекторів і будівельників міста була відзначена Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

У 1983 р. житловий масив Перемога у Дніпропетровську був визнаний кращим з точки зору архітектурного планування стандарт-них житлових будинків. Його ав­тори – П.Р. Нірінберг, Н.Т. Розанов, О.Г. Хавкін, Є.Б. Яшунський, А.П. Воловик, В.К. Гудзь – були удос­тоєні Державної премії СРСР в галузі архітектури.

Будівництво житлового масиву Перемога розпо­чалося в 1969 р. на території селищ Лоц­манська Кам’янка та Мандриківка, а та­кож на піщаному грунті, що був штучно утворений у прибережній зоні Дніпра шляхом гідронамиву. Масив забудовувався, як й інші жит-лові масиви, багатоповерховими прямокутними будинками. Окремі його архітектурні ансамблі, як і в цілому ма­сив, характеризуються виразністю і оригінальністю просторових рішень. В архітектурі вда-ло поєднані ступінчаста гармонія будинків підвищеної поверхо­вості на бульварі Слави і великомасштабний ритм 16-поверхових пластин над загальною 9-поверховою забудовою. Височенні 28-поверхові ве-жі, на будівництво яких тривалий час не давали дозволу через те, що на той час таких високих споруд не було в Києві, виглядають веле-тенськими свічками на фоні протяжного, майже кілометрового дуго-образного будинку, що став широко відомим під влучною назвою „китайська стіна”.

По­кращенню транспортного сполучення між правобережною та лівобережною частинами Дніпропетровська, і, вод­ночас, фор-муванню виразного арх­ітектурного обличчя обласного центру сприяло відкрит­тя в 1967 р. залізобетонного автомобільного мосту через Дніпро, який став одним із найбільших в Європі і найбільшим в Україні.

Разом із новим мостом, у 1960-1970-х рр. у Дніпропетровську була побудована Набережна ім. В.І. Ле­ніна. Утворення нової зони відпочинку було зумовлено також санітарно-технічними чинниками, а саме необхідністю реконструкції міської каналізаційної системи. Фахівці спроектували єдиний колектор для каналізації, водоводу, га­зопроводу, кабелів різного призначен­ня і теплотраси вздовж берего-вої сму­ги, а для захисту берегів від руйнівної сили води звели дамбу з відходів мета­лургійного виробництва. Таким чином, була виріше-на нагальна проблема міста та набули сучасного вигляду впорядко-вані дніпровські береги: упродовж течії Дніпра виникла широка смуга, що скла­дається із проїжджої, пішохідної частин, зелених на-саджень. Стіна набережної, що виростає з води, облицьована гран­ітними плитами і увінчується чавунним узорчастим парапетом. Зав-дяки цьому вона виглядає твердою, величною і вод­ночас надзви-чайно нарядною.

Попри усі досягнення у житловому будівництві, повністю розв’язати житлову проблему в області, і зокрема у Дніпропетров-ську, не вдалося. Якщо у 1971 р. в серед­ньому на одного жителя міс-та припада­ло 7,2 кв. м корисної житлової площі, то в 1985 р. він ста-но­вив 9,5 кв. м, тобто зріс усього на 2,3 кв. м. Виникали нарікання і на якість збудованого житла. За період 1970-1973 рр. до Дніпропет-ровського міського комітету партії було надіслано 3 тис. скарг жителів міста з приводу житла, а за 1981-1983 роки – понад 6 тис.

Постійний приплив до обласного центру мігрантів, здебільш-шого із сільської місцевості, зумовив стрімке зростання населення Дніпропетровська. У 1979 р. чисельність мешканців міста пере-вищила мільйонну позначку, а у 1985 р. вона становила 1,169 млн людей. У 1980 р. на квартирному обліку в Дніпропетровську знахо-дилося 53,6 тис. людей, а в 1985 р. – 55,8.

У значно гіршому ста­новищі, ніж мешканці міст, перебувало сільське населення, не дивлячись на те, що будівництво як житла, такі інфраструктури сіл, тобто шкіл, лікарень, клубів, крамниць, поступово зростало.

Збільшувалася зарплата робітників, меншою мірою у службов-ців і колгоспників. У 1986 р. середня заробітна плата робітників промисловості сягала в області 211 крб., оплата праці колгоспників – 168 крб. Заробітна плата службовців, лікарів, вчителів була в межах 113-143 крб. на місяць.

Значна увага приділялася й питанням охорони здоров’я населення області. Майже вдвічі у період 1965-1986 рр. збільшилася кількість лікарів (8,6 тисяч проти 16,1). Отже, об’єктивно життєвий рівень мешканців області поступово підвищувався, але зрослий добробут виглядав солідним хіба що у порівнянні з 30-40-ми рр. Економіка країни, і, зокрема, Дніпропетровщини, занурювалась у застій, і це, звісно, не могло не відби­ватися на життєвому рівні.

Опозиційний рух на Дніпропетровщині.

На Дніпропетровщині, починаючи із середини 1960-х рр., з’явилася група людей, яка не сприймала ставлення влади до націо-нально-культурних процесів, у духовній сфері, до української мови та культури, прав людини. Серед них були, зокрема, I.Сокульський, М.Кульчинський, В.Савченко, О.Кузьменко та інші. Вони ініціюва-ли і обговорювали у своєму колі нагальні проблеми українознавства, духовності, новинки „самвидавської” літератури, власні твори. Спо-чатку серйозної стурбованості у влади вони не викликали, бо не виявляли особливої активності.

Значний поштовх для пробудження в багатьох людей почуття національної гідності і посилення критичних настроїв у суспільстві дало видання в 1968 році роману Олеся Гончара „Собор”, в якому чи не вперше в українській літературі письменник звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій у суспільно-культурному житті України повоєнної доби.

У місцевій пресі спочатку з’явилися схвальні рецензії на ро-ман, але невдовзі хтось з пильних спостерігачів збагнув, що „Собор” містить сатиру на партійне керівництво області. Начебто в образі не-гативного героя кар’єриста-пройдисвіта Лободи зображено О.Ват-ченка – першого секретаря Дніпропетровського обкому партії у 1965-1976 рр. Після цього пресі було „доручено”довести читачам, що „робітничий клас Дніпропетровщини „Собору” не приймає”. Од-разу з’явилися відповідні рецензії, листи „робітничих колективів”, в яких його називали „ідейно хибним” та „пасквільним” твором. Піс-ля пропагандистської кампанії розпочалося справжнє цькування й автора роману О.Гончара, і авторів позитивних відгуків. Були звіль-нені з роботи журналісти С.Шейнін, М.Скорик, В.Заремба, І.Опана-сенко, І.Сокульський та інші. У Дніпропетровському відділенні Спілки письменників України, в держуніверситеті організували „проробку” літераторів В.Коржа, В.Чемериса, М.Чхана, доцентів М.В. Калініченко, М.О. Прядка.

Що називається „під гарячу руку” потрапила і режисер Дніпропетровського театру ім. Т.Г. Шевченка Римма Степаненко. Постраждала вона за декорацію до постановки п’єси М.Стельмаха „Кум королю”, де була намальована товста потилиця, в якій „пильні очі” угледіли карикатуру на все того ж першого секретаря обкому Ватченка. Р.У. Степаненко виключили з членів КПРС за викривлен-ня радянської дійсності при постановці ряду спектаклів та ігнору-вання вказівок партійних органів.

У противагу „антисоборній” кампанії, на захист твору виступи-ли опозиційно налаштовані молоді літератори. У червні 1968 р. до редакцій газет і комітетів комсомолу вузів міста був надісланий „Лист твор­чої молоді Дніпропетровська” з вимогою припинити „по-г­ромний шабаш” навколо роману Гончара. Лист був адресований Голові Ради Міністрів УРСР, секретарям ЦК КП України з питань ідеології та Спілки письменників України. Автором листа був I.Со-кульський, допомагали йому В.Савченко і М.Скорик. У листі було піднято чимало пекучих питань сучасності, зокрема в ньому мова йшла про розгнуздану кампанію, розгорнуту навколо „Собору”, про переслідування тих, хто схвалював роман, про наступ на українську культуру під гаслом боротьби проти „українського буржуазного націоналізму”, про руйнування пам’ятників старовини на Дніпро-петровщині.

У квітні 1968 року у Придніпровську виник Клуб творчої моло-ді – неформальне культурно-просвітницьке об’єднання. Основними діячами цього молодіжного осередку були слюсар-монтажник ділян­ки „Південьенергомонтаж” колишній студент Київського універси-тету Богдан Уніат, журналіст Дніпропетровської обласної газети „Зоря” Михайло Скорик та Іван Сокульський, який працював літера-турним співробітником багатотиражної газети „Енергетик” При-дніпровської ГРЕС. Саме йому належала ідея створення при Палаці культури Придніпровської ГРЕС Клубу творчої молоді. Передбача-лося, що для молоді будуть читати лекції з історії культури, знайо-мити з сучасною поезією, літературою, архітектурою, музикою, про-водити туристичні походи ріднокраєм. Пропозиція знайшла схваль-ний відгук серед комсомольських функціонерів міста. Але вже з самого початку діяльність Клубу викликала занепокоєння з боку партійних органів та відповідних підрозділів КДБ.

Організація учасниками клубу 14 квітня 1968 р. туристичної поїздки на могилу князя Святослава в с.Микільське-на-Дніпрі Соло-нянського р-ну, під час якої порушувалися проблеми політики руси-фікації України, обговорювалося позитивне значення роману О.Гон-чара „Собор”, стало приводом для ліквідації молодіжного об’єднан-ня та застосування каральних заходів до його активістів й організа-торів. „За неправильну поведінку і участь в ідеологічно шкідливих діях” був виключений з членів компартії Михайло Скорик, з Іваном Сокульським та Богданом Уніатом були проведені профілактичні бесіди в обласному управлінні КДБ.

У червні 1969 р.„Лист творчої молоді” потрапив за кордон, де був озвучений у передачах радіо „Свобода”, а потім з’явився на шпальтах закордонних українських видань. А це вже був кримінал, який підпадав під статтю Карного кодексу. Тоді ж, влітку 1969 р., Сокульського вперше заарештували. Під час арешту мо­лодого поета з Новомосковська Миколи Кульчинського знайшли кілька примір-ників „Листа”, які були закладені в друкарську машинку. Обшук у домі асистента металургійного інституту Віктора Савченка нічого не виявив, тому представники органів обмежилися підпискою про невиїзд. Суд відбувся в січні 1970 р. Сокульському і Кульчинському пред’явили обвинувачення „Агітація і пропаган­да з метою підриву, ослаблення радянської влади, поширення наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення і зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту” згідно зі ст. 62 Кримінального кодексу УРСР. В.Савченку інкримінували ст. 187 – „систематичне поширювання в усній формі явно неправ-дивих ви­гадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, виготовлення або розповсюдження творів такого ж змісту”. Таким чином, „Лист творчої молоді Дніпропетровська” зарахували до творів, що підривають радянський лад.

Одним з останніх, хто був покараний на Дніпропетровщині за опозаційні настрої у 1985 р., став поет Володимир Іванович Сіренко. Його арешту передувало двадцятирічне перебування в зоні пильної уваги обласного управління КДБ. В одному з віршів КДБ угледів са-тиру на 1-го секретаря обкому партії О.Ватченка. Негайно надійшла команда: з партії виключити, з посади редактора багатотиражної га-зети вагонобудівного заводу в Дніпродзержинську зняти. Для нього – випускника філологічного факультету університету – не знайшло-ся ні місця журналіста, ні вчителя. Врешті-решт, влаштувавшись технічним редактором в один із науково-дослідних інститутів Дніп-ропетровська, він продовжував писати вірші та відчувати настир-ливу увагу з боку КДБ, який періодично проводив у нього обшуки, викликав на „профілактичні бесіди” до обласного управління. Хтось із друзів поета, співчуваючи, що його вірші майже не друкуються на батьківщині, надіслав їх на Захід. Вірші Сіренка почали лунати в переда­чах радіостанції „Свобода”. Але КДБ, як не намагався, не зміг інкримінувати йому їх пересилку за кордон. Тоді його просто звину-ватили у крадіжці. Річ у тому, що інститут, де він працював, друку-вав свої матеріали в друкарні міста Кобеляки Полтавської області, а Сіренко за це відповідав. Побачивши, що працівники бухгалтерії користуються старими рахівницями, він запропонував передати дру-карні списану лічільну машинку. Саме за цю офіційну передачу ма-шинки, яку оформили як крадіжку, засудили В.Сіренка до 2,5 років примусових робіт. Після звільнення у 1987 р. він працював до пен-сії ре­дактором обласного телебачення і кілька років добивався по-вернення своїх конфіскованих матеріалів – віршів, нотаток, щоденників тощо.

Дисиденство, започатковане в 50-х рр. як інакомислення та ви-ступ громадян проти існуючого державного ладу, набуло значного поширення в багатьох містах України, в т.ч. у Дніпропетровську.

Д.І. Попов, ве­теран праці, колишній голова колгоспу ім. М.Ка-лініна (Нікопольський р-н), член КПРС з 1920 р., щирий послідов-ник вчення марксизму-ленінізму, у грудні 1958 р. надіслав на адресу ЦК КПРС та ЦК ВЛКСМ програму підпільного угруповання, орга-нізованого ним з метою проведення масових робітничих виступів проти існуючої то­талітарної системи. Зокрема, у документі „Партія і держава диктатури робітни­чого класу” Д.Попов вимагав „перегляд-нути принципи партійного будівництва”, „забез­печити існування різного роду внутріпартійних фракцій і угруповувань”, „дозволити практику дискусій і плебісцитів”, „надати більшої самостійності місцевим партійним організаціям”.

Привернути увагу суспільства до найпекучіших соціальних проблем намагався мешканець області Іван Шмалько. Він розпов-сюджував листівки із закликами усунути від влади Хрущова, за що у квітні 1959 р. зазнав переслідувань з боку владних структур за ст. 7 ч. ІІ КК СРСР „Про криміналь­ну відповідальність за державні злочини”. Багато листівок антирадянського змісту виготовив ком-сорг однієї зі студентських груп Дніпропетровського інженерно-бу-дівельного інституту Анатолій Сенін. Він планував роздати їх у місті напередодні святкування 45-ї річниці Жовтневої революції, але був заарештований. За „наклепи на радянську дійсність” його засу-дили на 5 рок. позбавлення волі. До 6 рок. перебування у виправно-трудових таборах суворого режиму був засуджений інструктор Кі-ровського райкому комсомолу м. Дніпропетровська Віктор Хазяїнов за публічну критику, антирадянські висловлювання про наявність численних фактів приписок і окозамилювання в роботі первинних комсомольських організацій та за участь у розповсюдженні листівок взимку 1963 р. на ст. П’ятихатки Придніпровської залізниці, а також у Житомирі та Вінниці.

У 1960 р. національно свідома молодь із числа студентів держ-університету і медичного інституту створила неформальну групу „Дніпро”, яка сповідувала ідею виходу України зі складу СРСР. Про неї в органах держбезпеки дізналися випадково, коли у 1963 р. звернули увагу на дипломну роботу „Поема Т.Г. Шевченка „Ве­ликий льох” студен­та філологічного ф-ту ДДУ О.Овчаренка, в якій він, аналізуючи творчістъ великого українського поета, поставив під сумнів офіційну концепцію возз’єднання України з Росією та пози-тивну роль Б.Хмельницького в українській історії. Звісно, це було кваліфіковано як прояв „українського буржуазного націоналізму”. У ході слідства була встановлена приналежність Овчаренка до групи „Дніпро”. Йому та іншим членам групи було висунуто офіційне письмове попередження з вимогою припинити „політично шкідливу діяльність”. Пізніше, у 1965 р., „профілактичних” дій зазнали сту-денти Дніпропетровського держуніверситету О.Завгородній та І.Со-кульський, колишній співро­бітник Магдалинівського радіомовлення О.Водолажченко, інженер заводу п/с 186 В.Семененко та методист художньої самодіяльності профспілок П.Вакаренко, які також були учасниками аналогічного молодіжного угруповання.

14 чер­вня 1968 р. на бюро Красногвардійського райкому партії Дніпропетровська були розглянуті матеріали на комуніста Г.Проко-пенка, представлені КДБ об­ласті. Партійному осуду було піддане нелегальне придбання книги з історії України „теоретика українсь-ких націоналістів” М.С. Грушевського і поширенні її серед молоді міста. Прокопенка звинувачували у тенденційних поглядах на застосу­вання української та російської мови в повсякденному жит­ті, за політичну незрілість в оцінці ідейно-шкідливо­го роману О.Гончара „Собор”, за „прояви націоналістичних поглядів, настроїв, що мали місце у віршах „Час реве”, „Мов потужний двигун”. Йому закидалася дружба з неблагонадійним поетом М.Романушко, який прочитав сам і давав читати знайомим працю І.Дзюби „Інтернаціо-налізм чи русифікація?”, віднесену властями до „ідеологічно шкід-ливих”. Лунала різко негативна оцінка творчості націоналістично налаштованих молодих поетів І.Сокульського та О.Завгороднього.

Дніпропетровські дисиденти виступали на захист політв’язнів, боролися за поширення української мови, розповсюджували „сам-видавну” літературу. Згодом вони встановили зв’язки зі своїми однодумцями в Києві та Львові, зокрема з Г.Дзюбою, О.Гончаром, нащадками родини Т.Г. Шевченка.

Ідеали свободи та самовіддана любов до України підштовх-нули робітника дніпропетровського заводу „Промцинк” Василя Ма-куха до трагичної форми протесту. 5 листопада 1968 року на Хреща-тику, на центральній площі столиці України, він здійснив акт само-спалення. Народився Василь у Львівській області, у роки війни воював в УПА. Після арешту у 1946 р. він майже 10 років відбував покарання у мордовському концтаборі. Після 5-річного життя на засланні Макух зі своєю дружиною перебрався до Дніпропетровська з однією метою – продовжити боротьбу за во­лю України.

У 70-80-х рр. на Дніпропетровщині було заарештовано 16 учасників руху опору. За різні „злочини” і до різних термінів ув’яз-нення були засуджені І.Сокульський, М.Кульчинський, В.Савченко, А.Євминенко, Ю.Федоров, Б.Цимбал, В.Острогляд, С.Свинарь, А.Демченко, Г.Нечипоренко та інші.

Бухгалтерію переслідувань доповнили житель м. Інгулець Т.Шинкарук за спробу створити підпільну організацію „Товариство визволення України” та мешканець Дніпропетровська В.Тюричев, що протестував проти війни в Афганістані та відсутності у громадян СРСР політичних й економічних свобод.

Зазнали удару від органів й учасники гельсінського руху на Дніпропетровщині. У жовтні 1979 р., спецслужбами був скомпроме-тований український правозахисник, вчитель англійської мови П.Ро-зумний, який мешкав у с. Пшеничне Солонянського району. Зрозу-мівши, що з приводу правозахисної діяльності нічого не вдастся інкримінувати, його засудили до 3 років ув’язнення за зберігання холодної зброї, тобто невеличкого складаного ножика, який знайшли в кишені під час обшуку при затриманні. За грати на 10 років потрапив економіст В.Калиниченко, мешканець селища Ва-сильківка за відкритий лист до фундатора УГГ Л.Лук’яненка, який був озвучений у передачах „Голос Америки” і „Свобода”. Почалася розправа і над фундаторами УГГ.

Після першого арешту та визволення з табору продовжив ак-тивну громадську діяльність I.Сокульський. Він увійшов до УГГ, виступав на захист в’язнів совісті, проти незаконних репресій, що обрушувала на інакомислячих радянська каральна система. Не полишив Сокульський і своєї літературної творчості. Для його поезії була характерна громадянська спрямованість, уболівання за рідний край, українські мову та культуру. Чергова розправа над ним роз-почалася навесні 1980 р. За кілька обшуків, що проводилися один за другим, були вилучені вірші, щоденники, нотатки особистого характеру, друкарська машинка. Не забарився й арешт. Слідство тривало 9 місяців. Усього Сокульський провів 5 років у тюрмі, 5 років у таборах особливого режиму та 5 років на засланні. Вийшов на волю він у 1988 р., але 13 років в’язниць, таборів, 73 доби в карцері вкрай підірвали його здоров’я. Помер Іван Григорович Сокульський 22 квітня 1992 р. у Дніпропетровську.

Отже, „хрущовська відлига” зменшила масштаб репресій і пом’якшила їхні форми, але не припинила остаточно. Дії будь-кого, хто з тієї чи іншої при­чини викликав занепокоєння чи невдоволення влади, могли кваліфікуватися нею як антирадянські, причому право визнання вини належало виключно партійним органам і КДБ. Діапа-зон існуючих засобів репресій був досить широким – від ув’язнення у тюрмі чи таборі до звільнення з роботи, постійного стеження, обшуків, „профілактичних бесід”, тобто здійснення безупинного психологічного тиску, який виснажував і деморалізував жертву часто не менше, ніж ув’язнення.

Культура і духовне життя краю.

В освіті здійснювався перехід на повне середнє навчання. На кін. 70-х рр. майже 100 % випускників 8-х класів Дніпропетровщини продовжували навчатися у 9-му класі. У цей час поширилася, т.зв. кабінетна система, яка існує у більшості навчальних закладів і зараз.

Замість малокомплектних, восьмирічних, вечірніх (змінних) шкіл будувалися сучасні навчальні заклади на 1000 і більше учнів. В області за 1971-1975 рр. 148 нових шкіл розчинили двері майже 100 тис. учнів. Стали до ладу 365 новозбудованих шкільних майстерень. У 1975 р. одним із найперших в країні був відкритий міжшкільний навчально-виробничий ком­бінат у Ленінському районі Дніпропет-ровська, в якому старшокласники багатьох шкіл опановували 18 робітничих професій. Цей досвід незабаром був поширений по всій області.

З’явилися школи з поглиб­леним вивченням одного або кількох предметів та спеціальні класи в зви­чайних середніх школах. Особливою популярністю користувалися школи, в яких грунтовно вивчалися фізико-математичні дисципліни або іноземні мови. Після прийняття у 1978 р. ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР секретної постанови, що вимагала пере­ходу до навчання в національних рес-публіках російською мовою у містах області залишилися поодинокі українські школи. Батьків заохочували писати заяви з проханням про звільнення їх дітей від вивчення української мови і літератури. У підсумку виросло покоління, яке фактично не знало рідної мови.

Значна увага приділялася підготовці кваліфікованих робітників у системі професійно-технічного навчання, яка також зазнала реформування. На зміну ремісничим училищам прийшли професійно-технічні училища (ПТУ), де молодь не лише набувала майбутні фахові навички, а й отримувала середню освіту.

Гордість освітньої галузі області становили ВНЗ. У 1978 р. на території ко­лишніх Феодосійських казарм розташувалося Вище ра-кетно-зенітне командне училище, яке передисло­кували до Дніпро-петровська з Псковської області РРФСР. У 1979 р. було прийнято рішення про організацію у Дніпропетровську інституту фізичної культури на базі факультету Ки­ївського інституту фізкультури, а вже 15 квітня 1980 р.він отримав статус самостійного вузу. За 1971-1975 рр. в області було збудовано 29 навчально-лабораторних кор.-пусів, в т.ч. перша черга університетського містечка ДДУ, нові будівлі сільськогосподарського та хіміко-технологічного інститутів, 30 гуртожитків на 14 тис. місць. Гарною школою трудового вихо-вання для молоді стали студентські будівельні загони, які за п.п. 70-х рр. освоїли 72 млн крб. капіталовкладень.

Дніпропетровська область завжди мала значний науковий потенціал і по праву вважалася кузнею вчених, які розробляли нові техніку та технології. За період з 1967 по 1972 рр. вузи та науково-дослідні інститути Дніпропетровська підготували більш ніж 100 докторів наук, понад 500 кандидатів наук.

На Дніпропетровщині існувала досить розвинена сфера закладів культури, яка була представлена професійними театрами, філар­монією, клубними установами, масовими бібліотеками, кількість яких постійно зростала протягом 1965-85 років.

У цей період у Дніпропетровську були відкриті планетарій, діора­ма „Битва за Дніпро”, Державний театр опери та балету, театр юного глядача, обласна бібліотека для юнацтва ім. М.Свєтлова, Будинок архітектора, Будинок куль­тури металургів, Льодовий палац спорту, експозиційний акваріум прісноводних риб на Комсомольсь-кому острові у парку ім. Шевченка, у Кривому Розі – Театр ляльок. Відчинили свої двері нові приміщення цирку у Дні­пропетровську та Кривому Розі. В обласному центрі у приміщенні колишньої Брянсь-кої церкви відкрилася зала органної музики (нині — Будинок орган­ної та камерної музики). Були утворені Дніпропетровська дитяча річкова флотилія та мультстудія „Веснянка” при обласній станції юних техніків у Дніпропетровську.

Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка була відзна-чена вистава „Богдан Хмельницький” у постановці Дніпропе­тровсь-кого театру опери та балету. Такою ж премією був нагороджений Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького. За досягнуті успіхи та з нагоди 60-річчя Дніпропетровський музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка було нагороджено орденом Трудового Черво­ного Прапора.

Широку культосвітню роботу проводили музеї області: Дніп-ропетровський історичний ім. Д.I. Яворницького, Дніпропетров-ський художній та відкритий у 1973 р. Музей комсомольської слави, також музей історії міста Дніпродзержинська, Нікопольський та Криворізький краєзнавчі музеї, Орджонікідзевський історико-краєзнавчий музей. Крім того, на громадських засадах створено 44 народних музеї, близько 400 музейних кімнат та кутків на підприємствах, у школах, інститутах, клубах та палацах культури тощо.

На Дніпропетровщині у 1975 р. працювало 8 600 колективів художньої самодіяльності, в яких брали участь майже 200 тис. чол. Щорічно силами самодіяльних артистів проводилося понад 36 тисяч концертів і спектаклів. 39 самодіяль­них колективів були відзначені званням „народного” та 3 – заслуженого колективу республіки. Так, відомою на всю Украї­ну була Царичанська капела, якою не один десяток років керував М. Шипко. Не тільки у рідному краї, а й за кордоном добре були відомі танцювальний ансамбль „Дніпро” і капела бандуристів заводу ім. Ф.Е. Дзержинського, танцювальний колектив „Дружба” заводу ім. Г.І. Петровського.

За підсумками 1976 і 1977 років область була визнана кращою в СРСР за культурно-просвітницькою роботою.

У зазначений період в області виходило понад 170 газет – обласних („Зоря”, „Днепровская правда”, „Прапор юності”), міських, районних, багатотиражних підприємств, колгоспів, радгоспів, вузів, загальний разовий тираж яких дорівнював близько 700 тис. примірників. Вийшов друком том „Дніпропетровська область” багатотомно­го видання „Історія міст і сіл Української РСР” (1-ше та 2-ге видання) тиражем 25 тисяч примірників.

У період „хрущовської відлиги” з’явилися прозові твори Ф.Д. Залати, Л.Д. Залати, О.С. Вусика, О.Й. Билінова, С.О. Завгород-нього, М.П. Нечая, П.Т. Кононенка, Б.Т. Карапиша, С.А. Чорнобрив-ця, Т.I. Леонової, поетичні збірки Ф.А. Карпенко, О.Г. Крилова, П.3. Шаповала, I.П. Пуппо та інших. Сміливо заявила про себе і молода літературна генерація. У творчості „шістдесятників” В.Коржа, Г.Ка-м’яної, І.Коваленка, І.Сокульського, В.Чемериса, М.Чхана, О.Завго-роднього, С.Бурлакова панував дух творчого неспокою, дух пошуку. Але більшості з них випало пізнати гіркоту невиправданих надій і втрачених можливостей.

Наприкінці 50-х рр. в краї сформувався художній промисел – петриківський розпис. Сувенірно-подарункові вироби з деревно-стружкової маси з підлаковим розписом своєю неповторністю полонили серця цінителів прекрасного в багатьох країнах світу, де відбувалися виставки петриківського розпису. На почат­ку 70-х рр. у Петриківці було відкрито цех декоративного розпису. Твори В.Со-коленка, Ф.Панка, І.Завгороднього, Є.Клюпи, О.Даниленка відомі далеко за межами нашої країни. Своїми успіхами вони завдячують неперевершеній майстрині петриківського розпису Тетяні Паті, яка з 1936 р. очолювала петриківську школу декоративного малюнка.

Воєнне минуле та мирні будні Дніпропетровська відтворював у своїх відомих скульптурах заслужений художник України КЧеканьов. Його пам’ятники „Студентам та викладачам медінсти-туту, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни”, „Присвя-чується М. Янгелю” прикрашають обласний центр. Натюрморти, акварелі, пастелі народного художника України, лауреата Державної премії ім. Шевченка Г.Чернявського з 1968 р. представляли Україну в багатьох країнах світу. Серії екслібрисів „У вінок Кобзареві” відомого в багатьох країнах графіка В.Хвороста бачила публіка Торонто, Праги, Туріна, а також Іспанії, Німеччини, Росії.

До 30-річчя Перемоги над фашистськими загарбниками у багатьох населених пунктах краю було відкрито меморіальні ком-плекси на честь радянських воїнів, які загинули у боях за визволен-ня краю, встановлено 22 обеліски і пам’ятники, в тому числі О.Мат-росову, М.Сташкову, Ю.Савченку. Авторами більшості з них були дніпропетровські митці.

Скульптури П.Куценка, народного художника України В.Небо-женко прикрашають вулиці та проспекти різних міст і сіл краю.

У 1977 році була утворена обласна організація Союзу композито­рів України.

Дніпропетровщина подарувала світові чимало найвідоміших музикантів. Серед них випускники Катеринославської консерваторії у буремні 20-ті рр. Марія Сокіл, яка співала на сценах багатьох оперних театрів світу, та Іван Паторжинський, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР, професор Київської консе-ваторії, який співав майже усі басові партії на сцені Київського театру опери та балету, найвідоміший скрипаль ХХ ст., народного артиста СРСР, лауреата Ленінської премії, професора Московської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського Леонід Коган.

Серед наших славетних земляків – видатний український композитор, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державних премій СРСР та України, професор і ректор Київської державної консерваторії Андрій Штогаренко, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР Йосип Кобзон.

Чимало „зірок” , що засяяли на музичному олімпі країни, свої перші кроки робили у Дніпропетровську під керівництвом досвідче-них педагогів музичного ім. М.Глінки та театрального училищ.

З 1988 по 1998 рр. у трупі Дніпропетровського театру опери та балету танцювала унікальна сімейна пара – заслужені артисти Ук-раїни Ганна Дорош та Максим Чепік.

Понад 10 років диригентом симфонічного оркестру Дніпропет-ровської філармонії був заслужений діяч мистецтв України В.Бли-нов, який сьогодні керує симфонічним оркестром Національного телебачення.

Дніпропетровськ став знаковим містом у кар’єрі починаючих естрадних співаків, бо саме тут у 1981 р. відбувся Всесоюзний конкурс молодих виконавців, в якому перемогли Тамара Гвердцителі, Ольга Пірагс, Гінтаре Яутекайте та інші.

Значною популярністю серед шанувальників Мельпомени ко-ристу­валися Російський драматичний театр ім. О.М.Горького, Ук-раїнський музично-драматичний теат­р ім. Т.Г. Шевченка, Театр ляльок, Український театр юного гляда­ча ім. Ленінського комсомо-лу. Справедливо пишається художня громадськість краю здобутка-ми Михайла Мельника – керівника театру одного актора „Крик”. Заслужений артист України М.Мельник став першим лауреатом національної премії ім. Леся Курбаса та лауреатом Шевченковської премії.

У Дніпропетровську в 1966 р. почав функціонувати новий стадіон „Метеор”, який разом із збудованими невдовзі Палацом водних видів спорту і Льодовим палацом став одним з найкра­щих у країні спортивним комп­лексом. У 1980-ті рр. в місті налічувалося 13 стадіонів, 12 плавальних басейнів, 23 водноспортивні бази, 237 спортивних залів, 130 стрілецьких тирів, значна кількість волей-больних і баскетбольних майданчиків, гребних станцій. У них що-дня могли займатися фізичною культурою і спортом 100 тис. людей, з них 6,5 тис. на стадіонах, 7,5 тис. у плавальних ба­сейнах, 42,7 тис. у спортивних залах, 51,3 тис. на спортивних майданчиках.

Гордістю мешканців Дніпропетровщини були учасники, призе-ри та переможці Олімпійських ігор з різних видів спорту. Відомим спортсменом з метання молота, учасником XV Олімпійських ігор у Хельсінки 1952 р., рекордсменом України, неодноразовим призером всесоюзних і міжнародних чемпіонатів був М.М. Редькін, який після закінчення спортивної кар’єри тривалий час очолював районну лікарню Царичанського району.

Перше золото до рідного міста привезла у 1960 р. з Олімпіади в Римі легкоатлетка Людмила Лисенко-Гуревич, вихованка спорт-клубу „Метеор”, заслужений майстер спорту СРСР. Надія Ставко – 4-разова чемпіонка та рекордсменка СРСР з плавання, бронзовий призер Кубка Європи, майстер спорту міжнародного класу.

Титул „Міс баскетбол” світу у 1967 р. отримала Ф.Орел, випус-книця Юр’ївської школи, яка у складі збірної жіночої баскетбольної команди СРСР виборола звання чемпіонки світу. Однією з провід-них баскет­болісток була і Р.Курвякова з команди „Сталь” заводу ім. Петровського, яка у 1970-1976 рр. у складі збірної команди СРСР стала чемпіонкою європейських і світових змагань, а у 1976 р. завоювала золоту медаль на Олімпійських іграх у Мон­реалі.

Тричі ставав золотим призером чем­піонатів Європи і світу, а в 1980 р. – чемп­іоном Олімпійських ігор у Москві Султан Рахманов, де встано­вив у найважчій ваговій категорії світовий ре­корд у сумі двоборства, піднявши 450 кг.

Високими спортивними досягненнями відзначився Віктор Сав-ченко, який у 1971 р. став чемпіоном країни з боксу, у 1976 р. – бронзовим призером Монреальської Олімпіади, у 1978 р. – чем-піоном світу, в 1980 р. на Олімпійських іграх у Москві завоював срібну медаль. Після завершення спортивної кар’єри він, захи-стивши докторську дисертацію з педаго­гіки, став професором, рек-тором Дніпропетровського інституту фізичної культури.

Серед всесвітньо відомих спортсменів, які уславили рідну землю, були неодноразовий перемо­жець міжнародних змагань із стрибків з жер­диною П.Денисенко, срібний призер XXI Олімпій-ських ігор (1976), чемпіон світу і Євро­пи у греблі на каное В.Юр-ченко, призер XXI Олімпійських ігор з во­лейболу О.Молібога, чем-піон XXI Олімпійсь­ких ігор, світу і Європи з важкої ат­летики Ю.Зайцев, бронзовий призер XXII Ол­імпійських ігор у Москві з плавання О.Круглова, семикратний чемпіон і рекордсмен світу з вітрильного спорту І.Федчишин, трик­ратні чемпіони світу з греблі М.Баранов і О.Єрмилов, чемпіон Європи з по­трійного стрибка М.Мусієнко, багаторазові чемпіони СРСР з бадмінтону Н.Литвин-чова, К.Вавілов, М.Пошехонов, І.Шевченко та інші.

Футбольна команда „Дніпро” двічі виборювала звання чем-піона СРСР – у 1983 та 1988 рр., була срібним призером 1987-го та бронзовим у 1984 та 1985 рр. У 1989 р. „Дніпро” став володарем Кубка СРСР. За часів незалежності дніпряни тричі „брали” бронзу у чемпіонатах України.

Дніпропетровщина у часи перебудови (1985-1991 рр.)

У червні 1985 р. М.С. Горбачов, який був обраний генеральним секретарем КПРС у квітні 1985 р., відвідав Дніпропетровськ, що вказує на важливість того місця, яке займала у народному господар-стві СРСР Дніпропетровщина. На зустрічі з керівниками міста та області, яка відбувалася в Палаці Ілліча у присутності працівників заводу ім. Г.І. Петровського, пролунали пропозиції докорінної ре-конструкції заводу, яка передбачала припинення доменного і стале-плавильного виробництва та перепрофілювання підприємства лише на виробництво високоякісного прокату. Однак, ці плани так і зали-шилися не здійсненими.

У др. пол. 80-х років внаслідок непродуманих економічних пе-ретворень розпочався справжній обвал економіки. Наслідки непро-думаної економічної політики центру були жахливими не тільки для нашого краю, а й для всієї країни. Так, на пленумах Дніпропетров-ського міськкому партії зазначалося, що за 1990 р. 26 підприємств обласного центру не виконали своїх зобов’язань перед споживача-ми, понад 60 підприємств різко знизили обсяги виробництва. Виник-ла загроза масового безробіття. Відбувалося різке зростання цін на продукти першої необхідності й тотальна порожнеча на полицях магазинів. Дошкульними проявами еко­номічних негараздів стали гострі дефіцити: мила, чаю та кави, шкарпе­ток, зубної пасти тощо. Знецінення заробітної плати призвело до різкого по­гіршення рівня життя абсолютної більшості людей.

Через горезвісну кампанію по боротьбі з пияцтвом і алкого-лізмом, яку ініціював М.С. Горбачов, в області протягом 1985 р. число магазинів та підприємств громадського харчування, де реаліз-увалися алкогольні напої, скоротилося більш ніж у 2 р., що призвело до величезних черг і спекуляції горілкою. За порушення „анти­алко-гольного законодавства” було притягнуто до адміністративної та кримінальної відповідальності 137 тис. осіб. Понад 18,5 тис. людей потрапили у витверезники, що автоматично призводило до серйоз-них матеріальних стягнень на роботі. Чимало чоловіків постраждали лише через те, що мали необережність вийти на вулицю після вечері з друзями або сімейного свята. Безумовно, такими кардинальними захода­ми побороти пияцтво та підвищити продуктивність суспільної праці було неможливо.

Все ці негаразди призвели до посилення антикомуністичних настроїв у трудових колективах області. 18 липня 1989 р. шахтарі виробничого об’єднання „Павлоградвугілля” включилися в страйк, який був розпочатий 10 липня гірниками Кузбасу і підтриманий з 15 липня гірниками Донбасу. На шахті „Благодатна” міста Павлограда ланка Сер­гія Веселова відмовилася спускатися під землю, їх підтри-мали інші робітники. Виник страйковий комітет, який організував мітинги гірників Павлограда, Тернівки, Першотравенська.

Масові страйки в Донбасі змусили уряд СРСР прийняти вимо-ги шахтарів і гірники припинили страйк 25 липня 1989 р. Однак, у Павлограді страйк продовжувався. 25 липня не працювало 7 із 11 вугільних підприємств „Павлоградвугілля”. Шахтарі очікували ре-зультати зустрічі з міністром вугільної промисловості, який прибув до міста, та переговорів між представниками страйкових комітетів Павлограда з прем’єр-міністром СРСР М.Рижковим, які відбувалися того ж дня у Москві. Лише після отримання гарантій від уряду щодо виконання вимог гірників, страйковий комітет припинив страйк.

Гірникам вдалося домогтися виконання де­яких своїх вимог. Так, були введені доплати за роботу в нічну та вечірню зміни, а також за пере­сування, тобто „копитні”, переглянуті норми видачі спецодягу. Господарську самостійність в галузі отримали 164 під-приємства, у кілька разів було зменшено чисе­льність управлінського апарату у виробничих об’єднаннях і на підприємствах. Проте, не всі вимоги гірників були задоволені.

Страйкові комітети виникли на з-ді ім. Петровського, в АТП 11201, трамвайно-тролейбусному управлінні, метробуді, на інших підприємствах обласного центру. Восени 1989 р. робітники металур-гійних підприємств виступили за створення громадських організацій для захисту своїх інтересів. На зборах представників трудових колективів з-ду ім. Петровського, що відбулися в лис­топаді 1989 р., був створений Союз трудового народу за перебудову. У своєму зверненні до всіх працівників України він закликав усі неформальні громадські рухи до консолідації на загальній платформі, боротьби з корупцією, соціальною несправедливістю, незаконними привілеями партійної номенклатури.

Різке загострення суспільно-політичної ситуації в області у 1989-1990 рр. супроводжувалося стрімким погіршенням соціально-економічного ста­новища. Катастрофічне зростання дефіциту різно­манітних товарів у державній торгівлі викликало особливе роздрату-вання широких верств населення. Так, у серпні 1990 р. на розі пр. К.Маркса та вул. Артема стихійно вибухнула акція протесту, яка на кілька годин паралізувала рух транспорту у центрі Дніпропетров-ська. Приводом для обурення численної черги – понад 200 осіб – стало не завезення до крамниці тютюнових виробів. Після кількаго-динного очікування черга на знак протесту перегородила на прос-пекті шлях транспорту. Учасники акції вимагали зустрічі з керівни-ками міста. Акція завершилася також несподівано, як і почалася – підвезли цигарки і протестуючі, знов перетворившись у звичайних покупців, звільнили проспект.

Незадовільне забезпечення міста продовольством, тотальні дефіцити, численні черги спонукали владу ввести у Дніпропетров-ську 1 жовт­ня 1990 р. карткову систему на гарантоване придбання тваринного масла і цукру, а з 1 листопада 1990 р. запроваджувався продаж товарів з використанням картки спожи­вача з купонами.

Соціально-економічні негаразди спричинили пробудження сус-пільно-політичної активності, посилення антикому­ністичних наст-роїв і, як наслідок, призвело до появи відкритої політичної опозиції.

У суспільно-політичному житті краю стали виникати нефом-мальні самодіяльні організації та об’єднання, масові громадські рухи, під впливом яких згодом з’явилася багатопартійна система.

Влітку 1988 р. у Дніпропетровську почала легально діяти філія Української Гельсинської спілки (УГС), до якої входили відомі дисиденті-правозахисники І.Сокульський, В.3абігай, П.Розумний, Ф.Куліш. Майже через 2 роки, у квітні 1990 р., вона стала першим у місті осередком новоствореної на основі УГС Української республі-канської партії (УРП), яка знаходилася в опозиції до КПРС.

З ініціативи групи письменників і журналістів області В.Зарем-би, С.Довгаля, Х.Рибалка та інших з’явилося Товариство української мови ім. Д.І. Яворницького, яке мало на меті просвітницьку діяль-ність і сприяння відродженню національної культури. Проте воно брало активну участь у громадсько-політичному житті краю.

Восени 1988 р. у Дніпропетровську був створений осередок Всесоюз­ного історико-просвітницького товариства „Меморіал” на чолі з В.П. Дибенком, сином репресованого відомого діяча рево-люції та героя громадянської війни Павла Дибенка. Воно об’єднало членів компартії, викладачів вузів і вчителів шкіл з метою увічнен-ня жертв сталінських репресій, допомога тим із них, хто залишився в живих, виступи з лекціями про трагічні сторінки радянської істо-рії. Діяльність „Меморіалу” деякий час підтримували партійні орга-ни міста та області, доки не пролунали пропозиції засудити репресії 60-80-х рр. проти дисидентів, а серед учасників товариства не стали розповсюджувати листівки із закликом провести „новий Нюрнберг”, тобто трибунал над КПРС як злочинною організацєю. Такі події викликали розкол: помірковані члени „Меморіалу” продовжували благодійну та просвітницьку діяльність, яка виявилася малопоміт-ною на тлі бурхливих подій того часу, а радикально налаштовані члени невдовзі відійшли від справ товариства і стали засновниками й активістами міських осередків інших партій та організацій, що стояли на відверто антикомуністичних позиціях.

Через кілька місяців після утворення Народного руху України діяв дніпропетровський осередок, який об’єднав навколо себе майже 600 представників різних політичних партій та позапартійних грома-дян, що стояли на позиціях антикомунізму. Між владними структу-рами міста й області та Рухом відразу встановилася жорстка кон-фронтація. Попри заборону міської ради щодо проведення регіо-нальної установчої конференції НРУ, вона відбулася у 1989 р. На ній було обрано керівництво крайової організації, до скла­ду якої уві-йшли І.Сокульський, І.Шулик, Г.Саха­ров та ін. Були засновані дру-ковані органи – газети „Жорна” і „Придніпровець”, обрані делегати на установчий з’їзд Народного руху, який відбувся у вересні 1989 р. в Києві.

Відновлюючи історичну справедливість, у листопаді 1989 р. у Дніпропе­тровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького було відкрито єдину в Україні вистав­ку „Це не повинно повторитися” про репресії 1920-1950-х рр. та голодомор 1932-1933 рр. Виставка існує до сьогодення і користується великою увагою відвідувачів.

За даними обкому КПУ, на початку 1990 р. в Дніпропетровську активно діяли 18 неформальних самодіяльних формувань та осеред-ків різних політичних партій, серед них: Асоціація молодих істори-ків, „Вибір”, „Єдність”, „Зелений світ”, Конференція анархо-синди-калістів, Комітет соціального захисту „Меморіал”, Народний рух України за перебудову, Народно-трудовий союз, Партклуб, Рада вої-нів-інтернаціоналістів, Спілка незалежної української молоді, Со-ціал-демократична асоціація, Союз трудящих за перебудову, Україн-ська Гельсинська спілка та ін. Незабаром були створені осередки Демократичної партії України та Партії зелених.

Запам’ятався жителям краю 1989 р. ще й виведен­ням радян-ських військ з Афганістану. З 160 тис. солдатів-афганців, що вико-нували інтернаці­ональний обов’язок, 12 тис. з Дніпропетровщини. Багато з них по­вернулися з нагородами, а водночас з пораненнями і контузія­ми. 216 наших земляків загинули смертю хоробрих. У багатьох містах області відкриті пам’ятники та пам’ятні знаки на честь воїнів-інтернаціоналістів. Сьогодні їхні імена носять вулиці у багатьох населених пунктах області.

Яскравою прикметою суспільно-політичного життя того часу були мітинги, які ефективно використовували різні політичні партії та неформальні об’єднання, щоб заявити про себе і вести агітацію серед населення. Перший несанкціонований мітинг відбувся в липні 1989 р. у пар­ку ім. Чкалова під гаслом, яке понад 70 років тому ви-сунули більшовики, вихолостивши згодом його сутність: „Вся влада – Радам!”. У жовтні цього ж року на Театральній площі у центрі Дніпропетровська відбувся ще один несанкціонований мітинг, організований осередком Народно­го руху України, де вперше замайоріли синьо-жовті національні прапори. Але найбільш масовий мітинг прихильників опозиції відбувся в лютому 1990 р. на стадіоні „Металлург”, який певний час був головною ареною політичних дискусій і боротьби за гласність для громадськості міста. Метою мітингу було об’єднання всіх демократичних сил напередодні вибо-рів до Верховної Ради України і місцевих Рад народних депутатів. Під час його проведення наочно була продемонстрована різнокольо-ровість політичних поглядів опозиції Дніпропетровщини. Жовто-си-ні прапори української незалежності перемежалися з „трикольоро-вими” російськими. Оратори від Народного руху України чергува-лися з промовцями від анархо-синдикалістів. Заклики до встанов-лення українського державного суверенітету лунали слідом за про-позицією відновити російську мо­нархію.

Тоді ж у лютому 1990 р. свій мітинг на проспекті Гагаріна біля головного корпусу ДДУ провели студенти Дніпропетровська, на якому висувалися вимоги підвищення стипендії, гарантовано­го міс-ця в гуртожитку та деякі політичні вимоги.

Вибори до Верховної Ради України і місцевих рад народних депутатів відбулися в березні 1990 року і стали першим серйозним іспитом для нових політичних організацій і громадських об’єднань, який вони витримали – опозиція спромоглася вибороти депутатські мандати. Взагалі, на цих виборах в умовах зародження багатопартій-ності і глибокого політичного протистояння між демократичною опозицією та комуністичними владними структурами до нового складу Дніпропетровської міської Ради народних депутатів увійшло понад 30 осіб від демократичних сил.

У березні 1991 р. відбувся Всесоюзний референду­м і Всеук-раїнське опитування населення з питань майбутнього радянської федерації, результати яких показали, що переважна більшість насе-лення Дніпропетровщини сподівалася на збереження СРСР. Так, на запитання „Чи вважаете Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних республік?” 71,7 % від загального числа учасників референ­думу дали позитивну відповідь. На питання „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах декларації про державний суверенітет України?” 83 % відповіли: „Так”. Результати референдуму були майже однако-вими у більшості радянських республік, в тому числі і в Україні. Отже, попри всі економічні негаразди, політизицію суспільно-гро-мадського життя в країні, уряд держави і керівництво компартії мА-ли можливість зберегти свою владу, запровадивши очікувані наро-дом економічні та політичні реформи. Але в умовах загострення економічної кризи вони не спромоглися використати наданий шанс.

Проте активісти опозиції не гаяли часу даремно. По всій об-ласті активісти Руху розповсюджували листівки, в яких надавалися економічні показники Ук­раїни і західноєвропейських країн, порів-няльні дані про життєвий рівень українців і європейців. Таким чином, мешканцям краю наочно демонструвалося, що за основними показниками розвитку народного господарства Україна посідала одне з перших місць в Європі, а за рівнем життя – одне з останніх. Численний пропагандистський апарат обласної парторганізації не зміг нічого протиставити ефективній ідеологічній акції націонал-де-мократів. Навпаки, вони виявляли безпорадність і агресивність.

Так, 16 липня 1991 р. активісти Народного руху і Демократич-ної партії вшанували першу річницю прийняття Верховною Радою України „Декларації про державний суверенітет Української РСР” підняттям на Театральній площі Дніпропетровська синьо-жовтого українського прапора. Реакція місцевої влади була миттєвою: пра-пор був брутально зірваний міліцією, а організатори акції – керівник крайового Руху І.Шулик із товаришами – побиті.

Ситуація загострювалася. Восени розпочалася війна з приводу пам’ятників, зокрема В.І. Леніну. Справа дійшла до того, що міська влада мусила офіційно повідомити про необгрунтованість чуток сто-сов­но знесення пам’ятника В.І. Леніну в центрі міста. 26 вересня 1990 р., на стадіоні „Металург” відбувся мітинг протесту проти оск-верніння історичних пам’ятників радянської доби, в т.ч. В.І. Леніну.

Ось такими були суспільно-політичні та соціально-економічні реалії життя Дніпропетровщини напередодні переломних подій серпня-грудня 1991 р.